Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 0240/2302/18-а : Адміністративні справи (до 01.01.2019); Справи зі спорів з приводу реалізації податкової політики та за зверненнями податкових органів із деякими видами вимог, зокрема зі спорів щодо:; адміністрування окремих податків, зборів, платежів у тому числі:.
Надіслано для оприлюднення: 21.02.2019. Зареєстровано: 22.02.2019. Забезпечено надання загального доступу: 25.02.2019.
Дата набрання законної сили: 20.02.2019
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		П О С Т А Н О В А 
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		Справа №  0240/2302/18-а 
		Головуючий у 1-й інстанції: Мультян М.Б.
		          Суддя-доповідач:  Мельник-Томенко Ж. М. 
		20 лютого 2019 року
		м. Вінниця
		Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
		головуючого судді:  Мельник-Томенко Ж. М. 
		суддів:  Сторчака В. Ю.  Ватаманюка Р.В. , 
		за участю:
		секретаря судового засідання: Сербин І.І.,
		представників позивача - ОСОБА_2, ОСОБА_3 
		представників відповідача - ОСОБА_4, ОСОБА_5 
		 
		розглянувши  у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Головного управління Державної фіскальної служби у Вінницькій області на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 21 серпня 2016 року (головуючий суддя Мультян М.Б.) у справі за адміністративним позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_6 до Головного управління Державної фіскальної служби у Вінницькій області про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень- рішень, 
		В С Т А Н О В И В :
		в липні 2018 року фізична особа - підприємець ОСОБА_6 (далі - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Головного управління ДФС у Вінницькій області в якому просив визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення - рішення № 0031641305 та № 0031651305 від 03.07.2018 року.
		Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначав про протиправність винесених податковим органом податкових повідомлень-рішень, як таких, що є наслідком хибного припущення того, що придбані товарно-матеріальні цінності на суму 487 021,61 грн., які включені до податкового кредиту, не приймали участь в господарських операціях платника податку.
		Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 21 серпня 2018 року позовні вимоги задоволено. Визнано протиправним та скасовано податкові повідомлення - рішення № 0031641305 та № 0031651305 від 03.07.2018 року.
		Відшкодовано позивачу понесенні ним витрати по сплаті судового збору у розмірі 1194,90 грн. за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДФС у Вінницькій області.      
		Не погоджуючись із прийнятим судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове про відмову в задоволенні позову.
		Фіскальний орган вважає, що судом першої інстанції неповно встановлено обставини справи та допущено порушення норм матеріального права, оскільки в ході ухвалення рішення у даній справі не надано належної оцінки встановленому факту включення позивачем до податкового кредиту коштів, які не приймали участь в господарських операціях платника податків та відсутні в залишках товарно-матеріальних цінностей станом на 31.12.2016 року.
		Позивач правом подання письмових заперечень на апеляційну скаргу не скористався.
		В судовому засіданні представники відповідача вимоги апеляційної скарги підтримали в повному обсязі.
		Представники позивача заперечили обгрунтованість доводів апеляційної скарги податкового органу та просили залишити апеляційну скаргу без задоволення. 
		Заслухавши суддю-доповідача та пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи і обговоривши доводи апеляційної скарги, в межах заявлених вимог, судова колегія, з'ясувавши відсутність порушень судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги, з огляду на наступне.
		Як встановлено судом першої інстанції та знайшло своє підтвердження в ході апеляційного перегляду справи, 15 червня 2018 року відповідно наказу та направлення на перевірку, виданого ГУ ДФС у Вінницькій області, головним державним ревізором-інспектором відділу контрольно-перевірочної роботи фізичних осіб управління податків і зборів фізичних осіб  управління податків і зборів з фізичних осіб ГУ ДФС у Вінницькій області ОСОБА_4 проведена планова документальна виїзна перевірка фінансово-господарської діяльності з питань дотримання ФОП ОСОБА_6 вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01.01.2016 року по 31.12.2017 року. 
		За результатами перевірки складено акт № 2769/13/НОМЕР_3 від 15 червня 2018 року висновками якого встановлено порушення п. 189.1 ст. 189, п. 198.5 ст. 198 Податкового кодексу України № 2755-IV від 02 грудня 2010 року (із змінами та доповненнями) у результаті чого зменшено від'ємне значення за грудень 2016 року в сумі 9063,0 грн. та донараховано ПДВ за грудень 2016 року в сумі 88341,0 грн.
