Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 752/5766/16-ц : Цивільні справи (до 01.01.2019); Позовне провадження; Спори про захист немайнових прав фізичних осіб; Спори про захист честі, гідності та ділової репутації.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 04.10.2018. Забезпечено надання загального доступу: 04.10.2018.
Дата набрання законної сили: 19.09.2018
Номер судового провадження: 61-8427ск18

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		Постанова
		Іменем України
		 
		19 вересня 2018 року 
		м. Київ
		 
		справа № 752/5766/16-ц
		 
		провадження № 61-8427св18
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
		головуючого - Стрільчука В. А.,
		суддів: Кузнєцова В. О. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Погрібного С. О., УсикаГ.І.,
		 
		учасники справи:
		позивачі:  ОСОБА_4, ОСОБА_5,
		відповідачі: ОСОБА_5, ОСОБА_4, 
		треті особи: Міністерство освіти і науки України, Головна державна служба зайнятості України, Ректор Інституту підготовки кадрів Державної служби зайнятості України,
		 
		розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_4 на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 11 серпня 2017 року у складі судді Мирошниченко О. В. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 16 листопада 2017 року, у складі колегії суддів: Андрієнко А. М., Зарищняк Г. М., Мараєвої Н. Є., ухвали Апеляційного суду міста Києва від 23 жовтня 2017 року у складі судді Андрієнко А. М.,
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		У квітні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5, треті особи: Міністерство освіти і науки України, Головна державна служба зайнятості України, Ректор Інституту підготовки кадрів Державної служби зайнятості України, про захист честі, гідності, ділової репутації, стягнення моральної шкоди.
		 
		Позовна заява ОСОБА_4 мотивована тим, що відповідачем ОСОБА_5 на адресу ректора Київського національного лінгвістичного університету ОСОБА_6 направлено листа, в якому вказано інформацію, яку позивач вважає недостовірною, та за спростуванням якої звернувся до суду, а саме: «ОСОБА_4 був директором нашого Інституту з липня 2013 року до кінця 2015 року, поки на нього не почали масово скаржитись аспіранти та науковці, споживачі послуг інституту. Як виявилося, ОСОБА_4 виступав посередником та перепродував послуги інституту аспірантам та науковцям. Виявивши такі махінації з боку ОСОБА_4, ми почали власне розслідування і виявили цілу низку подібних порушень. Наш інститут співпрацював з іноземними партнерами, і після виявлення шахрайства з боку ОСОБА_4 його було виключено з усіх проектів та колектив виявив йому недовіру і попросив добровільно скласти повноваження директора та піти з посади, після чого ОСОБА_4 зник, переховується, на зустрічі не приходить, на телефонні дзвінки не відповідає.»; «Але він не припинив свої шахрайські вчинки, а почав виступати ніби то від нашого імені, робити е-мейл розсилки та приймати далі грошові кошти за послуги, до яких не має відношення з початку 2016 року.»; «Після цього європейські партнери припинили з нашим інститутом усі ділові відносини, поставили вимогу відкрити нову юридичну особу (інститут), а цей старий ліквідувати, щоб не мати відношення до ОСОБА_4 та його негідних вчинків, чим ми зараз і займаємося. Така людина як ОСОБА_4 паплюжить звання вченого своїми діями і тому не може займати керівні відповідальні посади…»;  «Під час розслідування виявилося, що ОСОБА_4 працював у Київському національному університеті технологій та дизайну і за півтора місяці зібрав велику суму грошових коштів зі студентів ніби то на користь кафедри. Коли це було виявлено, ОСОБА_4 було негайно звільнено з посади завідуючого кафедрою фінансів КНУТД…»; «… Та нам стало відомо, що історія з шахрайськими діями повторилася і у стінах вашого університету»; «Зараз відбувається процес примусового звільнення ОСОБА_4 з посади директора НДІЕР та ліквідації інституту». 
		 
		Позивач просив суд визнати, що незаконні дії ОСОБА_5 були спрямовані на приниження його честі, гідності та ділової репутації; зобов'язати ОСОБА_5 спростувати розповсюджену недостовірну інформацію шляхом направлення на адресу Київського національного лінгвістичного університету рекомендованого з власноручним підписом листа; зобов'язати ОСОБА_5 публічно (в присутності ректора та працівників Київського національного лінгвістичного університету) вибачитися перед ним; стягнути з ОСОБА_5 на його користь 90 000,00 грн моральної шкоди.
		 
