Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 906/493/16 : Господарські справи (до 01.01.2019); Укладення, зміни, розірвання, виконання договорів (правочинів) та визнання їх недійсними, зокрема:; Укладення договорів (правочинів); купівлі - продажу; поставки товарів, робіт, послуг.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 03.01.2019. Забезпечено надання загального доступу: 03.01.2019.

Номер судового провадження: 12-142гс18

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		28 серпня 2018 року
		м. Київ
		Справа № 906/493/16
		Провадження № 12-142гс18
		 
		Велика Палата Верховного Суду у складі:
		головуючого судді Князєва В. С.,
		судді-доповідача Кібенко О. Р.,
		суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В .В., Гудими Д. А., Данішевської В.І., Золотнікова О. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
		 
		за участю секретаря судового засідання Черненка О. В.,
		представників учасників справи:
		Товариства з обмеженою відповідальністю «TENACHEM» - Балицького І.В.
		Приватного підприємства «Проспер» - не з'явився
		розглянула в порядку спрощеного провадження з повідомленням учасників справи касаційну скаргу Приватного підприємства «Проспер» 
		на рішення Господарського суду Житомирської області від 28 березня 2017 року, ухвалене суддею Давидюком В. К.,
		та постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 11 липня 2017 року, ухвалену колегією суддів Розізнаною І. В., Мельник О. В., Гуловою А. Г.,
		у справі Господарського суду Житомирської області 
		за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «TENACHEM» (далі - ТОВ «TENACHEM»)
		до Приватного підприємства «Проспер» (далі - ПП «Проспер»)
		про стягнення 39 918,04 євро.
		Історія справи
		Короткий зміст позовних вимог та заперечень
		1.           У травні 2016 року ТОВ «TENACHEM» звернулось до Господарського суду Житомирської області з позовом до ПП «Проспер» про стягнення 39 918,04 євро, в тому числі законних процентів за товар, поставлений за укладеним між сторонами контрактом від 01 червня 2010 року № 01/06/2010.
		2.           Позов обґрунтовано тим, що відповідач не повністю оплатив вартість товару, поставленого позивачем на виконання вказаного контракту, чим порушив його умови та строки виконання зобов'язання. 
		3.           Заперечуючи проти позову з тих підстав, що спір має бути переданий до Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України, відповідач просив припинити провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у редакції, чинній на час звернення позивачем з цим позовом, оскільки сторони у пункті 9.2 контракту визначили, що всі спори підлягають вирішенню у Міжнародному комерційному арбітражному суді, рішення якого є остаточним та обов'язковим для сторін.
		Фактичні обставини справи, установлені судами
		4.           01 червня 2010 року між ТОВ «TENACHEM» (продавець) та ПП «Проспер» (покупець) укладено контракт № 01/06/2010 про продаж останньому на умовах EXW Добеле (Incoterms 2000) герметику для виробництва склопакетів (код ТН ЗЕД 32141010). За умовами пунктів 1.3, 2.2, 3.1, 3.2, 4.3 контракту зобов'язання продавця з поставки товару вважаються виконаними з моменту завантаження товару на заводі в місті Добеле. Ціна за товар встановлюється в євро на умовах EXW Добеле (Incoterms 2000) і включає в себе вартість тари, упаковки, маркування, завантаження й експортно-митного оформлення. Оплата здійснюється в євро протягом 30 днів на підставі виставленого продавцем рахунку (інвойса). На кожну партію товару оформлюється пакет документів, а саме: рахунок (інвойс); пакувальний лист; сертифікат якості; міжнародна товарно-транспортна накладна (CMR); копія експортної декларації (ЕХ-1).
		5.           На виконання цього контракту позивач 23 вересня та 16 жовтня 2013 року здійснив поставки товару відповідачу на загальну суму 57 916 євро (інвойси № TNH133375, TNH133376, TNH133419, пакувальні листи, міжнародні товарно-транспортні накладні (CMR) № 449854, 449876 та експортні декларації (ЕХ-1) № 4850301381513262100242, 4850301381513262100254, 850301381513283100120 від 19 вересня 2013 року та від 11 жовтня 2013 року). Відповідно кінцеві строки оплати вартості товару - 23 жовтня та 15 листопада 2013 року.
		6.          Відповідач зі свого боку частково оплатив вартість отриманого товару, сума боргу склала 33 269 євро, на яку позивач нарахував 6 649,04 євро законних процентів, передбачених статтею 1765 Цивільного кодексу Латвії.
