Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 802/166/16-а : Адміністративні справи (до 01.01.2019); Справи зі спорів з приводу забезпечення юстиції, зокрема спори у сфері:; виконавчої служби та виконавчого провадження.
Надіслано для оприлюднення: 26.09.2018. Зареєстровано: 27.09.2018. Забезпечено надання загального доступу: 27.09.2018.
Дата набрання законної сили: 26.09.2018
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ПОСТАНОВА
		Іменем України
		 
		26 вересня 2018 року 
		Київ
		справа №802/166/16-а
		адміністративне провадження №К/9901/11444/18
		                                                 №К/9901/11441/18
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: 
		головуючого - Смоковича М.І.,
		суддів: Білоуса О.В., Стрелець Т.Г.,
		розглянувши у попередньому судовому засіданні у касаційній інстанції адміністративну справу № 802/166/16-а
		за позовом ОСОБА_1 до Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, Головного управління Державної казначейської служби України у Вінницькій області про визнання бездіяльності та дій неправомірними та зобов'язання вчинити дії, визнання протиправною та скасування постанови, провадження в якій відкрито
		за касаційними скаргами ОСОБА_1 та Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України на постанову Вінницького окружного адміністративного суду прийняту 30 березня 2016 року, у складі головуючого судді Заброцької Л.О., та постанову Вінницького апеляційного адміністративного суду прийняту 14 липня 2016 року, у складі колегії суддів: головуючого Полотнянка Ю.П., суддів Драчук Т.О., Загороднюка А.Г.,
		в с т а н о в и в :
		У лютому 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, Головного управління Державної казначейської служби України у Вінницькій області про визнання бездіяльності та дій неправомірними та зобов'язання вчинити дії, визнання протиправною та скасування постанови.
		В обґрунтування позову зазначає, що ненаданням у строки встановлені частиною другою статті 25, частиною другою статті 26 Закону України «Про виконавче провадження» відповіді на виконавчий лист № 802/1442/15-а від 07 листопада 2015 року відповідачем допущено протиправну бездіяльність. Також не погоджується з постановою про відмову у відкритті виконавчого провадження за цим виконавчим листом від 25 листопада 2015 року, винесеною з підстав наявності обставин, що виключають здійснення виконавчого провадження, а саме незрозумілості резолютивної частини рішення, що підлягало виконанню. Вважає, що за таких обставин дії державного виконавця не відповідають вимогам частини першої статті 11, частини першої статті 26, частини першої статті 34 Закону України «Про виконавче провадження», який зобов'язаний був звернутися до суду за роз'ясненням судового рішення. 
		Посилаючись, що допущеною відповідачем бездіяльністю та протиправними діями їй завдано моральну шкоду в сумі 3000 гривень, яка полягала в душевних та моральних стражданнях та призвело до негативних наслідків в її повсякденному житті.
		На виконання статті 267 КАС України просила зобов'язати відповідача та третю особу подати звіт про виконання судового рішення у місячний строк.
		Постановою Вінницького окружного адміністративного суду від 30 березня 2016 року позов задоволено частково. 
		Визнано протиправною та скасовано постанову головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Борейка Максима Валерійовича від 25 грудня 2015 року про відмову у відкритті виконавчого провадження з примусового виконання виконавчого листа № 802/1442/15-а від 07 грудня 2015 року, виданого Вінницьким окружним адміністративним судом на виконання постанови Вінницького апеляційного адміністративного суду від 11 листопада 2015 року, у справі № 802/1442/15-а.
		Зобов'язано Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 08 грудня 2015 року (вхідна дата та номер реєстрації в Міністерстві юстиції України - 22 грудня 2015 року №35565-0-33-15) про прийняття виконавчого листа № 802/1442/15-а від 07 грудня 2015 року до виконання та вирішити питання щодо прийняття виконавчого документа до виконання, відповідно до вимог статті 25 Закону України «Про виконавче провадження» (в редакції від 28 грудня 2015 року).
