Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 759/6708/16-ц : Цивільні справи (до 01.01.2019); Позовне провадження; Спори про недоговірні зобов`язання; Спори про відшкодування шкоди.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 28.04.2019. Забезпечено надання загального доступу: 02.05.2019.
Дата набрання законної сили: 10.04.2019
Номер судового провадження: 61-14108ск18

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Постанова
		Іменем України
		 
		10 квітня 2019 року
		місто Київ
		 
		справа № 759/6708/16-ц
		провадження № 61-14108св18
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
		головуючого - Стрільчука В. А.,
		суддів: Кузнєцова В. О., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), СтупакО.В., УсикаГ.І.,
		учасники справи:
		позивач - Національний медичний університет імені О.О.Богомольця,
		відповідач - ОСОБА_4,
		третя особа - Міністерство охорони здоров'я України,
		розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Національного медичного університету імені О.О.Богомольця на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 12 вересня 2016 року у складі судді Величко Т. О. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 02 листопада 2016 року у складі колегії суддів: Шебуєвої В. А., Оніщука М. І., Українець Л. Д.,
		ВСТАНОВИВ:
		І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
		Стислий виклад позиції позивача
		У квітні 2016 року Національний медичний університет імені О.О.Богомольця (далі - НМУ ім. Богомольця) звернувся до суду із позовом до ОСОБА_4, третя особа - Міністерство охорони здоров'я України, про відшкодування вартості навчання у сумі 148 803, 95 грн.
		Позовні вимоги обґрунтовувались тим, що наказом від 10 серпня 2009 року № 1318/л-1 відповідача зараховано на бюджетну форму навчання на перший курс факультету підготовки лікарів для Збройних Сил України за спеціальністю «лікувальна справа» НМУ ім. Богомольця, а з 01 вересня 2009 року з ним укладено угоду про підготовку та працевлаштування фахівців з вищою медичною освітою. Відповідно до цієї угоди відповідач зобов'язувався прибути після закінчення вищого навчального закладу до місця направлення та відпрацювати там не менше трьох років, а у разі відмови їхати за призначенням - відшкодувати відповідно до державного або місцевого бюджету вартість навчання в установленому порядку. Наказом від 22 червня 2015 року № 1848/л-1 відповідача відраховано у зв'язку із закінченням навчання та направлено до КЗ «Обласний територіальний центр екстреної медичної допомоги та медичних катастроф Департаменту охорони здоров'я Херсонської ОДА» для проходження інтернатури та подальшої роботи за державним замовленням, куди він не з'явився та жодних доказів про поважні причини неявки не надав. У зв'язку із ухиленням відповідача виконувати умови угоди щодо обов'язку відпрацювати не менше трьох років за місцем направлення, він має відшкодувати фактичні витрати на його навчання за державним замовленням, у тому числі виплачену стипендію.
		Стислий виклад заперечень відповідача
		Відповідач відзив на позов не подавав.
		Стислий виклад позиції третьої особи
		Третя особа Міністерство охорони здоров'я України надіслало на адресу суду пояснення, в яких просило проводити судове засідання за відсутності його представника.
		Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій
		Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 12 вересня 2016 року у задоволенні позову відмовлено.
		Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалось тим, що позивач надав до суду в обґрунтування вартості навчання розрахунок, затверджений першим проректором з науково-педагогічної роботи (дата відсутня), згідно з яким вартість навчання відповідача за рахунок державних коштів з 01 вересня 2009 року до 30 червня 2015 року становить 148 803, 95 грн. При цьому позивач не зазначив, із яких складових складається вартість навчання за кожний рік, первинні бухгалтерські документи, та накази, згідно з якими встановлено розмір та виплачено відповідачу стипендію та у який спосіб, а також докази про розмір таких витрат за кожний навчальний рік, докази про розмір державних коштів, виділених на кожний навчальний рік для кожного студента, який проходив навчання у НМУ ім. Богомольця, зокрема для відповідача. Згідно із заявленими позовними вимоги позивач зазначає, що до розміру вартості навчання входять окрім стипендії, фактичні витрати на навчання, при цьому не надає детальний розрахунок встановлених витрат, їх розмір та їх складові. Таким чином, на переконання суду, позов не доведений та задоволенню не підлягає, оскільки не ґрунтується на належних та допустимих доказах.
		Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 02 листопада 2016 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
		Ухвала апеляційного суду обґрунтовувалась тим, що позивач не надав суду першої інстанції належних та допустимих доказів на підтвердження розміру витрат на навчання ОСОБА_4, а також того, що він не з'явився за направленням до місця проходження інтернатури - до КЗ «Обласний територіальний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф» м. Херсона. Надавши оцінку поданим позивачем доказам, суд першої інстанції дійшов законного та обґрунтованого висновку про недоведеність законності та обґрунтованості позовних вимог до ОСОБА_4 про відшкодування вартості навчання.
