Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 761/11059/16-ц : Справи про адмінправопорушення (з 01.01.2019); У порядку процесуального законодавства; В порядку ЦПК України; Скарги на дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби, що розглядаються в порядку цивільного судочинства.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 18.10.2018. Забезпечено надання загального доступу: 19.10.2018.
Дата набрання законної сили: 11.10.2018
Номер судового провадження: 61-1878ск18

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Постанова
		Іменем України
		 
		11 жовтня 2018 року
		м. Київ
		 
		справа № 761/11059/16-ц
		провадження № 61-1878в18
		 
		Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Кузнєцова В. О. (суддя-доповідач), КарпенкоС.О., Усика Г. І., 
		 
		учасники справи:
		позивач - ОСОБА_4,
		відповідачі: ОСОБА_5, ОСОБА_6,  
		третя особа - ОСОБА_7, 
		розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційні скарги ОСОБА_5 та ОСОБА_6 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 10 липня 2017 року у складі головуючого-судді Волошина В. О. та рішення Апеляційного суду міста Києва від 16 листопада 2017 року у складі колегії суддів: Кирилюк Г. М., Музичко С. Г., Рейнарт І. М., 
		ВСТАНОВИВ:
		У березні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_6 про стягнення боргу за договором позики.
		 
		В обґрунтування позовних вимог посилався на те, що 13 лютого 2015 року  між ним та ОСОБА_5 був укладений нотаріально посвідчений договір позики, згідно з яким він передав ОСОБА_5 грошові кошти в розмірі 31 375 тис. грн, що на момент їх передачі за офіційним курсом НБУ становило 1 250 тис. дол. США, які останні зобов'язалась повернути в строк до 12 квітня 2015 року. Зазначений договір позики був укладений за нотаріально посвідченою письмовою згодою чоловіка ОСОБА_5 - ОСОБА_6  
		 
		Позивач зазначає, що 30 квітня 2015 року ОСОБА_5 частково повернула суму позики в розмірі 6 314 040 грн, що на момент повернення коштів за офіційним курсом НБУ становило 300 тис. дол. США. Іншу частину коштів у розмірі 23 845 тис. грн, що за офіційним курсом НБУ становить 950 тис. дол. США, ОСОБА_5 не повернула.  
		 
		Ураховуючи викладене ОСОБА_4 просив стягнути солідарно з відповідачів суму боргу в розмірі 23 845 тис. грн., інфляційні втрати за період прострочення з 12 квітня 2015 року по 21 березня 2016 року в сумі 4 705 031,18 грн, 5 % річних від простроченої суми - 1 123 654,79 грн, неустойку в сумі 11 513 541,92 грн, а всього 41 187 227,89 грн.
		 
		У січні 2017 року ОСОБА_5 звернулась до суду з зустрічним позовом  до ОСОБА_4 про визнання недійсним договору позики.
		 
		Позовна заява мотивована тим, що кошти за договором позики від 13 лютого 2015 року їй не передавалися. Вказаний договір є фіктивним без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися оспорюваним договором позики, а з метою забезпечення виконання зобов'язань перед ОСОБА_7, 
		оскільки насправді вона уклала договір позики не з ОСОБА_4,  а з ОСОБА_7 
		 
		Ураховуючи викладене ОСОБА_5, відповідно до положень статей 203, 215, 234 ЦК України, просила визнати недійсним договір позики, укладений 13 лютого 2015 року між нею та ОСОБА_4 
		 
		Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 10 липня 2017 року позов ОСОБА_4 задоволено частково. Стягнуто солідарно з ОСОБА_5 та ОСОБА_6 на користь ОСОБА_4 суму заборгованості за договором позики від 13 лютого 2015 року в розмірі 41 144 764,20 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Зустрічний позов ОСОБА_5 залишено без задоволення. 
		 
		Задовольняючи позовні вимоги за первісним позовом, суд першої інстанції виходив із того, що грошові кошти за договором позики отримано ОСОБА_5 в інтересах сім'ї та використано на потреби сім'ї, тому відповідачі повинні нести солідарну відповідальність за невиконання зобов'язань за цим договором. Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову, місцевий суд виходив із недоведеності ОСОБА_5 своїх вимог. 
		 
		Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 16 листопада 2017 року апеляційні скарги ОСОБА_5 в особі представника ОСОБА_8 та ОСОБА_6 в особі представника ОСОБА_9 задоволено частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 10 липня 2017 року скасовано в частині задоволення позову ОСОБА_4 про стягнення інфляційних втрат у сумі 4 705 031,18 грн, у зв'язку з чим зменшено загальну суму заборгованості з 41 144 764,20 грн до 36 439 733,02 грн. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.      
		 
		Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для покладення на відповідачів обов'язку з повернення суми боргу. Однак, апеляційний суд не погодився з висновком місцевого суду щодо задоволення позову в частині стягнення інфляційних втрат, оскільки положення частини другої статті 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки простроченого грошового зобов'язання, визначеного у гривні, у зв'язку з чим скасував рішення суду першої інстанції в цій частині та зменшив загальну суму заборгованості.         
		 
		05 грудня 2017 року  до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшла касаційна скарга від ОСОБА_5, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судове рішення першої інстанції, а також рішення апеляційного суду в частині залишення без змін рішення місцевого суду та справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. 
		 
		Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій не було взято до уваги та не надано жодної оцінки доказам, які надавала ОСОБА_5 на обґрунтування зустрічного позову та які свідчать про фіктивність договору позики та про відсутність у його сторін наміру створити правові наслідки, а також не враховано того, що кошти за оспорюваним договором позики не передавались та він укладався з метою виконання зобов'язань ОСОБА_5 перед ОСОБА_10
		 
		Також в касаційній скарзі заявник посилається на те, що судами неправильно застосовано до спірних правовідносин положення статті 541 ЦК України, частини четвертої статті 65 та частини другої статті 73 СК України, оскільки ОСОБА_6 не може бути солідарним боржником за оспорюваним договором позики, а може відповідати за зобов'язаннями ОСОБА_5 виключно своєю часткою майна у спільній сумісній власності подружжя за умови доведення позивачем фактів укладення ОСОБА_5 договору позики в інтересах сім'ї та використання одержаного за договором позики на її потреби. 
		 
		Крім того, 05 грудня 2017 року  до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшла касаційна скарга від ОСОБА_6, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судове рішення першої інстанції, а також рішення апеляційного суду в частині стягнення з ОСОБА_6 суми боргу в солідарному порядку та в цій частині ухвалити нове рішення про відмову в позові. 
		 
		Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального права, а саме: положення статті 541 ЦК України, частини четвертої статті 65 та частини другої статті 73 СК України, які не поширюються на правовідносини між позивачем та відповідачами. Крім того, судами залишилися не з'ясованими обставини на які посилався ОСОБА_6, заперечуючи проти позову ОСОБА_4, а саме: те, що він не підписував у приватного нотаріуса заяву про надання ОСОБА_5 згоди на отримання позики, у зв'язку з чим просив суд призначити по справі судову почеркознавчу експертизу, однак йому було відмовлено у задоволенні вказаного клопотання. При цьому за результатами розгляду вказаного клопотання суд мав постановити ухвалу як окремий процесуальний документ, а суд в порушення норм процесуального права вирішив це питання не виходячи до нарадчої кімнати, у зв'язку з чим не сприяв з'ясуванню обставин справи та позбавив ОСОБА_6 права на доведення перед судом переконливості своїх заперечень.
		 
		Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 грудня 2017 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_5 у вказаній справі. 
		 
		Статтею 388 ЦПК України, в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 
		 
		Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України, у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
		 
		15 січня 2018 року матеріали касаційного провадження передано до Верховного Суду.
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 22 січня 2018 року відкрито касаційне провадження  за касаційною скаргою ОСОБА_6 у вказаній справі. 
		 
		22 травня 2018 року справу № 761/11059/16-ц за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5, ОСОБА_6 про стягнення боргу за договором позики та зустрічним позовом  ОСОБА_5 до ОСОБА_4 про визнання недійсним договору позики надійшла до Верховного Суду.
		 
		ОСОБА_4 в особі представника ОСОБА_12 подав відзиви на вищевказані касаційні скарги, в яких  вказував на те, що оскаржувані рішення суду першої та апеляційної інстанцій є законними та обґрунтованими, всі висновки судів відповідають встановленим обставинам справи, а тому підстав для їх скасування немає.
		 
		Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
		 
		Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
		 
		Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		 
		Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційних скарг, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про залишення касаційних скарг ОСОБА_5 та ОСОБА_6 без задоволення, а судових рішень - без змін.
		 
