Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 640/18720/18 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи зі спорів з приводу реалізації публічної політики у сферах праці, зайнятості населення та соціального захисту громадян та публічної житлової політики, зокрема зі спорів щодо; соціального захисту (крім соціального страхування), з них; внутрішньо переміщених осіб.
Надіслано для оприлюднення: 12.06.2019. Зареєстровано: 13.06.2019. Забезпечено надання загального доступу: 13.06.2019.
Дата набрання законної сили: 12.07.2019
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м.  Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я
		І М Е Н Е М   У К Р А Ї Н И
		м. Київ
		11 червня 2019 року                      № 640/18720/18
		 
		Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючої судді Кузьменко А.І., суддів Добрівської Н.А., Маруліної Л.О., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу 
		за позовом            ОСОБА_1 
		до                     Кабінету Міністрів України
		треті особи          Міністерство юстиції України,
		                    Уповноважений Верховної Ради України з прав людини
		про                     визнання протиправними та скасування окремих положень постанови Кабінету Міністрів України №335 від 25 квітня 2018 року
		 
		В С Т А Н О В И В :
		ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач, ОСОБА_1 ) звернулася до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Кабінету Міністрів України (далі по тексту - відповідач), треті особи - Міністерство юстиції України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, в якому просить:
		           - визнати протиправними підпункт 2 пункту 1, підпункт 2 пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України №335 від 25 квітня 2018 р. «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 8 червня 2016 року №365»;
		-  скасувати підпункт 2 пункту 1, підпункт 2 пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України №335 від 25 квітня 2018 року «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 8 червня 2016 р. №365».
		В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що вона отримувала пенсію з 26 червня 2004 року за віком на пільгових умовах за Списком №2 та з грудня 2014 року є внутрішньо переміщеною особою. 
		Додатково позивач вказує, що з 01 вересня 2018 року виплату її  пенсії  було призупинено до з`ясування місця її фактичного проживання. В подальшому,  09 жовтня 2018 року  Комісією Бахмутської міської ради прийнято рішення про поновлення виплати пенсії позивачу. 
		Проте на виконання постанови Кабінету Міністрів України №335 від 25 квітня 2018 року, якою затверджено зміни, що вносяться до постанови Кабінету Міністрів України від 8 червня 2016 року №365, відповідно до яких соціальні виплати внутрішньо переміщеним особам відновлюються з місяця, в якому надійшла заява внутрішньо переміщеної особи та не виплачені суми соціальних виплат за минулий період  виплачуються на умовах окремого порядку та обліковуються в органі, що здійснює соціальні виплати, позивачу не виплачена пенсія за минулий період. З огляду на викладене, позивач вважає, що постановою Кабінету Міністрів України №335 від 25 квітня 2018 року встановлено окремий порядок виплати пенсії внутрішньо переміщеним особам за минулий період.
		Так, позивач зазначає, що Законом України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» вже визначено порядок виплати пенсії за минулий період та такі умови встановлено для всіх громадян України - пенсіонерів, отже встановлення оскаржуваними пунктами постанови Кабінету Міністрів України №335 від 25 квітня 2018 року обмеження щодо виплати внутрішньо переміщеним особам пенсії за минулий період є протиправним.
		Також позивач вказує, що Кабінет Міністрів України при прийнятті постанови  №335 від 25 квітня 2018 року перевищив повноваження щодо участі в реалізації державної політики з питань пенсійного забезпечення громадян (пенсіонерів), адже саме Пенсійний фонд України є центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань пенсійного забезпечення. 
		Позивач вважає, що оскаржувані пункти постанови Кабінету Міністрів України №335 від 25 квітня 2018 року є дискримінаційними для внутрішньо переміщених  осіб, оскільки визначено інші (менш сприятливі) умови щодо виплати  пенсії за минулий період.
		Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 грудня 2018 року відкрито провадження у справі та призначено підготовче засідання.
		Заперечуючи проти задоволення позовних вимог представник відповідача послався на те, що законодавець відніс до повноважень Кабінету Міністрів України розроблення та внесення змін до нормативно-правових актів, що стосуються соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, отже Уряд при прийнятті оскаржуваної постанови діяв в межах повноважень, передбачених Конституцією України, Законами України та на виконання вимог Закону України «Про забезпечення прав та свобод внутрішньо переміщених осіб». 
