Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 202/35842/13-ц : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із правочинів, зокрема договорів (крім категорій 301000000-303000000), з них; страхування, з них; позики, кредиту, банківського вкладу, з них.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 30.01.2019. Забезпечено надання загального доступу: 30.01.2019.
Дата набрання законної сили: 23.01.2019
Номер судового провадження: 14-468цс18

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		23 січня 2019 року
		м. Київ
		 
		Справа № 464/3790/16-ц
		Провадження № 14-468цс18
		 
		Велика Палата Верховного Суду у складі:
		судді-доповідача Ситнік О.М.,
		 
		суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., 
		 
		учасники справи: 
		позивач - Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк», банк), 
		відповідачі: Публічне акціонерне товариство «Акцент-Банк» (далі - ПАТ «А-Банк»), ОСОБА_3,
		 
		розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 
		 
		на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 30 вересня 2015 року та додаткове рішення цього суду від 08 грудня 2015 року у складі судді Зосименко С. Г., рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 квітня 2016 року у складі колегії суддів Пономарь З М., ПетешенковоїМ.О., Черненкової Л. А. 
		 
		у цивільній справі за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до ПАТ «А-Банк», ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет застави та
		 
		УСТАНОВИЛА:
		 
		У жовтні 2012 року ПАТ КБ «ПриватБанк» звернулося до суду з позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що 18 липня 2007 року позивач та ОСОБА_3 уклали кредитний договір № DNZ0AE000002277, за яким останній отримав кредит у розмірі 11 096,98 дол. США зі сплатою 10,08 % за користування кредитом на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення 19 липня 2012 року. На забезпечення виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором сторони уклали договір застави, згідно з яким ОСОБА_3 надав у заставу банку належний йому на праві власності автомобіль КІА, модель SEPHIA, 2003 року випуску, № кузова/шасі НОМЕР_2, державний номерний знак НОМЕР_1. Крім того, на забезпечення виконання позичальником зобов'язань 20 жовтня 2010 року ПАТ КБ «ПриватБанк» та ПАТ «А-Банк» уклали договір поруки № 167, за яким розмір відповідальності поручителя перед кредитором обмежується 10 тис. грн. У зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_3 умов кредитного договору станом на 23 жовтня 2012 року утворилася заборгованість у розмірі 8 733,33 дол. США, що еквівалентно 69 805,51 грн, з яких: 5 404,67 дол. США - заборгованість за кредитом, 2 236,8 дол. США - заборгованість за процентами за користування кредитом, 172,15 дол. США - заборгованість з комісії за користування кредитом, 919,63 дол. США - пеня за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором. 
		 
		Позивач просив: у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором витребувати у відповідача та передати в заклад (володіння) шляхом опису предмет застави, комплект ключів та свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу, звернути стягнення на предмет застави - указаний автомобіль КІА, що належить на праві власності відповідачу ОСОБА_3, шляхом продажу вказаного автомобіля ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладанням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою - покупцем зі зняттям вказаного автомобіля з обліку в органах ДАІ України, а також наданням ПАТ КБ «ПриватБанк» всіх повноважень, необхідних для здійснення продажу, та стягнути понесені позивачем судові витрати; стягнути солідарно з відповідачів 10 000 грн. 
		 
		Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 30 вересня 2015 року позов ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково: у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 18 липня 2007 року № DNZ0AE00000227 звернуто стягнення на предмет застави - автомобіль КІА, модель SEPHIA, 2003 року випуску, № кузова/шасі НОМЕР_2, державний номерний знак НОМЕР_1, що належить ОСОБА_3 на праві власності, шляхом опису та передачі з правом продажу вказаного автомобіля ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладанням від імені ОСОБА_3 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою - покупцем, зі зняттям вказаного автомобіля з обліку в органах ДАІ України, а також наданням ПАТ КБ «ПриватБанк» всіх повноважень, необхідних для здійснення продажу; стягнуто з ПАТ «А-Банк» на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» суму заборгованості за кредитним договором від 18 липня 2007 року № DNZ0AE00000227 у розмірі 10 тис. грн; в іншій частині позову відмовлено; вирішено питання щодо судового збору.
		 