		Суди встановили, що 13 лютого 2015 року між ОСОБА_4 (позикодавець) та ОСОБА_5 (позичальник)  укладено   договір позики, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косенко Л. А.
		За умовами вказаного договору ОСОБА_4 передав у позику ОСОБА_5 грошові кошти в сумі 31 375 тис. грн, що на момент передачі позики за офіційним курсом НБУ становить еквівалент 1 250 тис. дол. США (пункт 1 договору).
		Крім того, пунктами 2, 3, договору позики предбачено, що позика передана позикодавцем позичальнику готівкою до укладення цього договору, до його підписання сторонами та нотаріального посвідчення. Підписання   цього договору   позичальником підтверджує факт одержання ним від позикодавця позики. Підписаний та нотаріально посвідчений договір є доказом   передання грошей   позикодавцем позичальнику.
		Сторони домовилися, що граничний термін повернення позики - 12 квітня 2015 року ( пункт 6 договору).
		Пунктами 12, 13 договору позики передбачено, що позичальник зобов'язується, у випадку прострочення виконання грошового зобов'язання, відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також п'ять процентів річних від простроченої суми. Крім того, у випадку несвоєчасного виконання грошового зобов'язання за цим договором, позичальник сплачує позикодавцю неустойку, що обчислюється у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання, за весь період такого прострочення.    
		Судом також встановлено, що   ОСОБА_6,   перебуваючи з 19 квітня 2013 року в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_5, надав їй згоду отримати в позику грошові кошти у громадянина ОСОБА_4 у розмірі 31 375 тис. грн, що на момент передачі позики за офіційним курсом НБУ становило 1 250 тис. дол. США, та укласти договір   позики, що підтверджується   нотаріально посвідченою   заявою   від 13 лютого 2015 року.
		Відповідно до змісту вказаної заяви,   ОСОБА_6 вказував на те, що правочин   укладатиметься його дружиною в інтересах сім'ї, він погоджується з усіма умовами договору позики та вважає всі умови договору, які визначить його дружина, вигідними для сім'ї та підтверджує, що укладення цього договору відповідає їх спільному волевиявленню.
		З метою забезпечення виконання зобов'язань за вказаним договором позики, 16 лютого 2015 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_14   укладено іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Київського   міського нотаріального округу Косенко Л. А.
		30 квітня 2015 року   ОСОБА_5, після відчуження в цей день предмета іпотеки - квартири АДРЕСА_1, а також машиномісця № 158, яке розташоване в підземному гаражі цього будинку, повернула ОСОБА_4 грошові кошти за договором позики від 13 лютого 2015 року у розмірі   6 314 040 грн, що на   день повернення за офіційним курсом НБУ становило 300 тис дол. США, що підтверджується   заявою ОСОБА_4, посвідченої   приватним нотаріусом Київського міського   нотаріального округу Косенко Л. А.
		Судом встановлено, що розмір невиконаних зобов'язань ОСОБА_5 за договором позики від 13 лютого 2015 року становить 23 845 тис. грн, що за офіційним курсом НБУ станом на 30 квітня 2015 року становить 950 тис. дол. США.
		Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договоромпозики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
		Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
		Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержаня процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки НБУ. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.  
		У відповідності з вимогами   статей 525, 526, 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику у строк та в порядку, визначеному договором і одностороння відмова від   виконання зобов'язання не допускається.
		Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того що один з них не мав з поважної причини ( навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності.
		Відповідно до частини третьої статті 61 СК України якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності.
		Згідно із статтею 65 СК України при укладенні договору   одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Для укладення одним із подружжя договорів стосовного     цінного майна згода другого   з подружжя має бути подана письмово. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
		За таких обставин, суд першої інстанції, дослідивши всі наявні у справі докази в їх сукупності та надавши їм належну оцінку, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, правильно виходив із того, що оскільки ОСОБА_5 отримала у борг в інтересах сім'ї від ОСОБА_4 грошові кошти в розмірі 31 375 тис. грн, що еквівалентно на день складання договору позики 1 250 тис. дол. США та зобов'язалася їх повернути до 12 квітня 2015 року, що підтверджується нотаріально посвідченим договором позики, однак свої зобов'язання в повному обсязі у визначений у договорі строк у добровільному порядку не виконала, тому наявні правові підстави  для покладення на відповідачів обов'язку з повернення суми боргу, з урахуванням процентів та неустойки. 