		Додатково представник Кабінету Міністрів України у відзиві на позов вказує, що оскаржувані норми постанови №335 від 25 квітня 2018 року не спрямовані на дискримінацію окремих категорій громадян, а лише встановлюють, що державні соціальні гарантії з боку держави для окремих категорій осіб, визначаються окремим порядком Уряду. Разом з тим, представник відповідача зазначив, що позивачем не вірно обраний спосіб захисту порушених прав та не вірно визначено відповідача. 
		У відповіді на відзив позивач зазначила, що відповідачем не спростовано та не надано обґрунтованих підтверджень прийняття оскаржуваних положень постанови №335 від 25 квітня 2018 року у відповідності до чинного законодавства України в сфері соціального захисту населення та пенсійного забезпечення. Встановлення додаткових вимог для внутрішньо переміщених осіб, зокрема, з числа пенсіонерів при отриманні соціальних (у тому числі пенсійних) виплат вказує на наявність нерівного поводження в порівнянні з іншими пенсіонерами, що призводить до обмеження їх можливості у реалізації свого права, гарантованого державою на соціальний захист. 
		Уповноважений Верховної Ради України з прав людини у письмових поясненнях вказував на обґрунтованість позовних вимог та зазначив, що всупереч положенням Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» Кабінет Міністрів України оскаржуваними нормами постанови №335 від 25 квітня 2018 року встановив, що актом Уряду буде визначено окремий порядок виплати пенсії за минулий період для пенсіонерів з числа внутрішньо переміщених осіб, який до цього часу не затверджено, що грубо порушує гарантоване законодавством право на соціальний захист цієї категорії громадян. 
		Представник Міністерства юстиції України у письмових поясненнях вказав, що проект постанови Кабінету Міністрів України №335 від 25 квітня 2018 року прийнято належним суб`єктом нормотворення, а Кабінет Міністрів України діяв на виконання вимог Закону України «Про забезпечення прав та свобод внутрішньо переміщених осіб» в межах повноважень, передбачених Конституцією України та Законами України. 
		Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києві від 19 лютого 2019 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.
		В судове засідання 04 квітня 2019 року жодна зі сторін не з`явились, хоча і були належним повідомлені чином про дату, час та місце розгляду справи. Від позивача надійшло клопотання про вирішення справи без її участі.
		Враховуючи викладене та зважаючи на достатність наявних у матеріалах справи доказів для розгляду та вирішення справи по суті, у відповідному судовому засіданні судом, згідно з частиною 9 статті 205 Кодексу адміністративного судочинства України, прийнято рішення про подальший розгляд та вирішення справи у порядку письмового провадження.
		Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.
		Постановою Кабінету Міністрів України №335 від 25 квітня 2018 року, затверджено зміни, що вносяться до постанови Кабінету Міністрів України від 8 червня 2016 року №365, а саме:
		-«пункт 15 викласти в такій редакції: « 15. Орган, що здійснює соціальні виплати, на підставі рішення комісії призначає (відновлює) таку соціальну виплату з місяця, в якому надійшла заява внутрішньо переміщеної особи. Суми соціальних виплат, які не виплачені за минулий період, обліковуються в органі, що здійснює соціальні виплати, та виплачуються на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України.» (підпункт 2 пункту 1);
		-«пункти 16 і 18 доповнити реченням такого змісту: «Суми соціальних виплат, які не виплачені за минулий період, обліковуються в органі, що здійснює соціальні виплати, та виплачуються на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України.» (підпункт 2 пункту 2).
		          Судом встановлено, що відповідно до посвідчення від 19 січня 2005 року серії НОМЕР_1 ОСОБА_1 отримує пенсію за віком.
		          Згідно довідки від 28 вересня 2016 року №1419098597 ОСОБА_1 взята на облік як внутрішньо переміщена особа. 
		Листом від 25 жовтня 2018 року №1114/А-02-01-08 Бахмутсько-Лиманське об`єднане управління Пенсійного фонду України Донецької області повідомило позивача, що рішенням Бахмутської міської ради від 09 жовтня 2018 року №118 їй поновлено виплату пенсії та роз`яснено, що відповідно до постанови Кабінету Міністрів України №365 від 08 червня 2016 року «Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» суми соціальних виплат, які не виплачені за минулий період, обліковуються в органі, що здійснює соціальні виплати та виплачуються на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України. Враховуючи викладене, виплата пенсійних коштів за минулий період буде здійснена після затвердження зазначеного порядку.
