Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 372/3484/16-ц : Цивільні справи (до 01.01.2019); Позовне провадження; Спори про право власності та інші речові права.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 02.04.2019. Забезпечено надання загального доступу: 02.04.2019.
Дата набрання законної сили: 27.03.2019
Номер судового провадження: 14-82цс19

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		П О С Т А Н О В А
		 
		І М Е Н Е М  У К Р А Ї Н И
		 
		27 березня 2019 року
		м. Київ
		Справа № 372/3484/16ц
		Провадження № 14-82цс19
		Велика Палата Верховного Суду у складі:
		судді-доповідача Лященко Н.П., 
		суддів Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Золотнікова О. С.,         Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ситнік О. М., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
		розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Акціонерно-комерційний банк «Львів» на ухвалу Апеляційного суду Київської області від 2 листопада 2017 року (судді Коцюрба О. П., Журба С. О., Лівінський С. В.) у цивільній справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Акціонерно-комерційний банк «Львів» до ОСОБА_3, треті особи: ОСОБА_4, ОСОБА_5, приватний нотаріус Луцького міського нотаріального округу Ариванюк Тетяна Олексіївна, про визнання недійсними рішень,
		УСТАНОВИЛА:
		У грудні 2016 року Публічне акціонерне товариство «Акціонерно-комерційний банк «Львів» (далі - ПАТ «АКБ «Львів») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3, треті особи: ОСОБА_4, ОСОБА_5, приватний нотаріус Луцького міського нотаріального округу АриванюкТ.О. (далі - Приватний нотаріус), про визнання недійсними рішень. 
		На обґрунтування своїх вимог позивач зазначав, що 13 вересня 2010 року між ПАТ «АКБ «Львів» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Ізолфа Україна» (далі - ТОВ «Ізолфа Україна») було укладено генеральні кредитні договори № 41 і № 42 (з подальшими змінами та доповненнями), за якими ПАТ «АКБ «Львів» надав ТОВ «Ізолфа Україна» кредитні кошти.
		З метою забезпечення виконання ТОВ «Ізолфа Україна» своїх зобов'язань перед банком за вказаними кредитними договорами 13 вересня 2010 року між ПАТ «АКБ «Львів», ТОВ «Ізолфа Україна» та ОСОБА_4 було укладено договір поруки (з подальшими змінами та доповненнями).
		За цим договором ОСОБА_4 взяв на себе зобов'язання відповідати перед ПАТ «АКБ «Львів» за належне, своєчасне і повне виконання усіх зобов'язань позичальника ТОВ «Ізолфа Україна» за укладеними з ПАТ «АКБ «Львів» генеральними кредитними договорами № 41 та № 42 від 13 вересня 2010 року.
		У зв'язку із неналежним виконанням ТОВ «Ізолфа Україна» взятих на себе зобов'язань за вказаними кредитними договорами ПАТ «АКБ «Львів» звернулося до Печерського районного суду м. Києва з позовом про стягнення коштів.
		 Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 28 лютого 2013 року у справі № 2-3781/12 стягнуто зі ОСОБА_4 на користь ПАТ «АКБ «Львів» заборгованість за генеральними кредитними договорами № 41 та № 42 від          13 вересня 2010 року у розмірі 18 млн 600 тис. 33 грн 50 коп.
		 Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 18 квітня 2013 року вказане рішення суду першої інстанції залишено без змін.
		Виконати рішення Печерського районного суду м. Києва від 28 лютого              2013 року виявилося неможливо у зв'язку із відсутністю у боржника ОСОБА_4 майна, на яке може бути звернено стягнення, так як 27 грудня 2012 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було укладено договір позики.
		За цим договором ОСОБА_3 передав ОСОБА_4 у власність грошові кошти у сумі 2 млн грн без нарахування відсотків за користування ними, які ОСОБА_4 зобов'язався повернути до 27 жовтня 2015 року.
		27 грудня 2012 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було укладено договір іпотеки, посвідчений Приватним нотаріусом. 
