Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 309/2477/16-ц : Цивільні справи (до 01.01.2019); Позовне провадження; Спори, що виникають із житлових правовідносин; Спори, що виникають із житлових правовідносин про виселення.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 22.01.2019. Забезпечено надання загального доступу: 22.01.2019.
Дата набрання законної сили: 16.01.2019
Номер судового провадження: 61-43149ск18

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Постанова
		Іменем  України
		 
		16 січня 2019 року
		м. Київ
		справа № 309/2477/16-ц
		провадження № 61-43149 св 18
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
		 
		головуючого - Луспеника Д. Д.,
		суддів: Гулька Б. І. (суддя-доповідач), СинельниковаЄ. В., Хопти С. Ф.,              Черняк Ю. В., 
		 
		учасники справи:
		позивач - ОСОБА_4; 
		представник позивача - ОСОБА_5;
		відповідачі: ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_6; 
		представник ОСОБА_7 - ОСОБА_8;
		 
		розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_9 - на рішення Хустського районного суду Закарпатської області від 01 грудня 2017 року у складі судді Савицького С. А. та постанову апеляційного суду Закарпатської області від 23 липня 2018 року у складі колегії суддів:                       Кожух О. А., Кондора Р. Ю., Куштана Б. П., 
		 
		В С Т А Н О В И В :
		У липні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до                      ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_7, ОСОБА_13, ІНФОРМАЦІЯ_2, про усунення перешкод у користуванні житловим будинком шляхом виселення без надання іншого житла.
		Позовна заява мотивована тим, що він є власником житлового будинку                 АДРЕСА_1 на підставі договору дарування від 21 серпня 2012 року. 
		Разом з ним у вказаному будинку проживає його дочка - ОСОБА_7, та її сім'я: чоловік - ОСОБА_6 та син ОСОБА_13, ІНФОРМАЦІЯ_3.  
		Вказував, що відповідачі без жодних правових підстав проживають у належному йому будинку, у ньому не зареєстровані, в його утриманні, ремонті, оплаті комунальних послуг участі не беруть, відмовляються звільнити житло, систематично порушують правила співжиття. Проживання в одному будинку з відповідачами стало нестерпним, вони влаштовують сварки та бійки, принижують його та його дружину, застосовують фізичне насильство, у зв'язку з чим він неодноразово звертався до правоохоронних органів.
		Ураховуючи викладене позивач на підставі статей 116, 157 ЖК УРСР,                 статей 386, 391 ЦК України просив суд виселити відповідачів із належного йому житлового будинку, захистивши його право власності.
		 
		Рішенням Хустського районного суду від 01 грудня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено. 
		 
		Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що відповідачі систематично порушують правила співжиття, що до них вживалися заходи попередження або громадського впливу, які не дали позитивних результатів, що у відповідачів є інше житло. Крім того, згідно з вироком Хустського районного суду Закарпатської області від 23 листопада 2016 року, що набрав законної сили, саме позивача було визнано винним за частиною першою статті 125 КК України за нанесення тілесних ушкоджень його дочці -                 ОСОБА_7
		 
		Постановою апеляційного суду Закарпатської області від 23 липня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилено, рішення суду першої інстанції залишено без змін.
		 
		Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що відповідачі вселились до будинку зі згоди попереднього власника житлового будинку і продовжували проживати у ньому після набуття позивачем права власності на будинок, тобто вселились до будинку з його згоди. Позивачем не доведено підстав, передбачених частиною першою статті 116 ЖК УРСР, для виселення відповідачів, зокрема, що відповідачі систематично порушують правила співжиття, роблять неможливим для інших проживання з ними в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявилися безрезультатними.  
		 
		У серпні 2018 року представник ОСОБА_4 - ОСОБА_9 - подав касаційну скаргу, в якій просить оскаржувані судові рішення скасувати, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, й передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. 
		 
