Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 826/2497/18 : Адміністративні справи (до 01.01.2019); Справи зі спорів з відносин публічної служби, зокрема справи щодо:; прийняття громадян на публічну службу.
Надіслано для оприлюднення: 22.10.2018. Зареєстровано: 23.10.2018. Забезпечено надання загального доступу: 24.10.2018.
Дата набрання законної сили: 23.11.2018
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м.  Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я
		І М Е Н Е М   У К Р А Ї Н И
		м. Київ
		22 жовтня 2018 року                      № 826/2497/18
		 
		Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Маруліної Л.О., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу
		за позовом          ОСОБА_1
		до                    Громадської ради доброчесності
		третя особа           Вища кваліфікаційна комісія суддів України
		про                    визнання протиправними та скасування рішення, зобов'язати вчинити дії,
		                                                  ВСТАНОВИВ:
		ОСОБА_1 звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Громадської ради доброчесності, в якому просить:
		- визнати протиправним та скасувати Рішення Громадської ради доброчесності, оформлене у вигляді Протоколу зборів Громадської ради доброчесності №9 від 18 квітня 2017 року, в частині затвердження Висновку про невідповідність ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики, визнати протиправним та скасувати Висновок про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики, який затверджено Громадською радою доброчесності від 18 квітня 2017 року;
		          - витребувати у Громадської ради доброчесності належним чином засвідчену копію Протоколу засідання Громадської ради доброчесності №9 від 18 квітня 2017 року, яким затверджено Висновок про невідповідність ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики;
		          - витребувати у Громадської ради доброчесності належним чином засвідчену копію Висновку про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики, який затверджено Громадською радою доброчесності 18 квітня 2017 року та належним чином засвідченні копії всіх документів, на підставі яких прийнято Висновок про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики, який затверджено Громадською радою доброчесності 18 квітня 2017 року.
		          Адміністративний позов обґрунтовано тим, що позивач не погоджується з оскаржуваним Висновком Громадської ради доброчесності від 18.04.2017 року та Рішенням про його затвердження від 18.04.2017 року, вважає вказані рішення Відповідача протиправними та такими, що прийняті із порушенням норм чинного законодавства, а отже, Висновок Громадської ради доброчесності від 18.04.2017 року та Рішення, оформлене у вигляді Протоколу зборів Громадської ради доброчесності від 18.04.2017 року №9, про затвердження Висновку про невідповідність ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики, таким, що підлягають скасуванню.
		          Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 22.02.2018 року відкрито провадження у справі,  залучено в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні відповідача Вищу кваліфікаційну комісію суддів України та призначено справу до розгляду у підготовчому засіданні на 23.03.2018 року. Витребувано у Громадської ради доброчесності належним чином засвідчену копію Протоколу засідання Громадської ради доброчесності №9 від 18 квітня 2017 року, яким затверджено Висновок про невідповідність ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики.
		          Витребувано у Громадської ради доброчесності належним чином засвідчену копію Висновку про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики, який затверджено Громадською радою доброчесності 18 квітня 2017 року та належним чином засвідченні копії всіх документів, на підставі яких прийнято Висновок про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики, який затверджено Громадською радою доброчесності 18 квітня 2017 року.                                                                                                                                          
		          У підготовче судове засідання 23.03.2018 року з'явився представник третьої особи. 
		позивачем та відповідачем, належним чином повідомленими про дату, час та місце проведення підготовчого судового засідання, відповідно до матеріалів справи, явку уповноважених представників не забезпечено, заяв та клопотань до суду не подано. 
		          Заслухавши думку представника третьої особи щодо проведення судового засідання за даної явки, судом оголошено перерву у підготовчому судовому засіданні до 30.05.2018 року.
		Через канцелярію суду 23.03.2018 року третьою особою подано пояснення на позовну заяву.
		Представником третьої особи в поясненнях по справі наголошено на законності оскаржуваних рішень, оскільки за результатами дослідження досьє та проведення співбесіди, із урахуванням мети кваліфікаційного оцінювання та вимог щодо відповідності кандидатів найвищим стандартам суддівської етики та доброчесності, третьою особою оцінено позивача за критеріями «Професійна етика» та «Доброчесність» у 0 балів, що є безумовною підставою для прийняття рішення про не підтвердження здатності судді (кандидата та посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді.
		У підготовче судове засідання 30.05.2018 року з'явився представник третьої особи.  Позивачем та відповідачем, належним чином повідомленими про дату, час та місце проведення підготовчого судового засідання, відповідно до матеріалів справи, явку уповноважених представників не забезпечено, заяв та клопотань до суду не подано.                               Керуючись частиною шостою  статті 205 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) судом ухвалено проводити підготовче судове засідання за даної явки.
		У підготовчому судовому засіданні 30.05.2018 року судом розглянуто заяву позивача від 12.02.2018 року про поновлення строку звернення до суду. 
		Протокольною ухвалою судом постановлено зобов'язати позивача надати свою позицію стосовно пропуску строку звернення до суду шляхом подання письмових пояснень, оскільки представником третьої особи поставлено під сумнів обставини, викладені позивачем в заяві від 12.02.2018 року. 
		          Крім того, у підготовчому судовому засіданні 30.05.2018 року судом поставлено на обговорення питання щодо повторного витребування документів. 
		          В зв'язку з невиконанням відповідачем ухвали суду від 22.02.2018 року судом протокольною ухвалою постановлено повторно витребувати документи у відповідача, які зазначені в ухвалі про відкриття провадження у справі  від 22.02.2018 року.
		Керуючись пунктом 2 частини шостої статті 181 КАС України судом оголошено перерву у підготовчому судовому засіданні до 27.06.2018 року.
		Через канцелярію суду 25.06.2018 року позивачем подано пояснення на виконання протокольної ухвали від 30.05.2018 року щодо стоку звернення до суду. Крім того, позивач просить розглядати справу без її участі.
		У підготовче судове засідання 27.06.2018 року прибув представник третьої особи. Позивач у судове засідання не з'явилась. Через канцелярію суду надійшло клопотання про розгляд справи без її участі. Відповідачем,  належним чином повідомленим про дату, час та місце проведення підготовчого судового засідання, відповідно до матеріалів справи, явку уповноваженого представника у судове засідання не забезпечено, заяв та клопотань до суду не надходило.
		Судом поставлено на обговорення питання про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду. Представник третьої особи проти закриття підготовчого провадження не заперечувала.
		Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 27.06.2018 року закрито підготовче провадження та призначено судове засідання для розгляду справи по суті на 22.08.2018 року.
		У судове засідання 22.08.2018 року з'явився представник третьої особи. Позивач та Відповідач, належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи, у судове засідання не прибули, заяв та клопотань не подано.
		Враховуючи наявне у матеріалах справи клопотання Позивача про розгляд справи без її участі, заяву, подану у судовому засіданні 22.08.2018 року третьою особою про розгляд справи у порядку письмового провадження, та неявку Відповідача у судові засідання, суд дійшов висновку про здійснення розгляду справи у письмовому провадженні.
		Оскільки у встановлений судом строк Відповідачем не подано відзив на позовну заяву, керуючись частиною шостою статті 162 КАС України, суд дійшов висновку про розгляд справи за наявними матеріалами.                                
		          Розглянувши у порядку письмового провадження подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.
		Як вбачається з матеріалів справи, Указом Президента України від 14.10.2002 року №926/2002 «Про призначення суддів» ОСОБА_1, призначено строком на п'ять років на посаду судді Солом'янського районного суду м. Києва. 
		Постановою Верховної Ради України від 16.04.2009 року № 1279-17 «Про обрання суддів» позивача обрано суддею Солом'янського районного суду м. Києва безстроково. 
		Рішенням Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 07 листопада 2016 року № 145/зп-16 оголошено конкурс на зайняття 120 вакантних посад суддів касаційних судів у складі Верховного Суду.
		29.11.2016 року позивачем подано до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (далі - ВККС) письмову заяву про участь у доборі кандидатів на посаду судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду з усіма документами, які визначено статтею 71 Закону України «Про судоустрій та статус суддів».
		Рішенням ВККС від 05 грудня 2016 року № 5/вс-16 ОСОБА_1 було допущено до участі в конкурсі на посаду судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду (далі - Рішення від 05.12.2016 року).
		Рішенням ВККС від 11.01.2017 року № 2/зп-17 (далі - Рішення від 11.01.2017    року) та Рішенням ВККС від    20.01.2017    року № 4/зп-17 (далі - Рішення від 20.01.2017 року) вирішено, зокрема, провести 16 лютого 2017 року анонімне письмове тестування та 21 лютого 2017 року практичне завдання, як складових першого етапу («складення іспиту») кваліфікаційного оцінювання у межах оголошеного 07.11.2016 року конкурсу до Верховного Суду.
		Рішенням ВККС від 06.02.2017 року №1/вс-17 (далі - Рішення від 06.02.2016    року) ОСОБА_1 допущено до проходження кваліфікаційного оцінювання для участі у конкурсі на посаду судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
		Рішенням ВККС від 17.02.2017 року №12/зп-17 (далі - Рішення від    17.02.2017 року), а саме пунктом 3, визначено результати складеного 16 лютого 2017 року анонімного письмового тестування.
		За результатами анонімного письмового тестування кандидат ОСОБА_1 отримала 67,5 бал, а за результатами виконання практичного завдання - 66 балів. Таким чином, загальний результат складеного іспиту становив 133,5 бали.
		В рамках конкурсу до Верховного Суду кандидат ОСОБА_1 пройшла тестування особистих морально-психологічних якостей та загальних здібностей, за результатами якого складено висновок та визначено рівень показників критеріїв особистої та соціальної компетенції, професійної етики та доброчесності.
		18.04.2017 року за результатами дослідження та перевірки інформації щодо кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 Громадською радою доброчесності (далі -ГРД) було затверджено висновок про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики (далі - Висновок від 18.04.2017 року).
		Підставою для такого висновку стали наступні обставини, викладені ГРД у висновку.
