Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 461/4678/17 : Цивільні справи (до 01.01.2019); Позовне провадження; Спори, що виникають із сімейних правовідносин.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 21.12.2018. Забезпечено надання загального доступу: 22.12.2018.
Дата набрання законної сили: 17.12.2018
Номер судового провадження: 61-46304ск18

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Постанова
		Іменем України
		 
		17 грудня 2018 року 
		м. Київ
		 
		справа № 461/4678/17
		провадження № 61-46304св18
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О. В. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Усика Г. І., 
		 
		учасники справи:
		позивач - ОСОБА_4, в інтересах якого діє Головне територіальне управління юстиції у Львівській області, 
		відповідач - ОСОБА_5, 
		третя особа - Відділ у справах дітей Сихівської районної адміністрації Львівської міської ради,
		 
		розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_5 на рішення Галицького районного суду         м. Львова від 16 травня 2018 року у складі судді Юрківа О. Р. та постанову Апеляційного суду Львівської області від 21 вересня 2018 року у складі колегії суддів: Струс Л. Б., Левика Я. А., Шандри М. М., 
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		У липні 2017 року Головне територіальне управління юстиції у Львівській області в інтересах громадянина Республіки Чилі ОСОБА_8 звернулося до суду з позовом до ОСОБА_5, третя особа - Відділ у справах дітей Сихівської районної адміністрації Львівської міської ради, про забезпечення повернення малолітньої дитини до Республіки Чилі.
		 
		Свої позовні вимоги позивач обґрунтовував тим, що ОСОБА_8 та ОСОБА_5 є батьками неповнолітнього ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1, та перебувають у шлюбі з 21 січня 2014 року. Дитина народилася та мала постійне місце проживання в Республіці Чилі.12 травня 2016 року позивач надав малолітній дитині згоду на поїздку з відповідачем в Україну на протязі червня-серпня 2016 року з поверненням у Сантьяго-Де-Чилі (Чилі), проте до моменту подачі позову дитина так і не повернулася до місця її постійного проживання в Республіці Чилі. Відповідач не має наміру повертатися до постійного місця проживання в Республіці Чилі, чим порушує права дитини та позивача, зокрема право дитини на належне батьківське виховання та право батька брати участь у вихованні дитини, право дитини та позивача на безперешкодне спілкування, на визначення місця проживання дитини. Вважають, що відповідач здійснює незаконне утримування дитини на території України, що підпадає під дію Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року
		 
		Посилаючись на викладене, позивач просив визнати незаконним утримування відповідачем на території України малолітньої дитини ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1; повернути його до місця постійного проживання у Республіці Чилі;зобов'язати ОСОБА_5 передати дитину батьку -ОСОБА_8 для забезпечення повернення дитини.
		 
		Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 16 травня 2018 року позов Головного територіального управління юстиції у Львівській області в інтересах громадянина Республіки Чилі ОСОБА_8 задоволено частково. Визнано незаконним утримання ОСОБА_5 на території України малолітньої дитини ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1. Зобов`язано ОСОБА_5 повернути малолітню дитину до місця постійного проживання в Республіку Чилі. У разі невиконання ОСОБА_5 рішення про повернення дитини в добровільному порядку зобов'язати її передати малолітню дитину батьку - ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_2, який проживає за адресою: АДРЕСА_1 для забезпечення повернення дитини.
		 
		Рішення в частині повернення дитини допущено до негайного виконання.
		 
		Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що утримання дитини на території України є незаконним та відсутні обставини, які б давали підстави, передбачені Конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року (статті 12, 13), для відмови у поверненні дитини до держави її постійного місця проживання
		Постановою Апеляційного суду Львівської області від 21 вересня 2018 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. 
		 
		Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції погодився із тим, що районний суд вирішив справу із урахуванням змісту статей 3, 5, 12, 13 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року та не приймав рішення про розлучення матері з дитиною. Рішення суду першої інстанції про повернення дитини до держави постійного місця проживання, прийняте на підставі Конвенції, відповідає пункту 1 статті 6, статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, що підтверджується практикою Європейського суду з прав людини.
		 
		У жовтні 2018 року ОСОБА_5 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Галицького районного суду м. Львова від 16 травня 2018 року та постанову Апеляційного суду Львівської області від 21 вересня 2018 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове про відмову у задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Вказує на те, що за нормами Конституції України повернення громадянина України ОСОБА_9, не можна кваліфікувати як викрадення з території Чилі за нормами Конвенції 1980 року, а як конституційного права на повернення на Батьківщину, яке не може бути обмеженим, в тому числі шляхом примусового повернення (видворення) до іншої країни. Суди не звернули уваги та не встановили, що батьками не досягнуто згоди, що постійним місцем проживання малолітньої дитини є Республіка Чилі. 
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 02 листопада 2018 року відкрито провадження у справі, витребувано матеріали цивільної справи та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
		 
		У грудні 2018 року до Верховного Суду надійшло клопотання ОСОБА_5 про зупинення виконання рішення Галицького районного суду м. Львова                             від 16 травня 2018 року до закінчення касаційного провадження.
		 