		Додатковим рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 08 грудня 2015 року доповнено резолютивну частину рішення цього суду від 30 вересня 2015 року шляхом зазначення абзацу такого змісту: у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 18 липня 2007 року № DNZ0AE00000227 у сумі 8 733,33 дол. США, що еквівалентно 69 805,51 грн, з яких: 5 404,67 дол. США - заборгованість за кредитом; 2 236,88 дол. США - заборгованість за процентами за користування кредитом; 172,15 дол. США - заборгованість із комісії за користуванням кредитом; 919,63 дол. США - пеня за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором, звернути стягнення на предмет застави - автомобіль КІА, модель SEPHIA, 2003 року випуску, № кузова/шасі НОМЕР_2, державний номерний знак НОМЕР_1, що належить ОСОБА_3 на праві власності, шляхом опису та передачі з правом продажу вказаного автомобіля ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладанням від імені ОСОБА_3 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою - покупцем, зі зняттям вказаного автомобіля з обліку в органах ДАІ України, а також наданням ПАТ КБ «ПриватБанк» всіх повноважень, необхідних для здійснення продажу.
		 
		Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позовні вимоги у частині звернення стягнення на предмет застави та стягнення заборгованості з ПАТ «А-Банк» доведені й обґрунтовані належним чином, тому підлягають задоволенню. Зокрема, суд вважав установленим факт, що внаслідок невиконання боржником належним чином взятих за кредитним договором зобов'язань утворилася заборгованість у зазначеному позивачем розмірі, тому є підстави для звернення стягнення на предмет застави, яким забезпечено зобов'язання позичальника за кредитним договором.
		 
		Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 квітня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково. Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 30 вересня 2015 року тадодаткове рішення цього суду від 08 грудня 2015 року змінено в частині складових кредитної заборгованості шляхом виключення комісії 172,15 дол. США та визначення розміру пені не 919,63 дол. США, а 7 356,40 грн; в іншій частині, що оскаржувалася, рішення залишено без змін.
		 
		Рішення апеляційного суду обґрунтовано тим, що суд першої інстанції помилково визначив розмір заборгованості за кредитним договором, зокрема, що стосується пені та комісії; висновки суду в цій частині не відповідають вимогам закону та обставинам справи. Умовами договору не передбачено сплати комісії за користування кредитом, однак передбачено сплату пені, яка визначена в гривнях.
		 
		У травні 2016 року ОСОБА_3 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
		 
		Доводи, наведені в касаційній скарзі
		 
		ОСОБА_3 посилається на порушення судами правил предметної юрисдикції, яке, на його думку, полягає в тому, що справа підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. Також зазначає, що апеляційний суд проігнорував, що за наявним у справі висновком судової почеркознавчої експертизи від 12 червня 2015 року два підписи від його імені в кредитному договорі від 18 липня 2007 року виконані не ним, а іншою особою з наслідуванням його справжнього підпису. Крім того, суд першої інстанції у цій справі установив, і цей факт не оскаржується ПАТ КБ «ПриватБанк», що строк повернення кредитних коштів до 19 липня 2010 року; цей факт також установлено судами в іншій справі за позовом ОСОБА_3 до ПАТ КБ «ПриватБанк» про визнання кредитного договору недійсним. Як вважає заявник, позивач не довів належним чином фактів отримання ним грошових коштів за кредитним договором, наявності заборгованості та її розміру, а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. При цьому суд безпідставно відхилив його клопотання про витребування доказів. 
		 
		Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 червня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі, а ухвалою цього суду від 09 листопада 2016 року справу призначено до судового розгляду.
		 