		7.           У випадку недосягнення домовленостей, усі спори підлягають вирішенню у Міжнародному комерційному арбітражному суді, рішення якого є остаточним та обов'язковим для обох сторін (російськомовний варіант пункту 9.2 контракту від 01 червня 2010 року № 01/06/2010). В англомовновному варіанті цього ж пункту компетентним органом вирішення спорів за цим контрактом визначено Arbitration Court of International Commerce and Industry.
		8.           Посилаючись на статті 32, 44 Закону України від 23 червня 2005 року №2709-IV «Про міжнародне приватне право», позивач зауважив про відсутність домовленостей між сторонами щодо вибору матеріального права, яке необхідно застосовувати, тому до цих правовідносин слід застосовувати право держави за місцезнаходженням позивача - Латвійської Республіки, яке має найбільш тісний зв'язок із правочином та вирішальне значення для його змісту.
		Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
		9.           Рішенням Господарського суду Житомирської області від 28 березня 2017 року, залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 11 липня 2017 року, позов задоволено.
		10.        Застосовуючи до цих правовідносин право Латвійської Республіки, тобто сторони, яка повинна здійснити виконання, що має вирішальне значення для змісту договору, зокрема позивача (продавця), суди попередніх інстанцій установили факт наявності боргу та задовольнили позовні вимоги в заявлених розмірах. 
		11.        Водночас за відсутності у контракті найменування і місця розташування Міжнародного комерційного арбітражного суду, який має розглядати спори, що виникають у зв'язку із цим контрактом, суди попередніх інстанцій відмовили в задоволенні клопотання відповідача про припинення провадження у цій справі. Суди вказали на неможливість виконання арбітражного застереження, викладеного сторонами у пункті 9.2 контракту від 01 червня 2010 року № 01/06/2010. У російськомовному варіанті контракту компетентним органом зазначено  Международный коммерческий арбитражный суд, а в англомовновному - Arbitration Court of International Commerce and Industry, що в перекладі на українську мову означає «Арбітражний суд Міжнародної торгово-промислової». Найменування цих органів не є тотожними. Місце арбітражу також не зазначено. Оскільки обидва варіанти тексту є ідентичними та мають однакову юридичну силу (пункт 10.7. контракту), суди попередніх інстанцій указали на неможливість установлення наміру сторін щодо арбітражного механізму вирішення спору та компетентного органу для його вирішення, тобто Ризького міжнародного комерційного арбітражу, або Арбітражного суду Латвійської Торгово-промислової палати, або Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України. 
		12.        Оскільки викладені в указаному контракті англомовна й російськомовна редакції назви компетентного органу не збігаються з будь-якою офіційною назвою міжнародного арбітражного суду будь-якої країни, суди зазначили про відсутність визначення у контракті будь-якої арбітражної установи, що має право розглядати цей спір, і про неможливість виконання арбітражного застереження, внаслідок чого спір підлягає вирішенню господарським судом.
		Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів
		13.        У жовтні 2017 року ПП «Проспер» звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просило скасувати судові рішення попередніх інстанцій та припинити провадження у справі, оскільки цей спір не підвідомчий господарському суду. 
		14.        Посилаючись на пункт 1 частини першої статті 76 Закону України України від 23 червня 2005 року №2709-IV «Про міжнародне приватне право» і частину першу статті 8 Закону України 24 лютого 1994 року N 4002-XII «Про міжнародний комерційний арбітраж», скаржник зазначив, що спір у справі підлягає вирішенню Міжнародним комерційним арбітражним судом при Торгово-промисловій палаті України, як це передбачено пунктом 9.2 контракту від 01 червня 2010 року № 01/06/2010, оскільки між сторонами існує арбітражна угода, яка не визнана недійсною, не втратила чинність та не є такою, що не може бути виконана. Відсутність у арбітражному застереженні точної назви арбітражу та місця проведення арбітражу, не є підставою для визнання його нечинним або невиконуваним. Під час тлумачення арбітражного застереження англійською та російською мовами суд не з'ясував, яка мова є більш прийнятною для сторін, та, відповідно, була для них основною вживаною під час переговорів та подальшого спілкування у ході реалізації та виконання контракту. Виходячи зі змісту контракту та офіційних назв арбітражних установ, суд мав встановити допущено помилку, яка виражена в пропущенні декількох слів, що спотворило назву уповноваженого органу.
