Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 757/56680/16-ц : Цивільні справи (до 01.01.2019); Позовне провадження; Інші справи позовного провадження.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 16.11.2018. Забезпечено надання загального доступу: 16.11.2018.
Дата набрання законної сили: 07.11.2018
Номер судового провадження: 14-267цс18

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 
		ПОСТАНОВА 
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 
		 
		07 листопада 2018 року
		м. Київ
		 
		Справа № 757/56680/16-ц
		Провадження № 14-267цс18
		 
		ВеликаПалата Верховного Суду у складі:
		головуючого судді Князєва В. С.,
		судді-доповідача СитнікО.М., 
		 
		суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
		 
		учасники справи: 
		позивач - ОСОБА_3,
		відповідачі: Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд), уповноважена особа Фонду на здійснення ліквідації Публічного акціонерного товариства «Дельта банк» (далі - ПАТ «Дельта банк», Банк) Кадиров Владислав Володимирович,
		 
		розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 
		 
		на ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 16 березня 2017 року в складі судді Васильєвої Н. П. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 23 травня 2017 року у складі колегії суддів Рубан С. М., Желепи О. В., Іванченка М. М.
		 
		у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до Фонду, уповноваженої особи Фонду на здійснення ліквідації ПАТ «Дельта банк» Кадирова В.В. про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії та 
		 
		УСТАНОВИЛА:
		 
		У листопаді 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, у якому просив: визнати протиправною бездіяльність Фонду та його уповноваженої особи Кадирова В.В. щодо включення вимоги про сплату 401 255 грн на підставі рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 21 липня 2015 року до реєстру акцептованих вимог кредиторів ПАТ «Дельта банк», а також ненадання інформації за запитами; зобов'язати уповноважену особу Фонду Кадирова В.В. включити вимоги позивача до реєстру акцептованих вимог кредиторів щодо 401 255 грн на підставі рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 21 липня 2015 року.
		 
		Позов мотивовано тим, що 28 вересня 2015 року позивач отримав виконавчий лист на виконання рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 21 липня 2015 року про стягнення боргу за договором вкладу, який надіслав до виконавчої служби. У жовтні 2015 року позивач звернувся до уповноваженої особи Фонду із заявою про внесення до реєстру акцептованих вимог кредиторів, у тому числі й 401 255 грн. Відділ державної виконавчої служби Печерського районного управління юстиції у м. Києві постановою від 20 жовтня 2015 року відмовив у відкритті виконавчого провадження ВП № 49042816, про що повідомлено уповноважену особу Фонду 02 листопада 2015 року, тобто в межах відведеного для повідомлення місячного строку. На час звернення позивача до суду з цим позовом рішення суду не виконане, вимога про внесення на користь позивача 401 255 грн до реєстру акцептованих вимог кредиторів Банку не виконана, що, на думку позивача, свідчить про бездіяльність Фонду та її уповноваженої особи. Надіслана позивачем у жовтні 2015 року заява до уповноваженої особи Фонду залишилася без відповіді. До цього часу позивач не має офіційного підтвердження про внесення своєї вимоги до реєстру акцептованих вимог кредиторів Банку, а тому вважає, що його звернення проігноровано, а конституційне право на одержання інформації за запитом - порушено. На думку позивача, бездіяльність Фонду та його уповноваженої особи фактично є відмовою у включенні його вимоги до реєстру акцептованих вимог кредиторів, а також відмовою в наданні інформації стосовно його законного права, і така бездіяльність є протиправною. Позивач зазначив, що він уже звертався до судів адміністративної та господарської юрисдикцій з таким позовом, проте суди не прийняли його позову з підстав що вказаний спір не підлягає розгляду у порядку адміністративного чи господарського судочинства, тому подав цей позов у порядку цивільного судочинства. Звернув увагу на недопустимість спорів про підсудність. 
		 
		Уповноважена особа Фонду заперечила проти позову, вказуючи на його безпідставність та необґрунтованість (а. с. 117-119).
		 
		Фонд подав до суду клопотання про закриття провадження у справі (а. с. 149, 150), вказав, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
		 
		Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 16 березня 2017 року провадження у справі закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 205 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції, чинній на день постановлення ухвали). Зазначено, що справа повинна розглядатися в порядку адміністративного судочинства.
		 
