Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 145/797/15-ц : Цивільні справи (до 01.01.2019); Позовне провадження; Спори про спадкове право.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 15.02.2019. Забезпечено надання загального доступу: 18.02.2019.
Дата набрання законної сили: 06.02.2019
Номер судового провадження: 14-608цс18

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		П О С Т А Н О В А
		Іменем України
		          
		 
		6 лютого 2019 року
		м. Київ
		Справа № 145/797/15-ц 
		Провадження № 14-608цс18
		 
		Велика Палата Верховного Суду у складі:
		судді-доповідача Лященко Н. П., 
		суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ситнік О. М., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
		розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Тиврівського районного суду Вінницької області від 15 червня 2017 року у складі судді Ратушняка І. О. та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 19 вересня 2017 року у складі суддів Ковальчука О. В., Луценка В. В., Марчука В. С. у цивільній справі за позовом ОСОБА_4 до Тиврівської селищної ради Тиврівського району Вінницької області (далі - Тиврівська селищна рада), ОСОБА_3, третя особа - ОСОБА_5, про визнання недійсним рішення виконавчого комітету Тиврівської селищної ради, свідоцтва про право власності, договору дарування, скасування реєстрації права власності та визнання права власності в порядку спадкування за законом,
		 
		ВСТАНОВИЛА:
		 
