Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 910/11797/18 : не визначено.
Надіслано для оприлюднення: 29.12.2018. Зареєстровано: 02.01.2019. Забезпечено надання загального доступу: 03.01.2019.

Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		   ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 26.12.2018 Справа №  910/11797/18
		 
		Господарський суд міста Києва у складі  судді Блажівської О.Є. при секретарі судового засідання Хмельовському В.О., розглянувши у матеріали справи № 910/11797/18
		 
		за позовом   Товариства з обмеженою відповідальністю "Укрспецсистемс"
		(01033, м.Київ, вул.Жилянська, 30/32, код ЄДРПОУ 39562922)
		 
		до Товариства з обмеженою відповідальністю "Транспортна компанія "Транссервіс"
		(03026, м.Київ, вул.Червонопрапорна, буд.154, код ЄДРПОУ 32156302)
		 
		про визнання недійсним договору оренди та стягнення 580     000,00 грн,-
		 
		Представники сторін:
		 
		представник позивача: Стойчев Р.В., ордер серії КС № 375147;
		представник відповідача: Бабченко А.М., за довіреністю, Копилов В.В., за довіреністю; 
		свідок: ОСОБА_1., паспорт  НОМЕР_1.
		 
		ОБСТАВИНИ СПРАВИ:
		 
		 
		Позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Укрспецсистеми", 5 вересня 2018 року звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до відповідача-Товариства з обмеженою відповідальністю "Транспортна компанія "Транссервіс", про визнання недійсним договору оренди №1/001-08.05 від 10.05.2018 та стягнення 580 000,00 грн.
		В обґрунтування позовних вимог позивачем зазначено, що відповідач ввів позивача в оману щодо того, що Товариство з обмеженою відповідальністю "Транспортна компанія "Транссервіс" законно володіє об'єктом оренди - складським виробничим приміщенням, та має повне право та законні повноваження укладати зазначений договір.           
		Ухвалою Господарського суду міста Києва від 10.09.2018 позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "Укрспецсистемс" було прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі №910/11797/18, вирішено розглядати справу за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче провадження на 03.10.2018.
		28.09.2018 представником відповідача через загальний відділ діловодства Господарського суду міста Києва був поданий письмовий відзив на позов.
		У судове засідання 03.10.2018 представники сторін з'явились.
		03.10.2018 судом було оголошено перерву у підготовчому засіданні до 07.11.2018.
		Підготовче засідання, призначене на 07.11.2018 не відбулося у зв'язку із перебуванням судді Блажівської О.Є. на лікарняному у період з 29.10.2018 по 08.11.2018.
		Враховуючи зазначене, з метою повного, всебічного та об'єктивного розгляду справи, забезпечення рівності прав та обов'язків всіх учасників процесу, суд дійшов висновку про необхідність продовження за власною ініціативою строку підготовчого провадження у справі на 30 днів та призначення підготовчого засідання.
		Ухвалою Господарського суду міста Києва від 09.11.2018 продовжено строк підготовчого провадження на 30 днів, підготовче засідання призначено на 30.11.2018.
		У підготовче засідання 30.11.2018 з'явилися представники сторін. Представник позивача надав заяву про витребування доказів. Представник відповідача заперечив проти задоволення останньої та надав суду для огляду оригінал технічного паспорту та свідоцтва.
		У підготовчому засіданні 30.11.2018 оголошено перерву до 05.12.2018.
		У підготовчому засіданні 05.12.2018 суд протокольно відмовив у задоволенні клопотання про витребування доказів, у зв'язку із порушенням строку для подання останнього.
		У підготовчому засіданні 05.12.2018 оголошено перерву до 06.12.2018.
		У підготовче засідання 06.12.2018 з'явилися представники сторін. Представник позивача подав письмові пояснення та заяву свідка. Представник відповідача подав письмові заперечення щодо клопотання позивача про витребування доказів та надав оригінали документів для огляду суду.
		Суд протокольно відхилив клопотання позивача про витребування доказів. Відповідач зазначив про те, що документи будуть надані суду в межах розгляду справи по суті.
		У підготовчому судовому засіданні 06.12.2018 присутніми представниками сторін надано усні пояснення щодо можливості закриття підготовчого провадження та про призначення справи до розгляду по суті.
		Відповідно до ч.2 ст.177 Господарського процесуального кодексу України підготовче провадження починається відкриттям провадження у справі і закінчується закриттям підготовчого засідання. 
		Згідно з п.3 ч.2 ст.185 Господарського процесуального кодексу України за результатами підготовчого засідання суд постановляє ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті.
		Враховуючи, що судом здійснено усі необхідні та достатні дії для забезпечення правильного і своєчасного розгляду справи по суті, ухвалою Господарського суду міста Києва було закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 20.12.2018.