		Ухвалу суду першої інстанції мотивовано тим, що позов подано з приводу здійснення Фондом своїх владно-управлінських функцій та повноважень відповідно до Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон № 4452-VI), тому заявлені вимоги підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.
		 
		Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 23 травня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково, ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 16 березня 2017 року змінено в частині правового обґрунтування висновку суду та роз'яснено ОСОБА_3 право звернення з позовом у порядку господарського судочинства. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
		 
		Постановляючи вказану ухвалу, апеляційний суд керувався тим, що Банк перебуває у процедурі ліквідації у зв'язку з визнанням його неплатоспроможним, а тому заявлені позовні вимоги про оскарження бездіяльності Фонду та його уповноваженої особи належить розглядати в порядку господарського, а не адміністративного судочинства.
		 
		У червні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду з касаційною скаргою, а в липні 2017 року подав уточнену касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просив скасувати ухвали судів першої й апеляційної інстанцій та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
		 
		Доводи, наведені в касаційній скарзі
		 
		Касаційну скаргу мотивовано тим, що у липні 2016 року ОСОБА_3 вже звертався із таким позовом до Донецького окружного адміністративного суду і 04 серпня 2016 року ухвалою цього суду йому відмовлено у відкритті провадження, роз'яснено, що справа підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.
		 
		Ухвалою Господарського суду міста Києва від 16 вересня 2016 року у прийнятті його позову відмовлено з посиланням на статтю 109 ЦПК України (у редакції, чинній на день постановлення ухвали), оскільки справа не підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. 
		 
		Після відмови Господарського суду міста Києва у прийнятті позовної заяви ОСОБА_3 звернувся до Печерського районного суду міста Києва з позовом у порядку цивільного судочинства, який також проігнорував попередні звернення ОСОБА_3 до судів різних юрисдикцій з позовами та підстави їх неприйняття до розгляду по суті вимог, чим, на думку заявника, допустив професійну недбалість і тяганину. 
		 
		ОСОБА_3 зазначає, що спори про підсудність не допускаються. 
		 
		Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 вересня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.
		 
		15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон № 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції.
		 
		Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України (у редакції Закону № 2147-VIII) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		 
		22 травня 2018 року справу передано до Верховного Суду.
		 
		Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 червня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.
		 
		Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 25 червня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.
		 
		Позиція Великої Палати Верховного Суду
		 
		Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне задовольнити касаційну скаргу з огляду на таке.
		 
		Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України (у редакції Закону № 2147-VIII) підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		 
		Вирішуючи питання стосовно юрисдикції цього спору, Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями. 
		 
		Відповідно до статті 17 Закону України 23 лютого 2006 року N 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
		 
		Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
		 
		Поняття «суд, встановлений законом» стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність (пункт 24 рішення ЄСПЛ від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України», заяви № 29458/04 та № 29465/04).
		 
		Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. 
		 
		Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Юрисдикційність конкретного спору чи категорії спорів може бути прямо визначена в законі.
		 
		Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою ЄСПЛ. 
		 
		У рішенні від 22 грудня 2009 року у справі «Безимянная проти Росії» (заява № 21851/03) ЄСПЛ наголосив, що «погоджується з тим, що правила визначення параметрів юрисдикції, що застосовуються до різних судів у рамках однієї мережі судових систем держав, безумовно, розроблені таким чином, щоб забезпечити належну реалізацію правосуддя. Заінтересовані держави повинні очікувати, що такі правила будуть застосовуватися. Однак ці правила або їх застосування не повинні обмежувати сторони у використанні доступного засобу правового захисту».
		 
		У статті 6 Конвенції, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, закріплено принцип доступу до правосуддя.
		 
		Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
		 
		Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення ЄСПЛ від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції»).
		 