		За умовами цього договору на забезпечення належного виконання зобов'язань, що виникають з договору позики, ОСОБА_4 передав ОСОБА_3 в іпотеку нерухоме майно: житловий будинок з господарськими та побутовими будівлями і спорудами загальною площею 1064,8 кв. м, житловою площею 326 кв. м та земельну ділянку загальною площею 0,5184 га, кадастровий номер НОМЕР_1, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1, що належали ОСОБА_4 на праві приватної власності.
		27 грудня 2012 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було укладено договір про задоволення вимог іпотекодержателя (з подальшими змінами), посвідчений Приватним нотаріусом, за умовами якого ОСОБА_3 відповідно до статті 37 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі - Закон № 898-IV) набув право власності на предмет іпотеки в рахунок виконання зобов'язань за договором позики. Укладений договір про задоволення вимог іпотекодержателя став підставою для реєстрації за ОСОБА_3 права власності на предмет іпотеки. 
		Крім того, позивач зазначав, що договори позики, іпотеки та договір про задоволення вимог іпотекодержателя від 27 грудня 2012 року ОСОБА_4 і ОСОБА_3 уклали після відкриття Печерським районним судом м. Києва провадження у справі № 2-3781/12.
		Пізніше земельну ділянку за кадастровим номером НОМЕР_1 було поділено на дві земельні ділянки за кадастровими номерами НОМЕР_2 та НОМЕР_3.
		27 листопада 2013 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 було укладено ряд договорів купівлі-продажу, за умовами яких житловий будинок та земельні ділянки за адресою: АДРЕСА_1, було відчужено ОСОБА_5 
		Право власності на житловий будинок та земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1, було зареєстровано за ОСОБА_3 на підставі рішення Приватного нотаріуса про державну реєстрацію прав від 14 лютого 2013 року № 391562 - щодо житлового будинку та від 15 лютого 2013 року № 403515 - щодо земельної ділянки (далі - рішення Приватного нотаріуса № 391562 та № 403515 відповідно). 
		Позивач вважав, що рішення Приватного нотаріуса № 391562 та № 403515 мають бути визнані недійсними, через їхню невідповідністю вимогам чинного законодавства у зв'язку з відсутністю у нотаріуса повноважень щодо прийняття рішення про державну реєстрацію права власності без вчинення нотаріальної дії з майном та порушенням його прав.
		Ураховуючи зазначене, ПАТ «АКБ «Львів» просив суд визнати недійсними рішення Приватного нотаріуса № 391562 та № 403515.
		Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 19 квітня 
		2017 року позовні вимоги ПАТ «АКБ «Львів» задоволено. Визнано недійсними рішення Приватного нотаріуса № 391562 та № 403515.
		Рішення суду першої інстанції умотивовано тим, що внесення змін в частині зміни адреси місцезнаходження іпотечного майна не є нотаріальною дією з приводу набуття права власності на спірні об'єкти нерухомого майна. Нотаріус як спеціальний суб'єкт проводить державну реєстрацію прав на нерухоме майно, набутих виключно у результаті вчинення нотаріальної дії з таким майном. Тому дії Приватного нотаріуса щодо прийняття оскаржуваних рішень про державну реєстрацію права власності, яке виникає на підставі договору іпотеки та договору про задоволення вимог іпотекодержателя, були протиправними у зв'язку з відсутністю у нотаріуса повноважень щодо прийняття рішення про державну реєстрацію права власності без вчинення нотаріальної дії з майном, а отже, позовні вимоги обґрунтовані.
		Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 2 листопада 2017 року апеляційні скарги ОСОБА_4 та ОСОБА_3 задоволено частково: рішення Обухівського районного суду Київської області від 19 квітня 2017 року скасовано, а провадження у справі закрито.
