Єдиний державний реєстр судових рішень

В зв’язку з набранням чинності 25.04.2025 Закону України від 26.02.2025 № 4273-ІХ "Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" щодо зміни найменувань місцевих загальних судів" (далі – Закон), частину найменувань судів найближчим часом буде змінено відповідно до переліку наведеному у Законі

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 761/12898/16-ц : Справи про адмінправопорушення (з 01.01.2019); У порядку процесуального законодавства; В порядку ЦПК України; Заяви про перегляд заочного рішення.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 26.10.2018. Забезпечено надання загального доступу: 26.10.2018.
Дата набрання законної сили: 11.10.2018
Номер судового провадження: 61-18128ск18

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Постанова
		Іменем  України
		 
		11 жовтня 2018 року
		м. Київ
		 
		справа № 761/12898/16-ц
		провадження № 61-18128св18 
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Курило В. П. (суддя-доповідач), Коротуна В.М., ЧервинськоїМ.Є.,
		 
		учасники справи:
		позивач - ОСОБА_4,
		відповідачі: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Гнідюк Олександр Борисович, ОСОБА_6,
		третя особа - ОСОБА_7,
		 
		розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_7 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 24 червня 2016 року у складі судді Осаулової А. А. та рішення Апеляційного суду міста Києва від 21 грудня 2016 року у складі колегії суддів: Шкоріної О. І., Антоненко Н. О., Стрижеуса А. М.,
		ВСТАНОВИВ:
		У квітні 2016 року ОСОБА_4 звернулась до суду з позовом до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Гнідюка О. Б., ОСОБА_6, в якому просила визнати недійсними довіреності від 25 травня 2012 року, які видані ОСОБА_4 на ім'я ОСОБА_6, посвідчені приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гнідюком О. Б. та зареєстровані в реєстрі за № 979 та № 976, зобов'язати приватного нотаріуса Київською міського нотаріального округу Гнідюка О. Б. внести до Єдиного реєстру довіреностей інформацію про недійсність вказаних довіреностей від 25 травня 2012 року.
		Позов мотивовано тим, що їй стало відомо з витягів із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, що на підставі довіреностей від 25 травня 2012 року були укладені договори дарування садового будинку, квартири та земельної ділянки, що належать їй праві власності на користь ОСОБА_7 Від її імені на підставі спірних довіреностей діяв ОСОБА_6 Разом з тим, зазначала, що вона будь яких заяв не підписувала, в зв'язку з чим змушена була звернутися з відповідною заявою до правоохоронних органів. Під час досудового розслідування було проведено судово-почеркознавчу експертизу, згідно висновку якої було встановлено, що рукописний запис у зазначених довіреностях виконано іншою особою, з ретельним наслідуванням її почерку.
		Посилаючись на зазначені обставини, просила позов задовольнити.
		Заочним рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 24 червня 2016 року позов задоволено частково.
		Визнано недійсною довіреність від 25 травня 2012 року, яка видана ОСОБА_4 на ім'я ОСОБА_6, посвідчену приватним нотаріусом Київського міського округу Гнідюком О. Б. та зареєстровану в реєстрі за № 979, виконану на бланку ВРВ 136779.
		Визнано недійсною довіреність від 25 травня 2012 року, яка видана ОСОБА_4 на ім'я ОСОБА_6, посвідчену приватним нотаріусом Київського міського округу Гнідюком О. Б. та зареєстровану в реєстрі за № 980, виконану на бланку ВРВ 136780.
		В решті позовних вимог відмовлено.              
		Вирішено питання розподілу судових витрат.
		Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що посвідчені довіреності на ім'я ОСОБА_6, а також договори дарування від 28 вересня 2013 року, 04 жовтня 2013 року, 04 жовтня 2013 року від імені ОСОБА_4 укладені з порушенням чинного законодавства, за відсутності її волі на відчуження свого майна, а тому на підставі частин 1, 3 статті 203, статті 215 ЦК України підлягають визнанню недійсними. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині зобов'язання нотаріуса внести до Єдиного реєстру довіреностей інформацію про недійсність вказаних довіреностей, суд першої інстанції виходив із того, що в розумінні статті 3 ЦПК Україниця вимога є передчасною, так як права позивача в даному випадку не порушені, позивач до приватного нотаріуса КМНО Гнідюка О. Б. з відповідною заявою не зверталася та відмови не отримувала.
		Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 21 грудня 2016 року заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 24 червня 2016 року змінено, виключивши з мотивувальної частини рішення посилання як на встановлений цим рішенням факт про недійсність договорів дарування від 28 вересня 2013 року, 04 жовтня 2013 року, 04 жовтня 2013 року.
		В іншій частині рішення залишено без змін.
		Рішення апеляційного суду мотивована тим, що оскільки предметом розгляду у даній справі є дійсність (недійсність) довіреностей як односторонніх правочинів, то посилання в рішенні суду першої інстанції на недійсність договорів дарування від 28 вересня 2013 року, 04 жовтня 2013 року, 04 жовтня 2013 року з тих же підстав є помилковим.
		16 січня 2017 року ОСОБА_7 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права, просила скасувати заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києві від 24 червня 2016 року та рішення апеляційного суду міста Києва від 21 грудня 2016 року та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
