Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 522/8381/15-ц : Цивільні справи (до 01.01.2019); Позовне провадження; Спори, що виникають із земельних правовідносин.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 25.01.2019. Забезпечено надання загального доступу: 25.01.2019.
Дата набрання законної сили: 22.01.2019
Номер судового провадження: 61-29684ск18

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 
		Постанова
		Іменем України        
		 
		22 січня 2019 року                                                                        
		м. Київ                                                                   
		 
		справа № 522/8381/15
		провадження № 61-29684св18
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
		Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Кузнєцова В. О., 
		 
		учасники справи:
		позивач - ОСОБА_4,
		відповідачі: Управління капітального будівництва Одеської міської ради, Одеська міська рада,
		 
		провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Приморського районного суду міста Одеси від 13 жовтня 2016 року у складі судді Нікітіної С. Й. та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 27 березня 2017 року у складі колегії суддів: Сидоренко І. П., Станкевича В. А., Цюри Т. В.,
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		У квітні 2015 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до Управління капітального будівництва Одеської міської ради, Одеської міської ради про стягнення коштів та зобов'язання вчинити дії. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_4 посилався на те, що він є власником земельної ділянки площею 0,0429 га, яка розташована по АДРЕСА_1. 03 грудня 2008 року у зв'язку з будівництвом шляхопроводу «Проїзний», замовником якого було Управління капітального будівництва Одеської міської ради, він звернувся до Одеського міського голови із заявою про надання згоди на передачу належної йому на праві власності земельної ділянки в комунальну власність для потреб зведення шляхопроводу. Основною вимогою передачі земельної ділянки в комунальну власність було те, що Одеська міська рада повинна виплатити йому грошову компенсацію в сумі          179 957 доларів США за курсом Національного банку України на день виплати. Рішенням Виконавчого комітету Одеської міської ради від 11 грудня 2008 року            № 1483 було вирішено виплати йому грошову компенсацію за земельну ділянку в сумі, що еквівалентна 179 957 доларам США. Проте йому було виплачено лише 1 083 481 грн 51 коп., що еквівалентно 138 377 доларам США. Решта суми залишалася невиплаченою. Оскільки з часу надання ним згоди на відчуження земельної ділянки пройшло п'ять років, він вимушений звернутися до суду за захистом свого порушеного права. Враховуючи викладене, ОСОБА_4 просив стягнути з Управління капітального будівництва Одеської міської ради на свою користь частину компенсації за земельну ділянку в розмірі 979 500 грн 06 коп., що еквівалентно   41 580 доларам США, і зобов'язати Управління капітального будівництва Одеської міської ради укласти з ним нотаріально посвідчену та належним чином зареєстровану угоду про передачу права власності на спірну земельну ділянку. 
		 
		Рішенням Приморського районного суду міста Одеси від 13 жовтня 2016 року в задоволенні позову відмовлено.
		 
		Рішення місцевого суду мотивоване тим, що бездіяльність позивача щодо зняття обтяжень з належної йому на праві власності земельної ділянки виключає можливість виконання відповідачами взятих на себе зобов'язань з виплати ОСОБА_4 компенсації за передачу в комунальну власність цієї земельної ділянки.
		 
		Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 27 березня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилено, а рішення Приморського районного суду міста Одеси від 13 жовтня 2016 року залишено без змін.
		 
		Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення норм матеріального та процесуального права.
		 
		У червні 2017 року ОСОБА_4 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Приморського районного суду міста Одеси від 13 жовтня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 27 березня 2017 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. 
		 
		Касаційна скарга ОСОБА_4 мотивована тим, що до апеляційної скарги ним було долучено ряд документів, які підтверджують відсутність будь-яких обтяжень на спірну земельну ділянку. Судами попередніх інстанцій не застосовано до спірних правовідносин норми матеріального права, які підлягали застосуванню.
		 
		Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 липня 2017 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано її матеріали з Приморського районного суду міста Одеси.
		 
		Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
		 
		Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		 
		Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
		 
		23 травня 2018 року справу № 522/8381/15 Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.
		 
		Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		 
		Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
		 
		Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. 
		 
		Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
		 
		Судами встановлено, що ОСОБА_4 власником земельної ділянки площею 0,0429га, яка розташована по АДРЕСА_1, що підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1, зареєстрованим у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за                   № 010850500250.
		 
