Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 520/8703/15-ц : Цивільні справи (до 01.01.2019); Позовне провадження; Інші справи позовного провадження.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 15.05.2019. Забезпечено надання загального доступу: 15.05.2019.
Дата набрання законної сили: 17.04.2019
Номер судового провадження: 61-15088ск18

<!DOCTYPE html PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//EN">
<html><head><title>Єдиний державний реєстр судових рішень</title>
<meta http-equiv="Content-Type" content="text/html; charset=utf-8">
<meta http-equiv="Content-Style-Type" content="text/css">
<style type="text/css"></style>
</head>
<body>
 
Постанова                                                  
Іменем України
17 квітня 2019 року
м. Київ
 
справа № 520/8703/15-ц
 
провадження № 61-15088св18
 
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
 
головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів: Білоконь О. В., Гулька Б. І., Синельникова Є. В., Хопти С. Ф. (суддя-доповідач),
 
учасники справи:
позивач – ОСОБА_6 ,
представник позивача - ОСОБА_2 ,
відповідач - ОСОБА_3 ,
особа, яка подала апеляційну скаргу,-  ОСОБА_4 ,
представник ОСОБА_4  - ОСОБА_5 ,
 
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу  ОСОБА_6 , подану представником - ОСОБА_2 , на постанову Апеляційного суду Одеської області                 від 23 січня 2018 року у складі колегії суддів: Сегеди С. М., Кононенко Н. А.,         Цюри Т. В.,
 
ВСТАНОВИВ:
 
1.    Описова частина
 
Короткий зміст позовних вимог
 
У червні 2015 року ОСОБА_6  звернулась до суду з позовом до  ОСОБА_3 про визнання договору дарування частини квартири недійсним.
Позов мотивовано тим, що у 2006 році ОСОБА_3 , який є її сином, запропонував їй матеріальну допомогу в обмін на належну їй на праві приватної власності 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 , яка у цілому складається з двох кімнат та підсобних приміщень, загальною площею 49,8 кв. м, у тому числі житловою площею                   28,5 кв. м, шляхом укладення з нею договору довічного утримання.
 
27 березня 2006 року відповідач ОСОБА_3 запропонував їй поїхати до приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Пачевої І. І. та укласти договір довічного утримання, згідно умов якого вона передасть йому в дар 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 , а він у свою чергу надасть їй можливість самостійно проживати                     у вказаній квартирі до кінця її життя, сплачувати усі комунальні послуги                        за квартиру, купувати їй їжу, ліки, необхідний одяг. Власником 1/2 частини указаної квартири ОСОБА_3 стане лише після її смерті. У той же день у приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Пачевої І. І. було укладено договір, який забрав відповідач.
 
До початку 2013 року ОСОБА_3 виконував взяті на себе зобов'язання за договором довічного утримання. Відповідач надавав їй усю необхідну матеріальну допомогу, вона залишилася проживати у вказаній квартирі, залишившись власником квартири, оскільки право власності на квартиру залишилося зареєстрованим за нею, також купував їй їжу, одяг та необхідні ліки.
 
На початку 2013 року ОСОБА_3 почав ухилятися від виконання взятих на себе зобов'язань, зокрема, від надання матеріальної допомоги для придбання їжі та необхідних речей, перестав надавати кошти для сплати комунальних послуг за квартиру, а на початку 2015 року вже не купував необхідні ліки.
 
Зазначала, що у квітні 2015 року ОСОБА_3 запропонував їй звільнити указану квартири, оскільки, з його слів, він вирішив її продати. На її заперечення відповідач повідомив їй, що вона свою частку квартири подарувала йому ще                 у 2006 році, а договору довічного утримання між ними укладено не було, на підтвердження чого відповідач ОСОБА_3 надав їй договір дарування квартири від 27 березня 2006 року, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Пачевою І. І. та витяг про державну реєстрацію права власності на квартиру  АДРЕСА_1 . З витягу їй стало відомо про те, що право власності на указану квартиру було зареєстровано за відповідачем тільки                         11 жовтня 2011 року, тобто більш ніж через п'ять років після укладення договору дарування.
 
Ураховуючи викладене,  ОСОБА_6 просила суд визнати договір дарування 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 , який було укладено 27 березня 2006 року між нею та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Пачевою І. І., недійсним.
 
