Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 826/11008/18 : Адміністративні справи (до 01.01.2019); Справи зі спорів з приводу реалізації державної політики у сфері економіки, зокрема зі спорів щодо:; реалізації спеціальних владних управлінських функцій в окремих галузях економіки, у тому числі спори у сфері:; житлово-комунального господарства; теплопостачання; питного водопостачання.
Надіслано для оприлюднення: 01.03.2019. Зареєстровано: 04.03.2019. Забезпечено надання загального доступу: 06.03.2019.
Дата набрання законної сили: 26.02.2019
Номер судового провадження: А/855/8437/18

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		  ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 826/11008/18                                                             Суддя (судді) першої інстанції: Головань О.В.
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		  26 лютого 2019 року                                                                                            м. Київ
		          
		Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
		головуючого судді Губської О.А.
		суддів: Беспалова О.О., Ключковича В.Ю.,
		за участю: 
		секретаря судового засідання Сергієнко Т.О.,
		позивача - ОСОБА_2,
		представника відповідача - Євгелевської О.В.,
		 
		розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 жовтня 2018 року (повний текст рішення виготовлено 19.10.2018) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Кабінету Міністрів України про визнання протиправними дій, зобов'язати вчинити дії,
		 
		В С Т А Н О В И В
		 
		Позивач звернувся до суду з позовом до Кабінету Міністрів України, в якому просив:
		- визнати протиправними дії Кабінету Міністрів України щодо невнесення в текст постанови Кабінету Міністрів України від 21 жовтня 1995 року №848, в діючій редакції, інформації про внесені зміни із посиланням на назви документів та їх реквізити;
		- зобов'язати Кабінет Міністрів України внести в текст постанови Кабінету Міністрів України від 21 жовтня 1995 року №848, в діючій редакції, інформацію про внесені зміни із посиланням на назви документів та їх реквізити;
		- визнати абзац четвертий пункту восьмого постанови Кабінету Міністрів України від 21 жовтня 1995 року №848 неправомірним та таким, що не відповідає статті 32 Конституції України;
		- зобов'язати Кабінет Міністрів України скасувати абзац четвертий пункту восьмого постанови Кабінету Міністрів України від 21 жовтня 1995 року №848 в діючій редакції;
		- зобов'язати Кабінет Міністрів України в останньому абзаці пункту шостого та абзаці шостому пункту шістнадцятого постанови Кабінету Міністрів України від 21 жовтня 1995 року №848 в діючій редакції конкретизувати ухвалу суду про відкриття провадження, а саме ухвалу суду загальної юрисдикції про відкриття провадження про оскарження заборгованості чи ухвалу адміністративного суду до Управління праці та соціального захисту населення з приводу припинення надання житлової субсидії.
		Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 жовтня 2018 року у задоволенні позову відмовлено.
		Не погоджуючись із вказаним рішенням, позивачем подано апеляційну скаргу з підстав неповного з'ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеністю обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідністю висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення судом першої інстанції норм процесуального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, в якій просить скасувати рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 жовтня 2018 року та ухвалити нове рішення на підставі заяви від 13 вересня 2018 року про зміну підстав позову з додатками.
