Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 344/12248/16-ц : Окремі процесуальні питання; Інші скарги та заяви в процесі виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб).
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 27.11.2018. Забезпечено надання загального доступу: 27.11.2018.
Дата набрання законної сили: 24.10.2018
Номер судового провадження: 61-12975ск18

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ПОСТАНОВА 
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		24 жовтня 2018 року
		м. Київ
		справа № 344/12248/16-ц
		 
		провадження № 61-12975св18
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
		головуючого - Стрільчука В. А., 
		суддів: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Кузнєцова В. О., Ступак О. В., Усика Г. І., 
		 
		учасники справи:
		позивач - Головне територіальне управління юстиції в Івано-Франківській області, яке діє в інтересах ОСОБА_4,
		відповідач - ОСОБА_5,
		 
		розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_5 на постанову апеляційного суду Івано-Франківської області від 30 січня 2018 року, прийняту колегією у складі суддів: Максюти І. О., Мелінишин Г. П., Василишин Л. В., 
		 
		ВСТАНОВИВ:
		У вересні 2016 року Головне територіальне управління юстиції в Івано-Франківській області (далі - ГТУЮ в Івано-Франківській області), діючи в інтересах громадянина Італійської ОСОБА_4, звернулося з позовом до ОСОБА_5 про повернення малолітньої дитини до Італійської Республіки. 
		В обґрунтування позову зазначило, що громадянин Італійської ОСОБА_4 і громадянка України ОСОБА_5 є батьками малолітньої ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1. 
		Дитина з моменту народження і до 29 серпня 2015 року постійно проживала в Італійській Республіці разом з батьками, які не перебували у шлюбі. 
		У липні 2015 року ОСОБА_5 з малолітньою дочкою ОСОБА_8 з відома та за згодою батька дитини приїхала до України, попередньо узгодивши з ним дату повернення - 29 серпня 2015 року. Проте в подальшому відповідач відмовилася повертатися до Італійської Республіки, повідомила ОСОБА_4 про намір постійно проживати з дитиною в Україні і ініціювала розгляд службою у справах дітей Калуської міської ради Івано-Франківської області питання щодо позбавлення його батьківських прав. 
		У зв'язку з утриманням матір'ю малолітньої ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, на території України понад погоджений строк і самостійною зміною її місця проживання, батько дитини звернувся до компетентних органів Італійської Республіки із заявою про порушення його прав піклування та ініціював питання щодо повернення дитини за процедурою, визначеною Конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей.
		Посилаючись на вказане, позивач, діючи в порядку статей 7, 10 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, просив визнати незаконним утримання ОСОБА_5 малолітньої ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, на території України, повернути дитину до місця її постійного проживання в Італійській Республіці, а у разі невиконання рішення суду у добровільному порядку - зобов'язати ОСОБА_5 передати малолітню ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, батькові ОСОБА_4 для забезпечення її повернення до Італійської Республіки.
		Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 30 грудня 2016 року, ухваленим у складі судді Бородовського С. О.,  Головному територіальному управлінню юстиції в Івано-Франківській області, яке діє в інтересах ОСОБА_4, у задоволенні позову відмовлено. 
		Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що права ОСОБА_4 на доступ до дитини і піклування про неї у розумінні Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей не порушені, оскільки виїзд до України відбувся за його згоди без погодження дати повернення і він має безперешкодну можливість приїздити до дочки і спілкуватися з нею. Також суд зазначив, що ОСОБА_4 є громадянкою України і на територію України прибула з матір'ю, тому немає підстав для висновку про незаконність її утримання або про викрадення дитини. 
		Постановою апеляційного суду Івано-Франківської області від 30 січня 2018 року рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 30 грудня 2016 року скасовано і ухвалено нове рішення про задоволення позову. 
		Визнано незаконним утримання ОСОБА_5 малолітньої дочки ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, на території України.
		Ухвалено повернути малолітню ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, в супроводі її матері ОСОБА_5 до місця її постійного проживання в Італійську Республіку за адресою: АДРЕСА_1
		У разі, якщо рішення суду не буде виконане у добровільному порядку, зобов'язано ОСОБА_5 передати малолітню ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, її батькові ОСОБА_4 для забезпечення повернення дитини до Італійської Республіки.