		15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон № 2147-VIII), яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції.
		 
		Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції Закону № 2147-VIII провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		 
		У січні 2018 року справу передано до Верховного Суду.
		 
		Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 вересня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.
		 
		Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.
		 
		Позиція Великої Палати Верховного Суду
		 
		Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке.
		 
		Вирішуючи питання юрисдикційності цього спору, Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями.
		 
		Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Визначити, яким саме судом та за якими правилами має бути розглянутий спір і має судова юрисдикція. 
		 
		Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
		 
		Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. 
		 
		У пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України (у редакції, що діяла на час звернення до суду з позовом) передбачалося, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
		 
		У статті 19 ЦПК України (у редакції Закону № 2147-VIII) визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
		 
		Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
		 
		Критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб'єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин.
		 
		У пункті 1 частини другої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України; у редакції, чинній на час розгляду справи в судах) визначено юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів.
		 
		ПАТ КБ «ПриватБанк» заявило позовні вимоги до двох відповідачів: позичальника за кредитним договором - ОСОБА_3, тобто фізичної особи, та поручителя - ПАТ «А-Банк», яке є юридичною особою.
		 
		Цивільний кодекс України (далі - ЦК України) передбачає спеціальні способи, які забезпечують захист майнових інтересів кредитора на випадок невиконання чи неналежного виконання своїх зобов'язань боржником і які є видами забезпечення виконання зобов'язань. 
		 
		Таке забезпечувальне зобов'язання має акцесорний, додатковий до основного зобов'язання характер і не може існувати окремо від основного. 
		 
		Одним з видів акцесорного зобов'язання є порука.
		 
		Відповідно до статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов'язання частково або у повному обсязі. Поручителем може бути одна особа або кілька осіб.
		 
		Згідно із частинами першою, другою статті 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.
		 
		Вимоги позивача до кількох відповідачів можуть бути об'єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, тобто нерозривно пов'язані між собою або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об'єднання не допускається, якщо відсутня спільність предмета позову.
		 
		За умовами договору поруки від 20 жовтня 2010 року № 167 (а. с. 9) боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники (пункт 4).
		 
		При визначенні юрисдикції суд має враховувати, що відповідачі у справі пов'язані солідарним обов'язком як боржники.
		 
		Відповідно до частини першої статті 541 ЦК України солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання.
		 
		Наслідки солідарного обов'язку боржників передбачено статтею 543 ЦК України, згідно з частиною першою якої у разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо.
		 
		Крім того, ЦК України передбачає гарантії і для боржника, який виконав солідарний обов'язок, на зворотну вимогу. 
		 
		З аналізу вимог частини першої статті 554 ЦК України у поєднанні з вимогами, передбаченими частиною першою статті 542 та статтею 543 цього Кодексу, за конкретних обставин даної справи можна зробити висновок, що між боржником та поручителем існує солідарний обов'язок, встановлений законом та договором.
		 
		Згідно зі статтею 16 ЦПК України (у редакції, що діяла на час розгляду справи в судах) не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Тобто цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належали до юрисдикції різних судів.
		 
		Стаття 1 ГПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій) обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо виконання умов кредитного договору між кредитором, боржником за основним зобов'язанням і поручителем - юридичною особою. 
		 
		Однак ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій) не містив обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб'єктного складу учасників процесу.
		 
		Крім того, вирішення за правилами господарського судочинства такого спору в частині позовних вимог до поручителя, який є юридичною особою, а за правилами цивільного судочинства - в частині позовних вимог до позичальника, який є фізичною особою, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, що випливає, зокрема, зі змісту частини другої статті 160 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій), оскільки дослідження одного і того ж предмета та тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій. У суді господарської юрисдикції позичальник - фізична особа не міг бути відповідачем з поручителем - юридичною особою, незважаючи на солідарну відповідальність перед кредитором.
		 