		Касаційна скарга мотивована тим, що відповідачі не є членами сім'ї позивача, який є власником будинку, тому вони не набули права користування будинком нарівні з власником. На момент вселення               ОСОБА_7 до спірного будинку вона вже не мала статус дитини і не була членом сім'ї попереднього власника будинку. При цьому судами не було встановлено, що сторони проживають однією сім'єю та ведуть спільне господарств. Між сторонами склались особливо неприязні відносини, які супроводжуються фізичним насильством, образами та погрозами, які виключають ведення спільного побуту.
		Судами не було встановлено того факту, що відповідачі приймають участь у витратах по утриманню будинку, проведенні його ремонту, сплаті комунальних послуг. Також судами не було враховано, що чоловік                       ОСОБА_7 - ОСОБА_6 та їх син - ОСОБА_13, ІНФОРМАЦІЯ_2, проживають в спірному будинку без відповідних правових підстав, вони зареєстровані у будинку по АДРЕСА_2, що належить на праві власності чоловіку ОСОБА_7 - ОСОБА_6
		Крім того, позов пред?явлено із посиланням на статті 386, 391 ЦК України, які регулюють захист права власності, проте суди не зробили жодного висновку щодо цієї позовної вимоги, зосередившись лише на умовах застосування                       статті 116 ЖК УРСР.
		 
		У жовтні 2018 року  ОСОБА_7 та її син - ОСОБА_13 подали відзив на касаційну скаргу, в якому зазначили, що судові рішення є законними та обґрунтованими. Позивачем не доведено, що відповідачі створюють йому перешкоди у користуванні власністю, порушують правила співжиття, не надано доказів про застосування до них заходів запобігання або громадського впливу, що пов'язані з їх антигромадською поведінкою, не надано доказів, що свідчили б про систематичне руйнування, псування жилих приміщень або використання їх не за призначенням. Також не надано доказів що у відповідачів є інше житло. 
		Зазначали, що ОСОБА_7 проживає у спірному будинку з народження.  ОСОБА_13 (онук ОСОБА_4.), ІНФОРМАЦІЯ_2, змушений був зареєструватися по АДРЕСА_2 місцем реєстрації його батька, тому що він після закінчення навчання на державному замовлені не міг пройти інтернатуру,                    а згодом і влаштуватися на роботу без реєстрації, а позивач заперечував проти його реєстрації, хоча він проживав належному позивачу будинку все життя з народження і до навчання, що підтверджується копією його паспорта.
		 
		Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню. 
		 
		Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
		 
		У вересні 2018 року справа надійшла до Верховного Суду. 
		 
		Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		 
		Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
		 
		Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		 
		Відповідно до частини першої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. 
		 
		Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.
		 
		Судом встановлено, що ОСОБА_11 є власником житлового будинку                                     по АДРЕСА_3 на підставі договору дарування від 21 серпня 2012 року (а.с. 6, 7). 
		 
		Попереднім власником вказаного житлового будинку була ОСОБА_12,  мати позивача, якій він належав на підставі свідоцтва про право власності № НОМЕР_1, виданого 11 вересня 2000 року Велятинською сільською радою Хустського району Закарпатської області.
		 
		У спірному будинку з моменту народження проживає дочка позивача -ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_4, зі згоди попереднього власника - її бабці ОСОБА_12 З моменту укладення 05 травня 1992 року шлюбу між ОСОБА_7 та ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_5, її чоловік, а також син - ОСОБА_13, ІНФОРМАЦІЯ_2, також проживали у будинку, що підтверджується довідкою Велятинської сільської ради Хустського району Закарпатської області від 29 серпня 2016 року № 814 та актом обстеження депутата Велятинської сільської ради Хустського району Закарпатської області від 29 серпня 2016 року (а.с. 21, 22).
		 
		Спірний будинок є зареєстрованим місцем проживання ОСОБА_7                                з 03 грудня 2008 року, що підтверджується штампом у її паспорті (а.с. 22). 
		 
		Місцем реєстрації місця проживання відповідачів ОСОБА_6 та                    ОСОБА_13 є АДРЕСА_2 (а.с. 21).
		 
		Ухвалюючи рішення про відмову в позові, суди зазначили, що відповідачі після переходу права власності на будинок до позивача продовжили проживати у будинку зі згоди позивача. При цьому зазначили, що підстав для застосування статті 116 ЖК УРСР немає, позивач їх не довів. 
		 
		Разом з тим суди не врахували таке.
		 
		Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є не порушеним.
		 
		Згідно зі статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
		 
		Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
		 
		Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які  мають у приватній власності  будинок  (частину будинку),  квартиру,  користуються  ним   (нею)   для   особистого проживання  і  проживання  членів   їх   сімей та інших осіб.
		 
		Частиною першою статті 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
		 
		Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.
		 
		Аналіз наведених вище норм права дає підстави для висновку про те, що право членів сім'ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім'ї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім'ї.
		 
		Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК УРСР до членів сім'ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім'ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони  постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.    
		                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                     
		У силу частини першої статті 6 СК України правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття.
		 
