Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 640/3037/19 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи, що виникають з відносин публічної служби, зокрема справи щодо; прийняття громадян на публічну службу, з них.
Надіслано для оприлюднення: 16.05.2019. Зареєстровано: 16.05.2019. Забезпечено надання загального доступу: 17.05.2019.
Дата набрання законної сили: 13.06.2019
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м.  Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я
		І М Е Н Е М   У К Р А Ї Н И
		м. Київ
		13 травня 2019 року                      № 640/3037/19
		 
		Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Патратій О.В., розглянувши в спрощеному позовному провадженні без повідомлення учасників справи  адміністративну справу
		за позовом    ОСОБА_1 
		до                  Громадської ради доброчесності
		третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні відповідача  Вища кваліфікаційна комісія суддів України
		про                визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		Позивач - ОСОБА_1 звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Громадської ради доброчесності (далі - Відповідач), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні відповідача - Вища кваліфікаційна комісія суддів України, в якому просить суд:
		- визнати протиправним та скасувати Висновок про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики, який затверджено Громадською радою доброчесності 21 січня 2019 року; 
		- визнати протиправним та скасувати Рішення Громадської ради доброчесності, оформлене у вигляді Протоколу засідання Громадської ради доброчесності від 21.01.2019 року, в частині затвердження Висновку про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 і критеріям доброчесності та професійної етики; 
		- зобов`язати Громадську раду доброчесності вилучити Висновок про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики, затвердженого Громадської радою доброчесності 21.01.2019 року, шляхом відкликання цього Висновку про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики, затвердженого Громадської радою доброчесності 21.01.2019 року, з Вищої кваліфікаційної комісії суддів України та знищення з електронних ресурсів (сайту) Громадської ради доброчесності.
		В обґрунтування позовних вимог позивач послалась на те, що оскаржуваний висновок та рішення Громадської ради доброчесності оформлене у формі висновку про невідповідність кандидата займаній посаді є незаконними та такими, що прийняті із порушенням чинного законодавства, без наявності відповідних підстав, є необґрунтованими і невмотивованими, що призвело до порушення прав та інтересів позивача в частині встановлення його відповідності як кандидата на посаду судді Верховного Суду критеріям доброчесності та професійної етики, а тому підлягають скасуванню.
		Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 25.02.2019р. відкрито спрощене позовне провадженні без повідомлення (виклику) учасників справи та запропоновано відповідачу у 15 денний строк з дня отримання ухвали надати суду відзив на позовну заяву та всі докази на підтвердження, які наявні у відповідача.
		Також вказаною ухвалою витребувано у відповідача належним чином засвідчену копію Висновку про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики, який затверджено Громадською радою доброчесності 21 січня 2019 року, та належним чином засвідчені копії всіх документів, на підставі яких прийнято Висновок про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики, який затверджено Громадською радою доброчесності 21 січня 2019 року.
		Однак відповідач у визначений судом строк відзив на позовну заяву та витребувані матеріали не надав, заява про визнання позову також суду не надходила, що не перешкоджає розгляду справи по суті.
		Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 25.02.2019 року      залучено в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні відповідача Вищу кваліфікаційну комісію суддів України. 
		03.05.2019 року від Вищої кваліфікаційної комісії суддів України надійшли письмові пояснення на позовну заяву, в яких остання проти задоволення позову заперечила з підстав правомірності оскаржуваного рішення, зазначивши, що ВККС надавалась оцінка оспорюваному рішенню разом з усіма матеріалами досьє ОСОБА_1 .
		Представником позивача  05.04.2019р. та 10.04.2019р. було подано клопотання про розгляд справи в найкоротші строки, яке обґрунтоване тим, що  оскаржуваний висновок може негативно вплинути на результати  кваліфікаційного оцінювання позивача. 
		Згідно інформації отриманої за допомогою відстеження поштового відправлення «Укрпошта», судова кореспонденція не вручена відповідачу із відміткою "відправлення не вручене під час доставки: інша причина". 
		Згідно ч. 11 ст. 126 КАС України у разі повернення поштового відправлення із повісткою, яка не вручена адресату з незалежних від суду причин, вважається, що така повістка вручена належним чином.
		При цьому, судом враховується, що ухвала про відкриття провадження у справі  розміщена в Єдиному державної реєстрі судових рішень, до якого всі зацікавлені особи мають вільний та безкоштовний доступ.
		Станом на час розгляду справи до суду будь-які відомості про зміну місцезнаходження відповідача та третьої особи не надходили.
		Так, частиною 4 статті 159 КАС України визначено, що подання заяв по суті справи є правом учасників справи.
		Водночас, неподання суб`єктом владних повноважень відзиву на позов без поважних причин може бути кваліфіковано судом як визнання позову.
		Відповідно до частини 6 статті 162 КАС України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.
		З огляду на те, що відповідачем  у встановлений судом строк (з урахуванням часу на пересилання поштової кореспонденції) не надано суду відзив на позов та не повідомлено  суд про причини за яких такий відзив не може бути подано, суд кваліфікує неподання відповідачем відзиву на позов, як визнання позову у повному обсязі.
		Розглянувши матеріали справи, дослідивши та оцінивши докази, які мають значення для справи, суд встановив наступне.
		Як вбачається з матеріалів справи, Рішенням Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (далі - ВККСУ) від 02.08.2018р. оголошено конкурс на зайняття 78      вакантних посад суддів касаційних судів у складі Верховного Суду, зокрема на 16      посад у Касаційному господарському суді у складі Верховного Суду. 
		У межах цього оголошеного конкурсу ОСОБА_1 . 11.09.2018р. було подано до ВККСУ заяву про участь у доборі кандидатів на посаду судді Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.
		Рішенням ВККСУ від 08.10.2018р. №      90/вс-18 ОСОБА_1 допущено до участі у конкурсі на посаду судді Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду; рішенням ВККСУ від 18.10.2018      р. №      231/зп-18 щодо Позивача призначено кваліфікаційне оцінювання для участі у зазначеному конкурсі. 
		За результатами першого етапу проходження кваліфікаційного оцінювання ОСОБА_1 отримала: за анонімне письмове тестування - 88,5      балів; за практичне завдання - 89      балів. Загальний результат іспиту Позивача склав 177,5      балів, за яким Позивач тим самим посіла шосте місце в рейтингу кандидатів. 
		Рішенням ВККСУ від 30.11.2018р. №      290/зп- 18 було призначено тестування особистих морально-психологічних якостей і загальних здібностей, зокрема ОСОБА_1 , під час кваліфікаційного оцінювання на посаду судді Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, за наслідками проходження якого Позивачем складено висновок та визначено рівень показників критеріїв особистої та соціальної компетенції, професійної етики та доброчесності.
		Надалі ОСОБА_1 було допущено ВККСУ до наступного етапу кваліфікаційного оцінювання, а саме: до дослідження її досьє та проведення співбесіди у межах процедури конкурсу до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.
		21.01.2019р. Громадською радою доброчесності (далі - ГРД, Відповідач) стосовно ОСОБА_1 як кандидата на посаду судді Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду затверджено Висновок про її невідповідність критеріям доброчесності та професійної етики (далі - Висновок ГРД від 21.01.2019р.).
		29.01.2019р. ОСОБА_1 надано ВККСУ пояснення в письмовій формі щодо зазначеного Висновку 21.01.2019р.
		За результатами проведеної з ОСОБА_1 01.02.2019р. співбесіди рішенням ВККСУ від 01.02.2019р. №      154/вс-19 ОСОБА_1 визнано такою, що не підтвердила здатність здійснювати правосуддя у Касаційному господарському суді у складі Верховного Суду за критеріями професійної етики та доброчесності. 
		При цьому, як вбачається з аналізу змісту оскаржуваного Висновку ГРД від 21.01.2019р. та змісту вказаного рішення ВККСУ від 01.02.2019р., вони ґрунтуються на однакових (одних і тих самих) обставинах, виявлених саме ГРД (Відповідачем) та вперше викладених ним саме у Висновку від 21.01.2019р. Відтак, оскаржуваний Висновок ГРД від 21.01.2019р. фактично слугував вагомою підставою для прийняття ВККСУ 01.02.2019р. згаданого рішення №      154/вс-19, яким ОСОБА_1 визнано такою, що не підтвердила здатність здійснювати правосуддя у Верховному Суді, оскільки інших обставин, крім встановлених у Висновку ГРД, в рішенні ВККСУ не наведено. 
		Позивач вважає зазначений Висновок ГРД від 21.01.2019р. протиправними, а тому звернулася до суду з даним позовом.
