Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 910/3498/18 : Господарські справи (до 01.01.2019); Інші спори.
Надіслано для оприлюднення: 27.09.2018. Зареєстровано: 27.09.2018. Забезпечено надання загального доступу: 02.10.2018.
Дата набрання законної сили: 19.01.2021
Результат оскарження 19.01.2021 Північний апеляційний господарський суд: залишено рішення місцевого суду без змін, а скаргу без задоволення
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		   ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		20.09.2018Справа №  910/3498/18Господарський суд міста Києва у складі судді Чинчин О.В., при секретарі судового засідання Бігмі Я.В., розглянув у відкритому судовому засіданні справу
		 
		за позовом     Заступника Генерального прокурора в інтересах держави в особі Фонду                                         державного майна України (01133, м. Київ, вул. Генерала Алмазова, 18/9)
		 
		до                     1. Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації                                         «Волиньгаз» (43000, Волинська обл., місто Луцьк, ВУЛИЦЯ ФРАНКА,                                         будинок 12)
		                    2. Міністерства енергетики та вугільної промисловості України (01001,                                         м.Київ, ВУЛИЦЯ ХРЕЩАТИК, будинок 30)
		 
		про                    визнання недійсним договору та стягнення грошових коштів у розмірі                                         117792772 грн. 03 коп.
		 
		Представники:
		від Прокуратури: Суходольський С.М. (представник за посвідченням);
		від Позивача: не з'явились; 
		від Відповідача - 1: Волощук П.Ю. (представник за довіреністю);
		від Відповідача - 2: Старушевич У.М. (представник за довіреністю);
		 
		ОБСТАВИНИ СПРАВИ:
		 
		Заступник Генерального прокурора в інтересах держави в особі Фонду державного майна України (надалі також - «Позивач») звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Волиньгаз» (надалі також - «Відповідач - 1») та Міністерства енергетики та вугільної промисловості України (надалі також - «Відповідач - 2») про визнання недійсним договору та стягнення грошових коштів у розмірі 117792772 грн. 03 коп.
		 
		Позовні вимоги обґрунтовані порушенням Відповідачами Закону України «Про оренду державного та комунального майна», Положення про управління державним майном, яке не увійшло до статутних капіталів господарських товариств у процесі приватизації, але перебуває на їх балансі.
		 
		Ухвалою Господарського суду міста Києва від 26.03.2018 року позовну заяву Заступника Генерального прокурора в інтересах держави в особі Фонду державного майна України до Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Волиньгаз» та Міністерства енергетики та вугільної промисловості України про визнання недійсним договору та стягнення грошових коштів у розмірі 117792772 грн. 03 коп. залишено без руху. 
		 
		28.03.2018 через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від Генеральної прокуратури України надійшла заява про усунення недоліків позовної заяви. 
		 
		Ухвалою Господарського суду м. Києва від 30.03.2018 року відкрито провадження у справі № 910/3498/18, вирішено справу розглядати за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 25.04.2018 року. 
		 
		04.04.2018 року через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від Прокуратури надійшло повідомлення на виконання вимог ухвали суду від 26.03.2018 року.
		 
		11.04.2018 року через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від Відповідача-1 надійшов відзив на позовну заяву.
		 
		19.04.2018 року через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від Відповідача-2 надійшов відзив на позовну заяву.
		 
		25.04.2018 року через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від Прокуратури надійшло клопотання про продовження строку для подання відповіді на відзив. 
		 
		В судове засідання 25.04.2018 року з'явились представники прокуратури, Відповідачів. Представник Позивача не з'явився, про час та місце судового засідання був повідомлений належним чином.
		 
		Ухвалою Господарського суду міста Києва від 25.04.2018 року, яка занесена до протоколу судового засідання, надано строк до 7 днів з 25.04.2018 року для надання відповіді на відзиви, надано Відповідачам строк до 5 днів з дня отримання відповіді на відзив для надання заперечень, відкладено підготовче судове засідання на 22.05.2018 року.
		 
		04.05.2018 року через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від Прокуратури надійшли відповіді на відзиви.
		 
		11.05.2018 року через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від Позивача надійшла відповідь на відзив.
		 
		17.05.2018 року через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від Відповідача-1 надійшли письмові заперечення. 
		 
		21.05.2018 року через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від Відповідача-2 надійшли письмові заперечення. 
		 
		21.05.2018 року через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від Прокуратури надійшла заява про зміну підстав позову.
		 
		В судове засідання 22.05.2018 року з'явились представники прокуратури, Сторін. Представник Відповідача - 1 заявив усне клопотання про долучення доказів до матеріалів справи. Судом долучено докази до матеріалів справи.
		 
		Судом прийнято до розгляду заяву Прокуратури про зміну підстави позову.
		 
		Ухвалою Господарського суду міста Києва від 22.05.2018 року, яка занесена до протоколу судового засідання, надано Відповідачам строк до 7 робочих днів з дня отримання заяви про зміну підстав позову для подання відзивів з урахуванням цієї заяви, надано Прокуратурі, Позивачу строк до 5 днів з дня  отримання відзивів з урахуванням заяви про зміну підстав позову для надання відповідей на відзиви, надано Відповідачам строк до 3 днів з дня отримання відповідей на відзиви з урахуванням заяви про зміну підстав позову для надання заперечень, продовжено строк проведення підготовчого провадження на тридцять днів, відкладено підготовче судове засідання на 13.06.2018 року.
		 
		29.05.2018 року через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від Відповідача-2 надійшов відзив з урахуванням заяви Прокуратури про зміну підстав позову.
		 
		04.06.2018 року через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від Відповідача-1 надійшов відзив з урахуванням заяви Прокуратури про зміну підстав позову.
		 
		06.06.2018 року через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від Прокуратури надійшла відповідь на відзив Відповідача-2, наданий з урахуванням заяви про зміну підстав позову.
		 
		08.06.2018 року через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від Прокуратури надійшла відповідь на відзив Відповідача-1, наданий з урахуванням заяви про зміну підстав позову.
		 
		В судове засідання 13.06.2018 року з'явились представники прокуратури, Відповідачів. Представник Позивача не з'явився, про час та місце судового засідання був повідомлений належним чином.
		 
		Ухвалою Господарського суду міста Києва від 13.06.2018 року, яка занесена до протоколу судового засідання, закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 27.06.2018 року.
		 
		27.06.2018 року через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від Прокуратури надійшли письмові пояснення.
		 
		В судове засідання 27.06.2018 року з'явились представники прокуратури, Відповідачів. Представник Позивача не з'явився, про час та місце судового засідання був повідомлений належним чином.
		 
		Ухвалою Господарського суду міста Києва від 27.06.2018 року, яка занесена до протоколу судового засідання, оголошено перерву в судовому засіданні до 11.07.2018 року.
		 
		11.07.2018 року через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від Позивача надійшло клопотання про розгляд справи за відсутності уповноваженого представника.
		 
		В судове засідання 11.07.2018 року з'явились представники прокуратури, Відповідачів. Представник Позивача не з'явився, про час та місце судового засідання був повідомлений належним чином.
		 
		Ухвалою Господарського суду міста Києва від 11.07.2018 року, яка занесена до протоколу судового засідання, оголошено перерву в судовому засіданні до 25.07.2018 року.
		 
		23.07.2018 року через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від Прокуратури надійшли документи для долучення до матеріалів справи.
		 
		Ухвалою Господарського суду міста Києва від 25.07.2018 року, яка занесена до протоколу судового засідання, відкладено розгляд справи на 30.07.2018 року.
		 
		30.07.2018 року судове засідання не відбулось у зв'язку із перебуванням судді Чинчин О.В. на лікарняному.
		 
		Ухвалою Господарського суду міста Києва від 03.09.2018 року призначено справу до судового розгляду по суті на 20.09.2018 року. 
		 
		В судовому засіданні 20 вересня 2018 року представник прокуратури підтримав вимоги та доводи позовної заяви, просив суд задовольнити у повному обсязі. Представники Відповідачів заперечили проти позову з підстав, викладених у відзивах на позовну заяву, просили суд відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі. Представник Позивача не з'явився, про поважні причини неявки суд не повідомив, про час та місце судового засідання був повідомлений належним чином, надав клопотання про розгляд справи за відсутності уповноваженого представника Позивача, яке Судом розглянуто та задоволено. 
		 
