Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 569/553/17 : Справи про адмінправопорушення (до 01.01.2019); Вчинення домашнього насильства, насильства за ознакою статі, невиконання термінового заборонного припису або неповідомлення про місце свого тимчасового перебування.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 15.02.2019. Забезпечено надання загального доступу: 18.02.2019.
Дата набрання законної сили: 30.01.2019
Номер судового провадження: 14-480цс18

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 
		ПОСТАНОВА 
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 
		 
		30 січня 2019 року
		м. Київ
		 
		Справа № 569/5553/17
		Провадження № 14-480цс18
		 
		ВеликаПалата Верховного Суду у складі:
		судді-доповідача Ситнік О.М.,
		 
		суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., 
		 
		учасники справи:
		позивач - ОСОБА_3,
		відповідач - Рівненська обласна рада,
		 
		розглянула у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 
		 
		на ухвалу Рівненського міського суду Рівненської області від 11 квітня 2017 року у складі судді Першко О. О. та ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 13 липня 2017 року у складі колегії суддів Григоренка М. П., Бондаренко Н. В., Шимківа С. С.
		у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до Рівненської обласної ради про визнання незаконним, скасування рішення, зобов'язання вчинити дії, та
		 
		УСТАНОВИЛА:
		 
		У квітні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду із вказаним позовом, у якому просив визнати незаконним та скасувати рішення Рівненської обласної ради від 08 вересня 2016 року № 245 «Про внесення змін до статуту Рівненського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти» та зобов'язати вчинити дії щодо скасування державної реєстрації статуту Рівненського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти (далі - Інститут) та привести його у відповідність до вимог статті 42 Закону України від 01 липня 2014 року № 1556-VII «Про вищу освіту» (далі - Закон № 1556-VII).
		 
		Позовну заяву мотивовано тим, що, виявивши намір взяти участь у конкурсі на заміщення вакантної посади ректора Інституту, він звернувся до відповідача та дізнався, що вказане питання згідно зі змінами, внесеними згаданим вище рішенням Рівненської обласної ради до статуту Інституту вирішується на сесії обласної ради.
		 
		Вважав, що оскільки Інститут є вищим навчальним закладом, тому затверджені відповідачем зміни до статуту Інституту щодо порядку призначення претендента на посаду керівника Інституту суперечать Закону № 1556-VII. Це потягло обмеження його конституційних прав, як кандидата на посаду керівника цього вищого навчального закладу, який подав заяву для участі у конкурсі. Вказував на недотримання регламенту Рівненською обласною радою під час прийняття оскаржуваного рішення та просив позов задовольнити.
		 
		Ухвалою Рівненського міського суду Рівненської області від 11 квітня 2017 року у відкритті провадження у справі відмовлено.
		 
		Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що справа не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства, а вирішення цього спору належить до юрисдикції адміністративних судів, оскільки він виник із публічно-правових відносин з приводу оскарження рішення суб'єкта владних повноважень.
		Ухвалою Апеляційного суду Рівненської області від 13 липня 2017 року ухвалу Рівненського міського суду Рівненської області від 11 квітня 2017 року залишено без змін.
		 
		Залишаючи без змін ухвалу суду першої інстанції, апеляційний суд керувався тим, що позивач у трудових відносинах із Рівненською обласною радою не перебуває; оскаржуване рішення органу місцевого самоврядування стосується наданих державою гарантій щодо невизначеного кола осіб, а не безпосередньо ОСОБА_3, та прийняте суб'єктом владних повноважень до того як позивач виявив намір брати участь у конкурсі, а тому відсутні ознаки приватноправового спору, у зв'язку із чим справа повинна розглядатися адміністративним судом.
		 
		У жовтні 2017 року ОСОБА_3 звернувся з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просив ухвали судів попередніх інстанцій скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
		 
		Доводи, наведені в касаційній скарзі
		 
		Касаційну скаргу мотивовано тим, що вказаний спір не є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки Рівненська обласна рада незалежно від наявності у неї статусу суб'єкта владних повноважень, прийнявши оскаржуване рішення щодо внутрішньо-організаційної діяльності Інституту, який є комунальною власністю, реалізувала свою господарську компетенцію відносно заснованої нею установи.
		 