		Тобто, позивач є суб`єктом правовідносин, у яких застосовуються оскаржувані пункти постанови Кабінету Міністрів України №335 від 25 квітня 2018 року.
		Не погоджуючись із встановленим підпунктом 2 пункту 1, підпунктом 2 пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України №335 від 25 квітня 2018 року окремим порядком виплати внутрішньо переміщеним особам пенсії та інших соціальних виплат, позивач звернулась з даним позовом до суду.
		Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.
		Так, у передумові Керівних принципів з питання переміщення осіб всередині країни Організації Об`єднаних Націй (документ ООН E/CN.4/1998/53/Add.2 (1998)) визначено, що  для цілей цих Принципів внутрішньо переміщеними особами вважаються особи або групи осіб, яких змусили покинути свої будинки або звичні місця проживання, зокрема в результаті або щоб уникнути негативних наслідків збройного конфлікту, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини, надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру, і які не перетинали міжнародно визнаних державних кордонів.
		Визначення поняття внутрішньо переміщеної особи за національним законодавством  міститься у статті 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від 20 жовтня 2014 року № 1706-VII, а саме, внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.
		Отже, визначення внутрішньо переміщеної особи має описовий характер та охоплює три види конституційно-правового статусу людини (громадянин України, іноземець та особа без громадянства). З огляду на визначення, внутрішньо переміщена особа - це особа, яка:
		- перебуває на території України на законних підставах;
		- має право на постійне проживання в Україні;
		- була змушена залишити або покинути своє місце проживання в результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.
		А відтак, спеціальний статус внутрішньо переміщеної особи не може підміняти собою жоден із закріплених у Конституції України конституційно-правових статусів особи, та не є окремим конституційно-правовим статусом особи.
		Водночас, статтею 14 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від 20 жовтня 2014 року № 1706-VII визначено, що внутрішньо переміщені особи користуються тими ж правами і свободами відповідно до Конституції, законів та міжнародних договорів України, як і інші громадяни України, що постійно проживають в Україні. Забороняється їх дискримінація при здійсненні ними будь-яких прав і свобод на підставі, що вони є внутрішньо переміщеними особами.
		Виходячи із системного аналізу вищенаведених норм, слід дійти висновку, що внутрішньо переміщені особи користуються тими ж правами і свободами, що й інші громадяни, які постійно проживають на території України.
		Відповідно до частини 1 статті 7 України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від 20 жовтня 2014 року № 1706-VII для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація прав на зайнятість, пенсійне забезпечення, загальнообов`язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття, у зв`язку з тимчасовою втратою працездатності, від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, на отримання соціальних послуг здійснюється відповідно до законодавства України.
		Водночас очевидно, що статус внутрішньо переміщеної особи надає особі спеціальні, додаткові права (або «інші права», як це зазначено у статті 9 Законом України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від 20 жовтня 2014 року № 1706-VII), не звужуючи, між тим, обсяг конституційних прав та свобод особи та створюючи додаткові гарантії їх реалізації.
		При цьому, Європейська соціальна хартія (переглянута), яка набрала чинності для України 01 лютого 2007 року, визначає, що кожна особа похилого віку має право на соціальний захист.
		Сторони визнають метою своєї політики, яку вони запроваджуватимуть усіма відповідними засобами як національного, так i міжнародного характеру, досягнення умов, за яких можуть ефективно здійснюватися такі права та принципи. Кожна особа похилого віку має право на соціальний захист.
		Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг визначає Закон України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року 1058-IV.
		Відповідно до частини 1 статті 47 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року 1058-IV пенсія виплачується щомісяця, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, або через установи банків у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України.
		Відповідно до статті 46 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року 1058-IV нараховані суми пенсії, на виплату яких пенсіонер мав право, але не отримав своєчасно з власної вини, виплачуються за минулий час, але не більше ніж за три роки до дня звернення за отриманням пенсії; нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.
		Системний аналіз викладеного дає підстави дійти до висновку про наявність двох строкових обмежень стосовно виплат пенсії за минулий час: три роки - для особи, яка не отримувала нараховану пенсію з власної вини; без обмеження строку - для особи, яка не отримувала нараховану пенсію з вини відповідного суб`єкта владних повноважень.
