Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 908/1583/18 : Господарські справи (до 01.01.2019); Майнові спори; Право власності на землю у тому числі:; Інший спір про право власності на землю; визнання незаконним акта, що порушує право власності на земельну ділянку.
Надіслано для оприлюднення: 26.03.2019. Зареєстровано: 26.03.2019. Забезпечено надання загального доступу: 27.03.2019.
Дата набрання законної сили: 21.03.2019
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ 
		ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		21.03.2019 року                м.Дніпро              Справа №  908/1583/18
		 
		          Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
		головуючого судді Кузнецова В.О.,                                                                                                
		суддів Вечірка І.О., Чус О.В.,
		секретар судового засідання Крицька Я.Б.,
		розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Ганюкова Андрія Вікторовича на рішення Господарського суду Запорізької області від 12.12.2018 (рішення оформлено та підписано 22.12.2018, суддя Дроздова С.С.) у справі
		за позовом Заступника прокурора Запорізької області  в інтересах держави
		до відповідача 1 Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області 
		до відповідача 2 Комунального підприємства "Розвиток курортної зони", Запорізька область, Якимівський район, смт.Кирилівка
		до відповідача 3 Фізичної особи-підприємця Ганюкова Андрія Вікторовича, Запорізька область, Якимівський район, смт.Кирилівка
		третя особа-1, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні прокуратури Головне управління Держгеокадастру у Запорізькій області, м. Запоріжжя
		третя особа-2, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні прокуратури Державна екологічна інспекція у Запорізькій області, м.Запоріжжя
		про визнання незаконним та скасування рішення Кирилівської селищної ради, визнання відсутнім права, визнання недійсним інвестиційного договору, повернення земельної ділянки
		         ВСТАНОВИВ:
		Заступник прокурора Запорізької області звернувся до Господарського суду Запорізької області з позовом в інтересах держави до відповідача 1 - Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області, відповідача 2 -  Комунального підприємства "Розвиток курортної зони", відповідача 3 - Фізичної особи-підприємця Ганюкова Андрія Вікторовича про: визнання незаконним та скасування рішення Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області № 15 від 02.08.2016 "Про передачу земельної ділянки в постійне користування Комунальному підприємству "Розвиток курортної зони", яким передано в постійне користування Комунальному підприємству "Розвиток курортної зони" земельну ділянку, кадастровий номер НОМЕР_1, площею 0,2758 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1; визнання відсутнім у Комунального підприємства "Розвиток курортної зони" права постійного користування земельною ділянкою комунальної власності кадастровий номер НОМЕР_1, площею 0,2758 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1; зобов'язання Комунальне підприємство "Розвиток курортної зони" повернути територіальній громаді смт Кирилівка, в особі Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області земельну ділянку кадастровий номер НОМЕР_1, площею 0,2758 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1; визнання недійсним інвестиційного договору від 27.10.2016 № 27/10-1, укладений між Комунальним підприємством "Розвиток курортної зони" та Фізичною особою-підприємцем Ганюковим Андрієм Вікторовичем.
		Позовні вимоги обґрунтовані посиланням на те, що рішення Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області № 15 від 02.08.2016 прийнято з порушенням вимог Земельного і Водного законодавства, а саме з порушенням вимог ст. ст. 59, 60, 186-1 Земельного кодексу України та ст. ст. 85, 90 Водного кодексу України, що є підставою для визнання його незаконним та скасування. Спірна земельна ділянка перебуває в межах прибережної захисної смуги та відноситься до земель водного фонду і не могла передаватись відповідачу 2 на праві постійного користування, оскільки останній не є державним підприємством, вичерпний перелік яких наведений у ст. 59 Земельного кодексу України. Проект землеустрою щодо відведення вказаної ділянки розроблений з порушенням вимог ст.186-1Земельного кодексу України та ст. 9 Закону України «Про державну експертизу землевпорядної документації», оскільки не містить погоджень відповідних органів та не пройшов обов'язкову державну експертизу. При цьому прокурор вважає, що внаслідок визнання незаконним та скасування вказаного рішення спірна земельна ділянка має бути повернена її власнику - територіальній громаді смт Кирилівка в особі Кирилівської селищної ради. Прокурор вказує, що оскаржуваним рішенням Кирилівської селищної ради порушені права та інтереси держави і територіальної громади при розпорядженні землями водного фонду, у зв'язку з чим зазначені інтереси підлягають захисту шляхом визнання відсутності у відповідача 2 права постійного користування спірною земельною ділянкою. Разом з тим, зазначає, що укладений між відповідачем 2 та відповідачем 3 інвестиційний договір суперечить вимогам ст. ст. 12, 116, 123, 124 ЗК України, ст. 375 ЦК України та ст. ст. 4, 9 Закону України «Про інвестиційну діяльність» та підлягає визнанню недійсним.
		Рішенням Господарського суду Запорізької області від 12.12.2018 у даній справі позовні вимоги Заступника прокурора Запорізької області до Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області, Комунального підприємства "Розвиток курортної зони", Фізичної особи-підприємця Ганюкова Андрія Вікторовича задоволено частково. 
		Визнано незаконним та скасовано рішення Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області № 15 від 02.08.2016 "Про передачу земельної ділянки в постійне користування Комунальному підприємству "Розвиток курортної зони", яким передано в постійне користування Комунальному підприємству "Розвиток курортної зони" земельну ділянку, кадастровий номер НОМЕР_1, площею 0,2758 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1.
		Зобов'язано Комунальне підприємство "Розвиток курортної зони" повернути територіальній громаді смт Кирилівка, в особі Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області земельну ділянку кадастровий номер НОМЕР_1, площею 0,2758 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1.
		Визнано недійсним інвестиційний договір від 27.10.2016  № 27/10-1, укладений між Комунальним підприємством "Розвиток курортної зони" та Фізичною особою-підприємцем Ганюковим Андрієм Вікторовичем.
		Стягнуто з Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області  на користь Прокуратури Запорізької області 1762 грн. 00 коп. судового збору. 
		Стягнуто з Комунального підприємства "Розвиток курортної зони" на користь Прокуратури Запорізької області  2 643 грн. 00 коп. судового збору.
		Стягнуто з Фізичної особи-підприємця Ганюкова Андрія Вікторовича на користь Прокуратури Запорізької області  881 грн. 00 коп. судового збору. 
		В іншій частині позову - відмовлено.
		          Не погодившись із зазначеним рішенням,  Фізична особа - підприємець Ганюков Андрій Вікторович звернувся до Центрального апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить рішення господарського суду скасувати, прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
		          Скаржник вважає, що позиція прокурора, що в системі органів державної влади відсутній орган, до компетенції якого відноситься контроль за додержанням норм земельного законодавства, а також орган, який може звертатися до суду з відповідними позовами, не відповідає нормативно-правовим актам та обставинам справи.