		Таким чином, Суд приходить до висновку, що Позивач про час та місце судового засідання був повідомлений належним чином.
		 
		Приймаючи до уваги, що Позивач був належним чином повідомлений про дату та час судового засідання, враховуючи, що матеріали справи містять достатньо документів для розгляду справи по суті, Суд вважає, що неявка в судове засідання представника Позивача не є перешкодою для прийняття Рішення у даній справі.
		 
		Відповідно до статті 233 Господарського процесуального кодексу України рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами.
		В судовому засіданні 20 вересня 2018 року, на підставі статті 240 Господарського процесуального кодексу України, підписано вступну та резолютивну частини Рішення.
		Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, - 
		 
		ВСТАНОВИВ:
		20.08.2012 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову №770 «Про деякі питання використання державного майна для забезпечення розподілу природного газу», яким установлено, що державне майно, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу, не підлягає приватизації, обліковується на балансі господарських товариств із газопостачання та газифікації і не може бути відокремлене від їх основного виробництва, використовується зазначеними товариствами на праві господарського відання. 
		Пунктом 3 постанови визначено Міністерству енергетики та вугільної промисловості укласти з господарськими товариствами із газопостачання та газифікації, на балансі яких обліковується державне майно, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу, не підлягає приватизації і не може бути відокремлене від їх основного виробництва, договори про надання такого майна на праві господарського відання згідно з примірним договором, що затверджується зазначеним Міністерством разом з Фондом державного майна.
		29.11.2012 року між Міністерством енергетики та вугільної промисловості України (Орган управління) та Публічним акціонерним товариством «Волиньгаз» (Підприємство) було укладено Договір про надання на праві господарського відання державного майна, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу, не підлягає приватизації, обліковується на балансі господарського товариства із газопостачання та газифікації і не може бути відокремлене від його основного виробництва №31/22, предметом якого є надання Підприємству на праві господарського відання державного майна, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу, не підлягає приватизації, обліковується на балансі Підприємства і не може бути відокремлене від їх основного виробництва. (далі - державне майно). (т.1 а.с.71-76)
		У преамбулі Договору визначено, що його укладено з метою забезпечення ефективного використання, збереження та відновлення державного майна, яке не підлягає приватизації, його цільової безаварійної експлуатації, покращення/відновлення, реконструкції і модернізації, а також надійності розподілу природного газу на виконання постанови Кабінету Міністрів України від 20 серпня 2012 року N770 «Деякі питання використання державного майна для забезпечення розподілу природного газу». 
		Перелік державного майна, яке перебуває на балансі Підприємства та надається йому на праві господарського відання, зазначається у додатку 1, який є невід'ємною частиною Договору. (п.1.2 Договору)
		Згідно з п.2.1 Договору наявність державного майна на балансі Підприємства на праві господарського відання не означає набуття Підприємством права власності на це майно. Власником державного майна, право господарського відання щодо якого мас Підприємство за цим Договором, є держава в особі Органу управління. 
		Відповідно до п.2.2 Договору протягом строку дії Договору Підприємству забороняється відчужувати державне майно, здавати його в оренду, в оперативний або фінансовий лізинг, концесію, позичати, передавати речові права (користування та/або володіння) щодо нього у заставу, передавати його в управління та вчиняти будь-які інші дії. шо пов'язані із зміною його цільового призначення. Будь-які дії щодо державного майна можуть здійснюватися у порядку та спосіб, що передбачені умовами цього Договору та нормами чинного законодавства. На державне майно не може бутті звернено стягнення на вимогу кредиторів, а також воно не може бути використане на інші, не передбачені цим Договором, цілі. 
		Договір є укладеним і набирає чинності з дати підписання його Сторонами та скріплення печатками і діє до моменту відчуження майна, зазначеного у п. 1.2 Договору, з державної власності.(п.7.1 Договору)
		У п.п.7.2, 7.3 Договору визначено, що одностороння зміна чи розірвання Договору не допускається, крім випадків, передбачених у підпунктах "б", "в" п. 7.3 цього Договору. Розірвання Договору у випадку, визначеному підпунктом "в" п. 7.3, здійснюється в судовому порядку на вимогу однієї із Сторін. Договір може бути достроково розірваний: а) за взаємною згодою Сторін; б) у випадку ліквідації Підприємства; в) у випадку невиконання Підприємством зобов'язань, визначених пп.4.1, 3.4.5, 3.4.8 цього Договору.
		Додатком 1 до Договору від 29.11.2012 року №31/22 визначено перелік державного майна, яке перебуває на балансі ПАТ «Волиньгаз» та надається йому на праві господарського відання. (т.1 а.с.86-188)
		Постановою Кабінету Міністрів України №796 від 30.09.2015 року «Про скасування пунктів 1 і 3 постанови Кабінету Міністрів України від 20 серпня 2012 р. № 770 та внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 25 травня 1998 р. № 747» скасовано пункти 1 і 3 постанови Кабінету Міністрів України від 20 серпня 2012 р. № 770 "Деякі питання використання державного майна для забезпечення розподілу природного газу" (Офіційний вісник України, 2012 р., № 63, ст. 2576).
		Постановою Кабінету Міністрів України №95 від 21.02.2017 року «Про забезпечення ефективного використання газорозподільних систем або їх складових» визначено Міністерство енергетики та вугільної промисловості органом управління газорозподільними системами, власником яких є держава, або їх складовими (далі - газорозподільні системи). 
		Пунктом 4 постанови зазначено, що Міністерству енергетики та вугільної промисловості разом з операторами газорозподільних систем з метою врегулювання питання використання газорозподільних систем до набрання чинності абзацом другим пункту 1 цієї постанови вжити передбачених законодавством заходів, зокрема для укладення до 10 квітня 2017 р. договорів експлуатації газорозподільних систем або їх складових, які набиратимуть чинності з 1 травня 2017 року. 
		          
		Відповідно до п.п.5, 6 постанови Міністерству енергетики та вугільної промисловості разом з Фондом державного майна забезпечити проведення:
		1) до 1 грудня 2017 р.:
		інвентаризації газорозподільних систем, які обліковуються на балансі операторів газорозподільних систем;
		перевірки наявності правовстановлюючих документів на державне майно, що використовується для розподілу природного газу, та у разі потреби їх відновлення відповідно до результатів проведеної згідно з абзацом другим цього підпункту інвентаризації;
		2) в установленому законодавством порядку до 31 грудня 2018 р. паспортизації газорозподільних систем.
		Фонду державного майна разом з Міністерством енергетики та вугільної промисловості забезпечити проведення в установленому порядку незалежної оцінки газорозподільних систем відповідно до результатів проведеної згідно з абзацом другим підпункту 1 пункту 5 цієї постанови інвентаризації.
		24.05.2017 року між Міністерством енергетики та вугільної промисловості України (Орган управління) та Публічним акціонерним товариство по газопостачанню та газифікації «Волиньгаз» (Оператор) було укладено Додаткову угоду №1 до Договору №31/22 від 29.11.2012 року «Про надання на праві господарського відання державного майна, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу, не підлягає приватизації, обліковується на балансі господарського товариства із газопостачання та газифікації і не може бути відокремлене від його основного виробництва» щодо його приведення до вимог примірного договору експлуатації газорозподільчих систем та їх складових, затвердженого постановою Кабінетом Міністрів України від 21.02.2017 №95 (з урахуванням змін, внесених постановою Кабінету Міністрів України від 29.03.2017 №188), якою Сторони домовились викласти назву, преамбулу та всі розділи Договору від 29.11.2012 № 31/22 «Про надання на праві господарського відання державного майна, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу, не підлягає приватизації, обліковується на балансі господарського товариства із газопостачання та газифікації і не може бути відокремлене від його основного виробництва» (далі - Договір) в наступній редакції: «Договір експлуатації газорозподільчих систем або їх складових №240517/02-Вл-ГРМ». (т.1 а.с.77-82)
		Відповідно до п.п.1.1-1.4 Договору предметом цього договору є надання оператору в експлуатацію газорозподільних систем або їх складових (далі - майно) за переліком за формою згідно з додатком 1, до яких підключені (приєднані) інші газові мережі. Перелік та залишкова балансова вартість майна, яке надається за цим договором оператору на умовах експлуатації, зазначається в додатку 1, який є невід'ємною частиною цього договору. Право на експлуатацію майна в оператора виникає з дати підписання сторонами цього договору. Право на експлуатацію майна надається з метою провадження оператором ліцензованої діяльності з розподілу природного газу та безаварійного розподілу природного газу його споживачам, ефективного використання майна, його збереження, відновлення, поліпшення, реконструкції та модернізації. 
		 