		Клопотання обґрунтоване тим, що 12 листопада 2018 року постановою державного виконавця Сихівського відділу державної виконавчої служби м. Львова відкрито виконавче провадження № 5756061 із виконання рішення Галицького районного суду м. Львова від 16 травня 2018 року, яким зобов'язано повернути ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1, до місця постійного проживання в Республіку Чилі. У випадку виконання цього рішення та задоволення її касаційної скарги, повернення дитини до України буде утрудненою. Крім того, дитині категорично заборонені авіаперельоти. 
		 
		На підтвердження наведених у клопотанні підстав суду надано: копію постанови державного виконавця Сихівського відділу державної виконавчої служби м. Львова від 16 травня 2018 року; копію консультативного заключення Державного закладу «Клінічна лікарня МОЗ України» від 02 серпня 2018 року.
		 
		Розглядаючи клопотання про зупинення виконання рішення, Верховний Суд виходить із наступного.
		 
		Частиною першою статті 436 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за заявою учасника справи або за своєю ініціативою може зупинити виконання оскарженого рішення суду або зупинити його дію (якщо рішення не передбачає примусового виконання) до закінчення його перегляду в касаційному порядку.
		 
		Перевіривши доводи клопотання ОСОБА_5 про зупинення виконання рішення Галицького районного суду м. Львова від 16 травня 2018 року та враховуючи, що згідно з пунктом 5 частини першої статті 430 ЦПК України рішення суду про відібрання дитини і повернення її тому, з ким вона проживала, підлягає негайному виконанню, Верховний Суд дійшов висновку про відмову у задоволенні такого клопотання.
		 
		Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		 
		За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
		 
		Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій відповідають вимогам статей ЦПК України щодо законності та обґрунтованості.
		 
		Судом встановлено, що відповідно до свідоцтва про народження (реєстраційний номер 5.792), ОСОБА_9 народився ІНФОРМАЦІЯ_1, батьками дитини зареєстровані ОСОБА_8 громадянин республіки Чілі та ОСОБА_5 громадянка України.
		 
		Батьки дитини з 21 січня 2014 року перебували у шлюбі, який зареєстрований відділом реєстрації актів цивільного стану Республіки Чилі, який рішення Сихівського районного суду м. Львова від 04 травня 2017 року розірвано.
		 
		Батько дитини - ОСОБА_8 та неповнолітній ОСОБА_9 зареєстровані у Республіці Чилі за адресою: АДРЕСА_1 . Позивач має сертифікат члена Фонду медичних послуг працівників Державного банку Республіки Чилі, який розповсюджує свою дію на членів сім'ї - ОСОБА_5 та їхнього сина.
		 
		Дитина народжена в Республіці Чилі від одного із батьків, який є громадянином цієї країни, а тому в силу свого походження дитина є громадянином Республіки Чилі з народження.
		 
		Відповідно до довідки посольства України в Аргентинській Республіці від                       04 березня 2015 року, дитина зареєстрована громадянином України, відповідно до статті 14 Закону України «Про громадянство України» (норма цієї статті визначає підстави набуття громадянства України дитиною у зв'язку з перебуванням у громадянстві України її батьків чи одного з них), дитина, яка є іноземцем, один із батьків якої є громадянином України, а другий - іноземцем, реєструється громадянином України за клопотанням того з батьків, який є громадянином України. 
		 
		Отже, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, встановили, що дитина постійно проживала з батьками в Республіці Чилі.
		 
		24 липня 2015 року позивач надав ОСОБА_5 нотаріальний ордер із дозволом на реєстрацію місяця проживання дитини у АДРЕСА_2. Позивач орендує квартиру в Сантьяго де Чилі.
		 
		Сторонами визнано і підтверджено документально, що батьком ОСОБА_8 наданий нотаріально посвідчений дозвіл на виїзд (подорож) дитини ОСОБА_9 в Україну на період місяців червня-серпня 2016 рокуу супроводі матері з обов'язковим поверненням у Сантьяго.
		 
