Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 286/1736/17 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із сімейних відносин, з них; про встановлення батьківства або материнства.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 07.12.2018. Забезпечено надання загального доступу: 10.12.2018.
Дата набрання законної сили: 14.11.2018
Номер судового провадження: 61-36503ск18

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Постанова   
		Іменем  України             
		 
		14 листопада 2018 року    
		м. Київ
		 
		справа № 286/1736/17
		 
		провадження № 61-36503св18
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: 
		головуючого - Червинської М. Є.,
		суддів: Антоненко Н. О., Журавель В. І., Коротуна В. М. (суддя-доповідач), 
		Курило В. П.,
		 
		учасники справи:
		позивачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,
		представник позивачів - ОСОБА_4,
		відповідач - орган опіки та піклування Овруцької районної державної адміністрації Житомирської області,
		представники відповідача: РоманенкоСвітлана Іванівна, Стельмах Наталія Петрівна,
		треті особи: ОСОБА_7, ОСОБА_8,
		 
		розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_7 на постанову Апеляційного суду Житомирської області від 11 квітня 2018 року у складі колегії суддів: Трояновської Г. С., Павицької Т. М., Миніч Т. І.,
		 
		В С Т А Н О В И В:
		 
		У червні 2017 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 звернулися до суду з позовом до органу опіки та піклування Овруцької районної державної адміністрації Житомирської області, треті особи: ОСОБА_7, ОСОБА_8, про повернення дитини.
		 
		Позовна заява мотивована тим, що вони є батьками малолітньої ОСОБА_9 У зв'язку із неналежним виконанням ними батьківських обов'язків рішенням Овруцького районного суду Житомирської області від 26 березня 2015 року у них було відібрано дитину без позбавлення батьківських прав, малолітню передано на опікування службі у справах дітей Овруцької районної державної адміністрації, а також стягнуто аліменти на її утримання у розмірі 1/4 частини доходу з кожного із батьків, але не менше 30 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку до досягнення дитиною повноліття. У подальшому ОСОБА_9 надано статус дитини, позбавленої батьківського піклування та влаштовано на виховання і спільне проживання до дитячого будинку сімейного типу родини ОСОБА_7 та ОСОБА_8 за адресою: с. Іванівка Житомирського району Житомирської області. Посилались на те, що після відібрання дитини стали на шлях виправлення, не вживають алкогольних напоїв та не мають шкідливих звичок, проживають в облаштованому будинку, належному ОСОБА_2, та мають матеріальну можливість утримувати доньку. Крім того, виховують малолітнього сина ОСОБА_10, ІНФОРМАЦІЯ_1. За час перебування доньки на вихованні у сім'ї ОСОБА_7 та ОСОБА_8 сплачували аліменти, систематично її відвідували, купували подарунки, продукти харчування та одяг. Донька охоче спілкується з ними та братами, проте прийомні батьки чинять перешкоди у зустрічах з дитиною через неприязні відносини та принизливе ставлення до них.
		 
		З урахуванням викладеного та висновку органу опіки та піклування при виконавчому комітеті Листвинської сільської ради про можливість повернення малолітньої у біологічну сім'ю, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 просили суд повернути у їх сім'ю доньку ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_2.
		 
		Рішенням Овруцького районного суду Житомирської області від 21 грудня 
		2017 року відмовлено у задоволенні позову.
		 
		Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, виходив із того, що позивачами оскаржується лише перебування дитини в дитячому будинку сімейного типу, нерозуміння наслідків негайного повернення їм дитини, відсутність раціональних дій щодо вирішення питання повернення дитини, її лікування та реабілітації, неврівноваженість під час судових засідань, паплюження батьків-вихователів, які дали шанс їхній дитині для повноцінного існування в суспільстві, а тому підстави для повернення дитини відсутні, оскільки це може призвести до психологічного травмування дитини.
		 
		Постановою Апеляційного суду Житомирської області від 11 квітня 2018 року рішення Овруцького районного суду Житомирської області від 21 грудня 
		2017 року скасовано та ухвалено нову постанову про задоволення позову.
		Прийнято рішення про повернення малолітньої ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_2, її батькам - ОСОБА_2 та ОСОБА_3
		 
		Скасовуючи рішення суду першої інстанції та приймаючи нову постанову про задоволення позовних вимог, апеляційний суд, виходив з того, що є підстави для повернення ОСОБА_9 її батькам, оскільки після постановлення рішення про відібрання дитини, її батьки фактично усунули причини, які перешкоджали належному її вихованню.
		 
		15 червня 2018 року ОСОБА_7 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
		 
		Касаційна скарга мотивована тим, що судом апеляційної інстанції неправильно застосовано норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи судом апеляційної інстанції та помилкового скасування рішення суду першої інстанції.
		 