		          Чинним законодавством передбачені органи виконавчої влади та їх повноваження щодо здійснення контролю за додержанням норм земельного законодавства, в т.ч. щодо здійснення перевірок та видачу обов'язкових для виконання приписів (розпоряджень), а також притягнення до відповідальності винних осіб.
		          Подання прокурором позову без зазначення контролюючого органу та додержання порядку проведення перевірки додержання норм земельного законодавства - є порушенням норм чинного законодавства та перевищення повноважень з боку прокуратури.
		          З тексту позовної заяви та доданих до неї документів взагалі не вбачається, що прокуратура досліджувала питання здійснення контролю у встановленому законом порядку, що є порушенням ст.19 Конституції України: правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		          Усунення компетентного органу від виконання повноважень контролю, виконання цих функцій прокуратурою замість визначеного орану - є зловживанням та перевищенням повноважень з боку прокуратури.
		          В заявленому позові відсутні посилання на докази попереднього повідомлення суб'єкта владних повноважень про намір звернутися до суду, що є порушенням порядку звернення до суду та підставою для відмови прокуратурі у підтвердженні судом підстав для представництва.
		          Апелянт зазначає, що позивач виходить лише з того, що земельна ділянка знаходиться в межах 2 км від урізу води Азовського моря, а тому відноситься до земель водного фонду. Суд не може приймати рішення лише з припущення, а має керуватися належними та допустимими доказами, яких прокуратура не надала.
		          Відповідно до вимог діючого законодавства Прибережні захисні смуги встановлюються за окремими проектами землеустрою. Межі встановлених прибережних захисних смуг і пляжних зон зазначаються в документації з землеустрою, кадастрових планах земельних ділянок, а також у містобудівній документації. Прибережні захисні смуги встановлюються на земельних ділянках усіх категорій земель, крім земель морського транспорту.
		          На думку скаржника, закон не забороняє визначати категорію земель біля моря в межах населеного пункту відповідно до містобудівної документації як землі громадської забудови, а лише зберігає умову визначення розміру прибережної захисної смуги для захисту узбережжя.
		          На земельні ділянки уздовж морів мають розповсюджуватися лише обмеження, передбачені ст.62 ЗК України.
		          Апелянт звертає увагу, що прокурор неправомірно наполягає на застосуванні обмежень, передбачених ст. 61 ЗК України, оскільки на узбережжя морів та лиманів діє спеціальна норма ст. 62 ЗК України з правом будівництва об'єктів рекреації.
		          Таким чином, за даними містобудівної та проектної документації спірна земельна ділянка правомірно віднесена до категорії громадської забудови для розміщення об'єктів рекреації, що повністю відповідає генеральному плану населеного пунктута плану розвитку курорту, а також не порушує обмеження щодо використання прибережної захисної смуги.
		          До матеріалів справи наданий проект із землеустрою щодо відведення земельної ділянки Комунального підприємства «Розвиток курортної зони» для будівництва та обслуговування об'єктів рекреаційного призначення Е07.01 (без права капітального будівництва), який погоджений контролюючими органами без будь-яких зауважень чи заперечень.
		          Апелянт вважає, що були відсутні підстави для задоволення  позовної вимоги про визнання недійсним інвестиційного договору N927/0-1 від 27.10.2016, оскільки земельна ділянка була надана в користування з категорією житлової та громадської забудови; ніяких порушень щодо використання земельної ділянки встановлено не було.
		          Щодо позовної вимоги про повернення земельної ділянки, яка заявлена на користь відповідача 1 - Кирилівської селищної ради, то вона, на думку скаржника, не підлягає задоволенню, оскільки  позов про повернення земельної ділянки може бути заявлений власником або користувачем лише тоді, коли існують об'єктивні перешкоди для її повернення і це доведено відповідними доказами. Без вчинення незаконних дій та перешкод відповідачем право особи не може бути відновлене у зв'язку з відсутністю обґрунтувань. Право відповідача-2 - КП «Розвиток курортної зони» на постійне користування земельною ділянкою зареєстровано в установленому законом порядку в Держаному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно, Державному реєстрі Іпотек, Єдиному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна (витяг доданий до матеріалів позовної заяви).
		          У відзиві на апеляційну скаргу Державна екологічна інспекція у Запорізькій області просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення господарського суду залишити без змін.
		          Державна екологічна інспекція у Запорізькій області вважає, що спірна земельна ділянка, з огляду на її віднесення до земель водного фонду та розташування в межах прибережних захисних смуг, не могла бути надана у постійне користування комунальному підприємству «Розвиток курортної зони», оскільки підприємство не є відповідним державним підприємством, вичерпний перелік яких наведено у статті 59 Земельного кодексу України.
		          Заступником прокурора Запорізької області подано відзив на апеляційну скаргу, в якому заявник просить  рішення господарського суду залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
		          Заступник прокурора Запорізької області зазначає, що прокурором окремим розділом обґрунтовано порушення інтересів держави внаслідок незаконного відведення Кирилівською селищною радою у постійне користування комунальному підприємству земельної ділянки площею 0,2758 га на узбережжі Азовського моря та Утлюкського лиману для розміщення об'єктів рекреаційного призначення.
		          Відповідно до Порядку визначення розміру і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від  08.05.1996 № 486 (п.15) та Положенням про державну екологічну інспекцію України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 19.04.2017 № 275 (п.4) органи державної екологічної інспекції України не наділені повноваженнями щодо перевірки законності рішень органів місцевого самоврядування щодо розпорядження землями у межах прибережних захисних смуг моря, оскільки їх функції обмежені виключно контролем за встановленням  таких смуг та їх використанням. Відповідно і повноважень на звернення до суду з такими позовами державна екологічна інспекція не має.
		          Розмір та правовий статус прибережної захисної смуги морів визначено законом, тому, на думку прокурора, доводи відповідача, що така захисна смуга існує лише у разі її визначення окремим проектом землеустрою є безпідставними та спростовуються ст.ст.4,89 Водного кодексу України, ст.ст.58,61 Земельного кодексу України.
		          Відповідно до топографічного плану, складеного ДП "Запорізький науково-дослідний та проектний інститут землеустрою" з одного боку спірної земельної ділянки відстань від її  межі до урізу води Азовського моря становить 253,52 м, з іншого боку - впритул до берегової лінії Утлюцького лиману.
		          Таким чином, земельна ділянка, яка є предметом спору у вказаній справі, на момент прийняття рішення Кирилівської селищної ради від 02.08.2016 №15 про її передачу у постійне користування КП "Розвиток курортної зони належала до категорії земель водного фонду.
