Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 201/11110/17 : Цивільні справи (до 01.01.2019); Позовне провадження; Спори про недоговірні зобов`язання; Спори про відшкодування шкоди.
Надіслано для оприлюднення: 22.10.2018. Зареєстровано: 23.10.2018. Забезпечено надання загального доступу: 24.10.2018.

Номер судового провадження: 2/201/532/2018

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		УКРАЇНА
		ЖОВТНЕВИЙ РАЙОННИЙ СУД м. ДНІПРОПЕТРОВСЬКА
		 
		справа № 201/11110/17
		провадження 2/201/532/2018
		РІШЕННЯ
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		10 жовтня 2018 року                                                        місто Дніпро
		 
		Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська у складі: 
		головуючого судді Федоріщева С.С.,
		за участю секретаря судового засідання Кияшко Н.В.,
		позивача ОСОБА_1,
		представника відповідача та Департаменту Державної виконавчої служби України -
		Петрушевської І.О., 
		представника Державної казначейської служби України Андрійко А.В., 
		розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Держави України в особі Міністерства юстиції України, треті особи - Державна казначейська служба України та Департамент Державної виконавчої служби України про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, -
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		       7 серпня 2017 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з позовом до Держави Україна (далі - відповідач) про відшкодування матеріальної та моральної шкоди.
		       Ухвалою судді Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська Ходаківського М.П. від 18 серпня 2017 року провадження по цій справі було відкрито та призначено до судового розгляду.
		       В позовній заяві, в якій не був зазначений представник відповідача, вказувалося про звернення позивача до Управління Служби Безпеки України в Дніпропетровській області (далі - УСБУ в Дніпропетровській області) 29 липня 2009 року із заявою про порушення кримінальної справи відносно організованої групи представників влади, яка 23 липня того ж року здійснила низку злочинів, котрі у сукупності кваліфіковані позивачем як захоплення влади (стаття 109 КК України). УСБУ в Дніпропетровській області своїх передбачених законом обов'язків стосовно вказаної заяви не виконало, внаслідок чого позивач звернувся до Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська зі скаргою на бездіяльність УСБУ в Дніпропетровській області, яка досі не розглянута та згідно з листом суду від 17.07.17 № 5/368/2017 у справі № 403/10361/12 відсутня постанова, якою ця справа мала бути вирішеною, чинне законодавство, в умовах що склалися, не дозволяє вирішити цю справу, органи влади, які мають здійснити певні дії для припинення судової тяганини, таких дій не вчиняють. Обставини захоплення влади та інших злочинів, здійснених представниками влади проти позивача, встановлені численним остаточними рішеннями судів, включно з рішенням Європейського суду з прав людини від 26 лютого 2015 року в справі «Заїченко проти України №2». Зміна основ функціонування органів влади, порушення прав людини у подальшому була закріплена тими ж первинними співучасниками захоплення влади із залученням нових, супроводжувалася побічними злочинами проти держави, проти правосуддя, проти особистих і майнових прав людини, найпоширенішими серед яких були внесення в офіційні документи завідомо неправдивих відомостей, зловживання владою та постановлення завідомо неправосудних судових рішень. При цьому у вказаний основний злочин були втягнуті всі суди м. Дніпропетровська, за виключенням господарських, Печерський районний суд м. Києва, Апеляційний суд м. Києва, вищі органі державної влади, включно з ВРУ, МЮУ, МВС, ГПУ, СБУ, ВССУ, ВАС, ВСУ та КСУ. В результаті позивачу завдану матеріальну шкоду, які він оцінив у 10,000 ам. доларів і 3,500 грн., збільшених згідно зі ст. 625 ЦК України на інфляційні втрати та 3 відсотка річних, тобто 12.667,70 ам. доларів і 10,000 грн., та нематеріальну шкоду, оцінену ним в 8.190.000,00 грн., яку позивач просить стягнути на свою користь з відповідача. 
		       15 січня 2018 року позивач додатково обґрунтував свій позов, посилаючись на фактичні дані, на кримінально-процесуальні аспекти правовідносин, на конституційні та міжнародно-правові аспекти, включно з більш ретельним обґрунтуванням розмірів матеріальної та моральної шкоди. 
		       Ухвалою від 10 серпня 2017 року суд залишив позовну заяву без руху на підставі відсутності зазначення у ньому імені та місцезнаходження відповідача, оскільки у позові зазначено, що відповідачем є держава Україна без визначення органів або осіб, що її представляють.
		       17 вересня 2017 року позивач подав до суду клопотання про призначення представників відповідача судом на розсуд суду, зазначивши лише повне найменування та адреси осіб, які мають якусь компетенцію в цих відносинах і є учасниками цих відносин: УСБУ в Дніпропетровській області, Прокуратура Дніпропетровської області, Міністерство юстиції України, Головне Управління Міністерства юстиції у Дніпропетровській області, Комунальний Заклад «Дніпропетровська обласна психіатрична лікарня». У зв'язку з цим судом залучено до представництва відповідача Управління Служби Безпеки України в Дніпропетровській області, Прокуратуру Дніпропетровської області, Міністерство юстиції України, Головне Управління Міністерства юстиції у Дніпропетровській області, Комунальний Заклад «Дніпропетровська обласна психіатрична лікарня».
		       Ухвалою від 22 листопада 2017 року суддя Ходаківський М.П., у чиєму провадженні знаходилася дана справа, заявив самовідвід.
		       Згідно з протоколом повторного автоматичного розподілу судової справи між суддями від 22 листопада 2017 року, головуючим в даній справі було визначено суддю Трещова В.В., який того ж дня виніс ухвалу про самовідвід. 
		       Згідно з протоколом повторного автоматичного розподілу судової справи між суддями від 23 листопада 2017 року, головуючим в даній справі було визначено суддю Федоріщева С.С., який ухвалою від 24 листопада 2017 року прийняв справу до свого провадження.
		       Ухвалою від 15 січня 2018 року суд задовольнив клопотання позивача й виключив з числа представників відповідача УСБУ в Дніпропетровській області, Прокуратуру Дніпропетровської області, Головне Управління Міністерства юстиції у Дніпропетровській області, КЗ «Дніпропетровська обласна психіатрична лікарня» та залишив представником відповідача Міністерство юстиції України.
		Суд задовольнив клопотання позивача і витребував та дослідив справи Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська № 4-1453/11, Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська №№ 403/10262/12 і 403/10361/12.
		Ухвалою від 2 лютого 2018 року суд частково задовольнив клопотання представника відповідача Міністерства юстиції України про заміну представника відповідача на Міністерство внутрішніх справ України та Державну казначейську службу України, залучив до участі в справі Державну казначейську службу України та Департамент Державної виконавчої служби в України в якості третіх осіб. 
		Також суд дослідив надані позивачем для ознайомлення матеріали справ Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська №№ 3-1754/09 і 3-1720/10, копії яких були направлені позивачу листом Європейського суду з прав людини від 21 листопада 2011 року. 
		При розгляді справи суд для повноти з'ясування її обставин скористався відповідно до вимог ст.80 і частини 4 ст.82 ЦПК України Єдиним державним реєстром судових рішень, а також відомостями, оприлюдненими на офіційних сайтах державних установ України. Зокрема, це стосується оприлюднених на сайті Конституційного Суду України відомостей щодо руху конституційного звернення позивача у справі Конституційного Суду України № 1 - 7/2010, які суд відповідно до частини 3 ст. 82 ЦПК України визнав загальновідомими. 
		       Також суд дослідив наданий позивачем доказ - книгу позивача «ІНФОРМАЦІЯ_2» (ОСОБА_1 «ІНФОРМАЦІЯ_2», К., Графити Груп, 2008. - 328 с.).
		       Представники відповідача - УСБУ в Дніпропетровській області, Прокуратура Дніпропетровської області, КЗ «Дніпропетровська обласна психіатрична лікарня» - подали до суду під час свого притягнення до представництва відповідача кожний свої заперечення, якими з позовними вимогами не погоджувалися, власної провини в порушенні прав і свобод позивача не визнавали. КЗ «Дніпропетровська обласна психіатрична лікарня» свої дії відносно позивача виправдовував виконанням постанови Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 23 липня 2009 року про призначення стаціонарної судово-психіатричної експертизи позивача та зазначили, що надавали позивачу під час примусової госпіталізації послуги зміни білизни та бані. УСБУ в Дніпропетровській області та Прокуратура Дніпропетровської області відомості про порушення кримінальних справ згідно з вимогами попередньої редакції КПК України або про внесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР згідно з чинним КПК України суду не надали.
		       
		       В судовому засіданні позивач підтримав свої позовні вимоги відповідно до викладеного у позовній заяві, просив позов задовольнити. За його клопотанням, він був допитаний як свідок. 
		       Представник відповідача та одночасно третьої особи проти задоволення позову заперечувала, вважає, що Міністерство юстиції України не є належним представником відповідача. Натомість, вимоги позивача вважає безпідставними, зазначила, що події, щодо яких йдеться у позовній заяві, є такими, щодо яких минув строк позовної давності, просила справу закрити, подала відповідну заяву. 
		       Представник Державної казначейської служби України проти задоволення позову заперечував, вимоги позивача вважає безпідставними, просив справу закрити, або позовну заяву залишити без розгляду, подав відповідні заяви.
		       