		Відповідно до п.15 Договору Оператор щороку здійснює відрахування плати за надане відповідно до цього договору в експлуатацію майно, що належить державі та обліковується на балансі оператора, у розмірі 10 (десяти) відсотків його залишкової балансової вартості. Плата за експлуатацію майна сплачується оператором до державного бюджету протягом року рівними частинами щокварталу до 25 числа наступного місяця шляхом перерахування коштів на рахунок у Казначействі.
		 
		02.06.2017 року між Міністерством енергетики та вугільної промисловості України (Орган управління) та Публічним акціонерним товариство по газопостачанню та газифікації «Волиньгаз» (Оператор) було укладено Протокол розбіжностей до Додаткової угоди №1 до Договору №31/22 від 29.11.2012 року «Про надання на праві господарського відання державного майна, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу, не підлягає приватизації, обліковується на балансі господарського товариства із газопостачання та газифікації і не може бути відокремлене від його основного виробництва» щодо його приведення до вимог примірного договору експлуатації газорозподільчих систем та їх складових, затвердженого постановою Кабінетом Міністрів України від 21.02.2017 №95 (з урахуванням змін, внесених постановою Кабінету Міністрів України від 29.03.2017 №188), який прийнятий Сторонами в редакції Оператора. (т.1 а.с.83-85)
		 
		          Так, пункти 1, 2, 15, пп.2 п.19, 32 Договору викладено редакції Оператора. Зокрема, пункт 1 в наступній редакції: «Предметом цього договору є надання оператору права на експлуатацію державних газорозподільчих систем або їх складових, що є державним майном, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу, не підлягає приватизації, обліковується на балансі оператора та не може бути відокремлене від його основного виробництва, згідно з переліком, що є додатком № 1 до цього договору (далі - майно), до яких підключені (приєднані) інші газові мережі.»; пункт 15 викладено в наступній редакції: «Оператор щороку здійснює відрахування плати за надане відповідно до цього договору право на експлуатацію майна, що належить державі та обліковується на балансі оператора, у розмірі 10 (десяти) відсотків його залишкової балансової вартості, з урахуванням умов, визначених абзацом третім цього пункту. Плата за експлуатацію сплачується оператором до державного бюджету протягом року рівними частинами щокварталу до 25 числа наступного місяця шляхом перерахування коштів на рахунок у Казначействі. Передбачені цим пунктом відрахування здійснюються за умови включення таких платежів до структури тарифу на розподіл природного газу та в обсязі, встановленому тарифом. Оператор, протягом 30 днів з моменту підписання цього договору, зобов'язаний звернутися до НКРЕКП з відповідною заявою про включення плати за право експлуатації майна до структури тарифу на розподіл природного газу».
		 
		Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги з урахуванням Заяви про зміну підстав позову від 21.05.2018 року, яка прийнята Судом до розгляду, Прокурор зазначає, що постанова Кабінету Міністрів України №770 від 20.08.2012 року «Про деякі питання використання державного майна для забезпечення розподілу природного газу» була прийнята з порушенням чинного на той час законодавства та не підлягала виконанню, а договір є недійним. Так, оскільки спірне майно, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу, не підлягає приватизації, обліковується на балансі господарських товариств із газопостачання та газифікації, залишилося у складі державного майна, а спеціальні норми щодо такого майна відсутні, то до правовідносин за його участю повинні застосовуватися загальні норми закону щодо передачі у користування на платній основі державного майна, а саме ст.ст. 22, 73, 74, 75, 135, 136, 141 ГК України, ст.ст. 6, 7. 11 Закону України «Про управління об'єктами державної власності». При цьому, п. 1.4 Положення про управління державним майном, яке не увійшло до статутних капіталів господарських товариств у процесі приватизації, але перебуває на їх балансі, затвердженою спільним наказом Фонду державного майна України та Міністерства економіки України від 19-05.1999 №908/68 і зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 24.06.1999 за № 414/3707, розробленого відповідно до Законів України «Про приватизацію державного майна», «Про управління об'єктами державної власності» та «Про Фонд державного майна України», визначено виключний перелік способів управління державним майном, яке не увійшло до статутних капіталів господарських товариств у процесі приватизації, але перебуває на їх балансі. Такий спосіб управління майном, як безоплатна передача у користування на праві господарського відання суб'єкту господарювання недержавної форми власності, не передбачений. Окрім того, у п. 1.3 згаданого Положення вказано, що пріоритетним є той спосіб та умови використання державного майна, які забезпечують надходження коштів до Державного бюджету України. Таким чином, аналізуючи згадані норми законодавства можна зробити висновок, що передача спірного державного майна в користування суб'єктам господарювання не державної форми власності можлива лише на платній основі. Крім того, ст. б Закону України «Про управління об'єктами державної власності» не передбачає серед повноважень уповноважених органів управління державним майном передачу в користування цього майна суб'єктам господарювання недержавної форми власності. Єдиним державним органом, який уповноважений передавати в платне користування таке державне майно, є Фонд державного майна України. Повноваження КМУ обмежуються лише здійсненням відповідного до закону управління об'єктами державної власності та делегуванням в установленому законом порядку окремих повноважень щодо управління зазначеними об'єктами міністерствам. Постановою Кабінету Міністрів України №770 від 20.08.2012 року «Про деякі питання використання державного майна для забезпечення розподілу природного газу» було змінено порядок визначення правового режиму об'єктів державної власності, а саме газорозподільних мереж, використання яких на безоплатній основі та на праві господарського відання недержавними підприємствами законодавством не передбачено. Незважаючи на те, що постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2017 № 95 було зобов'язано Міністерство енергетики та вугільної промисловості разом з операторами врегулювати питання використання газорозподільних мереж та вжити передбачених законодавством заходів щодо укладення нових договорів платного користування цим державним майном, передбачених чинним законодавством дій вжито не було, відповідні нові договори укладено не було. Натомість, між Міністерством енергетики та вугільної промисловості України і ПАТ «Волиньгаз» 24.05.2017 укладено додаткову угоду № 1 до оспорюваного договору від 29.11.2012 № 31/22, а 02.06.2017 підписано протокол розбіжностей до цієї додаткової угоди. При цьому, вказані документи підписані неуповноваженою особою, оскільки єдиним розпорядником (орендодавцем) державного майна від імені власника є Фонд державного майна України, і виключно цей державний орган вправі укладати угоди про передачу в платне користування суб'єктам господарювання недержавної форми власності такого майна та встановлювати розмір плати за його використання. Крім того, розмір та умови плати за користування ПАТ «Волиньгаз» газорозподільними мережами (системами) відповідно до вимог чинного законодавства так і не визначено. Навпаки, за укладеним протоколом розбіжностей встановлено розмір плати за надане право на експлуатацію державного майна, яка залежить від обсягу тарифу на розподіл природного газу, що встановлюється регулятором ринку природного газу - НКРЕКП, тобто органом, який не є стороною договору та не має повноважень на розпорядження державним майном і визначення (встановлення) плати за його використання. За таких підстав, просить Суд визнати недійсним Договір №31/22 від 29.11.2012 року про надання на праві господарського відання державного майна, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу, не підлягає приватизації, обліковується на балансі господарського товариства із газопостачання та газифікації і не може бути відокремлене від його основного виробництва, укладений між Міністерством енергетики та вугільної промисловості України та Публічним акціонерним товариство по газопостачанню та газифікації «Волиньгаз»; визнати недійсним додаткову угоду №1 від 24.05.2017 року та протокол розбіжностей до неї від 02.06.2017 року, які є невід'ємними частинами договору №31/22 від 29.11.2012 року про надання на праві господарського відання державного майна, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу, не підлягає приватизації, обліковується на балансі господарського товариства із газопостачання та газифікації і не може бути відокремлене від його основного виробництва; стягнути з Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Волиньгаз» на користь держави 117792772 грн. 03 коп. збитків. 
		 