		Проте, як зазначено вище, підпунктом 2 пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2018 року №335 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року №365» пункт 15 викладено в такій редакції: « 15. Орган, що здійснює соціальні виплати, на підставі рішення комісії призначає (відновлює) таку соціальну виплату з місяця, в якому надійшла заява внутрішньо переміщеної особи. Суми соціальних виплат, які не виплачені за минулий період, обліковуються в органі, що здійснює соціальні виплати, та виплачуються на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України».
		Одночасно підпунктом 2 пункту 2 названої вище постанови Кабінету Міністрів України визначено, що 2) пункти 16 і 18 доповнити реченням такого змісту: «Суми соціальних виплат, які не виплачені за минулий період, обліковуються в органі, що здійснює соціальні виплати, та виплачуються на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України».
		Проте, згідно з пунктом 6 частини 1 статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються, зокрема, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення.
		Разом з цим, частиною 3 статті 4 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року 1058-IV встановлено, що виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються: види пенсійного забезпечення; умови участі в пенсійній системі чи її рівнях; пенсійний вік для чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат; джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення; умови, норми та порядок пенсійного забезпечення; організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення.
		Статтею 5 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року 1058-IV передбачено, що дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, визначених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються, зокрема, порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов`язковим державним пенсійним страхуванням; порядок використання коштів ПФУ та накопичувальної системи пенсійного страхування.
		Отже, нормативно-правовим актом, яким визначено здійснення пенсійних виплат за загальнообов`язковим державним пенсійним страхуванням, є Закон України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року 1058-IV. Інші нормативно-правові акти у сфері правовідносин, врегульованих Законом України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року 1058-IV, можуть застосовуватися виключно за умови, якщо вони не суперечать цьому Закону.
		Водночас, за змістом конституційних норм, Кабінет Міністрів України не наділений правом вирішувати питання, які належать до виключної компетенції Верховної Ради України, так само як і приймати правові акти, які підміняють або суперечать законам України.
		Особливу увагу варто звернути на те, що у преамбулі до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року 1058-IV зазначено, що зміна умов і норм загальнообов`язкового державного пенсійного страхування здійснюється виключно шляхом внесення змін до цього Закону.
		Конституційне поняття «Закон України», на відміну від поняття «законодавство України», не підлягає розширеному тлумаченню, це - нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою України в межах повноважень. Зміни до закону вносяться за відповідно встановленою процедурою Верховною Радою України шляхом прийняття закону про внесення змін. Натомість нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України є підзаконними актами.
		При цьому, Конституція України (стаття 24), Загальна декларація прав людини (статті 2, 7), Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (стаття 2), Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (статті 14, стаття 1 Протоколу №12 до Конвенції) закріплюють принцип рівності осіб та визначають, що права особи, в тому числі і право на соціальний захист має здійснюватися без дискримінації за будь-якою ознакою.
		Організаційно-правові засади запобігання та протидії дискримінації визначено Законом України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» від 6 вересня 2012 року №5207-VI.
		За загальним визначенням статті 1 названого Закону дискримінація - ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними (далі - певні ознаки), зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.
		Непряма дискримінація - ситуація, за якої внаслідок реалізації чи застосування формально нейтральних правових норм, критеріїв оцінки, правил, вимог чи практики для особи та/або групи осіб за їх певними ознаками виникають менш сприятливі умови або становище порівняно з іншими особами та/або групами осіб, крім випадків, коли їх реалізація чи застосування має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.
		В силу приписів статті 1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» від 6 вересня 2012 року №5207-VI законодавство України ґрунтується на принципі недискримінації, що передбачає незалежно від певних ознак: забезпечення рівності прав і свобод осіб та/або груп осіб; забезпечення рівності перед законом осіб та/або груп осіб; повагу до гідності кожної людини; забезпечення рівних можливостей осіб та/або груп осіб.
		Статтею 6 цього ж Закону визначено, що відповідно до Конституції України, загальновизнаних принципів і норм міжнародного права та міжнародних договорів України всі особи незалежно від їх певних ознак мають рівні права і свободи, а також рівні можливості для їх реалізації.
		Форми дискримінації з боку державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, юридичних осіб публічного та приватного права, а також фізичних осіб, визначені статтею 5 цього Закону, забороняються.
