Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 461/5414/17 : Цивільні справи (до 01.01.2019); Позовне провадження; Спори про право власності та інші речові права.
Надіслано судом: 02.04.2019. Зареєстровано: 03.04.2019. Оприлюднено: 04.04.2019.
Дата набрання законної сили: 28.03.2019
Номер судового провадження: 22-ц/811/2477/18

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		Справа № 461/5414/17                        Головуючий у 1 інстанції: Лялюк Є.Д. 
		Провадження № 22-ц/811/2477/18                Доповідач в 2-й інстанції: Приколота Т. І. 
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 
		 
		28 березня 2019 року м.Львів
		 
		  Справа № 461/5414/17
		       Провадження № 22-ц/811/2477/18
		 
		Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
		 
		головуючого Приколоти Т.І.,
		суддів Мікуш Ю.Р., Савуляка Р.В.,
		секретар Іванова О.О.
		з участю: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4
		 
		розглянув апеляційні скаргиЛьвівської міської ради та Управління комунальної власності департаменту економічного розвитку Львівської міської ради 
		на рішення Галицького районного суду м. Львова, ухвалене у м. Львові 20 вересня 2018 року (суддя Лялюк Є.Д.) 
		у справі         
		за позовом Львівської міської ради до ОСОБА_5, з участю третіх осіб: Управління комунальної власності департаменту економічного розвитку Львівської міської ради, ОСОБА_6, про витребування майна з незаконного володіння та скасування рішення про державну реєстрацію права власності, -
		 
		                                        встановив:
		3 серпня 2017 року Львівська міська рада звернулась з позовом про витребування з незаконного володіння ОСОБА_5 об'єкту нерухомого майна нежитлового приміщення (підвалу) загальною площею 74,2 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна НОМЕР_1; зобов'язання повернути вказане майно за актом приймання-передачі територіальній громаді м. Львова в особі Львівської міської ради; скасування рішення про державну реєстрацію права власності на вказаний об'єкт нерухомого майна. В обґрунтування своїх вимог позивач посилається на те, що відповідно до листа архівного відділу Львівської міської ради від 20 липня 2017 року №4-110003-120 в архівному відділі Львівської міської ради відсутнє свідоцтво про прав власності від 9 листопада 1993 року, видане ОСОБА_6 З наведеного вбачається, що ОСОБА_6 набув право власності на спірний об'єкт на підставі неіснуючих документів. Тому він не став належним власником спірного нерухомого майна і не мав повноважень ним розпоряджатися, а також продавати його відповідачу. Зазначає, що будинок АДРЕСА_1 належить на праві комунальної власності територіальній громаді м. Львова в особі Львівської міської ради на підставі рішення Галицького (Ленінського) райвиконкому м. Львова від 14 квітня 1987 року. Вважає, що спірне майно вибуло з володіння власника поза його волею, що є підставою, відповідно до статей 387 і 388 ЦК України, є підставою для витребування майна у набувача. Просить задовольнити позов.
		Оскаржуваним рішенням відмовлено у задоволенні позову.
		 
		Рішення суду оскаржили Львівська міська рада та Управління комунальної власності департаменту економічного розвитку Львівської міської ради.
		 
		Львівська міська рада вважає рішення незаконним та необґрунтованим,  таким що порушує її законні права та інтереси, винесеним з порушенням норм матеріального права.Просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про задоволення позову.Вказує, що будинок АДРЕСА_1 належить на праві комунальної власності територіальній громаді м. Львова в особі Львівської міської ради на підставі рішення Галицького (Ленінського) райвиконкому м. Львова від 14 квітня 1987 року. Стверджує, що об'єкт нерухомого майна нежитлового приміщення (підвалу) загальною площею 74,2 кв.м, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна НОМЕР_1, вибуло з володіння власника поза його волею.
		 
		Управління комунальної власності департаменту економічного розвитку Львівської міської ради просить скасувати оскаржуване рішення суду та ухвалити нове рішення про задоволення позову. Вказує, що відповідно до ухвали Львівської міської ради №1608 від 12 липня 2012 року міська рада надала Інституту геофізики ім. С.І. Субботіна Національної Академії Наук України спірні нежитлові приміщення в оренду на підставі договору оренди від 7 вересня 2012 року. 
		 
		Заслухавши суддю-доповідача, учасників справи, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг; колегія суддів вважає, що апеляційні скарги належить відхилити.
		Відповідно до ч.1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
		На підставі ст.ст. 76-81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень належними, допустимими, достовірними та достатніми доказами, крім випадків, встановлених цим Кодексом. 
		Згідно зі ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданням цивільного судочинства.
		 
		Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовуються вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; а також питання щодо розподілу судових витрат, допуску рішення до негайного виконання, скасування заходів забезпечення позову.
		 
		Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з наступного.
		Встановлено, що 17 травня 2016 року до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно на підставі свідоцтва Львівської міської адміністрації номер: б/н від 9 листопада 1993 року внесено відомості про державну реєстрацію права приватної власності ОСОБА_6 на нежитлове приміщення (підвал площею 74,2 кв.м у будинку АДРЕСА_1).
		6 червня 2016 року право власності на зазначене нежитлове приміщення на підставі договору купівлі-продажу №5586 від 6 червня 2016 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Златова Н.А., набув відповідач ОСОБА_5
		З відомостей з Реєстру прав власності на нерухоме майно вбачається, що 14 березня 2006 року здійснено державну реєстрацію права комунальної власності на будинок АДРЕСА_1 загальною площею 800,4 кв.м за територіальною громадою м. Львова в особі Львівської міської ради.
		7 вересня 2012 року між Управлінням комунальної власності департаменту економічної політики Львівської міської ради (орендодавець) та Інститутом геофізики ім. С.І. Субботіна Національної Академії Наук України (орендар) укладено договір оренди №Г-8428-12, за яким передано у користування приміщення, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 74,2 кв.м.
		Відповідно до ч.2 ст. 12 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» записи, що містяться у державному реєстрі прав, повинні відповідати відомостям, що містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії. У разі їх невідповідності пріоритет мають відомості, що містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії.
		Відповідно до ч.5 цього Закону будь-які дії особи, спрямовані на набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, зареєстрованих у державному реєстрі прав, вчиняються на підставі відомостей, що містяться в цьому реєстрі. Відомості державного реєстру прав вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою, доки їх не скасовано у порядку, передбаченому цим Законом.
		Оскільки, відомості Державного реєстру речових прав щодо внесення запису про державну реєстрацію 17 травня 2016 року права приватної власності на спірне приміщення за ОСОБА_6 в порядку, визначеному Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», не скасовано, суд першої інстанції, зважаючи на вищенаведені норми Закону, прийшов до вірного висновку, що такі відомості вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою.
		З матеріалів справи вбачається відсутність правових підстав для висновків про те, що ОСОБА_6 набув право власності на підставі неіснуючих документів, оскільки, підстава набуття ним права власності відображена у відомостях Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, які є достовірними.
		Лист архівного відділу Львівської міської ради №4-110003-120 від 20 липня 2017 року, у якому зазначено, що в архівному відділі Львівської міської ради свідоцтва про право власності на спірний об'єкт від 9 листопада 1993 року не значиться, адресований юридичному департаменту Львівської міської ради на його запит, не є належним засобом доказування, що може спростувати встановлену Законом презумпцію достовірності відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
		Відповідно до абз.2 п.6 постанови Пленуму Верховного Суду України №14 від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
		Суд першої інстанції не погодився з доводами про те, що ОСОБА_6 не став належним власником спірного нерухомого майна, а тому і не мав повноважень ним розпоряджатися.
		Відповідно до ст. 658 ЦК України право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару.
		Відомості про ОСОБА_6 як власника спірного приміщення знаходяться у відомостях Державного реєстру прав, тому відсутні правові підстави стверджувати, що на момент продажу приміщення він не був його власником.
		Встановлено, що ОСОБА_5 набув право власності на спірне приміщення на підставі договору купівлі-продажу від 6 червня 2016 року, про що також містяться відомості у Державному реєстрі прав. Даний правочин ніким не оскаржено та є дійсним.
		Відповідно до ч.1 ст.13 Конституції України від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.
		Згідно із ч.ч.1 - 4 ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
		Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
		Згідно із п.5 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ №5 від 7 лютого 2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» вирішуючи питання про правомірність набуття права власності, суд має враховувати, що воно набувається на підставах, які не заборонені законом, зокрема на підставі правочинів. При цьому діє презумпція правомірності набуття права власності на певне майно, яка означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК).
		Встановлено, що відповідач є добросовісним набувачем спірного майна, який набув його на підставі правочину, а саме договору купівлі-продажу. Відсутні докази того, що відповідач ОСОБА_5 знав чи міг знати про будь-які обставини відсутності у продавця права продажу товару.
		Відповідно до ч.1 ст. 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
		Відповідно до п.21 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ №5 від 7 лютого 2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» у разі коли між особами відсутні договірні відносини або відносини, пов'язані із застосуванням наслідків недійсності правочину, спір про повернення майна власнику підлягає вирішенню за правилами статей 387, 388 ЦК України. Якщо власник вимагає повернення свого майна з володіння особи, яка незаконно ним заволоділа, така позовна вимога підлягає розгляду та вирішенню також за правилами статей 387, 388 ЦК України.
		З врахуванням встановленого, суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про порушення прав та інтересів позивача, оскільки майно, яке належало територіальній громаді м. Львова в особі Львівської міської ради на праві комунальної власності вибуло поза волею власника, що надає підстави для застосування положень ст. 388 ЦК України. 