		У червні 2015 року ОСОБА_4 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що з 1992 року зареєстрований і проживає разом зі своєю сім'єю у будинку АДРЕСА_1, який разом із господарськими будівлями побудували під час зареєстрованого шлюбу його батьки ОСОБА_6 і ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_1 року помер його батько ОСОБА_6 У січні 2015 року рідна сестра позивача ОСОБА_3 звернулася до нього із заявою про звільнення вказаного будинку, повідомивши, що увесь будинок належить їй на праві власності на підставі договору дарування від 21 квітня 2010 року, вчиненого на її ім'я їх матір'ю ОСОБА_5 Позивач вважає, що ОСОБА_3 безпідставно набула право власності на цілий житловий будинок із прибудовами, господарськими будівлями та спорудами, оскільки фактично вказане майно є спільною сумісною власністю їх батьків ОСОБА_6 і ОСОБА_5 ОСОБА_4 є спадкоємцем першої черги після смерті ОСОБА_6, тому має право на спадкування 1/6 частини цього майна. Оскільки позивач з 1992 року проживає у спірному будинку, тому є таким, що фактично вступив в управління спадковим майном. Посилаючись на вказані обставини та уточнивши позовні вимоги, позивач просив визнати недійсним рішення виконавчого комітету Тиврівської селищної ради від 31 липня 2003 року № 86 «Про видачу юридичних документів на житловий будинок» у частині видачі свідоцтва на житловий будинок АДРЕСА_1 на ім'я ОСОБА_5; визнати недійсним свідоцтво НОМЕР_1 на право власності на будинок на ім'я ОСОБА_5, видане на підставі вказаного рішення виконавчого комітету Тиврівської селищної ради; скасувати реєстрацію права власності на ім'я ОСОБА_5 на зазначений житловий будинок; визнати недійсним договір дарування вказаного будинку від 21 квітня 2010 року, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_3; скасувати реєстрацію права власності на ім'я ОСОБА_3; визнати за позивачем право власності в порядку спадкування за законом на 1/6 частини вказаного житлового будинку з прибудовами, господарськими будівлями та спорудами після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 року його батька ОСОБА_6
		Рішенням Тиврівського районного суду Вінницької області від 15 червня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 19 вересня 2017 року, позов ОСОБА_4 задоволено частково. Визнано недійсним свідоцтво НОМЕР_1 на право власності на ім'я ОСОБА_5, видане на підставі рішення виконавчого комітету Тиврівської селищної ради від 31 липня 2003 року № 86 в частині належності ОСОБА_5 1/6 частини житлового будинку АДРЕСА_1. Скасовано реєстрацію права власності на ім'я ОСОБА_5 щодо 1/6 частини житлового будинку АДРЕСА_1, вчинену Тиврівським районним структурним підрозділом КП «Вінницьке обласне об'єднане бюро технічної інвентаризації» 20 березня 2010 року, запис № 1135, реєстраційний № 29979863. Визнано недійсним договір дарування від 21 квітня 2010 року, вчинений ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3, посвідчений державним нотаріусом Тиврівської державної нотаріальної контори Зданевич С. А., зареєстрований в реєстрі за № 1025, щодо 1/6 частини житлового будинку з прибудовами, господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1. Скасовано реєстрацію права власності на ім'я ОСОБА_3 щодо 1/6 частини житлового будинку № АДРЕСА_1, вчинену Тиврівським районним структурним підрозділом КП «Вінницьке обласне об'єднане бюро технічної інвентаризації» 2 червня 2010 року, запис № 1135, реєстраційний № 29979863. Визнано за ОСОБА_4 право власності в порядку спадкування за законом на 1/6 частини житлового будинку № АДРЕСА_1 після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 року його батька ОСОБА_6 У задоволенні іншої частини позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
		У жовтні 2017 року ОСОБА_3 звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Тиврівського районного суду Вінницької області від 15 червня 2017 року, ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 19 вересня 2017 року та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. 
		Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди попередніх інстанцій не врахували, що позивачем пропущено позовну давність, про застосування якої просила відповідач, що є підставою для відмови у позові. Крім того, суди дійшли помилкового висновку про те, що позовні вимоги про визнання недійсним рішення виконавчого комітету Тиврівської селищної ради від 31 липня 2003 року № 86 «Про видачу юридичних документів на житловий будинок», на підставі якого ОСОБА_5 було видано свідоцтво про право власності на спірний будинок, підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки не врахували, що оскарження актів та рішень органів місцевого самоврядування як суб'єкта владних повноважень здійснюється виключно в порядку адміністративного судочинства. За наявності не скасованої судом підстави для видачі свідоцтва про право власності на майно - рішення виконавчого комітету Тиврівської селищної ради Тиврівського району Вінницької області від 31 липня 2003 року № 86, суд помилково визнав недійсним похідний від рішення документ - свідоцтво про право власності, видане на ім'я ОСОБА_5 Також заявник вважає, що суди попередніх інстанцій не з'ясували всіх фактичних обставин справи та надали неналежну оцінку доказам, що призвело до ухвалення незаконних та необґрунтованих судових рішень.
		Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 жовтня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано її матеріали та надано особам, які беруть участь у справі, строк для подачі заперечень на касаційну скаргу. 
		Учасники справи наданим їм процесуальним законом правом надання заперечень не скористалися. 
		У зв'язку з набранням чинності 15 грудня 2017 року Законом України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційну скаргу передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIIІ «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
		Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 листопада 2018 року справу призначено до судового розгляду.
		Частиною шостою статті 403 ЦПК України встановлено, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 28 листопада 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на те, що касаційна скарга містить доводи щодо порушення судами правил предметної юрисдикції.
		Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 26 грудня 2018 року справу прийнято до розгляду.
		Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389, частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
		Під час розгляду справи суди встановили, що позивач ОСОБА_4 та відповідач ОСОБА_3 є рідними братом і сестрою. Їх батьками є третя особа у справі ОСОБА_5 (мати) та ОСОБА_6 (батько), які перебували у зареєстрованому шлюбі з 19 вересня 1965 року, що підтверджується записом акта про одруження та витягом з Державного реєстру актів цивільного стану громадян.
		15 вересня 1967 року рішенням виконавчого комітету Тиврівської районної ради депутатів затверджено рішення загальних зборів колгоспників колгоспу «Росія» с. Дзвонихи від 29 травня 1967 року № 104 та надано дозвіл ОСОБА_5 на будівництво житлового будинку в смт Тиврові на земельній ділянці площею 0,15 га присадибного земельного фонду колгоспу. 
		На підставі цих рішень на ім'я ОСОБА_5 видано свідоцтво на забудову садиби в сільських населених пунктах Української РСР із зазначенням строку початку та закінчення будівництва з 1967 по 1969 роки.
		Подружжя ОСОБА_5 та ОСОБА_6 під час спільного проживання побудували житловий будинок АДРЕСА_1
		Відслуживши строкову військову службу з 19 жовтня 1990 року по 10 січня 1992 року, ОСОБА_4 із 16 жовтня 1992 року зареєстрував своє місце проживання за адресою: будинок АДРЕСА_1, що підтверджується проставленими у його паспорті відмітками. 
		1 березня 1994 року зареєстровано шлюб між ОСОБА_4 і ОСОБА_8 Після одруження позивач продовжив проживати у вказаному будинку зі своєю сім'єю, здійснив добудову до будинку, до якої підвів комунікації, що підтверджується: технічними умовами на приєднання вказаного житлового будинку до електромережі та відкриття особового рахунку на ім'я ОСОБА_4, виданими у 2005 році електропостачальною організацією, та договорами про користування електричною енергією, укладеними між ОСОБА_4 і Публічним акціонерним товариством «Вінницяобленерго»; відкриттям на ім'я позивача особового рахунку з надання послуг водопостачання та водовідведення за вказаною адресою; замовленням та розробкою у 2007 році ОСОБА_4 проекту підключення вказаного будинку до діючої газової мережі та укладеним із позивачем у 2013 році договором про надання послуг з газопостачання.
		ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_6 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть.
		19 серпня 2003 року виконавчим комітетом Тиврівської селищної ради на ім'я ОСОБА_5 видано свідоцтво про право власності на цілий житловий будинок АДРЕСА_1 на підставі рішення цього ж виконавчого комітету від 31 липня 2003 року № 86 за заявою ОСОБА_5
		12 листопада 2004 року  ОСОБА_5 видано державні акти серії НОМЕР_2, НОМЕР_3 на право власності на земельні ділянки площею 0,1500 га для будівництва і обслуговування жилого будинку та площею 0,0898 га для ведення особистого селянського господарства за адресою: АДРЕСА_1
		21 квітня 2010 року між ОСОБА_5 і ОСОБА_3 укладено та нотаріально посвідчено договір дарування вказаного будинку з прибудовами, господарськими будівлями та спорудами, який ОСОБА_5 передала безоплатно у власність ОСОБА_3 
		Нотаріально посвідченою заявою від 23 січня 2015 року ОСОБА_3 попередила про звільнення належного їй будинку та зняття з реєстрації за місцем проживання АДРЕСА_1 ОСОБА_4 і членів його сім'ї, які проживають у цьому будинку без реєстрації, у строк 30 календарних днів. 
		Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що оскільки ОСОБА_4 в установленому законом порядку прийняв спадщину після смерті свого батька ОСОБА_6, фактично вступивши в управління спадковим майном, то позивач як спадкоємець першої черги за законом після смерті батька має право на спадкування 1/6 частини спадкового майна. За таких обставин оформлення права власності на весь спадковий будинок на ім'я ОСОБА_5 та відчуження його за договором дарування на користь ОСОБА_3 є порушенням прав позивача на спадкування належної йому частки у спадковому майні. Відмовляючи у задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним рішення виконавчого комітету Тиврівської селищної ради від 31 липня 2003 року № 86 «Про видачу юридичних документів на житловий будинок» в частині видачі свідоцтва на житловий будинок АДРЕСА_1 на ім'я ОСОБА_5, суд послався на те, що зазначений ненормативний правовий акт одноразового застосування вичерпав свою дію шляхом виконання, його скасування не породжує наслідків для позивача як власника частки у цьому майні, а тому обраний позивачем спосіб захисту своїх прав у частині такої вимоги не забезпечує їх реального захисту. Законодавець не обмежує спадкоємця, який прийняв спадщину, строками щодо її оформлення, а підставою цього позову стало саме неможливість позивача реалізувати своє право на оформлення спадкового майна, тому доводи відповідачки стосовно пропуску позивачем позовної давності також підлягають відхиленню. 