		Судове засідання, призначене на 20.12.2018 не відбулось у зв'язку із перебуванням судді Блажівської О.Є. на лікарняному.
		21.12.2018 сторін було повідомлено про призначення наступного судового засідання на 26.12.2018.
		У судове засідання 26.12.2018 представник позивача з'явився, надав свої пояснення по суті спору, позовні вимоги підтримав в повному обсязі.
		Представники відповідача у судове засідання 26.12.2018 з'явились, надали свої пояснення по суті спору, проти задоволення позову заперечували.
		Крім того, у судовому засіданні 26.12.2018, з метою дотримання всіх процесуальних прав сторін та для об'єктивного вирішення спору, судом було проведено допит свідка за приписами чинного процесуального законодавства України
		Відповідно до ст. 233 Господарського процесуального кодексу України, рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами та витребуваних судом.
		Суд також враховує положення частини 1 статті 6 Конвенції "Про захист прав людини і основоположних свобод" 04.11.1950 року про право кожного на справедливий і публічний розгляд його справи незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
		Дослідивши наявні в справі матеріали, заслухавши пояснення представників позивача та відповідача, провівши допит свідка, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні дані, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		10.05.2018 між Товариством з обмеженою відповідальністю «Транспортна компанія «ТРАНССЕРВІС» (далі - відповідач, орендодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Укрспецсистемс» (далі - позивач, орендар) було укладено Договір оренди складського виробничого приміщення №1001-08.05. (далі - Договір), відповідно до умов якого орендодавець зобов'язується передати, а орендар прийняти у строкове платне користування (в оренду) складське виробниче приміщення»: складське виробниче  приміщення на другому та третьому поверсі включно з вантажною рампою загальною площею 1500 кв.м., розташоване за адресою: 03026, м. Київ, вул. Пирогівський шлях, 154 (далі - приміщення).
		Відповідно до п. 1.2 Договору приміщення, що за цим Договором передається у користування орендареві (в оренду), є частиною майнового комплексу, який належить орендодавцю на праві власності.
		За умовами пункту 5.1, 5.2 Договору строк його дії: з 10.05.2018 по 10.05.2019.
		Якщо за 1 місяць до закінчення строку дії Договору жодна із сторін не заявить про намір розірвати даний Договір, то він вважається продовженим (пролонгованим) на кожний наступний календарний рік.
		Згідно з п. п. 6.1, 6.3 Договору за користування приміщенням орендар щомісячно сплачує орендодавцеві орендну плату в розмірі 120     000,00 грн, в т.ч. ПДВ, з врахуванням податку на додану вартість, земельних, майнових та інших податків, зборів, обов'язкових платежів.  
		Орендна плата за кожен наступний місяць оренди сплачується орендарем на підставі рахунків, наданих орендодавцем, складених відповідно з умовами Договору, шляхом банківського перерахунку на розрахунковий рахунок орендодавця не пізніше 30 числа поточного місяця.
		Позивач зазначає суду про те, що даний Договір було укладено під впливом обману, оскільки, на думку позивача, відповідач навмисно ввів позивача в оману щодо обставин, які мають істотне значення, зокрема, позивач зазначає про відсутність у відповідача права власності на приміщення, передане в оренду, оскільки воно було перебудоване і не введене в експлуатацію.
		Відтак, позивач просить суд визнати недійсним Договір, стягнути з відповідача подвійний розмір орендної плати в розмірі 480     000,00 грн та моральну шкоду в розмірі 100     000,00 грн.
		Відповідач проти задоволення позову заперечує, зазначаючи про помилковість доводів позивача про відсутність у відповідача права власності на об'єкт оренди, порушення прав третіх осіб.
		Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
		Частинами 1 та 2 ст. 626 Цивільного кодексу України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
		Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору.
		Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч. 1 ст. 627 Цивільного кодексу України).
		За своє правовою природою, Договір, укладений між позивачем та відповідачем є договором оренди (найму), а тому, відносини, які виникли між сторонами регулюються, зокрема, Главою 58 Цивільного кодексу України.
		За договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк (ч. 1 ст. 759 Цивільного кодексу України).
		Частиною 1 ст. 760 Цивільного кодексу України передбачено, що предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ).
		Судом встановлено, що 10.06.2018 між сторонами Договору було підписано Акт приймання-передачі складського виробничого приміщення, за яким позивач отримав від відповідача у найм приміщення, визначене Договором.
		Відповідачем було виставлено відповідачу рахунок за перший і останній місяць оренди приміщення на суму 240     000,00 грн, який був оплачений позивачем в той же день, що підтверджується платіжним дорученням №1150 від 10.05.2018.