		22 червня 2018 року ФОП ОСОБА_6 направив на адресу ГУ ДФС у Вінницькій області заперечення на акт перевірки № 2769/13/НОМЕР_3 від 15 червня 2018 року.
		Листом № 6330/В/02-32-13-05 від 26 червня 2018 року ГУ ДФС у Вінницькій області повідомило ФОП ОСОБА_6, що висновки акта про результати документальної планової виїзної перевірки № 2769/13/НОМЕР_3 від 15 червня 2018 року залишено без змін. 
		На підставі зазначеного акту перевірки податковим органом винесено податкове повідомлення-рішення № 0031641305 від 03 липня 2018 року, яким збільшено суму грошового зобов'язання за платежем податок на додану вартість із вироблених в Україні товарів (робіт, послуг) за податковими зобов'язаннями на суму 88341,00 грн. та за штрафними (фінансовими) санкціями (штрафами) в сумі 22085,25 грн. та податкове повідомлення-рішення № 0031651305 від 03 липня 2018 року, яким зменшено від'ємне значення, що зараховується до складу податкового кредиту наступного звітного (податкового) періоду в сумі 9063,00 грн.
		Не погоджуючись із вказаними рішеннями податкового органу, позивач звернувся до суду з позовом про їх скасування.
		Вирішуючи спір по суті та задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем, як суб'єктом владних повноважень, не надано суду достатніх беззаперечних доказів в обґрунтування правомірності прийнятих податкових повідомлень-рішень.
		Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, та надаючи правову оцінку спірним правовідносинам виключно в межах вимог і доводів апеляційної скарги, зазначає наступне.
		Положеннями статті 19 Конституції України проголошено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		Елементи податку на додану вартість визначені у розділі V "Податок на додану вартість" Податкового кодексу України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, далі - ПК України).
		Відповідно до п. 200.1 ст. 200 ПК України сума податку, що підлягає сплаті (перерахуванню) до Державного бюджету України або бюджетному відшкодуванню, визначається як різниця між сумою податкового зобов'язання звітного (податкового) періоду та сумою податкового кредиту такого звітного (податкового) періоду.
		Положеннями п. 200.2 ст. 200 ПК України визначено, що при позитивному значенні суми, розрахованої згідно з пунктом 200.1 цієї статті, така сума підлягає сплаті (перерахуванню) до бюджету у строки, встановлені цим розділом. Для перерахування податку до бюджету центральний орган виконавчої влади, що забезпечує реалізацію податкової та митної політики, надсилає органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, в якому відкриті рахунки платників у системі електронного адміністрування податку на додану вартість, реєстр платників, в якому зазначаються назва платника, податковий номер та індивідуальний податковий номер платника, звітний період та сума податку, що підлягає перерахуванню до бюджету. На підставі такого реєстру орган, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, в якому відкриті рахунки платників у системі електронного адміністрування податку на додану вартість, не пізніше останнього дня строку, встановленого цим Кодексом для самостійної сплати податкових зобов'язань, перераховує суми податку до бюджету.
		Відповідно до пп. "а" п. 185.1 ст.185 ПК України, об'єктом оподаткування є операції платників податку з постачання товарів, місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до статті 186 цього Кодексу, у тому числі операції з безоплатної передачі та з передачі права власності на об'єкти застави позичальнику (кредитору), на товари, що передаються на умовах товарного кредиту, а також з передачі об'єкта фінансового лізингу в користування лізингоотримувачу/орендарю.
		Згідно з п. 187.1 ст. 187 ПК України датою виникнення податкових зобов'язань з постачання товарів/послуг вважається дата, яка припадає на податковий період, протягом якого відбувається будь-яка з подій, що сталася раніше:
		а) дата зарахування коштів від покупця/замовника на банківський рахунок платника податку як оплата товарів/послуг, що підлягають постачанню, а в разі постачання товарів/послуг за готівку - дата оприбуткування коштів у касі платника податку, а в разі відсутності такої - дата інкасації готівки у банківській установі, що обслуговує платника податку;
		б) дата відвантаження товарів, а в разі експорту товарів - дата оформлення митної декларації, що засвідчує факт перетинання митного кордону України, оформлена відповідно до вимог митного законодавства, а для послуг - дата оформлення документа, що засвідчує факт постачання послуг платником податку.
		Відповідно до пп. 14.1.181 п. 14.1 ст. 14 ПК України податковий кредит - сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V цього Кодексу.