		У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		Частиною першою статті 15 ЦПК України в редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій, установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
		Разом з тим відповідно до частини другої статті 4, пункту 1 частини другої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій, юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Зокрема, юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб'єкт владних повноважень» позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС України). 
		Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Визначальною ознакою для правильного вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ є характер правовідносин, із яких виник спір.
		Стаття 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України)  передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
		Відповідно до частини четвертої статті 11 цього Кодексу у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування. Отже, рішення суб'єктів владних повноважень, до яких належать, зокрема, органи місцевого самоврядування, можуть бути підставами виникнення цивільних прав та обов'язків.
		Відповідно до статті 16 ЦК України до способів захисту цивільних прав та інтересів належить, зокрема, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
		Згідно із частиною першою статті 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Таким чином, визнання незаконними рішень суб'єкта владних повноважень може бути способом захисту цивільного права або інтересу.
		Тобто, якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, які спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи  припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов'язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів.
		Отже, розгляду адміністративними судами підлягають спори, що мають в основі публічно-правовий характер, тобто випливають із владно-розпорядчих функцій або виконавчо-розпорядчої діяльності публічних органів. Якщо в результаті прийняття рішення особа набуває або позбувається речового права, то спір стосується приватноправових відносин і підлягає розгляду в порядку цивільного чи господарського судочинства залежно від суб'єктного складу сторін спору.
		У справі, яка розглядається, позивач обґрунтовував вимогу про скасування рішення органу місцевого самоврядування наявністю в нього існуючого речового права на житловий будинок. Оскільки орган місцевого самоврядування прийняв рішення про видачу третій особі свідоцтва про право власності на будинок, співвласником якого вважає себе позивач, то у цьому випадку обраний ОСОБА_4 спосіб захисту спрямований на відновлення його порушеного приватного (речового) права. І саме від встановлення обставин, з якими позивач пов'язує виникнення в нього речового права на спірний будинок, залежить правильне вирішення спору.
		Виходячи з наведених норм, можна зробити висновок, що здійснення захисту такого цивільного права, як і встановлення його існування, не віднесено до компетенції адміністративного суду.
		З огляду на зазначене суди першої та апеляційної  інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
		Щодо інших доводів касаційної скарги Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань.
		Згідно зі статтею 22 Кодексу про шлюб та сім'ю України, який був чинним на час відкриття спадщини після смерті ОСОБА_6, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.
		Суди установили, що шлюб між ОСОБА_6 і ОСОБА_5 укладено у 1965 році, житловий будинок, дозвіл на будівництво якого надано у 1967 році, побудовано ними під час перебування у шлюбі, а тому він є спільною сумісною власністю подружжя.
		Відповідно до статей 524, 525, 529, 549, 561  Цивільного кодексу Української РСР (далі - ЦК УРСР), який був чинним на день смерті ОСОБА_6, спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом. Спадкоємство за законом має місце, коли і оскільки воно не змінено заповітом. Часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця. При спадкоємстві за законом спадкоємцями першої черги є, в рівних частках, діти (у тому числі усиновлені), дружина і батьки (усиновителі) померлого. Спадкоємець вважається таким, що прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. Свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям за законом після закінчення шести місяців з дня відкриття спадщини.
		Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину.
		На підставі наданих позивачем доказів судами встановлено, що він фактично прийняв спадщину після смерті ОСОБА_6, продовжуючи проживати в будинку, який є спадковим майном.
		Отже, виходячи із зазначених норм законодавства, ОСОБА_4 як спадкоємець, який прийняв спадщину, є власником спадкового майна - частини будинку - з моменту відкриття спадщини - ІНФОРМАЦІЯ_1 року.
		Суд не встановив, що з передбачених законом підстав право власності ОСОБА_4 на спадкове майно (частину будинку) було припинено, тому видача свідоцтва на весь будинок на ім'я ОСОБА_5 та подальше його відчуження на користь ОСОБА_3 є порушенням права власності позивача на частку у спадковому майні.
