Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 1-9/2006 : не визначено.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 22.05.2019. Забезпечено надання загального доступу: 22.05.2019.
Дата набрання законної сили: 15.05.2019
Номер судового провадження: 51-1181зпв18
Номер кримінального провадження в ЄРДР: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		15 травня 2019 року 
		м.Київ
		справа 1-9/2006 (51804)
		провадження № 51-1181зп18
		Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
		головуючого ОСОБА_1 ,
		суддів ОСОБА_2 ,
		 ОСОБА_3 ,
		 ОСОБА_4 ,
		 ОСОБА_5 ,
		 ОСОБА_6 ,
		 ОСОБА_7 ,
		 ОСОБА_8 ,
		 ОСОБА_9 ,
		 ОСОБА_10 ,
		 ОСОБА_11 ,
		за участю:
		секретаря судового засідання ОСОБА_12 ,
		прокурора ОСОБА_13 ,
		захисника ОСОБА_14 ,
		засудженого ОСОБА_15 (в режимі відеоконференції), 
		розглянув в судовому засіданні справу за заявою засудженого ОСОБА_15 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України зрозгляду цивільних ікримінальних справ від 22 березня 2016 року.
		 
		 
		 
		Постановлені у справі судові рішення
		Апеляційний суд Автономної Республіки Крим вироком від 22 лютого 2006 року засудив ОСОБА_15 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця Ташкентської області Республіки Узбекистан, жителя селища Мирний Сімферопольського району Автономної Республіки Крим, такого, що судимості не має, за п. «г» ст. 93 Кримінального кодексу України 1960 року (далі  КК 1960 року) до покарання у виді довічного позбавлення волі.
		Визначено початок строку відбування покарання  22 лютого 2006 року.
		Зараховано в строк покарання строк перебування під вартою з 24 квітня 2002 року по 22 лютого 2006 року. 
		Суд визнав ОСОБА_15 винуватим та засудив за те, що він, будучи лідером злочинного угруповання «Сейлем», 21 жовтня 1995 року на території плодового саду ліворуч від автошляху між селами Поштове та Казанка Бахчисарайського району Автономної Республіки Крим у складі цього злочинного угруповання вчинив умисне вбивство ОСОБА_16 , ОСОБА_17 та ОСОБА_18 , які були членами іншого злочинного угруповання «Ассирійці». 
		Верховний Суд України ухвалою колегії суддів Судової палати з кримінальних справ від 04 травня 2006 року зазначений вирок щодо ОСОБА_15 залишив без зміни.
		Верховний Суд України постановою Судової палати у кримінальних справах від 19 березня 2015 року скасував ухвалу колегії суддів Судової палати з кримінальних справ Верховного Суду України від 04 травня 2006 року щодо ОСОБА_15 , а справу направив на новий касаційний розгляд.
		Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою колегії суддів судової палати у кримінальних справах від 22 березня 2016 року вирок Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 22 лютого 2006 року щодо ОСОБА_15 залишив без зміни, а касаційні скарги засудженого та захисника ОСОБА_19  без задоволення.
		Доводи особи, яка подала заяву 
		У заяві засуджений ОСОБА_20 порушує питання про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 березня 2016 року щодо нього на підставі, передбаченій п. 1 ч. 1 ст. 445 Кримінального процесуального кодексу України (далі  КПК) (вредакції, що діяла до набрання чинності Законом України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі  Закон № 2147-VІІІ), у зв`язку з неоднаковим застосуванням судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми права, передбаченої законом України про кримінальну відповідальність, у подібних правовідносинах, що зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень. Вважає, що має місце неоднакове застосування норми, яка регулює порядок обчислення строків давності, а саме визначення факту, після якого настають передбачені ст. 48 КК 1960 року та ст. 49 Кримінального кодексу України 2001 року (далі  КК) наслідки. Зазначає, що десятирічний строк давності, визначений вказаними нормами закону, для притягнення його до кримінальної відповідальності за злочин, передбачений п. «г» ст. 93 КК 1960 року, що був вчинений 21 жовтня 1995 року, не зупинявся і не переривався, а закінчився до набрання вироком законної сили. На думку засудженого, вирок Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 22 лютого 2006 року набрав законної сили лише після прийняття Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвали від 22 березня 2016 року про залишення вироку без зміни. Вказує, що суд касаційної інстанції мав вирішити питання про застосування давності за правилами ч. 4 ст. 48 КК 1960 року або ч. 4 ст. 49 КК та у будь-якому разі не міг залишати призначене вироком довічне позбавлення волі, а повинен був замінити його позбавленням волі на певний строк. Стверджує, що висновок суду про те, що він ухилявся від слідства і суду, не відповідає ані фактичним обставинам справи, ані правовому висновку Верховного Суду України, викладеному в постанові № 5-1кс15 від 19 березня 2015 року.
		На обґрунтування своїх доводів щодо неоднакового правозастосування заявник надав Суду копії:
		- ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2017 року, якою залишено без зміни ухвалу Херсонського міського суду Херсонської області від 23 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Херсонської області від 23 лютого 2017 року про звільнення ОСОБА_7 від кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 135 КК і закриття кримінального провадження на підставі ст. 49 КК у зв`язку із закінченням строку давності; 
		- ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 листопада 2017 року, якою скасовано вирок Малиновського районного суду м. Одеси від 22 лютого 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 15 вересня 2016 року щодо ОСОБА_7 та звільнено його від кримінальної відповідальності за ч. 2 ст. 185 КК на підставі ст. 49 КК у зв`язку із закінченням строків давності. 
		 