		Доводи апеляційної скарги ґрунтуються на тому, що відсутність у тексті оскаржуваної постанови Кабінету Міністрів України інформації про внесені зміни з посиланням на назву документа та його реквізити грубо порушують його права. Крім того, зазначає, що проект постанови Кабінету Міністрів України від 27.04.2018 №329 не був оприлюднений в порядку, визначеному Законом України «Про доступ до публічної інформації». Апелянт звертає увагу на те, що в останньому абзаці пункту шостого та абзаці шостому пункту шістнадцятого постанови Кабінету Міністрів України від 21 жовтня 1995 року №848 не конкретизовано ухвалу суду про відкриття провадження, а саме ухвалу суду загальної юрисдикції про відкриття провадження про оскарження заборгованості чи ухвалу адміністративного суду до Управління праці та соціального захисту населення з приводу припинення надання житлової субсидії. Також, на думку позивача, наділення комісії, відповідно до абзацу 4 пункту 8 постанови Кабінету Міністрів України № 848 від 21.10.1995, правом обстеження матеріально-побутових умов домогосподарства суперечить вимогам ст. 32 Конституції України щодо недоторканості житла. Крім того, апелянт посилається на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, зокрема, щодо нерозгляду його заяви про зміну підстав позову від 13 вересня 2018 року з додатками, не направлення йому процесуальних рішень по справі, неповідомлення про дати та час судових засідань, неналежного направлення оскаржуваного рішення суду та незазначення в резолютивній частині Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 жовтня 2018 року сторін, а саме позивача та відповідача.
		Відзиву на апеляційну скаргу не надходило, що не перешкоджає її розгляду по суті.
		У судовому засіданні 26 лютого 2019 року позивач апеляційну скаргу підтримав. Представник відповідач заперечувала проти задоволення апеляційної скарги.
		Згідно із ст. 308 КАС України справа переглядається в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
		Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, з метою спрощення порядку надання населенню субсидій для відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг, придбання скрапленого газу, твердого та пічного побутового (рідкого) палива Кабінет Міністрів України прийняв постанову від 21.10.1995 №848 "Про спрощення порядку надання населенню субсидій для відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг, придбання скрапленого газу, твердого та пічного побутового (рідкого) палива", якою затверджено Положення про порядок призначення та надання населенню субсидій для відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг, придбання скрапленого газу, твердого та пічного побутового (рідкого) палива.
		Постановою Кабінету Міністрів України від 27.04.2018 р. №329 "Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України та визнання такою, що втратила чинність, постанови Кабінету Міністрів України від 28 грудня 2016 р. №1022" Положення про порядок призначення та надання населенню субсидій для відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг, придбання скрапленого газу, твердого та пічного побутового (рідкого) палива викладено в новій редакції і з новою назвою - Положення про порядок призначення житлових субсидій.
		Пунктом восьмим вказаного Положення, зокрема передбачено, що житлова субсидія призначається одному із членів домогосподарства, які зареєстровані і фактично проживають в житловому приміщенні (будинку).
		За рішенням комісії житлова субсидія може призначатися одному із членів домогосподарства, які не зареєстровані в житловому приміщенні (будинку), але фактично проживають у ньому на підставі договору найму (оренди) житла (далі - орендарі), або індивідуальним забудовникам, будинки яких не прийняті в експлуатацію, у разі, коли їм нараховується плата за житлово-комунальні послуги.
		За рішенням комісії житлова субсидія може призначатися одному із членів домогосподарства, які не зареєстровані в житловому приміщенні (будинку), але фактично проживають у ньому без укладеного договору найму (оренди) житла, у разі, коли вони є внутрішньо переміщеними особами. У такому випадку склад домогосподарства декларується заявником під час звернення за призначенням житлової субсидії.
		Рішення про призначення (відмову в призначенні) житлової субсидії у випадках, передбачених абзацами другим і третім цього пункту, приймається комісією на підставі акта обстеження матеріально-побутових умов домогосподарства.
		Вважаючи абзац 4 пункту 8 постанови Кабінету Міністрів України № 848 від 21.10.1995 протиправним та таким, що не відповідає Конституції України, позивач звернувся з даним позовом до суду.
		Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції дійшов висновку, що оскаржуваний нормативно-правовий акт прийнято в межах повноважень Кабінету Міністрів України.
		Надаючи правову оцінку висновкам суду першої інстанції, доводам апеляційної скарги, виходячи з наявних у справі матеріалів, колегія суддів зазначає наступне.
		Статтею 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		Повноваження Кабінету Міністрів України регулюються статтею 116 Конституції України, згідно якою Кабінет Міністрів України забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування.