		Рішення суду апеляційної інстанції умотивовано тим, що позовні вимоги ПАТ «АКБ «Львів» фактично ґрунтуються на протиправності дій Приватного нотаріуса як державного реєстратора, суб'єкта, наділеного владними функціями приймати рішення про державну реєстрацію прав, а тому у цій справі спір про право відсутній і дослідженню підлягають виключно владні, управлінські рішення та дії Приватного нотаріуса як державного реєстратора, який у межах спірних правовідносин діє як суб'єкт владних повноважень. Ураховуючи суть спору, підстави і предмет позову та вимоги статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), вказаний спір підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.
		У листопаді 2017 року ПАТ «АКБ «Львів» подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції скасувати та направити справу на новий апеляційний розгляд.
		Касаційну скаргу умотивовано тим, що судом апеляційної інстанції неповно досліджено та з'ясовано обставини справи, що призвело до невідповідності висновків суду обставинам справи та помилкового закриття провадження у справі. Банк вважав, що цей спір стосується права власності на нерухоме майно, тобто цивільного права, а тому оспорювання права власності на нерухоме майно має вирішуватися у порядку цивільної юрисдикції, оскільки виникає спір про право цивільне, який не може бути предметом розгляду в порядку адміністративної юрисдикції.
		Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 грудня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.
		Відповідно до пункту 4 розділу XIII «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
		Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
		У березні 2018 року до Верховного Суду надійшов відзив  ОСОБА_4 на касаційну скаргу, в якому він зазначав, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому просив відмовити в її задоволенні.
		У березні 2019 року до Верховного Суду надійшов відзив  Приватного нотаріуса на касаційну скаргу, в якому він просив відмовити в задоволені касаційної скарги у зв'язку з її не обґрунтованістю та безпідставністю.
		Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		Відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.
		Згідно із частинами першою та четвертою статті 404 ЦПК України питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, з обґрунтуванням підстав, визначених у частинах п'ятій або шостій статті 403 цього Кодексу.
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 30 січня 2019 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки касаційна скарга містить доводи щодо порушення судами правил предметної юрисдикції. 
		Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 25 лютого 2019 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні).
		Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга є обґрунтованою та підлягає задоволенню з огляду на таке.
		З матеріалів справи вбачається, що 13 вересня 2010 року між ПАТ «АКБ «Львів» та ТОВ «Ізолфа Україна» було укладено генеральні кредитні договори № 41 і № 42 (з подальшими змінами та доповненнями), за якими ПАТ «АКБ «Львів» надало ТОВ «Ізолфа Україна» кредитні кошти.
		З метою забезпечення виконання ТОВ «Ізолфа Україна» зобов'язань перед банком за вказаними кредитними договорами 13 вересня 2010 року між ПАТ «АКБ «Львів», ТОВ «Ізолфа Україна» та ОСОБА_4 було укладено договір поруки (з подальшими змінами та доповненнями).
		За цим договором ОСОБА_4 взяв на себе зобов'язання відповідати перед ПАТ «АКБ «Львів» за належне, своєчасне і повне виконання усіх зобов'язань позичальника (ТОВ «Ізолфа Україна») за укладеними з банком генеральними кредитними договорами № 41 та № 42 від 13 вересня 2010 року.
		У зв'язку із неналежним виконанням ТОВ «Ізолфа Україна» взятих на себе зобов'язань за вказаними кредитними договорами ПАТ «АКБ «Львів» звернулося до Печерського районного суду м. Києва з позовом про стягнення коштів.
		 Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 28 лютого 2013 року у справі № 2-3781/12 стягнуто зі ОСОБА_4 на користь ПАТ «АКБ «Львів» заборгованість за вказаними кредитними договорами у розмірі 18 млн 600 тис. 33 грн 50 коп. 
		Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 18 квітня 2013 року вказане рішення суду першої інстанції залишено без змін.
		Виконати рішення Печерського районного суду м. Києва від 28 лютого              2013 року виявилося неможливо у зв'язку із відсутністю у боржника ОСОБА_4 майна, на яке може бути звернено стягнення.
