Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 915/127/18 : Господарські справи (до 01.01.2019); Майнові спори; Право власності на землю у тому числі:; Інший спір про право власності на землю.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 07.10.2018. Забезпечено надання загального доступу: 08.10.2018.
Дата набрання законної сили: 04.10.2018
Номер судового провадження: 12-184гс18

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		ОКРЕМА ДУМКА
		суддів Великої Палати Верховного Суду Прокопенка О.Б., Антонюк Н.О., ЗолотніковаО.С., КнязєваВ.C., Саприкіної І.В.
		у справі № 915/127/18 (провадження № 12-184гс18) 
		 
		за позовом Приватного підприємства «Виробничо-комерційне підприємство «Каро» (далі - ПП «ВКП «Каро») до Врадіївської районної державної адміністрації про скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.
		Короткий виклад історії справи
		У лютому 2018 року ПП «ВКП «Каро» звернулося до Господарського суду Миколаївської області з позовом, у якому просило скасувати рішення відповідача від 13 листопада 2017 року про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за індексним номером 38096214, щодо права оренди земельної ділянки з кадастровим номером НОМЕР_1; за індексним номером 38098726 щодо права оренди земельної ділянки з кадастровим номером НОМЕР_2.
		Позивач зазначає, що відповідач під час прийняття рішень від 13 листопада 2017 року порушив вимоги законодавства, а саме: статті 125, 126 Земельного кодексу України (далі - ЗК), статті 10, 18 Закону України від 1 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон № 1952-IV), Порядок державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затверджений постановою Кабінету міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 (далі - Порядок).
		Крім того, відповідач, приймаючи оскаржувані рішення, не перевірив наявності/відсутності суперечностей між заявленими ОСОБА_7 правами на користування земельними ділянками ОСОБА_8та вже зареєстрованими правами інших осіб на ці земельні ділянки, чим допустив подвійну державну реєстрацію речових прав.
		Позовні вимоги також обґрунтовано тим, що ОСОБА_8 на праві власності належать земельні ділянки площею 1,83 га (кадастровий номер НОМЕР_1) та 4,47 га (кадастровий номер НОМЕР_2) у межах території Гуляницької (Покровської) сільської ради Врадіївського району Миколаївської області.
		Позивач зазначає, що 1 вересня 2007 року між ним та ОСОБА_8 були укладені договори оренди земельної ділянки площею 1,83 га (кадастровий номер НОМЕР_1) та земельної ділянки площею 4,47 га (кадастровий номер НОМЕР_2), строк дії яких додатковою угодою від 10 вересня 2009 року сторони продовжили до 1 грудня 2020 року.
		6 листопада 2017 року ОСОБА_7 та ОСОБА_8 уклали договори оренди зазначених земельних ділянок строком на 10 років, які раніше були передані в користування позивачу.
		13 листопада 2017 року відповідач прийняв рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за індексними номерами 38096214 та 38098726, а саме права оренди ОСОБА_7 на земельні ділянки з кадастровими номерами НОМЕР_1 та НОМЕР_2.
		Господарський суд Миколаївської області ухвалою від 21 лютого 2018 року у справі № 915/127/18, залишеною без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 25 квітня 2018 року, відмовив у відкритті провадження за позовною заявою на підставі пункту 1 частини першої статті 175 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК).
		Рішення судів умотивовано посиланням на те, що цей спір не підвідомчий господарським судам, а належить до розгляду в порядку адміністративного судочинства України.
		7 травня 2018 року позивач звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Одеського апеляційного господарського суду від 25  квітня 2018 року та ухвалу Господарського суду Миколаївської області від 21 лютого 2018 року, у якій просить їх скасувати та направити справу для розгляду до суду першої інстанції.
		Скаржник вважає, що суди неправильно застосували норми процесуального права, а саме пункт 6 частини першої статті 20 ГПК, що призвело до неправильного вирішення питання щодо прийняття позовної заяви. Крім того, викладені судами попередніх інстанцій висновки не відповідають обставинам справи, що позбавляє позивача права на судовий захист.
		ВеликаПалата Верховного Суду постановою від 4 вересня 2018 року касаційну скаргу позивача задовольнила частково. Постанову Одеського апеляційного господарського суду від 25 квітня 2018 року та ухвалу Господарського суду Миколаївської області від 21 лютого 2018 року у справі № 915/127/18 Велика Палата Верховного Судузмінила, виклавши їх мотивувальну частину в редакції своєї постанови.
		 