		Статтею 117 Конституції України визначено, що Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання. Акти Кабінету Міністрів України підписує Прем'єр-міністр України.
		Статтею 8 Конституції України визначено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
		Відповідно до ст. 4 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" до повноважень Кабінету Міністрів України належать, зокрема встановлення порядку надання пільг та житлових субсидій населенню в частині забезпечення надання житлових субсидій як частки вартості житлово-комунальних послуг, у тому числі їх виплати у грошовій формі
		З вищевказаного вбачається, що законодавством віднесено до повноважень Кабінету Міністрів України встановлення порядку надання пільг та житлових субсидій.
		21.10.1995 Кабінетом Міністрів України прийнята постанова №848 "Про спрощення порядку надання населенню субсидій для відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг, придбання скрапленого газу, твердого та рідкого пічного побутового палива", якою затверджено "Положення про порядок призначення та надання населенню субсидій для відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг, придбання скрапленого газу, твердого та пічного побутового (рідкого) палива" (далі по тексту - Положення). Даним Положенням визначаються умови призначення та порядок надання громадянам щомісячної адресної безготівкової субсидії для відшкодування витрат на плату за користування житлом або його утримання та комунальні послуги (водо-, тепло-, газопостачання, водовідведення, електроенергія, вивезення побутового сміття та рідких нечистот), а також один раз на рік субсидії на придбання скрапленого газу, твердого та пічного побутового (рідкого) палива.
		Вважаючи абзац 4 пункту 8 вказаної Постанови неправомірним, позивач звернувся з даним позовом до суду.
		Так, відповідно до частини другої статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
		Конституційний Суд України здійснив офіційне тлумачення частини другої статті 55 Конституції України у рішеннях від 25.11.1997 № 6-зп, від 25.12.1997 № 9-зп, від 14.12.2011 № 19-рп/2011. 
		У рішенні від 14.12.2011 №19-рп/2011 Конституційний Суд України зазначив, що у своїх рішеннях він послідовно підкреслював значущість положень статті 55 Конституції України щодо захисту кожним у судовому порядку своїх прав і свобод від будь-яких рішень, дій чи бездіяльності органів влади, посадових і службових осіб, а також стосовно неможливості відмови у правосудді.
		У цьому рішенні Конституційний Суд України також вказав, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.
		У справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) Конституційний Суд України в рішенні від 01.12.2004 № 18-рп/2004 дав визначення поняттю «охоронюваний законом інтерес», який вживається в ряді законів України, у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права» (інтерес у вузькому розумінні цього слова). 
		Конституційний Суд України дійшов висновку, що    поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права» має один і той же зміст.
		Держава законами встановлює критерії, за якими право на доступ до суду не є абсолютним.
		Обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражені права чи інтереси особи, яка стверджує про їх порушення.
		З огляду на зміст статей 2, 4, 5, 19 Кодексу адміністративного судочинства України задоволенню в адміністративному судочинстві підлягають лише ті вимоги, які відновлюють порушені права, свободи чи інтереси особи в сфері публічно-правових відносин. 
		Право на судовий захист має лише та особа, яка є суб'єктом (носієм) порушених прав, свобод чи інтересів. 
		Для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи дійсно особа має порушене право, свободу чи інтерес, і це право, свобода чи інтерес порушено відповідачем саме в спірних публічно-правових відносинах.
		Відтак, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених права чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
		Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.
		Наведені положення не дозволяють скаржитися щодо законодавства або певних обставин абстрактно, лише тому, що заявник вважає начебто певні положення норм законодавства впливають на його правове становище.
		Не поширюють свою дію ці положення й на правові ситуації, що вимагають інших юрисдикційних (можливо, позасудових) форм захисту від стверджувальних порушень прав чи інтересів.