		Не вважаються дискримінацією дії, які не обмежують права та свободи інших осіб і не створюють перешкод для їх реалізації, а також не надають необґрунтованих переваг особам та/або групам осіб за їх певними ознаками, стосовно яких застосовуються позитивні дії, а саме:
		спеціальний захист з боку держави окремих категорій осіб, які потребують такого захисту;
		здійснення заходів, спрямованих на збереження ідентичності окремих груп осіб, якщо такі заходи є необхідними;
		надання пільг та компенсацій окремим категоріям осіб у випадках, передбачених законом;
		встановлення державних соціальних гарантій окремим категоріям громадян;
		особливі вимоги, передбачені законом, щодо реалізації окремих прав осіб.
		Відповідно до частин 1, 2 статті 8 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» від 6 вересня 2012 року №5207-VI розроблення проектів нормативно-правових актів здійснюється з обов`язковим урахуванням принципу недискримінації.
		Натомість матеріали справи не містять висновків антидискримінаційної експертизи. Лише в пояснювальній записці до проекту постанови Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до порядків, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року №365» коротко зазначено, що у проекті акта відсутні положення, які містять ознаки дискримінації.
		Так, у рішенні «Суханов та Ільченко проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності (параграф 52).  Суд зазначив, що стаття 1 Першого протоколу включає в себе три окремих норми: «перша норма, викладена у першому реченні першого абзацу, має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друга норма, що міститься в другому реченні першого абзацу, стосується позбавлення власності і підпорядковує його певним умовам; третя норма, закріплена в другому абзаці, передбачає право Договірних держав, зокрема, контролювати користування власністю відповідно до загальних інтересів. Проте ці норми не є абсолютно непов`язаними між собою. Друга і третя норми стосуються конкретних випадків втручання у право на мирне володіння майном, а тому повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закріпленого першою нормою» (параграф 30).
		Стаття 1 Першого протоколу не встановлює жодних обмежень свободи Договірних держав вирішувати, мати чи ні будь-яку форму системи соціального забезпечення та обирати вид або розмір виплат за такою системою. Проте якщо Договірна держава має чинне законодавство, яке передбачає виплату як право на отримання соціальної допомоги (обумовлене попередньою сплатою внесків чи ні), таке законодавство має вважатися таким, що передбачає майнове право, що підпадає під дію статті 1 Першого протоколу щодо осіб, які відповідають її вимогам (параграф 31).
		Суд повторив, що першим і найголовнішим правилом статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання державних органів у право на мирне володіння майном має бути законним і повинно переслідувати легітимну мету «в інтересах суспільства». Будь-яке втручання також повинно бути пропорційним по відношенню до переслідуваної мети. Іншими словами, має бути забезпечено «справедливий баланс» між загальними інтересами суспільства та обов`язком захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідну особу або осіб буде покладено особистий та надмірний тягар (параграф 53).
		У  Рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Щокін проти України» (Заяви № 23759/03 та  № 37943/06) від 14 жовтня 2010 року зазначено, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Так, друге речення першого пункту передбачає, що позбавлення власності можливе тільки «на умовах, передбачених законом», а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення «законів». Більш того, верховенство права, один із основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції. Таким чином, питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним (параграф 50).
		Проте, як зазначено вище, згадуваними пунктами постанови Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2018 року №335 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 8 червня 2016 р. №365» визначено порядок виплати заборгованості по виплаті пенсії інший, який не відповідає статті 46 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року 1058-IV.
		У цьому випадку наявність статусу внутрішньо переміщеної особи обмежує право позивача на виплату пенсії за минулий період, встановлене статтею 46 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року 1058-IV.
		Додатково суд зауважує, що у пункті 5 «Відповідність вимогам нормопроектувальної техніки» висновку Міністерства юстиції України за результатами правової експертизи до проекту постанови Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до порядків, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року №365» зазначено, що «абзацом четвертим підпункту 2 пункту 1, абзацом другим підпункту 2 пункту 2 проекту Змін, передбачається, що суми соціальних виплат, які не виплачені за минулий період обліковуються в органі, що здійснює соціальні виплати, та виплачуються в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. У зв`язку з цим зазначаємо, що запропонована редакція проекту Змін потребує доопрацювання, враховуючи положення частини другої статті 4 Закону України «Про Кабінет Міністрів України», відповідно до якої організація, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України визначаються Конституцією України, цим та іншими законами України». 