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
 
Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 11 квітня 2016 року у складі судді Реви С. В. позов ОСОБА_6 задоволено. Визнано договір дарування 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 , яка у цілому складається з двох кімнат та підсобних приміщень, загальною площею 49,8 кв. м, у тому числі житловою площею 28,5 кв. м, який було укладено 27 березня 2006 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Пачевою І. І., недійсним. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
 
Рішення районного суду мотивовано тим, що після укладення договору дарування 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 від 27 березня 2006 року ОСОБА_6 продовжувала проживати у спірній квартирі, відповідач у вказаній квартирі не проживає, передача подарованої квартири фактично не відбулась. У силу свого похилого віку та за станом здоров'я ОСОБА_6 потребує стороннього догляду та матеріальної допомоги, іншого житла не має, відповідач має намір указану квартиру продати та виселити позивачку без надання іншого житла.
Зазначені обставини є необхідними умовами для визнання спірного договору дарування з підстав статті 229 ЦК України, як укладеного у результаті помилки, недійсним.
 
Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 13 червня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено, рішення Київського районного суду м. Одеси від 11 квітня2016 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким                     у задоволенні позовних вимог ОСОБА_6 до ОСОБА_3 про визнання договору дарування частини квартири недійсним відмовлено.
 
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 листопада 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_6 на рішення Апеляційного суду Одеської області від 13 червня 2016 року було скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
 
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
 
Останньою постановою Апеляційного суду Одеської області від 23 січня                              2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 11 квітня 2016 року скасовано та прийнято нову постанову, якою у задоволенні позову ОСОБА_6 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
 
Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_6 , суд апеляційної інстанції виходив з того, що зі змісту апеляційної скарги ОСОБА_4 та доданих до неї матеріалів встановлено, що 01 вересня 2013 року вона надала позику              ОСОБА_3 у розмірі 1 151 000 грн, що підтверджується відповідною розпискою. У зв'язку з тим, що ОСОБА_3 позику не повернув, 28 травня                   2015 року ОСОБА_4 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення вищевказаного боргу. Тобто, указані обставини свідчать про те, що ще за місяць до того, як позивач ОСОБА_6 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_3 про визнання договору дарування частини спірної квартири недійсним, ОСОБА_4 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення боргу у сумі 1 151 000 грн. Крім того, у якості забезпечення позову ОСОБА_4 , ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 05 червня                  2015 року було накладено арешт на спірну квартиру. Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 11 квітня 2016 року позовну заяву ОСОБА_4 залишено без розгляду. Разом з тим, у Київському районному суді м. Одеси розглядається аналогічна справа за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про стягнення боргу, провадження в якій відкрито ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 30 березня 2016 року. Таким чином, апеляційним судом встановлено, що рішенням Київського районного суду м. Одеси від 11 квітня 2016 року були порушені права ОСОБА_4 , оскільки за таких обставин відповідач ОСОБА_3 позбавляється права власності на частину спірної квартири, що у свою чергу робить неможливим або утруднює виконання судового рішення, у разі його ухвалення на користь ОСОБА_4 про стягнення на її користь з ОСОБА_3 суми боргу. Однак, не беручи до уваги те, що на час звернення ОСОБА_6 до суду з позовом до ОСОБА_3 про визнання договору дарування частини спірної квартири недійсним, у провадженні Київського районного суду м. Одеси вже перебувала справа за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про стягнення боргу, тому суд першої інстанції безпідставно не залучив до участі у вказаній справі ОСОБА_4 .
Крім того, районним судом не було враховано, що на час розгляду указаної справи, ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 05 червня 2015 року на спірну квартиру було накладено арешт за заявою ОСОБА_4 у справі за її позовом до ОСОБА_7 про стягнення боргу. При вирішенні указаного спору до участі у розгляді справи не було залучено ОСОБА_4 , оскільки остання має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо перебування у власності ОСОБА_3 спірної квартири, що створить можливість для неї отримати кошти на виконання рішенням суду про стягнення боргу на її користь, а недійсність договору дарування 1/2 частки цієї квартири призведе до зменшення частки майна боржника, на яку може бути звернуто стягнення.
 
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи
 
У касаційній скарзі, поданій у березні 2018 року до Верховного Суду,                          ОСОБА_6 в особі представника - ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову апеляційного суду та передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
 
Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувана постанова апеляційного суду є незаконною та необґрунтованою, судом неповно з'ясовано обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. Посилалась на те, що апеляційний суд дійшов передчасного висновку про те, що дослідження обставин у вказаній справі можливе лише після залучення ОСОБА_4 до участі у розгляді справі. Відмовляючи у задоволенні її позову з тих підстав, що рішенням суду першої інстанції порушуються права ОСОБА_4 , яка не залучена до участі у справі, а вирішити питання про залучення ОСОБА_4 до участі у справі на стадії апеляційного провадження процесуальним законом не передбачено, апеляційний суд не врахував положень статті 13, частини першої статті 292 ЦПК України, правильність вирішення справи судом першої інстанції з урахуванням обставин, на які посилається ОСОБА_4 , не перевірив. 
Крім того, при новому судовому розгляді апеляційної скарги ОСОБА_4 суд апеляційної інстанції обмежився лише припущенням того, що у разі задоволення її позову частка квартири відповідача ОСОБА_3 зменшиться, та у разі, якщо останній-борг не віддасть, ОСОБА_4 не зможе звернути стягнення на всю квартиру. Однак, у суду апеляційної інстанції не було ніякої інформації про те, яка вартість квартири, яка сума боргу, чи є у наявності рішення суду про стягнення з відповідача ОСОБА_3 суми боргу, чи повернутий борг, якщо він був. Таким чином, постанова суду апеляційної інстанції прийнята лише на припущеннях суду про можливе порушення прав ОСОБА_4 , у разі задоволення її позову. Апеляційний суд не вирішував права та обов'язки ОСОБА_4 стосовно оспорюваного договору, не досліджував обставин того, яке відношення остання мала до договору дарування квартири від 27 березня 2006 року, та до самої квартири у 2006 році. У разі задоволення її позову, правові наслідки судового рішення наступають з 27 березня 2006 року, а не з моменту укладення договору позики між ОСОБА_4 та відповідачем ОСОБА_3 
Також зазначала, що у матеріалах цивільної справи є всі необхідні докази наявності факту помилки з її сторони при укладенні нею договору дарування своєї частини квартири, що і було підставою для ухвалення судом першої інстанції рішення про визнання договору дарування частини спірної квартири недійсним.
 
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
 
Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 04 квітня 2018 року було відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано з Київського районного суду м. Одеси зазначену цивільну справу.
 
У вересні 2018 року справа надійшла до Верховного Суду.
 
Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10 квітня 2019 року справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_3 про визнання договору дарування частини квартири недійсним призначено до розгляду.
 
Відзив на касаційну скаргу учасники справи до суду не подали
 
Фактичні обставини справи, встановлені судами
 
Судом установлено, що ОСОБА_6 на праві приватної власності належить 1/2 частина квартири АДРЕСА_1 , яка у цілому складається з двох кімнат та підсобних приміщень, загальною площею 49,8 кв. м, у тому числі житловою площею 28,5 кв. м. Зазначена частина квартири належить позивачці ОСОБА_6 на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 13 червня 2002 року управлінням житлово-комунального господарства виконавчого комітету Одеської міської ради за № 19-16573. Інша 1/2 частина указаної квартири належить відповідачу ОСОБА_3 , який є рідним сином позивачки.
 
ОСОБА_6 є особою похилого віку, 1944 року народження, непрацездатна та знаходиться на пенсії, іншого житла не має, у спірній квартирі проживає сама, відповідач ОСОБА_3 у квартирі не проживає багато років, проживає зі своєю дружиною у приватному будинку АДРЕСА_2 , комунальні послуги за всю спірну квартиру сплачуються самою позивачкою                           ОСОБА_6 , що підтверджується квитанціями про сплату комунальних послуг. Крім того, ОСОБА_6 страждає хронічними захворюваннями, потребує догляду та сторонньої медичної допомоги, наміру дарувати свою частину квартири не мала.
 
Відповідно до договору дарування квартири АДРЕСА_1 , який було укладено 27 березня 2006 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_3 та посвідчено приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Пачевою І. І., позивачка ОСОБА_6 подарувала, а відповідач ОСОБА_3 прийняв у дар 1/2 частину указаної квартири.
 
У встановленому законом порядку право власності на подаровану частину квартири було зареєстровано за відповідачем ОСОБА_3 у комунальному підприємстві «Одеське МБТІ та РОН», тільки 11 жовтня 2011 року, тобто більш ніж через п'ять років після укладення спірного договору дарування.
 
04 вересня 2015 року між ОСОБА_8 та ОСОБА_3 було укладено попередній договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Гашовою В. В. У забезпечення своїх зобов'язань за цим договором ОСОБА_8 передано ОСОБА_3 до підписання договору 10 000 доларів США, що за курсу Національного банку України на момент передачі грошей становить 230 тис. грн, що підтверджується вище зазначеним попереднім договором. Крім того, встановлено, що громадянин ОСОБА_8 та ОСОБА_3 домовились між собою 25 вересня                 2015 року у нотаріальній конторі приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Гашової В. В. укласти договір купівлі-продажу указаної квартири з ціною продажу квартири у розмірі 608 250 грн 56 коп., 230 тис. грн з яких продавець квартири - відповідач ОСОБА_3 отримав 04 вересня                 2015 року до підписання попереднього договору купівлі-продажу спірної квартири. Станом на 27 серпня 2015 року вищезазначена квартира не перебуває під арештом та в іпотеці, оскільки у Єдиному державному реєстрі речових прав на нерухоме майно не має будь-яких відомостей про указане. До 20 вересня           2015 року квартира АДРЕСА_1 повинна бути звільнена відповідачем та передана ОСОБА_9
 