		       Вислухавши сторони та дослідивши надані письмові докази з увагою на їх належність, допустимість, достатність та взаємний зв'язок між ними, суд виходить з наступного.
		       Відповідно до ст.55 Конституції України, кожному гарантується судовий захист його прав і свобод.
		       Відповідно до ч.2 ст.124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
		       У відповідності з п.1 ст.6 Європейської Конвенції «Про захист прав людини та основоположних свобод», ратифікованої Україною, Законом України №475/97-ВР від 17.07.1997 року, яка відповідно до ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства України, кожна людина при визначенні її громадянських прав та обов'язків має право на справедливий розгляд справи незалежним та безстороннім судом.
		       Пунктом 9 частини 1 Розділу XI «Перехідні положення» ЦПК України в редакції Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» № 2147-VІІІ від 03.10.2017р., який набрав чинності з 15.12.2017, справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу
		       Згідно з ч.1 ст.4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
		       Відповідно до ч.1 ст.12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.
		       Згідно з ч.1 ст.13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
		       Відповідно до ч.1 ст.81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
		       В даній справі судом встановлені такі факти та визначені відповідні до них правовідносини:
		 
		У 2008 році позивач видав книгу «ІНФОРМАЦІЯ_2», яка значною своєю частиною стосується безпосередньо юриспруденції та юридичного досвіду позивача, містить фактичне та правове обґрунтування багатьох його правових позицій, включно з тими, що є важливими при розгляді даної справи. Зокрема це стосується зусиль, які докладав позивач для налагодження свого життя після порушення проти нього кримінальної справи, засобів переборювання негативних почуттів (страждань), його надзвичайної правової, мовної та психологічної винахідливості - в ситуаціях, де фаховий правник, не кажучи вже про звичайну людину, опиняється в безвиході, позивач знаходить  як суто юридичні, так і навколоюридичні заходи для їх вирішення. Матеріал книги висвітлює точку зору позивача на правовідносини, включно з мовними, які склалися між ним та відповідачем, а також представниками відповідача, діяльність яких є предметом розгляду даної справи, у світлі етичних, естетичних і загальнокультурних вимог світової цивілізації (т.1 а.с.207). 
		       Судом встановлено, та це підтверджується поясненнями позивача, допитаного в судовому засіданні, як свідка, що 23 липня 2009 року приблизно у 8 годин 10 хвилин позивач був затриманий у приміщенні Дніпропетровського окружного адміністративного суду співробітниками підрозділу «Грифон» МВС України. Після затримання, секретарем цього суду ОСОБА_19 відносно позивача був складений протокол про адміністративне правопорушення за ст.185-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення за прояв неповаги до суду - подачу до суду письмових документів, що містили образливі висловлювання на адресу суду (а.с.1 справи №0003/2010 Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська). 
		       Після складення протоколу позивач був переданий співробітникам Красногвардійського райвідділу ДМУ УМВС України у Дніпропетровській області, які надягли на нього наручники та посадили до мікроавтобусу. Приблизно через 10 хвилин після цього до транспортного засобу, де перебував позивач, підійшов слідчий СВ цього ж райвідділу, направлений за позивачем керівництвом СВ за проханням голови Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська ОСОБА_18, наказав зняти з позивача наручники та доправив позивача до Красногвардійського районного суду м. Дніпропропетровськ. 
		       Постановою Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровськ від 20 серпня 2012 року у справі № 4-1400/11, ухваленою за результатом розгляду скарги позивача на порушення відносно нього ст. 29 Конституції України, усі зазначені дії співробітників міліції та судів були визнані незаконними. Зокрема незаконними були:
		-затримання позивача співробітниками «Грифон» було безпідставним, оскільки 23 липня 2009 року позивач не проявляв неповагу до суду, а прибув на призначене судом засідання у справі за його позовом до Генеральної Прокуратури України, а тому ці співпрацівники не мали повноважень для затримання позивача у загальному порядку;
		-протокол про адміністративне правопорушення був складений неповноважною особою;
		-застосування наручників;
		-голова Краногвардійського районного суду м. Дніпропетровська не мав підстав вимагати у СВ Красногвардійського райвідділу ДМУ УМВС України у Дніпропетровській області доставити позивача до свого суду, а ті - підстав і повноважень виконувати таку вимогу;
		-протокол про адміністративне затримання не складався, родичі позивача про його затримання сповіщені не були.
		Також цією постановою встановлено, що позивач з'явився до Дніпропетровського окружного адміністративного суду для участі у призначеному на цей час судовому засіданні за його позовом до Генеральної прокуратури, що таке судове засідання не відбулося (т.1 а.с.198-202). 
		Того ж дня постановою Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська у справі № 3-1754/09 (що в подальшому була перереєстрована у №0003/2010) була призначена стаціонарна судово-психіатрична експертиза позивача, виконання цієї постанови суд доручив Красногвардійському райвідділу ДМУ УМВС України у Дніпропетровській області (а.с.21 справи №0003/2010 Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська).
		Одразу після оголошення постанови Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 23 липня 2009 року у справі № 3-1754/09 позивач був знов затриманий у Красногвардійському райвідділі ДМУ УМВС України у Дніпропетровській області, де тримався приблизно 3 години.
		Постановою Кіровського районного суду м. Дніпро від 19 грудня 2017 у справі №203/4555/17 року це затримання було визнано незаконним (т.1, а.с.196).
		Того ж дня позивач був доправлений міліцією до КЗ «Дніпропетровська обласна клінічна психіатрична лікарня», де був примусово госпіталізований.
		24 липня 2009 року після огляду психіатрами позивач був звільнений з діагнозом «на час огляду психотичні розлади відсутні».
		29 липня 2009 року позивач подав до Управління СБУ у Дніпропетровській області заяву про порушення кримінальної справи за ст.109 КК України, в якій на підставі власної правової оцінки зазначеної діяльності працівників судів, прокуратури, міліції та психіатрів кваліфікував цю діяльність «захопленням влади організованою групою суддів і прокурорів» (т.1 а.с.56-57).
		Листом № 55/3/5948 від 4 серпня 2009 року Управління СБУ у Дніпропетровській області повідомило позивача про підвідомчість перевірки викладених у його заяві від 29 липня 2009 року про порушення кримінальної справі за ст.109 КК України фактів органам судового самоуправління (т.1 а.с.58). 
		Постановою від 14 серпня 2009 року Апеляційного суду Дніпропетровської області позивачу відмовлено у розгляді апеляції на постанову Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 23 липня 2009 року із посиланням на відсутність в КУпАП постанов про призначення стаціонарної судово-психіатричної експертизи (т.1 а.с.21).
		У невизначений день після отримання цієї постанови позивач направив до Європейського суду з справ людини (далі - ЄСПЛ) заяву, яка була зареєстрована цим судом 26 серпня 2009 за номером 45797/09 «Заїченко проти України № 2» (факт, зазначений у п. 1 рішення ЄСПЛ від 26 лютого 2015 року у цій справі).
		14 вересня 2009 року позивач був затриманий міліцією та знов доправлений до КЗ «Дніпропетровська обласна клінічна психіатрична лікарня» ніби для виконання постанови Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 23 липня 2009 року в справі № 3-1754/09, де знов був примусово госпіталізований і тримався до 8 жовтня 2009 року. 
		Постановою Жовтневого районного суду м. Дніпро від 30 жовтня 2017 року у справі №201/14962/17 затримання позивача міліцією 14 вересня 2009 року було визнано незаконним ( відомості з ЄДРСР).
		Постановою Жовтневого районного суду м. Дніпро від 05 лютого 2018 року (в подальшому виправлено на 14 лютого 2018 року) у справі №201/819/18 встановлений факт, що безперервне затримання позивача з 14 вересня по 8 жовтня 2009 року при провадженні справи Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська № 3-1754/09 в 200 разів перевищувало максимальний для адміністративного затримання строк (т.1, а.с.190-191, 192). 
		8 жовтня 2009 комісія експертів КЗ «Дніпропетровська обласна клінічна психіатрична лікарня» склала документ під назвою «Акт № 36 судово-психіатричної експертизи ОСОБА_1 від 8 жовтня 2009 року», у висновках якого зазначила неможливість відповісти на питання постанови про призначення цієї експертизи та рекомендувала проведення повторної експертизи (а.с. 43-46 справи №0003/2010 Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська). Того ж дня позивач був звільнений з КЗ «Дніпропетровська обласна клінічна психіатрична лікарня».
		Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпро від 17 листопада 2017 року у справі №201/16263/17 було визнано, що даний документ не є актом експертизи (висновком експерта) у розумінні законодавства України (відомості з ЄДРСР).
		У період з дня першого звільнення позивача 24 липня 2009 року до дати закінчення діяльності експертизи відносно позивача КЗ «Дніпропетровська обласна клінічна психіатрична лікарня» неодноразово вимагала у Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська різноманітні особисті дані про позивача, ці вимоги суд переправляв до міліції, яка збирала такі відомості. 
		Листом від 6 листопада 2009 року КЗ «Дніпропетровська обласна клінічна психіатрична лікарня» відмовив позивачу в наданні копії акту експертизи від 8 жовтня 2009 року. Постановою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 5 липня 2011 року у справі № 2-а-3393/11 така відмова була визнана незаконною (відомості з ЄДРСР).
		Постановою Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 19 листопада 2009 року на підставі Акту № 36 від 8 жовтня 2009 року була призначена повторна стаціонарна судово-психіатрична експертиза позивача (а.с.49 справи №0003/2010 Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська). 
		Ухвалою Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 26 листопада 2010 року у справі № 2-3888-2010 встановлено, що:
		«23 листопада 2009 року дільничним інспектором міліції ОСОБА_11 було надано інформаційну картку Ф-1 АПР про адміністративне правопорушення передбачене ч. 1 ст. 173 Кодексу України про адміністративне правопорушення та інформацію про складений адміністративний протокол за № 0660301 відносно ОСОБА_1, який мешкає за адресою: АДРЕСА_1 і згідно якої 23 листопада 2009 року приблизно 13.00 год. ОСОБА_1, знаходячись біля будинку № 100 по вул. Дзеркальній гучно висловлювався нецензурною лайкою. 
		Згідно п. 27 Інформаційної картки про адміністративне правопорушення на ОСОБА_1 було накладено стягнення у вигляді штрафу у розмірі 51 грн. 
		Відповідно до довідки, яка підписана начальником СДІМ Красногвардійського РВ ДМУ ГУМВС в Дніпропетровській області старшим лейтенантом міліції Риндіним С.П. матеріал до ВДВС Красногвардійського району не направлявся. 
		27 лютого 2010 року наказом начальника Головного управління № 61 о/с дільничного інспектора міліції СДІМ Красногвардійського РВ ДМУ ГУМВС України в Дніпропетровській області було звільнено з ОВС України за п. 64 «є» (за порушення дисципліни). 
		Після звернення заявника, 01 липня 2010 року до Відділу внутрішньої безпеки в Дніпропетровській області з проханням надати йому копію протоколу про адміністративне правопорушення та додані до нього документи, а також провести перевірку підстав, причин та наслідків складання даного протоколу, 26 липня 2010 року оперуповноваженим в ОВС ВВБ в Дніпропетровській області СВБ ГУБОЗ МВС України підполковником міліції Казатковим Д.Л. було проведена службова перевірка. За результатами перевірки відомостей, викладених у заяві ОСОБА_1 щодо неправомірних дій працівників міліції Красногвардійського РВ ДМУ було зроблено висновок про те, що оскільки у своєму зверненні ОСОБА_1 вказує на можливе скоєння працівниками міліції злочину, матеріали перевірки направити до прокуратури Красногвардійського району м. Дніпропетровська для прийняття рішення згідно з вимогами чинного законодавства. 
		12 серпня 2010 року помічником прокурора Красногвардійського району м. Дніпропетровська Бойко А.В. на підставі п. 2 ч. 6 КПК України, було винесено постанову про відмову в порушенні кримінальної справи стосовно дільничного інспектора Красногвардійського РВ ДМУ ГУМВС України в Дніпропетровській області ОСОБА_11 за фактом службового недбальства, у зв'язку з відсутністю в його діях ознак складу злочину, передбаченого ч.1 ст.367 КК України». 
		Цією ж ухвалою встановлено, що постанова про притягнення позивача до відповідальності за дрібне хуліганство не скасована (відомості з ЄДРСР). 
		Листом від 1 грудня 2009 року КЗ «Дніпропетровська обласна клінічна психіатрична лікарня» відмовився проводити повторну експертизу й повернула справу до суду (а.с.51 справи №0003/2010 Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська). 