		Разом з апеляційною скаргою представник НМУ ім. Богомольця надав розгорнутий розрахунок вартості навчання відповідача, копію журналу обліку направлень на роботу випускників за 2015 рік, копію листа Департаменту охорони здоров'я Херсонської обласної державної адміністрації від 28 вересня 2016 року та копію акта ревізії фінансово-господарської діяльності НМУ ім. Богомольця від 02 березня 2016 року № 04-21/1 за період з 01 жовтня 2012 року до 01 грудня 2015 року. 
		Такі документи не подавалися представником НМУ ім. Богомольця до суду першої інстанції та ним не досліджувалися. Представник НМУ ім. Богомольця не довів наявності підстав дослідження доказів, поданих до апеляційного суду, оскільки не навів поважних причин неподання їх суду першої інстанції.
		Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що відсутні підстави для прийняття згаданих документів та не може взяти до уваги посилання на них представника НМУ ім. Богомольця.
		ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
		Короткий зміст вимог касаційної скарги 
		У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, НМУ ім. Богомольця просив скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій, справу передати на новий розгляд.
		Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
		Касаційна скарга обґрунтовувалась тим, що суд першої інстанції порушив норми процесуального права, зокрема ті, що регламентують порядок відкриття провадження у справі, у зв'язку із чим виникає питання, на підставі яких саме документів взагалі розглядалася справа, адже оригінал позовної заяви та оригінал платіжного доручення про сплату судового збору знаходяться у НМУ ім. Богомольця. 
		Заявник зазначає, що первинні бухгалтерські документи та накази, із яких складається вартість навчання та інші документи судом першої інстанції не витребовувались, а тому надані до апеляційного суду.
		Також заявник зазначає, що у суді першої інстанції не проводилися судові засідання, а тому він подав докази до апеляційного суду.
		Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
		Відзив на касаційну скаргу не надходив.
		ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДАХ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ 
		Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 грудня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі, ухвалою від 22 червня 2017 року справу призначено до судового розгляду.
		Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
		Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
		Справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду у березні 2018 року.
		Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають до застосування правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
		Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), відповідно до яких рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
		Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив висновки, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.
		Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
		Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що наказом від 10 серпня 2009 року № 1318/л-1 ОСОБА_4 зарахований на бюджетну форму навчання на перший курс факультету підготовки лікарів для Збройних Сил України за спеціальністю «Лікувальна справа» НМУ ім. Богомольця та 01 вересня 2009 року із відповідачем укладено угоду на підготовку та працевлаштування фахівців з вищою медичною освітою. Відповідно до умов угоди відповідач зобов'язався прибути після закінчення вищого навчального закладу за місцем направлення та відпрацювати там не менше трьох років, а у разі відмови їхати за призначенням - відшкодувати до державного або місцевого бюджету вартість навчання в установленому порядку.
		Наказом НМУ ім. Богомольця від 22 червня 2015 року №1848/л-1 ОСОБА_4 відраховано у зв'язку із закінченням навчання.
		22 квітня 2016 року НМУ ім. Богомольця звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4, третя особа - Міністерство охорони здоров'я України, в якому зазначив, що відповідач після закінчення навчання був направлений до КЗ «Обласний територіальний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф» Департаменту охорони здоров'я Херсонської ОДА для проходження інтернатури та подальшої роботи за державним замовленням. Однак, він для проходження інтернатури за місцем направлення не прибув. З урахуванням викладеного НМУ ім. Богомольця просив стягнути з ОСОБА_4 відшкодування вартості навчання 94 966, 18 грн та 53 837, 77 грн сплаченої стипендії, а разом 148 803, 95 грн.
		Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі 
		Частиною першою статті 509 ЦК України визначено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
		Відповідно до частини першої стаття 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
		Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
		Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; відшкодування збитків та моральної шкоди.