		Вирішуючи питання щодо прийнятності обраного Позивачем способу захисту її прав і законних інтересів шляхом звернення до адміністративного суду з позовом до ГРД, суд виходить з такого.
		30.09.2016      р. набрав чинності Закон України «Про судоустрій і статус суддів», частиною другою статті      17 якого найвищим судом у системі судоустрою визначено Верховний Суд. 
		За змістом розділу      XII «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону Верховний Суд створюється як новий орган, до якого судді призначаються на конкурсній основі. На посаду судді Верховного Суду за спеціальною процедурою може бути призначена особа, яка відповідає встановленим законом вимогам та яка за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердила здатність здійснювати правосуддя у Верховному Суді (частина друга статті      81 названого Закону).
		Відповідно до положень частин першої, другої статті      83, частини першої статті      88 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Вища кваліфікаційна комісія суддів України проводить кваліфікаційне оцінювання за визначеними законом критеріями, якими є: компетентність (професійна, особиста, соціальна тощо); професійна етика; доброчесність; за результатами такого оцінювання ухвалює мотивоване рішення про підтвердження або непідтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді.
		Відповідно до частини другої статті      19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		Права і свободи людини і громадянина захищаються судом (частина перша статті      55 Конституції України).
		Надаючи тлумачення наведеній конституційній нормі, Конституційний Суд України в рішенні від 25.12.1997      р. №      9-зп у справі за зверненнями жителів міста Жовті Води) зазначив, частину першу статті      55 Конституції України треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке згідно зі статтею      64 Конституції України не може бути обмежене.
		За приписами статей      6, 7 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАСУ) суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, який застосовує з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини; суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України; суд застосовує також й інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України.
		Розкриваючи зміст верховенства права і звертаючись до практики Європейського суду з прав людини (стаття      17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»), Верховний Суд у постанові від 28.08.2018      р. у справі №      820/3789/17 зазначив, що принцип верховенства права сформувався як інструмент протидії свавіллю держави, що виявляється в діях її органів як у цілому, так і окремих із них. Верховенство права - це розуміння того, що верховна влада, держава та її посадові особи мають обмежуватися законом. Обмеження дискреційної влади як складова верховенства права і правової держави вимагає, насамперед, щоб діяльність як держави загалом, так і її органів підпорядковувалася утвердженню і забезпеченню прав і свобод людини. Як зазначив Європейський суд з прав людини у рішенні від 06.09.1978      р. у справі «Класс та інші проти Німеччини», «із принципу верховенства права випливає, зокрема, що втручання органів виконавчої влади у права людини має підлягати ефективному нагляду, який, як правило, повинна забезпечувати судова влада. Щонайменше це має бути судовий нагляд, який найкращим чином забезпечує гарантії незалежності, безсторонності та належної правової процедури». Засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом. Так, при розгляді справи було б неприйнятно враховувати право на ефективний засіб захисту, а саме запобігання порушенню або припиненню порушення з боку суб`єкта владних повноважень, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права без його практичного застосування.
		Аналогічні позиції наведено в рішеннях Європейського суду з прав людини у справах «Вінтман проти України» (заява №      28403/05), «Гурепка проти України» (заява №      61406/00), «Кудла проти Польщі» (заява №      30210/96).
		Відповідно до статті      13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
		Наведена стаття Конвенції гарантує на національному рівні доступність засобу юридичного захисту, здатного забезпечити втілення в життя змісту конвенційних прав і свобод, незалежно від того, в якій формі вони закріплені в національному правовому порядку (пункт      108 рішення Європейського суду з прав людини від 13.03.2014      р. у справі «Зінченко проти України», заява №      63763/11).
		Спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, що виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося б примусове виконання рішення (постанова Верховного Суду України від 31.05.2016      р. у справі №      826/11379/14).
		У Висновку Ради Європи щодо Регламенту Громадської ради доброчесності з посиланням на позиції Консультативної ради європейських суддів (далі - КРЄС) наголошено, що усі процедури індивідуального оцінювання мають надавати суддям змогу висловлювати свою думку стосовно власної діяльності і стосовно оцінки своєї діяльності. Будь- яка процедура має надавати їм можливість оскаржити результати оцінювання в незалежних органах або в суді. Суддя, роботу якого оцінюють, повинен мати змогу брати участь в оцінюванні, наприклад, коментуючи проект висновку оцінювання або надаючи пояснення в процесі оцінювання. Більше того, суддя, роботу якого оцінюють, повинен мати ефективні правові засоби оскарження незадовільних результатів оцінювання, особливо, якщо це впливає на «громадянські права» судді в розумінні статті      6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Чим вагоміші наслідки оцінювання для судді, тим важливіші є відповідні права на ефективний перегляд результатів оцінювання.
		З огляду на наведене, для Позивача подання цього позову є єдиним можливим способом захисту порушених з боку ГРД прав, а тому відмова в прийнятті та розгляді по суті заявлених нею вимог, на переконання суду, означатиме порушення права на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, що, в свою чергу, є порушенням вимог як національного законодавства (Конституції України), так і приписів Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, рішень і практики Європейського суду з прав людини.
		За пунктом      1 частини першої статті      19 КАСУ юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, у спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
		Відповідачем в адміністративній справі є суб`єкт владних повноважень, якщо інше не встановлено КАСУ (частина третя статті      46 КАСУ).
		За визначенням пункту      7 частини першої статті      4 КАСУ суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
		Згідно з роз`ясненням пункту      3 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20.05.2013р. №      8 «Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів» (з подальшими змінами) суди повинні звертати увагу на те, що спір набуває ознак публічно-правового за умов не лише наявності серед суб`єктів спору публічного органу чи посадової особи, а й здійснення ним (ними) у цих відносинах владних управлінських функцій. Для цілей і завдань адміністративного судочинства владну управлінську функцію необхідно розуміти як діяльність усіх суб`єктів владних повноважень з виконання покладених на них Конституцією чи законами України завдань.
		Отже, визначальною ознакою суб`єкта владних повноважень є виконання ним владних управлінських функцій. При цьому за законом надання правового захисту у порядку адміністративного судочинства правам, свободам, інтересам, що порушені суб`єктом владних повноважень, не пов`язується з обов`язковим віднесенням такого суб`єкта до системи органів державної влади або місцевого самоврядування, а так само не ставиться у залежність від наявності або відсутності у такого суб`єкта владних повноважень статусу юридичної особи. 
		Правовий статус, повноваження та завдання ГРД визначено статтею      87 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», відповідно до частини першої якої ГРД утворюється з метою сприяння ВККСУ у встановленні відповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності для цілей кваліфікаційного оцінювання.
		Як зазначалося, ВККСУ ухвалює мотивоване рішення про підтвердження або непідтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді. При цьому якщо ГРД у своєму висновку встановила, що суддя (кандидат на посаду судді) не відповідає критеріям професійної етики та доброчесності, то ВККСУ може ухвалити рішення про підтвердження здатності такого судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді лише у разі, якщо таке рішення підтримане не менше ніж одинадцятьма її членами.
		Відповідно до частини першої статті      85 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» кваліфікаційне оцінювання включає такі етапи: 1)      складення іспиту; 2)      дослідження досьє та проведення співбесіди. При цьому пункт      16 частини четвертої цієї статті Закону передбачає, що суддівське досьє, серед іншого, має містити висновок ГРД (у разі його наявності).
		Оскаржуваний Висновок ГРД, на переконання суду, має всі ознаки правового акту індивідуальної дії, оскільки: 
		по-перше, є самостійним юридичним фактом, на підставі якого виникають відповідні правовідносини між ОСОБА_1 (Позивач) і ГРД (Відповідач), ГРД та ВККСУ, а також, як наслідок, між ОСОБА_1 та ВККСУ; 
		по-друге, він врегульовує відносини щодо конкретного кола осіб, зокрема, щодо ОСОБА_1 , та розрахований на одноразове застосування; 
		по-третє, Висновок є обов`язковим для розгляду ВККСУ, яка, в свою чергу, забезпечує формування і ведення суддівського досьє, складовою якого є Висновок ГРД; 
		по-четверте, спірний Висновок безпосередньо впливає на права та законні інтереси ОСОБА_1 , створюючи правовідносини, в яких отримати рішення про підтвердження нею здатності здійснювати правосуддя у Касаційному господарському суді у складі Верховного Суду вона могла б тільки якщо таке рішення буде підтримане не менше ніж одинадцятьма членами ВККСУ, тобто кваліфікованою більшістю ВККСУ, в той час як рішення щодо інших кандидатів, які не отримали негативного висновку ГРД, ухвалюються простою більшістю голосів складу ВККСУ; 
		по-п`яте, Висновок ГРД про невідповідність ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики безпосередньо впливає як на права і законні інтереси Позивача щодо здатності здійснювати правосуддя у Касаційному господарському суді у складі Верховного Суду, так і безпосередньо впливає на її подальшу професійну суддівську кар`єру, оскільки знаходиться в матеріалах її досьє як кандидата на посаду судді у Касаційному господарському суді у складі Верховного Суду та в матеріалах суддівського досьє, а також розміщений на сайті ГРД для вільного доступу усіх без виключення суб`єктів.