		Касаційна скарга мотивована тим, що поданий позивачем доказ, а саме копія висновків повторної та додаткової судово-почеркознавчої експертизи від 13 липня 2015 року № 6943/6944/15-32, не може бути підставою для прийняття рішення, оскільки вказаний висновок не покладений в якості доказу в основу будь-якого судового рішення у кримінальному провадження, яке вступило в законну силу. Суд апеляційної інстанції не прийняв до уваги та не дав оцінки зауваженням і доводам третьої особи.
		23 лютого 2017 року ОСОБА_4 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ заперечення на касаційну скаргу, в яких просить відхилити касаційну скаргу та залишити без змін заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 24 червня 2016 року та рішення Апеляційного суду міста Києва від 21 грудня 2016 року.
		17 квітня 2018 року справа № 761/12898/16-ц надійшла до Верховного Суду.
		Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
		Колегія суддів відхиляє аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів.
		Судом встановлено, що 27 грудня 2014 року ОСОБА_4 звернулася з заявою до Печерського управління поліції Головного управління Національної поліції у місті Києві про вчинення кримінального правопорушення, відповідні відомості внесені до ЄРДР і розпочато кримінальне провадження № 12014100060007424 від 28 грудня 2014 року за частиною першою статті 358, частини четвертої статті 190 КК України.
		Відповідно до висновку судово-почеркознавчої експертизи № 6943/6944/15-32 від 13 липня 2015 року, яка проведена в рамках зазначеного кримінального провадження Київським науково-дослідним інститутом судових експертиз, згідно з яким, підпис у довіреностях від 25 травня 2012 року на бланку ВРВ № 136779 та ВРВ № 136780 від імені ОСОБА_4 на ім'я ОСОБА_6, посвідчені приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гнідюк О. Б. виконані не ОСОБА_4, а іншою особою з наслідуванням підпису ОСОБА_4 або, можливо, з використанням технічних прийомів.
		Посвідчені приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гнідюк О.Б. довіреності на ім'я ОСОБА_6, зареєстровані в реєстрі за № 979 та за № 976, виконані відповідно на бланках ВРВ 136779 та ВРВ № 136780, ОСОБА_4 не підписувалися.
		Судом встановлено, що експертиза проведена в рамках порушеного кримінального провадження, копія висновку, посвідчена слідчим Печерського районного управління Головного управління МВС України в місті Києві.
		Відповідно до статті 57 ЦПК України (в редакції, чинній на час розгляду справи) доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.
		Належним є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (стаття 58 ЦПК України в редакції, чинній на час розгляду справи), допустимим є доказ, який одержаний з дотриманням порядку, встановленого законом.
		Колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновком суду про те, що висновок експертизи містить інформацію щодо предмета доказування, підстав уважати, що копія висновку отримана з порушенням порядку немає, тому такий доказ є належним та допустимим.
		Зурахуванням вищезазначеного, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що позовні вимоги ОСОБА_4 про визнання недійсними довіреностей, як таких, що укладені з порушенням чинного законодавства та за відсутності волі позивача на їх укладення, є доведеним та обґрунтованим.
		Аргументи касаційної скарги ОСОБА_7 про те, щоподаний позивачем доказ, а саме копія висновків повторної та додаткової судово-почеркознавчої експертизи від 13 липня 2015 року № 6943/6944/15-32, слід відхилити, оскільки підстав не приймати до уваги як письмовий доказ копію висновку експертизи, проведеної в рамках кримінального провадження, немає.
		Представник ОСОБА_7 - ОСОБА_8, будучи присутнім в судовому засіданні першої інстанції 25 травня 2016 року клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи не заявляв. 
		Змінюючи заочне рішення суду першої інстанції, виключивши з мотивувальної частини рішення посилання як на встановлений цим рішенням факт про недійсність договорів дарування від 28 вересня 2013 року, 04 жовтня 2013 року, 04 жовтня 2013 року, суд апеляційної інстанції, враховуючи те що предметом розгляду у даній справі є дійсність (недійсність) довіреностей як односторонніх правочинів, дійшов правильного висновку, що посилання в рішенні суду першої інстанції на недійсність договорів дарування від 28 вересня 2013 року, 4 жовтня 2013 року, 4 жовтня 2013 року з тих же підстав є помилковим.
		Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
		Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
		Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване заочне рішення суду першої інстанції яке змінене в частині рішенням суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки підстави для скасування судових рішень відсутні. 
		Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
		ПОСТАНОВИВ:
		Касаційну скаргу ОСОБА_7 залишити без задоволення.
		Заочне рішенняШевченківського районного суду міста Києва від 24 червня 2016 року в не зміненій частині судом апеляційної інстанції та рішення Апеляційного суду міста Києва від 21 грудня 2016 року залишити без змін. 
		Постанова оскарженню не підлягає.
		 
		Судді:                                                                                                            В. П. Курило
		 
		В.М. Коротун
		 
		М.Є. Червинська

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...