		 
		Основні мотиви, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду 
		На думку більшості суддів Великої Палати Верховного Суду, висновок судів попередніх інстанцій про те, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів, не ґрунтується на правильному застосуванні норм процесуального права.
		Ключовим мотивом такого рішення визнано те, що спір є приватноправовим і за суб'єктним складом сторін підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства, оскільки його вирішення впливає на права та обов'язки фізичної особи. 
		При цьому доводи суду апеляційної інстанції про те, що спір у цій справі стосується виключно проведення державної реєстрації права оренди земельних ділянок, а не підстав набуття такого права, на думку суддів Великої Плати Верховного Суду, не можуть бути підставою для розгляду спору адміністративними судами, оскільки формально предметом спору хоч і є правомірність дій відповідача щодо реєстрації права оренди земельних ділянок, проте фактично позов заявлено з метою захисту цивільного права.
		Крім того, в постанові Великої Палати Верховного Суду зазначено, що рішення суб'єкта владних повноважень у сфері земельних відносин може оспорюватися з точки зору його законності, а вимога про визнання рішення незаконним - розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо за результатами реалізації рішення у фізичної чи юридичної особи виникло право цивільне й спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер. У такому випадку позовну вимогу про визнання рішення незаконним можна розглядати як спосіб захисту порушеного цивільного права за статтею 16 Цивільного кодексу України та пред'являти до суду для розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо фактично підґрунтям і метою пред'явлення такої позовної вимоги є оспорювання цивільного речового права особи (зокрема, права власності на землю), що виникло в результаті та після реалізації рішення суб'єкта владних повноважень.
		Згідно із частиною першою статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
		Справи у спорах, що виникають із земельних відносин, у яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, проте предмет спору в яких безпосередньо стосується прав і обов'язків фізичних осіб, підлягають розгляду за правилами цивільного судочинства.
		Крім того, в постанові Великої Палати Верховного Суду зазначено, що відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону  № 1952-IV державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (далі - Державний реєстр прав). Отже, право або інтерес позивача, який вважає себе орендарем земельної ділянки, може бути порушено внесенням до Державного реєстру прав відомостей про наявність права оренди іншої особи. При цьому рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав із внесенням відповідного запису до Державного реєстру прав вичерпує свою дію. Тому належним способом захисту права або інтересу позивача в такому разі є не скасування рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав, а скасування запису про проведену державну реєстрацію права оренди (частина друга статті 26  Закону  № 1952-IV).
		Якщо суд установить, що суб'єкт державної реєстрації прав правомірно прийняв рішення про державну реєстрацію права (зокрема, для державної реєстрації подані всі необхідні документи, які вимагаються відповідно до закону, та немає встановлених законом підстав для відмови в державній реєстрації права), то це не є перешкодою для задоволення позову про скасування запису щодо проведеної державної реєстрації права, якщо наявність такого запису порушує право або інтерес позивача. Тому, на думку більшості суддів Великої Палати Верховного Суду, за позовом про скасування запису щодо проведеної державної реєстрації права оренди відповідачем є не суб'єкт державної реєстрації прав, а особа, щодо права якої здійснено такий запис.
		Таким чином, перевіривши застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених ними фактичних обставин справи та в межах доводів касаційної скарги, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для зміни мотивувальної частини оскаржуваних судових рішень.
		Підстави і мотиви для висловлення окремої думки
		Відповідно до частини третьої статті 34 ГПК, суддя, не згодний із судовим рішенням, може письмово викласти свою окрему думку.
		Розглядаючи справу, Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що спір у цій справі є приватноправовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів, проте з таким висновком не погоджуємося з огляду на таке.
		Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		Акти, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, установлених законодавством (бездіяльність) можуть бути оскаржені до суду відповідно до статті 55 Конституції України. Для реалізації кожним конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб'єктів у сфері управлінської діяльності в Україні утворено систему адміністративних судів.
		Конституційний Суд України у Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 надав конституційне тлумачення положень частини другої статті 55 Конституції України. Так, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.
		Конституційний Суд України зазначив, що стаття 19 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) регламентує порядок розгляду не всіх публічно-правових спорів, а лише тих, які виникають у результаті здійснення суб'єктом владних повноважень управлінських функцій і розгляд яких безпосередньо не віднесено до підсудності інших судів.