		Витрати, пов'язані із поверненням дитини в Італійську Республіку, покладено на ОСОБА_4. Допущено негайне виконання рішення суду в частині повернення дитини до Італійської Республіки.
		Задовольняючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанції виходив з того, що мати малолітньої ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_5 без згоди батька змінила місце проживання дитини і утримує її на території України понад погоджений строк, що є порушенням прав ОСОБА_4 на піклування про дитину, а також правовою підставою для застосування процедури повернення дитини, визначеної Конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей. Встановивши, що дитина народилася у Італійській Республіці, проживала там до шести років і є достатньо адаптованою до умов цієї країни, що підтверджується висновком комплексної судової психолого-психіатричної експертизи, апеляційний суд дійшов висновку, що повернення дитини до місця попереднього проживання не призведе до заподіяння їй психічної шкоди або створення нетерпимої обстановки. 
		У лютому 2018 року ОСОБА_5 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить постановуапеляційного суду Івано-Франківської області від 30 січня 2018 року скасувати і залишити в силі рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 30 грудня 2016 року.
		Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції ухвалене з порушенням норм процесуального права і неправильним застосуванням норм матеріального права. 
		Зазначає, що під час проживання в Італійській ОСОБА_4 не виконував належним чином свої батьківські обов'язки щодо дочки ОСОБА_8, матеріально її не утримував, не надавав коштів на забезпечення розвитку дитини з урахуванням її інтересів. Також він здійснював фізичне насилля відносно заявника у присутності дитини, що негативно впливало на емоційний стан дочки. 
		Вказала, що ОСОБА_4 знав про відсутність у неї наміру повертатися до Італійської Республіки; від'їзд до України на постійне проживання відбувся за його мовчазної згоди. За таких обставин посилання суду апеляційної інстанції на незаконність утримання дитини на території України вважає безпідставним, а застосування до спірних правовідносин положень Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей - помилковим. 
		Зазначає, що повернення малолітньої дитини до держави постійного проживання створить для неї психотравмуючу ситуацію, так як дитина адаптувалася і прижилася в новому середовищі,  відвідує в Україні школу і розвиваючі гуртки. 
		Суд апеляційної інстанції, на думку заявника, не врахував відсутність у неї коштів та необхідних документів для повернення до Італійської Республіки разом з дочкою, а повернення дитини виключно у супроводі батька є недопустимим, оскільки у неї з матір'ю міцний зв'язок.
		Заявник вказує, що ОСОБА_4 має можливість безперешкодно приїжджати до України і спілкуватися з дочкою, тому його права на доступ до дитини і піклування про неї у розумінні Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей не порушені. 
		Ухвалюючи рішення про примусове повернення ОСОБА_4 до держави постійного проживання, апеляційний суд, на думку заявника, допустив втручання в її особисте і сімейне життя, що суперечить статті 32 Конституції України. 
		Ухвалою Верховного Суду від 18 травня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі. 
		Ухвалою Верховного Суду від 19 вересня 2018 року справу призначено до судового розгляду. 
		Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, суд дійшов таких висновків. 
		Відповідно до статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
		Судом апеляційної інстанції встановлено, що ОСОБА_4 та ОСОБА_5 проживали однією сім'єю без шлюбу в місті АДРЕСА_2 
		Вони є батьками малолітньої ОСОБА_4, яка народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 року, про що здійснено запис в реєстрі актів про народження провінції Новара в Італійській Республіці. 
		19 липня 2015 року ОСОБА_4 у супроводі матері ОСОБА_5 за згодою батька ОСОБА_4 тимчасово приїхала до України. У попередньо погоджену батьками дитини дату повернення - 29 серпня 2015 року - відповідач з дитиною до Італійської Республіки не повернулися. 
		1 вересня 2015 року ОСОБА_4 звернувся до Легіону Карабінерів з протоколом-заявою про незаконне утримання його малолітньої дочки на території України. 