		У жовтні 2018 року ОСОБА_3, ОСОБА_9, подали до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому зазначили, що рішення суду апеляційної інстанції є законним і обґрунтованим.
		 
		Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		 
		Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
		 
		Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.
		 
		Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. 
		 
		Зазначеним вимогам закону оскаржуване рішення апеляційного суду не відповідає.
		 
		Судом установлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є біологічними батьками малолітньої ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_2.
		21 жовтня 2014 року комісія у складі сільського голови Листвинської сільської ради Хилевича М. Д., заступника головного лікаря по дитинству і пологовій допомозі ОСОБА_12, спеціалістів служби у справах дітей районної державної адміністрації ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15 здійснила госпіталізацію дитини ОСОБА_9 до дитячого відділення Овруцької центральної районної лікарні з метою обстеження і встановлення інвалідності.
		Рішенням Овруцького районного суду Житомирської області від 26 березня 
		2015 року у справі за позовом Овруцької районної державної адміністрації до ОСОБА_2 та ОСОБА_3, відібрано у останніх їх малолітню дитину ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_2, без позбавлення їх батьківських прав. Передано малолітню на опікування службі у справах дітей Овруцької районної державної адміністрації для подальшого влаштування. Стягнуто із позивачів аліменти на утримання дитини по 1/4 частині від їх доходу з кожного.
		Розпорядженням голови Овруцької районної державної адміністрації 
		від 20 квітня 2015 року № 74 ОСОБА_9 надано статус дитини, позбавленої батьківського піклування, а рішенням виконкому Житомирської міської ради 
		від 06 травня 2015 року № 221 дівчинка влаштована з 12 травня 2015 року на виховання та спільне проживання до дитячого будинку сімейного типу родини ОСОБА_7 та ОСОБА_8, розташованого по АДРЕСА_1
		12 травня 2015 року малолітню ОСОБА_9 із Овруцької центральної районної лікарні було передано батькам - вихователям ОСОБА_7 та ОСОБА_8 із діагнозом правобічний параліч Ерба, що підтверджено актами передачі дитини у сім'ю та про факт передачі дитини.
		26 червня 2015 року дитині встановлено інвалідність за діагнозом - в'яла диплегія верхніх кінцівок зі стійкими важкими руховими порушеннями, а з липня 2015 року оформлена соціальна допомога інваліда дитинства. Дитина стоїть на «Д» обліку в невролога та ортопеда, проходить лікування та реабілітацію, розпочаті профілактичні щеплення.
		 
		Підставою для відібрання малолітньої дитини ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_4 від її батьків згідно з рішенням Овруцького районного суду Житомирської області від 26 березня 2015 року стало невиконання 
		ОСОБА_3 та ОСОБА_2 своїх батьківських обов'язків, зокрема щодо утримання та виховання дитини, її лікування, оскільки дитина має фізичні захворювання, забезпечення санітарно-гігієнічних умов проживання, одягом, продуктами харчування. Крім того, батьки за місцем проживання характеризуються посередньо, не працюють та зловживають спиртними напоями.
		 
		Відповідно частини першої статті 151 СК України батьки мають переважне право перед іншими особами на особисте виховання дитини.
		 
		Згідно з частиною третьою статті 170 СК України, якщо відпадуть причини, які перешкоджали належному вихованню дитини її батьками, суд за заявою батьків може постановити рішення про повернення їм дитини.
		 
		Відповідно до частини першої статті 2 Закону України від 29 червня 2004 року                      № 1906-IV «Про міжнародні договори України» (далі - Закон № 1906-IV) міжнародний договір України - укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб'єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи декількох пов'язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо).
		 
		У пунктах «а», «b» частини першої статті 2 Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року визначено, що для цілей цієї Конвенції «договір» означає міжнародну угоду, укладену між державами в письмовій формі і регульовану міжнародним правом, незалежно від того, чи викладена така угода в одному документі, двох чи кількох зв'язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування; «ратифікація», «прийняття», «затвердження» і «приєднання» означають, залежно від випадку, міжнародний акт, який має таке найменування і за допомогою якого держава виражає в міжнародному плані свою згоду на обов'язковість для неї договору.
		 
		Декларація прав дитини від 20 листопада 1959 року (далі - Декларація) не є міжнародним договором у розумінні Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року та Закону № 1906-IV, а також не містить положень щодо набрання нею чинності. У зв'язку із цим Декларація прав дитини не потребує надання згоди на її обов'язковість Верховною Радою України і не є частиною національного законодавства України. 
		Декларація прав дитини не ратифікована Україною, не має офіційного перекладу українською мовою. 
		 
		Проте, апеляційний суд пославшись на Декларацію при прийнятті рішення, не врахував, що Декларація прав дитини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН                 20 листопада 1959 року не є частиною національного законодавства, у той час як Конвенція про права дитини, у якій закладено принцип інтересів дитини понад усім, ратифікована постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року
		 
		Згідно з пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом. 
		 
		Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини (стаття 9 Конвенції про права дитини).
		 
		Відповідно до статті 18 цієї Конвенції батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
		 
		Наведеними нормами закріплено основоположний принцип забезпечення найкращих інтересів дитини, якого необхідно дотримуватися, зокрема, при вирішенні питань про місце проживання дитини у випадку, коли її батьки проживають окремо; про тимчасове розлучення з одним із батьків у зв'язку з необхідністю виїхати за межі країни, у якій визначено місце проживання дитини, з іншим із батьків з метою отримання освіти, лікування, оздоровлення та з інших причин, обумовлених необхідністю забезпечити дитині повний і гармонійний фізичний, розумовий, духовний, моральний і соціальний розвиток, а також необхідний для такого розвитку рівень життя.
		 
		Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), у тому числі шляхом застосування статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України                           від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР.
		 
		Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
		 
		Ця стаття охоплює, зокрема, втручання держави в такі аспекти життя, як опіка над дитиною, право батьків на спілкування з дитиною, визначення місця її проживання.
		Так, рішенням у справі «М. С. проти України» від 11 липня 2017 року (заява                       № 2091/13) ЄСПЛ, установивши порушення статті 8 Конвенції, консолідував ті підходи і принципи, що вже публікувались у попередніх його рішеннях, які зводяться до визначення насамперед найкращих інтересів дитини, а не батьків, що потребує детального вивчення ситуації, урахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, дотримання справедливої процедури у вирішенні спірного питання для всіх сторін. 
		 
		Також у рішенні від 11 липня 2017 року, заява № 2091/13, у справі «М. С. проти України» та у рішенні «Мамчур проти України», № 10383/09, § 100, ЄСПЛ,                          від 16 липня 2015 року зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагодійним (параграф 76).
		 
		На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що в усіх рішеннях, що стосуються дітей, забезпечення їх найкращих інтересів повинно мати першочергове значення. Найкращі інтереси дитини залежно від їх характеру та серйозності можуть перевищувати інтереси батьків.
		 
		ЄСПЛ у справі «Савіни проти України» вказує, що право батьків і дітей бути поряд один з одним становить основоположну складову сімейного життя і що заходи національних органів, спрямовані перешкодити цьому, є втручанням у права, гарантовані статтею 8 Конвенції.
		При цьому, у конкретній ситуації враховується, що з іншої сторони держава має позитивний обов'язок вживати виважених і послідовних заходів зі сприяння возз'єднанню дітей зі своїми біологічними батьками, дбаючи при досягненні цієї мети про надання їм можливості підтримувати регулярні контакти між собою та якщо це можливо, не допускаючи розлучення братів і сестер (пункт 52 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Савіни проти України»).
		 
		У § 54 рішення ЄСПЛ від 07 грудня 2006 року № 31111/04 у справі «Хант проти України» зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага й, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків.
		 
		Отже, положення про право батьків і дітей бути поряд один з одним не може тлумачитися на шкоду інтересам дитини, при розгляді справи суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини.
		 
		Таким чином, апеляційний суд, задовольняючи позовні вимоги з підстав усунення батьками причин, які перешкоджали належному її вихованню, наслідком чого стало відібрання дитини за рішенням суду, зокрема, створення належних умов для проживання дітей разом з батьками, працевлаштування, не вживання алкогольних напоїв, не надав оцінку обставинам справи відповідно до норм статті 89 ЦПК України  та вищевикладеним висновкам ЄСПЛ крізь призму врахування найкращих інтересів дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв'язки, місце навчання, психологічний стан, виходячи з балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов'язком батьків діяти в її інтересах.
		 
		Оскільки недоліки, допущені судом апеляційної інстанції не можуть бути усунуті при касаційному розгляді справи, рішення суду підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, під час розгляду якої суду належить урахувати викладене у цій постанові Верховного Суду, надати відповідну правову оцінку доказам та ухвалити судове рішення відповідно до установлених обставин і вимог закону. 
		 
		Керуючись статтями 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
		 
		П О С Т А Н О В И В:
		 
		Касаційну скаргу ОСОБА_7 задовольнити частково.
		 
		Постанову Апеляційного суду Житомирської області від 11 квітня 2018 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. 
		 
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.
		 
		З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції скасоване рішення суду апеляційної інстанції втрачає законну силу та у подальшому виконанню не підлягає.
		 
		Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		Головуючий                                                                    М. Є. Червинська
		 
		Судді:                                                                             Н. О. Антоненко
		 
		                                                                                      В.І. Журавель
		 
		                                                                                       В.М. Коротун
		 
		                                                                                      В.П. Курило

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...