		16.07.2018 відповідачем було виставлено позивачу рахунок на оплату оренди приміщення на суму 120  000,00 грн з серпень 2018 року із листом вих. №/001*16.07 з проханням оплатити рахунок у відповідності до умов п. 6.3 Договору, до 30 числа поточного місяця.
		Претензією вих. № 1/001-03.08 від 03.08.2018 відповідач повідомив позивача, що у випадку несплати рахунку №244 від 16.07.2018 за оренду приміщення за серпень 2018 року, Договір буде розірвано тією ж датою - 16.08.2018.
		16.08.2018 відповідач повідомив позивача про розірвання Договору.
		Проте, на думку суду твердження відповідача про те, що Договір вважається розірваним, є передчасними.
		Відповідно до ч. 1 ст. 651 Цивільного кодексу України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.
		За умовами Договору, зокрема, пункту 8.2, Договір може бути розірвано достроково на вимогу однієї із сторін з обов'язковим письмовим попередженням про це іншої сторони за 1 (один) місяць до дати розірвання Договору виключно у випадках, зазначених у цьому Договорі, а саме на вимогу орендодавця:
		-          використання орендарем приміщення не за призначенням, всупереч умовам Договору, в тому числі і у випадку його здачі в суборенду без погодження із оренодавцем;
		-          у випадку систематичного порушення терміну сплати орендних та інших обов'язкових платежів, зазначених у Договорі.
		Як на підставу для розірвання Договору відповідач посилався на несплату рахунку по оренді №244 від 16.07.2018 на суму 120     000,00 грн.
		Аналіз норм чинного законодавства дає підстави для висновку, що вказані положення закону та Договору, які регулюють спірні відносини, вимагають систематичної (два та більше випадки) несплати орендної плати, передбаченої договором, як підстави для розірвання договору оренди. Разове порушення умов договору оренди у цій частині не вважається систематичним і не може бути підставою для його розірвання, але ж повторне порушення вже може свідчити про систематичність.
		Аналогічна правова позиція викладена у Постанові Верховного Суду у справі                        № 587/173/15-ц від 28 лютого 2018 року.
		З огляду на вищенаведене, несплата одного лише рахунку по оренді №244 від 16.07.2018 на суму 120 000,00 грн не може вважатись систематичним порушенням терміну сплати орендних та інших обов'язкових платежів, зазначених у Договорі, та, відповідно, підставою для розірвання Договору.
		Щодо спору по право власності відповідача на орендоване позивачем приміщення, суд зазначає наступне.
		Відповідно до ч. 1 ст. 761 Цивільного кодексу України право передання майна у найм має власник речі або особа, якій належать майнові права.
		Згідно частини 1 статті 316, статті 317, частин 1, 2, 3 статті 319, частин 1, 2 статті 321 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
		Відповідно до частин 2, 3, 6 статті 13, пункту 6 частини 1 статті 3 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які б могли порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживанням правом в інших формах. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частиною 2 - 5 статті 13 ЦК України суд може зобов'язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки встановлені законом. Одними із загальних засад цивільного законодавства є справедливість, добросовісність і розумність.
		Відповідно до п. п. 1, 2 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
		Державний реєстр речових прав на нерухоме майно (далі - Державний реєстр прав) - єдина державна інформаційна система, що забезпечує обробку, збереження та надання відомостей про зареєстровані речові права на нерухоме майно та їх обтяження, про об'єкти та суб'єктів таких прав.
		Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» право власності підлягає державній реєстрації.
		Державний реєстр прав містить записи про зареєстровані речові права на нерухоме майно, об'єкти незавершеного будівництва, їх обтяження, про об'єкти та суб'єктів цих прав, відомості та електронні копії документів, поданих у паперовій формі, або документи в електронній формі, на підставі яких проведено реєстраційні дії, а також документи, сформовані за допомогою програмних засобів ведення Державного реєстру прав у процесі проведення таких реєстраційних дій (ч. 1 ст. 12 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).
		З матеріалів справи вбачається, що з 10.06.2010 року одноосібним власником майнового комплексу загальною площею 3871,6 кв.м., розташованого за адресою: м. Київ, вул. Червонопрапорна, будинок 154 є Товариство з обмеженою відповідальністю «Транспортна компанія «Транссервіс», на підставі рішення Брянківського міського суду Луганської області від 21.05.2010.
		Статтею 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.
		Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