		Постановою слідчого Жовтневого РВ ДМУ ГУМВС МВС України у Дніпропетровській області від 16.12.09 порушено кримінальну справу № 63092362 за фактом крадіжки в квартирі позивача під час позбавлення його свободи 3500 грн. і 10000 доларів США (т.1, а.с.134). Постановою того ж слідчого від 28.12.09 позивача визнано потерпілим у цій кримінальній справі (т.1, а.с.133). 
		Постановою від 25 грудня 2009 року Апеляційний суд Дніпропетровської області відмовив позивачу у розгляді апеляції на постанову Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 19 листопада 2009 року (а.с.58 справи №0003/2010 Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська).
		Постановою Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 25 січня 2010 року була призначена повторна амбулаторна судово-психіатрична експертиза позивача, яку суд доручив провести КЗ «Запорізька обласна психіатрична лікарня» (а.с.71 справи №0003/2010 Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська). 
		Постановою від 22 липня 2010 року Апеляційний суд Дніпропетровської області відмовив позивачу у розгляді апеляції на постанову Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 25 січня 2010 року (а.с.92 справи №0003/2010 Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська).
		29 липня 2010 року позивач був затриманий невідомими особами в цивільному одязі з посвідченнями, схожими на посвідчення працівників міліції, та доправлений ними до Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська, де ДІМ Красногвардійського райвідділу ДМУ УМВС України у Дніпропетровській області склав відносно позивача протокол про адміністративне правопорушення за ст. 185-3 КУпАП - прояв неповаги до суду (а.с.1 справи №1720/2010 Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська). 
		Окремою постановою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 21 вересня 2011 року у справі №4-1453/11 прокурору Дніпропетровської області повідомлялося про позбавлення позивача свободи 29 липня 2010 року невідомими особами (а.с.219-220 справи №1453/11 Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська, копія постанови - т.2 а.с. 42-43).
		Постановою від 21 вересня 2011 року Жовтневого районного суду у справі №4-1453/11 затримання позивача 29 липня 2010 року визнано незаконним (а.с.213-218 справи №4-1453/11 Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська).
		Того ж дня суддя Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська, розглянувши у судовому засіданні цей протокол, ухвалила у справі №3-1720/10 постанову про адміністративний арешт позивача строком у 15 діб (а.с.15 справи №1720/2010 Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська). Після оголошення цієї постанови позивач був доставлений до місця відбування адміністративного арешту. З місця відбування арешту позивач оскаржив цей арешт і направив до Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська заяву про негайне звільнення. 
		Рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 27 грудня 2012 року у справі № 2-4709/12 встановлений факт незаконності відсутності розгляду цим судом заяв позивача про негайне звільнення. Цим самим рішенням встановлено, що позивач є відомим фахівцем у кількох галузях права.
		3 серпня 2010 року позивач був вивезений міліцією з місця відбування адміністративного арешту та доставлений до КЗ «Запорізька обласна психіатрична лікарня» для виконання постанови від 25 січня 2010 року про його амбулаторну судово-психіатричну експертизу. Що саме сталося у цій експертній установі після прибуття до неї позивача встановити наразі неможливо, оскільки відсутні будь-які письмові свідчення стосовно дій експертів або керівництва даного закладу. Достеменно відомо, що експертиза проведена не була. Після цього позивач був доставлений до Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська, де постановою від 3 серпня 2010 року був звільнений від відбування адміністративного арешту. Однак після оголошення цієї постанови позивач не був негайно звільнений, міліція знов примусово доставила позивача до спецприймальника для адмінзаарештованих ДМУ ГУМВС України в Дніпропетровські області. Лише звідти через певний час позивача звільнили 3 серпня 2010 року.
		Постановою від 22 січня 2018 року Жовтневого районного суду у справі № 201/159/18 затримання позивача 3 серпня 2010 року після оголошення постанови суду про звільнення та попереднє переміщення до КЗ «Запорізька обласна психіатрична лікарня» визнано незаконним (т.1 а.с.193-194).
		Рішенням від 1 червня 2018 року Жовтневого районного суду у справі № 201/1295/18 встановлений факт негативних наслідків для позивача від позбавлення його свободи 3 серпня 2010 року після оголошення постанови суду про звільнення та попереднє переміщення зі спецприймальника для адмінзаарештованих до КЗ «Запорізька обласна психіатрична лікарня» (відомості з ЄДРСР). 
		Постановою Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 9 серпня 2010 року справа № 3-1754/09 (3-0003/10) була закрита (а.с.109 справи №0003/2010 Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська).
		Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 27 жовтня 2017 року у справі № 201/14202/17 було встановлено, що справа № 3-1754/09 (3-0003/10) є закритою, але не завершеною в частині усунення негативних для позивача наслідків (відомості з ЄДРСР).
		Постановою від 27 серпня 2010 року Апеляційного суду Дніпропетровської області у справі № 3-1720/10 скасовані постанови суду першої інстанції від 29 липня 2010 року про арешт позивача і від 3 серпня 2010 року про звільнення від відбування арешту (а.с. 58-59 справи №1720/2010 Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська).
		Рішенням Європейського суду з прав людини від 26 лютого 2015 року у справі «Заїченко проти України № 2», заява № 45797/09 утримання позивача у психіатричні лікарні 23-24 липня та з 14 вересня по 8 жовтня 2009 року та збір міліцією відомостей про позивача визнані порушенням статей 5 і 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Факти неодноразового затримання позивача міліцією; неодноразової відмови в розгляді апеляцій на постанови суду, відповідно до яких позивач затримувався, крадіжки грошей у помешканні позивача під час його позбавлення свободи у цьому рішенні зазначені, але правової оцінки цим фактам не надано. 
		Весь час провадження справи Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська №3-1754/09 заявника додатково до безпосередньо затримання 14 вересня 2009 року та 29 липня 2010 року переслідували органи МВС, з приводу чого позивач багаторазово звертався до місцевих органів МВС та Міністрів внутрішніх справ України. Відомості про таке переслідування містяться в матеріалах цієї справи у вигляді листування суду з керівництвом районного та обласного підрозділів МВС України, матеріалах справи Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська № 403/10361/12, встановлені ухвалою Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 26 листопада 2010 року у справі № 2-3888/10 (матеріали перевірки за зверненням а.с. 8-13), постановою Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 20 серпня 2012 року у справі № 4-1400/11 (т.1, а.с. 198-202) та рішенням цього суду від 28 січня 2014 року у справі №200/1805/13. Останніми двома рішеннями також встановлено, що звернення позивача до посадових осіб МВС України не були ними розглянуті відповідно до вимог закону. 
		У зв'язку з відсутністю ухвалення процесуальних рішень по заяві позивача від 29 липня 2009 року до УСБУ в Дніпропетровській області та по заявам до органів МВС про злочини позивач звернувся до Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровськ зі скаргами на порушення відповідними органами положень ст. 97 чинного на той час КПК України, якими розгляд органами дізнання заяви про злочин, передбачав ухвалення постанови про порушення або відмову у порушенні кримінальної справи. Ці скарги подавалися позивачем до суду за правилами КПК України.
		За результатами розгляду цих скарг місцевим судом неодноразово ухвалювалися постанови про відмову в їх задоволенні, зокрема на підставі відсутності компетенції суду розглядати такі скарги. 
		Зрештою, скарги позивача на бездіяльність Управління СБУ у Дніпропетровській області та органів МВС України стосовно його заяв про злочин були прийняті до розгляду у справах №№403/10361/12 і 403/15262/12 суддею Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська ОСОБА_16.
		Листами від 17 липня 2017 року № 5/368/2017 (т.1, а.с. 130-131) і від 18 вересня 2017 року № 5/508/2017 (т.1, а.с. 128-129) голова Бабушкінського районного суду повідомив позивача про відсутність вирішення справ №№ 403/10361/12 і 403/15262/12 у зв'язку зі звільненням судді ОСОБА_16 Указом Президента України № 50/216 від 16 лютого 2016 року. Цими ж листами позивач був повідомлений про неможливість внаслідок нечіткості чинного законодавства здійснити авторозподіл вказаних справ. 
		Крім того, при дослідженні листування позивача з Конституційним Судом України стосовно розгляду конституційного звернення позивача щодо надання тлумачення пункту 8 частини 3 статті 129 Конституції України встановлено, що позивач своє одне й те саме конституційне звернення направляв до Секретаріату Конституційного Суду України тричі (документ 01 в описі). Першого та другого разу це звернення позивачу було повернуто Секретаріатом на підставі його невідповідності, на думку Секретаріату, вимогам до такого звернення, включно з вимогами ухвал Конституційного Суду України. 
		Надсилаючи конституційне звернення втретє, позивач супроводив його заявою від 25.08.09 (документ 02 в описі), в якій ретельно, виходячи, крім іншого, зі своїх власних юридичного досвіду, тлумачення правових понять і правового стану в державі, доводив помилковість відповідних думок Секретаріату, ухвали Конституційного Суду України від 08.05.1997 №14-у/1997. 
		Як вбачається з відповіді заступника Голови Верховного суду України від 02.11.2009 (документ 08 в описі) на запит судді-доповідача Конституційного Суду України, правова позиція позивача була прямо протилежною позиції Верховного суду України, зокрема, викладеній у Постанові Пленуму Верховного суду України від 24.10.08 № 12.
		Рішенням Конституційного Суду України від 27 січня 2010 року у справі № 1 - 7/2010 звернення позивача було задоволено, суд надав тлумачення пункту 8 частини 3 статті 129 Конституції України відповідне правовій позиції позивача. У пункті 3.1 цього рішення суд зазначив:
		«Згідно з Конституцією України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, головним обов'язком якої є утвердження і забезпечення прав і свобод людини (частина друга статті 3); органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією України межах і відповідно до законів України (частина друга статті 6); в Україні визнається і діє принцип верховенства права, звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується (стаття 8).
		Основним Законом України передбачено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом; кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (частини перша, друга статті 55). Відмова суду в прийнятті позовних заяв, скарг, оформлених відповідно до процесуального закону, є порушенням права на судовий захист, яке за статтею 64 Конституції України не може бути обмежене.
		Реалізація права особи на судовий захист здійснюється, зокрема, шляхом оскарження судових рішень у судах апеляційної інстанції, оскільки перегляд таких рішень в апеляційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина. За правовою позицією Конституційного Суду України „правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах" (абзац десятий пункту 9 мотивувальної частини Рішення від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003).
		Отже, право на апеляційне оскарження судових рішень в контексті положень частин першої, другої статті 55, пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України є складовою права кожного на звернення до суду».
		Ухвалою Конституційного Суду України від 20 липня 2010 року № 49-у/2010 Конституційний Суд України рекомендував Верховному суду України привести його Постанову Пленуму від 24.10.08 № 12 у відповідність до рішення Конституційного Суду України від 27 січня 2010 року.
		Ці обставини визнані судом загальновідомими та мають істотне значення для оцінки особистості позивача; зусиль, які він докладав для повернення до звичного життя; внеску позивача в забезпечення конституційної норми стосовно «верховенства права» в державі й, крім того, важливі для даної справи, оскільки заяву від 25 серпня 2009 року позивач готував та направив до Конституційного Суду України між першою та другою примусовою госпіталізацією, коли його вже переслідувала міліція. 
		Одночасно пункт 3.1 рішення Конституційного Суду України від 27 січня 2010 року надає тлумачення конституційному праву на апеляційне оскарження судових рішень незалежно від виду судового провадження, що дозволяє встановити протилежність вказаному мотиву, а відтак і рішенню Конституційного Суду України в цілому, постанов про відмову у розгляді апеляцій позивача на постанови про проведення судово-психіатричних експертиз у справі № 3-1754/09.
		 