		В обґрунтування заперечень на позовну заяву Міністерство енергетики та вугільної промисловості України зазначає, що належним доказом прийняття постанови Кабінету Міністрів України №770 від 20.08.2012 року «Про деякі питання використання державного майна для забезпечення розподілу природного газу» з порушенням чинного на той час законодавства є рішення органу судової влади, а тому вказана постанова є чинною. Також зазначило, що підписання додаткової угоди №1 замість нового договору не суперечить постанові КМУ №95 від 21.02.2017 та є найбільш раціональним з точки зору Державної регуляторної служби України. Крім того, Фонд державного майна України схвалив умови договору по безоплатності користування державним майном. Додаткова угода №1 передбачає платне користування державним майном, що спростовує доводи прокуратури. При здійсненні розрахунку відповідно до Методики розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу, затверджену постановою Кабінетом Міністрів України від 04.10.1995 №786, прокурором не враховано, що вказане не узгоджується з положенням щодо заборони передачі в оренду державних газорозподільних систем або їх складових. 
		 
		В обґрунтування заперечень на позовну заяву Публічне акціонерне товариство по газопостачанню та газифікації «Волиньгаз» зазначало, що Фонд державного майна України не може бути позивачем у даній справі, оскільки не є органом управління об'єктами державної власності, які є предметом Договору № 31/22 про надання на праві господарського відання державного майна, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу не підлягає приватизації, обліковується на балансі господарського товариства із газопостачання та газифікації і не може бути відокремлене від його основного виробництва від 29.11.2012. Відповідач-1 також зазначає, що дана обставина підтверджується також листом Фонду державного майна України № 10-25-90711 від 19.03.2018 "Щодо проведення інвентаризації газорозподільчих систем", в якому вказано, що: "… у Фонду відсутні будь-які повноваження забезпечувати проведення щорічної інвентаризації майна, суб'єктом управління якого є інший орган виконавчої влади. Звертаємо увагу, що Постановою визначено Міненерговугілля органом управління газорозподільним системами, власником яких є держава, або їх складовими.", більше того, в листі від 27.04.2017, адресованому Генеральній прокуратурі України Фонд державного майна України зазначає, що: "Фонд не реалізує державну політику у паливно-енергетичному комплексі, а управління майном газорозподільчих систем (мереж), що належать державі, є невластивим для державних органів приватизації." та зазначає, що розробником спільного наказу Міністерства енергетики та вугільної промисловості України та Фонду державного майна України № 882/3812 від 09.11.2012, яким було затверджено Примірний договір про надання державного майна на праві господарського відання, було саме Міненерговугілля та відповідно підготовка проекту рішення щодо скасування зазначеного наказу є компетенцією цього Міністерства. Крім того, відповідач-1 зазначає, що на даний час, як і під час дії Постанови КМУ № 770 в редакції від 20.08.2012, відповідно до п. 2 Постанови КМУ "Про забезпечення ефективного використання газорозподільних систем або їх складових" від 21.02.2017 Міністерство енергетики та вугільної промисловості визначене органом управління газорозподільними системами, власником яких є держава, або їх складовими. Таким чином, відповідач-1 зазначає, що позивачем у даній справі могло би виступати лише Міністерство енергетики та вугільної промисловості, як орган, уповноважений розпоряджатись газорозподільними мережами державної форми власності. Відповідач -1 зазначає, що Договір № 31/22 укладений 29.11.2012 між Міністерством енергетики та вугільної промисловості України та Публічним акціонерним товариством по газопостачанню та газифікації «Волиньгаз» про закріплення на праві господарського відання державного майна, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу, не підлягає приватизації, обліковується на балансі господарського товариства із газопостачання та газифікації і не може бути відокремлене від його основного виробництва відповідає умовам Примірного договору та було укладено на підставі ч. 3 ст. 184 ГК України з дотриманням умов, передбачених ст. 179 ГК України шляхом викладення договору у вигляді єдиного документа, оформленого згідно з вимогами статті 181 ГК України відповідно до правил, встановлених нормативно-правовими актами щодо застосування примірного договору. Відповідач-1 заперечуючи проти позову, зазначає, що посилання на той факт, що Постанова КМУ від 20.08.2012 № 770 "Деякі питання використання майна для забезпечення розподілу природного газу" прийнята з порушенням Конституції України та законів України, якими регулюються питання використання державного майна - необґрунтоване, оскільки лише суд наділений повноваженнями давати оцінку нормативно-правовому акту, а законодавством не передбачено можливості прокурора на власний розсуд трактувати чи є нормативно-правовий акт чинний, більше того, постанова № 770 не скасована в судовому порядку. Прокурором не доведено жодними доказами безоплатності договору, розрахунок збитків є необґрунтованим. Також у відзиві від 11.04.2018 року заявлено про застосування строків позовної давності до вимог прокурора.
		 
		Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, Суд вважає, що позовні вимоги Заступника Генерального прокурора в інтересах держави в особі Фонду державного майна України не підлягають задоволенню з наступних підстав.
		Стаття 6 Конвенції передбачає, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
		Відповідно до статті 4 Господарського процесуального кодексу України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
		Кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів (стаття 20 Господарського кодексу України).
		Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається частиною 2 статті 16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним. Аналогічні положення містить  статті 20 Господарського кодексу України.
		За приписом статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою  статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
		З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.
		Пунктом 2.1. Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" визначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.
		Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України  суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.
		За змістом п.2.9 Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.
		Одночасно, за змістом п.2.5.2 вказаної Постанови Пленуму Вищого господарського суду України необхідно з урахуванням приписівст.215 Цивільного кодексу України та ст.207 Господарського кодексу України розмежовувати види недійсності правочинів, а саме: нікчемні правочини, недійсність яких встановлена законом (наприклад, ч.1 ст.220, ч.2 ст.228 Цивільного кодексу України, ч.2 ст.207 Господарського кодексу України), і оспорювані, які можуть бути визнані недійсними лише в судовому порядку за  позовом однієї з сторін, іншої заінтересованої особи, прокурора.
		Такої саме позиції дотримується Вищий господарський суд України і у п.18 Інформаційного листа №01-8/211 від 07.04.2008р. «Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України», за змістом вимога про визнання недійсним правочину та застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою. Цивільний кодекс України не дає визначення поняття «заінтересована особа». Тому коло заінтересованих осіб має з'ясовуватись в кожному конкретному випадку в залежності від обставин справи та правових норм, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, якщо інше не встановлено законом.
		Відповідно до ст. 207 Господарського кодексу України недійсною може бути визнано також нікчемну умову господарського зобов'язання, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами зобов'язання порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб. Нікчемними визнаються, зокрема, такі умови типових договорів і договорів приєднання, що виключають або обмежують відповідальність виробника продукції, виконавця робіт (послуг) або взагалі не покладають на зобов'язану сторону певних обов'язків.
		Відповідно до статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
		Згідно зі статтею 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами:
		1) письмовими, речовими і електронними доказами;
		2) висновками експертів;
		3) показаннями свідків.
		Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. 
		Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
		За приписами статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
		За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними.
		Крім того, виходячи зі змісту статей 15, 16 Цивільного кодексу України, статті 20 Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного суб'єктивного права (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.
		Закон України "Про трубопровідний транспорт" визначає правові, економічні та організаційні засади діяльності трубопровідного транспорту.
		 
		Статтею 2 Закону України "Про трубопровідний транспорт" унормовано, що систему трубопровідного транспорту України становлять: магістральний трубопровідний транспорт; промисловий трубопровідний транспорт.  
		 
		В свою чергу, у статті 1 Закону України "Про трубопровідний транспорт" визначено, що магістральний трубопровід - технологічний комплекс, що функціонує як єдина система і до якого входить окремий трубопровід з усіма об'єктами і спорудами, зв'язаними з ним єдиним технологічним процесом, або кілька трубопроводів, якими здійснюються транзитні, міждержавні, міжрегіональні поставки продуктів транспортування споживачам, або інші трубопроводи, спроектовані та збудовані згідно з державними будівельними вимогами щодо магістральних трубопроводів; промислові трубопроводи (приєднані мережі) - всі інші немагістральні трубопроводи в межах виробництв, а також нафтобазові, внутрішньопромислові нафто-, газо- і продуктопроводи, міські газорозподільні, водопровідні, теплопровідні, каналізаційні мережі, розподільчі трубопроводи водопостачання, меліоративні системи тощо.
		 