		Особливості провадження у справах щодо оскарження нормативно-правових актів органів виконавчої влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування та інших суб'єктів владних повноважень визначені у положеннях статті 264 Кодексу адміністративного судочинства України
		У відповідності до пункту 1 частини першої статті 264 КАС України правила цієї статті поширюються на розгляд адміністративних справ щодо законності (крім конституційності) постанов та розпоряджень Кабінету Міністрів України, постанов Верховної Ради Автономної Республіки Крим.
		Право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт (частина друга статті 264 КАС України).
		Відтак, процесуальний закон вимагає, щоб у позовній заяві про оскарження нормативно-правового акта позивач, з-поміж іншого, обґрунтував свою належність до суб'єктів правовідносин, у яких застосовується або буде застосовано цей акт. Таке ж правило має застосовуватись і до оскарження правових актів індивідуальної дії.
		Наведене відповідає правовим позиціям викладеним в постанові Верховного Суду України від 7 лютого 2017 року у справі № 800/45/16 та постанові Верховного Суду від 11 травня 2018 року у справі №766/7172/17.
		Як було зазначено вище, пунктом восьмим вказаного Положення, зокрема, передбачено, що житлова субсидія призначається одному із членів домогосподарства, які зареєстровані і фактично проживають в житловому приміщенні (будинку).
		За рішенням комісії житлова субсидія може призначатися одному із членів домогосподарства, які не зареєстровані в житловому приміщенні (будинку), але фактично проживають у ньому на підставі договору найму (оренди) житла (далі - орендарі), або індивідуальним забудовникам, будинки яких не прийняті в експлуатацію, у разі, коли їм нараховується плата за житлово-комунальні послуги.
		За рішенням комісії житлова субсидія може призначатися одному із членів домогосподарства, які не зареєстровані в житловому приміщенні (будинку), але фактично проживають у ньому без укладеного договору найму (оренди) житла, у разі, коли вони є внутрішньо переміщеними особами. У такому випадку склад домогосподарства декларується заявником під час звернення за призначенням житлової субсидії.
		Рішення про призначення (відмову в призначенні) житлової субсидії у випадках, передбачених абзацами другим і третім цього пункту, приймається комісією на підставі акта обстеження матеріально-побутових умов домогосподарства.
		Тобто, вказаним пунктом Порядку визначено коло суб'єктів, на яких розповсюджується дія вказаної норми, а саме:
		- особи, які не зареєстровані в житловому приміщенні (будинку), але фактично проживають у ньому на підставі договору найму (оренди) житла;
		- особи, які є індивідуальними забудовниками, будинки яких не прийняті в експлуатацію, у разі, коли їм нараховується плата за житлово-комунальні послуги;
		- особи, які не зареєстровані в житловому приміщенні (будинку), але фактично проживають у ньому без укладеного договору найму (оренди) житла, у разі, коли вони є внутрішньо переміщеними особами.
		Отже, обстеження комісією матеріально-побутових умов домогосподарства може здійснюватися лише щодо осіб, які фактично проживають у житловому приміщенні, в якому не зареєстровані.
		Як встановлено судом першої інстанції та підтверджено позивачем під час апеляційного розгляду справи, до жодної з вказаних категорій осіб він не відноситься. Натомість, він зареєстрований за адресою АДРЕСА_1, де постійно проживає з 90-х років.
		Тобто, колегія суддів зазначає, що позивач не є суб'єктом правовідносин, у яких застосовується або буде застосовано наведені вище положення постанови Кабінету Міністрів України від 21 жовтня 1995 року №848.
		При цьому, як вірно зазначено судом першої інстанції, припинення надання позивачу житлової субсидії мало місце на підставі п. 6 Положення про порядок призначення житлових субсидій, а саме у зв'язку з наявністю простроченої понад два місяці заборгованості з оплати житлово-комунальних послуг, а не у зв'язку з негативними висновками обстеження комісією матеріально-побутових умов домогосподарства позивача, що підтверджується листом Управління праці та соціального захисту населення адміністрації Новобаварського району Харківської міської ради від 22.05.2018 №02-26/4923
		Позивач не навів ані в своєму позові, ані в апеляційній скарзі обставин, які б підтверджували факт порушення абзацом четвертим пункту восьмого постанови Кабінету Міністрів України від 21 жовтня 1995 року №848 його прав та охоронюваних законом інтересів.