		У зв`язку з наведеним та передбаченою законом можливістю видання ГРД актів індивідуальної дії, процес надання Відповідачем для ВККСУ висновку про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності містить усі ознаки владної управлінської діяльності на основі закону.
		З огляду на викладене можна зробити висновок про те, що Законом України «Про судоустрій і статус суддів» на ГРД (Відповідача) покладено функцію щодо участі у проведенні кваліфікаційного оцінювання з метою визначення здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді за визначеними законом критеріями. Тож Відповідач тим самим фактично приймає участь у формуванні суддівського корпусу, впливає на суддівську кар`єру та наділений з цією метою відповідними владними повноваженнями, а тому є іншим суб`єктом при здійсненні владних управлінських функцій на підставі законодавства і, як наслідок, є суб`єктом владних повноважень у розумінні пункту      7 частини першої статті      4 КАСУ.
		У зв`язку з цим, враховуючи, що у правовідносинах із ОСОБА_1 (Позивачем) ГРД виступає як суб`єкт владних повноважень, тому прийнятий нею Висновок як акт індивідуальної дії з правовими наслідками для Позивача, що з нього витікають у питаннях суддівської кар`єри останньої, має відповідати критеріям, визначеними частиною другою статті      2 КАСУ, а саме: у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1)      на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2)      з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3)      обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4)      безсторонньо (неупереджено); 5)      добросовісно; 6)      розсудливо; 7)      з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8)      пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9)      з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10)      своєчасно, тобто протягом розумного строку. 
		Тому суд у межах розгляду справи має перевірити оскаржуваний Висновок ГРД від 21.01.2019      р. на відповідність його критеріям, визначеним частиною другою статті      2 КАСУ.
		З огляду на наведене і враховуючи, що складання та надання Висновку ГРД про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям доброчесності та професійної етики, який за своєю суттю є актом індивідуальної дії, відтак фактично є здійсненням ГРД на підставі Закону України «Про судоустрій і статус суддів» владних управлінських функцій та стосується проходження, зокрема, Позивачем публічної служби, а також беручи до уваги, що оскаржуваний Висновок ГРД від 21.01.2019      р. прямо зачіпає права та законні інтереси ОСОБА_1 (Позивач), тому суд приходить до висновку, що цей спір є публічно-правовим та підлягає розгляду за правилами КАСУ, й у такому адміністративному спорі ГРД є належним відповідачем за наведеними вище ознаками.
		Стосовно суті позовних вимог, суд, оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, вирішуючи справу, виходить з такого.
		Повноваження ГРД визначені у частині шостій статті      87 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Так, ГРД: 1)      збирає, перевіряє та аналізує інформацію щодо судді (кандидата на посаду судді); 2)      надає ВККСУ інформацію щодо судді (кандидата на посаду судді); 3)      надає, за наявності відповідних підстав, ВККСУ висновок про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності, який додається до досьє кандидата на посаду судді або до суддівського досьє; 4)      делегує уповноваженого представника для участі у засіданні ВККСУ щодо кваліфікаційного оцінювання судді (кандидата на посаду судді).
		Завданням ГРД як інструменту громадськості, встановленому Законом України «Про судоустрій і статус суддів», є утвердження доброчесності та високих стандартів професійної етики у суддівському корпусі; з цією метою ГРД сприяє ВККСУ у встановленні відповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності для цілей кваліфікаційного оцінювання шляхом надання інформації про них або висновків про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) цим критеріям (стаття      2 Регламенту ГРД, схваленому рішенням ГРД від 23.11.2016      р. №      1/2016 (з подальшими змінами), далі - Регламент ГРД).
		Вимоги щодо висновку ГРД про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності визначені статтею      19 названого Регламенту ГРД, положеннями якої передбачено, що за результатами аналізу та перевірки інформації щодо судді (кандидата на посаду судді) ГРД колегією приймає вмотивований висновок про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності, якщо визнає: 1)      достовірною інформацію, яка є достатньою для такого висновку; або 2)      наявність обґрунтованого сумніву щодо відповідності судді (кандидата на посаду судді) критерію доброчесності чи професійної етики, що може негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади. Негативна репутація судді або кандидата на посаду судді, недобросовісність можуть згадуватися у висновку, якщо твердження про це обґрунтовується відповідними обставинами. У висновку наводяться посилання на джерела інформації, а в разі необхідності самі джерела додаються до висновку. 
		Про необхідність надання саме вмотивованого/обґрунтованого висновку йдеться також у Висновку Ради Європи щодо Регламенту Громадської ради доброчесності, де зазначено, що всі рішення судової ради про призначення, просування по службі, оцінку, дисциплінарну відповідальність та будь-які інші рішення, що стосуються кар`єри суддів, повинні бути обґрунтованими. 
		Водночас суд звертає увагу, що поняття «доброчесність» чинним законодавством України не визначене, а тому є оціночним поняттям, на чому зауважено також і у згаданому Висновку Ради Європи щодо Регламенту Громадської ради доброчесності, а також у Звіті Ради Європи та Асоціації правників України про результати моніторингу діяльності Громадської ради доброчесності в контексті стандартів і рекомендацій Ради Європи.
		Норма права є передбачуваною, якщо вона сформульована з достатньою чіткістю, що дає змогу кожній особі, у разі потреби, за допомогою відповідної консультації регулювати свою поведінку (пункт      49 рішення Європейського суду з прав людини від 02.11.2006р. у справі «Волохи проти України», заява №      23543/02).
		Як вбачається з наведених й інших норм Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та Регламенту ГРД, обсяг оцінювання, що здійснюється ГРД, обмежується питаннями професійної етики та доброчесності суддів (кандидатів на посаду судді). 
		Обов`язок суддів дотримуватися правил суддівської етики, подавати декларацію доброчесності судді, декларацію родинних зв`язків, дотримуватися антикорупційного законодавства прямо встановлені законом (частина сьома статті      56 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
		Згідно з пунктом      9 глави      2 розділу Положення про порядок та методологію кваліфікаційного оцінювання, показники відповідності критеріям кваліфікаційного оцінювання та засоби їх встановлення, затвердженого рішенням ВККСУ від 03.11.2016      р. №      143/зп-16 у редакції рішення від 13.02.2018      р. №      20/зп-18 (далі - Положення ВККСУ про методологію оцінювання), відповідність судді критерію доброчесності оцінюється (встановлюється) за такими показниками: відповідність витрат і майна судді та членів його сім`ї задекларованим доходам; відповідність способу (рівня) життя судді та членів його сім`ї задекларованим доходам; відповідність поведінки судді іншим вимогам законодавства у сфері запобігання корупції; наявність обставин, передбачених підпунктами      1, 2, 9?12, 15?19 частини першої статті      106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»; наявність фактів притягнення судді до відповідальності за вчинення проступків або правопорушень, які свідчать про недоброчесність судді; наявність незабезпечених зобов`язань майнового характеру, які можуть мати істотний вплив на здійснення правосуддя суддею; інші дані, які можуть вказувати на відповідність судді критерію доброчесності. 
		Згідно з названим Положенням ВККСУ про методологію оцінювання наведені показники оцінюються за результатами співбесіди та дослідження інформації, яка міститься у суддівському досьє, в тому числі висновків або інформації ГРД.
		Водночас будь-яке рішення суб`єкта владних повноважень, зокрема й висновок ГРД, як зазначалося, має бути мотивованим і ґрунтуватись на достовірних і перевірених обставинах, тобто підтверджуватись відповідними доказами.
		Обвинувачення не може ґрунтуватися на припущеннях (стаття      62 Конституції України).
		Обґрунтування вмотивованості прийнятого рішення лише дискреційністю повноважень не може бути визнано законним, оскільки таке рішення повинно бути об`єктивним, справедливим, висвітлювати достовірну та правдиву інформацію, зокрема, щодо відповідності судді етичним та антикорупційним критеріям (постанова Вищого адміністративного суду України від 05.09.2016      р. у справі №      800/303/16).