		Львівська міська рада, як власник спірного об'єкта, не надала згоди на вибуття, яке відбулось поза волею власника, тому існує порушення права власності позивача, який діє в інтересах територіальної громади м. Львова в особі Львівської міської ради.
		Право власності на спірне майно виникло у ОСОБА_6 на підставі свідоцтва про право власності від 9 листопада 1993 року.
		Відповідно до п.6 ст. 38 Закон України «Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування» виконавчий комітет сільської, селищної, міської Ради народних депутатів веде облік нежилих приміщень на території Ради, має право продавати або здавати у користування на основі договору про оренду нежилі приміщення, що належать до комунальної власності.
		Будинок АДРЕСА_1 належав територіальній громаді м. Львова згідно рішення Галицького (Ленінського) райвиконкому м. Львова від 14 квітня 1987 року. Ведення обліку нежитлових приміщень, що знаходиться на території Ради, на час видачі свідоцтва про право власності від 9 листопада 1993 року належало до кола безпосередніх повноважень позивача як суб'єкта владних повноважень.
		Суд першої інстанції прийшов до вірного висновку, що позивач належно здійснюючи свої обов'язки в межах повноважень передбачених положенням ст. 38 Закону України «Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування» щодо обліку нежитлових приміщень, які знаходились на його території, - мав об'єктивну змогу дізнатись про наявність рішення про передачу спірного майна у приватну власність фізичній особі ще 9 листопада 1993 року, коли було видано вищевказане свідоцтво про право власності ОСОБА_6
		З цього часу у випадку незгоди із фактом набуття ОСОБА_6 права власності на спірне приміщення, у органу місцевого самоврядування була можливість вчиняти юридично значимі дії щодо захисту прав та інтересів територіальної громади м. Львова, в т.ч. звертатись до суду з вимогами про повернення цього майна територіальній громаді.
		Відповідно до ст. 71 ЦК УРСР загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки.
		Зважаючи на це, трьох річний строк позовної давності сплив 9 листопада 1996 року.
		Відповідно до ст. 75 ЦК УРСР вбачається обов'язкове застосування позовної давності, а саме, позовна давність застосовується судом, арбітражем або третейським судом незалежно від заяви сторін.
		Відповідно до ст. 76 ЦК УРСР перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. 
		Відповідно до ч.1 ст. 80 ЦК УРСР закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову є підставою для відмови в позові.
		Відповідно до п.6 «Прикінцевих та перехідних положень» ЦК України правила про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом.
		З наведеного вбачається, що строк позовної давності щодо пред'явлення Львівською міською радою вимоги про витребування спірного майна сплив ще до набрання чинності ЦК України, а саме 9 листопада 1996 року, тому розглядаючи даний спір суд першої інстанції вірно застосував положення ЦК УРСР про позовну давність.
		Відповідно до постанови Верховного Суду від 15 травня 2018 року початок перебігу строку позовної давності пов'язується не лише з моментом, коли особі, яка звертається за захистом свого права або інтересу, стало відомо про порушення свого права чи про особу, яка його порушила, а також моментом, коли така особа могла довідатись про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
		У постанові Верховного Суду від 13 червня 2018 року зазначено, що для визначення початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а і об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав. При цьому норма частини першої статті 261 ЦК України містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб'єктивних прав, відтак обов'язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача. Оскільки позивач, як юридична особа набуває та здійснює свої права і обов'язки через свої органи, то його обізнаність про порушення його прав або можливість такої обізнаності слід розглядати через призму обізнаності його органів та інших осіб, до повноважень яких належав контроль у відповідній сфері.
		У постанові Верховного Суду від 12 липня 2018 року зазначено, що якщо вдатись до порівняльного аналізу термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, то такий аналіз дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
		Позивач, як суб'єкт владних повноважень згідно Закону України «Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування» зобов'язаний був знати про стан майнових прав на об'єкти нерухомості, що знаходяться на території міста Львова. 
		З врахуванням встановленого, суд першої інстанції прийшов до вірного висновку, що позивач звернувся до суду після спливу позовної давності та не навів поважних причин цього пропуску, що є самостійною підставною для відмови у позові.
		З висновками суду першої інстанції належить погодитися, оскільки ним правильно визначено характер спірних правовідносин та встановлено дійсні обставини справи. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду.
		Підстави для скасування рішення суду відсутні.
		 
		Керуючись  ст. 367, п.1 ч.1 ст.374, ст.ст. 375, 381-384, 388-391 ЦПК України, суд,
		 
		п о с т а н о в и в:
		       
		Рішення Галицького районного суду м. Львова від 20 вересня 2018 року залишити без змін, апеляційні скарги Львівської міської ради та Управління комунальної власності департаменту економічного розвитку Львівської міської ради залишити без задоволення.
		 
		Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.
		 
		Касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня складення повного рішення безпосередньо до Верховного Суду.
		 
		Повний текст судового рішення складено 2 квітня 2019 року.
		 
		 
		 
		Головуючий 
		Судді

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...