		Зазначені у апелянтом доводи з цього приводу фактично базуються на припущеннях, з посиланням на можливі наслідки, у разі якщо певна обставина відбудеться, без посилання на реальні порушення таких прав чи інтересів.
		Крім того, відповідно до частини 1 статті 147 Конституції України Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність Конституції України законів України та у передбачених цією Конституцією випадках інших актів, здійснює офіційне тлумачення Конституції України, а також інші повноваження відповідно до цієї Конституції.
		Статтею 150 Конституції України визначено повноваження Конституційного Суду України, до яких, зокрема, належить вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) актів Президента України.
		Згідно з частиною 1 статті 152 Конституції України закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності.
		Відповідно до пункту 1 частини першої статті 7 Закону України від 13 липня 2017 року № 2136-VIII «Про Конституційний Суд України» до повноважень Конституційного Суду України належить, зокрема, вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) законів України та інших правових актів ВРУ, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим.
		У зв'язку з наведеним колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що вирішення позовних вимог ОСОБА_2 про визнання абзацу четвертого пункту восьмого постанови Кабінету Міністрів України від 21 жовтня 1995 року №848 таким, що не відповідає вимогам статті 32 Конституції України, віднесено до юрисдикції Конституційного Суду України.
		При цьому, колегія суддів вважає необґрунтованими посилання апелянта на рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень абзацу першого пункту 40 розділу VІ «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України від 11 жовтня 2018 року по справі №1-123/2018 (4892/17), оскільки вказане рішення Конституційного Суду України не стосується спірних правовідносин.
		Крім того, колегія суддів зазначає, що Висновком правової експертизи Міністерства юстиції України, наявного в матеріалах справи, встановлено відповідність проекту Постанови Кабінету Міністрів України від 27.04.2018 №329 нормам Конституції України (а.с.76-86).
		Щодо доводів апелянта на те, що проект постанови Кабінету Міністрів України від 27.04.2018 №329 не був оприлюднений в порядку, визначеному Законом України «Про доступ до публічної інформації», колегія суддів зазначає наступне.
		Згідно п. 3, аб. 2 ч. 4 ст. 3 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" проекти нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України оприлюднюються в порядку, передбаченому Законом України "Про доступ до публічної інформації", крім випадків виникнення надзвичайних ситуацій та інших невідкладних випадків, передбачених законом, коли такі проекти актів оприлюднюються негайно після їх підготовки.
		Згідно п. 4 § 154 гл. ІІ р. 4 Регламенту Кабінету Міністрів України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 18.07.2007 р. №950, акти Кабінету Міністрів України підлягають обов'язковому оприлюдненню відповідно до Закону України "Про доступ до публічної інформації".
		Проекти нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України оприлюднюються на офіційних веб-сайтах розробників у порядку, передбаченому Законом України "Про доступ до публічної інформації", крім випадків виникнення надзвичайних ситуацій та інших невідкладних випадків, передбачених законом, коли такі проекти актів оприлюднюються негайно після їх підготовки.
		Відповідно до пунктів 1, 2, 4, 5 § 33 глави 2 розділу 4 Регламенту Кабінету Міністрів України, головним розробником проекту акта Кабінету Міністрів є орган, який вносить проект акта до Кабінету Міністрів України.
		Розробниками проектів актів Кабінету Міністрів України є міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, державні колегіальні органи, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські держадміністрації відповідно до своєї компетенції.