		15.        Суд порушив принцип автономності арбітражного застереження, закріплений у частині першій статті 16 Закону України 24 лютого 1994 року N 4002-XII «Про міжнародний комерційний арбітраж», визнавши арбітражне застереження таким, що не підлягає виконанню. 
		16.        Суд першої інстанції не встановив зміст норм права Латвійської Республіки, що застосовується до арбітражного застереження, а встановив лише зміст норм зобов'язального права, що застосовується до контракту в цілому. Питання виконання арбітражного застереження також повинно було вирішуватися судом відповідно до норм права Латвійської Республіки. Замість цього суд при вирішенні питання виконання арбітражної угоди застосував норми права України.
		17.        Суд першої інстанції не з'ясував норм процесуального права, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин, зокрема норм щодо визначення підсудності. Перелік питань, визначений судом першої інстанції та зазначений у судовому запиті до Міністерства юстиції Латвійської Республіки, стосувався виключно норм матеріального права. Зазначені в апеляційній скарзі порушення не розглянуті апеляційним господарським судом. 
		18.        Судами першої та апеляційної інстанції не взято до уваги доводи і докази відповідача щодо зменшення розміру заборгованості (кредитну ноту на суму 20000 євро) без належного правового обґрунтування. 
		Доводи інших учасників справи
		19.        У відзиві на касаційну скаргу позивач заперечив проти її доводів та просив відмовити в її задоволенні.
		20.        ТОВ «TENACHEM» посилається на те, що арбітражна угода, що міститься у контракті від 01 червня 2010 року № 01/06/2010 не може бути виконана, оскільки сторонами не визначено конкретного Міжнародного комерційного арбітражного суду (його назви та місця розташування), який має розглядати спори, що виникають за цим контрактом. Позивач вважає, що судом першої інстанції належним чином встановлені норми права Латвійської Республіки, що підлягають застосуванню до спірних відносин. 
		21.        Позивач стверджує, що не відповідають дійсності заяви відповідача про неврахування судом першої інстанції доказів щодо зменшення заборгованості, а саме - кредитної ноти. Відповідачем такі докази не подавалися і він 28 березня 2017 року під час судового засідання усно повідомив суд про надання позивачем відповідачу кредит-ноти без надання жодного підтверджуючого документа, що встановлено судом першої інстанції. 
		Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду
		22.        Ухвалою від 15 травня 2018 року колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду на підставі приписів підпункту 7 пункту 1 розділу ХІ «Перехідні положення» Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», передала справу № 906/493/16 разом із касаційною скаргою ПП «Проспер» на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 
		23.        Мотивуючи своє рішення про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив про необхідність відступити від висновку в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України від 18 жовтня 2017 року у справі № 910/8318/16. 
		24.        Відповідно до підпункту 7 пункту 1 розділу XI «Перехідні положення» ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.
		ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
		Щодо визнання арбітражного застереження таким, що не підлягає виконанню 
		25.        Згідно із пунктом 1 Закону України 24 лютого 1994 року N 4002-XII «Про міжнародний комерційний арбітраж» в редакції, чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій, суд, до якого подано позов з питання, що є предметом арбітражної угоди, повинен, якщо будь-яка зі сторін просить про це не пізніше подання своєї першої заяви по суті спору, припинити провадження у справі і направити сторін до арбітражу, якщо не визнає, що ця арбітражна угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана. Провадження у справі в цих випадках припинялося на підставі пункту 1 частини першої статті 80 ГПК України в редакції, чинній час розгляду справи судами попередніх інстанцій. 
		26.        Відповідно до частини другої статті 12 ГПК України в редакції, чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій, підвідомчий господарським судам спір може бути передано сторонами на вирішення третейського суду, крім спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов'язаних із задоволенням державних потреб, спорів, передбачених пунктом 4 частини першої цієї статті, та інших спорів, передбачених законом. Рішення третейського суду може бути оскаржено в порядку, передбаченому цим Кодексом.