		Також заявник звертав увагу суду на забезпечення права на ефективний судовий захист, визначений статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), з огляду на вичерпання такої можливості через попереднє звернення із вказаним позовом до суду загальної юрисдикції з адміністративним позовом, а також до окружного адміністративного суду та закриття провадження у адміністративній справі, оскільки справа не повинна була прийматися до провадження вказаними судами, тому що не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, що виключає можливість повторного звернення до суду із таким самим позовом.
		Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 листопада 2017 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою.
		 
		15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон № 2147-VIII), яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції.
		 
		Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		 
		У травні 2018 року справу передано до Верховного Суду.
		 
		Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 вересня 2018 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 03 жовтня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.
		 
		Ухвалою від 29 жовтня 2018 року ВеликаПалата Верховного Суду прийняла для продовження розгляду вказану цивільну справу за правилами спрощеного позовного провадження.
		 
		Позиція Великої Палати Верховного Суду
		 
		Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що скарга має бути задоволена з огляду на таке.
		 
		Відповідно до пункту 4 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону № 2147-VIII касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
		 
		Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		 
		Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
		 
		Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне між собою.
		 
		Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. 
		 
		Суди встановили, що відповідачем 08 вересня 2016 року прийнято рішення № 245, яким внесені зміни до статуту Інституту в частині визначення порядку призначення керівника цього вищого навчального закладу.
		 
		Позивач є претендентом на вакантну посаду ректора Інституту, оскільки звернувся до Рівненської обласної ради із відповідною заявою та надав необхідні документи для участі у конкурсі.
		 
		У лютому 2017 року відповідач повідомив ОСОБА_3, що питання про призначення ректора Інституту вирішується на сесії обласної ради.
		 
		Звертаючись до суду із вказаним позовом, позивач вказував, що порядок призначення керівника цього вищого навчального закладу, визначений пунктом 4.1 статуту Інституту та затверджений оскаржуваним рішенням органу місцевого самоврядування, суперечить вимогам статті 42 Закону № 1556-VII, чим порушуються його права як кандидата на посаду ректора Інституту. Вважав, що відповідач вправі лише вносити кандидатури претендентів на цю посаду для подальшого голосування вищим навчальним закладом та укладення контракту, а також зауважував на недотриманні регламенту Рівненською обласною радою під час прийняття рішення від 08 вересня 2016 року № 245.
		 
		Згідно із частиною першою статті 3 ЦПК України (тут і далі - в редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом прав, свобод чи інтересів. 
		 
		Правила визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ передбачено в статті 15 ЦПК України: суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
		 
		Аналогічну норму закріплено й у частині першій статті 19 ЦПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року, у якій визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
		 
		Можна зробити висновок, що загальні суди не мають чітко визначеної предметної юрисдикції і розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин в усіх випадках, за виключенням, якщо розгляд таких справ прямо визначений за правилами іншого судочинства.
		Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне.
		 
		По-друге, таким критерієм є суб'єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа).
		 
		Відповідно до частини першої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції від 03 жовтня 2017 року кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист. 
		 
		Отже, одним із учасників адміністративного спору є суб'єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства. 
		 
		Також КАС України, як у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, так і в редакції від 03 жовтня 2017 року надає визначення публічно-правового спору - як спору, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій (пункт 1 частини першої статті 3 КАС України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року та пункт 1 частини першої статті 4 КАС України у редакції від 03 жовтня 2017 року) та адміністративного судочинства - діяльність адміністративних судів щодо розгляду і вирішення справ у порядку, встановленому цим законом (пункт 4 частини першої статті 3 КАС України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, та пункт 5 частини першої статті 4 КАС України у редакції від 03 жовтня 2017 року).
		 