		За приписами п. 198.1 ст. 198 ПК України до податкового кредиту відносяться суми податку, сплачені/нараховані у разі здійснення операцій з:
		а) придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг;
		б) придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності);
		в) отримання послуг, наданих нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України;
		г) ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативного або фінансового лізингу.
		Згідно з абз. 1 п. 198.2 цієї статті ПК України датою віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг.
		Положеннями п. 198.3 ст. 198 ПК України закріплено, що податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті.
		Нарахування податкового кредиту здійснюється незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.
		За приписами абз. 1 п. 198.5 ст. 198 ПК України платник податку зобов'язаний нарахувати податкові зобов'язання виходячи з бази оподаткування, визначеної відповідно до пункту 189.1 статті 189 цього Кодексу, та скласти не пізніше останнього дня звітного (податкового) періоду і зареєструвати в Єдиному реєстрі податкових накладних в терміни, встановлені цим Кодексом для такої реєстрації, зведену податкову накладну за товарами/послугами, необоротними активами (для товарів/послуг, необоротних активів, придбаних або виготовлених до 1 липня 2015 року, - у разі, якщо під час такого придбання або виготовлення суми податку були включені до складу податкового кредиту), у разі якщо такі товари/послуги, необоротні активи призначаються для їх використання або починають використовуватися, зокрема: в операціях, що не є господарською діяльністю платника податку (п. «г»).
		Відповідно до абз. 3 вказаного пункту ст. 198 ПК України з метою застосування цього пункту податкові зобов'язання визначаються по товарах/послугах, необоротних активах: придбаних для використання в неоподатковуваних операціях - на дату їх придбання; придбаних для використання в оподатковуваних операціях, які починають використовуватися в неоподатковуваних операціях, - на дату початку їх фактичного використання, визначену в первинних документах, складених відповідно до Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні".
		Згідно з п. 189.1 ст. 189 ПК України у разі здійснення операцій відповідно до пункту 198.5 статті 198 цього Кодексу база оподаткування за необоротними активами визначається виходячи з балансової (залишкової) вартості, що склалася станом на початок звітного (податкового) періоду, протягом якого здійснюються такі операції (у разі відсутності обліку необоротних активів - виходячи із звичайної ціни), а за товарами/послугами - виходячи з вартості їх придбання.
		Тобто, до складу податкового кредиту можуть відноситись суми податку на додану вартість за товари (роботи, послуги), призначені для використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку. У разі якщо придбані товари починають використовуватися в операціях, що не є господарською діяльністю платника податку, платник податку зобов'язаний нарахувати податкові зобов'язання виходячи з бази оподаткування, визначеної відповідно до пункту 189.1 статті 189 цього Кодексу.
		Положеннями пп. 14.1.36 п. 14.1 ст. 14 ПК України господарська діяльність - діяльність особи, що пов'язана з виробництвом (виготовленням) та/або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, спрямована на отримання доходу і проводиться такою особою самостійно та/або через свої відокремлені підрозділи, а також через будь-яку іншу особу, що діє на користь першої особи, зокрема за договорами комісії, доручення та агентськими договорами.
		З матеріалів справи слідує, що позивач у перевіряємий період займався підприємницькою діяльністю в сфері роздрібної торгівлі підакцизними товарами (основний вид економічної діяльності) та надавав інформаційні послуги, послуги з дослідження кон'юнктури ринку та виявлення громадської думки. 
		Як суб'єкт господарювання, який здійснює розрахункові операції в готівковій та безготівковій формі (із застосуванням платіжних карток) при продажу товарів кінцевому споживачу, відповідно до п. 177.10 ПК України, позивач у своїй діяльності застосовує реєстратори розрахункових операцій.   
		Факт придбання позивачем товарно-матеріальних цінностей у перевіряємий період на суму 5 857 354,13 грн. та віднесення до складу податкового кредиту сплаченого податку на додану вартість за операціями з придбання товарів у відповідних податкових періодах контролюючий орган не заперечує.
		Разом з тим, апелянт наполягає на тому, що придбані товари не використовувалися позивачем в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податків та відсутні в залишках товару на кінець перевіряємого періоду.
		При цьому, судова колегія вважає за необхідне зауважити, що відповідач, доводячи виявленні позивачем порушення не зазначив конкретний перелік та кількість кожного з видів товару, який залишився не реалізованим, не встановив коли саме залишки товару придбані і де ці товари зберігались.