		1. Так, відповідно п. 1 Висновку від 18.04.2017 року, у якому зазначено, що у декларації доброчесності судді за 2011 - 2016 роки, що міститься в досьє Кандидата, Кандидат зазначає, що вона не приймала рішення, передбачені ст. 3 Закону України «Про відновлення довіри до судової влади». Але, це не відповідає дійсності, оскільки щодо неї здійснювалась перевірка відповідно до Закону України «Про відновлення довіри до судової влади» саме на підставі прийняття такого рішення (судове рішення, що становить зміст перевірки: ухвала від 06.12.2013 року у справі №761/32665/13-к (провадження №1-кс/761/10825/2013)).
		2. В пункті 2 Висновку зазначено, що Кандидат до 2011 року не декларувала жодного нерухомого майна та автомобіля, який належить чоловіку.
		3. Також, в п. 3 підставою Висновку вказано і невідповідність способу життя кандидата та її близьких родичів розміру отриманих доходів, що викликає сумніви в законності походження коштів. Зокрема, зазначено про численні закордонні поїздки кандидата та членів її сім'ї. Оскільки найменший бюджет подорожі становив 1000 доларів США, на думку ГРД, ні кандидат, ні її батьки не могли фінансувати вказані поїздки». 
		Викладені факти дали ГРД підстави для висновку, що Кандидат ОСОБА_1 не відповідає вимогам доброчесності та професійної етики.
		Зазначений Висновок від 18.04. 2017 року затверджено Громадською радою доброчесності на підставі Рішення, оформленого у вигляді Протоколу засідання Громадської ради доброчесності від 18 квітня 2017 року №9, про затвердження Висновку про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики (надалі - оскаржуване Рішення від 18 квітня 2017 року).
		Згідно з доводами позивача, на спростування інформації, викладеної в оскаржуваному Висновку від 18.04.2017 року, позивачем надавалися усні та письмові пояснення, суть яких зводилася до наступного. 
		По-перше, ухвала суду від 06.12.2013 року у справі №761/32665/13-к (провадження №1-кс/761/10825/2013)) позивачем не виносилася, номер провадження свідчить про те, що справа розглядалася не Солом'янським районним судом м. Києва (провадження, які починаються з цифри 760).
		В декларації доброчесності позивач зазначала, що нею не приймалися одноособово або у колегії суддів рішення, передбачені статтею 3 Закону України «Про відновлення довіри до судової влади в Україні», оскільки особа, щодо якої вона розглядала питання про обрання запобіжного заходу (пізніше щодо цього факту було рішення Вищої ради юстиції від 04.02.2016 року), не вважала себе учасником масових акцій протесту в період з 21.11.2013 року до набрання чинності цим Законом.
		Вища рада юстиції дійшла висновку щодо відмови у внесенні подання до Верховної Ради України про звільнення судді Солом'янського районного суду м. Києва ОСОБА_1 з посади за порушення присяги судді.
		По-друге, всі декларації суддею ОСОБА_1 подавалися відповідно до вимог законодавства, яке діяло на час заповнення таких декларацій.
		Відповідно до форми декларації, яка заповнювалася суддею, розділи 4, 5, 6, що стосуються нерухомого майна та транспортних засобів повинні були заповнюватися лише державними службовцями 1 та 2 категорії, до яких суддя ОСОБА_1 не відносилася. Подання та правильне заповнення декларацій неодноразово перевірялося уповноваженими на це органами.
		Нову форму декларації прийнято як Додаток до Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції» від 07.04.2011 року № 3206-VI. Порядок заповнення декларації було змінено постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 2012 року №64 «Про виготовлення бланків декларації про майно, доходи, витрати і зобов'язання фінансового характеру». Кабінет Міністрів України постановив: установити, що: бланки декларації про майно, доходи, витрати і зобов'язання фінансового характеру виготовляються особами, які відповідно до Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції» заповнюють і подають декларації, шляхом роздрукування або копіювання їх на папері формату А4 за формою, наведеною в додатку до зазначеного Закону (включаючи примітку). Бланк складається з 10 сторінок; зазначені бланки не є бланками документів суворої звітності.
		По-третє, з приводу закордонних подорожей, на всі питання, які позивачу ставилися ГРД стосувалися останніх трьох років, вона пояснила, що до Угорщини відряджалась на навчання за рахунок посольства США. Інші закордонні поїздки здійснювались за рахунок отриманої заробітної плати та коштів, наданих батьками, які мають дохід від підсобного господарства. Її дочка є студенткою, їздила за кордон за програмами обміну. Відомості, надані Національним антикорупційним бюро України, щодо перебування чоловіка позивача за кордоном упродовж 261 дня у 2012 році не відповідають дійсності, оскільки в цей час він працював на державній службі.
		По-четверте, на думку ОСОБА_1, зазначена ГРД інформація у спірному Висновку ґрунтується виключно на припущеннях, неперевіреній інформації та вибірковому застосуванні чинного законодавства, не підтверджена жодними доказами, що як наслідок, спричинило порушення законних інтересів позивача, як кандидата у конкурсі на посаду судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
		Оскільки наведені пояснення повністю проігноровано відповідачем, позивач вважає, що оскаржуваний Висновок від 18.04.2017 року містить відносно ОСОБА_1 необґрунтовану інформацію  та відомості, що не відповідають дійсності, відповідно, порушує гарантовані Конституцією України права та охоронювані законом інтереси позивача, що стало підставою для звернення до суду з даним адміністративним позовом.
		Дослідивши та надавши оцінку наявним у матеріалах справи письмовим доказам за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на безпосередньому, всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов наступних висновків.
		Відповідно до пункту 1 частини першої статті 19 КАС України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
		Відповідно до пункту 9 частини першої статті 4 КАС України (в редакції з 15.12.2017), відповідачем в адміністративній справі є суб'єкт владних повноважень, а у випадках, визначених законом, й інші особи, до яких звернена вимога позивача.
		Водночас, згідно з пунктом 7 частини першої статті 4 КАС  України (в редакції з 15.12.2017 року), суб'єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
		Таким чином, визначальною ознакою суб'єкта владних повноважень є виконання ним владних управлінських функцій. Надання правового захисту у порядку адміністративного судочинства правам, свободам, інтересам, що порушені суб'єктом владних повноважень, не пов'язується з обов'язковим віднесенням такого суб'єкта до системи органів державної влади або місцевого самоврядування та не ставиться у залежність від наявності або відсутності у такого суб'єкта владних повноважень статусу юридичної особи.
		Відповідно до частини другої статті 6 та частини другої статті 19 Конституції України, органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.
		Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		30 червня 2016 року набрав чинності Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VIII (далі також - Закон № 1402-VIII), за нормами прикінцевих та перехідних положень якого Верховний Суд створюватиметься як новий орган, до якого судді призначатимуться на конкурсній основі. 
		За змістом статті 81 Закону № 1402-VIII, спеціальна процедура призначення на посаду судді Верховного Суду передбачає призначення на цю посаду особи, яка за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердила здатність здійснювати правосуддя у Верховному Суді.
		В межах наданих Законом № 1402-VIII повноважень, ВККС проводить кваліфікаційне оцінювання кандидата на посаду судді Верховного Суду за визначеними законом критеріями (компетентність (професійна, особиста, соціальна), професійна етика, доброчесність) та ухвалює рішення про підтвердження або непідтвердження здатності такого кандидата здійснювати правосуддя у відповідному суді, визначає його рейтинг для участі у конкурсі.
		Разом з тим, виходячи зі змісту статті 87 Закону № 1402-VIII, з метою сприяння ВККС у встановленні відповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності для цілей кваліфікаційного оцінювання, утворена ГРД, яка надає, за наявності відповідних підстав, висновок про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності, який додається до досьє кандидата на посаду судді або до суддівського досьє.
		Відповідно до абзацу 2 частини першої статті 88 Закону № 1402-VIII, якщо Громадська рада доброчесності у своєму висновку встановила, що суддя (кандидат на посаду судді) не відповідає критеріям професійної етики та доброчесності, то Вища кваліфікаційна комісія суддів України може ухвалити рішення про підтвердження здатності такого судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді лише у разі, якщо таке рішення підтримане не менше ніж одинадцятьма її членами.
		Згідно з пунктом 16 частини четвертої статті 85 Закону № 1402-VIII суддівське досьє, серед іншого, має містити висновок Громадської ради доброчесності (у разі його наявності).
		Таким чином, згідно із зазначеними нормами Закону № 1402-VIII на ГРД покладено функцію щодо участі у проведенні кваліфікаційного оцінювання з метою визначення здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді за визначеними законом критеріями. Тобто, відповідач приймає участь у формуванні суддівського корпусу, впливає на суддівську кар'єру та наділений з цією метою відповідними владними повноваженнями.
		За сферою правового регулювання Закон № 1402-VIII визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, тобто містить норми саме публічного права. 
		Висновки ГРД, затверджені відповідним рішенням, як одностороннє владне волевиявлення, є обов'язковими для розгляду іншим суб'єктом, зокрема, ВККС, та є правовим актом індивідуальної дії, на підставі якого виникають публічно-правові відносини. Отже, процес надання для ВККС висновку про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям доброчесності та професійної етики, містить усі ознаки владної управлінської діяльності, на основі закону.
		Відповідно до пункту 1 частини першої статті 19 КАС України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
		Згідно з частиною третьою статті 46 КАС України, відповідачем в адміністративній справі є суб'єкт владних повноважень, якщо інше не встановлено цим Кодексом.
		Водночас, згідно з пунктом 7 частини першої статті 4 КАС України, визначальною ознакою суб'єкта владних повноважень є виконання ним владних управлінських функцій. 
		Надання правового захисту у порядку адміністративного судочинства правам, свободам, інтересам, що порушені суб'єктом владних повноважень, не пов'язується з обов'язковим віднесенням такого суб'єкта до системи органів державної влади або місцевого самоврядування та не ставиться у залежність від наявності або відсутності у такого суб'єкта владних повноважень статусу юридичної особи.