		Указом Президента України "Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади" №1085/2010 від 09.12.2010 утворено Міністерство енергетики та вугільної промисловості України, реорганізувавши Міністерство палива та енергетики України, Міністерство вугільної промисловості України.
		 
		Згідно з Положенням про Міністерство енергетики та вугільної промисловості України, затвердженого Указом Президента України №382/2011 від 06.04.2011,  Міністерство енергетики та вугільної промисловості України (Міненерговугілля України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Міненерговугілля України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики в електроенергетичному, ядерно-промисловому, вугільно-промисловому, торфодобувному та нафтогазовому комплексах (далі - паливно-енергетичний комплекс).
		 
		Відповідно до Положення про Міністерство енергетики та вугільної промисловості України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29.03.2017 №208 Міністерство енергетики та вугільної промисловості України (Міненерговугілля) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Міненерговугілля є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику в електроенергетичному, ядерно-промисловому, вугільно-промисловому, торфодобувному, нафтогазовому та нафтогазопереробному комплексах (далі - паливно-енергетичний комплекс), а також забезпечує формування державної політики у сфері нагляду (контролю) у галузях електроенергетики та теплопостачання.
		 
		Статтею 326 Цивільного кодексу України визначено, що у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами.
		 
		Відповідно до ст. 1 Закону України "Про управління об'єктами державної власності" управління об'єктами державної власності - здійснення Кабінетом Міністрів України та уповноваженими ним органами, іншими суб'єктами, визначеними цим Законом, повноважень щодо реалізації прав держави як власника таких об'єктів, пов'язаних з володінням, користуванням і розпоряджанням ними, у межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб.
		 
		У відповідності до частини 1 ст. 5 Закону України "Про управління об'єктами державної власності" встановлено, що Кабінет Міністрів України є суб'єктом управління, що визначає об'єкти управління державної власності, стосовно яких виконує функції з управління, а також об'єкти управління державної власності, повноваження з управління якими передаються іншим суб'єктам управління, визначеним цим Законом.
		 
		Згідно зі статтею 113 та статтею 116 Конституції України Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади.
		Кабінет Міністрів України: 
		1) забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України; 
		2) вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина; 
		3) забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування; 
		4) розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України; 
		5) забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону; 
		6) розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, подає Верховній Раді України звіт про його виконання; 
		7) здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю; 
		8) організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи; 
		9) спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади; 
		9-1) утворює, реорганізовує та ліквідовує відповідно до закону міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади;
		9-2) призначає на посади та звільняє з посад за поданням Прем'єр-міністра України керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України;
		10) здійснює інші повноваження, визначені Конституцією та законами України.
		 
		Відповідно до статті 117 Конституції України Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання. 
		 
		Згідно з ст. 1 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади.
		Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів.
		 
		Відповідно до ст. 2 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" до основних завдань Кабінету Міністрів України належать:
		1) забезпечення державного суверенітету та економічної самостійності України, здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави, виконання Конституції та законів України, актів Президента України;
		2) вжиття заходів щодо забезпечення прав і свобод людини та громадянина, створення сприятливих умов для вільного і всебічного розвитку особистості;
		3) забезпечення проведення бюджетної, фінансової, цінової, інвестиційної, у тому числі амортизаційної, податкової, структурно-галузевої політики; політики у сферах праці та зайнятості населення, соціального захисту, охорони здоров'я, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування;
		4) розроблення і виконання загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, культурного розвитку, охорони довкілля, а також розроблення, затвердження і виконання інших державних цільових програм;
		5) забезпечення розвитку і державної підтримки науково-технічного та інноваційного потенціалу держави;
		6) забезпечення рівних умов для розвитку всіх форм власності; здійснення управління об'єктами державної власності відповідно до закону;
		7) здійснення заходів щодо забезпечення обороноздатності та національної безпеки України, громадського порядку, боротьби із злочинністю, ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій;
		8) організація і забезпечення провадження зовнішньоекономічної діяльності, митної справи;
		9) спрямування та координація роботи міністерств, інших органів виконавчої влади, здійснення контролю за їх діяльністю.
		20.08.2012 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову №770 «Про деякі питання використання державного майна для забезпечення розподілу природного газу», яким установлено, що державне майно, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу, не підлягає приватизації, обліковується на балансі господарських товариств із газопостачання та газифікації і не може бути відокремлене від їх основного виробництва, використовується зазначеними товариствами на праві господарського відання. 
		Пунктом 3 постанови визначено Міністерству енергетики та вугільної промисловості укласти з господарськими товариствами із газопостачання та газифікації, на балансі яких обліковується державне майно, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу, не підлягає приватизації і не може бути відокремлене від їх основного виробництва, договори про надання такого майна на праві господарського відання згідно з примірним договором, що затверджується зазначеним Міністерством разом з Фондом державного майна.
		Також, даною постановою було внесено зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 25.05.1998 № 747 "Про утворення Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" та у додатку 3 до постанови у позиції "Розподільні газонафтопроводи та споруди на них" слово "газонафтопроводи" замінено словом "нафтопроводи". Тобто газорозподільні трубопроводи та споруди на них виключені зі складу майна, що передається у користування Національній акціонерній компанії "Нафтогаз України".
		 
		Спільним наказом Міністерства енергетики та вугільної промисловості України та Фонду державного майна України №882/3812 від 09.11.2012 затверджено Примірний договір про надання на праві господарського відання державного майна, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу, не підлягає приватизації та обліковується на балансі господарського товариства із газопостачання та газифікації і не може бути відокремлене від їх основного виробництва.
		Частиною 7 ст. 179 Господарського кодексу України передбачено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
		Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ст. 626 Цивільного кодексу України).
		Як встановлено Судом, 29.11.2012 року між Міністерством енергетики та вугільної промисловості України (Орган управління) та Публічним акціонерним товариством «Волиньгаз» (Підприємство) було укладено Договір про надання на праві господарського відання державного майна, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу, не підлягає приватизації, обліковується на балансі господарського товариства із газопостачання та газифікації і не може бути відокремлене від його основного виробництва №31/22, предметом якого є надання Підприємству на праві господарського відання державного майна, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу, не підлягає приватизації, обліковується на балансі Підприємства і не може бути відокремлене від їх основного виробництва. (далі - державне майно). (т.1 а.с.71-76)
		У преамбулі Договору визначено, що його укладено з метою забезпечення ефективного використання, збереження та відновлення державного майна, яке не підлягає приватизації, його цільової безаварійної експлуатації, покращення/відновлення, реконструкції і модернізації, а також надійності розподілу природного газу на виконання постанови Кабінету Міністрів України від 20 серпня 2012 року N770 «Деякі питання використання державного майна для забезпечення розподілу природного газу». 
		Враховуючи вищевикладене, Суд зазначає, що укладення 29.12.2012 року між Міністерством енергетики та вугільної промисловості України та Публічним акціонерним товариством «Волиньгаз» Договору про надання на праві господарського відання державного майна, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу, не підлягає приватизації, обліковується на балансі господарського товариства із газопостачання та газифікації і не може бути відокремлене від його основного виробництва №31/22 було спрямовано саме на виконання Постанови Кабінету Міністрів України від 20.08.2012 №770, яка в силу положень ст. 117 Конституції України є обов'язковою до виконання. 
		24.05.2017 року між Міністерством енергетики та вугільної промисловості України (Орган управління) та Публічним акціонерним товариство по газопостачанню та газифікації «Волиньгаз» (Оператор) було укладено Додаткову угоду №1 до Договору №31/22 від 29.11.2012 року «Про надання на праві господарського відання державного майна, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу, не підлягає приватизації, обліковується на балансі господарського товариства із газопостачання та газифікації і не може бути відокремлене від його основного виробництва» щодо його приведення до вимог примірного договору експлуатації газорозподільчих систем та їх складових, затвердженого постановою Кабінетом Міністрів України від 21.02.2017 №95 (з урахуванням змін, внесених постановою Кабінету Міністрів України від 29.03.2017 №188), якою Сторони домовились викласти назву, преамбулу та всі розділи Договору від 29.11.2012 № 31/22 «Про надання на праві господарського відання державного майна, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу, не підлягає приватизації, обліковується на балансі господарського товариства із газопостачання та газифікації і не може бути відокремлене від його основного виробництва» (далі - Договір) в наступній редакції: «Договір експлуатації газорозподільчих систем або їх складових №240517/02-Вл-ГРМ». (т.1 а.с.77-82)
		При цьому, Суд зазначає, що визначений прокурором Позивач, як єдиний уповноважений орган у спірних правовідносинах - Фонд державного майна України, не був стороною оспорюваного Договору ані на момент його укладення, ані в момент укладення Додаткової угоди №1 від 24.05.2017 року до Договору. 
		 