		       Правовідносини, які склалися між позивачем і відповідачем регулюються наступними правовими нормами:
		       Положеннями статті 55 Конституції України про захист прав і свобод громадянина судом, про право на оскарження в суді бездіяльності органів державної влади та право кожного захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
		       Рішеннями Конституційного Суду України від 23 травня 2001 року у справі № 1 - 7/2001 і від 14 грудня 2011 року у справі № 1 - 29/2011 про тлумачення статті 55 Конституції України стосовно права на оскарження та порядку оскарження бездіяльності органів дізнання, слідчих і прокурорів стосовно виконання вимог статей 97, 110 і 236 КПК України. 
		       Положеннями статті 5 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція), про право на свободу і недоторканість, право на судове оскарження позбавлення свободи і право на компенсацію шкоди, завданої незаконним позбавленням свободи. 
		       Положеннями статті 6 Конвенції про право на справедливий суд упродовж розумного строку. 
		       Положенням статті 13 Конвенції про право кожного на ефективний захист.
		       Статтями 2 і 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини» стосовно обов'язковості рішень цього суду.
		       Статтею 146 Кримінального кодексу України встановлено, що незаконне позбавлення особи свободи є злочином. 
		       Статтею 151 цього ж Кодексу визначено злочином примусове поміщення завідомо психічно здорової людини до психіатричної лікарні. 
		       Статтею 371 цього ж Кодексу передбачено, що незаконне затримання та арешт є злочином.
		       Статтями 97, 110, 112 і 236 КПК України в редакції, яка діяла на час подій, що є предметом даного розгляду, та які регулювали порядок розгляду заяв про злочин, підслідність і порядок судового оскарження бездіяльності органів дізнання слідчих і прокурорів.
		       Частинами 2 і 3 статті 97 цього Кодексу передбачено, що:
		По заяві або повідомленню про злочин прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя зобов'язані не пізніше триденного строку прийняти одне з таких рішень:
		1) порушити кримінальну справу;
		2) відмовити в порушенні кримінальної справи;
		3) направити заяву або повідомлення за належністю.
		Одночасно вживається всіх можливих заходів, щоб запобігти злочинові або припинити його. За наявності відповідних підстав, що свідчать про реальну загрозу життю та здоров'ю особи, яка повідомила про злочин, слід вжити необхідних заходів для забезпечення безпеки заявника, а також членів його сім'ї та близьких родичів, якщо шляхом погроз або інших протиправних дій щодо них робляться спроби вплинути на заявника.
		       Частиною 3 статті 112 Кодексу передбачено, що:
		У справах про злочини, передбачені статтями 109 … Кримінального кодексу України, досудове слідство провадиться слідчими органів Служби безпеки України. Якщо під час розслідування злочинів, передбачених зазначеними статтями, будуть встановлені злочини, передбачені статтями 364, 365, 366, 367, 368, 423, 424, 425, 426 Кримінального кодексу України, вчинені особою, щодо якої ведеться слідство, або іншою особою, якщо вони пов'язані зі злочинами, вчиненими особою, щодо якої ведеться слідство, вони розслідуються слідчими органів Служби безпеки України. 
		       Частиною 3 статті 110 Кодексу передбачено, що:
		Дії і постанови органів дізнання можуть бути оскаржені до суду.
		Відповідно до тлумачення останньої норми у рішенні Конституційного суду України від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 встановлено, що судове оскарження бездіяльності органу дізнання щодо заяви про злочин гарантовано статтею 55 Конституції України та має відбуватися у порядку кримінального судочинства.
		 