		На користь такого висновку свідчать Рекомендації CM/Rec (2010) 12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов`язки від 17.11.2010      р., у пункті      58 якої вказано, що системи для оцінювання роботи суддів мають ґрунтуватися на об`єктивних критеріях; процедурою має бути передбачений дозвіл суддям висловлювати погляди щодо власної діяльності та її оцінювання, а також оскаржувати оцінювання в незалежному органі влади або суді. 
		Подібні за змістом положення закріплено й у Висновку Консультативної ради європейських суддів від 24.10.2014      р. №      17 щодо оцінювання діяльності суддів, якості правосуддя і поваги до незалежності судової влади, де зазначено, що оцінювання судді повинно бути засноване на об`єктивних критеріях. Такі критерії повинні в основному складатись з якісних показників, але, крім того, можуть складатися і з кількісних показників. У кожному випадку показники, які використовуються, повинні надавати змогу оцінювачам розглянути всі аспекти, з яких складається належна продуктивність суддів. Дуже важливо, щоб в усіх елементах індивідуального оцінювання була присутня процедурна справедливість. 
		Зі змісту пункту      3 частини шостої статті      87 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» вбачається, що ГРД надає ВККСУ висновок про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності, який додається до досьє кандидата на посаду судді або суддівського досьє, за наявності відповідних підстав. 
		Згідно з пунктом      39 Висновку КРЄС №      17 (2014) про оцінювання роботи суддів, якості правосуддя та повагу до незалежності судової влади джерела інформації, які використовуються в процесі оцінювання, мають бути надійними; особливо це стосується інформації, на якій ґрунтуються незадовільні результати оцінювання. Також важливо, щоб оцінювання ґрунтувалося на достатній кількості доказів.
		Виходячи з системного аналізу наведених правових норм, судової практики Європейського суду з прав людини та обставин справи, суд приходить до висновку, що необхідним та достатнім для прийняття ГРД висновку про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям доброчесності та професійної етики є визнання ГРД достовірною інформації, яка є достатньою для такого висновку, або наявність обґрунтованого сумніву щодо доброчесності та професійної етики особи, що має ґрунтуватись на чітких, формалізованих та об`єктивних критеріях такого визнання (оцінювання) і повинно підтверджуватися достатньою достовірною інформацією.
		Підсумовуючи викладене, виходячи з положень статті      87 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та статті      19 Регламенту ГРД, суд зазначає, що висновки ГРД повинні бути обґрунтованими, а викладені в них обставини - достовірно підтвердженими.
		За визначенням статті      72 КАСУ доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи; ці дані встановлюються: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. При цьому обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (частина друга статті      74 КАСУ).
		Оцінюючи Висновок ГРД від 21.01.2019р. на предмет його обґрунтованості по суті викладених у ньому питань, суд виходить з такого.
		Як підстави для зробленого Висновку про невідповідність ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики ГРД зазначила про виявлення нею таких даних (а.с. 31-34).
		1.       ОСОБА_1 використала свій статус для задоволення інтересів інших осіб або дозволила своїми діями чи бездіяльністю іншим особам скористатись її статусом для отримання незаконних вигод чи безпідставної і несправедливої переваги. 
		Як стверджується у Висновку ГРД від 21.01.2019      р., в електронних деклараціях за 2015      р. та 2016      р. ОСОБА_1 вказала право користування двома членами її сім`ї (чоловіком і сином) по 35      кв.м. кожен квартирою, що належить третій особі, а саме: Київській міській раді, таке право користування виникло з 2007      р. Надалі в 2017      р. ця квартира була приватизована сином Позивача, який 08.12.2017      р. набув право власності на квартиру. 
		У зв`язку з цим ГРД зазначила, що має обґрунтований сумнів у тому, що приватизація зазначеної двокімнатної квартири загальною площею 75,2    кв.м. у м. Києві одинадцятирічним сином Позивача відбулась без використання статусу батьків, які забезпечені нерухомістю в м.      Києві. 
		2.       ОСОБА_1 безпідставно допустила значні розбіжності у відомостях, поданих у майнових деклараціях за різні або ті самі періоди. ОСОБА_1 або пов`язана з ним особа отримали майно, дохід або вигоду, легальність походження яких, на думку розсудливого спостерігача, викликає обґрунтовані сумніви. 
		Як стверджується у Висновку ГРД від 21.01.2019      р., у майновій декларації за 2017      р. ОСОБА_1 декларує право спільної власності з чоловіком (в пропорції 50/50) квартирою загальною площею 198      кв.м. в м.      Києві, дата набуття права власності 10.08.2010      р. За відомостями Державного реєстру речових прав на нерухоме майно власницею цієї квартири на підставі договору купівлі-продажу є матір чоловіка, останнє місце роботи якої - прибиральниця Універсаму №      9 м.      Харкова. 
		Крім того, ОСОБА_1 в анкеті кандидата на посаду судді зазначила як останнє місце роботи своєї матері ПАТ «Завод залізобетонних конструкцій ім.      Світлани Ковальської», кранівниця. При цьому матері Позивача належать об`єкти нерухомості та земельні ділянки в с.      Борсуків Чернігівської області, більшість з них отримані у власність у порядку спадкування за законом, окрім: житлового будинку загальною площею 59,80      кв.м. за договором купівлі-продажу від 14.09.2007р.; земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) площею 0,25      га за рішенням органу місцевого самоврядування у 2009      році; нежитлові приміщення у м.      Києві площею 89,6      кв.м. на підставі свідоцтва про право власності, виданого 11.06.2015      р. Управлінням державної реєстрації Головного територіального управління юстиції в м.      Києві.
		У зв`язку з цим ГРД вказує про наявність у неї обґрунтованого сумніву у спроможності придбання матір`ю Позивача і матір`ю чоловіка Позивача зазначеного майна та легальності доходу для його придбання. 
		3.       ОСОБА_1 не вжила достатніх заходів для з`ясування майнового стану осіб, стосовно яких вона повинна подати декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій держави, внаслідок чого вказала неповну інформацію. 
		Як стверджується у Висновку ГРД від 21.01.2019      р., за повідомленнями засобів масової інформації за 2013      р. чоловік ОСОБА_1 користується коштовним годинником Vacheron Constantin The Jubile вартістю близько 41      500      доларів США, але в майнових деклараціях Позивача з 2013      р. до 2017      р. цей годинник не зазначений, так само як і дохід від відчуження цього годинника. 
		Саме наведені обставини, на переконання ГРД, свідчать про невідповідність Позивача як кандидата на посаду судді Верховного Суду критеріям доброчесності та професійної етики.
		Суд не погоджується з такими висновками Відповідача з огляду на таке.
		Щодо наведених у Висновку ГРД від 21.01.2019      р. обставин приватизації сином Позивача двокімнатної квартири у місті Києві судом встановлено, що чоловік Позивача - ОСОБА_3 у 2004      році був обраний суддею Вищого господарського суду України (постанова Верховної Ради України від 05.02.2004      р. №      1465-IV), у зв`язку з цим переїхав до м.      Києва з м.      Харкова, де до цього проживав. Не маючи житла в м.      Києві, він згідно із чинним на той час законодавством України про судоустрій і статус суддів був взятий на квартирний облік у названому суді, та в 2007      році отримав на сім`ю ордер на жиле приміщення, серія       НОМЕР_1 , а саме: на двокімнатну квартиру з жилою площею 34,90      кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 ; ордер виданий на підставі розпорядження Печерської районної державної адміністрації від 27.07.2007      р. №      852, що підтверджено доданою до позову копією зазначеного ордеру із зазначенням складу сім`ї (а.с.      257, т.1). 
		Зазначена квартира не мала статусу службової та могла бути приватизована на загальних підставах у будь-який час в порядку Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», що і відбулось у 2017      році.
		Як наголосив Конституційний Суд України в рішенні від 10.06.2010      р. №      15-рп/2010 у справі про безоплатну приватизацію житла, одним із конституційних прав громадян є право на житло. Гарантіями здійснення цього права є обов`язок створення державою умов, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду; надання державою та органами місцевого самоврядування відповідно до закону житла безоплатно або за доступну плату. Отже, право людини на житло є загальновизнаним. Згідно з Конституцією України це право, як і інші конституційні права, є невідчужуваним, непорушним і рівним для всіх без будь-яких обмежень (частини перша, друга статті      24 Конституції України). Воно не може бути скасоване і обмежене, крім випадків, передбачених Конституцією України (частина друга статті      22, частина перша статті      64 Конституції).