		Згідно з ч.ч. 3, 4 ст. 53 Господарського процесуального кодексу України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. 
		 
		Частиною 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" визначено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.
		 
		Згідно з ч. 6 ст. 55 Конституції України кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
		 
		Відповідно до ч. 2 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
		 
		Статтею 5 Господарського процесуального кодексу України визначено, що, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
		 
		Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.
		 
		Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
		 
		Згідно з підпунктом 2 частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України одним із способів захисту судом цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.
		 
		Згідно з рішенням Конституційного Суду України №18-рп/2004    від 01.12.2004 поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається в частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам. 
		 
		У мотивувальній частині наведеного рішення Конституційний Суд України зазначив, що види і зміст охоронюваних законом інтересів, що перебувають у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", як правило, не визначаються у статтях закону, а тому фактично є правоохоронюваними. Охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об'єктивного права у цілому, що панує у суспільстві, зокрема справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права і є його складовою.
		 
		Що ж стосується порушеного права, то таким слід розуміти такий стан суб'єктивного права, при якому воно зазнавало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок якого суб'єктивне право уповноваженої особи зазнало зменшення або ліквідації як такого. Порушення права пов'язане з позбавленням його носія можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
		 
		Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
		 
		Аналіз наведених вище норм дає змогу дійти висновку, що підставою для звернення до Суду є наявність порушеного права, і таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які б підтверджували наявність порушення права особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови у задоволенні такого позову.
		 
		Відповідно до ч. 2 ст. 20 Господарського кодексу України, кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом: визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов'язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом.
		 
		Під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилось або зникло як таке, порушення права пов'язане з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. 
		 
		Таким чином, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право. 
		 
		Приписами статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, виконання вимог якої є обов'язковим для України,  визначено  право людини на доступ до правосуддя, а статтею 13 цієї ж Конвенції на ефективний спосіб захисту прав, що означає право особи на пред'явлення в суді такої вимоги на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення.
		 
		Отже, обрання позивачем певного засобу правового захисту, у тому числі і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує.  
		 
		Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. 
		 
		Отже, з огляду на наведені положення законодавства, необхідною умовою застосування судом певного способу захисту є наявність, доведена належними у розумінні ст. 74 Господарського процесуального кодексу України доказами, певного суб'єктивного права (інтересу) у позивача та порушення (невизнання або оспорювання) цього права (інтересу) з боку відповідача.
		 
		До господарського суду має право звернутися кожна особа, яка вважає, що її право чи охоронюваний законом інтерес порушено чи оспорюється. Тобто в контексті цієї норми має значення лише суб'єктивне уявлення особи про те, що її право чи законний інтерес потребує захисту. Виключно суб'єктивний характер заінтересованості як переконаності в необхідності судового захисту суб'єктивного матеріального права чи законного інтересу може підтверджуватися при зверненні до суду лише посиланням на таку необхідність самої заінтересованої особи. Саме тому суд не вправі відмовити у прийнятті позовної заяви з тих лише підстав, що не вбачається порушення матеріального права чи законного інтересу позивача, або заявник без належних підстав звернувся до суду в інтересах іншої особи.
		 
		Відтак на позивача, в даному випадку і на прокурора, покладений обов'язок обґрунтувати суду свої вимоги поданими до суду доказами, тобто, довести, що права та інтереси позивача дійсно порушуються, оспорюються чи не визнаються, а тому потребують захисту.
		 
		Обов'язок доказування та подання доказів відповідно до ст. 74 Господарського процесуального кодексу України розподіляється між сторонами виходячи з того, хто посилається на певні юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення.
		 
		Відповідно до ст. 1 Закону України "Про Фонд державного майна України" Фонд державного майна України є центральним органом виконавчої влади із спеціальним статусом, що реалізує державну політику у сфері приватизації, оренди, використання та відчуження державного майна, управління об'єктами державної власності, у тому числі корпоративними правами держави щодо об'єктів державної власності, що належать до сфери його управління, а також у сфері державного регулювання оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності. Фонд державного майна України відповідальний перед Президентом України. Діяльність Фонду державного майна України спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.
		 
		При цьому, постановою Кабінету Міністрів України (як суб'єкта управління, що визначає об'єкти управління державної власності, повноваження з управління якими передаються іншим суб'єктам управління) №770 від 20.08.2012 доручено саме Міністерству енергетики та вугільної промисловості України укласти з господарськими товариствами із газопостачання та газифікації, на балансі яких обліковується державне майно, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу, не підлягає приватизації і не може бути відокремлене від їх основного виробництва, договори про надання такого майна на праві господарського відання згідно з відповідним примірним договором.
		 
		Разом з тим, Позивачем було схвалено умови договору по безоплатності користування спірним державним майном, оскільки примірний договір про надання на праві господарського відання державного майна, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу, не підлягає приватизації та обліковується на балансі господарського товариства із газопостачання та газифікації і не може бути відокремлене від їх основного виробництва, затверджено Спільним наказом Міністерства енергетики та вугільної промисловості України та Фонду державного майна України №882/3812 від 09.11.2012.
		 
		При цьому, Суд також враховує, що у матеріалах справи наявний лист Фонду державного майна України №10-24-5455 від 19.03.2018 року "Щодо проведення інвентаризації газорозподільчих систем", в якому Позивач вказує, що: "… у Фонду відсутні будь-які повноваження забезпечувати проведення щорічної інвентаризації майна, суб'єктом управління якого є інший орган виконавчої влади. Звертаємо увагу, що Постановою визначено Міненерговугілля органом управління газорозподільним системами, власником яких є держава, або їх складовими.". (т.1 а.с.235-236)
		 
		В свою чергу, частиною 2 ст. 4 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" не можуть бути об'єктами оренди, зокрема, об'єкти державної власності, що мають загальнодержавне значення і не підлягають приватизації відповідно до частини другої статті 5 Закону України "Про приватизацію державного майна". 
		 
		Частиною 2 ст. 5 Закону України "Про приватизацію державного майна" (чинного на момент укладення оспорюваного Договору) передбачено, що приватизації не підлягають об'єкти, що мають загальнодержавне значення, а також казенні підприємства. Загальнодержавне значення мають, в тому числі, об'єкти інженерної інфраструктури та благоустрою міст, інших населених пунктів, включаючи мережі, споруди, устаткування, які пов'язані з постачанням споживачам води, газу, тепла, а також відведенням і очищенням стічних вод.
		 
		Відтак, враховуючи вищевикладені норми чинного законодавства України, Суд зазначає, що газорозподільні системи, власником яких є держава, не підлягають приватизації та не можуть бути об'єктами оренди.
		 
		08.05.2015 року набрав чинності Закон України "Про ринок природного газу", який визначає правові засади функціонування ринку природного газу України, заснованого на принципах вільної конкуренції, належного захисту прав споживачів та безпеки постачання природного газу, а також здатного до інтеграції з ринками природного газу держав - сторін Енергетичного Співтовариства, у тому числі шляхом створення регіональних ринків природного газу.
		 
		Згідно з ч. 1 ст. 37 Закону України "Про ринок природного газу" газорозподільні системи, власником яких є держава, не можуть знаходитися в користуванні оператора газорозподільної системи на праві господарського відання, крім випадків належності такого оператора до суб'єктів господарювання державного сектору економіки.
		 