		       Суд в цивільній справі позбавлений можливості надати визначену Кримінальним Кодексом України кваліфікацію переліченим вище діям представників влади стосовно позивача, що є компетенцією відповідних правоохоронних органів при досудовому розслідуванні, але вправі та зобов'язаний встановити чи підтверджуються належними доказами викладені у заявах позивача до правоохоронних органів факти та чи узгоджені прохання позивача у цих заявах з кримінальним законом. 
		       Так саме суд в цивільній справі позбавлений можливості визнати незаконними рішення, дії чи бездіяльність оперативно-розшукових органів, органів дізнання, слідства і прокуратури стосовно заяв позивача про злочини, що є можливим виключно у кримінальному судочинстві, але має обов'язок встановити обставини, пов'язані з відповідними порушенням прав і свобод позивача.
		       В даній справі суд має встановити чи були порушені права і свободи позивача відповідачем, а не окремими його представниками. Це не позбавляє суд обов'язку дослідження відповідності рішень, дій і бездіяльності таких окремих представників у спірних правовідносинах вимогам закону. 
		       Факти багаторазового незаконного позбавлення позивача свободи відповідно до ст.82 ЦПК України в даній справі доказувати не потрібно, оскільки вони встановлені у постанові Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровськ від 20 липня 2012 року у справі №4-1400/11, у рішенні Європейського суду з прав людини від 26 лютого 2015 року в справі «Заїченко проти України № 2». 
		       Факт порушення міжнародної угоди України при незаконному позбавленні позивача свободи 23 липня 2009 року встановлений у рішенні Європейського суду з прав людини від 26 лютого 2015 року в справі «Заїченко проти України № 2».
		Факт вчинення проти позивача низки діянь, що мають ознаки кримінальних злочинів, відповідальність за які передбачена статтями 146, 151 і 371 КК України, встановлений вищезазначеними рішеннями Жовтневого, Бабушкінського та Кіровського районних судів м. Дніпропетровська, які у сукупності з постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 серпня 2010 року та рішенням Європейського суду з прав людини від 26 лютого 2015 року доводять факт порушення права позивача на свободу і недоторканість, що почалася не пізніше 23 липня 2009 року. 
		       Таким чином, в  заяві, яку позивач 29 липня 2009 року подав до УСБУ в Дніпропетровській області, були викладені факти, перевірка яких  мала бути проведена в порядку ст. 97 КПК України (в чинній на той час редакції). 
		За статтею 97 КПК України в редакції, що діяла на той час, УСБУ в Дніпропетровській області було повинно у 10-денний строк або ухвалити постанову про порушення кримінальної справи чи про відмову в її порушенні, або направити заяву позивача до прокуратури, якій підслідні кримінальні справи з фактів, що були викладені у заяві від 29 липня 2009 року. Одночасно навіть при встановленні іншої підслідності УСБУ в Дніпропетровській області було зобов'язано негайно вжити заходи для припинення злочину.
		Відповідь позивачу від 4 серпня 2009 року № 55/3/5948 УСБУ в Дніпропетровській області кримінально-процесуальним законом не передбачена, заява про злочин від 29 липня 2009 року до іншого органу дізнання чи прокурору передана не була. 
		Суд оцінює такі дії порушенням Державою статті 13 Конвенції про право позивача на ефективний захист. Щодо бездіяльності безпосередньо УСБУ в Дніпропетровській області стосовно заяви позивача від 29 липня 2009 року, то слід визнати, що така бездіяльність суперечить положенням процесуально-кримінального закону в редакції, що діяла на той час. 
		Пропозицію листа № 55/3/5948 від 4 серпня 2009 року звернутися до кваліфікаційної комісії суддів у вищевказаних обставинах суд оцінює як помилкову, оскільки цей орган суддівського самоврядування не наділений повноваженнями щодо вирішення в порядку ст. 97 КПК України (в редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) звернення позивача. Крім усього іншого, кваліфікаційна комісія суддів не повноважна розглядати будь-які питання стосовно порушень закону працівниками правоохоронних органів і лікарями-психіатрами, про які повідомлялося у заяві позивача від 29 липня 2009 року. 
		Практика Європейського Суду з Прав Людини щодо проведення ефективного офіційного розслідування кримінальних справ є сталою та вказує на те, що згідно з мінімальними критеріями ефективності, які Суд визначив у своїй практиці, таке розслідування має бути незалежним, безстороннім і підлягати громадському контролю, а компетентні органи повинні діяти зі зразковою ретельністю та оперативністю. Розслідування … має бути ретельним. Це означає, що органи влади завжди повинні добросовісно намагатись з'ясувати, що трапилось, і не покладатися на поспішні та необґрунтовані висновки для закриття кримінальної справи або використовувати такі висновки як підставу для своїх рішень. Вони повинні вживати усіх розумних і доступних їм заходів для забезпечення збирання доказів, що стосуються події, включаючи, зокрема, показання свідків та висновки судових експертиз тощо. Будь-який недолік розслідування, який підриває його здатність встановлення причини … або винних осіб, створюватиме небезпеку недотримання цього стандарту (див. рішення у справах ЄСПЛ «Мута проти України», «Карабет та інші проти України»).
		В рішенні ЄСПЛ у справі «Бучинська проти України» Суд констатував факт того, що не може дійти висновку, що органи влади зробили усе від них залежне для забезпечення оперативного та всебічного вжиття заходів для збору доказів, встановлення місцезнаходження та притягнення до відповідальності винних (див. рішення у справі «Бучинська проти України» заява № 35493/10 від 30.04.2015, п. 49), бо за потреби зростаючих високих стандартів у сфері захисту прав людини та основоположних свобод, неминуче вимагається більша рішучість при оцінці порушень основоположних цінностей демократичного суспільства (див. рішення у справі «Сельмуні проти Франції, заява № 235803/94, параграф 95, «Нечипорук і Йонкало проти України», заява № 42310/04, параграфи 148, 149), оскільки тягар доведення можна покласти на органи влади, адже саме вони мають надати задовільні та переконливі пояснення (див. рішення у справі «Нечипорук і Йонкало проти України», заява № 42310/04, параграф 150).
		       Наслідком невжиття з боку відповідача ефективних заходів захисту прав позивача від посягань на його свободу, стали наступні численні незаконні позбавлення позивача свободи та інші порушення прав і свобод позивача, про які йшлося у заяві позивача від 29 липня 2009 року до УСБУ в Дніпропетровській області, та, навіть, опосередковано усунуло перешкоди для проникнення крадіїв у помешкання позивача, коли той був вчергове позбавлений свободи. 
		       З досліджених в судовому засіданні справ про адміністративні правопорушення, в яких був звинувачений позивач, які були витребувані за клопотанням позивача з Красногвардійського районного суду м Дніпропетровська (№№ 3-1754/09 і 3-1720/10), випливає, що вони є взаємопов'язаними між собою. 
		Затримання позивача 29 липня 2010 року невідомими особами та доставка його в Красногвардійський районний суд м Дніпропетровська відбулося на фоні неодноразових клопотань цього суду до органів міліції забезпечити доправлення позивача до Запорізької обласної психіатричної лікарні у справі № 3-1754/09. За чинним на той час КУпАП адміністративний арешт за прояв неповаги до суду не передбачався. Більше того, справа № 3-1754/0929 липня 2010 року не була закритою, а постанови від 23 липня 2009 року і від 25 січня 2010 року про проведення судово-психіатричної експертиз позивача не були скасовані. 
		Відповідно до протоколу судового засідання 29 липня 2010 року у справі № 3-1720/10 (аркуші цієї справи №№ 16-19) судове засідання почалося в 17:45, тобто після закінчення робочого часу у суді. Суд визнав факт свого порушення презумпції невинуватості позивача у цій справі. Суд не розглянув скаргу позивача на його затримання, не залучив до справи справу цього ж суду № 3-1754/09 самостійно, відмовив у задоволенні клопотання позивача про таке залучення, посилаючись саме на закінчення робочого часу в 17:00. Судом було відмовлено позивачу в правовій допомозі обраним позивачем адвокатом і наданні позивачу достатніх часу і можливостей для свого захисту. 
		Ці факти встановлені безпосередньо складом суду, у тому числі ухвалами, які постановлені без виходу суду до нарадчої кімнати. 
		Крім того, матеріали справи № 3-1720/10 містять лист від 29 липня 2010 року головного експерта Красногвардійського РВ ДМУ НДЕКЦ при ГУМВС України у Дніпропетровській області до голови суду Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська про направлення висновку спеціаліста-почеркознавця стосовно відношення суду від 28.07.2010 з відбитком штампу суду про отримання судом цього листа 03.08.10 (аркуш цієї справи №26). До листа, згідно з його змістом, додано справу № 3-1720/10. У доданому до цього листа висновку спеціаліста № 69/04-76 від 29.07.10 зазначено дослідження ним оригіналу запиту від 20.07.10. Отже в період з 28 липня 2010 року по 3 серпня 2010 року матеріали справи № 3-1720/10 перебували в СТКЗР Красногвардійського РВ ДМУ НДЕКЦ при ГУМВС України у Дніпропетровській області. В постанові Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 29 липня 2010 року про арешт позивача вказаний висновок спеціаліста та запит від 20 липня 2010 року зазначені дослідженими судоми доказами. 
		Суд повторює, що не має компетенції розслідувати факти внесення в офіційні документи завідомо неправдивих відомостей, завідомо незаконного арешту тощо, але факт неможливості одночасного перебування 29 липня 2010 одних і тих самих матеріалів справи № 3-1720/10 у суді та СТКЗР Красногвардійського РВ ДМУ НДЕКЦ при ГУМВС України у Дніпропетровській області, не потребує доведення. Або 29 липня 2010 року суд розглядав матеріали справи, або вони в той день досліджувалися спеціалістом підрозділу міліції. 
		Вивезення позивача з місця відбування арешту, призначеного у справі № 3-1720/10, для виконання постанови про судово-психіатричну експертизу у справі № 3-1754/09, звільнення від відбування арешту одразу після відмови КЗ «Запорізька обласна психіатрична лікарня» від проведення експертизи позивача остаточно доводять прямий зв'язок між цими справами. 
		Стосовно справи про адміністративне правопорушення за фактом ніби вчиненого 23 листопада 2009 року ОСОБА_1 дрібного хуліганства суд не має достатніх підстав для висновку про її зв'язок зі справою № 3-1754/09, оскільки встановлені в ухвалі Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 19 листопада 2010 року в цивільній справі № 2-3888/10 обставини діяльності правоохоронних органів нічого крім сумніву не викликають. Достатньо зазначити, що будинку № 100 на вулиці Дзеркальній, біля якого позивач ніби голосно лаявся 23 листопада 2009 року, не існує. 
		Але без сумніву залишається факт порушення прав ОСОБА_1 безпосередньо одразу після ухвалення постанови від 19 листопада 2009 року про повторну судово-психіатричну експертизу позивача та значних зусиль позивача щодо фіксування цих протиправних дій. Відсутність ефективності вказаних зусиль позивача, зокрема, чинність досі зниклої постанови про притягнення позивача до відповідальності, ухваленої за зниклим протоколом про вчинене позивачем дрібне хуліганство, здійснене у відсутньому місці, доводить виключно порушення відповідачем права позивача на ефективний захист. 
		Таким чином, суд не може прийти до іншого висновку, ніж висновок про продовження порушень прав позивача щодо незаконного позбавлення позивача свободи, численних порушень інших його прав вже після звернення позивача 29 липня 2009 року до УСБУ в Дніпропетровській області.
		УСБУ в Дніпропетровській області відповідно до частини 3 ст. 97 КПК України, чинного на той час, повинно було вжити всіх можливих заходів, щоб запобігти порушенням прав відносно позивача. Те саме стосується Міністрів внутрішніх справ України та окремих підрозділів МВС України, до яких з тих самих приводів багаторазово звертався позивач. 
		Отже, позивач став жертвою не лише серії дій представників влади з ознаками незаконного позбавлення свободи, але й незастосування щодо нього з боку відповідача належних заходів захисту його прав.
		Суд окремо дослідив доводи позивача щодо наявності у трьох епізодах незаконного позбавлення позивача свободи ознак викрадення людини. Це є важливим з огляду на оцінку душевних переживань позивача під час тих подій, хоча кримінальний закон не надає окремих кваліфікаційних ознак такому різновиду незаконного позбавлення свободи. 
		14 вересня 2009 року та 29 липня 2010 року при затриманні позивача особи, які це затримання вчиняли, повинні були роз'яснити позивачу на підставі чого відбувається затримання, куди він доставляється, зобов'язані були скласти протокол затримання, негайно повідомити про затримання родичів позивача. Ці умови, як встановлено постановами Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 21 вересня 2011 року та від 30 жовтня 2017 року, виконані не були. Обов'язковість зазначених умов встановлено положеннями законодавства і слугує не лише меті можливості перевірити правомірність дій осіб, які здійснюють затримання, але не менш важливій меті додержання прав особи, яку затримують. Без виконання таких умов позбавлення позивача свободи набуває ознак саме викрадення людини, незалежно від того, який правовий статус мають особи, що здійснюють затримання. А коли, як це сталося 29 липня 2010 року, позбавлення свободи здійснюють невідомі особи в цивільному одязі, зникають будь-які навіть формальні сумніви в кваліфікації такого позбавлення свободи саме викраденням людини.
		Отже, суд приходить до висновку, що 14 вересня 2009 року при примусовому доправленні позивача до психіатричної лікарні та 29 липня 2010 року при доправленні позивача до Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська відбулися дії, які мають ознаки викрадення позивача у першому випадку працівниками міліції, в другому - невідомими особами.
		В таких умовах у суду відсутні підстави для сумнівів щодо вказаних позивачем його переживань під час цих подій, включно з аналогію стосовно обставин справи Європейського суду з прав людини «Гонгадзе проти України».
		Стосовно переміщення позивача 3 серпня 2010 року працівниками міліції з місця відбування арешту до Запорізької психіатричної лікарні суд приймає до уваги відсутність пояснення позивачу працівниками міліції куди й навіщо його везуть при встановленому постановою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22 січня 2018 року у справі №201/159/18 факті незаконності такого переміщення й завідомої незаконності його мети. Таке переміщення позивач вважає його викраденням з місця відбування арешту, що неможна залишити поза увагою. 
		Важливим у вказаних умовах також є те, що двічі вказані переміщення позивача проти його волі, які він вважає його викраденням (14 вересня 2009 року і 3 серпня 2010 року) закінчувалися доставленням його до психіатричних закладів і, це також було особливо небезпечним для позивача. 
		Наведене дає підстави для висновку про те, що, багаторазове незаконне позбавлення позивача свободи, в тому числі тричі шляхом вчинення відносно нього дій, що мають ознаки викрадення, мало систематичний характер.
		Оцінюючи відсутність вирішення скарг позивача на дії та бездіяльність правоохоронних органів, суд вважає достатнім обмежитися змістом листів Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 17 липня 2017 року № 5/368/2017 та від 18 вересня 2017 року № 5/508/2017 щодо відсутності вирішення відповідних скарг і не має підстав для сумнівів щодо викладених у них обставин позбавлення позивача доступу до правосуддя (т.1 а.с.128-131). Вину в такому порушенні прав позивача тих чи інших осіб, дії чи бездіяльність яких призвела до цього порушення, суд вважає досліджувати недоречним, оскільки всі вони є представниками відповідача, діяльність яких призвела до багаторічної судової тяганини, що триває досі. 
		Так, з зазначених листів випливає, що відповідно до даних автоматизованої системи документообігу Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська в провадженні колишнього судді ОСОБА_16 перебували судові справи № 403/3477/12, /3978/12, 403/7593/12, 403/15262/12 за заявами позивача. Згідно з даними обліково-статистичних карток цих справ, відомості про повернення справ суддею до канцелярії суду, відсутні. В зв'язку з цим, та на підставі того, що Указом Президента України №50/2016 від 16 лютого 2016 року та виданим на підставі цього Указу наказом голови Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська, суддю ОСОБА_16 звільнено зі штату, комісією Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська в період часу з 14 березня 2016 року по 25 березня 2016 року здійснювався опис та вилучення справ, що не передані цим суддею до канцелярії суду. В процесі опису вилучено також і вищевказані справи. Для роз'яснення подальших дій керівництва суду із зазначених питань 28.03.2016 року за вихідним № 1/36/2016 та 30.05.2016 року за вихідним № 1/77/2016 було направлено запити до голови Ради суддів України, керівником апарату суду 28.03.2016 року за вихідним № 5/156/2016 та 30.05.2016 року за вихідним № 01-04/158/2016 до ТУ ДСА Дніпропетровській області, з цих же підстав, подано доповідну записку з проханням надати роз'яснення про можливість здійснення повторного автоматизованого розподілу справ. 30 червня 2016 року за вихідним № 9рс-457/16 Радою Суддів України було надано відповідь про те, що в даному випадку, коли справа розглянута і рішення у справі було оголошено суддею, може вирішуватись тільки відновлення утраченого провадження або частини провадження, згідно з вимогами процесуального законодавства. Однак, зазначені судові справи не втрачені. Тому, дані листи, як зазначено у відповіді, передано до Робочої групи по опрацюванню Положення про АСДС для внесення можливих змін в причини повторного авторозподілу проваджень. 12 вересня 2016 року головою Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська за вихідним № 1/95/2016, було направлено звернення до голови Ради суддів України «Про внесення доповнень до Положення про автоматизовану систему документообігу суду щодо повторного авторозподілу справ, які розглянуті по суті і не здані суддями з причин не виготовлення ними судових рішень», однак питання щодо порядку подальшого руху подібних справ не вирішено й досі.
		Таким чином, суд доходить до висновку, що керівництвом Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська було зроблено усе можливе для того, щоб забезпечити захист права позивача у доступі до правосуддя, про що, зокрема, свідчать згадані звернення до уповноважених органів з приводу ситуації, що виникла у даному випадку.  Натомість, відсутність законодавчого врегулювання та нормативного забезпечення вирішенню подібних проблемних питань, тобто дієвого механізму, який би слугував гарантуванню доступу до правосуддя в даному випадку, призвело до порушення прав позивача, гарантованих статтею 55 Конституції України. 
		 