		11 жовтня 2015 року ОСОБА_4 звернувся до компетентного органу Італійської Республіки із заявою про повернення дитини, в якій зазначив, що 18 липня 2015 року ОСОБА_5 поїхала з дочкою ОСОБА_8 в Україну на канікули, як і в попередні рази до цього, за його згодою. Ними погоджено дату повернення - 29 серпня 2015 року. Проте 29 серпня 2015 року ОСОБА_5 повідомила, що не має наміру повертатися з дитиною до Італійської Республіки. ОСОБА_4 зазначив, що малолітня ОСОБА_8 має італійське громадянство і постійно проживає в Італії. Вона проживає з народження в місті Камері (провінція Новара, Італія) з батьком і матір'ю. У вересні дитина повинна піти до початкової школи в місті Камері. ОСОБА_5 перешкоджає їм розмовляти по телефону і нічого не розповідає йому про дитину.
		З об`єднаної довідки комуни Камері провінції Новара від 22 лютого 2016 року про склад сім'ї суд апеляційної інстанції встановив, що ОСОБА_4, яка народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 року в провінції Новара, записана у реєстрі проживаючого населення та проживає в місті Камері (провінція Новара) по вул. АДРЕСА_4 і належить до сім'ї, яка складається з ОСОБА_9 та ОСОБА_5.
		Згідно з письмовими поясненнями ОСОБА_5 від 22 лютого 2016 року, наданими начальнику ГТУЮ в Івано-Франківській області на вимогу щодо добровільного повернення дитини до країни проживання, відповідач згоду на добровільне повернення дитини ОСОБА_4 до Італійської Республіки не надає у зв`язку з невиконанням ОСОБА_4 обов`язків щодо догляду, виховання та забезпечення інтересів дитини, що змусило її з дочкою повернутись до України.
		18 квітня 2016 року за зверненням ОСОБА_5 на засіданні комісії з питань захисту прав дитини при виконавчому комітеті Калуської міської ради розглядалося питання щодо доцільності позбавлення батьківських прав ОСОБА_4 відносно дочки ОСОБА_8. Служба у справах дітей Калуської міської ради як орган опіки та піклування вважала за доцільне позбавити ОСОБА_4 батьківських прав відносно малолітньої ОСОБА_4.
		Також з поданих ОСОБА_5 документів апеляційним судом встановлено, що вона зверталася до Сімейної консультації Комолі та організації «Віконечко Жінка» в Італійській Республіціщодо отримання правової та психологічної допомоги у зв'язку з матеріальною залежністю від ОСОБА_4, фізичним насиллям з його боку та порушенням ним інших сімейних обов`язків та її прав. 
		Згідно з повідомленням психолога-психотерапевта про результати зустрічей з ОСОБА_5 у квітні 2014 року відповідач зверталась до Центру сімейної консультації з приводу проблем у взаємовідносинах з ОСОБА_4. Заявнику надано психологічну підтримку, рекомендовано забезпечити свою економічну самостійність для того, щоб почувати себе менш залежною від партнера, а також надано правову консультацію щодо ознайомлення з її правами та обов'язками. ОСОБА_5 зустрічалась з психологом-психотерапевтом декілька разів, в подальшому не зверталася за допомогою.
		Також судом встановлено, що спеціалістами Центру сімейної консультації надано ОСОБА_5 дві консультації в 2014 та 2015 роках щодо наслідків закінчення спільного проживання з ОСОБА_4, визначення місця проживання їх дочки та її утримання, оскільки ОСОБА_5 скаржилась на проблеми у сім'ї, а саме у відносинах зі співмешканцем, від якого з моменту народження дочки зазнавала постійних принижень як жінка та як мати і який, незважаючи на те, що вона не мала роботи, не надавав їй кошти на особисті покупки.  
		З листа директора школи ОСОБА_10 апеляційний суд встановив, що ОСОБА_4 займалася танцями і у більшості випадків її супроводжував батько ОСОБА_4. Відповідно до довідки від 15 вересня 2015 року керівника Державної початкової школи Камері учениця ОСОБА_4 записана на 2015-2016 навчальні роки до 1 класу секції Д початкової школи І ступеня цієї установи. 
		Довідкою Генерального консульства України в Мілані про реєстрацію особи громадянином України від 12 липня 2010 року підтверджено, що ОСОБА_4, яка народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 року у м. Новара (Італія), зареєстрована громадянкою України. 