		21.02.2017 року Кабінетом Міністрів України видано постанову "Про забезпечення ефективного використання газорозподільних систем або їх складових" № 95, якою затверджено типовий договір оренди газорозподільних систем або їх складових та примірний договір експлуатації газорозподільних систем або їх складових, визначено Міністерство енергетики та вугільної промисловості органом управління газорозподільними системами, власником яких є держава, або їх складовими (далі - газорозподільні системи); внесено зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 25.05.1998 №747 "Про утворення Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" - із змінами, внесеними постановами Кабінету Міністрів України від 20.08.2012 №770 та від 30.09.2015 № 796; доручено Міністерству енергетики та вугільної промисловості разом з операторами газорозподільних систем з метою врегулювання питання використання газорозподільних систем до набрання чинності абзацом другим пункту 1 цієї постанови вжити заходів для укладення до 10 березня 2017 договорів експлуатації газорозподільних систем або їх складових, які набиратимуть чинності з 01.04.2017, а також розірвання попередніх договорів, якими регулюються відносини використання зазначеного майна.
		 
		Постановою Кабінету Міністрів України №188 від 29.03.2018 у вищевказану постанову внесено зміни та виключено вимогу про розірвання попередніх договорів, якими регулюються відносини використання відповідного майна.
		 
		Іншого порядку використання газорозподільних систем, власником яких є держава, або їх складових на даний час на законодавчому рівні не закріплено.
		 
		Таким чином, з метою приведення до вимог примірного договору експлуатації газорозподільних систем та їх складників, затвердженого вищевказаною постановою Кабінету Міністрів України №95 від 21.02.2017 (з урахуванням змін, внесених постановою Кабінету Міністрів України №188 від 29.03.2017) Публічне акціонерне товариство по газопостачанню та газифікації «Волиньгаз» і Міністерство енергетики та вугільної промисловості України підписали Додаткову угоду №1 від 24.05.2017 року та 02.06.2017 року протокол розбіжностей.
		 
		При цьому, Суд відхиляє посилання прокурора на підписання Додаткової угоди №1 від 24.05.2017 року до Договору та протоколу розбіжностей (з боку органу управління) неуповноваженою особою, оскільки пунктом 2 постанови Кабінету Міністрів України № 95 від 21.02.2017 року визначено саме Міністерство енергетики та вугільної промисловості уповноваженим органом управління газорозподільними системами, власником яких є держава, або їх складовими.
		 
		Відтак, з фактичних обставин справи вбачається, що укладаючи оспорювані правочини, Відповідачі вчиняли дії на виконання постанови Кабінету Міністрів України №770 від 20.08.2012, а в подальшому - постанови Кабінету Міністрів України  №95 від 21.02.2017.
		 
		Суд також враховує, що на момент розгляду даної справи постанови Кабінету Міністрів України №770 від 20.08.2012 року та №95 від 21.02.2017 року є чинними, жодних належних, допустимих та достовірних доказів в розумінні ст.ст. 76, 77, 78, 79, 91 Господарського процесуального кодексу України на підтвердження їх оспорювання у встановленому законом порядку матеріали справи не містять, а сторонами в свою чергу не надано, у зв'язку з чим, доводи прокурора про невідповідність вказаних постанов вимогам законодавства Суд не приймає до уваги. 
		 
		Також, зі змісту оспорюваних правочинів вбачається, що вони не суперечать умовам примірного договору про надання на праві господарського відання державного майна, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу, не підлягає приватизації та обліковується на балансі господарського товариства із газопостачання та газифікації і не може бути відокремлене від їх основного виробництва та примірному договору експлуатації газорозподільних систем або їх складових. 
		 
		При цьому, як на момент укладення спірного Договору, так і на час розгляду справи органом управління газорозподільними системами, власником яких є держава, або їх складових виступає Міністерство енергетики та вугільної промисловості України.
		Відповідно до ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
		Статтею 628 Цивільного кодексу України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.
		Відповідно до ст. 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
		Відповідно до ст. 180 Господарського кодексу України зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.
		За приписом статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою  статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
		За таких підстав, Суд приходить до висновку, що прокурором та Позивачем не доведено суду належними засобами доказування в розумінні ст.ст. 76, 77, 78, 79, 91 Господарського процесуального кодексу України, що оспорюваний ними Договір №31/22 від 29.11.2012 року про надання на праві господарського відання державного майна, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу, не підлягає приватизації, обліковується на балансі господарського товариства із газопостачання та газифікації і не може бути відокремлене від його основного виробництва, а також Додаткова угода №1 від 24.05.2017 року та протокол розбіжностей до неї від 02.06.2017 року суперечать закону, інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, або що особи, які вчинили ці правочини, не мали на це необхідного обсягу цивільної дієздатності, чи що волевиявлення учасників правочинів не було вільним та не відповідало їх внутрішній волі, або що правочини не було вчинено у формі, встановленій законом, чи що правочини не були спрямовані на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними, так і не доведено наявності порушення даними правочинами прав або законних інтересів Фонду державного майна України.
		Таким чином, позовні вимоги Заступника Генерального прокурора в інтересах держави в особі Фонду державного майна України в частині визнання недійсним Договору №31/22 від 29.11.2012 року про надання на праві господарського відання державного майна, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу, не підлягає приватизації, обліковується на балансі господарського товариства із газопостачання та газифікації і не може бути відокремлене від його основного виробництва, Додаткової угоди №1 від 24.05.2017 року та протоколу розбіжностей до неї від 02.06.2017 року є недоведеними та не підлягають задоволенню. 
		Що стосується заявленої позовної вимоги в частині стягнення з Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Волиньгаз» на користь держави 117792772 грн. 03 коп. збитків, Суд зазначає.
		 
		Згідно зі ст. 611 Цивільного кодексу України, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема відшкодування збитків.
		 
		Пунктом 2 ст. 22 Цивільного кодексу України встановлено, що збитками визначаються втрати, яких особа зазнала у зв'язку із знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права, а також доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене.
		 
		 Підставою для відшкодування збитків є склад правопорушення, який включає наступні фактори:
		-          наявність реальних збитків;
		- вина заподіювача збитків;
		-          причинний зв'язок між діями або бездіяльністю винної особи та збитками.
		 
		Збитки - це витрати, зроблені управленою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною у відповідності до ст. 224 Господарського кодексу України.
		 
		Статтею 225 Господарського кодексу України визначений вичерпний перелік складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, зокрема: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково втрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка  зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі  належного виконання зобов'язання другою стороною; матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом, вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства.
		 
		Проте, Позивачу потрібно довести суду факт заподіяння йому збитків, розмір зазначених збитків та докази невиконання зобов'язань та причинно-наслідковий зв'язок між невиконанням зобов'язань та заподіяними збитками.
		 
		При визначенні розміру збитків, заподіяних порушенням господарських договорів, береться до уваги  вид (склад) збитків та наслідки порушення договірних зобов'язань для підприємства. Тоді як відповідачу потрібно довести відсутність його вини у спричиненні збитків позивачу.
		 
		Для застосування такої міри відповідальності, як стягнення збитків за порушення договірних зобов'язань та/або відшкодування позадоговірної шкоди потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення: протиправна поведінка, збитки, причинний зв'язок між протиправною поведінкою боржника та збитками кредитора, вина боржника.
		 
		Відсутність хоча б одного із вище перелічених елементів, утворюючих склад цивільного правопорушення, звільняє боржника від відповідальності за порушення у сфері господарської діяльності, оскільки його поведінка не може бути кваліфікована як правопорушення. 
		 
		Важливим елементом доказування наявності збитків є встановлення причинного зв'язку між протиправною поведінкою заподіювача та збитками потерпілої сторони. Причинний зв'язок між протиправною поведінкою і збитками є обов'язковою умовою відповідальності. Слід довести, що протиправна дія чи бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, які завдані особі, - наслідком такої протиправної поведінки. Протиправна поведінка особи тільки тоді є причиною збитків, коли вона прямо (безпосередньо) пов'язана зі збитками. Непрямий (опосередкований) зв'язок між протиправною поведінкою і збитками означає лише, що поведінка оцінюється за межами конкретного випадку, і, відповідно, за межами юридично значимого зв'язку. 
		 