		У наведеному рішенні Конституційний Суд України також зазначив, що приватизація державного житлового фонду не є обов`язком громадян України, а є їх правом, яке повинне реалізовуватися ними на власний розсуд, на умовах, у порядку та спосіб, встановлених законом.
		Зважаючи на встановлені законодавством України обмеження (приватизація державного житлового фонду могла бути реалізована одним громадянином один раз у відповідному обсязі) та те, що чоловік Позивача використав передбачене законом право на приватизацію житла під час його постійного проживання в м.      Харкові, тому право на приватизацію згаданої вище квартири було реалізоване сином Позивача - ОСОБА_4 , яким ІНФОРМАЦІЯ_1       р. отримано свідоцтво на право власності на квартиру АДРЕСА_2 , в якому вказано, що квартира приватизована згідно із Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду». Наведене підтверджено Позивачем копією названого свідоцтва (а.с.      259, т.1).
		Як вбачається з наявних матеріалів справи, зокрема доказів, доданих Позивачем до позову, наведені обставини були викладені Позивачем у письмових поясненнях щодо Висновку ГРД від 21.01.2019      р. з наданням підтверджуваних документів. 
		Надані Позивачем такі пояснення та докази на їх підтвердження суд вважає обґрунтованими, виходячи із передбаченого Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду» права на приватизацію як самого наймача відповідного житлового приміщення, так і права на приватизацію членів його сім`ї, включаючи неповнолітніх дітей, конституційно гарантованого права кожної людини, зокрема дітей, на житло, що є загальновизнаним (наведене вище рішення Конституційного Суду України), а також беручи до уваги те, що Позивач є матір`ю трьох дітей, відтак разом із чоловіком мала право враховувати та зобов`язана була за законом виходити з прав та законних інтересів своєї неповнолітньої дитини. 
		Статтею      27 Конвенції про права дитини, схваленої Генеральною Асамблеєю Організації Об`єднаних Націй 20.11.1989      р. і ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27.02.1991      р. №      789-XII, держави-учасниці визнали право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини; батько(-ки) або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.
		Аналогічно стаття      8 Закону України «Про охорону дитинства» закріплює, що кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку; батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
		За пунктом      21 рішення Європейського суду з прав людини від 01.06.2006      р. у справі «Федоренко проти України» (заява №      25921/02), практику якого суд застосовує як джерело права (стаття      17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», частина друга статті      6 КАСУ) відповідно до прецедентного права органів, що діють на підставі Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, право власності може бути «існуючим майном» або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтовувати їх принаймні «виправданими очікуваннями» щодо отримання можливості ефективного використання права власності.
		Таким чином, будь-які дії Позивача як матері неповнолітньої дитини (її законного представника), здійсненні в інтересах цієї дитини в порядку і спосіб, визначені законом, та спрямовані на реалізацією передбаченого законом права дитини як члена сім`ї наймача на приватизацію житлового приміщення, на переконання суду, не є тотожнім з «використанням нею свого статусу для задоволення інтересів інших осіб», відтак і відсутні підстави для тверджень Відповідача у Висновку від 21.01.2019      р. про те, що Позивач «дозволила своїми діями чи бездіяльністю іншим особам (тобто неповнолітній дитині) скористатись її статусом для отримання незаконних вигод чи безпідставної і несправедливої переваги». 
		Як вказано в рішенні Європейського суду з прав людини «Стретч проти Сполученого Королівства» від 24.06.2003, майном у значенні статті 1 Протоколу 1 до Конвенції вважається законне та обґрунтоване очікування набути майно або майнове право за договором, укладеним з органом публічної влади. У рішенні Європейський суд з прав людини зазначив: «наявність порушень з боку органу публічної влади при укладенні договору щодо майна не може бути підставою для позбавлення цього майна іншої особи, яка жодних порушень не вчинила». У цій справі Європейський суд дійшов висновку, що оскільки особу позбавили права на її майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, в такому випадку мало місце «непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції». Тобто, якщо громадянин отримав майно від держави чи органу місцевого самоврядування, то подальше його позбавлення цього майна на підставі того, що державний орган чи орган місцевого самоврядування порушив закон, є неприпустимим.
		Отже, враховуючи, що право громадян на приватизацію державного житлового фонду (зокрема, відчуження квартир) передбачено Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду», відповідно, реалізація такого законного права не може бути свідченням протиправної поведінки.
		Держава, в особі органів, які здійснили приватизацію вказаної квартири,  є відповідальною особою за оформлення приватизації зазначеної квартири.
		Держава, в особі органів, які здійснили приватизацію вказаної квартири,  здійснила оформлення приватизації вказаної квартири з дотриманням вимог законодавства України. Навіть якщо припустити, що при оформленні приватизації зазначеної квартири держава, в особі органів, які здійснили приватизацію вказаної квартири на дитину Позивача, могла допустити яке-небудь порушення, то це не може бути підставою для того, щоб в оскаржуваному висновку Громадської ради доброчесності могли би міститися будь-які посилання щодо не доброчесності Позивача щодо приватизації квартири, оскільки це буде порушувати право Позивача та її неповнолітньої дитини на мирне володіння, яке гарантовано Протоколом № 1 до Конвенції, що призведе до ущемлення прав Позивача.
		Таким чином, враховуючи, що право неповнолітньої дитини Позивача на мирне володіння квартири є законним, то оскаржуване положення висновку Громадської ради доброчесності щодо порушення порядку приватизації вищевказаної квартири є незаконним та спрямоване на порушення прав Позивача, зокрема, але не виключно, права дитини Позивача на мирне володіння майном.
		Отже, висновок ГРД в даній частині ґрунтується виключно на припущеннях та не відповідає фактичним обставинам справи та наявним у ГРД документам.
		 
		Щодо наведених у Висновку ГРД від 21.01.2019      р. обставин придбання родиною Позивача, зокрема членами сім`ї її чоловіка квартири в м.      Києві загальною площею 198      кв.м. судом встановлено, що ця квартира придбана ОСОБА_5 (мати чоловіка Позивача) на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу квартири від 28.03.2009      р.; продавець - Товариство з обмеженою відповідальністю «Віолент-Інвест». За умовами цього договору право власності у покупця виникло з моменту державної реєстрації договору (пункт      10 Договору), водночас сторони домовилися, що розрахунок за квартиру буде здійснюватися на умовах відстрочення платежу на 10      років, повний розрахунок має бути здійснений не пізніше 30.12.2019      р. (пункт      4 Договору) (а.с.      22-25, т.2). Тобто, за станом на тепер строк виконання умов зазначеного договору в частині щодо оплати вартості цієї квартири ще не сплинув. 
		Як стверджує ОСОБА_1 у поданій до суду позовній заяві, а так само в її письмових поясненнях, що надавалися стосовно Висновку ГРД від 21.01.2019      р., чоловік Позивача до переїзду до м.      Києва у зв`язку з обранням його на посаду судді Вищого господарського суду України (постанова Верховної Ради України від 05.02.2004      р. №      1465-IV), проживав та працював у м.      Харків разом зі своєю матір`ю, плануючи й надалі проживати разом з нею після переїзду до м.      Києва, продавши її квартиру в м.      Харків. Проте, зважаючи на відсутність у м.      Києві на час переїзду (2004      р.) житла, мати чоловіка Позивача тимчасово переїхала до своєї доньки у м.      Бєлгород (РФ), де згодом і залишилася. У 2006      році у Позивача з чоловіком народилася спільна дитина, а в 2009      році придбана згадана вище квартира для спільного проживання великої, як планувалося, родини. При цьому перший внесок на цю квартиру був зроблений саме за рахунок коштів від продажу квартири матері чоловіка Позивача в м.      Харкові, тому право власності оформлювали саме на неї. Надалі, зважаючи на досягнуті сторонами домовленості щодо відстрочення повного розрахунку за квартиру на 10      років, платежі вносилися насамперед сім`єю Позивача, сукупний дохід якої протягом останніх років склав більше 3,5      мільйонів гривень, зокрема, заробітна плата її чоловіка становила: за 2005      рік - 128      909      грн. (що було еквівалентно 25      526      дол.США); за 2006      рік - 184      267      ґрн. (еквівалентно 36      488      дол. США); за 2007      рік - 226      797      грн. (еквівалентно 44      910      дол. США); за 2008      рік - 225      903      грн. (еквівалентно 29      338      дол. США). У 2018      році чоловік Позивача отримав дохід від підприємницької діяльності близько 400      тисяч гривень та близько 300      тисяч гривень заробітної плати. Відтак, квартира придбана сім`єю Позивача фактично на умовах розстрочки оплати, не пов`язана з професійним статусом Позивача, вартість квартири з огляду на умови придбання (відстрочка остаточного розрахунку) співмірна з їх статками.