		У статті 17 КАС України (тут і далі у редакції, що діяла на час розгляду справи судами попередніх інстанцій), вказано, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій.
		 
		Відповідно до пункту 1 частини другої зазначеної статті юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. 
		 
		Ужитий у цій процесуальній нормі термін «суб'єкт владних повноважень» означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС України).
		 
		Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій.
		 
		Згідно із частиною другою статті 2 КАС України до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
		 
		Основною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
		 
		Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
		 
		Аналіз змісту статті 15 ЦПК України та статті 17 КАС України (у редакціях, чинних на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) у сукупності дає підстави для висновку, що під час вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ у кожній конкретній справі недостатньо застосувати виключно формальний критерій - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень). Визначальною ознакою для правильного вирішення такого питання є характер правовідносин, з яких виник спір.
		 
		Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, закриваючи провадження у справі, зазначив, що вказаний спір про визнання незаконними змін до статуту вищого навчального закладу в частині порядку призначення його керівника стосується здійснення органом місцевого самоврядування владних повноважень, які прямо до позивача не відносяться, а тому спір є публічно-правовим і підлягає розгляду в порядку КАС України.
		 
		Відповідно до частини другої статті 43 Конституції України держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів, відповідно до суспільних потреб.
		 
		У статті 24 Основного Закону закріплене положення про те, що всі громадяни мають рівні права і свободи та є рівними перед законом.
		 
		Частина друга статті 24 Конституції України, а також стаття 2 Кодексу Законів про працю України (далі - КЗпП України) проголошують, що всі громадяни рівні у трудових правах незалежно від походження, кольору шкіри, соціального чи майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин.
		 
		Згідно із статтею 5-1 КЗпП України держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема - вільний вибір виду діяльності.
		 
		Закріпивши гарантії права на працю, законодавство України про працю встановлює порядок прийому на роботу, порядок переведення, вичерпний перелік підстав розірвання трудового договору з ініціативи власника (або уповноваженого ним органу) тощо.
		 
		Законом України від 05 липня 2012 року № 5067-VI «Про зайнятість населення» (далі - Закон № 5067-VI) визначено правові, економічні та організаційні засади реалізації державної політики у сфері зайнятості населення, гарантії держави щодо захисту прав громадян на працю та реалізації їхніх прав на соціальний захист від безробіття, а статтею 1 цього Закону встановлено, що:
		 
		вакансія - вільна посада (робоче місце), на яку може бути працевлаштована особа; 
		 
		вільно обрана зайнятість - реалізація права громадянина вільно обирати вид діяльності, не заборонений законом (зокрема такий, що не пов'язаний з виконанням оплачуваної роботи), а також професію та місце роботи відповідно до своїх здібностей і потреб; 
		 
		зайнятість - не заборонена законодавством діяльність осіб, пов'язана із задоволенням їх особистих та суспільних потреб з метою одержання доходу (заробітної плати) у грошовій або іншій формі, а також діяльність членів однієї сім'ї, які здійснюють господарську діяльність або працюють у суб'єктів господарювання, заснованих на їх власності, у тому числі безоплатно;
		 
		працевлаштування - комплекс правових, економічних та організаційних заходів, спрямованих на забезпечення реалізації права особи на працю.
		 
		У статті 6 Закону № 5067-VI передбачено право особи на вибір місця, виду діяльності та роду занять і встановлено, що кожен має право на вільний вибір місця, виду діяльності та роду занять, яке забезпечується державою шляхом створення правових, організаційних та економічних умов для такого вибору. Реалізація права на вибір місця, виду діяльності та роду занять здійснюється шляхом самостійного забезпечення особою своєї зайнятості чи звернення з метою працевлаштування до роботодавця або за сприяння центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, чи суб'єкта господарювання, який надає послуги з посередництва у працевлаштуванні.
		 
		Таким чином, будь-яке суб'єктивне право, в тому числі право на працю, передбачає правовий механізм його охорони і захисту, сутність якого полягає в тому, щоб забезпечити захист прав людини у сфері праці і продуктивної зайнятості, а основна мета захисту - забезпечити реалізацію суб'єктивного права на працю, обов'язків та законних інтересів людини праці.
		 