		Так, як вбачається зі змісту акту перевірки від 15.06.2018 року, такі висновки посадовими особами контролюючого органу здійснено на підставі перевірки наданих первинних документів, а саме: товарних (видаткових) накладних, податкових накладних та уточнюючої декларації про майновий стан та доходи за 2016 рік та додатку Ф2 до декларації про майновий стан і доходи, відповідно до якої ФОП ОСОБА_7 на протязі 2016 року реалізовано товарно-матеріальних цінностей на суму 5320308,84 грн.
		Як зауважено судом першої інстанції облік товарних запасів ведеться позивачем за місцем їх реалізації відповідно до Положення (Стандарту) БО 9 "Запаси" та Методичних рекомендацій з бухгалтерського обліку запасів  №2 від 10.01.2007 р.
		Як встановлено в ході розгляду даної справи та не було спростовано відповідачем, залишки товарно-матеріальних цінностей у позивача станом на 01.01.2016 рік становили 418 231,88 грн., а на 31.12.2016 р. - 467 870,14 грн.
		Тобто, згідно первинних бухгалтерських документів, а саме товарних накладних постачальників, протягом 2016 року позивачем придбано товарно-матеріальних цінностей на суму 5 857 354,13 грн., а реалізовано на суму 5 807 715,87 грн.
		Тобто залишки товару станом на 01.01.2016 року становить 418 231,88 грн., а з врахуванням товару придбаного на суму 5 857 354,13 грн. - залишки товару станом на 31.12.2016 року становлять 467 870,14 грн. 
		Вказане в повному обсязі підтверджується оборотно-сальдовою відомістю по рахунку ведення обліку товарно - матеріальних цінностей за первісною вартістю за 2016 рік, яка була оглянута як судом першої інстанції, так і судом апеляційної інстанції.
		Сума ж вибулих товарно - матеріальних цінностей за первісною вартістю в розмірі 5 807715,87 грн. відповідає повному об'єму собівартості реалізованої із застосуванням РРО продукції. 
		Судова колегія в розрізі встановлених обставин справи та оглянутих доказів, погоджується з висновками суду першої інстанції стосовно того, що собівартість реалізованої продукції позивачем кінцевому споживачу склала 5 807 715,87 грн. і вибуття товарно-матеріальних цінностей у господарській діяльності за 2016 рік в повному обсязі пов'язане саме з реалізацією продукції кінцевому споживачу.
		Частиною першою, другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
		Частиною 1 ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" визначено, що українські суди при вирішенні справ застосовують Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
		Європейська Конвенція про захист  прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 року (надалі - Конвенція), була ратифікована Законом України N 475/97-ВР  від 17.07.97, та відповідно до ст.9 ОСОБА_8 України  є частиною національного законодавства.
		Згідно ч.1 ст.6 Конвенції, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
		Згідно статті 1 Першого протоколу до Конвенції , кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
		Отже, вищевказана норма гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і в оцінці дотримання "справедливого балансу" в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за яких майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.
		Крім того, згідно з усталеною практикою ЄСПЛ Конвенція призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних (рішення від 9 жовтня 1979 року в справі Ейрі (пункт 24), рішення від 30 травня 2013 року в справі "ОСОБА_9 проти України (пункт 32). У розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції "майном" визнаються активи, включаючи права вимоги, стосовно яких заявник може стверджувати, що він має принаймні "законне сподівання" на отримання можливості ефективно здійснити майнове право (рішення ЄСПЛ у справі "Стретч проти Сполученого Королівства" (пункт 32)).
		"Законне сподівання" на отримання "активу" також може захищатися статтею 1 Першого протоколу. Так, якщо суть вимоги особи пов'язана з майновим правом, особа, якій воно надане, може вважатися такою, що має "законне сподівання", якщо для такого права у національному законодавстві існує достатнє підґрунтя - наприклад, коли є усталена практика національних судів, якою підтверджується його існування (див. рішення у справі "Копецький проти Словаччини" (Kopecky v. Slovakia) [ВП], заява № 44912/98, п. 52, ЄСПЛ 2004-IX). Проте не можна стверджувати про наявність законного сподівання, якщо існує спір щодо правильного тлумачення та застосування національного законодавства і вимоги заявника згодом відхиляються національними судами (див. вищенаведене рішення у справі "Копецький проти Словаччини" (Кореску v. Slovakia), п. 50; "Anheuser-Busch Inc. проти Португалії" (Anheuser-Busch Inc. v. Portugal) [ВП], заява № 73049/01, п. 65, ЄСПЛ 2007-І).