		          Заступник прокурора вважає необґрунтованими доводи апелянта про відсутність підстав для визнання інвестиційного договору недійсним, оскільки не дивлячись на пряму заборону законодавства України здійснювати будівництво в межах прибережних захисних смуг між КП "Розвиток курортної зони" та ФОП Ганюков А.В. укладено договір, яким передбачено забудову спірної земельної ділянки на узбережжі Азовського моря, що суперечить вимогам ст.ст.85,90 Водного кодексу України та ст.59 Земельного кодексу України.
		          Окрім цього, несанкціонована забудова узбережжя моря фактично порушує гарантоване Конституцією України право кожного громадянина на вільний доступ до водних об'єктів та належний відпочинок біля них.
		          Також хибними є доводи апелянта щодо відсутності правової можливості для задоволення позовної вимоги про повернення земельної ділянки.
		          Відповідно до даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, право постійного користування спірною земельною ділянкою зареєстровано за КП "Розвиток курортної зони" на підставі рішення Кирилівської селищної ради, яке згідно із вимогами ст.ст.16,21 ЦК України підлягає визнанню недійсним та скасуванню, тому правова підстава для використання цієї землі комунальним підприємством відпаде.
		          Наведене свідчить про наявність правових підстав для повернення КП "Розвиток курортної зони" земельної ділянки на березі Азовського моря на користь власника на підставі ст.1212 ЦК України.
		          Позовна вимога прокурора про повернення земельної ділянки направлена саме на захист інтересів територіальної громади селища Кирилівка як власника спірної землі, а не Кирилівської селищної ради, яка розпорядилась спірною земельною ділянкою з порушенням вимог закону, тобто всупереч волі громади.
		           21.03.2019 у судове засідання з'явилися представники позивача та відповідача-1. Інші учасники справи не забезпечили в судове засідання явку повноважних представників, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином.
		Колегія суддів вважає, що неявка інших учасників справи не перешкоджає розгляду апеляційної скарги.
		21.03.2019 у судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частину постанови.
		Заслухавши пояснення присутніх учасників справи, дослідивши матеріали справи, перевіривши відповідність оскаржуваного рішення нормам матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, враховуючи таке.
		Судом першої інстанції встановлено, що рішенням Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області № 13 від 20.05.2016 «Про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для розміщення об'єктів рекреаційного призначення КП «Розвиток курортної зони» надано дозвіл Комунальному підприємству «Розвиток курортної зони» на розробку проекту із землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 0,2758 га, для розміщення об'єктів рекреаційного призначення, яка розташована в смт Кирилівка, вул. Коса Федотова в районі б/в «Азов-Люкс», в постійне користування, за рахунок земель громадської та житлової забудови смт Кирилівка, Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області.
		Рішенням Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області № 15 від 02.08.2016 «Про передачу земельної ділянки в постійне користування КП «Розвиток курортної зони» затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,2758 га, кадастровий номер НОМЕР_1, для розміщення об'єктів рекреаційного призначення, що розташована за адресою: АДРЕСА_1.
		Згідно п.2 вказаного рішення вирішено передати в постійне користування  Комунальному підприємству «Розвиток курортної зони» за рахунок земель житлової та громадської забудови смт Кирилівка земельну ділянку загальною площею 0,2758 га, кадастровий номер НОМЕР_1, для розміщення об'єктів рекреаційного призначення, що розташована за адресою: АДРЕСА_1.
		На підставі вказаного рішення Комунальним підприємством «Розвиток курортної зони» було зареєстроване право постійного користування земельною ділянкою площею 0,2758 га, кадастровий номер НОМЕР_1, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, про що в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно, Державному реєстрі іпотек, Єдиному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна внесено запис № 16398755 від 12.09.2016.
		27.10.2016 між Комунальним підприємством «Розвиток курортної зони» (далі Замовник) та Фізичною особою-підприємцем Ганюковим Андрієм Вікторовичем (Інвестор) був укладений інвестиційний договір № 27/10-1 (Договір).
		Відповідно до п.п. 2.1, 2.2 Договору вказано, що за даним Договором Інвестор зобов'язується профінансувати та виконати на земельній ділянці площею 0,2758 га будівельно-монтажні роботи - «Роботи Замовника» - зведення на підставі дозвільної та проектної документації планових об'єктів нерухомості, введення в експлуатацію від свого імені закінчених будівельних об'єктів, придбання та встановлення необхідного обладнання для об'єктів будівництва та інфраструктури, огородження ділянки, підключення планових об'єктів нерухомості до створеної інфраструктури. На початку будівельних робіт Замовник погоджує та видає Інвестору вихідні архітектурні та планувальні рішення будівництва планових об'єктів нерухомості, згідно відповідних Додатків, яких Інвестор зобов'язаний дотримуватись при виконанні робіт Інвестора (Містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки та ін.).
		Пунктом 2.3 Договору встановлено, що закінчені будівництвом об'єкти є власністю Інвестора та використовуються Інвестором. Порядок подальших взаємовідносин сторін визначається договором.
		Пунктом 8.1. Договору визначено, що він набирає чинності з дня його підписання сторонами та діє до повного виконання його сторонами.
		Предметом спору у даній справі є визнання незаконним та скасування рішення Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області від 02.08.2016 № 15 "Про передачу земельної ділянки в постійне користування КП "Розвиток курортної зони"; визнання відсутнім у Комунального підприємства "Розвиток курортної зони" права постійного користування земельною ділянкою комунальної власності; зобов'язання Комунальне підприємство "Розвиток курортної зони" повернути територіальній громаді смт Кирилівка, в особі Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області земельну ділянку та визнання недійсним інвестиційного договору від 27.10.2016 № 27/10-1, укладений між Комунальним підприємством "Розвиток курортної зони" та Фізичною особою-підприємцем Ганюковим Андрієм Вікторовичем.
		Колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про часткове задоволення позовних вимог, враховуючи наступне.
		Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		Статтею 144 Конституції України передбачено, що органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території. Рішення органів місцевого самоврядування з мотивів їх невідповідності Конституції чи законам України зупиняються у встановленому законом порядку з одночасним зверненням до суду.
		Суб'єктивне право на земельну ділянку виникає і реалізується на підставах і в порядку, визначених Конституцією України, Земельним Кодексом України та іншими законами України, що регулюють земельні відносини.
		Відповідно до статті 12 Земельного кодексу України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить розпорядження землями територіальних громад, передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу.
		          Статтею 2 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" визначено, що місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України.
		Згідно ст. 4 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" - місцеве самоврядування здійснюється на принципах законності.
		Статтею 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України та іншими законами. 
		Відповідно до ст. 25 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання.
		Пунктом 34 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено, що виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються такі питання: вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин.
		Згідно зі ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень. 