		В задоволені решти позовних вимог відмовлено.
		Вінницький апеляційний адміністративний суд постановою від 14 липня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково, апеляційну скаргу Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України залишив без задоволення. Постанова суду першої інстанції скасована в частині відмови у визнанні бездіяльності Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України протиправною щодо порушення строків статті 30 Закону України «Про виконавче провадження» відносно вирішення питання про відкриття виконавчого провадження та ухвалено в цій частині нову постанову, якою визнано бездіяльність Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України протиправною щодо порушення строків статті 30 Закону України «Про виконавче провадження» відносно вирішення питання про відкриття виконавчого провадження, в інший частині постанову суду першої інстанції залишено без змін.
		Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 08 серпня 2016 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 по цій справі.
		Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 20 вересня 2016 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України на вказані рішення.
		Статтею 327 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - КАС України), обумовлено, що судом касаційної інстанції в адміністративних справах є Верховний Суд.
		За правилами частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
		Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС України касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
		Ухвалою Верховного Суду від 31 січня 2018 року, як суду касаційної інстанції в адміністративних справах, касаційні скарги прийняті до провадження.
		В обґрунтування своєї касаційної скарги позивач зазначає, що посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати їх рішення та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. Не погоджується з висновками суду про відмову у стягненні відшкодування моральної шкоди у зв'язку з ненаданням доказів та не зазначенням в чому вона полягає, як такими, що не відповідають обставинам справи. Також вказує на неправильне тлумаченнями судами частини першої статті 267 КАС України приписів щодо покладення обов'язку на суб'єкта владних повноважень подати звіт про виконання рішення суду як диспозитивними та такими, що закріплюють право, а не обов'язок суду щодо ініціювання такої форми контролю за виконанням судового рішення. Зазначає, що судом апеляційної інстанції допущено порушення вимог щодо мотивування судового рішення. Просить судові рішення скасувати в частині відмови у задоволенні вимог про відшкодування шкоди та про встановлення судового контрою за виконанням судового рішення та задовольнити позов в цій частині, в іншій частині рішення залишити без змін.
		Відповідач в касаційній скарзі посилається на порушення судами норм матеріального права, оскільки за умови не визначення у виконавчому листі боржника, виконавець у відповідності до вимог статті 25 Закону України «Про виконавче провадження» був позбавлений можливості відкрити провадження. Просить рішення судів попередніх інстанцій скасувати, в задоволенні позову відмовити.
		Заперечення на касаційну скаргу до суду не надходили.
		Касаційні скарги задоволенню не підлягають з огляду на таке.
		Відмовляючи в задоволені позову в частині визнання допущення відповідачем протиправної бездіяльності під час надання відповіді на виконавчий лист у встановлений строк, суд першої інстанції зазначав, що встановлені по справі судом першої інстанції обставини підтверджують висновки суду про те, що Департаментом ДВС МУЮ при прийнятті заяви позивачки та виконавчого документа до виконання було дотримано строки, встановлені статтею 25 Закону України «Про виконавче провадження», а заступником директора Департаменту - начальником відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України вчинено всі необхідні дії для забезпечення належного розгляду поданої заяви від 08 грудня 2015 року про примусове виконання рішення суду.
		Не погоджуючись з таким висновком, суд апеляційної інстанції вважав, що судом першої інстанції надана не вірна правова оцінка встановленим по справі обставинам в цій частині позовних вимог, тому задовольнив їх.
		Суд першої інстанції визнав протиправною та скасував постанову про відмову у відкритті виконавчого провадження, як таку що не відповідає вимогам закону. С таким висновком погодився і суд апеляційної інстанції, як і підтримав висновки суду про відмову у задоволенні позову в частині стягнення моральної шкоди, як такої, що не доведена позивачем та відмову к поданні звіту про виконання судового рішення.
		Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд погоджується з висновками апеляційної інстанції.
		Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України.
		Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначає Закон України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року № 606-XIV (надалі - Закон № 606-XIV).
		Згідно пункту 1 частини першої статті 19 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець відкриває виконавче провадження на підставі виконавчого документа, зазначеного в статті 17 цього Закону, за заявою стягувача або його представника про примусове виконання рішення.
		Відповідно до підпункту 3.4.2 пункту 3.4 Інструкції №512/5 на кожен поданий на примусове виконання виконавчий документ стягувачем подається окрема заява про відкриття виконавчого провадження.
		Як видно з аналізу положень частини другої 2 статті 25 та частини другої статті 26 Закону № 606-XIV державний виконавець протягом трьох робочих днів з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження або про відмову у відкритті виконавчого провадження.
		Судами попередніх інстанцій встановлено, що 08 грудня 2015 року позивач звернулася до начальника відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України з заявою щодо прийняття виконавчого листа № 802/1442/15-а від 07 листопада 2015 року до виконання та копіями скарг від 04 квітня 2015 року та від 29 травня 2015 року. Відповідно до рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення 10 грудня 2015 року уповноважена особа відповідача отримала вказану заяву разом із додатками.
		Ця заява з доданими до неї документами у відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України надійшла лише 22 грудня 2015 року за №35565-0-33-15, що підтверджується реєстраційно-контрольною карткою та штампом на самій заяві. Відповідно до довідки про автоматичний розподіл виконавчого провадження між державними виконавцями від 23 грудня 2015 року виконавчий документ №802/1442/15-а (виконавче провадження №12501/4232/15) призначено державному виконавцю.
		Суд першої інстанції вважає, що причина тривалого терміну реєстрації вказаної заяви до Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України від 08 грудня 2015 року обумовлена територіальною віддаленістю розташування канцелярії Міністерства юстиції України, адреса якої зазначена в рекомендованому повідомленні про вручення поштового відправлення та фактичним місцем знаходження Департаменту державної виконавчої служби МУЮ.
		У справі встановлено, що на наступний день після надходження цієї заяви позивача до відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України 23 грудня 2015 року начальником відділу було вчинено усі необхідні дії щодо передачі заяви та виконавчого документа до виконання державному виконавцю в строк, встановлений Законом України № 606-XIV.
		21 січня 2016 року позивач отримала від відповідача відповідь, викладену в листі від 25 грудня 2015 року за № 35565-0-33-15-206/7.
		Перевіряючи правильність висновків суду першої інстанції щодо встановлених обставин суд апеляційної інстанції зазначає, що згідно рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення, 10 грудня 2015 року уповноважена особа саме Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, отримала вказану заяву разом з додатками.
		Як досліджено судом у листі заступника директора Департаменту-начальника відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України за № 35565-0- 33-15-206/7 від 25 грудня 2015 року, яким направлено оригінал вказаного виконавчого листа та постанову головного державного виконавця цього ж відділу від 25 грудня 2015 року про відмову у відкритті виконавчого провадження, вказана та ж сама адреса на яку позивач направляла цей же виконавчий лист із заявою про його примусове виконання та додатками, а саме: (вул. Городецького, 3, м. Київ), а відтак, у судової колегії апеляційної інстанції були підстави не погодитися з висновком суду першої інстанції про направлення вказаних документів за невірною адресою.
		Крім того, Верховний Суд погоджується з критичним ставленням суду апеляційної інстанції до посилання апелянта (Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України) на територіальну віддаленість розташування канцелярії Міністерства юстиції України, адреса якої, зазначена в рекомендованому повідомленні про вручення поштового відправлення та фактичним місцем знаходження Департаменту державної виконавчої служби МУЮ, оскільки ця обставина жодним чином не може слугувати підтвердженням причин тривалого терміну, що минув з моменту надходження - 10 грудня 2015 року до Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України заяви позивачки від 08 грудня 2015 року додатками до моменту реєстрації вказаної заяви (22 грудня 2015 року) безпосередньо у відділі примусового виконання рішень.