		Першим і найголовнішим правилом статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання державних органів у право на мирне володіння майном має бути законним і повинно переслідувати легітимну мету "в інтересах суспільства". Будь-яке втручання також повинно бути пропорційним по відношенню до переслідуваної мети. Іншими словами, має бути забезпечено "справедливий баланс" між загальними інтересами суспільства та обов'язком захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідну особу або осіб буде покладено особистий та надмірний тягар (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі "Мельник-Томенко Ж. М.0 Греції та інші проти Греції" (Former King of Greece and Others v. Greece) [ВП], заява № 25701/94, пп. 79 та 82, ЄСПЛ 2000-XII).
		Тлумачення та застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Суд, однак, зобов'язаний переконатися в тому, що спосіб, в який тлумачиться і застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики Суду (див. рішення у справі "Скордіно проти Італії" (Scordino v. Italy) (№ 1) [ВП], № 36813/97, пункти 190 та 191, ECHR 2006-V та п.52 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Щокін проти України" (заяви №№ 23759/03 та 37943/06), від 14 жовтня 2010року, яке набуло статусу остаточного 14 січня 2011року).
		Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. зазначене вище рішення у справі "Москаль проти Польщі" (Moskalv. Poland), п. 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pincv. The Czech Republic), заява № 36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків (див. зазначене вище рішення у справі "Лелас проти Хорватії" (Lelasv. Croatia), п. 74). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pincv. The Czech Republic), п. 58, а також рішення у справі "Ґаші проти Хорватії" (Gashiv. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі "Трґо проти Хорватії" (Trgov. Croatia), заява № 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року, також Рішення у справі "Рисовський проти України" (Rysovskyy v. Ukraine) від 20 жовтня 2011 року, заява № 29979/04, п.71).
		Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення ЄСПЛ у справі Суомінен проти Фінляндії (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року).
		Адміністративні суди, які розглядають скарги заявників стосовно рішень податкового управління, мають повну юрисдикцію у цих справах та повноваження скасувати оскаржені рішення. Справи мають бути розглянуті на підставі поданих доказів, а довести наявність підстав для призначення податкових штрафів має саме податкове управління" (див.  п. 110 Рішення ЄСПЛ по справі "Компанія "Вестберґа таксі Актіеболаґ" та Вуліч проти Швеції" (заява №36985/97).
		Суд не може не помітити вимогу підпункту 4.4.1 пункту 4.4 статті 4Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" від 21 грудня 2000 року( норма ідентична нормі , що міститься у п.п. 4.1.4. п.4.1. ст. 4 та п.56.21 ст.56ПК  ПК України ), який передбачав, що в разі, коли національне законодавство припускало неоднозначне або множинне тлумачення прав та обов'язків платників податків національні органи були зобов'язані застосувати підхід, який був би найбільш сприятливим для платника податків.
		Рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (див. п. 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 р.).
		Однак, статтю 6 п. 1 Конвенції не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін (див. п. 29 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Ruiz Torija v. Spain" від 9 грудня 1994 р.).
		Таким чином, апеляційний суд, враховуючи принципи верховенства права, належного врядування, презумпції правомірності дій платника податків, практику ЄСПЛ, як джерело права, погоджується із висновком суду 1-ої інстанції щодо наявності підстав для задоволення позову та доходить до переконання про відсутність підстав для скасування чи зміни рішення суду 1-ої інстанції та вважає, що доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, оскільки ґрунтуються на невірному трактуванні апелянтом фактичних обставин і норм матеріального права.
		Відповідно до ч.1 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
		Згідно із ч.ч.1-4 ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
		Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.
		Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
		Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
		Відповідно до ч.1 ст.316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
		Колегія суддів, переглянувши у межах апеляційної скарги рішення суду першої інстанції, вважає, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи та прийняв законне рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права, а тому підстави для задоволення апеляційної скарги відсутні.
		Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд 
		П О С Т А Н О В И В :
		апеляційну скаргу Головного управління Державної фіскальної служби у Вінницькій області залишити без задоволення, а  рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 21 серпня 2016 року - без змін.
		Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст.ст.328, 329 КАС України.
		 
		Постанова суду складена в повному обсязі  22 лютого 2019 року.
		          
		Головуючий  ОСОБА_1    Судді    Сторчак В. Ю.    Ватаманюк Р.В.

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...