		Відповідно до частини другої статті 52 Закону України «Про освіту» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) випускники вищих навчальних закладів, які здобули освіту за кошти державного або місцевого бюджетів, направляються на роботу і зобов'язані відпрацювати за направленням і в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
		Згідно з пунктом 5 Порядку працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров'я України від 25 грудня 1997 року № 367 (далі - Порядок № 367), керівники вищих закладів освіти після зарахування осіб на навчання за державним замовленням укладають з ними угоду за формою згідно з додатком 1.
		Пунктом 6 Порядку № 367 визначено, що випускники, які уклали угоду з вищим закладом освіти після зарахування на навчання, а також ті, що почали навчання до 1996 року за державним замовленням без укладення угоди, зобов'язані відпрацювати за місцем призначення не менше ніж три роки.
		Пунктом 14 Порядку № 367 визначено, що у разі неприбуття молодого фахівця за направленням або відмови без поважної причини приступити до роботи за призначенням, звільнення його з ініціативи адміністрації за порушення трудової дисципліни, звільнення за власним бажанням, звільнення із служби за контрактом військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу у зв'язку з набранням законної сили обвинувальним вироком суду або рішенням суду про притягнення до адміністративної відповідальності за вчинення адміністративного корупційного правопорушення, через службову невідповідність, у зв'язку з позбавленням військового звання в дисциплінарному порядку, за порушення дисципліни, систематичне невиконання умов контракту військовослужбовцем, особою рядового і начальницького складу протягом трьох років випускник зобов'язаний відшкодувати у встановленому порядку до державного бюджету вартість навчання та компенсувати замовникові всі витрати.
		Відповідно до статті 2 Указу Президента України від 23 січня 1996 року № 77/96 «Про заходи щодо реформування системи підготовки спеціалістів та працевлаштування випускників вищих навчальних закладів» особи, які навчаються за рахунок державних коштів, укладають з адміністрацією вищого навчального закладу угоду, за якою вони зобов'язуються після закінчення навчання та одержання відповідної кваліфікації відпрацювати в державному секторі народного господарства не менше ніж три роки. У разі відмови працювати в державному секторі народного господарства випускники відшкодовують в установленому порядку до державного бюджету повну вартість навчання.
		Вимоги позову ґрунтувались на тому, що ОСОБА_4 після закінчення навчання на бюджетній формі не з'явився за направленням до місця проходження інтернатури до КЗ «Обласний територіальний центр екстреної медичної допомоги та медичних катастроф Департаменту охорони здоров'я Херсонської ОДА» та не відпрацював там три роки.
		На підтвердження обґрунтованості вимог позивач надав копію наказу 
		від 10 серпня 2009 року № 1318/л-1 про зарахування ОСОБА_4 на бюджетну форму навчання, угоди на підготовку та працевлаштування фахівців з вищою медичною освітою, наказу від 22 червня 2015 року № 1848/л-1 про відрахування ОСОБА_4 у зв'язку із закінченням навчання, список працевлаштування персонально кожного випускника НМУ ім. О. О. Богомольця.
		Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не надав суду першої інстанції належних та допустимих доказів на підтвердження розміру витрат на навчання ОСОБА_4, а також того, що останній не з'явився за направленням до місця проходження інтернатури 
		у КЗ «Обласний територіальний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф» м. Херсона.
		У свою чергу, апеляційний суд зазначив, що надавши оцінку поданим доказам, суд першої інстанції дійшов законного та обґрунтованого висновку про недоведеність законності та обґрунтованості позовних вимог, з яким погоджується Верховний Суд.
		Щодо подання доказів до суду апеляційної інстанції
		Разом з апеляційною скаргою представник НМУ ім. Богомольця надав розгорнутий розрахунок вартості навчання відповідача, копію Журналу обліку направлень на роботу випускників за 2015 рік, копію листа Департаменту охорони здоров'я Херсонської обласної державної адміністрації від 28 вересня 2016 року та копію акта ревізії фінансово-господарської діяльності НМУ ім. Богомольця від 02 березня 2016 року № 04-21/1 за період з 01 жовтня 2012 року до 01 грудня 2015 року.
		Такі документи не подавалися представником НМУ ім. Богомольця до суду першої інстанції та не досліджувалися судом.
		Застосовуючи принцип диспозитивності, закріплений у статті 11 ЦПК України 2004 року, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Отже, саме позивач, як особа, яка на власний розсуд розпоряджається своїми процесуальними правами на звернення до суду за захистом порушеного права, визначає докази, якими підтверджуються доводи позову та спростовуються заперечення відповідача проти позову, доводиться їх достатність та переконливість.
		Одним з елементів верховенства права є дотримання прав людини, зокрема права сторони спору на представлення її позиції та права на справедливий судовий розгляд (пункти 41 і 60 доповіді «Верховенство права», схваленої Венеційською комісією на 86-му пленарному засіданні, м. Венеція, 
		25-26 березня 2011 року).
		Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