		При цьому суди попередніх інстанцій, з урахуванням того, що ОСОБА_6 в день укладення договору позики 13 лютого 2015 року надав нотаріально посвідчену згоду на отримання його дружиною ОСОБА_5 в борг грошових коштів та підтвердив, що договір укладатиметься його дружиною в інтересах сім'ї, є вигідним для сім'ї та відповідає їх спільному волевиявленню, дійшли правильного висновку, що  цивільні права та обов'язки за цим договором виникають в обох із подружжя. 
		Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_5, суд першої інстанції з висновком якого погодився апеляційний суд? правильно виходив із недоведеності позовних вимог. При цьому суди попередніх інстанцій правильно зазначили про те, що ОСОБА_5 своїм підписом під договором позики підтвердила ту обставину, що грошові кошти були передані їй готівкою до моменту укладення цього договору. При цьому доказів того, що   ОСОБА_4, вчиняючи вказаний правочин, мав інші цілі, ніж передбачено його умовами, та усвідомлював, що укладення договору позики не має своїм наслідком повернення грошових коштів, а має лише одну мету - забезпечити   виконання зобов'язань ОСОБА_5 перед ОСОБА_7, суду надано не було. Крім того, той факт у ОСОБА_5 існували грошові зобов'язання перед ОСОБА_7 щодо отриманих в борг грошових коштів в розмірі 1 300 тис. дол. США та 34 640 тис. грн, не є достатнім доказом   того,   що грошові кошти за договором позики, укладеним з ОСОБА_4 не передавались, а останній при укладенні договору мав на меті лише забезпечити виконання   боргових зобов'язань  перед іншою особою. 
		Доводи заявників у касаційних скаргах про те, що ОСОБА_6 не має бути солідарним боржником за оспорюваним договором позики, а може відповідати за зобов'язаннями ОСОБА_5 виключно своєю часткою майна у спільній сумісній власності подружжя за умови доведення ОСОБА_4 фактів укладення ОСОБА_5 договору позики в інтересах сім'ї та використання одержаного за договором позики на її потреби, є необґрунтованими, оскільки належних та допустимих доказів того, що отримані в борг грошові кошти були використані ОСОБА_5 не в інтересах сім'ї суду надано не було.
		Посилання ОСОБА_6 у касаційній скарзі на те, що він заявляв у суді про непідписання ним заяви про надання згоди дружині на отримання позики та про необхідність у зв'язку з цим призначити судову почеркознавчу експертизу, однак суди відмовили в задоволенні клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи, чим позбавили його права на доведення перед судом переконливості своїх заперечень є безпідставними, оскільки про вказані обставини ОСОБА_6 заявив на стадії апеляційного розгляду, тобто вони є новими і не були предметом розгляду в суді першої інстанції, тому апеляційний суд, відповідно до частини другої статті 303 ЦПК України в редакції, чинній на час розгляду справи, позбавлений можливості досліджувати нові докази.  При цьому ОСОБА_6 не надав доказів того, що він був позбавлений можливості заявити про вказані обставини під час розгляду справи судом першої інстанції. 
		Інші доводи та обставини, на які посилаються заявники у касаційних скаргах, були предметом дослідження судів першої та апеляційної інстанцій та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судами були дотримані норми матеріального та процесуального права.
		Європейський суд з прав людини вказав, що принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового до виконання рішення суду лише однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення  у справі. Повноваження судів вищого рівня з перегляду мають здійснюватися для виправлення судових помилок і недоліків, а не задля нового розгляду справи. Таку контрольну функцію не слід розглядати як замасковане оскарження, і сама лише ймовірність існування двох думок стосовно предмета спору не може бути підставою для нового розгляду справи. Відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини (рішення у справі «Христов проти України», заява № 24465/04 від 19 лютого 2009 року).
		Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
		 
		Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційні скарги залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції в частині, яка не скасована апеляційним судом, та рішення апеляційного суду залишити без змін.
		 
		Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
		   
		П О С Т А Н О В И В :
		 
		Касаційні скарги ОСОБА_5 та ОСОБА_6 залишити без задоволення.
		 
		Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 10 липня 2017 року в частині, яка не скасована апеляційним судом, та рішення Апеляційного суду міста Києва від 16 листопада 2017 року залишити без змін. 
		 
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		Судді:             В. О. Кузнєцов   С. О. Карпенко   Г.І. Усик

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...