Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 487/6407/16 : не визначено.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 11.09.2018. Забезпечено надання загального доступу: 11.09.2018.
Дата набрання законної сили: 10.09.2018
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 
		 
		Постанова
		Іменем України
		 
		10 вересня 2018 року
		м. Київ
		 
		справа № 487/6407/16-ц
		 
		провадження № 61-31736св18
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Курило В. П. (суддя-доповідач), Журавель В. І., Коротуна В. М., 
		 
		 
		учасники справи:
		позивач - ОСОБА_4,
		відповідач - державне підприємство «Адміністрація морських портів України»,
		 
		розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу державного підприємства «Адміністрація морських портів України» на рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 27 квітня 2017 року у складі судді Щербини С. В. та ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 22 червня 2017 року у складі колегії суддів: Коломієць В. В., Данилової О. О., Шаманської Н. О.,
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		У грудні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до державного підприємства «Адміністрація морських портів України» в особі Миколаївської філії державного підприємства «Адміністрація морських портів України» 
		(далі - ДП «Адміністрація морських портів України») про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі і стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
		 
		Позовна заява мотивована тим, що з 25 березня 2015 року ОСОБА_4 обіймав посаду заступника начальника з операційної діяльності Миколаївської філії 
		ДП «Адміністрація морських портів України». 15 вересня 2016 року він отримав від адміністрації попередження про наступне звільнення з 
		15 листопада 2016 року за пунктом 1 статті 40 КЗпП України. Тоді ж, йому було запропоновано перелік наявних вакантних посад, від яких він відмовився. Після цього вакантні посади йому не пропонувалися. Рішенням профспілкового комітету від 09 листопада 2016 року було відмовлено у наданні згоди на його звільнення. Проте, наказом Миколаївської філії 
		ДП «Адміністрація морських портів України» від 15 листопада 2016 року 
		№ 413/0 його було звільнено з займаної посади за пунктом 1 статті 40 КЗпП України. При цьому, як вказав позивач, в період з 15 вересня 2016 року по 
		15 листопада 2016 року йому не пропонувалось зайняття вільних на той час посад, хоча в цей період мали місце неодноразові вивільнення чи переведення працівників, внаслідок чого утворювались вакантні посади, які підходили йому за кваліфікацією та освітою. 
		 
		Посилаючись на викладене, з урахуванням заяви про зменшення позовних вимог, ОСОБА_4 остаточно просив визнати незаконним та скасувати наказ про його звільнення та поновити його на посаді, зобов'язати відповідача поновити у штатному розписі посаду заступника начальника з операційної діяльності Миколаївської філії ДП «Адміністрація морських портів України», стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу.
		 
		Рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва від 27 квітня 
		2017 року позовні вимоги задоволено частково.
		 
		Поновлено ОСОБА_4 на роботі в Миколаївської філії ДП «Адміністрація морських портів України» на посаді заступника начальника з операційної діяльності Миколаївської філії ДП «Адміністрація морських портів України» з 15 листопада 2016 року. 
		 
		Стягнуто з ДП «Адміністрація морських портів України» на користь 
		ОСОБА_4 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 
		217 797,33 грн. 
		 
		Стягнуто з ДП «Адміністрація морських портів України» на користь держави судовий збір у розмірі 2 817,97 грн. 
		 
		У задоволені решти позовних вимог відмовлено.
		 
		Рішення в частині поновлення на роботі піддано негайному виконанню.
		 
		Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що звільнення ОСОБА_4 відбулося з порушенням норм трудового законодавства, а тому позивач підлягає поновленню на роботі.
		 
		Ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 22 червня 2017 року апеляційну скаргу ДП «Адміністрація морських портів України» відхилено.
		 
		Рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 27 квітня 2017 року залишено без змін.
		 
		Відхиляючи апеляційну скаргу ДП «Адміністрація морських портів України», суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції.
		 
		11 липня 2017 року ДП «Адміністрація морських портів України»через засоби поштового зв?язку подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 27 квітня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 22 червня 2017 року та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити, мотивуючи свої вимоги неправильним застосуванням судами матеріального та порушенням норм процесуального права. 
		 
		Касаційна скарга мотивована тим, що ДП «Адміністрація морських портів України» було дотримано вимоги чинного трудового законодавства щодо звільнення працівників з підстав передбачених пунктом 1 статті 40 КЗпП України.
		 
		01 листопада 2017 року представник ОСОБА_4 - ОСОБА_5 через засоби поштового зв?язку подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ заперечення, у яких просить касаційну скаргу ДП «Адміністрація морських портів України» відхилити, а рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 27 квітня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 22 червня 2017 року залишити без змін.
		 
		Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
		 
		Статтею 388 ЦПК України встановлено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
		 
		У травні 2018 року касаційна скарга разом з матеріалами цивільної справи надійшла до Верховного Суду.
		 
		Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		 
		Перевіривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у запереченні на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.
		 
		Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		 
		Вимогами частин першої та другої статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
		 
		Статтею 43 Конституції Українивизначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
		 
		У частині першій статті 21 КЗпП України передбачено, що трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
		 
		Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
		 
		Аналіз даної норми дає підстави дійти висновку про те, що вона передбачає декілька самостійних підстав для розірвання з ініціативи власника трудового договору з працівником, а саме: ліквідацію; реорганізацію; банкрутство; перепрофілювання підприємства, установи, організації; скорочення чисельності працівників; скорочення штату працівників.
		 
		Звільнення з підстав, зазначених в цьому пункті цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу (частина друга статті 40 КЗпП України).
		 
		Частиною третьою статті 49-2 КЗпП України передбачено, що одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації працівник, за своїм розсудом, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно.
		 
		Розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за пунктом 1 статті 40 КЗпП України, суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.
		 
		Відповідно до частини першої статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. 
		 
		Отже, аналіз зазначених правових норм у їх сукупності з положеннями статті 43 Конституції України дає підстави для висновку про те, що за змістом частини першої статті 235 КЗпП України працівник підлягає поновленню на попередній роботі у разі незаконного звільнення, під яким слід розуміти як звільнення без законної підстави, так і звільнення з порушенням порядку, установленого законом.
		 
		Частиною другою статті 235 КЗпП України встановлено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. 
		 
		Суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції встановив, що ОСОБА_4 не було запропоновано всі вакантні посади на підприємстві, що відповідачем не заперечувалося. Дійшли обґрунтованого висновку про те, що звільнення ОСОБА_4 відбулося з порушенням встановленої законом процедури. Тому ОСОБА_4 підлягає поновленню на роботі зі стягненням на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу, розрахованого відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати від 08 лютого 1995 року № 100.
		 
		Доводи касаційної скарги висновки судів попередніх інстанцій не спростовують, а лише зводяться до переоцінки доказів та до не згоди з висновками судів попередніх інстанцій.
		 
		Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). 
		 
		Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
		 
		Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки підстави для скасування судових рішень відсутні.
		 
		Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Касаційну скаргу державного підприємства «Адміністрація морських портів України» залишити без задоволення.
		 
		Рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 27 квітня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 22 червня 2017 року залишити без змін. 
		 
		Постанова оскарженню не підлягає.
		 
		 
		Судді:                                                                                                            В. П. Курило
		 
		 
		                                                                                                                        В.І. Журавель
		 
		 
		В. М.Коротун

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...