		У серпні 2016 року ОСОБА_5 звернулась до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_4, треті особи: Міністерство освіти і науки України, Головна державна служба зайнятості України, Ректор Інституту підготовки кадрів Державної служби зайнятості України, про стягнення моральної шкоди.
		 
		Зустрічні позовні вимоги ОСОБА_5 мотивувала тим, що позивач ОСОБА_4 своїми діями, які виразились у направленні численних звернень відносно ОСОБА_5 до державних установ та правоохоронних органів, а також навчальних закладів за місцем роботи ОСОБА_5, створює негативні наслідки для останньої, які пов'язанні з необхідністю надавати чисельні пояснення, приймати участь у процесуальних заходах, змінюючи звичний спосіб життя, робочий графік та понесення додаткових витрат.
		 
		З урахуванням уточнених позовних вимог позивач за зустрічним позовом просила стягнути з ОСОБА_4 на свою користь моральну шкоду в розмірі 100 000,00 грн. 
		Ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 10 серпня 2016 року клопотання позивача ОСОБА_4 про звільнення від сплати судового збору за подання позовної заяви до ОСОБА_5, треті особи: Міністерство освіти і науки України, Головна державна служба зайнятості України, Ректор Інституту підготовки кадрів Державної служби зайнятості України, про захист честі, гідності, ділової репутації, стягнення моральної шкоди,  залишено без задоволення.
		Позовну заяву ОСОБА_4  до ОСОБА_5, треті особи: Міністерство освіти і науки України, Головна державна служба зайнятості України, Ректор Інституту підготовки кадрів Державної служби зайнятості України, про захист честі, гідності, ділової репутації, стягнення моральної шкоди, залишено без руху.
		Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що приєднані до матеріалів справи документи, не містять даних, які б надали суду можливість встановити дійсний майновий стан позивача ОСОБА_4, а відповідно і вирішити питання про звільнення останнього від сплати судового збору у випадку встановлення обставин, передбачених статтею 8 Закону України «Про судовий збір».  Докази,  які б підтверджували наявність пільг у позивача ОСОБА_4 щодо сплати судового збору у відповідності до статті 5 Закону України «Про судовий збір» матеріали справи не містять. 
		Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 11 серпня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_5 відмовлено. 
		 
		Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відсутні передбачені законом підстави для визнання поширеної у листі на ім'я ректора Київського національного лінгвістичного університету ОСОБА_6 за підписом засновника, заступника директора, члена правління та голови контрольної комісії Громадської організації «Науково-дослідний інституту економічного розвитку» ОСОБА_5, складеного від імені колективу вказаної громадської організації, інформації недостовірною, оскільки спірні тези відповідача є лише оціночним судженням, критикою дій та характеристикою особи позивача як викладача та директора Громадської організації «Науково-дослідний інституту економічного розвитку», які не можна перевірити на предмет їх достовірності, відповідності дійсності і спростувати їх. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог в іншій частині, суд першої інстанції виходив з того, що такі вимоги не підлягають задоволенню, оскільки є похідними від позовної вимоги про визнання спірної інформації недостовірною та зобов'язанні спростування такої інформації.
		 
		Відмовляючи у задоволенні зустрічних позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем ОСОБА_5 не надано доказів того, що відповідач за зустрічним позовом ОСОБА_4 будь-яким чином поширює про неї недостовірну інформацію.
		 
		22 серпня 2017 року ОСОБА_4  звернувся до апеляційного суду з апеляційною скаргою на ухвалу Голосіївського районного суду м. Києва від 10 серпня 2016 року та рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 11 серпня 2017 року. У апеляційній скарзі заявник зазначав, що участі у судовому засіданні, у якому було проголошено судове рішення він не брав, копію рішення суду першої інстанції отримав 21 серпня 2017 року, проте питання про поновлення строку на апеляційне оскарження судових рішень суду першої інстанції не порушував. 
		 
		Ухвалами судді Апеляційного суду міста Києва від 05 вересня 2017 року апеляційні скарги заявника ОСОБА_4 залишено без руху, та було надано строк для звернення до Апеляційного суду міста Києва із заявою про поновлення строку апеляційного оскарження із зазначенням поважних підстав для його поновлення та зобов'язано сплатити судовий збір. 
		 
		Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 23 жовтня 2017 року відмовлено у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_4 на ухвалу Голосіївського районного суду м. Києва від 10 серпня 2016 року про відмову у задоволенні заяви про звільнення позивача від сплати судового збору. 
		 
		Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що заявник ОСОБА_4 протягом встановленого строку не виконав вимог ухвали суду від 05 вересня 2017 року щодо звернення із заявами про поновлення строку із зазначенням поважних підстав для поновлення строку. 
		 
		Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 23 жовтня 2017 року відмовлено у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 11 серпня 2017 року. 
		 
		Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що заявник ОСОБА_4 протягом встановленого строку не виконав вимог ухвали суду від 05 вересня 2017 року  щодо звернення із заявами про поновлення строку із зазначенням поважних підстав для поновлення такого строку. 
		 
		Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 16 листопада 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_5 відхилено. Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 11 серпня 2017 року залишено без змін.
		 
		Апеляційний суд, переглядаючи рішення суду першої інстанції в частині зустрічних позовних вимог ОСОБА_5, погодився з висновками суду першої інстанції  та зауважив, що позивачем не надано доказів того, що відповідач за зустрічним позовом ОСОБА_4 будь-яким чином поширює про неї недостовірну інформацію.
		 
		09 листопада 2017 року ОСОБА_4 направив до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на ухвали Апеляційного суду міста Києва від 23 жовтня 2017 року, у якій посилаючись на порушення норм процесуального права, просить ухвали суду апеляційної інстанцій скасувати, та постановити нову ухвалу про відкриття апеляційного провадження за його апеляційними скаргами на ухвалу Голосіївського районного суду м. Києва від 10 серпня 2016 року та рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 11 серпня 2017 року. 
		 
		04 грудня 2017 року ОСОБА_4 направив до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 11 серпня 2017 року, ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 23 жовтня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 16 листопада 2017 року, у якій посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати, та ухвалити нове рішення про задоволення його позовних вимог, а в іншій частині рішення суду першої інстанції залишити без змін. 
		 
		23 лютого 2018 року ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження за касаційними скаргами ОСОБА_4 на ухвали Апеляційного суду міста Києва від 23 жовтня 2017 року.
		 
		01 березня 2018 року ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 11 серпня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 16 листопада 2017 року.
		 
		Інші учасники судового процесу не скористались своїм правом на подання відзиву на касаційну скаргу.
		 
		Статтею 388 ЦПК України, в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 
		 
		Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
		 
		10 квітня 2018 року вказана справа надійшла до Верховного Суду.
		Ухвалою Верховного Суду від 23 липня 2018 року справу призначено до судового розгляду. 
		 
		Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.
		 
		Частинами першої та другої статті 400 ЦПК України  визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
		 
		Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
		 
		Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		 
		Відповідно до частин першої та другої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
		 
		Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
		 
		Відповідно до статті 55 Конституції України кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. 
		 
		Згідно зі статтею 13 ЦПК України 2004 року, статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного оскарження рішення суду, а відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.
		 
		Реалізація права особи на судовий захист здійснюється, зокрема, шляхом оскарження судових рішень у судах апеляційної інстанції, оскільки перегляд таких рішень в апеляційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів особи. За правовою позицією Конституційного Суду України правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункт 9 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003). 
		 
		Згідно зі статтею 292 ЦПК України 2004 року сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
		 
		Частиною першою статті  294 ЦПК України року передбачено, що апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.
		 
		Відповідно до частини третьої статті 297 ЦПК України апеляційна скарга залишається без руху також у випадку, якщо вона подана після закінчення строків, установлених статтею 294 цього Кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані неповажними. При цьому протягом тридцяти днів з моменту отримання ухвали особа має право звернутися до апеляційного суду з заявою про поновлення строків або вказати інші підстави для поновлення строку. 
		Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку апеляційного оскарження будуть визнані неповажними, суддя-доповідач відмовляє у відкритті апеляційного провадження. 
		 
		Незалежно від поважності причини пропуску строку апеляційного оскарження апеляційний суд відмовляє у відкритті апеляційного провадження у разі, якщо апеляційна скарга прокурора, органу державної влади чи органу місцевого самоврядування подана після спливу одного року з моменту оголошення оскаржуваного судового рішення.
		 