		Позовні вимоги до кількох відповідачів, серед яких є хоча б одна фізична особа, заявлені до 15 грудня 2015 року, мали розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, зокрема, нерозривно пов'язані між собою або від вирішення однієї з них залежало вирішення інших. Такий розгляд не допускався, коли була відсутня спільність предмета позову.
		 
		Таку правову позицію неодноразово висловлено Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 13 березня 2018 року у справі № 14-40цс18, від 21 березня 2018 року у справі № 14-41цс18, від 25 квітня 2018 року у справі № 14-74цс18, а також від 20 червня 2018 року у справі № 14-224цс18, і підстав для відступу від цієї правової позиції не вбачається.
		 
		Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.
		 
		Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення. 
		 
		З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими доводи касаційної скарги, що суди порушили правила предметної юрисдикції і що справа підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.
		 
		Підстав для висновків, що суди порушили правила предметної чи суб'єктної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду не вбачає.
		 
		Стосовно законності й обґрунтованості оскаржуваних судових рішень по суті вирішеного спору Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями.
		 
		Розглядаючи спір, який виник між сторонами у цій справі, суди вважали установленими такі обставини справи.
		 
		Зокрема, суди зазначили, що 18 липня 2007 року ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_3 уклали кредитний договір № DNZ0AE000002277, за умовами якого останньому на строк по 19 липня 2012 року надано кредит у вигляді непоновлюваної лінії у сумі 11 096,98 дол. США на купівлю автомобіля, а також 3 315,00 дол. США - на сплату платежів, 6,81 дол. США - за реєстрацію предмета застави в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна, 104 доларів США - сплату винагороди за надання фінансового інструменту у момент надання кредиту, 39,04 доларів США - страхових платежів, під 0,84 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, зі сплатою винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,14 % від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати.
		 
		У пункті 3.3 кредитного договору передбачено порядок розподілу банком отриманих від позичальника на погашення заборгованості коштів, згідно з яким для погашення відсотків і тіла кредиту вони направляються в останню чергу. 
		 
		18 липня 2007 року ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_3 уклали договір застави № DNZ0AE00000227, згідно з яким ОСОБА_3 передав у заставу банку належний йому на праві власності легковий автомобіль КІА, модель SEPHIA, 2003 року випуску, № кузова/шасі НОМЕР_2, державний номерний знак НОМЕР_1, на забезпечення виконання своїх зобов'язань за вказаним кредитним договором.
		 
		На забезпечення виконання ОСОБА_3 зобов'язань за указаним кредитним договором 20 жовтня 2010 року ПАТ КБ «ПриватБанк» та ПАТ «А-Банк» уклали договір поруки № 167 з розміром відповідальності поручителя в сумі 10 тис. грн.
		 
		Згідно з наданим позивачем розрахунком заборгованості за кредитним договором, укладеним із ОСОБА_3, станом на 23 жовтня 2012 року утворилася заборгованість у розмірі 8 733,33 дол. США, з яких: 5 404,67 дол. США - заборгованість за кредитом; 2 236,8 дол. США - за процентами за користування кредитом; 172,15 дол. США - із комісії за користування кредитом; 919,63 дол. США - пеня за несвоєчасне виконання зобов'язань.
		 
		Також суди установили, що відповідно до висновку судової почеркознавчої експертизи від 12 червня 2015 року два підписи від імені ОСОБА_3 у пункті 8.2 кредитного договору виконано не ОСОБА_3 (а. с. 131-139). Вказана судова експертиза проведена за ініціативою ОСОБА_3, який посилався на те, що у нього знаходиться інший екземпляр цього ж кредитного договору, у пункті 7.1 якого строк дії договору зазначено до 19 липня 2010 року (а. с. 111).
		 
		Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 10 вересня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 жовтня 2015 року, у задоволенні позову ОСОБА_3 про визнання недійсними кредитного договору та договору застави відмовлено (а. с. 94-97, 251-253). 
		 