		          Рішенням Конституційного суду України від 16.04.2009 р. N 7-рп/2009 передбачено, що гарантоване державою місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи і передбачає правову, організаційну та матеріально-фінансову самостійність, яка має певні конституційно-правові межі, встановлені, зокрема, приписами статей 19, 140, 143, 144, 146 Основного Закону України.
		З аналізу вказаних конституційних положень вбачається, що ці органи місцевого самоврядування, здійснюючи владу і самостійно вирішуючи питання місцевого значення, віднесені законом до їх компетенції, та приймаючи рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території, зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		Згідно з приписами ч.1 ст.21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт, а також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі.
		Таким чином, у даному випадку, позивач повинен довести, що застосування до нього оспорюваного рішення має наслідком порушення його прав, свобод та інтересів (в даному випадку порушує інтереси держави).
		Рішення Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області від 02.08.2016 № 15 "Про передачу земельної ділянки в постійне користування КП "Розвиток курортної зони", яке оспорюється прокурором, є юридичною формою рішення цього органу, що породжує певні правові наслідки для комунального підприємства "Розвиток курортної зони", отже є актом ненормативного характеру (індивідуальним актом). 
		Прокурор в якості підстави для визнання незаконним та скасування оспорюваного рішення Кирилівської селищної ради зазначив, що воно прийняте з порушенням вимог ст.ст. 59, 60, 186-1 Земельного кодексу України та ст.ст. 85, 88 Водного кодексу України, оскільки вказаним рішенням відповідачу 2 була передана в постійне користування земельна ділянка, яка належить до земель прибережної захисної смуги Азовського моря та пляжної зони Утлюцького лиману, на яку розповсюджується спеціальний режим провадження господарської діяльності за умов обов'язкового виконання вимог, передбачених ст. 90 Водного кодексу України.
		Відповідно до ч.ч. 2, 3 ст. 152 Земельного кодексу України, власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.
		Згідно зі ст.ст. 19, 20 Земельного кодексу України, землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі: землі сільськогосподарського призначення, землі рекреаційного призначення, землі водного фонду. Віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади, Верховної Ради АР Крим, Ради міністрів АР Крим та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.
		Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання відповідно до ст.21 Земельного кодексу України недійсними рішень органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам; визнання недійсними угод щодо земельних ділянок; відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною тощо.
		Згідно з положенням ч. 1 ст. 3 Водного кодексу України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин), усі води (водні об'єкти) на території України становлять її водний фонд.
		Частина 2 статті 3 Водного кодексу України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин), визначає, що до водного фонду України належать: 1) поверхневі води: природні водойми (озера), водотоки (річки, струмки), штучні водойми (водосховища, ставки) і канали; інші водні об'єкти; 2) підземні води та джерела; 3) внутрішні морські води та територіальне море.
		Відповідно до ст. 4 Водного кодексу України та ч. 1 ст. 58 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), до земель водного фонду, серед іншого, належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами, не зайнятими лісами; прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм, крім земель, зайнятих лісами; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.
		Таким чином, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоча й не розташовані об'єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню і належній експлуатації водного фонду, виконують певні захисні функції.
		          Відповідно до ст. 60 Земельного кодексу України, ст. 88 Водного кодексу України уздовж морів та навколо морських заток і лиманів встановлюється прибережна захисна смуга шириною не менше двох кілометрів від урізу води, яка належить до земель державної власності. Ці землі не можуть передаватися у приватну власність і повинні використовуватися у режимі обмеженої господарської діяльності.
		          За положеннями ч. 4 ст. 88 ВК України ( у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) у межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням конкретних умов, що склалися.
		У разі відсутності землевпорядної документації та встановлення в натурі меж щодо прибережних захисних смуг, збереження водних об'єктів має бути досягнуто шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених ст. 88 Водного кодексу України ( наведене знайшло своє відображення у постанові Верховним Судом України від 21.05.2014 у справі № 6-16цс14 ).
		Тобто, віднесення земельної ділянки до такої, що розташована у межах прибережної захисної смуги (ст.ст.58,60 ЗК України), може підтверджуватися не тільки відповідною землевпорядною документацією, а й шляхом урахування нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених ст.88 ВК України та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.05.1996 № 486 та Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 05.11.2004  № 434.
		          Згідно з п. 2.9 Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 05.11.2004 р. № 434, у разі відсутності належної землевпорядної документації та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо водоохоронних зон та прибережних захисних смуг водних об'єктів природоохоронний орган забезпечує їх збереження, шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо вилучення (викупу), надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених ст. 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення з урахуванням існуючих конкретних умов забудови на час встановлення водоохоронної зони. Порядок та умови виготовлення проектів землеустрою, в тому числі й щодо прибережних смуг, визначаються ст. ст. 50, 54 Закону України "Про землеустрій".
		          Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що зайняті поверхневими водами, природними водоймами (озера), водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки), каналами й іншими водними об'єктами, та землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які поширюється окремий порядок надання й використання.
		          Отже, прибережна захисна смуга - це частина водоохоронної зони визначеної законодавством ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій встановлено особливий режим.
		          Існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене нормами закону (ст. 60 ЗК України, ст. 88 ВК України). Відтак відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом.
		Колегія суддів вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції погоджується з висновком місцевого господарського суду про те, що при наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених ст. 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення. Надання у користування земельних ділянок, які знаходяться у прибережній захисній смузі, без урахування обмежень, зазначених у ст. 59ЗК України, суперечить нормам ст. ст. 83, 84 цього Кодексу.
		Як вбачається з наявної в матеріалах справи службової записки № 0-8-0.36-2607/115-18 від 24.10.2018 в.о. начальника Головного управління Держгеокадастру у Запорізькій області проект землеустрою щодо встановлення меж прибережної захисної смуги азовського моря та Молочного, Утлюцкого лиманів на території Якимівського району Запорізької області не розроблявся, прибережна захисна смуга навколо Азовського моря та лиманів не встановлювалась.
		Господарським судом встановлено, що Державним підприємством «Запорізький науково-дослідний та проектний інститут землеустрою» був складений технічний звіт з виготовлення висновку щодо місця розташування земельних ділянок відносно урізу води до Азовського моря та Утлюцького, Молочного лиманів, в тому числі щодо спірної земельної ділянки з кадастровим номером НОМЕР_1.
		Зі змісту виготовленої Державним підприємством «Запорізький науково-дослідний та проектний інститут землеустрою» схеми розташування земельної ділянки кадастровий номер НОМЕР_1 вбачається, що відстань від урізу води Азовського моря до земельної ділянки становить 259,36 метрів та 253,52 метрів, а з Утлюцьким лиманом спірна земельна ділянка межує в деяких точках межі співпадають.
		Наведене, підтверджує, що спірна земельна ділянка перебуває в межах прибережної захисної смуги та відносить до земель водного фонду.