		З довідки директора Калуської загальноосвітньої школи від 28 жовтня 2016 року апеляційний суд встановив, що на теперішній  час  ОСОБА_4    навчається в 2-Б класі (на час прийняття постанови судом - у 3 класі) Калуської загальноосвітньої школи І ступеня № 11.  
		Згідно з характеристикою Калуської загальноосвітньої школи І ступеня №11 від 28 жовтня 2016 року ОСОБА_4 навчається в даній школі з вересня 2015 року. В учнівському колективі адаптувалась швидко і безболісно. Учениця старанна, працелюбна, дисциплінована. На уроках працює активно, творчо. З цікавістю опановує всі навчальні предмети, але більш схильна до вивчення гуманітарних дисциплін. У ОСОБА_8 добре розвинуте мовлення, пам'ять, логічне мислення. Дитина комунікабельна, відкрита до спілкування з однолітками та дорослими. Стосунки з однокласниками, учнями школи дружелюбні та доброзичливі.  
		Аналогічні відомості зазначені у психологічній характеристиці, підписаній практичним психологом та директором школи, відповідно до якої ОСОБА_8 - дитина активна, жвава, відкрита до спілкування з однолітками та дорослими. В учениці високий рівень шкільної адаптації та мотивації навчання. ОСОБА_8 має багато друзів серед однокласників, у класному колективі почуває себе комфортно. 
		Відповідно до довідки дитячої музичної школи від 19 жовтня 2016 року ОСОБА_4 навчається в Калуській дитячій музичній школі на відділі народних струнних інструментів. Також дитина навчається у вокально-естрадній студії «Орфей» і займається у гуртку образотворчого мистецтва.
		Також судом встановлено, що спеціалістами служби у справах дітей неодноразово проводилися бесіди з ОСОБА_5 щодо забезпечення батькові дитини ОСОБА_4 можливості спілкуватися з дочкою.  
		13 червня 2016 року комісія спеціалістів служби у справах дітей Калуської міської ради Івано-Франківської області була присутня при побаченні ОСОБА_4 з малолітньою дочкою ОСОБА_4. Побачення відбувалося у присутності матері дитини - ОСОБА_5 Згідно з актом, у якому зафіксовано хід зустрічі, малолітня ОСОБА_8 охоче спілкувалася з батьком, але пояснила йому, що жити в Італії не хоче, оскільки їй подобається жити з мамою в Україні.
		3 жовтня 2016 року відбулася друга зустріч ОСОБА_4 з дочкою ОСОБА_4. Згідно з актом, у якому зафіксовано хід зустрічі, дитина неохоче спілкувалася з батьком, оскільки його боялася.  
		8 жовтня 2016 року ОСОБА_5 звернулася до начальника Калуського ВП ГУНП із заявою про забезпечення проведення зустрічей дитини з батьком лише у захищеній атмосфері в присутності служби у справах дітей.  
		Відповідно до висновку служби у справах дітей Калуської міської ради Івано-Франківської області від 9 лютого 2017 року в ході проведення бесід з малолітньою ОСОБА_4 спеціалісти служби з'ясували, що вона заперечує проти повернення до Італійської Республіки. У зв'язку з цим не виключено, що існує серйозний ризик того, що повернення до Італійської Республіки поставить дитину під загрозу заподіяння психічної шкоди та створить для ОСОБА_8 нетерпиму обстановку. Служба у справах дітей Калуської міської ради не вбачає за доцільне повернення ОСОБА_4 до Італійської Республіки.
		З висновку комплексної судової психолого-психіатричної експертизи № 121/2017, проведеної на підставі ухвали апеляційного суду Івано-Франківської області від 3 березня 2017 року, суд апеляційної інстанції встановив, що малолітня ОСОБА_8 психічними розладами не страждає. Виявлені у батьків індивідуально-психологічні особливості та особливості їх виховної поведінки не мають ознак негативного впливу на емоційний стан, психічний розвиток та відчуття благополуччя дитини. Щодо сімейної ситуації, яка склалася, то вона є конфліктною і може мати негативний вплив на емоційний стан дитини, так як викликає тривогу і хвилювання через непорозуміння між батьками. Малолітня ОСОБА_8 народилася, росла до шестирічного віку в Італійській Республіці і була в достатній мірі адаптованою у даній країні, тому можна припустити, що саме повернення не буде створювати психотравмуючу ситуацію, про що зауважує і сама ОСОБА_8, але важливою умовою при цьому є повернення разом з матір'ю, тому ця ситуація не може заподіяти психічної шкоди та створити нетерпиму обстановку для ОСОБА_8.