		Згідно з технічним паспортом від 10.02.2010 на майновий комплекс позивача, що знаходиться по вул. Пирогівський шлях (Червонопрапорна), 154 у м. Києві, та на підставі якого 10.06.2010 року було зареєстроване право власності на цей майновий комплекс, на час проведення інвентаризації були наявні наступні будівлі і споруди:
		-          Літера «Є» - Ангар -           488,4 кв.м
		-          Літера «Ж» - Офісна будівля - 208.2 кв.м
		-          Літера «З» - Офісна будівля - 2104 кв.м
		-          Літера «К» - Ангар -           866 кв.м
		-          Літера «Л» - Павільйон - 205 кв.м.
		Таким чином, у власності відповідача за технічною та правовстановлюючою документацією перебуває майновий комплекс загальною площею 3871,6 кв.м., частина якого і була передана в оренду позивачу за Договором.
		В матеріалах справи також наявна нотаріально засвідчена заява свідка - ОСОБА_1, в якій останній повідомив про те, що представником відповідача було усно повідомлено про відсутність документації на підтвердження права власності на об'єкт оренди. Крім того, у даній заяві свідок повідомив про те, що йому у телефонній розмові було повідомлено про реконструкцію приміщення та про те, що після реконструкції дане приміщення не було введено в експлуатацію, а тому права власності на нього відсутнє.
		Як вже зазначалось судом вище, з метою недопущення обмеження прав сторін у даному судовому процесі, та для всебічного та повного дослідження та встановлення обставин справи, у судовому засіданні було проведено допит свідка - ОСОБА_1, у відповідності до приписів Господарського процесуального кодексу України.
		Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 87 Господарського процесуального кодексу України показання свідка - це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. На підставі показань свідків не можуть встановлюватися обставини (факти), які відповідно до законодавства або звичаїв ділового обороту відображаються (обліковуються) у відповідних документах.
		Інститут свідка є допоміжним інструментом для встановлення обставин справи для повного та об'єктивного вирішення спору.
		При цьому, частина 1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України встановлює, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
		Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
		Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються (ст. 77 Господарського процесуального кодексу України).
		Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
		Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. (ст. ст. 76-79 ГПК України)
		Приписами ст. ст. 76, 77  Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. 
		Згідно із ст. ст. 78, 79 Господарського процесуального кодексу України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
		Статтею  86  Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
		Суд звертає увагу на те, що статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод     кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
		Переконливість кожного доказу доводиться у змагальній процедурі безпосередньо перед тим складом суду, який дає цьому доказу юридично значущу оцінку.
		Аналогічна правова позиція викладена у Постанові Верховного Суду від 21 січня 2018 року у справі №5-249кс15.
		Матеріали справи містять докази наявності у відповідача права власності на приміщення, яке було передано в оренду позивачу за Договором на момент його укладення.
		Та, згідно з п. 1.2 Договору, приміщення, за за цим Договром передається у користування орендареві (в оренду), є частиною майнового комплексу, який належить орендодавцю на праві власності.
		Вказане підтверджується документами визначеними у даному пунткі Договору, які додані сторонами до матеріалів справи.
		Жодного належного спростування даного факту суду не надано.
		Крім цього, за умовами п. 11.8 Будь-які повідомлення, вимоги, заяви, запити та заявки, які надходять від однієї із сторін до другої, мають силу тільки у випадку, якщо вони зроблені у письовій формі та підписані сторонами.
		За таких обставин, електронне листування, на яке посилається позивач, не може вважатись належним доказом та не має юридичної сили в розумінні вищезазначеного пункту Договору.
		При цьому, суд звертає увагу на те, що між сторонами був підписаний Акт приймання-передачі складського приміщення за Договором від 10.06.2018, який свідчить про прийняття позивачем як приміщення, так і визнання умов Договору, спираючись на ч. 1 ст. 627 Цивільного кодексу України.
		Щодо посилань позивача на те, що майно, передане в оренду відповідачем є обтяженим, оскільки перебуває в іпотеці, то суд зазначає про те, що даний факт лише підтверджує наявність у відповідача станом на дату передання приміщення в оренду права власності на нього. Крім того, підставою позову були твердження позивача про укладення Договору під впивом обману, і дані підстави не були змінені позивачем в ході розгляду спору у відповідності до приписів чинного законодавства України, а тому такі твердження залишаються судом без розгляду.