		Крім того, Конституційний Суд України в Рішенні № 6-зп від 25 листопада 1997 року сформулював правову позицію, за якою удосконалення законодавства в контексті статті 55 Конституції України має бути поступовою тенденцією, спрямованою на розширення судового захисту прав і свобод людини, зокрема судового контролю за правомірністю й обґрунтованістю рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень (пункт 2 мотивувальної частини). Ця правова позиція кореспондується з положеннями статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо ефективного засобу юридичного захисту від порушень, вчинених особами, які здійснюють свої офіційні повноваження.
		Згідно із частиною першою статті 19 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
		Публічно-правовий спір, це спір, у якому, зокрема, хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій (частина друга статті 4 КАС).
		З наведеного випливає, що КАС регламентує порядок розгляду не всіх публічно-правових спорів, а лише тих, які виникають у результаті здійснення суб'єктом владних повноважень управлінських функцій і розгляд яких безпосередньо не віднесено до підсудності інших судів. Не поширюють свою дію ці положення на правові ситуації, що вимагають інших юрисдикційних форм захисту від стверджувальних порушень прав чи інтересів. 
		Відповідно до частини першої статті 2 КАС завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
		При розмежуванні юрисдикційних форм захисту порушеного права основним критерієм є характер (юридичний зміст) спірних відносин.
		Предметом позовних вимог у цій справі є скасування рішень відповідача від 13 листопада 2017 року про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за індексним номером 38096214, щодо права оренди земельної ділянки з кадастровим номером НОМЕР_1; за індексним номером 38098726 щодо права оренди земельної ділянки з кадастровим номером НОМЕР_2.
		На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що відповідач, приймаючи вказані рішення, порушив вимоги чинного законодавства, зокрема статті 125, 126 ЗК, статті 10, 18 Закону № 1952-IV та Порядок.
		Предметом доказування в цій справі є обставини, що підтверджують законність чи незаконність прийнятого відповідачем рішення, яке за своєю юридичною природою є рішенням суб'єкта владних повноважень та повинне прийматися в порядку, на підставі та у спосіб, визначений законом.
		Вважаємо, що дослідженню в цій справі підлягають владні, управлінські рішення відповідача щодо державної реєстрації речових прав, прийняті/вчинені відповідачем як суб'єктом владних повноважень.
		Відносини, пов'язані з державною реєстрацією прав на нерухоме майно та їх обтяжень, регулюються Законом № 1952-IV.
		Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону № 1952-IV державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру прав.
		Згідно зі статтею 11 цього Закону державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. 
		Таким чином, державний реєстратор є суб'єктом владних повноважень, а правовідносини, які виникають між ним та заявником прав чи їх обтяжень, публічно-правовими. Захист прав та інтересів відповідного заявника від порушень з боку цього суб'єкта владних повноважень, якщо ці порушення полягають, наприклад, у перевищенні повноважень, недотриманні строків, процедури, умов та інших визначених законом особливостей вчинення реєстраційних дій, є завданням адміністративного судочинства та має відбуватися у відповідному порядку.
		З огляду на положення частини першої статті 19 ЦПК та пункту 13 частини першої статті 20 ГПК вимоги щодо реєстрації майна, інших реєстраційних дій можуть розглядатися судами в порядку цивільного чи господарського судочинства (залежно від суб'єктного складу), якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав у зв'язку з оскарженням заінтересованою особою не самої реєстраційної дії (рішення), а підстави її проведення, як-от правочину, свідоцтва тощо.
		Згідно з абзацом 2 частини першої статті 188 ЦПК, абзацом 2 частини першої статті 173 ГПК похідною позовною вимогою є вимога, задоволення якої залежить від задоволення іншої позовної вимоги (основної вимоги).
		Видається, що вимога про оскарження реєстраційної дії може бути похідною вимогою, якщо вона заявлена разом із основної вимогою, наприклад такою, як вимога про визнання правочину недійним чи витребування майна із чужого незаконного володіння.
		Якщо ж позивач обґрунтовує незаконність відповідної реєстраційної дії саме порушенням з боку державного реєстратора під час її здійснення, то така вимога не є похідною від будь-якої іншої вимоги, а є основною вимогою і має розглядатися за правилами адміністративного судочинства.   
		Таке розмежування обумовлене й обсягом судового контролю в адміністративному судочинстві, визначеним частиною другою статті 2 КАС, який не охоплює оцінки правомірності діянь/рішень суб'єкта владних повноважень з огляду на наслідки, які це діяння/рішення спричинили, чи правомірності юридичного факту, що став підставою реєстрації. 