		У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами. Зокрема у рішенні від 09 грудня 2010 року у справі «Буланов та Купчик проти України» (заяви № 7714/06 та № 23654/08) ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо відсутності у заявників доступу до суду касаційної інстанції з огляду на те, що відмова Вищого адміністративного суду України розглянути касаційні скарги заявників всупереч ухвалам Верховного Суду України не тільки позбавила заявників доступу до суду, але й знівелювала авторитет судової влади. При цьому ЄСПЛ вказав, що держава має забезпечити наявність засобів для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо судової юрисдикції (пункти 27, 28, 38-40 рішення). У рішенні від 01 грудня 2011 року у справі «Андрієвська проти України» (заява № 34036/06) ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції з огляду на те, що Вищий адміністративний суд України відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою заявниці, оскільки її справа мала цивільний, а не адміністративний характер, і тому касаційною інстанцією мав бути Верховний Суд України; натомість останній відмовив у відкритті касаційного провадження, зазначивши, що судом касаційної інстанції у справі заявниці є Вищий адміністративний суд України (пункти 13, 14, 23, 25, 26 рішення). У рішенні від 17 січня 2013 року у справі «Мосендз проти України» (заява № 52013/08) ЄСПЛ визнав, що заявник був позбавлений ефективного національного засобу юридичного захисту, гарантованого статтею 13 Конвенції, через наявність юрисдикційних конфліктів між цивільними й адміністративними судами (пункти 116, 119, 122-125 рішення). У рішенні від 21 грудня 2017 року у справі «Шестопалова проти України» (заява № 55339/07) ЄСПЛ зробив висновок, що заявниця була позбавлена права на доступ до суду всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки національні суди надавали їй суперечливі роз'яснення щодо юрисдикції, відповідно до якої позов заявниці мав розглядатися у судах України, а Вищий адміністративний суд України не виконав рішення Верховного Суду України щодо розгляду позову заявниці за правилами адміністративного судочинства (пункти 13, 18?24 рішення).
		 
		Згідно з матеріалами справи у липні 2016 року ОСОБА_3 звертався з аналогічним позовом до Донецького окружного адміністративного суду. 04 серпня 2016 року ухвалою цього суду йому відмовлено у відкритті провадження з тих підстав, що справа підлягає розгляду у порядку господарського судочинства. 
		 
		Ухвалою Господарського суду міста Києва від 16 вересня 2016 року у прийнятті позову ОСОБА_3 відмовлено з посиланням на статтю 109 ЦПК України (у редакції, чинній на день постановлення ухвали), оскільки справа не підлягає розгляду у порядку господарського судочинства. 
		 
		У поданому в листопаді 2016 року до Печерського районного суду міста Києва позові ОСОБА_3 зазначив, що він уже звертався до судів адміністративної та господарської юрисдикцій з таким позовом, проте суди відмовили у відкритті провадження з підстав порушення правил юрисдикційності спору, тому він подав цей позов у порядку цивільного судочинства.
		 
		З огляду на викладене постановлення Печерським районним судом міста Києва ухвали про закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України, із зазначенням, що ця справа не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства, а повинна розглядатися в порядку адміністративного судочинства, поставило під загрозу сутність гарантованого Конвенцією права позивача на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту.
		 
		Велика Палата Верховного Суду вважає, що непослідовність національного суду створила ОСОБА_3 перешкоди у реалізації права на судовий захист, і, з огляду на наведену вище аргументацію, робить висновок, що цей спір має розглядатися за правилами цивільного судочинства.
		 
		Велика Палата Верховного Суду враховує, що упозові ОСОБА_3 заявив такі вимоги: 
		? визнати протиправною бездіяльність Фонду та його уповноваженої особи КадироваВ.В. щодо включення вимоги про сплату 401 255 грн на підставі рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 21 липня 2015 року до реєстру акцептованих вимог кредиторів ПАТ «Дельта банк»  та ненадання інформації за запитами; 
		? зобов'язати уповноважену особу Фонду Кадирова В.В. включити вимоги позивача до реєстру акцептованих вимог кредиторів щодо 401 255 грн стягнутих на його користь на підставі вказаного рішення суду.
		 
		У частині першій статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій) передбачалося, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
		 
		Згідно із частиною першою статті 19 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
		 
		Під час вирішення питання щодо можливості розгляду справи в порядку цивільного судочинства необхідно керуватися завданнями, передбаченими у статті 1 ЦПК України в редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій, якими є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
		 
		Тобто в порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають із приватноправових правовідносин, одним із суб'єктів яких є фізична особа.
		 
		При цьому суди повинні керуватися принципом правової визначеності і не допускати наявності провадження, а отже, і судових рішень, ухвалених у спорі між тими ж сторонами, з того ж предмета, але судами різних юрисдикцій. 
		 
		Згідно із частиною першою статті 1 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.
		 