		За змістом зазначених норм правом користування житлом, який знаходиться у власності особи, мають члени сім'ї власника ( подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
		 
		Разом з цим, згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
		 
		Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.
		 
		Відтак, за порівняльним аналізом статей 383, 391, 405 ЦК України та                     статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК УРСР слід дійти висновку що положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинок, квартиру тощо, від будь яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім'ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК УРСР регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів та членів його сім'ї.
		 
		Зазначений висновок відповідає правовій позиції, висловленій Верховним Судом України у постановах: від 05 листопада 2014 року у справі № 6-158цс14, від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16.
		 
		Разом з тим суди не врахували, що відповідачі не є членами сім?ї власника будинку - ОСОБА_11, а їх право користування будинку було похідним                       від прав колишнього власника будинку - ОСОБА_12, яка подарувала будинок позивачу. 
		 
		У порушення статті 382 ЦПК України суди неправильно визначили зміст правовідносин, помилково застосувавши до спірних правовідносин положення статей 150, 156 ЖК УРСР, не звернули уваги, що в обґрунтування позову позивач, що є його правом згідно зі статтею 11 ЦПК України 2004 року, посилався на статті 383, 386, 391 ЦК України; не врахували, що позивач як власник будинку заперечує проти проживання відповідачів у спірному будинку, ОСОБА_7, дочка власника, не є членом його сім?ї у силу частини першої статті 6 СК України, як і її чоловік та син, які у спірному будинку не зареєстровані, оскільки позивач не надав на це дозволу, а місцем їх реєстрації є належний на праві власності ОСОБА_6 будинок                                        по АДРЕСА_2
		 
		Відповідно до частин першої, п?ятої статті 12 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» Державний реєстр прав містить записи про зареєстровані речові права на нерухоме майно, об'єкти незавершеного будівництва, їх обтяження, про об'єкти та суб'єктів цих прав, відомості та електронні копії документів, поданих у паперовій формі, або документи в електронній формі, на підставі яких проведено реєстраційні дії, а також документи, сформовані за допомогою програмних засобів ведення Державного реєстру прав у процесі проведення таких реєстраційних дій.
		Відомості Державного реєстру прав вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою, доки їх не скасовано у порядку, передбаченому цим Законом.
		 
		Відтак, суди безпідставно не врахували наданий позивачем витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, який підтверджує наявність у власності ОСОБА_6 житлового будинку                                                                  по АДРЕСА_2 (а.с. 177-178), суперечливо зазначивши, що належний позивачу житловий будинок є їхнім єдиним житлом. 
		 
		Згідно з пунктом 3 частини четвертої статті 265 ЦПК України у мотивувальній частині рішення зазначаються мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
		 
		Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (частини перша, друга та п'ята статті 263 ЦПК України).
		 
		Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначила, що якість судового рішення залежить головним чином від якості його вмотивування. Виклад підстав прийняття рішення не лише полегшує розуміння та сприяє визнанню сторонами суті рішення, але, насамперед, є гарантією проти свавілля. По-перше, це зобов'язує суддю дати відповідь на аргументи сторін та вказати на доводи, що лежать в основі рішення й забезпечують його правосудність; по-друге, це дає можливість суспільству зрозуміти, яким чином функціонує судова система (пункти 34-35).
		 
		Європейський суд з прав людини вказує на те, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод зобов'язує суди давати вмотивування своїх рішень, хоч це не може сприйматись, як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо вмотивування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, може бути визначено лише у світлі конкретних обставин справи (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» («Pronina v. Ukraine») від 18 липня 2006 року, заява № 63566/00, § 23).
		 
		Ураховуючи викладене, суди у порушення вищевказаних положень закону не звернули уваги на те, що в обґрунтування позову позивач, посилався на                      статті 383, 386, 391 ЦК України та не розглянули його позовні вимоги в цій частині, зазначивши лише, що підстав для застосування статті 116 ЖК УРСР немає.
		 
		Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.
		 
		Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
		 
		П О С Т А Н О В И В :
		 
		Касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_9 - задовольнити частково.
		 
		Рішення Хустського районного суду Закарпатської області від 01 грудня                2017 року та постанову апеляційного суду Закарпатської області від 23 липня 2018 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
		 
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		 
		Головуючий                                                                                                Д. Д. Луспеник
		 
		Судді:                                                                                               Б. І. Гулько
		 
		                                                                                                            Є.В. Синельников
		 
		                                                                                                            С.Ф. Хопта
		 
		                                                                                                            Ю.В. Черняк

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...