		Зі змісту позовних вимог убачається, що предметом перевірки в цій справі є виключно дотримання державним реєстратором (як суб'єктом владних повноважень) під час виконання покладених на нього законом публічно-владних управлінських функцій установленого законом порядку прийняття рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зокрема правомірність здійснення повторної реєстрації похідного речового права  - права користування земельною ділянкою в разі наявного та зареєстрованого тотожного права на ту саму земельну ділянку за іншим користувачем. Питання правомірності чи неправомірності набуття позивачем або ОСОБА_7 права користування згаданими вище земельними ділянками, як і питання, пов'язані з реалізацією ОСОБА_8 права власності на земельні ділянки чи дотриманням умов укладених нею цивільно-правових угод, перед судом не порушено.
		Такий висновок також випливає із аналізу порядку набуття прав на земельну ділянку.
		Таким чином, спір у цій справі не має ознак приватноправового та підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.
		Так, право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону (частина п'ята статті 6 Закону України від 6 жовтня 1998 року № 161-XIV «Про оренду землі»; далі - Закон № 161-XIV).
		Статтею 125 ЗК передбачено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.
		Відповідно до статті 126 ЗКправо власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону № 1952-IV.
		Згідно із частинами другою, третьою статті 3 Закону № 1952-IVречові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації. Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов: 1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; 2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов'язкової реєстрації.
		Положеннями Закону № 1952-IV визначено порядок державної реєстрації прав, який включає перевірку документів на наявність підстав для зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав, зупинення державної реєстрації прав або прийняття рішення про відмову в державній реєстрації прав.
		Державній реєстрації підлягають виключно заявлені речові права на нерухоме майно та їх обтяження за умови їх відповідності законодавству і поданим документам (частина четверта статті 18 Закону № 1952-IV).
		Частиною третьою статті 10 Закону № 1952-IVпередбачено, що державний реєстратор:
		- встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність обов'язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення у випадках, передбачених законом, відповідність повноважень особи, яка подає документи для державної реєстрації прав, відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі прав, відомостям, що містяться у поданих документах, наявність обтяжень прав на нерухоме майно та наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов'язує можливість виникнення, переходу, припинення речового права, що підлягає державній реєстрації;
		- перевіряє документи на наявність підстав для зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення;
		- під час проведення державної реєстрації прав, що виникли в установленому законодавством порядку до 1 січня 2013 року, запитує від органів влади, підприємств, установ та організацій, які відповідно до законодавства проводили оформлення та/або реєстрацію прав, інформацію (довідки, копії документів тощо), необхідну для такої реєстрації, у разі відсутності доступу до відповідних інформаційних систем, документів та/або у разі, якщо відповідні документи не були подані заявником. Органи державної влади, підприємства, установи та організації зобов'язані безоплатно протягом трьох робочих днів з моменту отримання запиту надати державному реєстратору запитувану інформацію в паперовій та (за можливості) в електронній формі;
		- під час проведення державної реєстрації прав на земельні ділянки використовує відомості Державного земельного кадастру шляхом безпосереднього доступу до нього в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
		Із системного аналізу законодавчо закріпленої компетенції державного реєстратора вбачається, що одним з його обов'язків є встановлення відсутності суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями. І для перевірки цієї інформації з метою недопущення одночасного існування подвійної державної реєстрації прав державний реєстратор не лише вправі, а й повинен, зокрема, запитувати від відповідних органів інформацію, які відповідно до чинного на момент оформлення права законодавства проводили таке оформлення, вимагати за потреби подання додаткових документів тощо.
		Такий обов'язок узгоджується із закріпленими частиною першою статті 3 Закону № 1952-IV засадами державної реєстрації прав, зокрема гарантуванням державою об'єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження (пункт 1).
		Законодавець поклав на відповідних посадових осіб обов'язок під час реєстрації перевіряти відповідність нормам законодавства форми таких правочинів, відсутність суперечності зареєстрованих прав та тих, що подаються до реєстрації, та в деяких випадках - факт виконання умов правочину. Зазначене свідчить, що реєстрація прав на нерухоме майно не є автоматичною, здійснюється не за явочним принципом. Приймаючи рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, відповідна посадова особа здійснює дії по аналізу поданих документів, зареєстрованих прав тощо та приймає відповідне рішення про здійснення реєстрації або про відмову у здійснені такої реєстрації, яке є обов'язковим для заявника.  Діяльність з державної реєстрації речових прав в такому випадку має організуючий, виконавчо-розпорядчий, підзаконний характер, здійснюється державним органом або суб'єктом з делегованими державою повноваженнями, тому має всі ознаки діяльності з державного управління. Суб'єкт такої діяльності здійснює від імені і за дорученням держави функції з контролю в сфері державної реєстрації (зокрема перевіряє подані документи), приймає обов'язкові для заявника управлінські рішення, тому має всі ознаки суб'єкта владних повноважень. Такі управлінські відносини за участю суб'єкта владних повноважень, що врегульовані нормами саме адміністративного законодавства, є адміністративними правовідносинами.