		Правовідносини щодо повернення дітей, які незаконно утримуються в державі, відмінній від держави їх постійного проживання, урегульовані положеннями Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, до якої Україна приєдналася згідно із Законом України «Про приєднання України до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей» від 11 січня 2006 року. Для Італійської Республіки Конвенція набула чинності з 1 березня 2007 року.
		Відповідно до статті 9 Конституції України та статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. 
		Стаття 15 Закону України «Про міжнародні договори України» встановлює, що чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права.
		Згідно зі статтями 1, 2 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей її цілями є забезпечення негайного повернення дітей, незаконно переміщених до будь-якої з Договірних держав або утримуваних у будь-якій із Договірних держав, та забезпечення того, щоб права на опіку і на доступ, передбачені законодавством однієї Договірної держави, ефективно дотримувалися в інших Договірних державах. Договірні держави вживатимуть усіх належних заходів для забезпечення досягнення цілей Конвенції на їхніх територіях. Для цього вони використовують самі швидкі процедури, наявні в їхньому розпорядженні. 
		Переміщення або утримування дитини розглядаються як незаконні, якщо: a) при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримування; та b) у момент переміщення або утримування ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримування (стаття 3 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей).
		При цьому під правами піклування розуміються відповідні повноваження, що виникають на підставі законодавчого акта, рішення судової або адміністративної влади, або внаслідок угоди, що тягне юридичні наслідки. Права піклування включають права, пов'язані з піклуванням будь-якої особи про дитину, і, зокрема, право визначати місце проживання дитини. Права доступу включають право переміщення дитини на обмежений час у місце інше, ніж місце її постійного проживання. Конвенція застосовується до будь-якої дитини, яка постійно проживала в Договірній державі безпосередньо перед вчиненням акта порушення прав піклування або доступу. Застосування Конвенції припиняється, коли дитина досягає віку 16 років. 
		Право піклування в контексті Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей охоплює не лише визначення батьками місця проживання дитини, а й вирішення питань про тимчасовий чи постійний виїзд дитини за межі держави в якій вона проживає.
		Крім того, важливим є те, щоб права піклування до переміщення дитини реально здійснювались особою, яка звернулася із заявою про повернення дитини на підставі Конвенції.
		Статті 3, 12, 13, 20 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей містять вичерпний перелік обставин, за наявності яких суд має право відмовити в поверненні дитини до місця постійного проживання. Суд може відмовити в поверненні дитини у наступних випадках: якщо в ходірозгляду справи виявить, що особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримування чи заявник дав мовчазну згоду на переміщення або утримання (пункт«а» частини першої статті 13); або з моменту переміщення пройшло більше року й дитина прижилась у новому середовищі (частина друга статті 12); або існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку (пункт «b» частини першої статті 13); або якщо дитина заперечує проти повернення і досягла такого віку і рівня зрілості, при якому слід брати до уваги її думку (частина друга статті 13); або якщо повернення не допускається основними принципами запитуваної держави в галузі захисту прав людини й основних свобод (стаття 20).
		Відповідно до частини першої статті 13 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітейобов'язок доведення обставин, які можуть бути винятковими підставами для неповернення дитини, покладається саме на особу, яка незаконно перемістила дитину на територію іншої держави та/або незаконно її утримує. Зазначене формулювання відображає загальне правове правило, що той, хто стверджує про наявність певного факту, повинен його довести.
		Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди при розгляді справ застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
		Відповідно до практики Європейського суду з прав людини рішення про повернення дитини до держави постійного місця проживання, прийняте на підставі Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, відповідає пункту 1 статті 6 і статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
		Відповідно до висновків Європейського суду з прав людини, висловлених у рішенні «Шнеерсоне і Кампанеллапроти Італії» рішення про повернення дитини до держави її постійного проживання на підставі Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей не може прийматися автоматично без урахування усіх важливих обставин, про що свідчать встановлені Конвенцією випадки, за яких компетентний орган може відмовити у наданні розпорядження про повернення дитини. При вирішенні таких справ суди повинні керуватися дотриманням найкращих інтересів дитини. Під найкращими інтересами дитини варто розуміти можливість збереження зв'язків з сім'єю, якщо не буде встановлено небажаність таких зв'язків, і можливість розвитку в здоровому середовищі. Суд повинен детально перевірити сімейну ситуацію і врахувати ряд факторів, зокрема, емоційного, психологічного, матеріального і медичного характеру, та надати розумну оцінку інтересам кожного із батьків та інтересам дитини, які мають найважливіше значення.  
		Суд апеляційної інстанції оцінив подані сторонами докази і встановив, що малолітня ОСОБА_4 до шести років проживала в Італійській Республіці разом з обома батьками, володіє італійською мовою у достатній мірі, при зустрічах із батьком виявляє бажання спілкуватися з ним і його особу сприймає позитивно.  Категоричного небажання повертатися до Італійської Республіки дитина не виявляє, за умови повернення до цієї держави разом з мамою. 
		Суд апеляційної інстанції також встановив відсутність відомостей, які б свідчили про неможливість повернення дитини до держави постійного проживання за станом здоров'я у зв'язку з будь-якими медичними протипоказаннями. 
		Обставин, які б свідчили про те, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної чи психічної шкоди, або іншим чином створить для неї нетерпиму обстановку, апеляційним судом також не встановлено.  
		Встановивши відсутність передбачених Конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей обставин, за наявності яких суд має право відмовити в поверненні дитини до держави постійного проживання, та врахувавши, що психологічне сприйняття дитиною можливого повернення до Італійської Республіки не є категорично негативним і ситуація не матиме для неї психотравмуючого характеру, суд апеляційної інстанції правильно застосував до спірних правовідносин положення Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей   і обґрунтовано задовольнив позовні вимоги.
		Доводи заявника про те, що під час проживання в Італійській ОСОБА_4 не виконував належним чином свої батьківські обов'язки щодо дочки ОСОБА_8 та не забезпечував її матеріально не підтверджені відповідними доказами і ґрунтуються виключно на поясненнях відповідача.   
		З поданих сторонами доказів суд апеляційної інстанції встановив, що ОСОБА_5 і малолітня ОСОБА_8 проживали в будинку, який належить ОСОБА_4, дитина відвідувала курси танців, була записана на 2015-2016 навчальний рік до першого класу початкової школи, грошові кошти на поїздку до України також надавав батько дитини, що не заперечується заявником. 
		За таких обставин касаційний суд вважає необґрунтованими доводи касаційної скарги про невиконання ОСОБА_4 батьківських обов'язків щодо дочки ОСОБА_8, в тому числі щодо матеріального утримання і забезпечення її розвитку.  
		Твердження заявника про надання ОСОБА_4 мовчазної згоди на їх з дочкою від'їзд до України на постійне проживання і обізнаність про відсутність у неї наміру повертатися до Італійської Республіки, касаційний суд відхиляє. 
		Під згодою на переміщення необхідно розуміти погодження піклувальника на переїзд дитини до іншої країни на постійне або тимчасове проживання. Про мовчазну згоду на переміщення дитини можуть свідчити відсутність заперечення піклувальника проти переміщення або утримання дитини в іншій країні протягом усього часу до звернення із заявою про повернення дитини.  
		За наявності згоди піклувальника на переміщення дитини, утримання може бути незаконним лише за умови порушення строків повернення дитини, або, при знаходженні дитини в іншій країні без визначених строків, за наявності вимоги піклувальника про повернення дитини, зробленої до звернення із заявою про повернення, та з часу відмови особи, яка утримує дитину, повернути дитину в країну постійного проживання без поважних причин.
		У рішенні «Карлсон проти Швейцарії» Європейський суд з прав людини зазначив, що при вирішенні справ про повернення дитини до держави її постійного проживання за процедурою, визначеною Конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, неправильним є покладення на особу, яка вимагає повернення дитини, обов'язку доведення тієї обставини, що вона не надавала дозволу або   мовчазної згоди на переміщення і утримання дитини на території іншої держави. 