		Трудові правовідносини у сфері вищої освіти урегульовано у Законі № 1556-VII.
		 
		Пунктами 7,10 частини першої статті 11 цього Закону визначено:
		 
		заклад вищої освіти - окремий вид установи, яка є юридичною особою приватного або публічного права, діє згідно з виданою ліцензією на провадження освітньої діяльності на певних рівнях вищої освіти, проводить наукову, науково-технічну, інноваційну та/або методичну діяльність, забезпечує організацію освітнього процесу і здобуття особами вищої освіти, післядипломної освіти з урахуванням їхніх покликань, інтересів і здібностей; 
		 
		засновник закладу вищої освіти - органи державної влади від імені держави, відповідна рада від імені територіальної громади (громад), фізична та/або юридична особа, рішенням та за рахунок майна яких засновано заклад вищої освіти. Права засновника, передбачені цим Законом, набуваються також на підставах, передбачених цивільним законодавством.
		 
		Згідно з пунктом 6 частини першої статті 11 Закону № 1556-VII систему вищої освіти становлять органи, що здійснюють управління у сфері вищої освіти.
		 
		Відповідно до пункту 6 частини першої статті 12 цього Закону управління у сфері вищої освіти у межах своїх повноважень здійснюється засновниками закладів вищої освіти.
		 
		За змістом статті 14 Закону № 1556-VII органи місцевого самоврядування, до сфери управління яких належать заклади вищої освіти, у межах своїх повноважень, у тому числі безпосередньо або через уповноважений ними орган реалізують права і обов'язки засновника, передбачені цим та іншими законами України, стосовно закладів вищої освіти України, що належать до сфери їх управління.
		 
		Статтею 15 згаданого Закону передбачені повноваження засновника (засновників) закладу вищої освіти, зокрема:
		 
		засновник (засновники) закладу вищої освіти або уповноважений ним (ними) орган затверджує статут закладу вищої освіти та за поданням вищого колегіального органу громадського самоврядування закладу вищої освіти вносить до нього зміни або затверджує нову редакцію; 
		 
		укладає в місячний строк контракт з керівником закладу вищої освіти, обраним за конкурсом у порядку, встановленому цим Законом; 
		 
		здійснює контроль за дотриманням статуту закладу вищої освіти;
		 
		здійснює інші повноваження, передбачені законом і статутом закладу вищої освіти.
		 
		Частиною першою статті 34 Закону № 1556-VII встановлено, що безпосереднє управління діяльністю закладу вищої освіти здійснює його керівник (ректор, президент, начальник, директор тощо). Його права, обов'язки та відповідальність визначаються законодавством і статутом закладу вищої освіти.
		 
		За змістом статті 42 цього Закону засновник (засновники) або уповноважений ним (ними) орган (особа) зобов'язаний оголосити конкурс на заміщення посади керівника закладу вищої освіти не пізніше ніж за два місяці до закінчення строку контракту особи, яка займає цю посаду. У разі дострокового припинення повноважень керівника закладу вищої освіти конкурс оголошується протягом тижня з дня утворення вакансії. Засновник (засновники) або уповноважений ним (ними) орган (особа) протягом двох місяців з дня оголошення конкурсу на посаду керівника закладу вищої освіти приймає (приймають) пропозиції щодо претендентів на посаду керівника закладу вищої освіти і протягом 10 днів з дня завершення терміну подання відповідних пропозицій вносить (вносять) кандидатури претендентів, які відповідають вимогам цього Закону, до закладу вищої освіти для голосування. Керівник закладу вищої освіти обирається шляхом таємного голосування строком на п'ять років у порядку, передбаченому цим Законом і статутом закладу вищої освіти. Методичні рекомендації щодо особливостей виборчої системи, порядку обрання керівника закладу вищої освіти та типова форма контракту з керівником державного закладу вищої освіти затверджуються Кабінетом Міністрів України. Порядок призначення керівників закладів вищої духовної освіти регулюється їхніми статутами (положеннями), зареєстрованими у встановленому законодавством порядку.
		 