		27.        Частиною другою Закону України 24 лютого 1994 року N 4002-XII «Про міжнародний комерційний арбітраж» передбачено, що за угодою сторін можуть передаватися до міжнародного комерційного арбітражу спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, які виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв'язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї із сторін знаходиться за кордоном, а також спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних об'єднань та організацій, створених на території України, між собою, спори між їх учасниками, а так само їх спори з іншими суб'єктами права України. 
		28.        За приписами статті 2 та частини першої статті 7 цього ж Закону арбітраж - це будь-який арбітраж (третейський суд) незалежно від того, чи утворюється він спеціально для розгляду окремої справи, чи здійснюється постійно діючою арбітражною установою, зокрема Міжнародним комерційним арбітражним судом або Морською арбітражною комісією при Торгово-промисловій палаті України. Арбітражна угода - це угода сторін про передачу до арбітражу всіх або певних спорів, які виникли або можуть виникнути між ними у зв'язку з будь-якими конкретними правовідносинами, незалежно від того, чи мають вони договірний характер, чи ні. Арбітражна угода може бути укладена у вигляді арбітражного застереження в контракті або у вигляді окремої угоди. При цьому право сторін погодити передачу спорів, які можуть виникнути між ними з укладеного правочину чи стосовно такого правочину, на розгляд арбітражу ґрунтується на вільному волевиявленні, тобто сторони такого правочину на власний розсуд вирішують питання щодо укладення арбітражної угоди та, відповідно, визначення арбітражу.
		29.        Як установили суди попередніх інстанцій, позивач та відповідач під час укладення вищевказаного контракту погодили, що в разі недосягнення домовленостей усі спори підлягають вирішенню у Міжнародному комерційному арбітражному суді, рішення якого є остаточним та обов'язковим для обох сторін (пункт 9.2 контракту від 01 червня 2010 року № 01/06/2010). В англомовновному варіанті цього ж пункту компетентним органом вирішення спорів за цим контрактом визначено Arbitration Court of International Commerce and Industry. Таким чином, сторони уклали арбітражну угоду у вигляді арбітражного застереження щодо розгляду будь-яких спорів, які виникатимуть з контракту або у зв'язку з ним, за процедурою міжнародного комерційного арбітражу. 
		30.        Разом з тим, суди попередніх інстанцій у цій справі правильно зазначили про неможливість виконання укладеного арбітражного застереження. Очевидним є намір сторін арбітражної угоди передати визначену в ній категорію спорів на вирішення до міжнародного комерційного арбітражу. Проте назва арбітражної установи, яка міститься у контракті, а також відсутність у ньому інформації про місце проведення арбітражу, не дає можливості визначити до якого саме арбітражу має звертатися сторона. Таким чином, неможливість виконання арбітражної угоди викликана істотною помилкою у назві арбітражу, до якого передається спір. 
		31.        У статті 5 Закону України 24 лютого 1994 року N 4002-XII «Про міжнародний комерційний арбітраж» встановлено, що ніяке судове втручання не повинно мати місце, крім як у випадках, коли воно передбачене у цьому Законі. Тому питання про неможливість виконання арбітражної угоди вирішується судом виключно у випадках, передбачених статтею 8 Закону України 24 лютого 1994 року N 4002-XII «Про міжнародний комерційний арбітраж» та статтею ІІ Конвенції про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень (Нью-Йорк, 10 червня 1958 року). 
		32.        Нью-Йоркська конвенція 1958 року передбачає, що кожна договірна держава визнає арбітражну угоду, за якою сторони зобов'язуються передавати до арбітражу всі або будь-які суперечки, які виникають або можуть виникнути між ними у зв'язку з якими-небудь конкретними договірними або іншими правовідносинами, об'єкт яких може бути предметом арбітражного розгляду. Зазначений обов'язок визнання арбітражної угоди вимагає від суду також тлумачити будь-які неточності в тексті арбітражної угоди та розглядати сумніви щодо її дійсності, чинності та виконуваності на користь її дійсності, чинності та виконуваності (принцип імунітету та автономії арбітражної угоди).