		При вирішенні позовної вимоги стосовно майна, викраденого у позивача в період позбавлення його свободи, суд виходить з вимог частини 2 ст. 1177 ЦК України і ст. 10 ЦПК України. Відсутність спеціального закону, яким регулюється порядок відшкодування майнової шкоди, завданої фізичній особі злочином, не може бути підставою для відмови у задоволенні цієї вимоги. Факти наявності злочину та завданої ним шкоди підтверджені належними доказами, злочин за 8 років провадження кримінальної справи не розкрито. Наявність чи відсутність причинного зв'язку між позбавленням позивача свободи вимог ст. 1177 ЦК України не стосується, а тому досліджувати такий зв'язок потреби не має. Вимоги ст.625 ЦК України щодо відповідальності за грошові зобов'язання не можуть бути застосовані у даних правовідносинах, оскільки відповідач відповідних грошових зобов'язань перед позивачем не мав і відповідальність відповідача має іншу природу - саме встановлену ст.1177 ЦК України. Таким чином, відповідач має відшкодувати позивачу матеріальну шкоду в розмірі 3500 грн. та 10000 американських доларів за курсом Національного банку України станом на дату ухвалення цього рішення складає 280081,44 грн., загальний розмір матеріальної шкоди, яка підлягає стягненню з позивача становить 283581,44 грн. У решті вимог стосовно відшкодування матеріальної шкоди слід відмовити, оскільки вони не ґрунтуються на законі. 
		Так, відповідно до ч.2 ст.1177 ЦК України, шкода, завдана потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, компенсується йому за рахунок Державного бюджету України у випадках та порядку, передбачених законом. 
		При цьому, відповідно до ч.10 ст.10 ЦПК України, забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.
		 