		Заявник жодним чином не довела, що ОСОБА_4 знав про відсутність у неї наміру повертатися до Італійської Республіки і про зміну місця постійного проживання їх дочки ОСОБА_8. Натомість судом апеляційної інстанції встановлено, що, дізнавшись про відмову ОСОБА_5 повертатися з дочкою до держави постійного проживання дитини у погоджений строк - 29 серпня 2015 року, ОСОБА_4 негайно ініціював процедуру повернення дитини, звернувшись 1 вересня 2015 року до Легіону Карабінерів з протоколом-заявою про незаконне утримання його малолітньої дочки на території України, а 11 жовтня 2015 року - до компетентного органу Італійської Республіки щодо початку процедури повернення дитини, передбаченої Конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей.
		За таких обставин висновок суду апеляційної інстанції про те, що положення Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей підлягають застосуванню до спірних правовідносин є правильним, оскільки ОСОБА_5 незаконно утримує дочку ОСОБА_8 на території України понад погоджений з батьком дитини строк.
		Твердження заявника про те, що ОСОБА_4 має безперешкодну можливість прибувати до України і спілкуватися з дитиною не спростовують правильність висновків суду апеляційної інстанції про зобов'язання повернути дитину до держави постійного проживання, оскільки права піклування включають не лише право на спілкування з дитиною, а й право визначати її місце проживання. 
		При цьому, відповідно до статті 19 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей ніяке рішення, прийняте відповідно до цієї Конвенції,  щодо повернення дитини не розглядається як встановлення обставин будь-якого питання про піклування, тому після повернення дитини до держави її постійного проживання ОСОБА_5 жодним чином не обмежена у праві звертатися із відповідними заявами і клопотаннями до компетентних органів з будь-яких питань про піклування, в тому числі щодо визначення місця проживання дитини з матір'ю.
		Посилання заявника на те, що суд апеляційної інстанції допустив втручання в її особисте і сімейне життя, що суперечить статті 32 Конституції України, касаційний суд вважає недоведеними. 
		Як роз'яснив Європейський суд з прав людини у рішенні «Рабан проти Румунії», порушення права на повагу до сімейного життя і втручання у сімейне життя має місце, якщо застосовані національні засоби перешкоджають взаємному спілкуванню дитини і батьків. 
		У даній справі судом апеляційної інстанції не встановлено, що повернення малолітньої ОСОБА_8 до Італійської Республіки унеможливить її спілкування з матір'ю. Заявник посилається на неможливість повернення до цієї країни разом з дочкою у зв'язку з відсутністю коштів і відповідних дозвільних документів для тривалого перебування на її території. При цьому в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження таких обставин, зокрема, відсутнє підтвердження звернення ОСОБА_5 до відповідних компетентних органів для оформлення дозвільних документів і отримання нею відмови. 
		Щодо тверджень заявника про те, що повернення дитини до Італійської Республіки створить для неї нетерпиму обстановку і призведе до психотравмуючої ситуації, касаційний суд зазначає, що, як встановлено апеляційним судом, дитина позитивно сприймає особу батька і виявляє бажання з ним спілкуватися, знає італійську мову і категоричного небажання повертися до цієї країни не виявляє за умови приїзду з матір'ю. 
		Суд касаційної інстанції також зазначає, що рішення про повернення дитини до держави її постійного проживання не є рішенням про визначення місця проживання дитини і не вирішає питання, які стосуються піклування. Права ОСОБА_5 як матері дитини ініціювати будь-які процедури у межах і у спосіб, що надані національним законодавством за місцем постійного проживання дитини, щодо визначення місця проживання дочки ОСОБА_8 з нею, оскаржуваним рішенням апеляційного суду не обмежуються. 
		За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку, що суд апеляційної інстанції, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до статті 410 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення апеляційного суду без змін. 
		Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
		Керуючись статтями 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
		ПОСТАНОВИВ :
		Касаційну скаргу ОСОБА_5 залишити без задоволення.
		Постанову апеляційного суду Івано-Франківської області від 30 січня 2018 року залишити без змін.
		Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
		ГоловуючийВ. А. СтрільчукСудді:  С. О. Карпенко В. О. Кузнєцов О. В. Ступак  Г. І. Усик

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...