		Відповідно до частини першої статті 55 Конституції України, права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Надаючи тлумачення зазначеній нормі, Конституційний Суд України в рішенні від 25.12.1997 року у справі за конституційним зверненням громадян щодо офіційного тлумачення статей 55, 64, 124 Конституції України (справа за зверненнями жителів міста Жовті Води) зазначив, що частина перша статті 55 Конституції України треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. 
		Таким чином, враховуючи, що складання та надання висновку про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям доброчесності та професійної етики є здійсненням владних управлінських функцій та стосується проходження позивачем публічної служби, даний спір є публічно-правовими та підлягає розгляду за правилами КАСУ.
		Відповідно, суд вважає, що ГРД має всі визначені ознаки «іншого суб'єкта при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства», оскільки здійснює діяльність з виконання покладених на неї Законом України «Про судоустрій і статус суддів» завдань, а тому, відповідно, є суб'єктом владних повноважень в розумінні вимог пункту 7 частини першої статті 4 КАС України, тобто є належним відповідачем у даній справі.
		З приводу питання належності обраного позивачем способу захисту порушеного права необхідно зазначити наступне.
		Оскаржуваний Висновок є різновидом акта індивідуальної дії, оскільки безпосередньо стосується прав та інтересів позивача, містить твердження про невідповідність позивача критеріям доброчесності та професійної етики і підлягає дослідженню у межах кваліфікаційного оцінювання.
		Окрім того, Висновок безпосередньо впливає на права та інтереси позивача, створюючи правовідносини, в яких отримати рішення про підтвердження ним здатності здійснювати правосуддя у Касаційному господарському суді у складі Верховного Суду він зможе лише у разі, якщо таке рішення буде підтримане не менше ніж одинадцятьма членами Комісії, тобто кваліфікованою більшістю, в той час, як рішення щодо інших кандидатів, які не отримали негативного висновку ГРД, ухвалюватиметься відповідно до вимог частини третьої статті 101 Закону № 1402-VIII, - простою більшістю голосів її складу.
		До того ж, згідно з вимогами частини третьої статті 88 Закону № 1402-VIII, рішення Комісії, ухвалене за результатами проведення кваліфікаційного оцінювання, може бути оскаржене та скасоване виключно з таких підстав: 1) склад членів Комісії, який провів кваліфікаційне оцінювання, не мав повноважень його проводити; 2) рішення не підписано будь-ким із складу членів Комісії, який провів кваліфікаційне оцінювання; 3) суддя (кандидат на посаду судді) не був належним чином повідомлений про проведення кваліфікаційного оцінювання - якщо було ухвалено рішення про не підтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді з підстав неявки для проходження кваліфікаційного оцінювання; 4) рішення не містить посилання на визначені законом підстави його ухвалення або мотивів, з яких Комісія дійшла відповідних висновків.
		Отже, чинне законодавство не надає особі право оскаржити рішення Комісії з підстав його необґрунтованості щодо питань невідповідності учасника конкурсу критеріям доброчесності та професійної етики, у разі обґрунтування рішення відповідним негативним висновком ГРД, оскільки Закон № 1402-VIII допускає можливість оскарження такого рішення Комісії виключно у разі допущення процесуальних (процедурних) порушень.
		Водночас статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі також - Конвенція) встановлює, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
		Конвенція ратифікована 17.07.1997 року Законом України №475/97-ВР, отже, відповідно до вимог статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства.
		Згідно з вимогами статті 8 Конституції України та частини першої статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 року № 3477-IV суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини (далі також - ЄСПЛ).
		При вирішенні справи судом враховано правову позицію ЄСПЛ, який зазначив, що стаття 13 Конвенції вимагає наявності у національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту у зв'язку зі скаргами, які у розумінні Конвенції можуть вважатися «небезпідставними» (рішення у справі «Кіган проти Сполученого Королівства» (Keegan v. the United Kingdom), заява № 28867/03, п. 40; рішення у справі «Багієва проти України» (Bagiyeva v. Ukraine), заява № 41085/05, п. 57).
		До того ж ЄСПЛ у рішенні у справі «Зінченко проти України» (case of Zinchenko v. Ukraine, заява № 63763/11) зазначив, що стаття 13 Конвенції гарантує на національному рівні доступність засобу юридичного захисту, здатного забезпечити втілення в життя змісту конвенційних прав і свобод, незалежно від того, у якій формі вони закріплені в національному правовому порядку (п. 108 рішення).
		Водночас у пункті 110 рішення у справі «Вінтман проти України (Vintman v. Ukraine, заява № 28403/05) ЄСПЛ зазначив, що «для того, щоб відповідати вимогам статті 13 Конвенції, засоби юридичного захисту повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці, зокрема органи державної влади держави-відповідача своїми діями або бездіяльністю не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати їхньому використанню (див. рішення від 18 грудня 1996 року у справі «ОСОБА_4 проти Туреччини» (Aksoy v. Turkey), п. 95, Reports of Judgments and Decisions 1996-VI). Іншими словами, для того, щоб бути ефективним, засіб юридичного захисту має бути незалежним від будь-якої дискреційної дії державних органів влади; бути безпосередньо доступним для тих, кого він стосується (див. рішення від 6 вересня 2005 року у справі «Гурепка проти України» (Gurepka v. Ukraine), заява № 61406/00, п. 59); спроможним запобігти виникненню або продовженню стверджуваного порушення чи забезпечити належне відшкодування за будь-яке порушення, яке вже мало місце (див. рішення у справі «Кудла проти Польщі» (Kudla v. Poland) [ВП], заява № 30210/96, п. 158, ECHR 2000-ХІ)».
		Наведене свідчить, що подання даного адміністративного позову є єдиним можливим способом захисту на національному рівні порушених ГРД прав позивача, а отже, відмова в його прийнятті та розгляді по суті заявлених вимог означатиме порушення його права на ефективний засіб юридичного захисту, що є порушенням вимог як національного законодавства, так і приписів Конвенції та обов'язкової до застосування практики ЄСПЛ.
		При цьому, відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної, зокрема, в його постанові від 31.05.2016 року у справі № 21-451а16, спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, що виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося б примусове виконання рішення.
		Як вже зазначалося, відповідно до вимог частини першої статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
		Так, Конституційний Суд України в рішенні від 25.12.1997 року №9-зп у справі за конституційним зверненням громадян щодо офіційного тлумачення статей 55, 64, 124 Конституції України (справа за зверненнями жителів міста Жовті Води) зазначив, що частину першу статті 55 Конституції України треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод.
		Крім того, Конституційний Суд України у рішенні від 30.01.2003  року № 3-рп/2003 у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої статті 120, частини шостої статті 234, частини третьої статті 236 Кримінально-процесуального кодексу України (справа про розгляд судом окремих постанов слідчого і прокурора) зазначив, що «правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах».
		Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8). Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (стаття 2) і в Конвенції про захист прав людини та основних свобод (стаття 13).
		З урахуванням наведеного, суд дійшов висновку, що позивач обрав належний, допустимий та ефективний спосіб захисту його порушеного права шляхом визнання протиправним та скасування оскаржуваних Висновку та Рішення.
		Оцінюючи правомірність спірного Висновку відповідача, суд виходить з наступного. 
		Частиною другою статті 2 КАС України закріплено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
		Суд констатує, що «на підставі Закону» означає, що суб'єкт владних повноважень: 1) повинен бути утвореним у порядку, визначеному Конституцією та законами України; 2) зобов'язаний діяти на виконання закону, за умов та обставин, визначених ним; «у межах повноважень» означає, що суб'єкт владних повноважень повинен приймати рішення, а дії вчиняти відповідно до встановлених законом повноважень, не перевищуючи їх; «у спосіб» означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний дотримуватися встановленої законом процедури і форми прийняття рішення або вчинення дії і повинен обирати лише визначені законом засоби.
		Зазначені критерії, хоч і адресовані суду, але одночасно вони є і вимогами для суб'єкта владних повноважень, який приймає відповідне рішення, вчиняє дії чи допускається бездіяльності.
		Відповідно до частини другої статті 6 КАС України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
		Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
		Відповідно до висновку ЄСПЛ у справі «Проніна проти України» (рішення від 18.07.2006 року), кожен доречний і важливий аргумент особи має бути проаналізований і суд має надати відповідь на кожен з таких аргументів.
		Щодо суті обставин, які були покладені ГРД в основу прийняття оскаржуваного Висновку, оцінка яких стала підставою для його прийняття, суд зазначає наступне.
		Відносно висновків відповідача щодо наявності обґрунтованих підстав для висновку про невідповідність способу життя позивача задекларованим доходам виходячи з даних декларацій, зважаючи на існуючий в державі Конституційний порядок суд враховує, що наказом Міністра фінансів України від 13.03.2015 року № 333 затверджено Порядок здійснення перевірки достовірних відомостей, зазначених у декларації про майно, доходи, витрати і зобов'язання фінансового характеру, яким визначено механізм проведення контролюючими органами, зокрема, органами ДФС України, перевірки (арифметичний контроль) відомостей, зазначених у декларації про майно, доходи, витрати і зобов'язання фінансового характеру за минулий рік з метою забезпечення відкритості та прозорості діяльності суб'єктів декларування.
		Так, декларації позивача були предметом перевірки під час надання висновків компетентними органами в порядку Закону України «Про очищення влади».
		Відповідно до форми декларації, яка заповнювалася суддею, розділи 4, 5, 6, що стосуються нерухомого майна та транспортних засобів повинні були заповнюватися лише державними службовцями 1 та 2 категорії, до яких суддя ОСОБА_1 не відносилася. Подання та правильне заповнення декларацій неодноразово перевірялося уповноваженими на це органами.
		Нову форму декларації було прийнято як Додаток до Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції» від 07 квітня 2011 року № 3206-VI. Порядок заповнення декларації було змінено постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 2012 року №64 «Про виготовлення бланків декларації про майно, доходи, витрати і зобов'язання фінансового характеру». Кабінетом Міністрів України постановлено, що: бланки декларації про майно, доходи, витрати і зобов'язання фінансового характеру виготовляються особами, які відповідно до Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції» заповнюють і подають декларації, шляхом роздрукування або копіювання їх на папері формату А4 за формою, наведеною в додатку до зазначеного Закону (включаючи примітку). Бланк складається з 10 сторінок; зазначені бланки не є бланками документів суворої звітності.
