Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 372/1203/16-ц : Цивільні справи (до 01.01.2019); Позовне провадження; Спори про право власності та інші речові права; Спори про право власності та інші речові права про приватну власність.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 28.05.2019. Забезпечено надання загального доступу: 28.05.2019.
Дата набрання законної сили: 12.12.2018
Номер судового провадження: 61-16412ск18

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ПОСТАНОВА 
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		12 грудня 2018 року
		 
		м. Київ
		 
		справа № 372/1203/16-ц
		 
		провадження № 61-16412св18
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
		головуючого - судді Стрільчука В. А., 
		суддів: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Кузнєцова В. О., Ступак О. В., Усика Г. І., 
		 
		учасники справи:
		позивач - ОСОБА_1 ,
		відповідач - ОСОБА_2 ,
		третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_5 , 
		 
		розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану його представником ОСОБА_4 , на рішення Обухівського районного суду Київської області від 25 липня 2016 року, ухвалене у складі судді Проць Т. В., та ухвалу апеляційного суду Київської області від 12 січня 2017 року, постановлену колегією у складі суддів: Коцюрби О. П., Журби С. О., Ігнатченко Н. В., 
		 
		ВСТАНОВИВ:
		У травні 2016 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_5 , про визнання права власності. 
		В обґрунтування позову зазначив, що 1 січня 2014 року уклав з ОСОБА_2 договір оренди житлового будинку з дворовими спорудами з правом викупу, відповідно до умов якого йому передано в оренду на два роки будинок по АДРЕСА_1 зі сплатою орендної плати у розмірі 75 000 гривень щомісячно, всього за два роки - 1 800 000 гривень. 
		Також сторонами погоджено, що орендований об`єкт переходить у власність орендаря за умови сплати суми у розмірі 1 800 000 гривень; перехід права власності оформляється шляхом складання і підписання договору купівлі-продажу у письмовій формі з подальшим нотаріальним посвідченням і державною реєстрацією. 
		Оскільки він виконав умови договору і сплатив узгоджену суму, проте відповідач відмовляється від укладення договору купівлі-продажу з мотивів подорожчання цін на нерухоме майно, ОСОБА_1 просив визнати за ним право власності на будинок з дворовими спорудами по АДРЕСА_1 на підставі статей 328, 392 ЦК України. 
		Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 25 липня 2016 року ОСОБА_1 у задоволенні позову відмовлено.
		Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність правових підстав для визнання за позивачем права власності на спірний будинок у порядку статті 392 ЦК України, так як ОСОБА_1 таке право у визначеному законом порядку не набув, а за змістом цієї статті суд може лише підтвердити уже існуюче право, набуте раніше на законних підставах.
		Ухвалою апеляційного суду Київської області від 12 січня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Обухівського районного суду Київської області від 25 липня 2016 року залишено без змін.
		Відхиляючи апеляційну скаргу, суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про відсутність визначених статтею 392 ЦК України правових підстав для задоволення позову, оскільки вважав, що до таких висновків суд першої інстанції дійшов на підставі всебічного і повного з`ясування обставин справи.
		У лютому 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій просив рішення Обухівського районного суду Київської області від 25 липня 2016 року і ухвалу апеляційного суду Київської області від 12 січня 2017 року скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову. 
		Касаційна скарга мотивована тим, що судові рішення судів першої і апеляційної інстанцій ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права. 
		Заявник зазначає, що укладений з відповідачем договір за своєю правовою природою є змішаним, містить елементи договору оренди і договору купівлі-продажу та правовим наслідком виконання орендарем його умов є набуття ним права власності на орендоване майно, на що суди попередніх інстанцій не звернули уваги. 
		Вказує, що відповідач ухиляється від укладення договору купівлі-продажу, тому вимоги про визнання права власності на будинок у порядку статті 392 ЦК України є обґрунтованими.
		Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 17 лютого 2017 року відкрито касаційне провадження у справі і ухвалою цього суду від 24 квітня 2017 року справу призначено до судового розгляду. 
		Відповідно до пункту 6 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діяв в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.
		15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).
		Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIIІ «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
		Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, суд дійшов таких висновків. 
		Відповідно до статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
		Судами попередніх інстанцій встановлено, що 1 січня 2014 року між   ОСОБА_2  як орендодавцем та    ОСОБА_1 як орендарем укладено договір оренди житлового будинку з дворовими спорудами з правом викупу. 
		Предметом договору є житловий будинок по АДРЕСА_1  загальною площею 535,9 кв.м з дворовими спорудами: сауною площею 77 кв.м, свердловиною і огорожею.
		Сторони погодили, що строк оренди складає 2 роки з дати приймання орендарем об`єкта. Розмір орендної плати у цілому становить 1 800 000 гривень за весь період оренди, по 75 000 гривень щомісячно (пункти 4.1, 5.1, 5.2 договору). 
		У розділі 8 договору встановлено порядок викупу об`єкта оренди. Зокрема, передбачено, що орендований об`єкт переходить у власність орендаря за умови сплати ним суми у розмірі 1 800 000 гривень.