		Відповідно до частини першої статті 73, частини третьої статті 294 ЦПК України апеляційний суд за заявою особи може поновити пропущений процесуальний строк на апеляційне оскарження у разі наявності поважних причин пропущення цього строку.
		 
		22 серпня 2017 року ОСОБА_4  звернувся до апеляційного суду з апеляційною скаргою на ухвалу Голосіївського районного суду м. Києва від 10 серпня 2016 року та рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 11 серпня 2017 року. У апеляційній скарзі заявник зазначав, що участі у судовому засіданні, у якому було проголошено судове рішення він не брав, копію рішення суду першої інстанції отримав 21 серпня 2017 року, проте питання про поновлення строку на апеляційне оскарження судових рішень суду першої інстанції не порушував. 
		 
		Ухвалами судді Апеляційного суду міста Києва від 05 вересня 2017 року апеляційні скарги заявника ОСОБА_4 залишено без руху, та було надано строк для звернення до Апеляційного суду міста Києва із заявою про поновлення строку апеляційного оскарження із зазначенням поважних підстав для його поновлення та сплати судового збору. 
		 
		Апеляційним судом копії ухвал від 05 вересня 2017 року надіслано на адресу заявника (позивача ОСОБА_4.) для виконання, 05 жовтня 2017 року копії цих ухвал направлено на його адресу повторно.
		 
		23 жовтня 2017 року ухвалами судді апеляційного суду відмовлено у відкритті апеляційного провадження, з посиланням на те, що заявником не виконані вимоги ухвал про залишення без руху та неотримання ним двічі копії ухвал про залишення апеляційних скарг без руху свідчить про неналежне виконання ним своїх процесуальних обов'язків.    
		 
		З матеріалів справи вбачається, що заявник ОСОБА_4 дві копії ухвал до виконання  від 05 вересня 2017 року отримав 04 листопада 2017 року, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення  (а.с. 52, т. 3).
		 
		Інших письмових доказів про своєчасне отримання заявником копій ухвал апеляційного суду від 05 вересня 2017 року та неусунення недоліків апеляційної скарги матеріали справи не містять.  
		 
		09 листопада 2017 року заявник ОСОБА_4 надіслав на адресу Апеляційного суду міста Києва заяву (клопотання) про поновлення строку на апеляційне оскарження.
		 
		Згідно з положеннями статті 1 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
		 
		Вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією із таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження (див., mutatis mutandis, п. 27 рішення Європейського суду з прав людини від 26 квітня 2007 року у справі «Олександр Шевченко проти України», та «Трух проти України» (ухвала) від 14 жовтня 2003 року).
		 
		Поновлення процесуального строку зі спливом значного періоду часу та за підстав, які не видаються переконливими може порушити принцип юридичної визначеності (рішення Європейського суду з прав людини  від 3 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України»).
		 
		При цьому Цивільний процесуальний кодекс України не містить вичерпного переліку поважних причин, які можна враховувати при вирішенні питання про поновлення пропущеного процесуального строку; вони враховуються у кожному конкретному випадку залежно від обставин справи.
		 
		Отже, право на апеляційне оскарження судових рішень у розумінні наведених вище положень є складовою права кожного на звернення до суду. Апеляційне провадження є важливою процесуальною гарантією захисту прав і охоронюваних законом інтересів осіб, які брали участь у розгляді справи у випадках та порядку, встановлених ЦПК України та закріплених у статті 13 ЦПК України.
		 
		Таким чином, апеляційний суд належним чином не дослідив причини пропущення строку на апеляційне оскарження, не врахував те, що заявник був позбавлений права на виконання вимог суду щодо усунення недоліків апеляційної скарги в частині вирішення питання про поновлення строку на апеляційне оскарження, і, відмовив у відкритті апеляційного провадження у справі.
		 
		В силу вищенаведених положень статті 400 ЦПК України у Верховного Суду відсутні процесуальні можливості з'ясувати дійсні обставини справи та оцінити докази, які не були досліджені судами попередніх інстанцій, що перешкоджає Верховному Суду ухвалити нове судове рішення.
		 
		Відповідно до пункту 1 частини третьої та частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. 
		 