		          Чинним законодавством установлено особливий правовий режим використання земель водного фонду.
		          Так, статтею 59 ЗК України передбачено обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність, надання їх у постійне користування та встановлено можливість використання таких земель для визначених цілей на умовах оренди.
		          Частиною 3 статті 59 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що землі водного фонду за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються у постійне користування: а) державним водогосподарським організаціям для догляду за водними об'єктами, прибережними захисними смугами, смугами відведення, береговими смугами водних шляхів, гідротехнічними спорудами, а також ведення аквакультури тощо; б) державним підприємствам для розміщення та догляду за державними об'єктами портової інфраструктури; в) державним рибогосподарським підприємствам, установам і організаціям для ведення аквакультури.
		Отже, як підставно вказав суд першої інстанції з урахуванням зазначених норм права спірна земельна ділянка, з огляду на її віднесення до земель водного фонду та розташування в межах прибережних захисних смуг не могла бути надана у постійне користування комунальному підприємству "Розвиток курортної зони", оскільки підприємство не є відповідним державним підприємством, вичерпний перелік яких наведено у ст. 59 Земельного кодексу України.
		          Більш суворий режим використання встановлений ст. 88 ВК України для пляжної зони.                     Так, у межах прибережної захисної смуги морів та навколо морських заток і лиманів встановлюється пляжна зона, ширина якої визначається залежно від ландшафтно-формуючої діяльності моря, але не менше 100 метрів від урізу води, що включає: території, розташовані між лінією максимального відпливу та лінією максимального напливу хвиль, зареєстрованих під час найсильніших штормів, а також територію берега, яка періодично затоплюється хвилями; прибережні території - складені піском, гравієм, камінням, ракушняком, осадовими породами, що сформувалися в результаті діяльності моря, інших природних чи антропогенних факторів; скелі, інші гірські утворення. Пляжна зона не встановлюється у межах прибережної захисної смуги морів та навколо морських заток і лиманів на земельних ділянках, віднесених до земель морського транспорту, а також на земельних ділянках, на яких розташовані військові та інші оборонні об'єкти, рибогосподарські підприємства. Користування пляжною зоною у межах прибережної захисної смуги морів та навколо морських заток і лиманів здійснюється з дотриманням вимог щодо охорони морського середовища, прибережної захисної смуги від забруднення та засмічення і вимог санітарного законодавства. До узбережжя морів, морських заток і лиманів у межах пляжної зони забезпечується безперешкодний і безоплатний доступ громадян для загального водокористування, крім земельних ділянок, на яких розташовані гідротехнічні, гідрометричні та лінійні споруди, санаторії та інші лікувально-оздоровчі заклади, дитячі оздоровчі табори.
		          Отже, суд апеляційної  інстанції погоджується з висновком господарського суду про те, що, з урахуванням наведених положень, пляжні зони як землі водного фонду за особливостями свого режиму використання та цільового призначення не можуть використовуватися для забудови об'єктами рекреаційного призначення.
		          Також матеріали справи містять акт від 01.08.2017 Управління з контролю за використанням та охороною земель Головного управління Держгеокадастру у Запорізькій області, відповідно до якого зазначено, що земельна ділянка з кадастровим номером НОМЕР_1 передана в постійне користування Комунальному підприємству "Розвиток курортної зони" з порушенням вимог ст. ст. 87, 88, 90 Водного кодексу України, ст. ст.59,60,186-1 Земельного кодексу України та п.2.9. Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Мінприроди України від 05.11.2004 № 434.
		Крім того, слід враховувати, що згідно зі ст. 61 ЗК України та ст. 89 ВК України прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності. Зокрема, у прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється: розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво; зберігання та застосування пестицидів і добрив; влаштування літніх таборів; для худоби; будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів тощо. Об'єкти, що знаходяться у прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватись, якщо при цьому не порушується її режим. Не придатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають встановленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг.
		Суд апеляційної інстанції погоджується з доводами місцевого господарського суду про те, що спірна земельна ділянка знаходиться у прибережній захисній смузі, і право на передачу в постійне користування земельної ділянки юридичним особам недержавної форми власності законодавчо обмежене, отже рішення Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області від 02.08.2016 року № 15 про передачу спірної земельної ділянки відповідачу 2 в постійне користування, є таким, що суперечить нормам 59, 60 Земельного кодексу України та ст.ст. 85, 88 Водного кодексу України.
		Відповідно до ст. 90 Водного кодексу України визначено, що у межах пляжної зони прибережних захисних смуг забороняється будівництво будь-яких споруд, крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних.
		Як вбачається з Інвестиційного договору № 27/10-1 від 27.10.2016, Інвестор зобов'язується профінансувати та виконати на земельній ділянці площею 0,2758 га будівельно-монтажні роботи - «Роботи Замовника» - зведення на підставі дозвільної та проектної документації планових об'єктів нерухомості, введення в експлуатацію від свого імені закінчених будівельних об'єктів, придбання та встановлення необхідного обладнання для об'єктів будівництва та інфраструктури, огородження ділянки, підключення планових об'єктів нерухомості до створеної інфраструктури (п. 2.1 Інвестиційного договору).
		Частиною 3 ст. 186-1 Земельного кодексу України визначено, що проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки водного фонду підлягає також погодженню з центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері розвитку водного господарства, а на території АР Крим - з органом виконавчої влади АР Крим з питань водного господарства.
		Державне агентство водних ресурсів України у відповідь на лист прокуратури Запорізької області від 12.06.2018 № 05/1-661 вих-18 повідомило, що проекти землеустрою щодо відведення зазначених у листі земельних ділянок Держводагенством не погоджувалися.
		Отже, всупереч вимог ст. 186-1Земельного кодексу України, проект землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки в постійне користування не погоджувався з відповідним центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері розвитку водного господарства.
		Відповідно до ст. 9 Закону України «Про державну експертизу землевпорядної документації» № 1808-ІV від 17.06.2004 року проекти землеустрою щодо відведення  земельних  ділянок особливо цінних земель, земель лісогосподарського призначення, а також земель водного фонду, природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення підлягають обов'язковій державній експертизі.
		Докази проведення обов'язкової державної експертизи проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки матеріали справи не містять.
		Встановивши наведені обставини, господарський суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що рішення Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області від 02.08.2016 року № 15 «Про передачу земельної ділянки в постійне користування КП «Розвиток курортної зони» прийняте з порушенням вимог чинного законодавства України, воно підлягає визнанню незаконним та скасуванню.