		Окрім того, відповідно до пункту 8 частини першої статті 11 Закону України «Про запобігання корупції» до повноважень Національного агентства з питань запобігання корупції належить, зокрема, здійснення в порядку, визначеному цим Законом, контролю та перевірки декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, зберігання та оприлюднення таких декларацій, проведення моніторингу способу життя осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування.
		Згідно з положеннями частини першої статті 50 зазначеного Закону, повна перевірка декларації полягає у з'ясуванні достовірності задекларованих відомостей, точності оцінки задекларованих активів, перевірці на наявність конфлікту інтересів та ознак незаконного збагачення і може здійснюватися у період здійснення суб'єктом декларування діяльності, пов'язаної з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, а також протягом трьох років після припинення такої діяльності.
		Так, НАЗК проводить перевірку декларації на підставі інформації, отриманої від фізичних та юридичних осіб, із засобів масової інформації та інших джерел, про можливе відображення у декларації недостовірних відомостей.
		Як вбачається зі статті 51 Закону України «Про запобігання корупції», НАЗК здійснює вибірковий моніторинг способу життя суб'єктів декларування з метою встановлення відповідності їх рівня життя наявним у них та членів їх сім'ї майну і одержаним ними доходам згідно з декларацією особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що подається відповідно до цього  Закону.
		Моніторинг способу життя суб'єктів декларування здійснюється НАЗК на підставі інформації, отриманої від фізичних та юридичних осіб, а також із засобів масової інформації та інших відкритих джерел інформації, яка містить відомості про невідповідність рівня життя суб'єктів декларування задекларованим ними майну і доходам.
		Встановлення невідповідності рівня життя суб'єкта декларування задекларованим ним майну і доходам є підставою для здійснення повної перевірки його декларації. У разі встановлення невідповідності рівня життя НАЗК надається можливість суб'єкту декларування протягом десяти робочих днів надати письмове пояснення за таким фактом.
		У разі виявлення за результатами моніторингу способу життя ознак корупційного правопорушення або правопорушення, пов'язаного з корупцією, НАЗК інформує про них спеціально уповноважені суб'єкти у сфері протидії корупції.
		Отже, виявлення відповідачем за результатом здійснення аналізу декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, ознак можливого відображення у декларації недостовірних відомостей та ознак можливого незаконного збагачення, не є підставою для висновку про невідповідність особи критеріям доброчесності та професійної етики, оскільки відповідні обставини мають бути перевірені уповноваженим на це органом та підтверджені допустимими доказами.
		При цьому, судом враховано правову позицію, викладену у рішенні Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11.04.2018 року в адміністративній справі № 814/886/17, згідно з якою здійснення контролю та перевірки декларації осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, зокрема, щодо достовірності повноти відомостей, зазначених суб'єктом декларування у декларації, належить до  виключної компетенції НАЗК.
		Незважаючи на вищевикладене, в порушення вимог Конституції України, відповідачем фактично виконано функції органів Державної фіскальної служби України та НАЗК, з огляду на надання оцінки декларацій позивача, а також надано оцінку діям НАЗК та встановлено бездіяльність НАЗК в контексті не застосування заборон, відносно позивача, передбачених Законом України «Про запобігання корупції».
		Такі дії та рішення відповідача не узгоджуються із положенням частини другої статті 2 Регламенту ГРД та порушують компетенцію інших суб'єктів владних повноважень, зокрема ДФС та НАЗК, адже як вбачається з викладеного, відповідачем не тільки виконано функції зазначених органів, але й одночасно надано оцінку їх діям (бездіяльності).
		Таким чином, висновки відповідача щодо наявності обґрунтованих підстав для висновку про невідповідність способу життя позивача задекларованим доходам є необґрунтованими.
		Окрім того, оскаржуваний Висновок містить відомості про те, що у декларації доброчесності судді за 2011 - 2016 роки, що міститься в досьє Кандидата, Кандидат зазначає, що вона не приймала рішення, передбачені статтею 3 Закону України «Про відновлення довіри до судової влади». Але це не відповідає дійсності, оскільки щодо неї здійснювалась перевірка відповідно до Закону України «Про відновлення довіри до судової влади» саме на підставі прийняття такого рішення (судове рішення, що становить зміст перевірки: ухвала від 06.12.2013 року у справі №761/32665/13-к (провадження №1-кс/761/10825/2013)).
		Разом з тим, ухвала суду від 06.12.2013 року у справі №761/32665/13-к (провадження №1-кс/761/10825/2013)) ОСОБА_1 не виносилася, номер провадження свідчить про те, що справа розглядалася не Солом'янським районним судом м. Києва (провадження, які починаються з цифри 760).
		В декларації доброчесності ОСОБА_1 зазначала, що нею не приймалися одноособово або у колегії суддів рішення, передбачені статтею 3 Закону України «Про відновлення довіри до судової влади в Україні», оскільки особа, щодо якої ОСОБА_1 розглядала питання про обрання запобіжного заходу (пізніше щодо цього факту було рішення Вищої ради юстиції від 04.02.2016 року), не вважала себе учасником масових акцій протесту в період з 21.11.2013 року до набрання чинності цим Законом. 
		Вища рада юстиції дійшла висновку щодо відмови у внесенні подання до Верховної Ради України про звільнення судді Солом'янського районного суду м. Києва ОСОБА_1 з посади за порушення присяги судді.
		При цьому, у Висновку від 18.04.2017 року ГРД фактично особисто звинуватила позивача у порушенні вимог Закону України «Про відновлення довіри до судової влади».
		Зазначені висновки відповідача свідчать про грубе порушення гарантованого статтею 62 Конституцією України та статтею 17 Кримінального процесуального кодексу України (надалі за текстом - КПК України) принципу презумпції невинуватості та забезпеченості доведення вини. 
		Презумпція невинуватості - це правовий принцип, за яким щодо особи, яка підозрюється у вчиненні злочину, припускається невинність до того часу, поки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому законодавством, і встановлено вироком суду, який набрав законної сили.
		Так, частиною другою статті 17 КПК України передбачено, що ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом.
		Окрім того, частиною четвертою статті 296 Цивільного кодексу України встановлено гарантії реалізації такого принципу та вказано, що ім'я фізичної особи, яка затримана, підозрюється чи обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, або особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, може бути використане (обнародуване) лише в разі набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо неї або винесення постанови у справі про адміністративне правопорушення та в інших випадках, передбачених законом.
		Відповідно до статті 7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод нікого не може бути визнано винним у вчиненні будь-якого кримінального правопорушення на підставі будь-якої дії чи бездіяльності, яка на час її вчинення не становила кримінального правопорушення згідно з національним законом або міжнародним правом. 
		Принцип презумпції невинуватості закріплений також положеннями частини першої статті 11 Загальної декларації прав людини, в якій закріплено, що кожна людина, обвинувачена у вчиненні злочину, має право вважатися невинною доти, доки її винність не буде встановлена в законному порядку шляхом прилюдного судового розгляду, при якому їй забезпечують усі можливості для захисту.
		Презумпція невинуватості зафіксована у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права, зокрема у пункті 2 статті 14, яким визначено, що кожен обвинувачений в кримінальному злочині має право вважатися невинним, поки винність його не буде доведена згідно з законом.
		У Рішенні Європейського суду з прав людини від 10.12.2009 року встановлено, що пункт 2 статті 6 Конвенції забезпечує право вважатися невинним доти, доки вину не буде доведено в законному порядку. Презумпція невинуватості, яка розглядається як процесуальна гарантія в контексті самого кримінального провадження, накладає вимоги щодо, зокрема: тягара доведення; правових презумпцій фактів права; привілею проти самообвинувачення; досудового оприлюднення елементів справи; передчасних висловлювань суду або інших представників держави про вину обвинувачуваної особи (пункт 93 Рішення).
		У Рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Грабчук проти України» від 21.03.2006 року передбачено, що презумпція невинуватості порушена, якщо твердження посадової особи щодо особи, обвинуваченої у вчиненні злочину, відображає думку, що особа винна, коли цього не було встановлено відповідно до закону (пункт 42 Рішення).
		Таким чином, практика Європейського суду з прав людини однозначно вказує, що порушення презумпції невинуватості має місце і у разі, коли відносно винуватості особи висловлюються до встановлення цього відповідно до закону.
		У випадку, що розглядається, ГРД, яка не є судовою інстанцією щодо кримінальних справ та не може встановлювати будь-які факти щодо винуватості осіб у вчиненні кримінального правопорушення, порушила приписи статті 124 Конституції України, якою передбачено, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається.
		Суд звертає увагу, що згідно з пунктом 39 висновків 17 від 2014 року Консультативної ради Європейських суддів «Про оцінку роботи суддів, якість правосуддя та дотримання принципів незалежності суду» інформація, яка використовується в процесі оцінювання повинна бути надійною і базуватися на доказах.
		Суд звертає увагу на те, що у відповідності до вимог національного законодавства, зокрема, приписів Конституції України, Закону України «Про судоустрій і статус суддів», Кодексу суддівської етики, обов'язкових до врахування рішень Конституційного Суду України та положень міжнародного права, закріплених, у тому числі, у Загальній хартії судді, ухваленої 17.11.1999 року Центральною радою Міжнародної асоціації суддів в Тайпеї, Висновку № 3(2002) Консультативної ради європейських суддів щодо принципів та правил, які регулюють професійну поведінку суддів, зокрема, питання етики, несумісної поведінки та безсторонності, рішеннях Європейського суду з прав людини, Рекомендації CM/Rec (2010)12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов'язки, Рекомендації № R (94) 12 Комітету Міністрів Ради Європи для держав-членів щодо незалежності, ефективності та ролі суддів, Висновку Першої експертної комісії Міжнародної Асоціації Суддів (2000) «Незалежність судді у його власному суді», суддя повинен виконувати свої професійні обов'язки незалежно, виходячи виключно з фактів, установлених на підставі власної оцінки доказів, розуміння закону, верховенства права, що є гарантією справедливого розгляду справи в суді, не зважаючи на будь-які зовнішні впливи, стимули, загрози, втручання або публічну критику. 