		Відшкодуванню підлягають збитки, що стали безпосереднім, і що особливо важливо, невідворотним наслідком порушення боржником зобов'язання чи завдання шкоди. Такі збитки є прямими. Збитки, настання яких можливо було уникнути, які не мають прямого причинно-наслідкового зв'язку є опосередкованими та не підлягають відшкодуванню.
		 
		Отже, для застосування такої міри відповідальності, як стягнення збитків у вигляді упущеної вигоди, потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення: 1) протиправної поведінки; 2) збитків; 3) причинного зв'язку між протиправною поведінкою боржника та збитками; 4) вини та встановлення заходів, вжитих стороною для одержання такої вигоди.
		 
		Важливим елементом доказування наявності неодержаних доходів (упущеної вигоди) є встановлення причинного зв'язку між протиправною поведінкою боржника та збитками потерпілої особи. Слід довести, що протиправна поведінка, дія чи бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, які виникли у потерпілої особи - наслідком такої протиправної поведінки.
		 
		Неодержаний дохід (упущена вигода) - це рахункова величина втрат очікуваного приросту в майні, що базується на документах, які беззастережно підтверджують реальну можливість отримання потерпілим суб'єктом господарювання грошових сум (чи інших цінностей), якби учасник відносин у сфері господарювання не допустив правопорушення. Якщо ж кредитор не вжив достатніх заходів, щоб запобігти виникненню збитків чи зменшити їх, шкода з боржника не стягується.
		 
		Пред'явлення вимоги про відшкодування неодержаних доходів (упущеної вигоди) покладає на кредитора обов'язок довести, що ці доходи (вигода) не є абстрактними, а дійсно були б ним отримані в разі належного виконання боржником своїх обов'язків. При визначенні реальності неодержаних доходів мають враховуватися заходи, вжиті кредитором для їх одержання. У вигляді упущеної вигоди відшкодовуються ті збитки, які могли б бути реально отримані при належному виконанні зобов'язання.
		 
		Наявність теоретичного обґрунтування можливості отримання доходу ще не є підставою для його стягнення. 
		 
		Крім того, при обрахуванні розміру упущеної вигоди мають враховуватися тільки ті точні дані, які безспірно підтверджують реальну можливість отримання грошових сум, або інших цінностей, якби права позивача не були порушені. Нічим не підтверджені розрахунки про можливі доходи до уваги братися не можуть. Розмір упущеної вигоди повинен визначатися з урахуванням часу, протягом якого тривали протиправні дії відповідача, розумних витрат на отримання доходів, які позивач поніс би, якби не відбулося порушення права.
		 
		Позивач, вимагаючи відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди, повинен довести, що за звичайних обставин він мав реальні підстави розраховувати на одержання певного доходу, при цьому, протиправні дії відповідача є причиною, а збитки, які виникли, - наслідком такої протиправної поведінки. 
		 
		Таким чином, саме на позивача покладається обов'язок довести наявність збитків, протиправність поведінки заподіювача збитків та причинний зв'язок такої поведінки із заподіяними збитками. При цьому, важливим елементом доказування наявності збитків є встановлення причинного зв'язку між протиправною поведінкою заподіювача та збитками потерпілої сторони. Слід довести, що протиправна дія чи бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, які завдано особі, - наслідком такої протиправної поведінки. 
		 
		Відшкодуванню підлягають збитки, що стали безпосереднім, і що особливо важливо, невідворотним наслідком порушення боржником зобов'язання чи завдання шкоди. Такі збитки є прямими. Збитки, настання яких можливо було уникнути, які не мають прямого причинно-наслідкового зв'язку є опосередкованими та не підлягають відшкодуванню.
		 
		В обґрунтування вимог про стягнення з Відповідача - 1 збитків (упущеної вигоди) прокурор вказує, що у зв'язку з безпідставним та безоплатним використанням Публічним акціонерним товариством по газопостачанню та газифікації "Волиньгаз" спірного державного майна, яке підлягало передачі в користування виключно на умовах платного користування, держава не отримала дохід у вигляді орендної плати за використання майна товариством протягом 2013-2017 років у заявленому до стягнення розмірі.
		 
		Проте, як встановлено Судом з фактичних обставин справи, користування спірним майном здійснюється Відповідачем - 1 на підставі Договору, укладеного Відповідачами, що свідчить про необґрунтованість доводів про відсутність підстав у Відповідача-1 для користування зазначеним майном.
		 
		При цьому, як сам Договір, так і в подальшому Додаткова угода №1 до нього укладалися сторонами на виконання постанов Кабінету Міністрів України, що свідчить про відсутність будь-яких протиправних дій Відповідача-1. 
		 
		Суд також зазначає, що застосування формули, за якою вираховується розмір річної орендної плати за використання нерухомого майна, визначену п. 8 Методики розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 04.10.1995 № 786, при визначенні розміру завданих збитків суперечить нормам закону, оскільки газорозподільні системи, власником яких є держава, не можуть бути об'єктами оренду.
		 
		За таких підстав, Суд доходить висновку, що прокурором та Позивачем не доведено складу цивільного правопорушення як необхідної умови для застосування такої міри відповідальності як стягнення збитків, оскільки ними не доведено причинно - наслідкового зв'язку між діями Відповідача - 1 та понесеними збитками, а також не обґрунтовано розмір заподіяних збитків.
		 
		11.04.2018 року Відповідачем - 1 подано до суду заяву про застосування строку позовної давності до вимог прокурора.
		 
		Відповідно до статті 256 Цивільного кодексу України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
		Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. (ст. 257 Цивільного кодексу України).
		 
		Відповідно до ч.1 ст. 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
		Згідно з ч.ч.3, 4 ст. 267 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
		За змістом частини першої статті 261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення. (п. 2.2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі  питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» №10 від 29.05.2013 року)
		Таким чином, при застосуванні позовної давності та наслідків її спливу (ст.267 Цивільного кодексу України) необхідно досліджувати та встановлювати насамперед обставини про те, чи порушено право особи, про захист якого вона просить, і лише після цього - у випадку встановленого порушення, і наявності заяви сторони про застосування позовної давності - застосовувати позовну давність та наслідки її спливу.
		Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч.1 ст.261 Цивільного кодексу України). 
		Рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України  від 01.12.2004 N 18-рп/2004   (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено, що поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається в частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
		 
		З урахуванням наведеного, оскільки прав та охоронюваних законом інтересів прокурора і Позивача, про захист яких вони просять Суд у позові, Відповідачами не порушено, і суд відмовляє прокурору у позові по суті в зв'язку з недоведеністю позовних вимог, питання порушення строку позовної давності (за даних обставин) не впливає на суть винесеного рішення і відповідно, строк позовної давності, як спосіб захисту саме порушеного права, при вирішенні даного спору застосуванню не підлягає. 
		Відповідно до статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
		Згідно зі статтею 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами:
		1) письмовими, речовими і електронними доказами;
		2) висновками експертів;
		3) показаннями свідків.
		Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. 
		Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
		За приписами статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
		Відповідно до ст. 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
		Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, Суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги Заступника Генерального прокурора в інтересах держави в особі Фонду державного майна України до Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Волиньгаз» та Міністерства енергетики та вугільної промисловості України про визнання недійсним договору та стягнення грошових коштів у розмірі 117792772 грн. 03 коп.
		задоволенню не підлягають у повному обсязі. 
		 
		Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору залишаються за прокурором.
		На підставі викладеного, керуючись статтями 74, 76-80, 129, 236 - 242 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -
		ВИРІШИВ
		 
		1. У задоволенні позовних вимог Заступника Генерального прокурора в інтересах держави в особі Фонду державного майна України до Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Волиньгаз» та Міністерства енергетики та вугільної промисловості України про визнання недійсним договору та стягнення грошових коштів у розмірі 117792772 грн. 03 коп. - відмовити повністю.
		 
		2. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного господарського суду через Господарський суд міста Києва до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. 
		 
		3. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
		 
		Дата складання та підписання повного тексту рішення: 27 вересня 2018  року.
		 
		 
		Суддя                                                                                          О.В. Чинчин

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...