		Оскільки порушення норм процесуального права, що призвели до ухвалення незаконних судових рішень, при розгляді даної справи допущені апеляційним судом, оскаржувані ухвали Апеляційного суду міста Києва від 23 жовтня 2017 року необхідно скасувати і направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції зі стадії вирішення питання про відкриття апеляційного провадження в частині апеляційного оскарження рішення суду першої інстанції за первісним позовом.
		 
		В частині оскарження рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 11 серпня 2017 року та ухвали Апеляційного суду міста Києва від 16 листопада 2017 року Верховний Суд виходить з наступного. 
		 
		Судами встановлено, 01 квітня 2016 року на ім'я ректора Київського національного лінгвістичного університету ОСОБА_6 надійшов лист за підписом засновника, заступника директора, члена правління та голови контрольної комісії Громадської організації «Науково-дослідний інституту економічного розвитку» ОСОБА_5, складений від імені колективу вказаної громадської організації, що вбачається зі змісту вказаного листа, в якому зазначено наступне:
		 
		- «ОСОБА_4 був директором нашого Інституту з липня 2013 року до кінця 2015 року, поки на нього не почали масово скаржитись аспіранти та науковці, споживачі послуг інституту. Як виявилося, ОСОБА_4 виступав посередником та перепродував послуги інституту аспірантам та науковцям. Виявивши такі махінації з боку ОСОБА_4, ми почали власне розслідування і виявили цілу низку подібних порушень. Наш інститут співпрацював з іноземними партнерами, і після виявлення шахрайства з боку ОСОБА_4 його було виключено з усіх проектів та колектив виявив йому недовіру і поросив добровільно скласти повноваження директора та піти з посади, після чого ОСОБА_4 зник, переховується, на зустрічі не приходить, на телефонні дзвінки не відповідає.»;
		 
		- «Але він не припинив свої шахрайські вчинки, а почав виступати ніби то від нашого імені, робити е-мейл розсилки та приймати далі грошові кошти за послуги, до яких не має відношення з початку 2016 року»;
		 
		- «Після цього європейські партнери припинили з нашим інститутом усі ділові відносини, поставили вимогу відкрити нову юридичну особу (інститут), а цей старий ліквідувати, щоб не мати відношення до ОСОБА_4 та його негідних вчинків, чим ми зараз і займаємося. Така людина як ОСОБА_4 паплюжить звання вченого своїми діями і тому не може займати керівні відповідальні посади…»;
		 
		- «Під час розслідування виявилося, що ОСОБА_4 працював у Київському національному університеті технологій та дизайну і за півтора місяці зібрав велику суму грошових коштів зі студентів ніби то на користь кафедри. Коли це було виявлено, ОСОБА_4 було негайно звільнено з посади завідуючого кафедрою фінансів КНУТД…»;
		 
		- «… Та нам стало відомо, що історія з шахрайськими діями повторилася і у стінах вашого університету»;
		 
		- «Зараз відбувається процес примусового звільнення ОСОБА_4 з посади директора НДІЕР та ліквідації інституту».
		 
		Відповідно до статті 297 ЦК України кожен має право на повагу до його гідності та честі. Гідність та честь фізичної особи є недоторканними. Фізична особа має право звернутися до суду з позовом про захист її гідності та честі. 
		 
		Згідно із частиною першою статті 277 ЦК України фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім'ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.
		 
		Юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову про захист гідності, честі чи ділової репутації, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право. 
		 
		Під поширенням інформації слід розуміти: опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв'язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі. 
		 
		Відповідно до статті 40 Конституції України усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк. 
		 
		Суди повинні мати на увазі, що у випадку, коли особа звертається до зазначених органів із заявою, в якій міститься та чи інша інформація, і в разі, якщо цей орган компетентний перевіряти таку інформацію та надавати відповідь, проте в ході перевірки інформація не знайшла свого підтвердження, вказана обставина не може сама по собі бути підставою для задоволення позову, оскільки у такому випадку мала місце реалізація особою конституційного права, передбаченого статтею 40 Конституції, а не поширення недостовірної інформації. 
		 