		Що стосується вимоги прокуратури про зобов'язання Комунальне підприємство «Розвиток курортної зони» повернути територіальній громаді смт Кирилівка, в особі Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області земельну ділянку кадастровий номер НОМЕР_1, площею 0,2758 га, розташовану за адресою: вул.Коса Федотова, смт Кирилівка, Якимівський район, Запорізька область, суд першої інстанції правомірно зазначив про її обґрунтованість, враховуючи наступне.
		Частиною 1 статті 1212 ЦК України встановлено, що особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
		Статтею 83 Земельного кодексу України передбачено, що у комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності.
		Частиною 5 статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності. Тобто, територіальна громада як власник спірного об'єкта нерухомості чи землі делегує міській раді повноваження щодо здійснення права власності від її (громади) імені, в її інтересах.
		Спірна земельна ділянка перебуває в межах смт Кирилівка та в силу положень ст. 83 Земельного кодексу України є власністю територіальної громади смт Кирилівка.
		Відповідно до інформації, наявної у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно власником земельної ділянки кадастровий номер НОМЕР_1, площею 0,2758 га є Кирилівська селищна рада Якимівського району Запорізької області.
		Дійшовши висновку, що рішення Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області від 02.08.2016 № 15 «Про передачу земельної ділянки в постійне користування КП «Розвиток курортної зони», яким земельна ділянка площею 0,2758 га, з кадастровим номером НОМЕР_1 передана у постійне користування КП «Розвиток курортної зони» є незаконним, господарський суд правомірно зазначив про відсутність  правових підстав для збереження земельної ділянки за вказаним підприємством.
		Отже, колегія суддів погоджується із твердженням господарського суду про те, що спірна земельна ділянка має бути повернута її власнику - територіальній громаді смт Кирилівка в особі Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області, що є підставою для задоволення позовних вимог у відповідній частині.
		Щодо вимоги прокуратури про визнання недійсним Інвестиційного договору від 27.10.2016 № 27/10-1, укладеного між Комунальним підприємством «Розвиток курортної зони» та Фізичною особою-підприємцем Ганюковим Андрієм Вікторовичем, колегія суддів приймає до уваги наступне.
		Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
		Відповідно до приписів статті 16 ЦК України, одним із способів захисту судом цивільних прав та інтересів це визнання правочину недійсним та визнання незаконним рішення органу місцевого самоврядування. 
		Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
		Частиною 3 ст. 215 ЦК України встановлено, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). 
		Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема: 1) зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим актам законодавства, а також моральним засадам суспільства; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину, має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. 
		Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків (п. 2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 р. «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними»).
		Відповідно до ч.2 ст.4 Закону України «Про інвестиційну діяльність» передбачено, що забороняється інвестування в об'єкти, створення і використання  яких не відповідає вимогам санітарно-гігієнічних, радіаційних, екологічних, архітектурних та інших норм, встановлених законодавством України, а також порушує права та інтереси громадян,  юридичних  осіб  і  держави, що охороняються законом.
		Статтею 9 Закону України «Про інвестиційну діяльність» встановлено, що основним правовим документом, який регулює взаємовідносини між суб'єктами інвестиційної діяльності, є договір (угода). Укладення договорів, вибір партнерів, визначення зобов'язань, будь-яких інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України, є виключною компетенцією суб'єктів інвестиційної діяльності.
		Судом першої інстанції встановлено, що спірна земельна ділянка перебуває в межах прибережної захисної смуги Азовського моря та пляжної зони Утлюцького лиману і належить до земель водного фонду, для яких встановлений особливий режим використання.
		У межах пляжної зони прибережних захисних смуг забороняється будівництво будь-яких споруд, крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних (ч.3 ст.62 Земельного кодексу України).
		Статтею 90 Водного кодексу України передбачено, що у межах пляжної зони прибережних захисних смуг забороняється будівництво будь-яких споруд, крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних.
		Умовами спірного Інвестиційного договору передбачено виконання на спірній земельній ділянці будівельно-монтажних робіт по зведенню планових об'єктів нерухомості, які по завершенню будівництва стають власністю інвестора.
		Таким чином, укладення Інвестиційного договору, який передбачає здійснення будівельно-монтажних робіт по зведенню планових об'єктів нерухомості на спірній земельній ділянці, суперечить вимогам чинного законодавства України. 
		Оскільки спірний Інвестиційний договір суперечить вимогам ст.ст. 12, 116, 123, 124 Земельного кодексу України, ст. 375 Цивільного кодексу України, ст.ст. 4, 9 Закону України «Про інвестиційну діяльність» порушує права та інтереси власника вказаної земельної ділянки територіальної громади смт Кирилівка, суд дійшов висновку, що Інвестиційний договір № 27/10-1 від 27.10.2016 р. підлягає визнанню недійсним.
		За таких обставин, враховуючи вищевикладене, господарським судом підставно зазначено, що позовна вимога Заступника прокурора Запорізької області про визнання недійсним Інвестиційного договору від 27/10-1 від 27.10.2016  є обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню.
		Відносно вимоги прокуратури про визнання відсутнім у Комунального підприємства «Розвиток курортної зони» права постійного користування земельною ділянкою комунальної власності кадастровий номер НОМЕР_1, площею 0,2758 га, розташованою за адресою: АДРЕСА_1, суд апеляційної інстанції враховує таке.
		Частиною 3 статті 152 Земельного кодексу України визначено, що захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів. 
		Приписами ст. 16 ЦК України передбачено, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу; способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі;  зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;  відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади АР Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
		Нормами чинного законодавства України не передбачений захист права шляхом визнання відсутності права, оскільки господарський суд вирішує спори щодо захисту порушених прав та охороню вальних законом інтересів, а не встановлює факти наявності або відсутності прав у інших осіб.
		Враховуючи вищевикладене, судом першої інстанції правомірно встановлено, що обраний прокурором спосіб захисту прав не відповідає встановленим способам захисту в порядку чинного законодавства України.
		За таких обставин, є обґрунтованим висновок суду першої інстанції, що позовна вимога Заступника прокурора Запорізької області про визнання відсутнім у Комунального підприємства «Розвиток курортної зони» права постійного користування земельною ділянкою комунальної власності площею 0,2758 га, кадастровий номер НОМЕР_1 не підлягає задоволенню.
		Колегія суддів відхиляє доводи апелянта про відсутність у прокурора права щодо подання даного позову, враховуючи наступне.
		   Відповідно до ч. ч. 3 - 5 ст. 53 ГПК України     у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.
		Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених     ст. 174 цього Кодексу.
		 У разі відкриття провадження за позовною заявою особи, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (крім прокурора), особа, в чиїх інтересах подано позов, набуває статусу позивача.
		 У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.