		Підставою недійсності кредитного договору ОСОБА_3 зазначив підвищення відсоткової ставки за кредитом, здійснене банком в односторонньому порядку. 
		 
		Вказані судові рішення не є преюдиційними при розгляді зазначеної справи.
		 
		Велика Палата Верховного Суду вважає, що за наслідками розгляду цієї справи суди першої й апеляційної інстанцій зробили висновки про доведеність і обґрунтованість частини позовних вимог, а саме: розміру заборгованості за кредитним договором, при цьому зі складу заборгованості виключено 172,15 дол. США комісії та змінено розмір пені з 919,63 дол. США на 7 356,40 грн; звернення стягнення на предмет застави - автомобіль КІА, що належить на праві власності відповідачу ОСОБА_3, у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором, шляхом продажу вказаного автомобіля ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладанням від імені ОСОБА_3 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою - покупцем зі зняттям вказаного автомобіля з обліку в органах ДАІ України, а також наданням ПАТ КБ «ПриватБанк» всіх повноважень, необхідних для здійснення продажу; стягнення солідарно з відповідачів 10 000 грн. 
		 
		У частині позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк» про витребування у ОСОБА_3 та передання в заклад (володіння) шляхом опису предмет застави, комплект ключів та свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу - суд відмовив, однак рішення суду у цій частині ОСОБА_3 не оскаржувалося в апеляційному порядку, тому не може бути переглянуте у касаційному порядку. 
		 
		Велика Палата Верховного Суду вважає, що зазначення в резолютивній частині рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 квітня 2016 року про виключення зі складових заборгованості 172,15 дол. США комісії є відмовою суду у задоволенні вимог про їх погашення шляхом звернення стягнення на предмет застави і рішення у цій частині оскаржене у касаційному порядку.
		 
		Суди вважали доведеними факти укладення сторонами кредитного договору у редакції, наданій позивачем, а також отримання позичальником обумовлених договором кредитних коштів, вказавши у рішеннях, що ОСОБА_3 не заперечувався факт укладення кредитного договору за наведеними вище умовами, які ним фактично виконувались до 2011 року включно (а. с. 258-262). 
		 
		Також суди керувалися тим, що спірні правовідносини між сторонами у цій справі виникли безпосередньо з укладеного 18 липня 2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_3 договору застави рухомого майна № DNZ0AE00000227, за умовами якого забезпечено виконання зобов'язань ОСОБА_3 за кредитним договором від 18 липня 2007 року, на строк до 19 липня 2012 року включно. При цьому, як установив суд, кожна сторінка вказаного договору підписана ОСОБА_3 Доказів, які б свідчили про неукладення ОСОБА_3 зазначеного договору застави чи укладення його на інших умовах у справі немає.
		 
		Апеляційний суд не погодився лише з висновком суду першої інстанції у частині складових заборгованості за кредитним договором.
		 
		Однак Велика Палата Верховного Суду вважає висновки судів щодо задоволення позову необґрунтованими, адже вони спростовуються матеріалами справи, а оскаржувані судові рішення у цій частині - такими, що не відповідають критеріям законності й обґрунтованості, установленим у статті 213 ЦПК України у редакції, чинній на час ухвалення судами першої й апеляційної інстанцій рішень у справі.
		 
		Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
		 
		За вимогами статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом (частини перша, третя і четверта).
		 
		Згідно з частиною другою статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
		 
		Відповідно до частин першої, четвертої статті 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору.
		 
		У силу вимог статті 638 ЦК України істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
		 
		Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
		 
		Згідно з частинами першою, третьою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник - повернути кредит та сплатити відсотки. 
		 
		Отже, розмір позики (кредиту), розмір відсотків за користування кредитом та строк, на який передано кошти і протягом якого позичальник зобов'язаний повернути кредит та сплатити відсотки, є істотними умовами договору.
		 