		Встановлені по справі судами попередніх інстанцій обставини підтверджують висновки суду апеляційної інстанції про те, що Департаментом ДВС МУЮ при прийнятті заяви позивача та виконавчого документа до виконання не було дотримано строків, встановлених законом.
		Враховуючи, що доводи касаційної скарги не спростовують наведених обставин, Верховний Суд вважає обґрунтованим задоволення позову в цій частині.
		Перевіряючи рішення судів в частині вирішення судами попередніх інстанцій позовних вимог щодо визнання незаконними дій головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, що виразились у винесенні незаконної постанови від 25 грудня 2015 року про відмову у відкритті виконавчого провадження з примусового виконання виконавчого листа №   802/1442/15-а від 07 грудня 2015 року, виданого Вінницьким окружним адміністративним судом на виконання постанови Вінницького апеляційного адміністративного суду від 11 листопада 2015 року у справі № 802/1442/15-а та скасування цієї постанови про відмову у відкритті виконавчого провадження ВП№49738793, Верховний Суд зазначає таке.
		Відповідно до частин першої та другої статті 25 Закону № 606-XIV державний виконавець зобов'язаний прийняти до виконання виконавчий документ і відкрити виконавче провадження, якщо не закінчився строк пред'явлення такого документа до виконання, він відповідає вимогам, передбаченим цим Законом, і пред'явлений до виконання до відповідного органу державної виконавчої служби. Державний виконавець протягом трьох робочих днів з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження.
		Відповідно до частини першої статті 26 Закону № 606-XIV державний виконавець відмовляє у відкритті виконавчого провадження у разі: пропуску встановленого строку пред'явлення документів до виконання; неподання виконавчого документа, зазначеного у статті 17 цього Закону, та неподання заяви про відкриття виконавчого провадження у випадках, передбачених цим Законом; якщо рішення, на підставі якого видано виконавчий документ, не набрало законної (юридичної) сили, крім випадків, коли воно у встановленому законом порядку допущено до негайного виконання; пред'явлення виконавчого документа до органу державної виконавчої служби не за місцем або не за підвідомчістю виконання рішення; якщо не закінчилася відстрочка виконання рішення, надана судом, яким постановлено рішення; невідповідності виконавчого документа вимогам, передбаченим  статтею 18 цього Закону; офіційного оприлюднення повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури; якщо виконавчий документ повернуто стягувачу за його заявою, крім виконавчих документів про стягнення аліментів та інших періодичних платежів; наявності інших передбачених законом обставин, що виключають здійснення виконавчого провадження.
		По справі встановлено, що за вказаним раніше листом від 21 січня 2016 року начальник відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, керуючись статтями 26, 31 Закону України «Про виконавче провадження», повернув позивачу оригінал виконавчого листа, а також направив постанову головного державного виконавця цього ж відділу Борейко М.Н. від 25 грудня 2015 року про відмову у відкритті виконавчого провадження на підставі п. 8 частини першої статті 26 Закону України «Про виконавче провадження», зазначаючи про наявність обставин, що виключають здійснення виконавчого провадження, а саме незрозумілість резолютивної частини рішення Вінницького апеляційного адміністративного суду в справі №802/1442/15-а, яка викладена у виконавчому листі.
		Верховний Суд зауважує, що відповідно до наданих повноважень та прав державний виконавець не наділений правом надавати оцінку змісту резолютивної частини рішення суду, що викладена у виконавчому документі. Державний виконавець має лише встановити чи підлягає виконанню державною виконавчою службою поданий стягувачем виконавчий документ (стаття 17 Закону «Про виконавче провадження»).