		Відповідно до частини першої статті 151 Земельного кодексу України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, особи, зацікавлені у вилученні (викупі), виборі земельних ділянок, зобов'язані погодити з власниками землі і землекористувачами та органами державної влади або органами місцевого самоврядування, згідно з їх повноваженнями, розміри земельних ділянок,  передбачені для вилучення (викупу), умови їх вилучення (викупу), а також розміри земельної ділянки, передбачені для її передачі (надання), умови  її  передачі  (надання)  з урахуванням комплексного розвитку території,  який би забезпечував нормальне  функціонування на цій ділянці і прилеглих територіях усіх об'єктів та умови проживання населення і охорону довкілля. 
		 
		Одеська міська рада звернулася до ОСОБА_4 з пропозицією здійснити відчуження належної йому на праві власності земельної ділянки в комунальну власність.
		 
		03 грудня 2000 року ОСОБА_4 подав до Одеського міського голови заяву, в якій надав згоду на добровільну передачу належної йому на праві власності земельної ділянки площею 0,0429 га, яка розташована по АДРЕСА_1 в комунальну власність міста Одеси за умови виплати йому грошової компенсації в сумі 179 957 доларів США у гривнях за курсом Національного банку України на день виплати.
		 
		Згідно з пунктом 1 Порядку визначення та відшкодування збитків власникам                    землі та землекористувачам, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 року № 284 (далі - Порядок), в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, власникам  землі  та  землекористувачам  відшкодовуються збитки,  заподіяні вилученням (викупом) та тимчасовим зайняттям земельних ділянок,  встановленням обмежень щодо їх використання, погіршенням якості ґрунтового   покриву   та   інших  корисних властивостей  земельних  ділянок  або приведенням їх у непридатний для використання стан та неодержанням доходів у зв'язку з тимчасовим невикористанням земельних ділянок.
		 
		Пунктами 4, 5 Порядку передбачено, що розміри збитків визначаються в повному  обсязі  відповідно до  реальної  вартості  майна  на  момент заподіяння збитків, 
		проведених витрат на поліпшення якості земель (з урахуванням ринкової або відновної вартості). Збитки відшкодовуються власникам землі і землекористувачам, у тому числі орендарям, підприємствами, установами, організаціями та  громадянами,  що  їх  заподіяли,  за рахунок власних коштів не пізніше одного місяця після затвердження актів комісій, а при вилученні (викупі) земельних ділянок - після прийняття відповідною радою   рішення  про  вилучення (викуп) земельних ділянок у період до видачі документа, що посвідчує право на земельну ділянку підприємства,  установи,  організації  або громадянина. 
		 
		Рішенням Виконавчого комітету Одеської міської ради від 11 грудня 2008 року               № 1483 постановлено виплатити грошову компенсацію ОСОБА_4 за земельну ділянку в сумі, еквівалентній 179 957 доларам США за курсом Національного банку України на день виплати, після прийняття Одеською міською радою рішення «Про надання згоди на передачу з приватної до комунальної власності територіальної громади міста Одеси земельної ділянки площею 0,0429 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_4.», укладення нотаріально посвідченої угоди про передачу права власності на земельну ділянку та її державної реєстрації.
		 
		ОСОБА_4 було виплачено 1 083 481 грн 51 коп., що еквівалентно                    138 377 доларам США. Залишок несплаченої грошової компенсації становить              41 580 доларів США.
		 
		Суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про неможливість укладення між сторонами нотаріально посвідченої та зареєстрованої належним чином угоди про передачу права власності на спірну земельну ділянку в комунальну власність, оскільки вказана земельна ділянка була обтяжена іпотекою. Неможливість виконання відповідачами своїх зобов'язань з виплати позивачу компенсації за передачу в комунальну власність його земельної ділянки викликана саме бездіяльністю ОСОБА_4 щодо зняття обтяжень з цієї ділянки.
		 
		Суди попередніх інстанцій в цілому правильно визначили природу цивільних правовідносин між сторонами. Разом з цим Верховний Суд визнає помилковим не зазначення судами в оскаржуваних судових рішеннях норм матеріального права, які врегульовують спірні правовідносини.
		 