		Відповідно до приписів статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
		 
		Способи захисту цивільного права та інтересів зазначені у статті 16 ЦК України. Зі змісту частини третьої цієї статті вбачається, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
		 
		Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересіву будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-третє, спеціальний суб'єктний склад цього спору, в якому однією із сторін є, як правило, фізична особа.
		 
		Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. 
		 
		Суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій). 
		 
		Публічно-правовий характер спору визначається тим, що вказані суб'єкти наділені владно-управлінськими повноваженнями у сфері реалізації публічного інтересу. 
		 
		Характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення - публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов'язках їх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема пов'язаних з реалізацією публічної влади. 
		 
		Публічно-правовим вважається також спір, який виник з позовних вимог, що ґрунтуються на нормах публічного права, де держава в особі відповідних органів виступає щодо громадянина не як рівноправна сторона у правовідносинах, а як носій суверенної влади, який може вказувати або забороняти особі певну поведінку, надавати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо. 
		 
		Законом № 4452-VI встановлюються правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами, а також регулюються відносини між Фондом, банками, Національним банком України (далі - НБУ), визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Відносини, що виникають у зв'язку зі створенням і функціонуванням системи гарантування вкладів фізичних осіб, виведенням неплатоспроможних банків з ринку та ліквідації банків, регулюються цим Законом, іншими законами України, нормативно-правовими актами Фонду та НБУ (стаття 1 Закону № 4452-VI).
		 
		Відповідно до частин першої, другої та третьої  статті 3 Закону № 4452-VI Фонд є юридичною особою публічного права, економічно самостійною установою, яка не лише виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, але і функції у сфері виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків у випадках, встановлених цим Законом.
		 
		Постановою Правління НБУ від 02 жовтня 2015 року за № 664 про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Дельта банк» виконавчою дирекцією Фонду 02 жовтня 2015 року прийнято рішення № 181 про початок здійснення процедури ліквідації вказаного банку.
		 
		Процедура ліквідації банків передбачена розділом VIII Закону № 4452-VI.
		 
		Відповідно до частини п'ятої статті 45 Закону № 4452-VI протягом 30 днів з дня опублікування відомостей про відкликання банківської ліцензії, ліквідацію банку кредитори мають право заявити Фонду про свої вимоги до банку. Вимоги фізичних осіб?вкладників у межах гарантованої Фондом суми відшкодування за вкладами не заявляються.
		 
		У разі призначення уповноваженої особи Фонду, якій делеговано повноваження щодо складання реєстру акцептованих вимог кредиторів, кредитори заявляють свої вимоги до банку такій уповноваженій особі Фонду.
		 
		Організація заходів з підготовки задоволення вимог кредиторів, формування ліквідаційної маси, продаж майна банку відповідно до вимог статей 49, 50, 51 Закону № 4452-VI покладена на Фонд.
		 
		Можна зробити висновок, що у даних правовідносинах зі складання реєстру акцептованих вимог кредиторів та організації заходів з їх задоволення Фонд виступає як від імені банку, що ліквідується, так і діє при вирішенні певних питань як орган, уповноважений на ліквідацію банку, однак при цьому жодних владних повноважень щодо заявника, який захищає свої майнові права, не вчиняє.
		 
		Враховуючи зазначене, звернення позивача до Фонду не є підставою для розгляду спору в порядку адміністративного судочинства, оскільки він звернувся за захистом порушених прав, що виникли із цивільних відносин, а саме із рішення суду, ухваленого в порядку цивільного судочинства, оскільки сам первісний спір виник з цивільно-правової угоди, тому такий спір щодо внесення до реєстру акцептованих вимог кредиторів підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
		 
		Отже, спір у справі, що розглядається, не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів, адже за вказаних вище обставин цей спір має приватноправовий характер і підлягає судовому розгляду в межах цивільної юрисдикції.
		 
		Разом з тим не можна погодитися з висновками апеляційного суду про розгляд справи у порядку господарського судочинства у разі перебування Банку у процедурі ліквідації у зв'язку з визнанням його неплатоспроможним.
		 
		Умови та порядок відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури з метою повного або часткового задоволення вимог кредиторів передбачені Законом України від 14 травня 1992 року № 2343-XII «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі - Закон № 2343-XII).
		 
		Частиною четвертою статті 10 цього Закону визначено, що суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника, у тому числі спори про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; про сплату податків, зборів (обов'язкових платежів); стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, а також визнання недійсними рішень державних органів, пов'язаних з майновими вимогами до боржника.
		 