		Судова влада в Україні відповідно до конституційних засад поділу влади здійснюється незалежними та безсторонніми судами, утвореними згідно із законом. Здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. 
		Законом забороняється втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою впливу на безсторонність суду.
		Незалежність судді є неодмінною умовою неупередженого відправлення правосуддя згідно із законом. Це нероздільні поняття. Всі інституції та органи влади, як національні, так і міжнародні, повинні поважати, захищати та оберігати цю незалежність.
		Судді повинні персонально бути повністю звільненими від відповідальності стосовно претензій, що пред'являються їм у зв'язку з добросовісним здійсненням ними своїх функцій.
		Відповідно, давати оцінку процесуальним діям суддів щодо розгляду конкретної судової справи можуть тільки суди апеляційної і касаційної інстанцій при перегляді судових рішень, оскільки судові рішення є обов'язковими до виконання на всій території України і тому вважаються законними, доки вони не скасовані в апеляційному чи касаційному порядку або не переглянуті компетентним судом в іншому порядку, визначеному процесуальним законом, у межах провадження справи, в якій вони ухвалені.
		Беручи до уваги наведене, визначені в оскаржуваному Висновку ГРД обставини є безпідставними та протиправними. 
		З приводу висновків ГРД щодо невідповідності способу життя кандидата та її близьких родичів розміру отриманих доходів, що викликає сумніви в законності походження коштів. Зокрема, зазначено про численні закордонні поїздки кандидата та членів її сім'ї. Оскільки найменший бюджет подорожі становив 1000 доларів США, на думку ГРД, "ні кандидат, ні її батьки не могли фінансувати вказані поїздки". 
		Згідно з доводами позивача, з приводу закордонних подорожей, щодо Угорщини, вона відряджалась на навчання за рахунок посольства США. Інші закордонні поїздки здійснювались за рахунок отриманої заробітної плати та коштів, наданих батьками, які мають дохід від підсобного господарства. Її дочка є студенткою, їздила за кордон за програмами обміну. Відомості, надані Національним антикорупційним бюро України, щодо перебування чоловіка за кордоном упродовж 261 дня у 2012 році не відповідають дійсності, оскільки в цей час він працював на державній службі.
		Таким чином, за умови недостовірності відомостей, що міститься в оскаржуваному Висновку від 18.04.2017 року відносно зазначених вище порушень, у ГРД були відсутні підставі для прийняття Рішення від 18.04.2017 року, оформленого у вигляді Протоколу засідання ГРД № 9, про затвердження Висновку про невідповідність ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики.
		Окрім наведеного, суд зазначає наступне. 
		Згідно з вимогами частини шостої статті 87 Закону № 1402-VIII ГРД, зокрема: збирає, перевіряє та аналізує інформацію щодо судді (кандидата на посаду судді); надає Комісії інформацію щодо судді (кандидата на посаду судді); надає, за наявності відповідних підстав, Комісії висновок про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності, який додається до досьє кандидата на посаду судді або до суддівського досьє.
		Правила організації та діяльності ГРД визначені її Регламентом, схваленим рішення ГРД  від 23.11.2016 року № 1/2016  (далі також - Регламент), статтею 2 якого закріплено, що завданням ГРД як інструменту громадськості, що встановлений  Законом № 1402-VIII, є утвердження доброчесності та високих стандартів професійної етики у суддівському корпусі. З цією метою ГРД сприяє Комісії у встановленні відповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності для цілей кваліфікаційного оцінювання шляхом надання інформації про них або висновків про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) цим критеріям.
		ГРД та її члени здійснюють свою діяльність на засадах добросовісності, безсторонності, прозорості, рівноправності членів, політичної нейтральності (стаття 3 Регламенту ГРД).
		Відповідно до вимог статті 18 Регламенту, за результатами перевірки та (або) аналізу інформації щодо судді (кандидата на посаду судді) Рада колегією або зборами за відсутності підстав для прийняття (затвердження висновку) може прийняти рішення про надання Комісії інформації щодо доброчесності та (або) етичності поведінки судді (кандидата на посаду судді), якщо вона може бути важливою для цілей кваліфікаційного оцінювання. У рішенні наводяться посилання на джерела інформації, а в разі необхідності самі джерела додаються до рішення.
		Водночас згідно з вимогами статті 19 Регламенту, за результатами аналізу та перевірки інформації щодо судді (кандидата на посаду судді), Рада колегією приймає вмотивований висновок про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності, якщо визнає достовірною інформацію, яка є достатньою для такого висновку або наявність обґрунтованого сумніву щодо відповідності судді (кандидата на посаду судді) критерію доброчесності чи професійної етики, що може негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади.
		У висновку наводяться посилання на джерела інформації, а в разі необхідності самі джерела додаються до висновку.
		Прийнятий колегією ГРД висновок виноситься на збори ГРД для затвердження. ГРД зборами може: 1) затвердити висновок (у тому числі внісши зміни у разі необхідності) і надати його Комісії; 2) скерувати висновок відповідній або іншій колегії ГРД чи окремому члену ГРД для доопрацювання із внесенням на затвердження Ради; 3) прийняти рішення про направлення інформації Комісії без затвердження висновку; 4) відхилити висновок.
		Отже, за результатом проведеної перевірки та (або) аналізу отриманої інформації ГРД може прийняти та направити до Комісії або висновок про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності, або рішення про направлення (надання) інформації щодо особи.
		При цьому, підставою для прийняття висновку є наявність у ГРД або достовірної інформації, або обґрунтованого сумніву щодо відповідності судді (кандидата на посаду судді) критерію доброчесності чи професійної етики.
		Враховуючи наведене слід зазначити, що згідно з пунктами 169-170 рішення ЄСПЛ від 09.04.2013 року у справі «Олександр Волков проти України» (заява № 21722/11), «вислів «згідно із законом» вимагає, по-перше, щоб оскаржуваний захід мав певне підґрунтя у національному законодавстві; він також стосується якості закону, про який йдеться, вимагаючи, щоб він був доступний для зацікавленої особи, яка, окрім того, повинна мати можливість передбачити наслідки його дії щодо себе, та відповідав принципові верховенства права (див., серед інших джерел, рішення від 25.03.1998 року у справі  «Копп проти Швейцарії», п.55, Reports of Judgments and Decisions 1998-II).
		Отже, ця фраза передбачає (inter alia), що формулювання національного законодавства повинно бути достатньо передбачуваним, щоб дати особам адекватну вказівку щодо обставин та умов, за яких державні органи мають право вдатися до заходів, що вплинуть на їхні конвенційні права (див. рішення від 24.04.2008 року у справі «C. G. та інші проти Болгарії»,  заява №1365/07, п. 39). Крім того, законодавство повинно забезпечувати певний рівень юридичного захисту проти свавільного втручання з боку державних органів. Існування конкретних процесуальних гарантій є у цьому контексті необхідним. Те, які саме гарантії вимагатимуться, певною мірою залежатиме від характеру та масштабів зазначеного втручання (див. рішення у справі «P. G. та J. H. проти Сполученого Королівства», заява № 44787/98, п. 46,  2001-IX)».
		Згідно з вимогами пункту 49 рішення ЄСПЛ від 02.11.2006 у справі «Волохи проти України» (заява № 23543/02) норма права є «передбачуваною», якщо вона сформульована з достатньою чіткістю, що дає змогу кожній особі - у разі потреби за допомогою відповідної консультації регулювати свою поведінку.
		Водночас суд зазначає, що визначення поняття «доброчесність» відсутнє у національному законодавстві України.
		Натомість, відповідно до вимог пункту 11 Глави 3 Положення про порядок та методологію кваліфікаційного оцінювання, показники відповідності критеріям кваліфікаційного оцінювання та засоби їх встановлення, затвердженого рішенням ВККС 03.11.2016 року № 143/зп-16 (далі також - Положення) відповідність кандидата на посаду судді критерію доброчесності оцінюється (встановлюється) за такими показниками:
		11.1. Достовірність відомостей, зазначених кандидатом на посаду судді у декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, декларації про доходи від професійної діяльності для самозайнятої особи, фізичної особи - підприємця.
		11.2. Достовірність відомостей, зазначених кандидатом на посаду судді у декларації родинних зв'язків та декларації доброчесності, а також інших документах, поданих кандидатом.
		11.3. Наявність інформації про вчинення кандидатом на посаду судді проступків або правопорушень, які свідчать про його недоброчесність, а також фактів притягнення його до відповідальності
		11.4. Наявність незабезпечених зобов'язань майнового характеру, які можуть мати істотний вплив на здійснення правосуддя.
		11.5. Відповідність витрат і майна кандидата на посаду судді та членів його сім'ї, а також близьких осіб задекларованим доходам.
		11.6. Дотримання кандидатом на посаду судді законодавства, що регулює його професійну діяльність.
		11.7. Надання адвокатом (патентним повіреним) правової допомоги з питань, які відповідають рівню його компетенції.
		11.8. Чесність і сумлінність при здійсненні професійної діяльності.
		11.9. Інші дані, які можуть вказувати про відповідність кандидата на посаду судді критерію доброчесності.
		Ці показники оцінюються за результатами співбесіди та дослідження інформації, яка міститься у досьє кандидата на посаду судді, зокрема: 1) інформації та документів, наданих кандидатом на посаду судді, та будь-якої іншої інформації, яка міститься у досьє кандидата на посаду судді; 2) інформації, наданої центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом, який забезпечує формування та реалізує державну антикорупційну політику, органом державного фінансового контролю в Україні, іншими органами державної влади, установами та організаціями; 3) декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування; 4) декларації родинних зв'язків та декларації доброчесності кандидата на посаду судді; 5) результатів повної перевірки декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування (у разі її проведення); 6) висновку Громадської ради доброчесності (за наявності); 7) іншої інформації, що включена до досьє кандидата на посаду судді.