		На підтвердження наведених пояснень Позивачем до позову додано копії довідок про заробітну плату (а.с.      9-13, т.), з яких вбачається фінансова можливість придбання зазначеної квартири з відстрочкою платежу на 10      років, до 30.12.2019      р.
		Як вбачається з наявних матеріалів справи, зокрема доказів, доданих ОСОБА_1 до позову, наведені обставини були викладені Позивачем у письмових поясненнях щодо Висновку ГРД від 21.01.2019      р. з наданням підтверджуваних документів. 
		Беручи до уваги наведені Позивачем пояснення, суд виходить із права будь-якої сім`ї, родини самостійно планувати місце та умови їх спільного проживання, організації побуту, фінансових витрат тощо, в тому числі з урахуванням та в інтересах їх неповнолітніх дітей, а так само батьків, які потребують або з огляду на вік, стан здоров`я тощо можуть надалі потребувати догляду. Також суд, оцінюючи надані Позивачем пояснення як обґрунтовані, бере до уваги відсутність у Позивача та її сім`ї, окрім згаданої вище квартири, іншої значної вартості нерухомості, що вбачається, зокрема, і зі змісту оскаржуваного Висновку ГРД від 21.01.2019      р. та самою ГРД у суді не заперечувалося. 
		Таким чином, суд вважає, що ОСОБА_1 спростовано належними і допустимими доказами твердження, викладені Відповідачем в оскаржуваному Висновку ГРД від 21.01.2019      р., щодо сумнівів у легальності доходу на придбання зазначеної квартири, не залежно від того, хто саме із членів родини та з яких особистих, сімейних або інших причин виступав покупцем цієї квартири, оскільки придбання квартири для родинного проживання може бути наслідком спільних зусиль членів такої родини. 
		 
		Щодо наведених у Висновку ГРД від 21.01.2019      р. обставин наявності в матері Позивача об`єктів нерухомості в с.      Борсуків Чернігівської області та м.      Києві судом встановлено, що батьки Позивача - ОСОБА_6 та ОСОБА_7 працювали в м.      Києві на заводі, сучасна назва - Акцiонерне товариство «Завод залізобетонних конструкцій імені Світлани Ковальської», перебуваючи на квартирному обліку, отримали на сім`ю ордер на житлове приміщення за адресою: АДРЕСА_3 , що підтверджено копією ордеру, серія       НОМЕР_2 , виданого 27.02.1987      р. на підставі рішення Печерської районної ради від 23.02.1987      р. №      103 (а.с.      260, т.), надалі це житло було приватизовано згідно із Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду», що підтверджено Позивачем копією свідоцтва про право власності на житло від 01.12.1998      р., виданого Відділом приватизації державного житлофонду Ватутінської районної ради на підставі розпорядження (наказу) від 01.12.1998      р. №      7271 (а.с.    80, т.2). 
		Як вбачається з названого свідоцтва, об`єктом приватизації є квартира загальною площею 76.39    кв.м. за адресою: АДРЕСА_3 , що приватизована в рівних долях ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_1 (Позивач), ОСОБА_9 , тобто всього 5      осіб, відтак доля кожного - 1/5. Після смерті батька Позивача, її мати мала передбачене законом право на спадкування 1/5      долі батька як його дружина, що належить до першої черги спадкодавців (стаття      1261 Цивільного кодексу України), що підтверджено копією відповідного свідоцтва про право на спадщину (а.с.      77, т.2).
		Батько Позивача - ОСОБА_7 , будучи бригадиром  слюсарів, механіком цеху Акцiонерного товариства «Завод залізобетонних конструкцій імені Світлани Ковальської», свого часу був нагороджений почесним званням «Заслужений працівник промисловості України» (Указ Президента України від 06.08.1999      р. №      962/99 «Про відзначення нагородами України працівників організацій та підприємств будівельної галузі»), надалі займався підприємницькою діяльністю, що вбачається з наданих Позивачем копій його податкових декларацій (а.с.      1-8, т.2), а також з відкритих відомостей Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. 
		У 2012      році, будучи суб`єктом підприємницької діяльності, ОСОБА_7 було укладено із компанією-забудовником договір про участь у будівництві об`єкта нерухомості від 26.12.2012      р. №      0015/009 (а.с.      16-21, т.2), а також договір купівлі-продажу цінних паперів від 26.12.2012      р. №      БВ-3/21/ПР-249 (а.с.      22-25, т.2), за результатами виконання яких матері Позивача ОСОБА_6 як спадкоємиці першої черги за законом після померлого ОСОБА_7 перейшли його права та обов`язки за названими правочинами, а саме: передано права на оформлення права власності на об`єкти нерухомості - нежитлові приміщення в м.      Києві загальною площею 89,60      кв.м., що підтверджено копією відповідного акта прийма-передачі від 22.01.2015      р. (а.с.      27 т.2). 
		 
		Стосовно нерухомості матері Позивача в селі Борсуків Чернігівської області суд зазначає, що, як вбачається з відкритих відомостей, зокрема відкритих Інтернет-ресурсів, це село, що знаходиться в Козелецькому районі Чернігівської області, орган місцевого самоврядування - Олбинська сільська рада, з 1980      року село почало занепадати, населення за станом на 1972      р. - 1      218      мешканців, на 2009      рік - 234      мешканця, на 2014      рік - 185      мешканця, інфраструктура фактично повністю відсутня, школа закрита з 1991      року (https://uk.wikipedia.org/wiki/Борсуків). 
		За наведених відкритих даних, суд бере до уваги пояснення Позивача щодо депресивності названого населеного пункту та, відповідно, низької вартості об`єктів нерухомості в ньому. Як стверджено Позивачем, будинок в с.      Борсуків загальною площею 48,4      кв.м. є батьківською хатою, яку придбали її батьки понад 30      років, оформивши право власності у 2008      році, оскільки після виходу на пенсію проживали там у весняно-літній період. 
		Будинок у цьому ж с.      Борсуків загальною площею 59,80      кв.м., житлова площа 18,30      кв.м., придбаний матір`ю Позивача згідно з договором купівлі-продажу від 14.09.2007      р., ціна договору 19      000      грн. (а.с.      29-30, т.2). 
		Стосовно земельних ділянок у с.      Борсуків площею 0,25      га, 0,204      га, 0,0955      га та 0,0648      га з цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадібні ділянки), для садівництва суд виходить з того, що їх приватизація могла бути здійснена виключно батьком і матір`ю Позивача як власниками згаданих вище житлових будинків, а не будь-якою іншою особою, оскільки за імперативними приписами частини першої статті      120 Земельного кодексу України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти; до особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.
		Земельна ділянка 2,000      га виділена батькові Позивача безоплатно на підставі Державного акту на право власності на землю для ведення особистого селянського господарства в загальному порядку, а після його смерті успадкована матір`ю за законом в порядку першої черги (а.с.      81, т.2).
		Таким чином, житлові будинки та земельні ділянки в с.      Борсуків Чернігівської області набуті батьками Позивача, зокрема її матір`ю за незначні кошти (через місце їх розташування, відсутність інфраструктури, занепад села) та безкоштовно в порядку приватизації та спадкування.
		Суд також зазначає, що наведені обставини детально викладені Позивачем в її письмових поясненнях щодо Висновку ГРД від 21.01.2019      р., проте, не зважаючи на те, що значна інформація, викладена Позивачем, доступна у відкритих джерелах інформації, що згадувалися вище, Відповідач зробив оскаржуваний Висновок від 21.01.2019      р. щодо сумнівності легального придбання цього майна без перевірки цієї інформації, маючи для цього необхідні повноваження і можливості на підставі норм пункту      1 частини шостої, частини сьомої статті      87 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» стосовно перевірки (а не лише зібрання) ГРД інформації щодо судді, наявності права безоплатного і повного доступу до відкритих державних реєстрів.
		З огляду на наведене суд вважає, що Позивачем спростовано належними і допустимими доказами наведені твердження Відповідача в оскаржуваному Висновку ГРД від 21.01.2019      р. щодо сумнівів у легальності доходу на придбання об`єктів нерухомості батьками Позивача.
		 
		Щодо наведених у Висновку ГРД від 21.01.2019      р. обставин користування чоловіком Позивача коштовним годинником Vacheron Constantin The Jubile вартістю близько 41      500      доларів США, який не зазначений у майнових деклараціях Позивача з 2013      р. до 2017      р., так само як і дохід від відчуження цього годинника, судом з відкритих Інтернет-джерел з огляду на пояснення, надані Позивачем як суду в позовній заяві, так і письмових на оскаржуваний Висновок ГРД, встановлено наявність у будь-якої особи можливості придбати не оригінальну модель годинників відомих світових марок, а їх офіційно виготовлену копію. 