		Разом з тим, згідно з частиною першою статті 34 Закону України «Про виконавче провадження», у разі якщо викладена у виконавчому документі резолютивна частина рішення є незрозумілою, державний виконавець або сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду, який видав виконавчий документ, із заявою про роз'яснення відповідного рішення. Зазначене узгоджується і з правом державного виконавця звертатися до суду, який видав виконавчий документ, із заявою про роз'яснення судового рішення, що передбачено п. 8 частини третьої статті 11 Закону України «Про виконавче провадження».
		Положення частини першої статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України, в редакції що діяла на час спірних правовідносин, передбачають, якщо судове рішення є незрозумілим, суд, який його ухвалив, за заявою осіб, які беруть участь у справі, або державного виконавця ухвалою роз'яснює своє рішення, не змінюючи при цьому його змісту.
		Відтак, відмова державного виконавця у відкритті виконавчого провадження з підстав незрозумілості резолютивної частини рішення суду не є такою, що відповідає вимогам закону, а тому є протиправною, у зв'язку з чим не відповідає критеріям правомірності, визначеним частиною третьою статті 2 КАС України.
		Враховуючи викладене Верховний Суд погоджується з висновком судів про скасування оскаржуваної постанови та зобов'язання відповідача вирішити питання про прийняття виконавчого документу до виконання.
		Щодо доводів касаційної скарги позивача про стягнення моральної шкоди Верховний Суд зазначає.
		Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
		Зі змісту цієї норми випливає, що основною умовою такого розгляду є те, що моральна шкода повинна бути заподіяна (похідною) протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин.
		Проте, з встановлених по справі обставин вбачається, що позивач не надав суду переконливих доказів на підтвердження причинного зв'язку між бездіяльністю відповідача та завданням моральної шкоди (у вигляді розладів здоров'я внаслідок душевних страждань, психологічних переживань, тощо).
		Сам лише факт порушення прав позивача не може слугувати виключною підставою для стягнення моральної шкоди. Крім того, визнання судом протиправною бездіяльності відповідача стосується виключно меж застосування законодавства про виконавче провадження, у той час як моральна шкода має бути обов'язково підтверджена належними та допустимими доказами.
		Враховуючи вищенаведене, Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, не спростованими доводами касаційної скарги, про те, що позовна вимога про стягнення моральної шкоди є необґрунтованою та безпідставною, а тому не підлягає задоволенню. 
		Перевіряючи доводи касаційної скарги позивача щодо обов'язку суду ініціювання передбаченою статтею 267 КАС України такої форми контролю як зобов'язання суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання постанови, Верховний Суд погоджується з позицією судів попередніх інстанцій, оскільки звіт про виконання судового рішення є правовим наслідком судового рішення і саме в його резолютивній частині повинно бути визначено обов'язок подати звіт, оскільки встановити судовий контроль за невиконанням рішення суб'єктом владних повноважень - відповідачем у справі суд першої чи апеляційної інстанції може лише під час прийняття постанови у справі. Разом із цим Верховний Суд зазначає, що вказаною статтею встановлено право, а не обов'язок суду, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, зобов'язати суб'єкта владних повноважень, проти якого ухвалено судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
		Приписами частини першої статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
		Відповідно до частини першої статті 350 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
		З огляду на викладене, висновки суду апеляційної інстанції є правильними, обґрунтованими, відповідають нормам матеріального та процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваного судового рішення відсутні.
		Доводи, які містяться в касаційних скаргах, висновків суду та обставин справи не спростовують.
		Керуючись статтями 3, 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
		п о с т а н о в и в :
		Касаційні скарги ОСОБА_1 та Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України залишити без задоволення.
		Постанову Вінницького апеляційного адміністративного суду від 14 липня 2016 року та постанову Вінницького окружного адміністративного суду від 30 березня                2016 року, в частині залишеної без змін постановою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 14 липня 2016 року, - залишити без змін.
		Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.
		Головуючий                                                                                          М. І. Смокович 
		Судді                                                                                                    О. В. Білоус
		                                                                                                    Т. Г. Стрелець

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...