		Відповідач із сином ОСОБА_9 та донькою ОСОБА_11 30 травня 2016 року вилетіли з Сантьяго до Києва через аеропорт Шарль де Голь (Париж, Французька Республіка), що підтверджується квитками. 
		28 жовтня 2016 року батько дитини ОСОБА_8 звернувся до Міжнародного офісу Комітету юридичної допомоги Столичного округу РЧ із заявою про застосування Гаазької Конвенції 1980 року про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення людей щодо незаконного утримання сина (Міністерством юстиції України проводились процедури, передбачені пунктом 12 Порядку виконання на території України Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10 липня 2006 року № 952 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 02 вересня    2010 року № 795), спрямовані на отримання добровільної згоди відповідача на повернення дитини, під час яких було отримано пояснення відповідача у цій справі, з яких вбачається, що відповідач має намір мирно врегулювати питання.
		 
		Таким чином, відповідачем порушено домовленості щодо тимчасового виїзду сина за кордон з місця постійного проживання - Республіки Чилі, та, відповідно не забезпечено повернення дитина за місцем постійного проживання.
		 
		Порядок та умови захисту дітей від шкідливих наслідків їхнього незаконного переміщення або утримування визначений Конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року, ратифікованою Україною 11 січня          2006 року (далі - Конвенція), яка спрямована на забезпечення невідкладного повернення дітей до держави їхнього постійного проживання.
		 
		Стаття 5 Конвенції визначає як незаконне таке переміщення або утримування дитини, коли при цьому порушуються права піклування про дитину, які належать заявнику, що включають в себе, зокрема, і право визначати місце проживання дитини.
		 
		Згідно з роз'ясненнями Міністерства юстиції України від 29 серпня 2011 року тимчасовий чи постійний виїзд дитини за кордон має відбуватися лише за погодженням з іншим із батьків. У тих випадках, коли дитина виїжджає з одним із батьків без дозволу іншого з батьків, має бути невідкладно постановлено рішення про її повернення, зокрема, до постійного місця проживання в іноземній державі.
		 
		Конвенція визначає вичерпний перелік обставин, за наявності яких суд має право відмовити в поверненні дитини до місця постійного її проживання.
		 
		Виходячи зі змісту положень статті 3 Конвенції, для прийняття рішення про повернення дитини необхідно встановити, по-перше, що дитина постійно мешкала в Договірній державі безпосередньо перед переміщенням або утриманням (пункт «а» частини першої статті 3 Конвенції); по-друге, переміщення або утримання дитини було порушенням права на опіку або піклування згідно із законодавством тієї держави, де дитина проживала (пункт «b» частини першої статті 3 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року); по-третє, заявник фактично здійснював права на опіку до переміщення дитини або здійснював би такі права, якби не переміщення або утримання (пункт «b» частини першоїстатті 3 Конвенції.
		 
		Відповідно до частини першої статті 12 Конвенції, якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено статтею 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримування, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини.
		 
		Відповідно до статті 13 Конвенції судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов'язаний видавати розпорядження про повернення дитини, якщо особа, установа або інший орган, що заперечує проти її повернення, доведуть, що: а) особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримання, або дали згоду на переміщення або утримання, або згодом дали мовчазну згоду на переміщення або утримання; b) існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку.
		 
		Стаття 20 Конвенції передбачає, що у поверненні дитини відповідно до положень статті 12 може бути відмовлено, якщо воно не допускається основними принципами запитуваної держави в галузі захисту прав людини й основних свобод.
		 
		Обов'язок доведення наявності підстав для відмови у поверненні дитини Конвенція покладає на особу, яка вчинила протиправне вивезення або утримання дитини.
		 
		Європейський суд з прав людини у справі «Х проти Латвії» («X v. Latvia») № 27853/09 (§ 101) зазначив, що в контексті розгляду поданого в рамках Гаазької Конвенції 1980 року запиту про повернення, який відповідним чином є відмінним від провадження щодо батьківської опіки, поняття найкращих інтересів дитини повинне оцінюватися у світлі виключень, передбачених Гаазькою Конвенцією 1980 року, які стосуються плину часу (стаття 12), умов застосування Конвенції (стаття 13 (а) і існування «серйозного ризику» (стаття 13 (b), а також дотримання фундаментальних принципів запитуваної держави, що стосуються захисту прав людини та основних свобод (стаття 20). Це завдання стоїть в першу чергу перед національними органами запитуваної держави, які, зокрема, мають перевагу прямого контакту із зацікавленими сторонами. При виконанні свого завдання відповідно до статті 8 Конвенції національні суди користуються свободою розсуду, яка при цьому залишається предметом європейського контролю, в рамках якого Суд розглядає відповідно до Конвенції рішення, які ці органи ухвалили, користуючись цією свободою.
		 