		27 грудня 2012 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 був укладений договір позики. За цим договором ОСОБА_3 передав ОСОБА_4 у власність готівкові грошові кошти у сумі 2 млн грн без нарахування відсотків за користування ними, які ОСОБА_4 зобов'язувався повернути до 27 жовтня 2015 року.
		У цей же день між зазначеними особами був укладений договір іпотеки, який посвідчено Приватним нотаріусом за реєстровим № 2650.
		За умовами цього договоруна забезпечення належного виконання зобов'язань, що виникають з договору позики, ОСОБА_4 передав   ОСОБА_3 в іпотеку нерухоме майно, а саме: житловий будинок з господарськими та побутовими будівлями і спорудами загальною площею 1064,8 кв. м., житловою площею 326 кв. м. та земельну ділянку загальною площею 0,5184 га, кадастровий номер НОМЕР_1, яке розташоване за адресою:  АДРЕСА_2, що належало ОСОБА_4 на праві приватної власності.
		27 грудня 2012 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було укладено договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який посвідчено Приватним нотаріусом за реєстровим № 2652. 
		За умовами вказаного договору ОСОБА_3 відповідно до вимог статті 37 Закону № 898-IV набував право власності на предмет іпотеки в рахунок виконання зобов'язань за договором позики, а укладений між ними договір став підставою для реєстрації за ОСОБА_3 права власності на вказане нерухоме майно.
		У подальшому договорами про внесення змін від 14 лютого 2013 року за реєстровим № 188 та від 15 лютого 2013 року за реєстровим № 193 до договору іпотеки від 27 грудня 2012 за реєстровим № 2650, укладеного між ОСОБА_4 і ОСОБА_3, були внесені зміни в частині зміни адреси місцезнаходження нерухомого майна, яке було предметом іпотеки, та зазначено адресу: АДРЕСА_1.
		Договорами про внесення змін від 14 лютого 2013 року за реєстровим № 189 та від 15 лютого 2013 року за реєстровим № 194 до договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 27 грудня 2012 року за реєстровим № 2652, укладеного між ОСОБА_4 і ОСОБА_3, були внесені зміни в частині зміни адреси місцезнаходження нерухомого майна, яке було предметом іпотеки, та зазначено адресу: АДРЕСА_1.
		27 листопада 2013 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 було укладено договір купівлі-продажу житлового будинку з відстрочкою платежу, який посвідчено приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Київської області Гринько А.П. за реєстровим № 1717. 
		За умовами цього договору ОСОБА_3 продав, а ОСОБА_5 купила житловий будинок загальною площею 1064,8 кв. м, житловою площею 326 кв. м, який розташований за адресою: АДРЕСА_1, набутий ОСОБА_3 у власність на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя, який було посвідчено  Приватним нотаріусом за реєстровим № 2652.
		У цей же день між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, який посвідчено приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Київської області Гринько А. П. за реєстровим № 1720. 
		За умовами вказаного вище договору, ОСОБА_3 продав, а ОСОБА_5              купила земельну ділянку площею 0,1500 га, кадастровий номер НОМЕР_2, розташовану за адресою: АДРЕСА_1.
		27 листопада 2013 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки з відстрочкою платежу, який посвідчено приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Київської області Гринько А.П. за реєстровим № 1723. 
		За умовами цього договору ОСОБА_3 продав, а ОСОБА_5 купила земельну ділянку площею 0,3684 га, кадастровий номер НОМЕР_3, розташовану за адресою: АДРЕСА_1.
		З матеріалів цивільної справи вбачається, що позивач звернувся в Обухівський районний суд Київської області з позовом у якому просив визнати недійсними рішення Приватного нотаріуса № 391562 та № 403515 про державну реєстрацію права власності на житловий будинок та земельну ділянку за ОСОБА_3 
		Отже, у цій справі існує спір про право, а не виключно владні, управлінські рішення та дії Приватного нотаріуса як державного реєстратора, який у межах спірних правовідносин діє як суб'єкт владних повноважень.