		Відповідно до статті 1 Закону України від 02 жовтня 1992 року № 2654-XII «Про заставу» (далі - Закон № 2654-XII) застава - це спосіб забезпечення зобов'язань, якщо інше не встановлено законом. В силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами. Застава виникає на підставі договору, закону або рішення суду.
		 
		Заставою може бути забезпечена будь-яка дійсна існуюча або майбутня вимога, що не суперечить законодавству України, зокрема така, що випливає з договору позики, кредиту, купівлі-продажу, оренди, перевезення вантажу тощо. Застава може мати місце щодо вимог, які можуть виникнути у майбутньому, за умови, якщо є угода сторін про розмір забезпечення заставою таких вимог. Застава має похідний характер від забезпеченого нею зобов'язання (стаття 3 Закону № 2654-XII).
		 
		Відповідно до статті 19 Закону № 2654-XII за рахунок заставленого майна заставодержатель має право задовольнити свої вимоги в повному обсязі, що визначаються на момент фактичного задоволення, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, якщо в момент настання терміну виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано.
		 
		У статті 572 ЦК України передбачено, що в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).
		 
		Згідно з частиною другою статті 590 ЦК України заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, коли зобов'язання не буде виконано у встановлений строк (термін), якщо інше не встановлено договором або законом.
		 
		Звертаючи стягнення на предмет застави, суди зазначають розмір заборгованості та її складові, у рахунок погашення якої звертається таке стягнення.
		 
		Однак визначений судами розмір кредитної заборгованості та її складові не є безспірними з огляду на таке.
		 
		Згідно з матеріалами справи 22 листопада 2012 року Індустріальний районний суд м. Дніпропетровська ухвалив заочне рішення у справі за відсутності обох відповідачів (т. 1, а. с. 33).
		 
		У заяві про скасування заочного рішення (т. 1, а. с. 40), поданій до суду у жовтні 2013 року, ОСОБА_3 зазначав, що за змістом наявної у нього копії кредитного договору цей договір укладено до 2010, а не 2012 року, як установив суд. Також вказував на недоведеність банком факту видачі йому кредитних коштів. Крім того, не погоджувався з наведеним банком розрахунком заборгованості.
		 
		У справі на а. с. 11-14 (т. 1) знаходиться копія кредитного договору від 18 липня 2007 року № DNZ0AE00000227, яку додав банк до позовної заяви.
		 
		Розділом 7 (особливі умови) цього договору передбачено, що банк зобов'язується надати позичальникові кредитні кошти шляхом: надання готівкою у строк з 18 липня 2007 року по 19 липня 2012 року включно у вигляді не поновлюваної кредитної лінії у розмірі 11 096,99 дол. США на купівлю автомобіля, а також 3 315,00 дол. США - на сплату платежів, 6,81 дол. США - на сплату за реєстрацію предмета застави в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна, 104 доларів США - сплату винагороди за надання фінансового інструменту у момент надання кредиту, 39,04 доларів США - на сплату страхових платежів, зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 0,84 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, а також сплатою винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,14 % від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати.
		 
		Указаний розділ 7 (особливі умови) кредитного договору міститься на тій самій сторінці договору, що і пункт 8.2, який згідно з висновком судової почеркознавчої експертизи від 12 червня 2015 року підписаний не ОСОБА_3, а саме: пункт 8.2 якого у графах «Підпис» та «Один з оригіналів даного Договору мною отримано особисто (підпис)» в оригіналі кредитного договору від 18 липня 2007 року № DNZ0AE00000227 виконані не ОСОБА_3, а іншою особою з наслідуванням його справжнього підпису.
		 
		Таким чином, суди мали з'ясувати, чи інші істотні умови кредитного договору можуть вважатися погодженими сторонами цього договору, а відповідні обставини справи - такими, що встановлені, оскільки умови щодо розміру кредиту, розміру і терміну сплати процентів, відповідальність за порушення зобов'язання, передбачені розділом 7 (особливі умови) кредитного договору, не містять підпису позичальника.
		 