		Позиції учасників судового провадження
		Засуджений ОСОБА_20 у режимі відеоконференції підтримав свою заяву, просив її задовольнити.
		Захисник  адвокат ОСОБА_14 у своїх письмових поясненнях до Суду, а також у судовому засіданні підтримала заяву засудженого ОСОБА_15 , просила її задовольнити.
		Прокурор Генеральної прокуратури України у кримінальній справі стосовно  ОСОБА_15 ОСОБА_13 подала заперечення на заяву засудженого, в якій, посилаючись на відсутність підстав для перегляду ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 березня 2016 року щодо ОСОБА_15 , просила відмовити в її задоволенні. 
		У судовому засіданні прокурор ОСОБА_13 також просила відмовити в задоволенні заяви засудженого ОСОБА_15 . 
		Мотиви Суду
		Справу про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 березня 2016 року щодо ОСОБА_15 допущено до провадження за заявою засудженого, який зазначає підставу для перегляду, передбачену п. 1 ч. 1 ст. 445 КПК. 
		Суд розглядає справу на підставі п. 1 параграфа 3 «Перехідні положення» розділу 4 Закону № 2147-VІІІ та п. 15 розділу ХІ «Перехідні положення» КПК. 
		На стадії відкриття провадження заяву засудженого ОСОБА_15 було визнано прийнятною. 
		Згідно зі ст. 444 КПК Суд переглядає судові рішення у кримінальних справах виключно на підставах і в порядку, які встановлено цим Кодексом. 
		Відповідно до положень п. 1 ч. 1 ст. 445 КПК підставою для перегляду судових рішень Верховним Судом України є неоднакове застосуванням судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми права, передбаченої законом України про кримінальну відповідальність, у подібних правовідносинах, що зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень (крім питань неоднакового застосування санкцій кримінально-правових норм, звільнення від кримінальної відповідальності чи покарання).
		Учинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК, породжує кримінально-правові відносини. Регулювання цих відносин здійснюється нормою закону про кримінальну відповідальність, вибір якої залежить від змісту (природи) фактичних обставин суспільно небезпечного діяння й часу його вчинення. 
		У контексті специфіки цього провадження Суд має з урахуванням фактичних обставин, установлених судами нижчого рівня, зіставити і порівняти висновки суду касаційної інстанції про застосування норми матеріального закону в оспореному рішенні з висновками про застосування тієї ж самої норми права щодо подібних правовідносин у рішеннях, наданих для порівняння, та за наявності процесуальних підстав дати відповідь на питання, порушені в заяві.
		При цьому Суд звертає увагу, що перегляд рішення касаційного суду можливий, а втручання/невтручання в таке рішення є необхідним/непотрібним, коли є неоднаковість правозастосування у подібних правовідносинах, що спонукає Суд висловити свою правову позицію щодо правильного застосування однієї і тієї самої норми права. Ключовою умовою такого перегляду є наявність різних незалежно від форми і змісту правових висновків суду касаційної інстанції, в основі яких перебуває застосування однієї і тієї самої правової норми у не менш ніж у двох кримінальних провадженнях, і хоча б в одному з яких сторона кримінального провадження ставила під сумнів (оспорювала) у будь-який спосіб правильність застосування такої норми. В іншому випадку перегляд рішень за межами позначених його предмета та умов призведе до повторного касаційного перегляду, що не буде відповідати положенням ст. 444 і п. 1 ч. 1 ст. 445 КПК та суперечитиме принципу правової визначеності.
		Суд виявив, що в рішенні касаційного суду, в якому ставиться під сумнів правильність застосування норми права, передбаченої законом України про кримінальну відповідальність, і в рішеннях, наданих для порівняння, мало місце застосування двох різних норм інституту давності: ст. 48 КК 1960 року (давність притягнення до кримінальної відповідальності) і ст. 49 КК 2001 року (звільнення від кримінальної відповідальності у зв`язку із закінченням строків давності). Ці правові норми різняться за умовами та строкими застосування і стосуються злочинів різного ступеня тяжкості, тому вони не є однаковими. Крім того, кримінальні правовідносини, які не зумовлювали застосування положень про інститут давності, а також фактичні обставини злочину проти життя, встановлені в оспореному рішенні, та кримінальні правовідносини, які зумовлювали застосування інституту давності, і фактичні обставини суспільно небезпечного діяння проти чужої власності, а також проти здоров`я особи, відображені в порівнюваних рішеннях, не є подібними.