		Скасовуючи рішення суду першої інстанції та закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції виходив із того, що у цій справі спір про право відсутній, а дослідженню підлягають виключно владні, управлінські рішення та дії Приватного нотаріуса як державного реєстратора, який у межах спірних правовідносин діє як суб'єкт владних повноважень, а тому він має вирішуватися за правилами КАС України.
		Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі визначеного законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин. 
		Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. 
		Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
		Європейський суд з прав людини у пункті 24 рішення від 20 липня 2006 року в справі «Сокуренко і Стригун проти України» зазначив, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін «суд, встановлений законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає усю організаційну структуру судів включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.
		У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		Згідно із частиною першою статті 15 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій, установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
		Згідно з пунктом 10 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
		Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, спричинених рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов'язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів.
		Разом з тим відповідно до частини другої статті 4, пункту 1 частини другої статті 17 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій, юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Зокрема, юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб'єкт владних повноважень» позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС України). 
		Аналіз змісту статті 15 ЦПК України та статті 17 КАС України (у редакціях, чинних на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій) у сукупності дає підстави для висновку, що при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ у кожній конкретній справі недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень). Визначальною ознакою для правильного вирішення такого питання є характер правовідносин, з яких виник спір, змісту та юридичної природи обставин у справі.
		Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, зазвичай майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
		З установлених судами обставин у справі, яка розглядається, вбачається, що спірні правовідносини виникли між учасниками справи у зв'язку з невиконанням договірних зобов'язань і реалізацією прав іпотекодержателя на предмет іпотеки - житловий будинок та земельну ділянку позивача, а отже, існує спір про право, що виключає можливість розгляду цієї справи за правилами адміністративного судочинства. 
		Спір у цій справі не пов'язаний із захистом прав, свобод чи інтересів позивача у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єкта владних повноважень, а стосується захисту його приватного інтересу, оскільки спір щодо реєстраційних дій, вчинених на підставі укладеного договору, стосується спору про право цивільне, в межах якого можуть бути вирішені й питання, пов'язані з реєстрацією прав власності на будинок і земельну ділянку.
		Ураховуючи суть спірних правовідносин та суб'єктний склад сторін у справі, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що зазначена категорія спорів не належить до юрисдикції адміністративних судів, а тому висновки суду апеляційної інстанції про належність розгляду справи в порядку адміністративного судочинства є помилковими, оскільки спір стосується набутого права власності на об'єкт нерухомого майна, що потребує встановлення судом обставин правомірності його набуття та виходить за межі компетенції адміністративних судів, а тому підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства.
		Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних правовідносинах викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 березня 2018 року (справа № 619/2019/17), від 11 та          17 квітня 2018 року (справи № 826/366/16 та № 815/6956/15 відповідно), від          22 серпня 2018 року (справа № 820/4673/16), від 17 жовтня 2018 року (справа № 826/17908/14) та інших.
		Суд апеляційної інстанції, закриваючи провадження у справі, дійшов помилкового висновку про те, що цей спір належить до компетенції адміністративних судів, та не перевірив законності й обґрунтованості рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги. 
		Відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.  
		Ураховуючи викладене та керуючись статтями 400, 402-404, 409, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
		ПОСТАНОВИЛА:
		Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Акціонерно-комерційний банк «Львів» задовольнити.
		Ухвалу Апеляційного суду Київської області від 2 листопада 2017 року скасувати, а справу направити для продовження розгляду до Київського апеляційного суду.
		Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
		 
		Суддя-доповідач  Н.П. Лященко     Судді:     С.В. Бакуліна       Л.М. Лобойко       В.В. Британчук       О.Б. Прокопенко      Д.А. Гудима       Л.І. Рогач       О.С. Золотніков       І.В. Саприкіна      О.Р. Кібенко       О.М. Ситнік        В.С. Князєв     В.Ю. Уркевич            О.Г. Яновська

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...