		Суд звертає увагу на те, що рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.
		Рішення має бути викладено чітко, зрозуміло, грамотно (тобто не містити граматичних і стилістичних помилок, виправлень).
		Рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого:
		- чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються;
		- чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин;
		- яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.
		Крім того, рішення може ґрунтуватись лише на тих доказах, які були предметом дослідження і оцінки судом.
		За таки обставин, рішення суду не може ґрунтуватись на припущеннях. В свою чергу, всі доводи позивача про відсутність права власності відповідача на приміщення, яке було передано позивачу в оренду за Договором, не ґрунтується на доказах, які могли б достеменно підтвердити даний факт.
		Частинами 1 - 5 ст. 203 Цивільного кодексу України визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
		Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу (ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України).
		Отже, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.
		Частиною першою ст. 230 Цивільного кодексу України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. 
		Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
		Позивачем не було доведено суду існування обставин, на які посилається позивач, як на підставу своїх доводів та вимог.
		Правочин може бути визнаний недійсним з підстав, передбачених законом.
		Загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 ЦК України, статтями 207, 208 ГК України. Правила, встановлені цими нормами, повинні застосовуватися господарськими судами в усіх випадках, коли правочин вчинений з порушенням загальних вимог частин першої - третьої, п'ятої статті 203 ЦК України і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють підстави та наслідки недійсності правочинів, зокрема, статей 228, 229, 230, 232, 234, 235, 1057 1 ЦК України, абзацу другого частини шостої статті 29 Закону України "Про приватизацію державного майна", частини другої статті 20 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", частини другої статті 15 Закону України "Про оренду землі", статті 12 Закону України "Про іпотеку", частини другої статті 29 Закону України "Про страхування", статті 78 Закону України "Про банки і банківську діяльність", статті 7 1 Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності", частини третьої статті 67 Закону України "Про запобігання корупції" тощо.
		Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
		При повному та детальному вивченні матеріалів справи, судом не було встановлено підстав для визнання недійсним Договору.
		Щодо вимог про стягнення з відповідача подвійної плати за перший та останній місяці оренди приміщення за Договором, суд звертає увагу на відсутність належного правого обґрунтування даної правової вимоги.
		При цьому, враховуючи те, що позовна вимога про стягнення відповідача подвійної плати за перший та останній місяці оренди приміщення за Договором є похідною від позовної вимоги про визнання Договору недійсним, а тому, також задоволенню не підлягає.
		Щодо стягнення з відповідача моральної шкоди, суд зазначає наступне.
		Відповідно до ч. 1 ст. 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
		Відповідно до ч.2 ст.4 Господарського процесуального кодексу України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
		Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України кожна  особа  має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
		За змістом положень ч. 2 ст. 20 Господарського кодексу України кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. 
		Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів визначений у статті 16 Цивільного кодексу України. Відповідно до ч.         2 ст.         16 Цивільного кодексу України суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
		Статтею 5 Господарського процесуального кодексу України визначено, що здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
		Встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, про захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог. Розпорядження своїм правом на захист є диспозитивною нормою цивільного законодавства, яке полягає у наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором. 
		Виходячи із змісту ст. ст.  15, 16 Цивільного кодексу України, ст.20 Господарського кодексу України          та          Господарського процесуального кодексу України, застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством). Відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.
		Водночас, застосування такого способу захисту як визнання права можливе у разі виникнення спору щодо його належності між особою, що вважає право порушеним, та іншою, яка претендує на відповідний титул. Тобто, такий спосіб захисту прав може бути застосований при наявності спору про право. Вимога про визнання права може бути пред'явлена до особи, яка не визнає чи порушує право.