		 Відповідно до п.3 ч.1 ст.131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді    у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
		 Європейський Суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін. Оскільки прокурор або посадова особа з аналогічними функціями, пропонуючи задовольнити або відхилити … скаргу, стає противником або союзником сторін у справі, його участь може викликати в однієї зі сторін відчуття нерівності (рішення у справі "Ф.В. проти Франції" (F.W. v. France) від 31.03.2005, заява 61517/00, пункт 27).
		Водночас існує категорія справ, де підтримка прокурора не порушує справедливого балансу. Так, у справі "Менчинська проти Російської Федерації"    (рішення від 15.01.2009, заява № 42454/02, пункт 35) ЄСПЛ висловив таку позицію (у неофіційному перекладі): "Сторонами цивільного провадження виступають позивач і відповідач, яким надаються рівні права, в тому числі право на юридичну допомогу. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави".
		Водночас, ЄСПЛ уникає абстрактного підходу до розгляду питання про участь прокурора у цивільному провадженні. Розглядаючи кожен випадок окремо Суд вирішує наскільки участь прокурора у розгляді справи відповідала принципу рівноправності сторін.
		У Рекомендаціях Парламентської Асамблеї Ради Європи від 27.05.2003 № 1604 (2003) "Про роль прокуратури в демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві закону" щодо функцій органів прокуратури, які не відносяться до сфери кримінального права, передбачено важливість забезпечити, щоб повноваження і функції прокурорів обмежувалися сферою переслідування осіб, винних у скоєнні кримінальних правопорушень, і вирішення загальних завдань щодо захисту інтересів держави через систему відправлення кримінального правосуддя, а для виконання будь-яких інших функцій були засновані окремі, належним чином розміщені і ефективні органи.
		Враховуючи викладене, з урахуванням ролі прокуратури в демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу у питанні рівноправності сторін судового провадження, зміст п.3 ч.1 ст.131-1 Конституції України  щодо підстав представництва прокурора інтересів держави в судах не може тлумачитися розширено.
		Відтак, прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією із засад правосуддя (п.3 ч.2  ст.129 Конституції України).
		Положення п.3 ч.1     ст.131-1 Конституції України відсилає до спеціального закону, яким мають бути визначені виключні випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді. Таким законом є      Закон України "Про прокуратуру".
		Відповідно до ч. 3 ст. 23 цього Закону  прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.
		Отже, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї норми є поняття "інтерес держави".
		У Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень ст. 2 Арбітражного процесуального кодексу України     (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08.04.1999 р. № 3-рп/99 Конституційний Суд України, з'ясовуючи поняття "інтереси держави" висловив позицію про те, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо (п. 3 мотивувальної частини).
		Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.
		З урахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.
		Таким чином, "інтереси держави" охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація "інтересів держави", особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно (аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 25.04.2018 зі справи № 806/1000/17).
		Водночас п.3 ч.1 ст.131-1 Конституції передбачає можливість представництва прокурором інтересів держави  у виключних випадках.
		Аналіз ч.3    ст.23 Закону України "Про прокуратуру" дає підстави стверджувати, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; у разі відсутності такого органу.
		Перший    "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються.
		У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб'єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.
		"Не здійснення захисту" виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб'єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.
		"Здійснення захисту неналежним чином" виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.
		"Неналежність" захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з'ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.
		Так, захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно.  У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду (наведений правовий висновок викладений в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 20.09.2018 у справі №    924/1237/17).
		Обґрунтованості заявлених до суду по цій справі Прокурором вимог в інтересах держави, порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, а також визначення органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, вже надавалася оцінка Донецьким апеляційним господарським судом.
		Зміст позовної заяви свідчить про те, що прокурором зазначено, що органом уповноваженим здійснювати функції у відповідних відносинах є Кирилівська селищна рада (відповідач-1), а виконання функцій з контролю за використанням і охороною земель відповідно до Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель" покладено на Держгеокадастр України, який, водночас, не наділений законом повноваженнями для звернення до суду з такими позовами, тому прокурор заявив даний позов самостійно, як позивач. Підставою для звернення прокурора до суду із даним позовом наведено порушення права територіальної громади селища Кирилівка щодо належного використання земельних ресурсів, а обраний прокурором спосіб захисту повинен поновити право територіальної громади, на захист якої спрямовано позов.  При цьому, позивачем у справі є саме прокурор в інтересах держави (в особі територіальної громади), з тих підстав, що Держгеокадастр України не має повноважень на звернення з даними позовами до суду. 
		При цьому, колегія суддів погоджується з посиланням прокурора на те, що незаконне надання земель прибережних захисних смуг у постійне користування, а не в оренду як це передбачено чинним законодавством призводить до недоотримання місцевим бюджетом відповідних податкових платежів з орендної плати за землю, що також цілком зачіпає інтереси держави (в особі територіальної громади). 
		Враховуючи відсутність у органів, уповноважених здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, а саме Головного управління Держгеокадастру у Запорізькій області, повноважень щодо звернення до господарського суду, незвернення до суду з підстав порушення державних інтересів та інтересів територіальної громади саме органом місцевого самоврядування, уповноваженого у спірних правовідносинах, роль та значення неухильного дотримання встановленого законодавством порядку передачі земельних ділянок в оренду суб'єктам господарювання (крім чітко передбачених законодавством випадків), а також статус земель водного фонду, зокрема, пляжної зони на узбережжі Азовського моря, як національного надбання, прокурор самостійно звернувся в якості позивача до господарського суду Запорізької області.
		У позовній заяві зазначено, що підставою для вжиття прокуратурою області заходів представництва держави в суді, згідно ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", послугувало надання оцінки рішенням Кирилівської селищної ради з питань розпорядження земельними ділянками прибережних захисних смуг Азовського моря та невжиття Кирилівською селищною радою як органом, уповноваженим здійснювати функції держави у виниклих спірних правовідносинах, відповідних заходів, направлених на захист інтересів держави.
		Відповідно до ч. 1 ст. 10 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", зокрема, селищні ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції i повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.
		Згідно з ч. 4 ст. 71 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", органи та посадові особи місцевого самоврядування мають право звертатися до суду щодо визнання незаконними актів місцевих органів виконавчої влади, інших органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, які обмежують права територіальних громад, повноваження органів та посадових ociб місцевого самоврядування.
		З урахуванням наведеного, прокурор звернувся до господарського суду із даним позовом правомірно та в межах наданих йому повноважень. 
		Також необгрунтованими є доводи апелянта про необхідність попереднього повідомлення суб'єкта владних повноважень про намір прокурора звернутися до суду з цим позовом, оскільки положення ч.4 ст.23 Закону України "Про прокуратуру" застосовуються лише у разі звернення прокурора до суду в інтересах держави в особі відповідного уповноваженого органу, якого визначає позивачем. У даному випадку, прокурор самостійно звернувся до суду з цим позовом, тому відсутні підстави для надіслання відповідного повідомлення.