		Відповідність кандидата на посаду судді критерію професійної етики згідно з вимогами пункту 10 Глави 3 Положення, оцінюється (встановлюється) за такими показниками:
		10.1. Відповідність витрат і майна кандидата на посаду судді та членів його сім'ї, а також близьких осіб задекларованим доходам.
		10.2. Відповідність кандидата на посаду судді вимогам законодавства у сфері запобігання корупції.
		10.5. Наявність фактів притягнення кандидата на посаду судді до відповідальності за вчинення проступків або правопорушень, які свідчать про неетичність його поведінки.
		10.6. Інша інформація, що міститься у досьє кандидата на посаду судді.
		Ці показники оцінюються за результатами дослідження інформації, яка міститься у досьє кандидата на посаду судді, та співбесіди.
		Таким чином, оскільки відповідно до статті 87 Закону № 1402-VIII ГРД утворюється з метою сприяння Комісії у встановленні відповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності для цілей кваліфікаційного оцінювання, суд вважає, що при прийнятті будь-якого з передбачених статтями 18, 19 Регламенту рішень, відповідач має враховувати саме показники, визначені пунктами 10, 11 Глави 3 Положення.
		Згідно зі статтею 19 Регламенту, за результатами аналізу та (або) перевірки інформації щодо судді (кандидата на посаду судді) Рада колегією приймає вмотивований висновок про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та (або) доброчесності, якщо визнає достовірною інформацію, яка є достатньою для такого висновку; або наявність обґрунтованого сумніву щодо відповідності судді (кандидата на посаду судді) критерію доброчесності чи професійної стики, то може негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади.
		За приписами статті 21 Регламенту, перевірка інформації про суддю (кандидатів на посаду судді) проводиться з метою оцінки її достовірності. 
		З метою перевірки інформації про суддю (кандидата на посаду судді) член Ради: з'ясовує і оцінює надійність джерела інформації; порівнює інформацію з різних джерел; робить необхідні запити на доступ до публічної інформації; звертається за консультаціями до осіб, які можуть надати експертну допомогу; звертається за додатковою інформацією до очевидців; здійснює інші дії відповідно до рекомендованого алгоритму збору, перевірки та аналізу інформації про суддю (кандидата на посаду судді), а також інші дії. які вважає необхідними.
		Аналіз інформації про суддю (кандидатів на посаду судді) проводиться з метою визначення релевантності інформації для цілей кваліфікаційного оцінювання та підготовки проекту рішення або висновку Ради щодо судді (кандидата на посаду судді).
		Відповідно до пункту 43 Положення про порядок та методологію кваліфікаційного оцінювання, показники відповідності критеріям кваліфікаційного оцінювання та засоби їх встановлення, затвердженого Рішенням Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 03.11.2016 року № 143/зп-16, за наявності відповідних підстав Громадська рада доброчесності надає Комісії вмотивований висновок про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності або іншу інформації стосовно судді (кандидата на посаду судді), які надаються та розглядаються Комісією у порядку, встановленому Регламентом Комісії.
		Згідно з положеннями пункту 4.10.3. Регламенту Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, затвердженого рішенням Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 13.10.2016 року № 81-зп/16 (далі також - Регламент ВВКС), інформація або висновок має містити: 1) прізвище, ім'я, по батькові судді (кандидата на посаду судді), щодо якого надається інформація; 2) назву посади, на яку претендує або яку займає суддя (кандидат на посаду судді), та процедури, в межах якої надано інформацію або висновок; 3) дату затвердження; 4) обґрунтовану достатніми доказами інформацію, яка може свідчити про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям доброчесності та професійної етики з посиланням на надійні та достовірні джерела, які її підтверджують (у разі надання висновку); 5) позитивну або негативну інформацію щодо судді (кандидата на посаду судді) з посиланням на джерела, які її підтверджують (у разі надання інформації); 6) інформацію щодо пояснень судді (кандидата на посаду судді), відмови від їх надання, мотиви та підстави їх врахування або відхилення, відомості щодо можливості судді (кандидата на посаду судді) ознайомитися з інформацією або висновком (у разі надання висновку або інформації негативного характеру); 7) узагальнювальний висновок; 8) додатки, які містять матеріали, що підтверджують викладену інформацію щодо судді (кандидата на посаду судді), та пояснення судді (кандидата на посаду судді). Інформація, зазначена в пунктах 4-5 абзацу першого цього підпункту, має бути персоніфікованою та містити інформацію про особу, яка надала таку інформацію (джерело походження інформації). У разі недотримання зазначених вимог така інформація вважається анонімною і не підлягає розгляду. 
		Інформація або висновок мають бути підписані усіма членами Громадської ради доброчесності, які брали участь в ухваленні рішення про надання Комісії інформації або висновку. 
		У разі недотримання Громадською радою доброчесності зазначених вимог Комісія у складі колегії може ухвалити рішення про залишення без розгляду такої інформації або висновку.
		В той же час, як вбачається з аналізу позовних матеріалів та наданого висновку, оскаржуваний Висновок містить недостовірні, неперевірені, надумані та такі, що не підтверджені будь-якими доказами дані (висновки). Отже, такі дані фактично відповідачем не збиралися та не можуть існувати з огляду на відсутність в реальному світі фактів, які б вони могли підтверджувати. Тобто, дані та висновки щодо невідповідності ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики були спотворені, відповідно, не могли бути прийняті Вищою кваліфікаційною комісією суддів України до уваги під час прийняття мотивованого рішення про підтвердження або непідтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді.
		Окрім того, Висновок щодо позивача не містить в собі інформації, передбаченої підпунктом 6, а також, додатки не містять пояснень судді, як це передбачено підпунктом 8 пункту 4.10.3. Регламенту ВККС.
		Разом з тим, як вже зазначалося вище, відповідно до частини другої статі 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевою самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		Таким чином, ГРД, як суб'єкт владних повноважень, не дотрималась вказаних вимог Конституції України, Закону № 1402-VIII та Регламенту ВВКС, вчинивши порушення процедури прийняття оскаржуваного Висновку, що додатково до вищенаведеного свідчить про його протиправність.
		Суд також вважає, що ГРД, приймаючи оскаржуваний Висновок, допустила порушення прямої норми Конституції України, а саме статті 32 Конституції України, що узгоджується зі статтею 8 Конвенції.
		Згідно з Конституцією України, людина, її честь і гідність визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (частина перша статті 3); органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19); усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах (стаття 21); кожен має право на повагу до його гідності (частина перша статті 28); кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (частина перша статті 68). 
		Частиною другою статті 32 Конституції України встановлено, що не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
		Статтею 8 Конвенції передбачено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
		У рішенні Конституційного Суду України від 20.01.2012 року № 2-рп/2012 зазначено, що аналізуючи питання щодо поширення інформації про сімейне життя особи, яка займає посаду, пов'язану із здійсненням функцій держави або органів місцевого самоврядування, Конституційний Суд України враховує, що така інформація зазвичай стосується не лише цієї особи, а й інших осіб, зокрема, членів її сім'ї, яким Конституція України теж гарантує право на невтручання в їх особисте і сімейне життя, крім випадків, визначених законом. Тому, поширення даних про таких фізичних осіб - членів сім'ї, що можуть стати відомими в результаті поширення інформації про саму посадову особу, крім випадків, визначених законом, може призвести до порушення їх конституційних прав, зашкодити гідності, честі, діловій репутації тощо. Застереження щодо недопущення порушення конституційних прав членів сімей посадових осіб Конституційний Суд України висловив у своєму рішенні від 06.10.2010 року №21-рп/2010.
		Таким чином, Конституційний Суд України, даючи офіційне тлумачення частинам першій та другій статті 32 Конституції України, вважає, що інформація про особисте та сімейне життя особи (персональні дані про неї) - це будь-які відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована, а саме: національність, освіта, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров'я, матеріальний стан, адреса, дата і місце народження, місце проживання та перебування тощо, дані про особисті майнові та немайнові відносини цієї особи з іншими особами, зокрема, членами сім'ї, а також відомості про події та явища, що відбувалися або відбуваються у побутовому, інтимному, товариському, професійному, діловому та інших сферах життя особи, за винятком даних стосовно виконання повноважень особою, яка займає посаду, пов'язану зі здійсненням функцій держави або органів місцевого самоврядування. Така інформація про фізичну особу та членів її сім'ї є конфіденційною і може бути поширена тільки за їх згодою, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
		Положення частини першої статті 32 та частина третьої статті 34 Конституції України перебувають у системному взаємозв'язку і передбачають як недопустимість порушення права людини на недоторканність особистого та сімейного життя, так і реалізацію особою права на вільне збирання, зберігання, використання і поширення інформації.
		Парламентська Асамблея Ради Європи в Резолюції № 1165 зазначила, що право кожної людини на приватність і право на свободу вираження поглядів є основою демократичного суспільства; ці права не є абсолютними і не мають ієрархічного характеру, оскільки мають однакову цінність (пункт 11). Виходячи з цього, право на приватність, закріплене у статті 8 Конвенції, повинне захищати приватне життя особи не лише від втручання влади, а й від подібних дій з боку інших осіб чи інститутів, зокрема, засобів масової інформації (пункт 12 Резолюції № 1165).
		Положення частини другої статті 32 Конституції України передбачають вичерпні підстави можливого правомірного втручання в особисте та сімейне життя особи (в тому числі й тієї, яка займає посаду, пов'язану з функціями держави або органів місцевого самоврядування, та членів її сім'ї). Такими підставами є згода особи на збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації стосовно неї, а також, у разі відсутності такої згоди, випадки, визначені законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
		Даючи офіційне тлумачення положень частини першої та другої статті 32 Конституції України у системному зв'язку з частиною другою статті 34 Основного Закону, Конституційний Суд України дійшов висновку, що збирання, зберігання, використання та поширення державою, органами місцевого самоврядування, юридичними або фізичними особами конфіденційної інформації про особу без її згоди є втручанням в її особисте та сімейне життя, яке допускається винятково у визначених законом випадках і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
		Разом з тим, ОСОБА_1, як і власне і члени її сім'ї не надавали згоди ГРД на збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації стосовно неї. Законом не передбачено право ГРД оприлюднювати та поширювати таку інформацію, згідно із законом, Рада взагалі не є суб'єктом, яким вказана інформація може бути надана.