		       Відносно вимог про відшкодування моральної шкоди суд виходить з рекомендацій Пленуму Верховного суду України від № 4 від 31.03.95, визначає цю шкоду залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. Суд також враховує практику Європейського суду з прав людини, включно зі справами позивача, стосовно вирішення питань про справедливу сатисфакцію.
		При оцінці зусиль позивача відновити свій стан, включно з правовим, суд визнає, що фактично позивач весь час з моменту подання заяви від 29 серпня 2009 року і до теперішнього часу, був змушений докладати надзвичайних  зусиль для поновлення своїх прав, про що свідчить не тільки безліч його звернень до правоохоронних органів та національних судів (лише в Єдиному державному Реєстрі судових рішень зафіксовано близько 2000 судових рішень за зверненнями позивача з приводу відстоювання ним своїх прав). Позивач є одним з небагатьох громадян, на користь яких Європейський Суд з прав людини двічі виносив позитивні рішення. З приводу порушень своїх прав недосконалістю національного законодавства позивач неодноразово звертався й до Конституційного Суду України, у тому числі неодноразово позитивно. Такі рішення органу конституційної юрисдикції, який забезпечує верховенство Конституції України, мали позитивне значення для усього населення країни та дотримання правопорядку у державі. В правовій літературі відсутнє зазначення аналогів здійснення такої роботи одним громадянином, що змушує суд визнати надзвичайність відповідних зусиль позивача за її обсягом, інтенсивністю та результативністю.
		 
		Належно оцінити зусилля позивача стосовно реєстрації 26 серпня 2009 року Європейським судом з прав людини заяви № 45797/09, за результатом розгляду якої було ухвалено рішення від 26 лютого 2015 року, суд невзмозі, оскільки можливість подати таку заяву позивач набув лише після отримання постанови суду апеляційної інстанції 14 серпня 2009 року про відмову у розгляді апеляції на постанову районного суду від 23 липня 2009 року. На переконання суду за кілька діб скласти належну заяву до Європейського суду з прав людини та забезпечити її надходження до нього принципово неможливо. Але позивач на це спромігся. Тому щонайменш за своєю інтенсивністю ці зусилля були позивача є надзвичайними. 
		На відміну від попереднього, суд спроможний оцінити зусилля позивача стосовно переконання Конституційного Суду України розглянути конституційне звернення позивача. Ці зусилля позивача, на які в України мало хто спроможний або взагалі ніхто, суд навіть за ознакою лише стилістики заяви позивача від 25.08.09 до Конституційного Суду України вважає унікальними.
		Не меншими за попередніх є зусилля позивача з приводу залучення у правовий обіг вимог ст.29 Конституції України у відношенні судового оскарження позбавлення свободи при провадженні справ про адміністративні правопорушення. Ці надзвичайні зусилля позивача тривають більше 8 років. 
		Так саме більше 8 років тривають надзвичайні зусилля позивача відновити свій попередній правовий, майновий та суспільний стан в інших аспектах, включно з відновленням репутації, отриманням компенсації за порушені права і свободи, відновлення інших прав, включно з пенсійними, порушених органами влади та їх посадовими особами в спірних правовідносинах. 
		Суд переконаний, що такі зусилля є можливими виключно внаслідок надзвичайного внутрішнього душевного дискомфорту, який позивач переживає за результатом, по-перше, порушення, по-друге, відсутності відновлення прав і свобод позивача, а також надзвичайній внутрішній зосередженості, яка перешкоджає або навіть виключає звичайний спосіб життя позивача весь цей час. 
		Стосовно вини відповідача суд відзначає, що в умовах участі представників прокуратури у розгляді всіх справ про незаконне позбавлення позивача свободи, за якими ухвалено вже 6 судових постанов про незаконність позбавлення позивача свободи, в умовах визнання незаконним позбавлення позивача свободи рішенням Європейського суду з прав людини, позивач досі не визнаний потерпілим і правоохоронні органи з цього приводу бездіють. 
		Окремо слід зазначити, що зусилля позивача мали позитивний вплив на правову ситуацію в державі в багатьох її складових, зокрема, й не тільки, - щодо ухвалення вищезгаданих рішень ЄСПЛ за його зверненнями, висновки яких наразі є джерелом права Держави Україна у відповідність до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», щодо ухвалення Конституційним Судом України рішень за зверненнями позивача, якими нівельовано законодавчі положення, що суперечили Основному Закону. Зокрема, це стосується  Рішення Конституційного Суду України від 27 січня 2010 року у справі N 1-7/2010  за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_1 щодо офіційного тлумачення положення пункту 18 частини першої статті 293 Цивільного процесуального кодексу України у взаємозв'язку зі статтею 129 Конституції України (про апеляційне оскарження ухвал суду). 
		Оцінюючи особистість позивача, суд в першу чергу відзначає, що позивач спромігся в таких умовах залишити свою доброзичливість до оточуючих, гармонійно поєднану з принциповістю. Матеріали справи свідчать про рідкісну спроможність позивача оцінювати навколишні події в їх не лише юридичних, але етичних і естетичних аспектах у загальному вигляді та одночасно в найдрібніших деталях, а це з урахуванням виняткової правової обізнаності позивача дозволяє визнати його повне усвідомлення весь цей час ступеню порушень прав і свобод. 
		Виходячи з викладеного, суд вважає повністю обґрунтованими та доведеними вимоги позивача стосовно заявленого ним розміру моральної шкоди, та в цій частині позов підлягає задоволенню у повному обсязі.
		При цьому суд виходить з наступного.
		Згідно зі ст. 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ЄСПЛ присуджує відшкодування шкоди, яка не передбачена законодавством держави-відповідача. Отже, оскільки нормами Конституції України, ЦК України, іншого законодавства відшкодування громадянину шкоди, завданої рішеннями, діями та бездіяльністю органів влади передбачено, остільки вказані 5000,00 євро, присудженими позивачу Рішенням ЄСПЛ у справі «Заїченко проти України (№ 2)» (Заява № 45797/09), що набуло статусу остаточного 06.07.2015, є додатковими до тих, які має відшкодувати відповідач за власним законодавством, що повністю узгоджується із загальною позицією самого відповідача та ЄСПЛ щодо субсидіарної та комплементарної ролі ЄСПЛ у вирішенні спорів між сторонами.
		Відтак, загальна моральна шкода, завдана позивачу порушенням його прав у справі № 3-1954/09, як невід'ємної частини низки порушень прав позивача, без урахування усього іншого, має бути оціненою в 65000 євро, що за курсом НБУ складає 1.950.000,00 грн. При цьому суд погоджується з обґрунтуванням цього розміру позивачем: якщо лише за 1 місяць перебування під судом у справі про адміністративне правопорушення й лише за порушення двох положень Конвенції, за висновком ЄСПЛ відшкодування становить 5000 євро, то за 13 місяців цього ж перебування під тим самим судом у тій самій справі зі значно численнішими порушеннями прав позивача (достатньо вказати на чотириразове перевищення строку перебування під судом, ніж максимальний для такої категорії справ, дворазове перевищення строку позбавлення волі за максимальний встановлений законом, тощо) відшкодування має бути щонайменше, ніж у 13 разів більшим.
		На цю суму слід звернути особливу увагу - тільки немайнова шкода, завдана лише перебуванням позивача під судом у справі № 3-1954/09, що супроводжувалося порушенням його прав, має мінімально оцінюватися у 1.950.000,00 грн.
		Немайнова шкода, завдана при розгляді (а по факту, - у відсутності розгляду) заяви про порушення кримінальної справи за фактом захоплення влади, поданої позивачем у порядку ст.97 КПК України (в редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин), про що йдеться вище, за своїм змістом, за правовими підставами, навіть у часі, не кажучи вже про соціальні та правові наслідки, є іншою та набагато суттєвішою. Але навіть при оцінці по мінімуму й цей мінімум для спрощення розрахунків вважатиметься у кожну одиницю часу таким самим, який підрахований для шкоди від незаконного притягнення до адміністративної відповідальності й перебування під судом. Отже, 13 місяців другого - це 1.950.000,00 грн., тому 8 років, тобто 96 місяців - це 6.240.000,00 грн. першого, які мають бути складені разом у загальну немайнову шкоду розміром 8.190.000,00 грн. 
		Суд погоджується із доводами позивача щодо перевірки останньої суми, керуючись ст. 17 ЗУ «Про виконання рішень і застосування практики ЄСПЛ», яка вимагає від судів застосування практики ЄСПЛ. У справі «Гонгадзе проти України» (Заява № 34056/02), немайнова шкода була встановлена 100.000 євро за одноразове викрадення міліцією потерпілого та відокремлення його голови від тулубу, що за курсом НБУ на дату подачі позову становить приблизно 3.000.000,00 грн., тобто у 2,7 разів менше заявленої позивачем шкоди у справі, що розглядається. Це при тому, що під час вищезгаданих подій, позивач, затримувався з ознаками викрадення людини, тричі: 14.09.09, 29.07.10 і 03.08.10. В останній раз позивач був вивезений у такий спосіб навіть з місця відбування адміністративного арешту. Кожного разу позивач при його затриманні не мав жодного уявлення куди й навіщо його везуть і не можна не погодитися з тим, що він при цьому відчував та міг очікувати настання самих негативних наслідків для себе, у тому числі й тих, якими завершилося затримання (викрадення) ОСОБА_17. Загальновідомим є факт, що очікування жаху є страшнішим за нього самого. Отже, слід визнати, що твердження позивача про те, що страждання ОСОБА_17, який не знав, що йому відокремлять голову, до самого відокремлення, були завідомо меншими страждань самого позивача, мають сенс, адже його страждання та хвилювання стосовно власної долі при кожному затриманні із ознаками викрадення наприкінці застосування заходів по його затриманню, лише починалися, що доводить якнайменш втричі більшу немайнову шкоду, завдану позивачу, у порівнянні зі справою ОСОБА_17 та мінімальність, як зазначено вище, заявленого тут розміру моральної шкоди. 
		Порядок відшкодування моральної шкоди унормовано ст.23 ЦК України, відповідно до якої:
		1. Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
		2. Моральна шкода полягає:
		1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;
		2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів;
		3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна;
		4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
		3. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.
		Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
		4. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування.
		5. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.
		Відповідно до ч.1 ст.1167 ЦК України, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
		Пунктом 2 частини 2 ст.1167 ЦК України унормовано, що моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала, якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт.
		 