		Згідно із частиною другою статті 277 ЦК України негативна інформація, поширена  про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила,  не доведе протилежного (презумпція добропорядності). Негативною слід вважати інформацію, в якій стверджується про порушення особою, зокрема, норм чинного законодавства, вчинення будь-яких інших дій (наприклад, порушення принципів моралі, загальновизнаних правил співжиття, неетична поведінка в особистому, суспільному чи політичному житті тощо) і яка, на думку позивача, порушує його право на повагу до гідності, честі чи ділової репутації.
		 
		Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з'ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням.
		 
		За приписами статті 30 Закону України «Про інформацію» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень. Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості. Якщо особа вважає, що оціночні судження або думки принижують її гідність, честь чи ділову репутацію, а також інші особисті немайнові права, вона вправі скористатися наданим їй законодавством правом на відповідь, а також на власне тлумачення справи у тому самому засобі масової інформації з метою обґрунтування безпідставності поширених суджень, надавши їм іншу оцінку. Якщо суб'єктивну думку висловлено в брутальній, принизливій чи непристойній формі, що принижує гідність, честь чи ділову репутацію, на особу, яка таким чином та у такий спосіб висловила думку або оцінку, може бути покладено обов'язок відшкодувати завдану моральну шкоду.
		 
		Вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, визначившись правильно з характером спірних правовідносин, встановивши обставини справи, що мають суттєве значення для її вирішення з урахуванням наданих сторонами доказів у їх сукупності, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_5  
		 
		Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано виходили з того, що у своїх позовних вимогах позивач зазначила, що відповідач за зустрічним позовом ОСОБА_4 постійно протягом тривалого часу звертається в різні установи із запитами щодо неї, чим створює негативні наслідки для неї.
		 
		Відповідно до вимог статті 60 ЦПК України 2004 року кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.
		 
		Законодавством передбачено стягнення моральної шкоди в разі поширення про особу інформації, що не відповідає дійсності та ганьбить її честь та гідність.
		 
		Позивачем за зустрічним позовом не надано належних та допустимих доказів  того, що відповідач за зустрічним позовом ОСОБА_4 будь-яким чином поширює щодо неї недостовірну інформацію.
		 
		Та обставина, що відповідач за зустрічним позовом звертався із запитами до різних установ та просив повідомити інформацію щодо позивача ОСОБА_5 не є підставою для стягнення з ОСОБА_4 моральної шкоди, оскільки на підставі Закону України « Про звернення громадян» ОСОБА_4 має право на такі звернення в межах, дозволених законом, на збирання інформації, та такі дії не є такими, що ганьблять честь та гідність позивача. 
		 
		Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про те, що підстав для відшкодування на користь позивача ОСОБА_5 моральної шкоди не вбачається, так як позивач не надала доказів, а судом не встановлено протиправність поведінки ОСОБА_4 щодо позивача ОСОБА_5
		 
		В частині первісних позовних вимог рішення суду першої інстанції апеляційним судом не переглядалось, а отже доводи касаційної скарги ОСОБА_4 на предмет законності та обґрунтованості судового рішення суду першої інстанції в частині первісних позовних вимог касаційним судом не перевіряються.     
		 
		З урахуванням наведеного Верховний Суд дійшов висновку, що рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 11 серпня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 16 листопада 2017 року в частині вирішення зустрічних позовних вимог прийнято з додержанням норм матеріального і процесуального права, а доводами касаційної скарги ці висновки не спростовуються.
		 
		Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
		 
		Керуючись статями 400, 409, 411, 416  ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду  
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Касаційну скаргу ОСОБА_4 на ухвали судді Апеляційного суду міста Києва від 23 жовтня 2017 року задовольнити частково.
		Касаційну скаргу ОСОБА_4на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 11 серпня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 16 листопада 2017 року в частині оскарження зустрічних позовних вимог залишити без задоволення. 
		 
		Ухвали судді Апеляційного суду міста Києва від 23 жовтня 2017 року скасувати, справу в частині вирішення питання про відкриття апеляційного провадження  за апеляційними скаргами ОСОБА_4 на ухвалу Голосіївського районного суду м. Києва від 10 серпня 2016 року та рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 11 серпня 2017 року передати для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.
		 
		Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 11 серпня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 16 листопада 2017 року в частині вирішення зустрічного позову залишити без змін.
		 
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		Головуючий               В. А. Стрільчук       Судді:В. О. Кузнєцов       А. С. Олійник       С. О. Погрібний       Г. І. Усик

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...