2.    Мотивувальна частина
 
Позиція Верховного Суду
 
Касаційна скарга  ОСОБА_6 , подана представником - ОСОБА_2 , підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
 
Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
 
Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
 
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
 
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
 
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
 
Зазначеним вимогам закону постанова апеляційного суду не відповідає.
 
Частиною першою статті 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
 
Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
 
Згідно з частинами першою, третьою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
 
Відповідно до частини першої статті 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, установлених законом.
 
Пунктом 19 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними» від 06 листопада                      2009 року № 9 роз'яснено, що правочин, учинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент учинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Помилка, допущена внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін, не є підставою для визнання правочину недійсним.
 
Правочини, вчинені внаслідок помилки належать до категорії правочинів, в яких внутрішня воля співпадає з волевиявленням та дійсно спрямована на досягнення мети правочину, але формування такої волі відбулося під впливом обставин, які спотворили справжню волю особи. Помилка - це неправильне сприйняття особою фактичних обставин, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна було б вважати, що правочин не був би вчинений. Для визнання правочину недійсним як укладеного під впливом помилки необхідно, щоб помилка мала істотне значення. Під помилкою, що має істотне значення, розуміється помилка щодо, зокрема, природи правочину, прав та обов'язків сторін.
 
Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
 
Виходячи зі змісту статей 203, 717 ЦК України, договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не тільки про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови.
 
Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.
 
Ураховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.
 
Отже, наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз'яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.
 
Лише у разі встановлення цих обставин норми частини першої статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.
 
Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції дійшов правильного та обґрунтованого висновку про те, що позивачка ОСОБА_6 помилялася у природі укладення договору дарування 1/2 частини квартири  АДРЕСА_1 на користь свого сина, вважаючи, що укладає договір довічного утримання, у зв'язку з чим суд визнав вищевказаний договір дарування недійсним, зазначивши при цьому, що указаний факт не оспорюється відповідачем.
 
Також суд першої інстанції визнав доведеними посилання ОСОБА_6 на те, що, будучи особою похилого віку, яка за станом здоров'я потребує стороннього догляду та матеріальної допомоги, тому, укладаючи спірний договір, помилялася щодо правової природи правочину, прав та обов'язків, які виникнуть після його укладення між сторонами. Суд правильно застосував до спірних правовідносин частину першу статті 229 ЦК України, яка передбачає правові наслідки правочину, який вчинено під впливом помилки.
 
Суд апеляційної інстанції не звернув увагу на те, що  ОСОБА_6 є особою похилого віку, яка за станом здоров'я потребує стороннього догляду та матеріальної допомоги, укладаючи договір дарування квартири зі своїм сином ОСОБА_3 , помилилась щодо правової природи правочину, прав та обов'язків, які виникнуть після його укладення між сторонами. Крім того, відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_6 , у суду апеляційноїінстанції не було інформації про те, чи ухвалено рішення суду про стягнення з відповідача   ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 суми боргу за договором позики, чи повернутий борг, якщо він був. Таким чином, постанова суду апеляційної інстанції прийнята лише на припущеннях суду про можливе порушення прав   ОСОБА_4 , у разі задоволення її позову.
 
Отже, суд першої інстанції встановив всі обставини справи, додержуючись норм матеріального та процесуального права, зробив законний і обґрунтований висновок по суті спору під час ухвалення рішення у справі, належним чином давши оцінку наданим сторонами доказам, які є належними та достатніми для вирішення зазначеного спору.
 
Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
 
Керуючись статтями 400, 402, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
 
ПОСТАНОВИВ:
 
Касаційнускаргу ОСОБА_6 , подану представником - ОСОБА_2 , задовольнити частково.
 
Постанову Апеляційного суду Одеської області від 23 січня 2018 року скасувати, рішення Київського районного суду м. Одеси від 11 квітня 2016 року залишити в силі.
 
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
 
 
Головуючий                                                                                                Д. Д. Луспеник
 
Судді:                                                                                                           О. В. Білоконь
 
                                                                                                                        Б. І. Гулько
 
Є. В. Синельников
 
С. Ф. Хопта 
</body></html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...