		У зв'язку з цим вважати, що сторони досягли згоди щодо таких істотних умов договору, як строк договору, а саме по 19 липня 2012 року, а також ціни договору - розміру наданого кредиту, у судів не було підстав, як і не було підстав вважати встановленим розмір кредитної заборгованості за наданим банком розрахунком.
		 
		Отже, обґрунтованими є наведені у касаційній скарзі ОСОБА_3 доводи про неврахування судом, що наявний у матеріалах справи кредитний договір ним не підписаний і залежно від цього не встановлено відповідні правові наслідки.
		 
		Крім того, помилковими є висновки судів, що спірні правовідносини виникли безпосередньо з укладеного 18 липня 2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_3 договору застави рухомого майна № DNZ0AE00000227, адже правовідносини між сторонами у справі виникли з кредитного договору від 18 липня 2007 року № DNZ0AE00000227, зобов'язання за яким забезпечено заставою, яка в свою чергу є акцесорним (додатковим) зобов'язанням.
		 
		Разом з тим звертає на увагу пункт 34 (особливі умови) договору застави, згідно з яким за цим договором заставою забезпечується виконання зобов'язань заставодавця за кредитним договором від 18 липня 2007 року № DNZ0AE00000227, укладеним між банком та заставодавцем, із повернення кредиту, наданого у вигляді непоновлюваної кредитної лінії у розмірі 11 096,99 дол. США на цілі - купівля б/к автомобіля у строк до 19 липня 2012 року включно. Погашення за кредитним договором здійснюється в строк з 21 по 28: сплата за користування кредитом відсотків у розмірі 0,84 % на місяць на суму заборгованості за кредитом; сплата винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 1,00 % від суми виданого кредиту у момент надання кредиту, щомісяця у період сплати у розмірі 0,14 % від суми виданого кредиту, 0,00 % відсотків за дострокове погашення кредиту згідно з пунктом 3.11 кредитного договору та винагороди за проведення додаткового моніторингу згідно з пунктом 6.2 кредитного договору; сплата відсотків за користування кредитом при порушенні позичальником зобов'язань із погашення кредиту у розмірі 2,19 % за місяць, нарахованих на суму непогашеної у строк заборгованості за кредитом. Розраховані відповідно до цього пункту договору відсотки сплачуються позичальником щомісяця у період сплати понад зазначену у пункті 1.1 суми щомісячного платежу за кредитним договором; сплата пені у розмірі 0,15 % від суми непогашеного платежу, але не менше 1 грн за кожен день прострочки. Сплата пені здійснюється у гривні. У випадку, якщо кредит видається в іноземній валюті, пені сплачується у гривневому еквіваленті за курсом НБУ на дату сплати (пункт 34.1). 
		 
		Погашення заборгованості за цим договором (за винятком винагороди, що сплачується в момент надання кредиту) здійснюється в такому порядку: щомісяця у період сплати позичальник повинен надавати банку кошти (щомісячний платіж) у сумі 252,52 дол. США для погашення заборгованості за кредитним договором, що складається із заборгованості за кредитом, відсотками, винагороди, комісії) (пункт 34.2).
		 
		Максимальний розмір вимоги, яка забезпечується заставою за цим договором, складає 76 513 грн 56 коп., а в дужках указано: «шістдесят п'ять тисяч сімдесят грн. 00 коп.» (пункт 34.3).
		 
		Отже, у договорі передбачено сплату пені у гривнях, а не в доларах США; сплати комісії не передбачено, що правильно встановив апеляційний суд та обґрунтовано змінив рішення суду першої інстанції у частині складових кредитної заборгованості шляхом виключення комісії, що є відмовою у позові у цій частині, та визначення пені у гривнях.
		 