		Невід'ємною частиною положень статті 8 Конвенції є практика ЄСПЛ, яка виробила критерії правомірності втручання у приватне і сімейне життя особи (зокрема, рішення у справі «Олександр Волков проти України» від 09.01.2013 року). Заявник у цій справі скаржився на порушення його прав, передбачених статтями 8 та 6 Конвенції, під час його звільнення з посади судді Верховного Суду України.
		Порушення статті 8 Конвенції було констатоване ЄСПЛ з огляду на те, що втручання у приватне життя заявника, за яким його звільнено з посади судді, не було законним, оскільки застосовні при цьому законодавчі положення не були передбачуваними щодо їхніх наслідків та не забезпечували гарантій від свавілля. У цьому зв'язку ЄСПЛ зазначив, що відсутність керівних принципів та практики, які б визначали послідовне та обмежувальне тлумачення поняття «порушення присяги», а також відсутність належних юридичних захисних механізмів призвели до непередбачуваності наслідків застосування відповідних положень національного законодавства. Виходячи з цього, можна навіть припустити, що будь-яка провина судді, яка мала місце у будь-який момент протягом його професійної кар'єри, за бажанням могла бути розтлумачена дисциплінарним органом як достатня фактична підстава для обвинувачення у вчиненні такого дисциплінарного правопорушення, як «порушення присяги», та призвести до звільнення його з посади (пункт 181 рішення Європейського суду).
		ЄСПЛ також вказав, що необхідні процедурні гарантії, які б могли запобігти свавільному застосуванню відповідного матеріального законодавства, не були запроваджені. Зокрема, національне законодавство не передбачало будь-яких обмежень строків ініціювання та здійснення провадження щодо судді за «порушення присяги». Відсутність будь-яких строків давності давала дисциплінарним органам повну свободу дій та порушила принцип юридичної визначеності (пункт 185 рішення Європейського суду).
		У світлі вищенаведених міркувань ЄСПЛ прийшов до висновку, що втручання у право заявника на повагу до його приватного життя було незаконним: воно не відповідало національному законодавству та, більш того, чинне національне законодавство не відповідало вимогам передбачуваності та належного захисту від свавілля (пункт 186 рішення Європейського суду).
		Оскільки положення статті 32 Конституції України кореспондується зі статтею 8 Конвенції, а факти та обставини, викладені в оскаржуваному Висновку про те, що кандидат на посаду судді не відповідає критеріям доброчесності та професійної етики можуть бути в подальшому підставою для звернення ВККС до відповідних органів щодо вирішення питання про притягнення його до дисциплінарної, адміністративної, кримінальної відповідальності та зупинення проведення кваліфікаційного оцінювання цього судді (частини п'ята-сьома статті 84 Закону № 1402-VIII), то, відповідно до обов'язкового до застосування характеру рішень та практики ЄСПЛ, практика тлумачення та застосування вказаної статті Конвенції ЄСПЛ має враховуватися при розгляді цієї справи.
		Встановлення  факту недоброчесної поведінки судді є підставою для його звільнення (пункт 4 частини 161 розділу XV Перехідних положень Конституції України, частина восьма та дев'ята статті 109 Закону № 1402-VIII). В той же час, ані Конституція України, ані норми Закону № 1402-VIII не містять тлумачення понять доброчесність та недоброчесна поведінка. Також, відсутня методика визначення того, яка поведінка є недоброчесною, відсутнє визначення періоду перевірки судді на доброчесність.
		Проаналізувавши наведені норми Конституції України, Конвенції та практики ЄСПЛ, суд приходить до переконання про протиправність оскаржуваного Висновку, який прийнятий без врахування прав ОСОБА_1, визначених положеннями статті 32 Конституції України та статті 8 Конвенції. У випадку, що розглядається, позбавлення зазначеного права не має справедливої рівноваги між державними інтересами та необхідністю захистити права ОСОБА_1 на повагу до свого приватного і сімейного життя, а, отже, є порушенням її прав, визначених положеннями статті 32 Конституції України та статті 8 Конвенції. 
		Суд також вважає, що оскаржуваний Висновок прийнятий з порушенням статті 6 Конвенції, що передбачає захист права на справедливий суд.
		Так, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або - тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, - коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя (частина перша статті 6 Конвенції).
		Аналогічно до статті 8 Конвенції, невід'ємною частиною положень її статті 6 є практика ЄСПЛ, а саме його рішення у вже згаданій справі «Олександр Волков проти України». 
		У зазначеній справі заявник скаржився до ЄСПЛ за пунктом 1 статті 6 Конвенції та зазначив, що його справа не була розглянута незалежним і безстороннім судом, встановленим законом; що провадження у ВРЮ було несправедливим, процедуру голосування у Верховній Раді України було порушено; що йому не було забезпечено право на суд у зв'язку з відсутністю у Вищого адміністративного суду України повноважень переглядати рішення ВРЮ, а також, що мало місце порушення принципу рівності сторін.
		ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв'язку з відсутністю незалежності та безсторонності ВРЮ з огляду на об'єктивні (процедура формування та персональний склад ВРЮ) та суб'єктивні (особиста упередженість членів ВРЮ) критерії.
		Процедуру формування ВРЮ Європейський суд визнав такою, що не відповідає Конвенції, оскільки на той час більшість членів ВРЮ призначалась органами законодавчої та виконавчої влади. Щодо її персонального складу ЄСПЛ вказав, що Міністр юстиції та Генеральний прокурор, які матеріально, ієрархічно та адміністративно залежні від основного місця роботи, не можуть вважатись незалежними та безсторонніми, а останній, окрім того, очолює систему органів прокуратури, представники якої беруть участь у розгляді суддями справ, що створює загрозу порушення вимоги безсторонності як суддями при розгляді справ, так і Генеральним прокурором - щодо тих суддів, чиї рішення він не підтримує. Останній довід також стосується тих членів ВРЮ, які призначаються конференцією працівників прокуратури України.
		ЄСПЛ зазначив, що вирішуючи справу заявника та виносячи обов'язкове для виконання рішення, ВРЮ, парламентський комітет та пленарне засідання парламенту разом виконували функцію суду (пункт 90 рішення у справі «Олександр Волков проти України»).
		Отже, суд вважає, що ГРД, приймаючи оскаржуваний Висновок, також виконувала функцію суду у розумінні статті 6 Конвенції, оскільки нею досліджувались певні факти, яким надано юридичну оцінку. Оскаржуваний Висновок може мати наслідком притягнення ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності і безпосередньо впливає на суддівську кар'єру.
		Таким чином, якщо ГРД виконує функцію суду у розумінні статті 6 Конвенції, то вона повинна відповідати принципу «незалежного та безстороннього суду», що передбачає незалежність від виконавчої влади, політичних груп, зовнішнього втручання. Важливими факторами є, зокрема, склад суду, процедура призначення.
		У пункті 113 рішення у справі «Олександр Волков проти України» ЄСПЛ зазначив, що, згідно зі статтею 19 Закону «Про Вищу раду юстиції» 1998 року, тільки чотири члени ВРЮ працюють в ній на постійній основі. Інші члени працюють та отримують свою зарплатню поза межами ВРЮ, що неминуче означає їхню матеріальну, ієрархічну та адміністративну залежність від їхніх головних роботодавців та ставить під загрозу як їхню незалежність, так і безсторонність. Зокрема, у випадку Міністра юстиції та Генерального прокурора України, які є членами ВРЮ за посадою, втрата основної посади означає втрату членства у ВРЮ.
		Аналогічно і Закон № 1402-VIII не передбачає порядку і джерела фінансування діяльності ГРД, відповідно, принцип незалежності суду, передбачений статтею 6 Конвенції, при ухваленні оскаржуваного Висновку не дотримано. Члени ГРД працюють та отримують свою зарплатню поза межами Ради, що неминуче означає їхню матеріальну, ієрархічну та адміністративну залежність від їхніх головних роботодавців та ставить під загрозу як їхню незалежність, так і безсторонність. 
		Законом № 1402-VIII не визначено правового статусу члена ГРД. Хоча він приймає участь у діяльності цього утворення (ГРД) на постійній основі, його права та обов'язки не визначені, а також, відсутні гарантії його незалежності та не визначена можливість притягнення до кримінальної, адміністративної та дисциплінарної відповідальності у разі можливих зловживань.
		Принцип незалежності суду також порушений під час призначення членів ГРД. Так, члени ГРД призначаються зборами представників громадських об'єднань строком на два роки і можуть бути призначені повторно (частина дев'ята статті 87 Закону № 1402-VIII).
		Але, направити своїх представників для участі у зборах можуть не всі громадські організації або громадські спілки, а лише ті, які протягом щонайменше останніх двох років, що передують дню проведення зборів, здійснюють діяльність, спрямовану на боротьбу з корупцією, захист прав людини, підтримку інституційних реформ, в тому числі реалізують проекти у цих сферах (частина одинадцята статті 87 Закону № 1402-VIII), що не відповідає вимогам частини п'ятої статті 36 Конституції України, яка визначає, що всі об'єднання громадян рівні перед законом. 
		Обов'язкова вимога щодо надання для участі у зборах громадським об'єднанням документів, перелічених пунктами  3, 4, 5 частини тринадцятої статті 87 Закону № 1402-VIII, що видаються міжнародними організаціями (рекомендаційного листа від міжнародної організації з бездоганною репутацією про успішний досвід співпраці та ін.) автоматично ставить в залежність від міжнародних організацій можливість участі представника громадського об'єднання у зазначених зборах.
		Таким чином, оскаржуваний Висновок прийнято без дотримання права ОСОБА_1 на справедливий суд, гарантованого статтею 6 Конвенції.
		Конституція України передбачає, що, відповідно до закону, в системі правосуддя утворюються органи та установи для забезпечення добору суддів, прокурорів, їх професійної підготовки, оцінювання, розгляду справ щодо їх дисциплінарної відповідальності, фінансового та організаційного забезпечення судів (частина десята статті 131 Конституції України).