		Так, у рішенні, про перегляд якого порушено питання в заяві, касаційний суд констатував, що відповідно до встановлених у справі фактичних обставин ОСОБА_20 21 жовтня 1995 року вчинив особливо тяжкий злочин, передбачений п. «г» ст. 93 КК 1960 року, строк давності за вчинення такого злочину становить десять років. З початку вересня 2001 року до квітня 2002 року ОСОБА_20 ухилявся від слідства. Згідно з правилами ч. 3 ст. 48 КК 1960 року перебіг давності зупиняється, коли особа, яка вчинила злочин, скриється від слідства або суду. Ураховуючи наведене, на день набрання чинності вироком Апеляційного Суду Автономної Республіки Крим від 22 лютого 2006 року, яким є день постановлення ухвали колегії суддів Судової палати з кримінальних справ Верховного Суду України від 04 травня 2006 року, строк давності за умисне вбивство, вчинене засудженим 21 жовтня 1995 року, не закінчився, тому підстав для застосування до ОСОБА_15 правил ст. 48 КК 1960 року немає.
		Із тексту ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2017 року, доданої до заяви для порівняння, убачається, що суд касаційної інстанції підтвердив правильність застосування судами нижчих інстанцій положень ст. 49 КК щодо злочину, передбаченого ч. 1 ст. 135 КК. Касаційний суд установив, що засуджений 09 травня 2012 року вчинив злочин невеликої тяжкості, він не ухилявся від слідства і суду, на час розгляду справи судом першої інстанції  23 грудня 2016 року  закінчився трирічний строк давності притягнення ОСОБА_7 до кримінальної відповідальності, тому рішення про звільнення його від кримінальної відповідальності на підставі ст. 49 КК є правильним. 
		У рішенні від 07 листопада 2017 року касаційний суд дійшов висновку, що 04 травня 2011 року ОСОБА_7 вчинила злочин середньої тяжкості, від слідства та суду ця особа не ухилялася і з дня вчинення злочину до постановлення вироку від 22 лютого 2016 року закінчився п`ятирічний строк давності притягнення його до кримінальної відповідальності за злочин, передбачений ч. 2 ст. 185 КК, проте суди нижчих інстанцій не застосували закон, який підлягав застосуванню, а саме ст. 49 КК. Тому касаційний суд постановив рішення, яким скасував вирок та ухвалу і закрив кримінальне провадження на підставі ст. 49 КК у зв`язку із закінченням строку давності.
		Отже, рішення касаційного суду, про перегляд якого порушено питання у заяві ОСОБА_15 , та рішення касаційного суду, які надано для порівняння на підтвердження неоднакового правозастосування, стосуються застосування різних норм закону про кримінальну відповідальність до злочинів різного ступеня тяжкості, щодо яких передбачено різні строки давності, а відображені в них кримінально-правові відносини не є подібними. 
		Таким чином, заявник не надав Суду рішення касаційного суду в справі про засудження особи до покарання у виді довічного позбавлення волі та про звільнення такої особи від кримінальної відповідальності або відбування покарання у зв`язку із закінченням строку давності. 
		Наведене свідчить про відсутність неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права, передбаченої законом України про кримінальну відповідальність, у подібних правовідносинах, що зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень. 
		Що стосується доводів у заяві засудженого про невідповідність висновків суду щодо його ухилення від слідства і суду фактичним обставинам справи, то зазначене питання перебуває поза межами законодавчо визначених повноважень Верховного Суду України щодо перегляду судових рішень у кримінальних справах у порядку, передбаченому главою 33 КПК. Вихід за межі визначених законом предмета та умов перегляду Верховним Судом України рішень є неприпустимим, адже призведе до повторного касаційного перегляду, що не відповідатиме положенням ст. 445 КПК і буде суперечити принципу правової визначеності. 
		Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване в п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їх рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів.
		Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду лише з однією метою  домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі. Повноваження судів вищого рівня з перегляду мають здійснюватися для виправлення судових помилок і недоліків, а не задля нового розгляду справи. Про наведене свідчать рішення Європейського суду «Брумареску проти Румунії», «Пономарьов проти України», «Христов проти України».
		Таким чином, у справі не встановлено підстав для втручання в судове рішення, у зв`язку з чим заява засудженого ОСОБА_15 задоволенню не підлягає. 
		 
		Керуючись статтями 454, 456 КПК, пунктом 15 розділу ХІ «Перехідні положення» КПК (вредакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ), Суд 
		 
		ухвалив:
		 
		Відмовити у задоволенні заяви засудженого ОСОБА_15 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 березня 2016 року.
		 
		Постанова набирає законної сили з моменту проголошення таоскарженню не підлягає. 
		 
		 
		Судді:
		 
		ОСОБА_1  ОСОБА_2   ОСОБА_3 
		 ОСОБА_4   ОСОБА_5  
		ОСОБА_6  ОСОБА_7   ОСОБА_8 
		 ОСОБА_9   ОСОБА_10 
		ОСОБА_11

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...