		33.        У пункті 113 Керівництва Секретаріату ЮНСІТРАЛ по Нью-Йоркській конвенції 1958 року зазначається, що відносно арбітражної угоди судами визнавалося, що вона не може бути виконана, якщо арбітражна угода мала «патологічний характер», головним чином у наступних випадках: і) якщо положення арбітражної угоди були складені нечітко і не містили достатньо вказівок, які б дозволили перейти до арбітражного розгляду, та іі) якщо в арбітражній угоді призначалася арбітражна установа, яка не існує. Але суди також можуть застосовувати підхід, спрямований на сприяння арбітражного розгляду, тобто тлумачити нечіткі чи непослідовні формулювання арбітражних угод таким чином, щоб підтримати ці угоди. Переважне право повинно віддаватися наміру сторін врегулювати спір в арбітражному порядку. 
		34.        Таким чином, суд має тлумачити незначні помилки та неточності в назві арбітражних установ, що передбачені в арбітражній угоді, на користь міжнародного комерційного арбітражу. Але вирішення питання про виконуваність чи невиконуваність арбітражної угоди у зв'язку з наявністю помилок у найменуванні арбітражної установи є дискрецією суду, який ухвалює рішення з урахуванням усіх обставин справи. 
		35.        Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду відхиляє посилання відповідача на те, що арбітражна угода не була визнана недійсною та невиконуваною на момент звернення позивача до суду. Адже суд, до якого подано позов у питанні, що є предметом арбітражної угоди, саме при розгляді клопотання про припинення провадження у справі і направлення сторін до арбітражу повинен вирішити питання дійсності, чинності та виконуваності арбітражної угоди. 
		36.        Верховний Суд України у постанові від 18 жовтня 2017 року у справі № 910/8318/16, посилаючись на частину другу статті 124 Конституції України, статті 7, 8 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», частину третю статті 1, частину другу статті 12 ГПК України в редакціях, чинних на час розгляду справи, частину першу статті 16 ЦК України, дійшов висновку про те, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі; ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом; кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. У постанові Верховного Суду України зроблено такі висновки:
		-                   третейська угода про передання спору на розгляд третейського суду не є відмовою від права на звернення до суду, а одним зі способів реалізації права на захист своїх прав. У зв'язку з викладеним у сторін існує виключно правова можливість, а не обов'язок звертатися до третейського суду. При цьому обмеження права звернення до господарського суду не допускається;
		-                   відсутність взаємної згоди саме сторін спору на його вирішення комерційним судом (арбітражем), оформленої відповідним арбітражним застереженням, незалежно від попередньої домовленості про це, унеможливлює розгляд спору таким судом;
		-                   у разі відсутності такого застереження господарський суд зобов'язаний припинити провадження у справі лише за наявності волі обох сторін про розгляд конкретного спору арбітражем, що оформлюється відповідним зверненням до суду.
		37.        Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 18 жовтня 2017 року у справі № 910/8318/16, шляхом його уточнення (доповнення) такими висновками: 
		-                   у разі наявності арбітражної угоди між сторонами спору та поданого стороною відповідно до вимог ГПК України клопотання про припинення провадження господарський суд може продовжити розгляд справи за умови встановлення в передбаченому законом порядку недійсності, втрати чинності або неможливості виконання вказаної угоди не пізніше початку розгляду справи по суті; 
		-                   господарський суд має тлумачити будь-які неточності в тексті арбітражної угоди та розглядати сумніви щодо її дійсності, чинності та виконуваності на користь її дійсності, чинності та виконуваності, забезпечуючи принцип автономності арбітражної угоди; 
		-                   суд може визнати угоду такою, що не може бути виконана, внаслідок істотної помилки сторін у назві арбітражу, до якого передається спір (відсилання до неіснуючої арбітражної установи), за умови відсутності в арбітражній угоді вказівки на місце проведення арбітражу чи будь-яких інших положень, які б дозволяли встановити дійсні наміри сторін щодо обрання певної арбітражної установи чи регламенту, за яким має здійснюватись арбітражний розгляд. У разі невизначеності арбітражної установи сторона арбітражної угоди не має обов'язку перед зверненням до компетентного державного суду звертатися до однієї чи декількох арбітражних установ для того, щоб вони вирішили питання щодо своєї компетенції стосовно цього спору. 