		На позивача покладений обов'язок обґрунтувати суду свої вимоги поданими до суду доказами, тобто довести, що його права та інтереси дійсно порушуються, оспорюються чи не визнаються, а тому потребують захисту.
		Крім того, суд звертає увагу на те, що, відповідно до ч. 1 ст. 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
		Одночасно, надаючи оцінку доводам учасників судового процесу судом враховано, що згідно ч.4 ст.11 Господарського процесуального України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. 
		Положення означеної статті повністю узгоджуються з приписами ст.17 ЗУ "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини".
		Згідно ст.6 Конвенції з прав людини та основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.               
		У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини,  яка відображає принцип,  пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у  рішеннях  судів  та інших органів з вирішення спорів мають бути  належним чином зазначені підстави,  на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт   1   статті   6  Конвенції  зобов'язує  суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент.  Міра,  до якої суд має виконати  обов'язок  щодо  обґрунтування  рішення,  може  бути різною  в залежності від характеру рішення (див.  рішення у справі  "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v.  Spain) від  9  грудня 1994 року,  серія A,  N 303-A,  п.  29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі  та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін,  орган влади зобов'язаний виправдати  свої  дії,  навівши  обґрунтування  своїх  рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen  v.  Finland),  N 37801/97,  п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне  призначення   обґрунтованого   рішення   полягає   в   тому,   щоб продемонструвати  сторонам,  що  вони  були  почуті. Крім того, вмотивоване  рішення  дає  стороні  можливість  оскаржити  його та отримати його  перегляд  вищестоящою  інстанцією.  Лише  за  умови винесення  обґрунтованого  рішення  може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див.  рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v.  Finland),  №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).       З огляду на вищенаведене, за висновками суду, позивачем не було доведено факту порушення, оспорювання або невизнання відповідачами його прав або охоронюваних законом інтересів
		Враховуючи наведене, з'ясувавши повно і всебічно обставини, на які позивач посилаєтся як на підставу своїх вимог і заперечень, надавши оцінку всім аргументам учасників справи,  суд дійшов висновку що позивачем належними та допустимими доказами не доведено обставин, які свідчили б про порушення його законних прав та інтересів, що унеможливлює стягнення з відповідача моральної шкоди в розмірі 100     000,00 грн. 
		Враховуючи наведене, з'ясувавши повно і всебічно обставини, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, надавши оцінку всім аргументам учасників справи, суд дійшов висновку про те, що доводи позивача не є достатньо обґрунтованими.
		В порядку, передбаченому ст. 86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
		З урахуванням вищевикладених обставин, суд вважає позовні вимоги недоведеними, необґрунтованими, такими, що не відповідають фактичним обставинам справи і спростовані належним чином та у встановленому законом порядку відповідачем, а відтак, заявлені вимоги задоволенню не підлягають. 
		Відповідно до ст.129 Господарського процесуального кодексу України, враховуючи висновки суду щодо відсутності підстав для задоволення позову, судовий збір залишається за позивачем. 
		Керуючись ст.ст. 2, 73-74, 76-79, 86, 129, 233, 237-238, 242 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -
		 
		 
		 
		ВИРІШИВ:
		 
		1.  У задоволенні позову відмовити.
		      2. Судові витрати, пов'язані із розглядом справи, покласти на позивача - Товариство з обмеженою відповідальністю "Укрспецсистемс". 
		 
		Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
		Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів, а на ухвалу суду - протягом десяти днів з дня його (її) проголошення.
		Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
		Згідно з пунктом       17.5 розділу ХІ "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03.10.2017 №2147-VIII до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного господарського суду через відповідний місцевий господарський суд за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
		 
		 
		          Повний текст рішення складено   29.12.2018        
		 
		 
		 
		Суддя                                                                                                              О.Є. Блажівська

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...