		Так як розробником проекту постанови Кабінету Міністрів України від 27.04.2018 №329, в даному випадку, є Міністерство соціальної політики України, згідно пояснювальної записки до проекту постанови Кабінету Міністрів України, наявної в матеріалах справи, то і обов'язок оприлюднення вказаного нормативно-правового акту лежить також на Міністерстві соціальної політики України.
		Щодо позовних вимог в частині зобов'язання внести в текст постанови № 848 від 21.10.1995 року інформацію про внесення змін з посиланням на назву документів та їх реквізитів, колегія суддів зазначає наступне.
		Відповідно до пунктів 26-28 Правил підготовки проектів актів КМ України, затверджених постановою КМ України від 06 вересня 2005 року N 870, внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України або визнання її такою, що втратила чинність, оформляється постановою, а до розпорядження - розпорядженням, а також постановою, якщо одночасно вносяться зміни до постанов і розпоряджень.
		Змінами, що вносяться до акта Кабінету Міністрів України, може бути передбачено: 
		- нову редакцію його розділів (підрозділів), пунктів, підпунктів, абзаців, речень; 
		- заміну слів або доповнення словами, цифрами, реченнями та їх виключення; 
		- доповнення акта розділами (підрозділами), пунктами, підпунктами; 
		- доповнення пунктів, підпунктів словами, цифрами, реченнями, абзацами.
		У разі внесення змін до пункту, який складається з кількох абзаців, слід обов'язково зазначати його місце у тексті цих змін. 
		Перевага надається викладенню у новій редакції речень, підпунктів, пунктів, розділів (підрозділів), а не численній заміні слів, речень, абзаців.
		В акті Кабінету Міністрів України, до якого вносяться зміни, обов'язково зазначається джерело опублікування змін, що вносилися до нього раніше. Якщо акт Кабінету Міністрів України або зміни до нього не опубліковані у Зібранні постанов Уряду України чи в Офіційному віснику України, зазначаються дата прийняття та номер основного акта, а також тих актів, до яких вносилися зміни. Наприклад: (Офіційний вісник України, 1997 р., число 5, с. 28; 2000 р., N 7, ст. 293, N 28, ст. 1381). 
		Посилання на опублікування в газеті "Урядовий кур'єр" або інших друкованих засобах масової інформації не наводиться.
		Відповідно до п.29 вказаних правил у разі викладення акта Кабінету Міністрів України в новій редакції зазначається джерело опублікування тільки основного акта.
		Якщо акт доповнюється новим пунктом, наводиться джерело опублікування всіх змін, що вносилися до нього раніше, якщо зміни вносяться до тексту документа - джерело опублікування всіх змін до цього тексту. В інших випадках зазначається джерело опублікування тільки тих змін, що стосуються пунктів (абзаців), до яких вносяться зміни. 
		Якщо зміни, що вносяться до акта Кабінету Міністрів України (окремих норм), за обсягом займають більшу частину тексту або істотно впливають на його зміст, доцільно викласти акт (окремі норми) в новій редакції. 
		Якщо зміни вносяться до нової редакції акта Кабінету Міністрів України, зазначається джерело його опублікування. Посилання на попередню редакцію цього акта не робиться.
		Тобто, як вірно зазначено судом першої інстанції, оприлюднення нормативно-правового акту з внесеними змінами, як єдиного зведеного тексту у офіційних засобах масової інформації, в яких оприлюднюються нормативно-правові акти, законодавством не передбачено.
		Зміни до нормативно-правових актів по суті є окремими нормативно-правовими актами і оприлюднюються саме як окремі нормативно-правові акти.