		Таким чином, органи та установи для забезпечення добору та оцінювання суддів можуть утворюватися лише в системі правосуддя.
		ВККС діє саме в системі правосуддя та є державним органом суддівського врядування (частина перша статті 92 Закону № 1402-VIII). ГРД ж не відноситься до системи правосуддя, а, як вже зазначалось, утворюється з метою сприяння ВККС у встановленні відповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям доброчесності та професійної етики для цілей кваліфікаційного оцінювання (частина перша статті 87 Закону № 1402-VIII). 
		Оскільки ГРД не входить до системи правосуддя, слід констатувати, що з'явилась додаткова ланка, діяльність якої впливає на реалізацію конституційних повноважень ВККС щодо забезпечення оцінювання та добору суддів, що є порушенням статті 131 Конституції України.
		Щодо періоду, який перевірявся ГРД у Висновку слід зазначити, що ОСОБА_1, приймаючи участь у конкурсі на посаду судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, проходила кваліфікаційне оцінювання. Виявлення за результатами такого оцінювання невідповідності судді займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності чи відмова судді від такого оцінювання є підставою для звільнення судді з посади (підпункт 4, частини 16-1 розділу XV Перехідні положення Конституції України). Таким чином, встановлені нові підстави для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності (невідповідність судді займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності чи відмова судді від оцінювання). 
		В той же час, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення (стаття 58 Конституції України).
		Зміни до Конституції України (щодо правосуддя) набрали чинності 30.09.2016 року, отже ГРД, здійснюючи, як уже зазначалось, функцію суду у розумінні статті 6 Конвенції, мала право аналізувати факти щодо відповідності позивача критеріям професійної етики та доброчесності лише за період після 30.09.2016 року, оскільки лише з цієї дати встановлено додаткову підставу для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності (звільнення з посади), а саме за невідповідність судді займаній посаді за критеріями професійної етики або доброчесності. У зв'язку з цим дії відповідача по включенню будь-якої інформації до Висновку, її оцінка на предмет доброчесності та професійної етики за інший період до 30.09.2016 року є противоправними. 
		Окрім цього, суд звертає увагу на європейські рекомендації щодо оцінювання суддів.
		Так, у Висновку Консультативної ради європейських судів № 17 вказується, що формальне індивідуальне оцінювання суддів, де таке існує, має сприяти вдосконаленню та підтриманню функціонування судової системи на найвищому рівні якості на користь громадян держав - членів Ради Європи. Це, у свою чергу, має допомогти зберегти довіру суспільства до судової системи. Це передбачає, що суспільство матиме змогу розуміти принципи та процедуру оцінювання. Тому, загальні умови та методи оцінювання мають бути доступними суспільству. Тим не менше, на думку КРЄС, процес індивідуального оцінювання для кар'єрних цілей або підвищення судді не повинен враховувати думку суспільства стосовно судді. Ця думка не завжди може бути результатом повного чи всебічного розуміння інформації або, можливо, навіть ґрунтуватися на нерозумінні діяльності судді в цілому. Процес та результати індивідуального оцінювання мають перш за все залишатися конфіденційними і не розголошуватися. Розголошення результатів оцінювання загрожуватиме незалежності здійснення судочинства через те, що це може принизити суддю в очах суспільства та зробити вразливим до впливу. Крім цього, оприлюднення результатів оцінювання може означати, що суддя стає об'єктом для обговорення та інших нападок (§ 48).
		Варто знов зазначити, що позивач не надавала ГРД згоди на збирання, зберігання, обробку та використання інформації стосовно неї. Окрім цього, у Законі № 1402-VIII ГРД не надано повноваження прийняття власного Регламенту. В жодному законодавчому акті немає згадки про те, що порядок організації діяльності ГРД має визначатися її Регламентом. Крім того, Законом № 1402-VIII не передбачено, що висновок ГРД має оприлюднюватися.
		Суд при вирішенні даної справи враховує, що міжнародним експертом Ради Європи, було підготовлено Висновок (оприлюднений у ЗМІ 12.06.2017 року) щодо Регламенту ГРД від 10.04.2017 року, де, зокрема, вказується, що «під час різних процедур оцінювання дуже важливо виключити ті фактори, які можуть вплинути на незалежність суддів: «попри похвальну мету забезпечення високих стандартів через систему оцінки, вкрай складно примирити незалежність судді з системою оцінки його діяльності. Якщо треба обирати щось одне з двох, то головною цінністю є суддівська незалежність». Це основне правило, яке потрібно брати до уваги в процесі роботи ГРД (пункт 1.4).
		Конфлікт інтересів має вирішуватися відповідним чином, щоб забезпечити найвищі стандарти прозорості та доброчесності членів ГРД. З огляду на таке, дотримання принципу незалежності судової влади потребує додержання загального правила про те, що практикуючі юристи (адвокати) і прокурори не можуть брати участь у процесі оцінювання суддів. Зважаючи на те, що строк повноважень членів ГРД становить два роки, їхній відвід від участі в розгляді інформації щодо окремої особи внаслідок конфлікту інтересів не є прийнятним варіантом, оскільки протягом двох років практикуючі юристи або прокурори можуть постати перед будь-ким з оцінюваних ними суддів (кандидатів на посаду судді). Крім того, повноваження членів ГРД з оцінювання суддів загалом можуть мати негативний вплив навіть на тих суддів, які не проходять через процес оцінювання, коли члени ГРД постають перед ними в суді (пункт 2.2).
		Висновок від 18.04.2017 року щодо ОСОБА_1 було ухвалено з порушенням вимог щодо прозорості та законності, оскільки згідно з Протоколом №9 Зборів Громадської ради доброчесності були присутні 16 членів.
		Голосування щодо затвердження Висновку: за - 14, проти - 0, утримався - 1 (ОСОБА_7), самовідвід заявили - ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, які не брали участі в розгляді та прийнятті рішення. 
		Висновок від 18.04.2017 року взагалі не має жодного належного та обґрунтованого мотиву його постановлення, а також з тексту Висновку від 18.04.2017 року взагалі не вбачається номер колегії, а також відсутні у Висновку від 18.04.2017 року прізвища та ініціали членів колегії.
		Окрім цього, у пункті 3.6. Висновку експерта Ради Європи стосовно Регламенту ГРД зазначається: «що стосується регулярного оцінювання суддів, то відповідні процедура та критерії мають бути публічними. Однак, сам процес і його результати, в принципі, мають залишатися конфіденційними та не підлягають розголошенню. Таке розголошення майже напевно поставить під загрозу суддівську незалежність із тієї очевидної причини, що публікація може дискредитувати суддю в очах громадськості та, можливо, зробити його/її вразливим до спроб впливу на нього/неї. Крім того, оприлюднення може означати, що суддя піддаватиметься нападам у словесній чи іншій формі».
		Діяльність ГРД у супереч наведеної вище позиції Ради Європи, на думку суду, додатково свідчить про обґрунтованість позовних вимог.
		Виходячи з наведеного в сукупності, суд дійшов висновку, що оскаржуваний Висновок від 18.04.2017 року сформовано відповідачем із порушенням принципів, закріплених Конституцією України, на підставі неперевіреної та необґрунтованої інформації, без дослідження належних та допустимих доказів, без врахування обґрунтованих пояснень позивача, внаслідок чого порушено конституційні права та охоронювані законом інтереси ОСОБА_1 
		Таким чином, суд дійшов висновку, що оспорюваний Висновок ГРД та прийняте на його підставі рішення є протиправними і підлягають скасуванню, а позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають задоволенню.
		Беручи до уваги наведене в сукупності, керуючись статтею 90 Кодексу адміністративного судочинства України, проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, суд дійшов висновку, що заявлені позовні вимоги є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню в повному обсязі.
		Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
		Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
		Відповідач не виконав обов'язок щодо доказування з урахуванням вимог, встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України.
		Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд зазначає наступне.
		У матеріалах справи міститься квитанція  від 14.02.2017 року №99679 про сплату судового збору позивачем у розмірі 704, 80 грн.
		Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
		З огляду на зазначене, суд дійшов висновку про стягнення сплаченої суми судового збору на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань Громадської ради доброчесності.
		Враховуючи викладене та керуючись статтями 2, 6, 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
		 
		В И Р І Ш И В:
		1. Адміністративний позов ОСОБА_1 до Громадської ради доброчесності, третя особа: Вища кваліфікаційна комісія суддів України, про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії задовольнити в повному обсязі. 
		2. Визнати протиправним та скасувати Рішення Громадської ради доброчесності, оформлене у вигляді Протоколу зборів Громадської ради доброчесності №9 від 18 квітня 2017 року, в частині затвердження Висновку про невідповідність ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики.
		3. Визнати протиправним та скасувати Висновок про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики, який затверджено Громадською радою доброчесності від 18 квітня 2017 року.
		4. Стягнути на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_1, адреса: АДРЕСА_1) суму сплаченого судового збору у розмірі 704, 80 грн. (сімсот чотири грн. 80 коп.) за рахунок бюджетних асигнувань Громадської ради доброчесності (код ЄДРПОУ 41711320, адреса: 03103, м. Київ, вул. Механізаторів, 9).
		 
		 
		Відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. 
		Згідно ч. 1 ст. 295 Кодексу адміністративного судочинства України. апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п'ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. 
		У відповідно до пп. 15.5 п. 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. 
		 
		Відповідно до пункту 4 частини п'ятої статті 246 Кодексу адміністративного судочинства України:
		Позивач: ОСОБА_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_1, адреса: АДРЕСА_1);
		Відповідач: Громадська рада доброчесності (код ЄДРПОУ 41711320, адреса: 03103, м. Київ, вул. Механізаторів, 9).
		Третя особа: Вища кваліфікаційна комісія суддів України (код ЄДРПОУ 37316378, адреса: 03109, м. Київ, вул.. Механізаторів, 9).
		 
		 
		 
		          Суддя                                                                                      Л.О. Маруліна

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...