		Так, Позивачем надано суду роздруківку щодо вартості придбаного її чоловіком годинника, що становить не 41      500      доларів США, а лише близько 200 доларів США у гривневому еквіваленті (а.с.      79, т.2) станом на теперішній час. Подібну інформацію  щодо вартості копії годинника 300 доларів США  викладено нею в письмових поясненнях щодо Висновку ГРД від 21.01.2019      р., проте останнім на порушення згаданих норм пункту      1 частини шостої, частини сьомої статті      87 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» перевірено не було. 
		При вирішенні справи судом враховано правову позицію, викладену у рішенні Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11 квітня 2018 р. в адміністративній справі № 814/886/17 (адміністративне провадження №К/9901/505/17), згідно з якою здійснення контролю та перевірки декларації осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, зокрема, щодо достовірності повноти відомостей, зазначених суб`єктом декларування у декларації, належить до виключної компетенції НАЗК.
		Вимога про необхідність перевіряти і підтверджувати інформацію щодо судді (кандидата на посаду судді) якомога ретельніше, викладена у Висновку Ради Європи щодо Регламенту ГРД, яким передбачено, що під час проведення оцінювання не можна ігнорувати негативну репутацію судді або кандидата на посаду судді, але її слід перевіряти за об`єктивними критеріями: інформація має бути підтверджена, а висновок не може ґрунтуватися на чутках. Негативна репутація судді (кандидата на посаду судді) може згадуватися в остаточному висновку, але, за відсутності конкретних доказів, вона не може становити собою аргумент для висновку ГРД. Навіть у разі публікацій у ЗМІ інформацію слід перевіряти та підтверджувати якомога ретельніше. Наприклад, у разі підозри в корупції компетентний орган може ініціювати детальнішу перевірку, а висновок ГРД має ґрунтуватися на результатах такої перевірки. Під час такого оцінювання як ГРД, так і ВККСУ слід бути вельми обачливими, перевіряючи будь-яку інформацію, що вони оприлюднюють, а в процесі перевірки обов`язково забезпечувати для судді можливість надавати пояснення, додаткові відомості та роз`яснення. Негативний висновок завжди має базуватися лише на перевіреній інформації, особливо в разі, коли висновок ГРД оприлюднюватиметься.
		Отже, використана ГРД в оскаржуваному Висновку інформація засобів масової інформації щодо нібито наявності у чоловіка Позивача коштовного годинника не була перевірена Відповідачем та спростована в суді Позивачем належними і допустимими доказами.
		 
		Стосовно викладених в оскаржуваному Висновку від 21.01.2019      р. тверджень про допущення Позивачем, на думку ГРД, значних розбіжностей у відомостях, поданих у майнових деклараціях за різні або ті самі періоди (пункт      2 Висновку), неповноти інформації, зазначеної в декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави чи місцевого самоврядування (пункт      3 Висновку), суд виходить з такого. 
		З огляду на існуючий в Україні конституційний порядок, контроль та перевірку декларацій, поданих суб`єктами декларування, зокрема поданих Позивачем, проводить Національне агентство з питань запобігання корупції (далі - НАЗК), здійснюючи такі види контролю: щодо своєчасності подання; щодо правильності та повноти заповнення; логічний та арифметичний контроль (стаття      48 Закону України «Про запобігання корупції»). Порядок проведення контролю та повної перевірки декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, затверджений Рішенням НАЗК від 10.02.2017      р. №      56 та зареєстрований в Міністерстві юстиції України 13.02.2017      р. за №      201/30069.
		До набрання чинності Законом України «Про запобігання корупції» перевірка достовірності відомостей, зазначених у декларації про майно, доходи, витрати і зобов`язання фінансового характеру, здійснювалася органами Державної фіскальної служби України відповідно до Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції» та Порядку, затвердженому наказом Міністерства фінансів України від 13.03.2015р. №      333 та зареєстрованому в Міністерстві юстиції України 15.04.2015      р. за №      418/26863.
		Крім того, зважаючи на займану Позивачем посаду, відповідність вартості майна (майнових прав) Позивача та членів її сім`ї доходам, отриманим із законних джерел, була предметом спеціальної для цього перевірки в порядку Закону України «Про очищення влади» (пункт      2 частини п`ятої статті      5 названого Закону). 
		Отже, здійснення контролю та перевірки декларацій особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, проведення моніторингу способу життя суб`єктів декларування належить до виключних повноважень відповідних спеціально для цього уповноважень органів державної влади (на тепер НАЗК згідно з пунктом      8 частини першої статті      11 Закону України «Про запобігання корупції») та не віднесено до повноважень і завдань ГРД (Відповідача), визначених частиною шостою статті      87 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
		Виявлення Відповідачем за результатом здійснення аналізу декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, ознак можливого відображення у декларації недостовірних відомостей та ознак можливого незаконного збагачення, на переконання суду, не є підставою для висновку про невідповідність особи критеріям доброчесності та професійної етики, оскільки, як зазначалося вище, відповідні обставини мають бути перевірені уповноваженим на це органом та підтверджені допустимими доказами.
		Не зважаючи на це та на порушення наведених актів законодавства України, у тому числі й щодо власних повноважень, визначених Законом України «Про судоустрій і статус суддів», Відповідач вийшов за межі своїх повноважень, фактично виконавши функції органів Державної фіскальної служби України та НАЗК. 
		Такі дії та рішення Відповідача не узгоджуються також з положенням статті      2 Регламенту ГРД і порушують компетенцію інших суб`єктів владних повноважень, зокрема ДФС та НАЗК.
		У Звіті USAID щодо ГРД та результатів її роботи викладена позиція про те, що ГРД важливо уникати виконання функцій інших компетентних державних органів й інституцій та, відповідно, перевищення ГРД своїх повноважень у цьому зв`язку.
		Отже, оскільки відповідно до вимог чинного законодавства України, перевірку достовірності зазначених суддею у декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, відомостей здійснює виключно НАЗК, тому обставини достовірності і повноти таких відомостей можуть бути встановлені виключно за наслідком перевірки здійсненої саме наведеним органом у визначеному Законом України «Про запобігання корупції» порядку, що відповідає вимогам частини другої статті      19 Конституції України, а не будь-яким іншим органом.
		Відтак, ГРД було невмотивовано, без зазначення належної правової підстави (в розрізі визначеного Законом України «Про запобігання корупції» порядку), зокрема, за відсутності відповідного рішення НАЗК, прийнятого за наслідком проведення перевірки (перевірок) поданої(их) Позивачем декларації(й) особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, складено оскаржуваний Висновок, в межах якого встановлено обставини зазначення Позивачем неправдивих та неповних відомостей у поданій нею декларації стосовно майна.
		Таким чином, підсумовуючи оцінку наведених в оскаржуваному Висновку ГРД від 21.01.2019      р. обставин, суд зауважує, що ГРД (Відповідачем) не наведено у цьому Висновку мотивів та конкретних фактів/обставин, що розкривають сутність Висновку щодо недотримання/порушення ОСОБА_1 стандартів професійної етики та доброчесності в площині приписів Закону України «Про запобігання корупції».
		Отже, згадана вище необґрунтована інформація щодо повноти і достовірності відомостей, зазначених Позивачем у майнових деклараціях, протиправно внесена Відповідачем до оскаржуваного Висновку від 21.01.2019      р.
		Разом з тим, у зв`язку із встановленими судом обставинами невідповідності зроблених Відповідачем висновків щодо Позивача, суд звертає також увагу на те, що відповідно до пункту      1 частини шостої статті      87 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» ГРД не лише збирає інформацію щодо судді (кандидата на посаду судді), а й перевіряє та аналізує таку інформацію.
		Відповідно до вимог статті      21 Регламенту ГРД перевірка інформації про суддю (кандидатів на посаду судді) проводиться з метою оцінки її достовірності; така оцінка здійснюється відповідно до внутрішнього переконання члена ГРД. 
		Водночас частина друга статті      21 Регламенту ГРД передбачає, що з метою перевірки інформації про суддю (кандидата на посаду судді) член ГРД: 1)      з`ясовує і оцінює надійність джерела інформації; 2)      порівнює інформацію з різних джерел; 3)      робить необхідні запити на доступ до публічної інформації; 4)      звертається за консультаціями до осіб, які можуть надати експертну допомогу; 5)      звертається за додатковою інформацією до очевидців; 6)      здійснює інші дії відповідно до рекомендованого алгоритму збору, перевірки та аналізу інформації про суддю (кандидата на посаду судді), а також інші дії, які вважає необхідними.