		Крім того, щодо посилання позивача на те, що з останнього абзацу пункту шостого та абзацу шостого пункту шістнадцятого постанови Кабінету Міністрів України від 21 жовтня 1995 року №848 неможливо зрозуміти, ухвала суду про відкриття провадження стосовно якого предмету є підставою для призначення житлової субсидії, у зв'язку з чим просить зобов'язати Кабінет Міністрів України в останньому абзаці пункту шостого та абзаці шостому пункту шістнадцятого постанови Кабінету Міністрів України від 21 жовтня 1995 року №848 в діючій редакції конкретизувати ухвалу суду про відкриття проввадження, а саме ухвалу суду загальної юрисдикції про відкриття провадження про оскарження заборгованості чи ухвалу адміністративного суду до Управління праці та соціального захисту населення з приводу припинення надання житлової субсидії, колегія суддів зазначає наступне.
		Відповідно до п.6 постанови Кабінету Міністрів України від 21 жовтня 1995 року №848 житлова субсидія у випадку, передбаченому підпунктом 5 цього пункту, призначається з початку опалювального (неопалювального) сезону за умови документального підтвердження сплати заборгованості або укладення договору про її реструктуризацію, або оскарження заборгованості в судовому порядку (ухвали про відкриття провадження у справі) протягом двох місяців з початку такого сезону, в іншому випадку - з місяця, наступного за тим, в якому до структурного підрозділу з питань соціального захисту населення надійшло документальне підтвердження сплати заборгованості або укладення договору про її реструктуризацію, або оскарження заборгованості в судовому порядку (ухвали про відкриття провадження у справі).
		Згідно з абзацом 6 п 16 вказаної постанови, якщо протягом двох місяців з дати отримання повідомлення про відмову в призначенні житлової субсидії на наступний сезон громадянин документально підтвердив сплату заборгованості або уклав договір про її реструктуризацію, або оскаржив наявність заборгованості в судовому порядку, житлова субсидія призначається з початку такого сезону.
		Колегія суддів зазначає, що з вказаних положень постанови Кабінету Міністрів України від 21 жовтня 1995 року чітко вбачається, що житлова субсидія, у випадку, передбаченому підпунктом 5 цього пункту, призначається за умови, зокрема, оскарження в судовому порядку саме заборгованості, а не рішення Управління праці та соціального захисту населення про припинення надання житлової субсидії.
		Щодо, доводів апеллянта, що суд першої інстанції порушив норми процессуального права, не розглянувши його заяви від 13 вересня 2018 року про зміну підстав позову, колегія суддів зазначає наступне.
		          Відповідно до ч.1 ст.47 КАС України крім прав та обов'язків, визначених у статті 44 цього Кодексу, позивач має право на будь-якій стадії судового процесу відмовитися від позову. Позивач має право змінити предмет або підстави позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог шляхом подання письмової заяви до закінчення підготовчого засідання або не пізніше ніж за п'ять днів до першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження.
		          Як вбачається з матеріалів справи, 29 серпня 2018 року ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва закрито підготовче провадження та призначено судове засідання для розгляду справи по суті.
		          Разом з тим, заяву про зміну підстав позову позивачем подано 13 вересня 2018 року, тобто після закінчення підготовчого засідання.
		          В апеляційній скарзі позивач посилається на те, що йому не було вручено копію ухвали про прийняття позовної заяви до розгляду та відкриття провадження у справі від 27 липня 2018 року та на те, що суд першої інстанції провів підготовче засідання 29 серпня 2018 року за його відсутності, оскільки належним чином про вказане судове засідання його повідомлено не було, а тому суд першої інстанції протиправно виніс рішення без врахування його заяви про зміну підстав позову від 13 вересня 2018 року.
		          Проте, колегія суддів зазначає, що, як вбачається з матеріалів справи, копія ухвали про прийняття позовної заяви до розгляду та відкриття провадження у справі від 27 липня 2018 року та повістка про виклик у підготовче засідання на 29 серпня 2018 року направлялася на адресу позивача, зазначену ним в позовній заяві, проте конверт повернувся із зазначенням «інші причини, що не дали змоги отримати відправлення» (а.с.17).