		Стаття 8 Гаазької Конвенції 1980 року покладає на державні органи конкретне процесуальне зобов'язання в цьому відношенні: розглядаючи запит про повернення дитини, суди повинні розглянути не лише вірогідні твердження про «серйозний ризик» для дитини в разі її повернення, але й ухвалити рішення із наведенням конкретних підстав у світлі обставин справи. Як відмова в прийнятті до уваги заперечень щодо повернення, які можуть підпадати під дію статей 12, 13 і 20 Гаазької Конвенції 1980 року, так і недостатнє наведення підстав в рішенні про відхилення таких заперечень суперечитиме вимогам статті 8 Конвенції, а також намірам та меті Гаазької конвенції 1980 року. Необхідне належне вивчення таких тверджень, яке має підтримуватися наведенням національними судами підстав, які є не автоматичними чи стереотипними, а досить деталізованими в світлі виключень, викладених у Гаазькій Конвенції 1980 року, яка повинна тлумачитися вузько (§ 107).
		 
		Встановлюючи обставини щодо повернення дитини до свого постійного місця проживання, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що ОСОБА_5 не надала належних доказів того, що батько ОСОБА_8фактично не здійснював права піклування на момент переміщення дитини чи існує серйозний ризик, що повернення дитини до Республіки Чилі загрожує їй психологічною або фізичною небезпекою, чи що внаслідок повернення дитина потрапить у нестерпні умови. Не встановлено судами і того, що повернення дитини не допускається основними принципами запитуваної держави в галузі захисту прав людини й основних свобод.
		 
		Зважаючи на вищевикладене та враховуючи найкращі інтереси дитини, установивши, що постійним місцем проживання до переміщення дитини на територію України була Республіка Чилі, а також те, що утримання дитини на території України здійснене матір'ю без згоди батька та порушує право батька на піклування дитиною, в зв'язку з чим є незаконним, а також беручи до уваги те, що відповідач не довела факт наявності підстав для відмови в поверненні дитини, Верховний Суд погоджується з тим, що дитина має бути повернута за місцем постійного проживання. 
		 
		Мотивуючи необхідність відмовити батьку у вимозі щодо повернення дитини,       ОСОБА_5 у своїй касаційній скарзі наполягала на тому, що існує серйозний ризик заподіяння дитині фізичної або психічної шкоди.
		 
		Разом з тим такі твердження заявника є безпідставними, оскільки з моменту незаконного переміщення дитини до моменту звернення батька до суду минуло менше року. У справі не надано переконливих доказів того, що повернення дитини до держави її постійного місця проживання, спілкування із родичами, вивчення культури та мови країни походження може заподіяти дитині фізичної або психічної шкоди.
		 
		Таким чином, відсутні підстави вважати, що існують реальні серйозні ризики створення нетерпимої обстановки для дитини зі сторони позивача в країні повернення.
		 
		Отже, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що мати на законних підставах вивезла сина з держави його постійного місця проживання, проте подальше утримання дитини на території України без отримання згоди батька, є підставою для застосування механізму, передбаченого Гаазькою Конвенцією         1980 року, згідно з яким дитина має бути негайно повернена до Республіки Чилі.
		 
		Твердження заявника про те, що ОСОБА_9 є зареєстроване місце проживання в Україні, не заслуговують на увагу суду, оскільки це  не має значення для розгляду справ про повернення дитини до свого постійного місця проживання на підставі Гаазької Конвенції 1980 року.
		 
		З урахуванням того, що доводи касаційної скарги, є ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким суд надав належну оцінку, вони є достатньо аргументованими, Верховний Суд доходить висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника, при цьому Верховний Суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).
		 
		Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції під час розгляду справи в касаційному порядку перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
		 
		Суди першої й апеляційної інстанцій забезпечили повний та всебічний розгляд справи на основі наданих сторонами доказів, оскаржувані рішення відповідають нормам матеріального та процесуального права. 
		 
		Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, арішення суду першої та апеляційної інстанцій - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.
		 
		Керуючись статтями 409, 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		У задоволенні клопотання ОСОБА_5 про зупинення виконання рішення Галицького районного суду м. Львова від 16 травня 2018 року відмовити.
		 
		Касаційну скаргу ОСОБА_5 залишити без задоволення.
		 
		Рішення Галицького районного суду м. Львова від 16 травня 2018 року та постанову Апеляційного суду Львівської області від 21 вересня 2018 року залишити без змін.
		 
		Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		Судді:                                                                           О. В. Ступак
		 
		                                                                                                           С.О. Погрібний
		 
		                                                                                                                                              Г. І.Усик

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...