		Враховуючи викладене, місцевий суд, з висновками якого погодився апеляційний суд, дійшли обґрунтованого висновку про те, що право власності ОСОБА_4 на частку у спадковому майні підлягає захисту шляхом задоволення його позовних вимог щодо прийнятої ним у порядку спадкування за законом 1/6 частини будинку.
		Щодо позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачкою, слід зазначити таке.
		Відносини спадкування регулюються правилами ЦК України, якщо спадщина відкрилася не раніше 1 січня 2004 року. 
		У разі відкриття спадщини до зазначеної дати застосовується чинне на той час законодавство, зокрема, відповідні правила ЦК УРСР, у тому числі щодо прийняття спадщини, кола спадкоємців за законом. У разі коли спадщина відкрилася до набрання чинності ЦК України і строк на її прийняття не закінчився до 1 січня 2004 року, спадкові відносини регулюються цим Кодексом.
		Згідно зі статтею ЦК УРСР загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки.
		Статтею 80 ЦК УРСРпередбачено, що закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову є підставою для відмови в позові.
		Разом із тим, обґрунтовуючи позов, ОСОБА_4 послався на незаконність відчуження ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3 у 2010 році будинку та на незаконність оформлення права власності на цей будинок у 2003 році на ОСОБА_5 з огляду на те, що частина спірного будинку належить йому в порядку спадкування за законом, і про такі порушення йому стало відомо у 2015 році з листа відповідачки, у якому вона попереджала позивача про виселення та зняття з реєстрації за місцем проживання. 
		З огляду на це до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення ЦК України про загальну позовну давність, тривалість якої визначається статтею 257 цього Кодексу у три роки.
		Згідно з положеннями статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
		Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
		Оскільки позивач обґрунтовував позов тим, що про порушення свого права йому стало відомо у 2015 році із заяви про виселення, доказів іншого початку перебігу позовної давності відповідач не надав і суд не встановив, то висновок суду про те, що ОСОБА_4 не пропустив позовної давності, є обґрунтованим.
		Інші доводи, наведені ОСОБА_3 у касаційній скарзі, не можуть бути підставами для скасування постановлених у справі судових рішень і передачі справи на новий розгляд до суду першої інстанції відповідно до вимог статті 411 ЦПК України, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи та спростовуються встановленими у справі обставинами, ґрунтуються на неправильному тлумаченні скаржником норм матеріального та процесуального права й зводяться до переоцінки встановлених судом обставин, що в силу вимог статті 400 ЦПК України  виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Доводи скаржника щодо необґрунтованості заявлених вимог були предметом дослідження суду апеляційної інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції
		Так, згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
		Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 10 лютого 2010 року у справі «Серявін та інші проти України» зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. У справі «Трофимчук проти України» ЄСПЛ також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не можна розуміти як вимогу детально відповідати на кожен довід. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи. 
		Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Устименко проти України», «Рябих проти Російської Федерації», «Нєлюбін проти Російської Федерації»), які з огляду на положення статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовуються судами при розгляді справ як джерело права, повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Повноваження вищих судів мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов'язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення.
		З огляду на наведене та межі перегляду справи судом касаційної інстанції оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін як такі, що прийняті з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а касаційна скарга ОСОБА_3  підлягає залишенню без задоволення.
		Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено: якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
		Оскільки в цьому випадку оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, Верховний Суд не здійснює розподілу судових витрат.
		Ураховуючи наведене та керуючись статтями 402-404, 409, 410, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
		 
		ПОСТАНОВИЛА:
		 
		Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.
		Рішення Тиврівського районного суду Вінницької області від 15 червня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 19 вересня 2017 року залишити без змін. 
		Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
		 
		Суддя-доповідач                                        Н. П. Лященко  Судді:     Н. О. Антонюк     Л. М. Лобойко       С. В. Бакуліна      О. Б. Прокопенко      В. В. Британчук     Л. І. Рогач       Д. А. Гудима     І. В. Саприкіна      В. І. Данішевська     О. М. Ситнік      О. С. Золотніков     В. Ю. Уркевич      О. Р. Кібенко     О. Г. Яновська      В. С. Князєв

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...