		Ця норма кореспондується з положеннями пункту 7 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України; у редакції, чинній на момент розгляду справи судами попередніх інстанцій), згідно з якими господарським судам підвідомчі справи у всіх майнових спорах з вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство.
		 
		Крім указаних у статті 10 Закону № 2343-XII справ у спорах, пов'язаних з майновими вимогами до боржника, слід відносити також спори про визнання права власності, витребування майна із чужого незаконного володіння, а також спори, пов'язані з майновими вимогами учасників (акціонерів) до боржника.
		 
		Справи у відповідних спорах належать до виключної підсудності того господарського суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство (частина дев'ятастатті 16 ГПК України). 
		 
		Процедура ліквідації банків є специфічною.
		 
		Відповідно до частини четвертої статті 110 ЦК України особливості ліквідації банків встановлюються законом про банки і банківську діяльність.
		 
		Спеціальними законами у сфері ліквідації банків є Закон № 4452-VI та Закон України від 07 грудня 2000 року № 2121-III «Про банки і банківську діяльність» (далі - Закон № 2121-III).
		 
		Законом № 2121-III передбачено, що саме він та Закон № 4452-VI застосовуються при ліквідації банків.
		 
		У статті 2Закону № 2121-III термін «ліквідація банку» вживається у такому значенні: це процедура припинення функціонування банку як юридичної особи відповідно до положень цього Закону та Закону № 4452-VI.
		 
		Згідно зі статтею 3 Закону № 2121-III він (Закон) регулює відносини, що виникають під час заснування, реєстрації, діяльності, реорганізації та ліквідації банків.
		 
		У статтях 76 та 77 цього Закону вказано, що банк може бути ліквідований у разі відкликання НБУ банківської ліцензії з власної ініціативи або за пропозицією Фонду.
		 
		Порядок відкликання банківської ліцензії у банку, що ліквідується за ініціативою власників, визначається нормативно-правовими актами НБУ.
		 
		Можна зробити висновок, що при вирішенні питання про юрисдикцію спорів щодо правовідносин, стороною в яких є неплатоспроможний банк, що перебуває у стані ліквідації, вимоги статті 1, пункту 7 частини першої статті 12 ГПК України (у редакції, чинній на час звернення з указаним позовом до суду) та статті 19 цього Кодексу (у редакції від 03 жовтня 2017 року) та Закону № 2343-XII не застосовуються.
		 
		З урахуванням суб'єктної юрисдикції та того, що стороною у спорі є фізична особа, яка захищає свої цивільні права, справа підлягає розгляду у порядку цивільного, а не господарського судочинства.
		 
		Разом з тим Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на склад сторін у даній справі.
		 
		Позивач зазначив і суди погодилися, що відповідачами у справі є Фонд та його уповноважена особа.
		 
		Однак вказаний склад не відповідає вимогам цивільного судочинства.
		 
		У частині першій статті 26 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи у судах попередніх інстанцій) та частині першій статті 42 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) зазначено, що у спорах позовного провадження учасниками справи є сторони, треті особи.
		 
		Відповідно до частини першої статті 30 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи у судах попередніх інстанцій) та частини першої статті 48 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) сторонами у цивільному процесі (у справах позовного провадження) є позивач і відповідач.
		 
		Згідно з частиною другою статті 30 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи у судах попередніх інстанцій) позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава. Аналогічна вимога передбачена і у частині другій статті 48 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року.
		 
		Можна зробити висновок, що фізична особа у цивільному судочинстві може виступати стороною у справі у разі спору щодо її особистої участі у цивільних правовідносинах.
		 
		У даній справі одним із відповідачів є уповноважена особа Фонду.
		 
		Відповідно до пункту 17 статті 2 Закону № 4452-VI уповноважена особа Фонду - працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом та/або делегованих Фондом, виконує дії з забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку.
		 
		У статті 35 Закону № 4452-VI передбачено вимоги до уповноваженої особи Фонду.
		 
		Згідно з частиною першою вказаної статті тимчасовим адміністратором неплатоспроможного банку та ліквідатором банк (крім ліквідації банку за рішенням власників) є Фонд. Фонд може делегувати рішенням виконавчої дирекції Фонду частину або всі свої повноваження як тимчасового адміністратора чи ліквідатора уповноваженій особі Фонду.
		 