		Крім цього Міністерство юстиції України вказує, що порядок виплати пенсії за минулий час регулюється статтею 46 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», частиною першою якої передбачено, що нараховані суми пенсії, на виплату яких пенсіонер мав право, але не отримав своєчасно з власної вини, виплачуються за минулий час, але не більше ніж за три роки до дня звернення за отриманням пенсії. У цьому разі частина суми нестриманої пенсії, з не більш як за 12 місяців, виплачується одночасно, а решта суми виплачується місяця рівними частинами, що не перевищують місячного розміру пенсії.
		Проект постанови Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до порядків, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 8 червня 2016 p. № 365» погоджено із зауваженнями щодо невідповідності проекту акта вимогам нормопроектувальної техніки. 
		           Виходячи із системного аналізу норм чинного законодавства, суд приходить до висновку, що положення підпункт 2 пункту 1, підпункт 2 пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України №335 від 25 квітня 2018 року «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 8 червня 2016 р. №365» обмежують позивача та інших внутрішньо переміщених осіб у реалізації їхніх прав, зокрема, права на виплату пенсії за минулий період відповідно до статті 46 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».
		Так, позивачем заявлено вимоги про визнання протиправними та скасування підпункту 2 пункту 1, підпункту 2 пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України №335 від 25 квітня 2018 року «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 8 червня 2016 р. №365».
		Проте, скасування акта суб`єкта владних повноважень як способу захисту порушеного права позивача застосовується тоді, коли спірний акт не породжує жодних правових наслідків від моменту прийняття такого акта.
		Визнання ж акта суб`єкта владних повноважень нечинним означає втрату чинності таким актом з моменту набрання чинності відповідним судовим рішенням або з іншого визначеного судом моменту після прийняття такого акта. Суд визначає, що рішення суб`єкта владних повноважень є нечинним, тобто втрачає чинність з певного моменту лише на майбутнє, якщо на підставі цього рішення виникли правовідносини, які доцільно зберегти.
		Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
		З огляду на викладене, суд вбачає наявними підстави для визнання підпункту 2 пункту 1, підпункту 2 пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України №335 від 25 квітня 2018 року «Про внесення змін до постанови кабінету Міністрів України від 8 червня 2016 р. №365» нечинними в частині, що стосується виплати пенсії за минулий період.
		Оскільки позивачем не надано доказів обмеження їй інших соціальних виплат за минулий період, в іншій частині позовні вимоги задоволенню не підлягають.
		Відповідно до частини 2    статті 19 Конституції України    органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені    Конституцією    та законами України.
		Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України       передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені    Конституцією    та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед    законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
		Згідно з частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України       кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених       статтею 78 цього Кодексу.
		Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України       доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
		Частиною 2   статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України       передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
		У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
		На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, позивачем надано суду достатні документальні докази, якими підтверджується протиправність оскаржуваної постанови,  в той час, як відповідачем не доведено правомірність та обґрунтованість такої постанови з урахуванням вимог, встановлених частиною 2  статті 19 Конституції України    та частиною 2  статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог та системного аналізу положень законодавства України, суд приходить до висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення позову.
		Відповідно до частини 3 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
		Враховуючи викладене, керуючись статтями 72-77, 139, 143, 241-246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, 
		 
		 
		 
		ВИРІШИВ:
		 
		1. Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.
		2. Визнати протиправними та нечинними підпункт 2 пункту 1, підпункт 2 пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України №335 від 25 квітня 2018 року «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 8 червня 2016 р. №365» в частині, що стосується сум невиплачених пенсій.
		3. В задоволенні решти позовних вимог відмовити.
		4. Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 РНОКПП 1990214685 ) понесені нею судові витрати по сплаті судового збору в сумі 352 (триста п`ятдесят дві) гривні 40 копійок за рахунок бюджетних асигнувань Кабінету Міністрів України (01008, місто Київ, вулиця Грушевського, 12/2, код ЄДРПОУ відсутній).
		 
		Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України. 
		Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. 
		 
		 
		Головуюча суддя                                                                                      А.І. Кузьменко 
		 
		 
		Судді:                                                                                                     Н.А. Добрівська
		 
		 
		                                                                                                       Л.О. Маруліна

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...