		Перехід права власності від орендаря до орендодавця оформлюється шляхом складання (підписання) відповідного договору купівлі-продажу (пункт 8.2 договору). 
		Судами також встановлено, що  ОСОБА_1 сплатив ОСОБА_2 1 800 000 гривень, що сторонами не заперечується.
		З листа від 27 квітня 2016 року суди встановили, що ОСОБА_2 у відповідь на пропозицію  ОСОБА_1 укласти договір купівлі-продажу повідомив про необхідність перегляду вартості об`єкта оренди у зв`язку зі зростанням цін на нерухомість, а також вказав, що у разі недосягнення згоди щодо перегляду вартості відмовляється від укладення договору купівлі-продажу. 
		Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання. 
		Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені статтею 16 ЦК України, згідно з якою способом захисту цивільного права та інтересу може бути, зокрема, визнання права.
		Власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності (стаття 392 ЦК України).
		Підстави набуття права власності визначені у статті 328 ЦК України, згідно з якою право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
		Аналіз змісту статті 392 ЦК України у взаємозв`язку зі статтею 328 ЦК України дає підстави для висновку, що особа має право звернутися до суду з позовом про визнання права власності на підставі статті 392 ЦК України у випадку оспорення чи невизнання її права або у разі втрати документа, який засвідчує право власності, і при цьому право на звернення з такими вимогами має саме особа, яка уже є власником майна, набувши його раніше на законних підставах. 
		У випадку подання позову особою, яка не є власником майна, такі вимоги за своєю правовою природою будуть вимогами про набуття, а не про визнання права власності, у той час як порядок набуття права власності регулюється окремими нормами. 
		Враховуючи те, що відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний механізм, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на окремі об`єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен установити, з яких саме передбачених законом підстав і у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об`єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, визначеному статтею 392 ЦК України.
		У справі, яка переглядається, суди правильно встановили, що ОСОБА_1 не набув права власності на житловий будинок з дворовими спорудами по АДРЕСА_1 , так як нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу, який згідно з пунктом 8.2 договору оренди підтверджує перехід права власності, сторони не уклали. 
		Оскільки позивач у силу закону не є власником спірного будинку з дворовими спорудами, його право не підлягає захисту у порядку статті 392 ЦК України, тому висновок суду першої інстанції про відмову у позові, з якими погодився й апеляційний суд, є правильним. 
		Доводи заявника про те, що укладений з відповідачем договір за своєю правовою природою є змішаним, містить елементи договору оренди і договору купівлі-продажу та правовим наслідком виконання його умов є набуття права власності на орендоване майно, касаційний суд відхиляє.
		Системний аналіз положень договору оренди житлового будинку з дворовими спорудами з правом викупу від 1 січня 2014 року свідчить про те, що цей договір, крім загальних положень про оренду, визначає також порядок подальшого викупу орендованого майна. 
		Разом з тим, договір купівлі-продажу будинку, який відповідно до статті 328 ЦК України є належною правовою підставою для набуття права власності на це майно, підлягав укладенню окремо. Оскільки цей договір на виконання пункту 8.2 договору оренди сторони не уклали, право власності на будинок у  ОСОБА_1 не виникло. 
		Тобто договір оренди житлового будинку з дворовими спорудами з правом викупу від 1 січня 2014 року не передбачав автоматичного переходу права власності до позивача після сплати ним 1 800 000 гривень, тому доводи касаційної скарги у цій частині безпідставні. 
		Посилання заявника на те, що відповідач ухиляється від укладення договору купівлі-продажу, тому його порушене право підлягає захисту у порядку статті 392 ЦК України, є помилковими. 
		Відповідальність ОСОБА_2 у випадку відмови від укладення договору купівлі-продажу встановлена у розділі 11 договору оренди, яким передбачено, що у разі відмови орендодавця на вимогу орендаря укласти договір купівлі-продажу він сплачує неустойку у розмірі 10% ціни об`єкта. 
		ОСОБА_1 , підписавши договір оренди від 1 січня 2014 року, на власний ризик погодився на такі його умови. Таким чином, невиконання відповідачем умов договору оренди передбачає право позивача на неустойку, проте не призводить до автоматичного переходу до нього права власності на спірний будинок. 
		Порушень норм процесуального права, які унеможливили з`ясування фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, касаційним судом не встановлено. 
		Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень (рішення у справі Проніна проти України).
		За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку, що суди попередніх інстанцій, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалили судові рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до статті 410 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій без змін. 
		Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
		Керуючись статтями 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
		ПОСТАНОВИВ :
		Касаційну скаргу  ОСОБА_1 , подану його представником ОСОБА_4 , залишити без задоволення.
		Рішення Обухівського районного суду Київської області від 25 липня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 12 січня 2017 року залишити без змін.
		Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
		Головуючий Судді:  В. А. Стрільчук С. О. Карпенко В. О. Кузнєцов О. В. Ступак Г. І. Усик

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...