		Однак поза увагою судів обох інстанцій залишилися обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, на які посилався позивач на обґрунтування своїх вимог та якими обґрунтовував відповідач свої заперечення проти позову, а згідно з частиною четвертою статті 60 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи в судах, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
		 
		Відповідно до статті 1 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи в судах) завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Аналогічне положення міститься у статті 2 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року, згідно з частиною другою якої суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
		 
		Статтею 10 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) установлено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом. 
		 
		За приписами статті 57 ЦПК України (у зазначеній редакції) доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів. Аналогічні норми містяться у статті 76 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року.
		 
		У частині другій статті 59 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи в судах) передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Аналогічні вимоги містяться у статті 78 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року.
		 
		Згідно з частиною першою статті 60 ЦПК України (у вказаній редакції) кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.
		 
		Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57-60, 131-132, 137, 177, 179, 185, 194, 212-215 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи в судах; відповідні приписи закріплені й у ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року), визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні спорів, що стосуються, зокрема, грошових вимог (дослідження обґрунтованості, правильності розрахунку, доведеності розміру збитків, наявності доказів, що їх підтверджують).
		 
		Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо.
		 
		У пункті 26 рішення ЄСПЛ у справі «Надточій проти України» та пункті 23 рішення цього суду у справі «Гурепка проти України № 2» наголошується на принципі рівності сторін ? одному із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.
		 
		Однак, вирішуючи спір, який виник між сторонами у справі, суди порушили указані норми процесуального права щодо дотримання завдань цивільного судочинства, сприяння всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, що в свою чергу призвело до порушення принципу рівності сторін стосовно ОСОБА_3 
		 
		Зокрема, на обґрунтування своїх доводів щодо розміру заборгованості та спростування наданого банком розрахунку заборгованості ОСОБА_3 надав до апеляційного суду власний розрахунок, до якого додав копії квитанцій про погашення кредиту (т. 1, а. с. 255-262). Однак зі змісту рішення апеляційного суду не вбачається, що вони досліджувалися судом та що такі доводи взагалі взяті до уваги.
		 
		На порушення вимог статей 212, 213, 214 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах) суди не перевірили належним чином доводів ОСОБА_3 щодо розміру заборгованості, що призвело до неправильних висновків по суті вирішеного спору.
		 
		З огляду на вказане не можуть вважатися законними й обґрунтованими висновки судів про часткове задоволення позову та наявність правових підстав для звернення стягнення на предмет застави у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором.
		 
		Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частини третя, четверта статті 411 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року).
		 
		Оскільки Велика Палата Верховного Суду позбавлена можливості встановити нові обставини, дослідити нові докази та надати їм відповідну правову оцінку, справа в частині задоволення позову підлягає направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.
		 
		У такому разі розподіл судових витрат не здійснюється.
		 
		Керуючись статтями 259, 265, 400, 402, 409, 410, 411, 416, 417, 419 ЦПК України, ВеликаПалата Верховного Суду 
		 
		ПОСТАНОВИЛА:
		 
		Касаційну скаргуОСОБА_3 задовольнити частково. 
		 
		Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 30 вересня 2015 року та додаткове рішення цього суду від 08 грудня 2015 року, рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 квітня 2016 року у частині задоволення позову Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
		 
		Рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 квітня 2016 року у частині відмови у задоволенні позову шляхом виключення 172,15 дол. США комісії зі складових заборгованості залишити без змін.
		 
		Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
		 
		Суддя-доповідач  О.М. Ситнік
		Судді:                                                Н. О. Антонюк  Н.П. Лященко
		С. В. Бакуліна О.Б. Прокопенко
		В. В. Британчук Л.І. Рогач
		Д. А. Гудима  І.В. Саприкіна
		О. С. Золотніков  О.С. Ткачук
		О. Р. Кібенко  В.Ю. Уркевич
		В. С. Князєв  О.Г. Яновська
		                                             Л.М. Лобойко

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...