		З огляду на викладене, позовні вимоги підлягають задоволенню частково, - без стягнення з відповідача інфляційних витрат.
		Доходячи до такого висновку, суд звертає увагу на практику Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
		Вирішуючи питання про достатність наявних у справі доказів, суд приходить до висновку, що для вирішення питань про багаторазове звернення позивача до правоохоронних органів і судів з приводу порушення його прав, бездіяльності правоохоронних органів і судів щодо таких звернень, отримання позивачем належних доказів вчинення проти нього низки злочинів і системності цих злочинів самостійно всупереч активної протидії відповідача, негативних наслідків для позивача зазначених у позовній заяві рішень, дій і бездіяльності органів відповідача, зусиль позивача по налагодженню свого життя та інших передбачених законом та судовою практикою підстав для відшкодування шкоди, наявних доказів достатньо, - значна частина доказів дублюється або відповідно до частини 4 ст. 10 і ст. 82 ЦПК України не потребує додаткового доказування або, як факти відсутності належного реагування на заяву про злочин позивача від 29.07.09 та відсутності досі розгляду судом скарг позивача на бездіяльність органів МВС і СБУ, письмово визнані в даній справі офіційними представниками відповідача. Надані суду позивачем і отримані самим судом докази є належними та достатніми, доказують обставини, що підлягають встановленню судом для постановлення обґрунтованого рішення й тому відповідають вимогам ст.ст. 77 - 79 ЦПК України. Тому суд, дослідивши наявні докази, переконався в їх достатності для повного встановлення обставин, яким суд має надати правову оцінку, відповідно до ст. 80 ЦПК України.
		Стосовно клопотання представника Державної казначейської служби України про зменшення розміру відшкодування на суми, стягнуті судовими рішеннями, суд стосовно рішення Європейського суду з прав людини від 26.02.15 виходить з вимог ст. 41 Конвенції з захисту прав людини та основоположних свобод, якою справедлива сатисфакція присуджується цим судом у разі відсутності у внутрішньому законодавстві права на компенсацію. На це прямо вказано у параграфі 125 рішення від 16.02.15. Одночасно з усталеної практики Європейського суду з прав людини (див. рішення від 12.10.17 Великої Палати у справі «Бурміч та інші проти України») цей суд не може підміняти національні суди та виконує у судочинстві України виключно субсидіарну роль. Вказаними вище положеннями законодавства України передбачене повне відшкодування шкоди. Тому присуджена цим судом у його рішенні від 26.02.15 сатисфакція у розмірі 5000 євро може розглядатися лише додатковою до повного відшкодування завданої шкоди. Тому в цій частині клопотання задоволенню не підлягає.
		Стосовно відшкодування моральної шкоди у справах №2-4709/11 та №201/17000/17 (відповідно 17500 грн. і 30000 грн.) суд виходить з наступного. У позовній заяві відсутні вимоги відшкодувати шкоду, завдану відсутністю розгляду заяв позивача про негайне звільнення з місця відбування адміністративного арешту, що є предметом справи №2-4709/11, та незаконного затримання 14.09.09 міліцією, що є предметом справи №201/17000/17. Позивач у поясненнях суду та в інших документах посилався на обставини цих справ і судові рішення у них виключно як на обставини, які не підлягають додатковому доказуванню, а також як на докази завдання йому шкоди та її розміру. Тому вимогу клопотання про зменшення розміру відшкодування суд вважає такою, що не підлягає задоволенню. 
		       При розгляді клопотань про закриття справи та залишення позову без розгляду згідно зі ст.ст.257 та 255 ЦПК України суд виходив з того, що по-перше, склад учасників справ №200/13206/17 та № 201/11110/17 є різним, більше того особа, яка подала ці клопотання, під час підготовчого судового засідання у справі №200/13206/17 заявила клопотання про притягнення до участі у справі Бабушкінський районний суд м. Дніпропетровська і це клопотання, так саме, як клопотання позивача про притягнення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровськ співвідповідачем у справі №200/13206/17, не було розглянутим, оскільки у підготовчому засіданні 31.08.18 склад суду заявив самовідвід. По-друге, за поясненнями позивача навіть при формальному збігу формулювань позовних заяв, різними є правова сутність підстав і предметів позовів - те, що в одному позові є його підставою, в іншому є доказом, і навпаки. Крім того, на час вирішення справи №201/11110/17, справа № 200/13206/17, згідно з даними ЄДРСР не перебуває у провадженні будь-якого суду, якщо вона буде прийнятою до провадження відповідне клопотання може бути заявленим у ній, так саме як позивач може відмовитися від позову в справі №200/13206/17, змінити предмет і підстави позову, що наразі для нього неможливо, а тому задоволення даного клопотання було би відмовою позивачу у доступі до правосуддя, тобто порушенням ст. 55 Конституції України. Таким чином, ці клопотання не можуть бути задоволеними судом. 
		 
		На підставі викладеного, керуючись ст.ст.23, 1167, 1177 ЦК України, ст.ст.10,12,13,76-81,89,141,178,263-265 ЦПК України, рішенням Європейського суду з прав людини від 26 лютого 2015 року у справі «Заїченко проти України №2», суд, -
		 
		ВИРІШИВ:
		 
		       У задоволенні клопотання представника третьої особи про зменшення розміру відшкодування на суми, стягнуті судовими рішеннями у справах №2-4709/11 та №201/17000/17, «Заїченко проти України № 2» відмовити.
		       У задоволенні клопотання представника третьої особи про залишення позовної заяви без розгляду відмовити.
		       У задоволенні клопотання представника третьої особи про закриття справи відмовити.
		       Позов ОСОБА_1 до Держави України в особі Міністерства юстиції України, треті особи - Державна казначейська служба України та Департамент Державної виконавчої служби в України про відшкодування матеріальної та моральної шкоди задовольнити частково.
		Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1, проживає АДРЕСА_1:
		-280081,44 (двісті вісімдесят тисяч вісімдесят одна) грн. 44 коп., що станом на день винесення рішення дорівнює 10000 доларів США (десять тисяч) доларів США та 3500,00 (три тисячі п'ятсот) грн. 00 коп., а загалом - 283581,44 (двісті вісімдесят три тисячі п'ятсот вісімдесят одна) грн. 44 коп. - в рахунок відшкодування матеріальної шкоди;
		-8190000,00 (вісім мільйонів сто дев'яносто тисяч) грн. 00 коп. - в рахунок відшкодування моральної шкоди.
		В задоволенні решти позовних вимог відмовити.
		 
		Судові витрати віднести за рахунок держави.
		 
		Рішення може бути оскаржено до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення. 
		Учасник справи, якому рішення суду не було вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
		 
		 
		 
		Суддя                                                                 С.С. Федоріщев

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...