		У частині шостій названої статті вказано, що оплата праці уповноваженої особи Фонду здійснюється Фондом у межах затвердженого штатного розпису.
		 
		Відповідно до частини восьмої статті 35 Закону № 4452-VI уповноважена особа Фонду у своїй діяльності підзвітна Фонду, який несе відповідальність за дії уповноваженої особи Фонду щодо процедури виведення неплатоспроможного банку з ринку.
		 
		Крім того, у частині другій статті 37 Закону № 4452-VI щодо повноважень уповноваженої особи Фонду зазначено, що Фонд безпосередньо або уповноважена особа Фонду у разі делегування їй повноважень мають певні права. Уповноважена особа Фонду: 1) діє без довіреності від імені банку, що ліквідується; 2) звільняє працівників банку відповідно до законодавства України про працю; 3) виконує організаційно-розпорядчі функції для реалізації процедури ліквідації банку; 4) здійснює повноваження Фонду, визначені цим Законом та делеговані їй Фондом; 5) звітує про результати своєї роботи перед виконавчою дирекцією Фонду.
		 
		У частині п'ятій статті 45 Закону № 4452-VI передбачено, що кредитори заявляють свої вимоги до банку саме уповноваженій особі Фонду лише у разі її призначення та делегування Фондом повноважень щодо складання реєстру акцептованих вимог кредиторів.
		 
		У статті 47 Закону № 4452-VI визначені вимоги щодо організації роботи уповноваженої особи Фонду у процедурі ліквідації банку. Зазначено, що рішення уповноваженої особи обов'язкові для виконання працівниками банку, що ліквідується, здійснення повноважень органів управління банку може бути делеговане тільки одній уповноваженій особі.
		 
		Проаналізувавши процедуру визначення уповноваженої особи Фонду, обсяг її повноважень, порядок оплати праці, Велика Палата Верховного Суду вважає, що уповноважена особа Фонду за своїм правовим статусом є представником Фонду, діє у межах повноважень, наданих Фондом, отримує визначену Фондом оплату, несе відповідальність перед Фондом, тоді як за дії такої особи перед іншими суб'єктами правовідносин відповідальність несе Фонд.
		 
		Уповноважена особа Фонду у правовідносинах з іншими особами виступає як представник Фонду у межах делегованих ним повноважень. Уповноважена особа Фонду представляє Банк у межах делегованих Фондом повноважень. Тобто вона не виступає як фізична особа, яка захищає власні права чи інтереси. 
		 
		Разом з тим Банк, що ліквідується, не втратив свого статусу юридичної особи, оскільки у частині другій статті 104 ЦК України вказано, що юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.
		 
		У частині третій статті 53 Закону № 4452-VI вказано, що ліквідація банку вважається завершеною, а банк ліквідованим з моменту внесення запису про це до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб?підприємців.
		 
		Слід врахувати, що вимоги, заявлені позивачем, безпосередньо стосуються інтересів Банку.
		 
		Тому при розгляді справи суди повинні визначитися зі складом її учасників.
		 
		Відповідно до частини першої статті 415 ЦПК України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги приймає постанову відповідно до правил, установлених статтею 35 та главою 9 розділу III цього Кодексу, з особливостями, зазначеними в статті 416 цього Кодексу.
		 
		Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду (пункт 2 частини першої статті 409 ЦПК України).
		 
		Згідно з частиною шостою статті 411 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.
		 
		За таких обставин постановлені у справі ухвали підлягають скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції для продовження розгляду.
		 
		Оскільки розгляд справи не закінчено, питання про розподіл судових витрат не вирішується.
		 
		Керуючись статтями 400, 409, 411, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду 
		 
		ПОСТАНОВИЛА:
		 
		Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити. 
		 
		Ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 16 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 23 травня 2017 року скасувати, справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.
		 
		Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
		 
		Головуючий суддя Суддя-доповідач  В.С. Князєв  О.М. СитнікСудді:                                               Н. О. Антонюк  Л. М. Лобойко
		С. В. Бакуліна  Н. П. Лященко
		В. В. Британчук  О. Б. Прокопенко
		Д. А. Гудима  Л. І. Рогач
		В. І. Данішевська  І. В. Саприкіна
		О. С. Золотніков В. Ю. Уркевич
		О. Р. Кібенко О. Г. Яновська

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...