		Ідея справедливого судового розгляду передбачає здійснення судочинства на засадах рівності та змагальності сторін.
		Згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонами матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
		Тягар доведення обґрунтованості вимог пред'явленого позову за загальним правилом покладається на позивача; за таких умов доведення не може бути належним чином реалізоване шляхом виключно спростування позивачем обґрунтованості заперечень відповідача, оскільки це не звільняє позивача від виконання ним його процесуальних обов'язків.
		Відповідно до частини першої статті 5 ЦПК України 2004 року суд зобов'язаний здійснювати правосуддя на засадах рівності учасників цивільного процесу перед законом і судом незалежно від будь-яких ознак.
		Статтями 10, 60 ЦПК України 2004 року визначено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
		Відповідно до частин першої, другої статті 131 ЦПК України 2004 року сторони зобов'язані подати свої докази суду до або під час попереднього судового засідання у справі, а якщо попереднє судове засідання у справі не проводиться, - до початку розгляду справи по суті. Докази, подані з порушенням вимог, встановлених частиною першою цієї статті, не приймаються, якщо сторона не доведе, що докази подано несвоєчасно з поважних причин.
		Згідно з частиною другою статті 303 ЦПК України 2004 року апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами.
		Звертаючись до суду із позовом, НМУ ім. Богомольця самостійно на власний розсуд визначився із предметом доказування обґрунтованості своїх вимог та надав докази, які вважав за необхідне.
		Ухвалою Святошинського районного суду міста Києва від 16 травня 2016 року відкрито провадження у справі та призначено судове засідання на 30 червня 2016 року.
		Представник НМУ ім. Богомольця подав до суду письмові пояснення щодо позову, в яких просив суд проводити розгляд справи за його відсутності. Після цього представник НМУ ім. Богомольця брав участь у судових засіданнях, призначених на 30 червня 2016 року та 12 вересня 2016 року, а тому надуманими є твердження заявника про те, що у суді першої інстанції не проводилися судові засідання. Такі доводи спростовуються наявними у матеріалах справи журналами судових засідань.
		Не заслуговують на увагу доводи заявника про те, що суд першої інстанції не витребовував у нього будь-які докази, оскільки суд не має обов'язку спонукати позивача подати докази для доведення обґрунтованості його вимог та зазначати, які саме докази необхідно для цього подати, а лише оцінює подані сторонами докази, що відповідає загальним засадам цивільного судочинства.
		Верховним Судом не встановлено поважних причин неподання позивачем доказів до суду першої інстанції, які ним долучені до апеляційної скарги з метою спростування висновків суду першої інстанції, а тому апеляційний суд обґрунтовано не взяв їх до уваги.
		Рішення суду першої інстанції містить вичерпні висновки, що відповідають встановленим на підставі належних та допустимих доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи, та обґрунтування щодо доводів сторін по суті позову, що є складовою вимогою частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
		Верховний Суд не встановив порушень апеляційним судом норм процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення спору по суті, оскільки судами оцінено докази за їх внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
		Також під час перегляду справи не виявлено порушення апеляційним судом норм процесуального права чи неправильного застосування норм матеріального права, що є обов'язковою підставою для скасування рішення.
		Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року № 63566/00 «Проніна проти України (Pronina v. Ukraine)», § 23).
		Висновки за наслідком розгляду касаційної скарги
		Верховний Суд встановив, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають.
		Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.
		Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
		Частиною першою статті 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
		Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
		ПОСТАНОВИВ:
		Касаційну скаргу Національного медичного університету імені О.О.Богомольця залишити без задоволення.
		Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 12 вересня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 02 листопада 2016 року залишити без змін.
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		 
		Головуючий                                                                                                В. А. Стрільчук
		 
		 
		Судді                                                                                                            В. О. Кузнєцов
		 
		 
		                                                                                                                      С.О.Погрібний
		 
		 
		                                                                                                                      О.В.Ступак
		 
		 
		                                                                                                                      Г.І.Усик

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...