		Проте, враховуючи, що окремі недоліки оскаржуваних судових рішень не вплинули на правильність правового результату вирішення справи, Верховний Суд, застосувавши правило частини другої статті 410 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів та не впливають на вирішення спору та відповідний правовий результат.
		 
		Доводи касаційної скарги ОСОБА_4 про те, що апеляційним судом не прийнято до уваги ряд документів, які підтверджують відсутність будь-яких обтяжень на спірну земельну ділянку, не заслуговують на увагу з огляду на таке.
		 
		Відповідно до частини першої статті 57 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень (далі - ЦПК України 2004 року), доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
		 
		Згідно зі статтею 58 ЦПК України 2004 року належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
		 
		За правилами статей 10, 60 ЦПК України 2004 року обов'язок доведення обставин, на які посилаються сторони, покладається на кожну із сторін.
		 
		За змістом статті 11 ЦПК України 2004 року суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
		 
		Згідно зі статтею 179 ЦПК України 2004 року предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
		 
		Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.
		 
		Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.
		 
		Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.
		 
		Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
		 
		Згідно з частиною другою статті 303 ЦПК України 2004 року апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами.
		 
		В абзацах другому, восьмому пункту 14 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2008 року N 12 «Про судову практику розгляду цивільних справ 
		в апеляційному порядку» роз'яснено, що за змістом  пункту  6  частини  третьої  статті 295,  частини другої  статті  303  та пункту 1 частини  першої  статті  309  ЦПК України 2004 року апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо  їх  наявність  підтверджується  новими  доказами, що мають значення  для  справи (з  урахуванням  положень  про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої  інстанції  з  поважних  причин,  доведених  нею,  або  які неправомірно не були цим судом прийняті та досліджені, або доказами, які судом першої інстанції досліджувались із порушенням установленого порядку. Дослідження нових  доказів  провадиться,  зокрема, у  таких випадках: якщо докази існували на час розгляду справи судом першої інстанції, але особа, яка їх подає до апеляційного суду,  з  поважних причин не знала й не могла знати про їх існування; докази існували на час розгляду справи в суді першої інстанції і  учасник процесу знав про них,  однак з об'єктивних причин не міг подати їх до суду;  додаткові докази,  які витребовувалися раніше, з'явилися після ухвалення рішення судом першої інстанції; суд першої 
		інстанції  неправомірно  виключив  із  судового  розгляду   подані учасником  процесу  докази, що могли мати значення для вирішення справи; суд першої інстанції  необґрунтовано  відмовив  учаснику процесу в дослідженні  доказів, що могли  мати  значення для вирішення справи (необґрунтовано відмовив у призначенні експертизи,  витребуванні доказів, якщо їх подання до суду для нього становило певні труднощі тощо); наявні інші поважні причини для їх неподання до суду першої інстанції у випадку відсутності умислу чи недбалості особи,  яка їх подає,  або вони не досліджені 
		судом унаслідок інших процесуальних порушень. 
		 
		Подані ОСОБА_4 апеляційному суду докази свідчать про зміну обставин, на які він посилався як на підставу своїх вимог. За змістом частини другої статті 31 та частини першої статті 303 ЦПК України 2004 року підстава позову не може бути змінена на стадії апеляційного розгляду справи. Тому суд апеляційної інстанції обгрунтовано не прийняв зазначені докази. Разом з тим ОСОБА_4 не позбавлений можливості пред'явити аналогічний позов до відповідачів, але з інших підстав. 
		 
		Обставини справи встановлені судами першої та апеляційної інстанцій на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суди дотримався встановленого статтею 212 ЦПК України 2004 року принципу оцінки доказів, згідно з яким суди на підставі всебічного, повного й об'єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв'язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін. 
		 
		Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог вищевказаної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.
		 
		ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).
		 
		Згідно з частиною третьою статті 401 та статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для їх скасування. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
		 
		Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.
		 
		Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду 
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.
		 
		Рішення Приморського районного суду міста Одеси від 13 жовтня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 27 березня 2017 року залишити без змін.
		 
		Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		                                                                   
		Судді:В. А. Стрільчук   С. О. Карпенко   В. О. Кузнєцов

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...