		Згідно із статтею 13 Закону № 5067-VI кожен має право на оскарження рішень, дій або бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, фізичних осіб, що застосовують найману працю, а також дій або бездіяльності посадових осіб, що призвели до порушення права особи на зайнятість, відповідно до законодавства.
		 
		Таким чином, Рівненська обласна рада, вносячи зміни до статуту Інституту в частині організаційно-правових засад, реалізовувала передбачені законодавством повноваження засновника закладу вищої освіти, тобто діяла як суб'єкт цивільного права, оскільки наділена правами та обов'язками власника відносно вказаного вищого навчального закладу як іншої юридичної особи - об'єкта комунальної власності та одночасно суб'єкта приватного права.
		 
		ОСОБА_3 зазначав, що результати таких дій відповідача щодо визначення процедури призначення ректора Інституту є незаконними. Як претендент на вказану вакантну посаду, вважаючи, що не може реалізувати своє право у зв'язку із невідповідністю затвердженого рішенням відповідача від 08 вересня 2016 року № 245 порядку укладення трудового договору, встановленого чинним законодавством, зокрема статтею 42 Закону № 1556-VIIпорядку виникнення вказаних трудових правовідносин за наслідками участі та перемоги в конкурсі на заміщення керівника вищого навчального закладу.
		 
		Велика Палата Верховного Суду вважає, що звернення позивача до суду з указаним позовом спрямоване на відновлення його права на працю внаслідок порушення, на думку ОСОБА_3, відповідачем порядку прийому на роботу, на захист якого спрямовані засоби та норми, визначені саме цивільним (трудовим) і цивільним процесуальним законодавством.
		 
		Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, помилково вважав спір між сторонами публічно-правовим, пов'язаним з оскарженням рішення суб'єкта владних повноважень, у зв'язку із чим необґрунтовано відмовив позивачу у відкритті провадження у справі на підставі пункту 1 частини другої статті 122 ЦПК України (у редакції, яка була чинною на час вчинення відповідної процесуальної дії).
		 
		Згідно зі статтею 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
		 
		Крім того, суди попередніх інстанцій, відмовляючи у відкритті провадження не врахували наявних у матеріалах справи ухвал Рівненського окружного адміністративного суду від 06 березня 2017 року та Рівненського міського суду Рівненської області від 21 червня 2017 року про закриття провадження в аналогічній справі за адміністративним позовом ОСОБА_3, з огляду на те, що її не належить розглядати в порядку КАС України. Тим самим поставили під загрозу сутність гарантованого Конвенцією права позивача на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту.
		 
		Частиною четвертою статті 406 ЦПК України установлено, що у випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції.
		 
		Згідно із частиною шостою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.
		 
		За таких обставин ухвали судів першої й апеляційної інстанцій не можуть вважатися законними й обґрунтованими, підлягають скасуванню, а справа - направленню до суду першої інстанції для продовження розгляду.
		 
		З огляду на те, що розгляд справи не закінчено, питання про розподіл судових витрат не вирішується.
		 
		Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409, 411, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду 
		 
		ПОСТАНОВИЛА:
		 
		Касаційну скаргу ОСОБА_3задовольнити.
		 
		Ухвалу Рівненського міського суду Рівненської області від 11 квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 13 липня 2017 року скасувати, справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.
		 
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
		 
		Суддя-доповідач  О.М. Ситнік
		Судді:                                                Н. О. Антонюк  Л.М. Лобойко
		С. В. Бакуліна Н.П. Лященко
		В. В. Британчук  О.Б. Прокопенко
		Д. А. Гудима  Л.І. Рогач
		В. І. Данішевська І.В. Саприкіна
		О. С. Золотніков В.Ю. Уркевич
		О. Р. Кібенко О.Г. Яновська
		                                              В.С. Князєв

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...