		           Суд апеляційної інстанції не приймає до уваги доводи скаржника про те, що  прокуратурою не наданого жодного доказу на підтвердження того факту, що спірна, земельна ділянка відноситься до земель водного фонду до прибережних захисних смуг (відсутність проекту землеустрою), оскільки наведене спростовано місцевим господарським судом, який обґрунтовано зазначив, що фактичний розмір і межі прибережної захисної смуги визначені нормами закону, а проект землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги є лише документом, який містить графічні матеріали та відомості про обчислену площу в розмірі й межах, встановлених законодавством. Водночас, відсутність цього проекту та не визначення відповідними органами державної влади на території межі прибережної захисної смуги в натурі не може трактуватися як відсутність самої прибережної захисної смуги та, відповідно, не визначає можливість до її встановлення передавати у користування земельні ділянки, які підпадають під нормативно визначену двокілометрову зону від урізу води. Зазначені висновки узгоджуються з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 30.05.2018  (справа № 469/1393/16-ц), яка є обов'язковою для всіх судів України.
		Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. 
		При цьому, апеляційний суд віддає належне ролі, яку мають відігравати в цьому органи місцевого самоврядування. Також, суд вважає природним, що в такій складній і клопітній сфері, якою є сфера розвитку міст, органам самоврядування слід надавати широку свободу розсуду, щоб уможливити реалізацію містобудівної політики. Незважаючи на це, суд зазначає, що в даному питанні необхідно встановити чи було забезпечено необхідну рівновагу у спосіб, який узгоджується з правом скаржника на "мирне володіння (своїм) майном", як цього вимагає перше речення статті 1 Протоколу Першого Конвенції ЄСПЛ.
		В рішенні у справі "Федоренко проти України" від 01.06.2006 р. Європейський суд з прав людини визначив основні критерії, згідно з якими необхідно оцінювати дотримання вимог статті 1 Першого Протоколу до Конвенції ЄСПЛ у справах, що стосуються втручання в майнові права особи: чи мало місце втручання у майно в розумінні Конвенції; чи було втручання законним в контексті положень національного законодавства; чи переслідувало втручання мету, спрямовану на задоволення інтересів суспільства; чи було втручання у право власності справедливим, тобто чи було дотримано "справедливий баланс" між загальними інтересами суспільства та вимогами фундаментальних прав окремої особи.
		Подібні висновки щодо застосування статті 1 Першого Протоколу до Конвенції містяться також у рішеннях ЄСПЛ у справах "Стретч проти Сполученого Королівства", "Рисовський проти України", "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки", "Спорронг та Льонротт проти Швеції", "Беєлер проти Італії", "Megadat.com S.r.l. проти Молдови".
		Суд апеляційної інстанції виходить з того, що діяльність державних органів чітко регламентована законодавством, а прийняття рішення державними органами з виходом за межі наданої йому компетенції, в даному випадку рішення селищної ради про передачу земельної ділянки у постійне користування, повинно враховувати наслідки його прийняття.
		У рішенні Європейського суду з прав людини від 20.10.2011 р. у справі "Рисовський проти України" Суд підкреслив особливу важливість принципу "належного урядування". Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (рішення Європейського суду з прав людини у справах "Беєлер проти Італії", "Онер'їлдіз проти Туреччини", "Megadat.com S.r.l. проти Молдови", "Москаль проти Польщі"). Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок ("Лелас проти Хорватії" від 20.05.2010, "Тошкуце та інші проти Румунії" від 25.11.2008) і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси ("Онер'їлдіз проти Туреччини" та "Беєлер проти Італії").
		 В рішенні Європейського суду з прав людини "Зеленчук та Цицюра проти України" від 22.05.2018 зазначено, що перша і найважливіша вимога статті 1 Протоколу №1 до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання державної влади у безперешкодне користування своїм майном повинно бути законним: друге речення першого абзацу дозволяє позбавлення майна тільки "на умовах, передбачених законом", а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням власності шляхом забезпечення дотримання "законів". Більш того, верховенство права, один з фундаментальних принципів демократичного суспільства, властивий всім статтям Конвенції. Принцип законності передбачає, що відповідні положення національного законодавства є досить доступними, точними і передбачуваними в їх застосуванні.
		В рішенні по справі "Депаль проти Франції" (заява № 34044с/02) від 29.03.2010 р. зазначено, що "збереження прибережної зони, а особливо пляжів, "місць, відкритих для всіх", є прикладом місць, які вимагають особливого порядку облаштування. ЄСПЛ визнав у зв'язку з цим, що втручання держави в здійснення заявником своїх прав мало законну мету загального інтересу: заохотити вільний доступ до берегової смуги, необхідність якого встановлена із усією очевидністю".
		Також ЄСПЛ в рішенні вказав, що "політика облаштування території та охорони навколишнього середовища, де переважаюче значення має загальний інтерес, надає державі ширшу свободу розсуду, ніж це має місце при регулюванні виключно цивільних прав".
		Згідно з ч.1 ст.9 Конституції України частиною національного законодавства України є Конвенція, ратифікована Верховною Радою України ( Закон України від 17.07.1997 р. № 475/97-ВР ). Юрисдикція Європейського суду з прав людини є обов'язковою в усіх питаннях, що стосуються тлумачення та застосування Конвенції.
		У справі "Руїз Торіха проти Іспанії", ЄСПЛ вказав, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися у світлі обставин кожної справи.
		Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів Скаржника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду, суд апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" (Рішення ЄСПЛ від 18.07.2006).
		Зокрема, ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
		У даній справі суд дійшов висновку, що скаржникові було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
		З огляду на приписи ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини від 23.02.2006" Конвенція застосовується судами України як частина національного законодавства, а практика ЄСПЛ, через рішення якого відбувається практичне застосування Конвенції, застосовується судами як джерело права.
		Враховуючи викладене, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, викладених в оскаржуваному рішенні, прийнятому з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому відсутні підстави для його скасування.
		Дійшовши висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги, колегія суддів покладає витрати по сплаті судового збору на скаржника.
		Керуючись ст.ст.269,275,276,281-283 ГПК України     суд, -
		ПОСТАНОВИВ:
		У задоволенні апеляційної скарги  Фізичної особи-підприємця Ганюкова Андрія Вікторовича відмовити.
		Рішення Господарського суду Запорізької області від 12.12.2018 у справі №908/1583/18 залишити без змін.
		Витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги слід покласти на скаржника.
		Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку.
		 
		          Постанова складена у повному обсязі 26.03.2019.
		 
		 
		Головуючий суддя                                                     В.О.Кузнецов
		 
		Судді                                                                             О.В.Чус
		 
		                          І.О.Вечірко

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...