		          Відповідно до ч.11 ст. 126 КАС України у разі повернення поштового відправлення із повісткою, яка не вручена адресату з незалежних від суду причин, вважається, що така повістка вручена належним чином.
		          Таким чином, оскільки норма КАС України прямо передбачає, що у разі повернення поштового відправлення із повісткою, яка не вручена адресату з незалежних від суду причин, вважається, що така повістка вручена належним чином.
		          Під час апеляційного розгляду справи позивач не заперечував, що суд першої інстанції надсилав йому копію ухвали про прийняття позовної заяви до розгляду та відкриття провадження у справі від 27 липня 2018 року та повістку про виклик у підготовче засідання на 29 серпня 2018 року, проте зазначив, що не міг отримати вказане відправлення у зв'язку з тим, що на той момент не перебував у м. Харкові за адресою реєстрації, зазначеною в позовній заяві.
		          Колегія суддів з цього приводу зазначає, що   відповідно до ч.1 ст. 131 КАС України учасники судового процесу зобов'язані під час провадження у справі повідомляти суд про зміну місця проживання (перебування, знаходження), роботи, служби. У разі неповідомлення про зміну адреси повістка надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв'язку в порядку, визначеному статтею 129 цього Кодексу, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає.
		          Так, з матеріалів справи вбачається, що позивач не повідомляв суд першої інстанції про зміну свого місця перебування, тобто не виконав обов'язку, покладеного на нього, як учасника судового процесу, ч.1 ст. 131 КАС України.
		          З огляду на викладене, колегія суддів приходить до висновку, що позивача було належним чином повідомлено виклик у підготовче засідання на 29 серпня 2018 року.
		          У зв'язку з цим, колегія суддів вважає, що заява позивача, яка подана 13.09.2018, вважається поданою з пропуском строку, визначеного ч. 1 ст. 47 КАС України.
		          При цьому, колегія суддів зазначає, що суд першої інстанції допустив порушення норм процесуального права, не розглянувши належним чином питання можливості прийняття вказаної заяви позивача про зміну підстав позову, з винесенням відповідного процесуального рішення щодо вказаного питання, проте вказані порушення не призвели до неправильного вирішення справи, а тому, у відповідності до абз.2 ч.2 ст.317 КАС України не є підставою для скасування рішення суду першої інстанції.
		          Крім того, відповідно до ч. 5 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції не може розглядати позовні вимоги та підстави позову, що не були заявлені в суді першої інстанції.
		          Таким чином, судом апеляційної інстанції також не можуть бути прийняті до уваги та розглянуті доводи апеляційної скарги, які були продубльовані позивачем з заяви про зміну підстав позову., оскільки зміна підстав позову відбулась з порушенням встановленого для цього КАС України строку.
		З приводу доводів апелянта щодо інших порушень судом першої інстанції норм процесуального права при прийнятті рішення, колегія суддів зазначає, що у відповідності до ч.1 ст. 317 КАС України порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи. У вказаному випадку вказана обставина відсутня.
		За таких обставин, висновки суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального права та дотриманні норм процесуального права, доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, а тому підстав для скасування оскаржуваного судового рішення колегія суддів не вбачає.
		Згідно ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
		У відповідності до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
		За таких обставин, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції винесене з дотриманням норм процесуального та матеріального права, судом встановлено всі обставини, що мають значення для справи, а доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанції, у зв'язку з чим підстав для скасування рішення суду першої інстанції не вбачається.
		Керуючись ст.ст. 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд
		 
		П О С Т А Н О В И В
		 
		Апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 жовтня 2018 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Кабінету Міністрів України про визнання протиправними дій, зобов'язати вчинити дії - залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 жовтня 2018 року - без змін.
		 
		Постанова набирає законної сили з дати прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складання  повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
		 
		 
		Головуючий суддяО.А. Губська  СуддяО.О. Беспалов  СуддяВ.Ю. Ключкович
		Повне судове рішення складено 01.03.2019

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...