		38.        З урахуванням викладеного Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для припинення провадження у справі, оскільки спір у цій справі правильно вирішено господарськими судами.
		Щодо визначення права, яке підлягає застосуванню до спірних відносин 
		39.        Стаття 32 Договору між Україною та Латвійською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних, трудових і кримінальних справах (підписаний 23 травня 1995 року, ратифікований 22 листопада 1995 року, набрав чинності 12 липня 1996 року) передбачає, що договірні відносини визначаються законодавством тієї договірної сторони, на території якої укладений договір, тобто правом Латвійської Республіки. Оскільки контракт був укладений на території Латвійської Республіки, суди дійшли правильних висновків про те, що до відносин між сторонами повинне застосовуватися право цієї республіки. 
		40.        Посилання суду на положення Закону України від 23 червня 2005 року №2709-IV «Про міжнародне приватне право» при визначенні права, яке підлягає застосуванню до договірних відносин між сторонами, є помилковим, адже відповідно до статті 3 цього Закону якщо міжнародним договором України передбачено інші правила, ніж встановлені цим Законом, застосовуються правила цього міжнародного договору. Таким чином, у питаннях визначення права, що підлягає застосуванню до спірних відносин, суд мав керуватися положеннями Договору між Україною та Латвійською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних, трудових і кримінальних справах, а не нормами внутрішнього законодавства України. Проте, застосування судами норм внутрішнього законодавства України разом з нормами міжнародного договору не призвело до помилкових висновків щодо права, яке підлягає застосуванню. Адже, оскільки стороною, яка повинна здійснити виконання, що має вирішальне значення для змісту договору, є позивач (продавець за контрактом), місцезнаходженням якого є Латвійська Республіка, суди попередніх інстанцій, керуючись статтями 32 і 44 Закону «Про міжнародне приватне право», дійшли висновку про застосування до цих правовідносин права цієї країни. 
		41.        Статтями 20, 32 Договору між Україною та Латвійською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних, трудових і кримінальних справах визначено, що суди кожної з Договірних Сторін  компетентні розглядати цивільні, сімейні та трудові справи, якщо  відповідач  має на її території місце проживання чи місцезнаходження. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 76 Закону України України від 23 червня 2005 року №2709-IV «Про міжнародне приватне право» суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом у випадку, зокрема, якщо на території України відповідач у справі має місце проживання або місцезнаходження, або рухоме чи нерухоме майно, на яке можна накласти стягнення, або знаходиться філія або представництво іноземної юридичної особи - відповідача. Таким чином, господарський суд України є компетентним судом відповідно до положень зазначеного Договору. 
		42.        При цьому за загальними принципами міжнародного приватного права компентентий суд при розгляді справи застосовує процесуальне законодаство своєї держави, відсилання колізійної норми до права іноземної держави вважається відсиланням саме до норм матеріального, а не процессуального права. У частині першій статті 9 Закону України України від 23 червня 2005 року №2709-IV «Про міжнародне приватне право» закріплюється, що будь-яке відсилання до права іноземної держави має розглядатися як відсилання до норм матеріального права, яке регулює відповідні правовідносини, виключаючи застосування його колізійних норм, якщо інше не встановлено законом. 
		43.        Питання права, яке підлягає застосуванню до арбітражної угоди, й зокрема для визначення її виконуваності, врегульовано матеріально-правовими нормами Нью-Йоркської конвенції 1958 року, яка застосована судом. Відповідно до частини п'ятої статті 4 Закону України України від 23 червня 2005 року №2709-IV «Про міжнародне приватне право» визначення права, що підлягає застосуванню до приватноправових відносин на підставі колізійних норм, не здійснюється, якщо міжнародним договором України передбачено застосування до відповідних відносин матеріально-правових норм. 
		44.        Ураховуюючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що суди попередніх інстанцій правильно визначили матеріальне та процесуальне право, яке підлягає застосуванню до спірних правовідносин. 
		Щодо неврахування доводів та доказів відповідача стосовно наявності кредит-ноти