		Здійснюючи дії при перевірці поданих документів, співставлення зареєстрованих та заявлених до реєстрації прав, державна реєстрація по суті є інститутом превентивного правосуддя, оскільки запобігає порушенню прав та законних інтересів власників, заставодержателів тощо від порушень внаслідок незаконних реєстраційних дій, тим самим зменшуючи кількість звернень до суду з вимогами про визнання реєстраційних дій незаконними. 
		Тому вважаємо неправильною позицію про те, що рішення державного реєстратора не можуть бути предметом судового контролю окремо від вимог, заявлених у цивільному чи господарському спорі, навіть у разі наявності порушень законодавства з боку державного реєстратора під час виконання ним своїх повноважень.            
		Позивач наголошував, що наявність такої суперечності між заявленими ОСОБА_7 та зареєстрованими правами ПП «ВКП «Каро» врозумінні  пункту 5 частини першої статті 24 Закону № 1952-IV є підставою для відмови в державній реєстрації прав. 
		Водночас позивач стверджував, що неналежне виконання відповідачем своїх обов'язків під час розгляду заяв про державну реєстрацію права користування вказаними вище земельними ділянками, яке полягало у відсутності перевірки факту існування реєстрації права користування цими ж земельними ділянками у позивача, призвело до подвійної державної реєстрації права користування.
		Одночасне існування державної реєстрації кількох прав оренди на одну земельну ділянку суперечить засадам офіційного визнання і підтвердження державою фактів виникнення прав на нерухоме майно, є порушенням чинного законодавства та інтересів позивача, за яким право оренди земельної ділянки зареєстроване первинно та не припинялося.
		Отже, обсяг та зміст конкретних обставин цієї справи та їх нормативне регулювання дають підстави вважати, що незгода з рішенням відповідача у зв'язку з недотриманням ним вимог законодавства, яке визначає підстави та порядок проведення реєстраційних дій, спричиняє публічно-правовий спір, пов'язаний зі здійсненням владних управлінських функцій, що підпадає під юрисдикцію адміністративних судів.
		До компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб'єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій.
		Спір у цій справі стосується виключно проведення державної реєстрації права оренди земельної ділянки, а не підстав набуття такого права та не є спором про право. Такі вимоги підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства, оскільки спір виник унаслідок виконання відповідачем владних управлінських функцій та має публічно-правовий характер.
		Крім того, відповідно до пункту 9 частини першої статті 4 КАС відповідачем є суб'єкт владних повноважень, а у випадках, визначених законом, й інші особи, до яких звернена вимога позивача.
		На нашу думку, відповідачем у цій справі повинен бути суб'єкт владних повноважень, рішення якого оскаржується у зв'язку з порушенням вимог законодавства, а не фізична особа, щодо якої прийнято рішення про реєстрацію права користування земельною ділянкою.
		Ураховуючи наведене, не погоджуємось із висновком Великої Палати Верховного Суду про те, що зазначена категорія спорів не належить до юрисдикції адміністративних судів.
		Крім того, Велика Палата Верховного Суду не зазначила підстав та мотивів відступу від правової позиції, викладеної у її постанові від 12 червня 2018 року у справі № 823/378/16, згідно з якою такі спори не мають ознак приватноправових та підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства, оскільки предметом перевірки в справі є виключно дотримання державним реєстратором (як суб'єктом владних повноважень) під час виконання покладених на нього законом публічно-владних управлінських функцій, установленого законом порядку прийняття рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зокрема, правомірність здійснення повторної реєстрації похідного речового права - права користування земельною ділянкою в разі наявного та зареєстрованого тотожного права на ту саму земельну ділянку за іншим користувачем. 
		За наведених обставин вважаємо, що суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що цей спір підлягав розгляду в порядку адміністративного судочинства. Відтак касаційна скарга підлягала залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
		 
		Судді Великої Палати 
		Верховного Суду О.Б. Прокопенко
		 
		                                                                                                                            Н.О. Антонюк
		 
		                                                                                                                            О.С. Золотніков
		 
		                                                                                                                            В.С. Князєв
		 
		                                                                                                                            І.В. Саприкіна

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...