		Як вбачається зі змісту викладеного в оскаржуваному Висновку ГРД мотивування зроблених щодо Позивача висновків, наведених дій щодо перевірки викладених обставин проведено не було. 
		Відповідно до статті      22 Регламенту ГРД член ГРД за результатами перевірки, аналізу інформації готує проект рішення або висновку. Проект рішення повинен містити, зокрема, лаконічне і систематизоване викладення позитивної і (або) негативної інформації про суддю (кандидата на посаду судді), у разі необхідності з посиланням на додатки, оцінку цієї інформації; узагальнені висновки-рекомендації ГРД щодо того, яким чином ВККСУ може врахувати зазначену інформацію. Проект висновку повинен містити, зокрема, лаконічне і систематизоване викладення інформації, яка свідчить про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям доброчесності та (або) професійної етики або викликає обґрунтований сумнів щодо відповідності цим критеріям, у разі необхідності з посиланням на додатки, а також мотиви для ухвалення висновку та сам висновок про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та (або) доброчесності.
		Згідно зі статтею      18 Регламенту ГРД за результатами перевірки та (або) аналізу інформації щодо судді (кандидата на посаду судді) ГРД колегією або зборами за відсутності підстав для прийняття (затвердження висновку) може прийняти рішення про надання ВККСУ інформації щодо доброчесності та (або) етичності поведінки судді (кандидата на посаду судді), якщо вона може бути важливою для цілей кваліфікаційного оцінювання; у рішенні наводяться посилання на джерела інформації, а в разі необхідності самі джерела додаються до рішення. При цьому у разі, якщо після ухвалення рішення щодо судді стане відомою інша важлива інформація, ГРД колегією чи зборами може прийняти рішення про надання такої інформації ВККСУ.
		Разом з тим, як видно з мотивувальної частини оскаржуваного Висновку від 21.01.2019      р., Відповідач, викладаючи згадану вище інформацію про Позивача, наведених дій з метою перевірки інформації щодо Позивача не вчиняв, не зважаючи й на те, що, як наводилося вище, перевірити інформацію щодо Позивача та членів її сім`ї можливо було за допомогою відкритих загальнодоступних джерел. До того ж жодних посилань на джерела використаної інформації, будь-які додатки до цього Висновку із такими джерелами в оскаржуваному Висновку відсутні. 
		Після співбесіди і дослідження Пояснень Позивача інших висновків, рішень тощо з уточненням інформації щодо Позивача в порядку частини третьої статті      18 Регламенту ГРД Відповідач до ВККСУ також не надавав.
		З урахуванням усього наведеного вище суд дійшов висновку, що твердження ГРД про наявність підстав для висновку про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 . критеріям доброчесності та професійної етики є необґрунтованими та не підтверджені Відповідачем у суді належними і допустимими доказами. Тому оскаржуваний Висновок ГРД про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики, затверджений 21.01.2019      р., є протиправними та підлягають скасуванню.
		Згідно з частиною першою статті      77 КАСУ кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею      78 цього Кодексу.
		Відповідно до частини другої статті      77 КАСУ в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
		Таким чином, оскільки Відповідачем не доведено правомірність оскаржуваного Висновку від 21.01.2019      р. з урахуванням вимог частини другої статті      19 Конституції України, частини другої статті      2 КАСУ, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та оцінки доказів, наявних у матеріалах справи, адміністративний позов ОСОБА_1 підлягає задоволенню.
		Що стосується позовної вимоги про зобов`язання відповідача вилучити спірний Висновок з електронних ресурсів (сайту) Громадської ради доброчесності, суд зазначає наступне.
		Пунктом 5 частини шостої статті 87 Закону №1402 передбачено право ГРД створити інформаційний портал для збору інформації щодо професійної етики та доброчесності суддів, кандидатів на посаду судді.
		Статтею 30 Регламенту ГРД передбачено, що Рада має інформаційний портал (частина перша), який використовується для інформування про діяльність Ради, її рішення та висновки, а також для збору та систематизації інформації щодо професійної етики та доброчесності суддів, кандидатів на посаду судді (частина друга).
		Відповідно до частини третьої статті 30 Регламенту ГРД рішення (висновки) Ради публікуються на інформаційному порталі Ради не пізніше ніж через 10 днів з моменту їх ухвалення.
		Визнання акта суб`єкта владних повноважень протиправним та його скасування означає, що спірний акт не породжує жодних правових наслідків від моменту прийняття такого акта.
		Із скасуванням спірного Висновку ГРД він визнається таким, що не породжує жодних правових наслідків від моменту його прийняття відповідачем.
		Стаття 5 Кодексу адміністративного судочинства України визначає, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом:
		1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень;
		2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень;
		3) визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій;
		4) визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії;
		5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень;
		6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1 - 4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.
		Частиною 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
		Зважаючи на наведене, суд приходить до висновку, що спосіб захисту, застосований судом у судовому рішенні, має призводити до поновлення права особи.
		Крім того, здійснюючи передбачене статтею 55 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту. Вирішуючи спір, суд зобов`язаний надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
		Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.
		Статтею 85 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» встановлено, що суддівське досьє, і досьє кандидата на посаду судді має містити висновок Громадської ради доброчесності (у разі його наявності).
		Отже, враховуючи те, що суддівське досьє та досьє кандидата на посаду судді має містити висновок Громадської ради доброчесності, суд приходить до висновку, що позовна вимога ОСОБА_1 про зобов`язання Громадської ради доброчесності вилучити висновок про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики, затвердженого Громадською радою доброчесності 21.01.2019 шляхом відкликання цього висновку з Вищої кваліфікаційної комісії суддів України та знищення з електронних ресурсів (сайту) Громадської ради доброчесності, задоволенню не підлягає, оскільки таке зобов`язання не забезпечить ефективного захисту прав, свобод та інтересів позивача в цілому, за яким він звернувся до адміністративного суду.
		Посилання позивача на ч. 5 ст. 277 Цивільного кодексу України, яка передбачає відкликання документу юридичною особою, яка видала цей документ, якщо в ньому міститься недостовірна інформація, суд вважає помилковими, оскільки з вказаного вище не вбачається підстав для застосування аналогії закону та аналогії права, як це передбачено ч. 6 ст. 7 КАС України, а позивачем зворотного не доведено.
		Доводи позивача про те, що перебування інформації, викладеної у висновку Громадської ради доброчесності, в суддівському досьє, досьє кандидата на посаду судді Верховного Суду та на сайті відповідача порушує його конституційні права та може зашкодити гідності, честі та діловій репутації, у зв`язку із чим необхідно знищити таку інформацію, не беруться судом до уваги, оскільки позивачем, в порушення ч. 1 ст. 77 КАС України, не було доведено таких порушень та не підтверджено належними доказами. 
		При цьому, в разі якщо позивач вважає, що його гідність, честь та ділова репутація є порушеними, він має право звернутися до суду з відповідним позовом згідно ст. ст. 297, 299 ЦК України.
		Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, повно та всебічно проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, а також письмові доводи учасників справи стосовно заявлених позовних вимог, суд дійшов до висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог частково.
		Судові витрати понесені позивачем, відповідності до частини 4 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, підлягають відшкодуванню за рахунок бюджетних асигнувань відповідача пропорційно до задоволених позовних вимог.
		Керуючись статтями 77, 139, 241-246, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
		 
		ВИРІШИВ:
		1. Позов  задовольнити частково. 
		2. Визнати протиправним та скасувати Висновок про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики, який затверджено Громадською радою доброчесності 21 січня 2019 року.
		3. Визнати протиправним та скасувати Рішення Громадської ради доброчесності, оформлене у вигляді Протоколу засідання Громадської ради доброчесності від 21.01.2019 року, в частині затвердження Висновку про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 і критеріям доброчесності та професійної етики.
		4. В іншій частині позовних вимог відмовити.
		5. Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_4 ; РНОКПП НОМЕР_3 ) за рахунок Громадської ради доброчесності (03109, м. Київ, вул. Механізаторів, 9; код ЄДРПОУ відсутній) судові витрати за сплату судового збору в загальному розмірі 1 536 (одна тисяча п`ятсот тридцять шість ) гривень 80 коп.
		 
		Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України. 
		Рішення суду може бути оскаржено за правилами, встановленими ст. ст. 293, 295 - 297 КАС України.
		 
		          Суддя                                                                                                О.В. Патратій

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...