		45.        Згідно зі статтею 1425 Цивільного кодексу Латвії кожне зобов'язання має бути виконане в повному обсязі, і нікого не можна примусити задовольнитися виконанням лише будь-якої частини зобов'язання, навіть якщо його предмет являється діленим.
		46.        Відповідно до статей 1587, 1651, 2002, 2004 цього ж Кодексу договір, укладений на законних підставах, накладає контрагенту обов'язок виконати обіцяне, і ні особлива обтяжливість угоди, ні також труднощі виконання, що зникли згодом, не дають права одній стороні відступити від договору, хоч і з відшкодуванням іншій особі збитків. Купівля - це договір, за яким одна сторона обіцяє іншій за сплату домовленої грошової суми віддати відому річ або право. Договір купівлі вважається укладеним, якщо обидві сторони домовилися про предмет купівлі та плату за купівлю. Простроченням є неправомірне зволікання у виконанні або прийнятті виконання зобов'язання. У першому випадку це прострочення боржника, а в другому - кредитора.
		47.        Статтею 1765 Цивільного закону Латвії передбачено, що розмір процентів повинен бути точно визначений в акті або угоді. Якщо це не зроблено, а також якщо закон передбачає нарахування законних процентів, вони визначаються від шести до ста на рік. 
		48.        Оскільки відповідач у встановлений у контракті від 01 червня 2010 року № 01/06/2010 строк, тобто до 23 жовтня та до 15 листопада 2013 року (залежно від дати поставок), зобов'язання щодо оплати поставленого товару повністю не виконав, чим порушив його умови, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог у заявленому розмірі з урахуванням заявленої на підставі статті 1765 Цивільного закону Латвії суми законних процентів.
		49.        Доводи скаржника про наявність меншої суми його заборгованості перед позивачем на 20 000 євро внаслідок надання останнім кредит-ноти та його посилання при цьому на електронну переписку між сторонами, не беруться до уваги, оскільки апеляційний суд вказані доводи перевірив, надав їм оцінку та відхилив з наведенням правового обґрунтування. Крім того, посилання в касаційній скарзі на переоцінку доказів у справі є неприпустимим на стадії касаційного провадження. 
		50.        Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками попередніх судових інстанцій про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача заявленого розміру грошових коштів. 
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		Щодо суті касаційної скарги
		51.     Пунктом 1 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що cуд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанції без змін, а скаргу - без задоволення.
		52.     Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 309 ГПК України).
		53.     Оскільки місцевим та апеляційним господарськими судами повно і всебічно досліджено фактичні обставини справи та правильно застосовано законодавство під час її розгляду, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційну скаргу ПП «Проспер» без задоволення, а судові рішення - без змін як такі, що ухвалені з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права. 
		54.     Наведені в касаційній скарзі доводи не можуть бути підставами для скасування судових рішень, оскільки вони ґрунтуються на помилковому тлумаченні скаржником норм матеріального та процесуального права.
		Щодо судових витрат
		55.     Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК України покладається на скаржника.
		Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314-317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
		ПОСТАНОВИЛА:
		1. Касаційну скаргу Приватного підприємства «Проспер» залишити без задоволення.
		2.  Рішення Господарського суду Житомирської області від 28 березня 2017 року та постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 11 липня 2017 року у справі № 906/493/16 залишити без змін.
		Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. 
		 
		Головуючий суддя                                                                        В. С. Князєв
		 
		Суддя-доповідач                                                                           О. Р. Кібенко
		 
		Судді:                            Н.О. Антонюк                                  Л.М. Лобойко
		 
		С.В. Бакуліна                                  О.Б. Прокопенко
		 
		В.В. Британчук                               Л.І. Рогач
		 
		Д.А. Гудима                                             І.В. Саприкіна
		 
		В.І. Данішевська                                     О.С. Ткачук
		 
		О.С. Золотніков                              В.Ю. Уркевич
		 
		Н.П. Лященко                                 О.Г. Яновська

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...