Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 522/19610/15-ц : Цивільні справи (до 01.01.2019); Позовне провадження; Спори про спадкове право.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 18.06.2019. Забезпечено надання загального доступу: 18.06.2019.
Дата набрання законної сили: 29.05.2019
Номер судового провадження: 61-35779ск18

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Постанова                                             
		Іменем України
		 
		29 травня 2019 року 
		м. Київ
		 
		справа № 522/19610/15-ц
		провадження № 61-35779св18
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: 
		головуючого -  Ступак О. В. (суддя-доповідач),
		суддів:                 Гулейкова І. Ю., Олійник А. С.,
		                              Усика Г. І.,         Яремка В. В.,
		  
		учасники справи: 
		позивач - ОСОБА_1 ,
		відповідачі:  ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , 
		треті особи: ОСОБА_3 , П`ята одеська державна нотаріальна контора,
		 
		розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу  ОСОБА_2 , ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 06 листопада 2017 року у складі судді Шенцевої О. П. та постанову Апеляційного суду Одеської області від 04 квітня 2018 року у складі колегії суддів: Кравця Ю. І., Журавльова О. Г., Комлевої О. С.,
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		Короткий зміст позовних вимог і рішень судів
		 
		У вересні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_3 , П`ята одеська державна нотаріальна контора, про поновлення пропущеного строку звернення до суду, визнання майна спільним майном подружжя та визнання права власності. 
		 
		Свої позовні вимоги позивач обґрунтовував тим, що 02 червня 1990 року між ним та ОСОБА_4 зареєстрований шлюб, під час перебування у якому у них народились ОСОБА_5 та ОСОБА_1 Під час шлюбу подружжям                ОСОБА_4 придбано нерухоме майно: за договором купівлі-продажу від 03 липня      2006 року - земельна ділянка площею 0,0321 га, яка розташована за адресою:         АДРЕСА_1 ; за договором купівлі-продажу від 25 грудня 2006 року - земельна ділянка площею 0,0047 га, яка розташована за адресою:        АДРЕСА_1 ; за договором купівлі-продажу від 25 грудня 2006 року - гараж, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 36,4 кв. м; за договором купівлі-продажу від 2006 року придбано 7/200 частини майна у ДБК «Літній відпочинок», яке складало із житлових та господарських споруд за адресою: АДРЕСА_2 , за договором купівлі-продажу від 13 серпня 1998 року, за яким ОСОБА_4 придбала 1/1500 частини ДБК «Літній відпочинок». Надалі старі будівлі та споруди протягом 2000-2010 року знищені, та подружжям побудоване таке майно: домоволодіння з надвірними будівлями та спорудами, що розташоване за адресою: АДРЕСА_3 , яке належало ОСОБА_4 на праві приватної власності та складається з двох житлових будинків; житловий будинок із вбудованим об`єктом торгівлі.
		 
		Незважаючи на те, що ОСОБА_4 отримала свідоцтво про право власності на житловий будинок із вбудованим об`єктом торгівлі 01 лютого 2010 року за вказаною адресою, фактично будівництво на той час не закінчено, будівельні та внутрішні роботи в об`єкті нерухомості продовжились також і після смерті ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , не залишивши заповіту, та остаточно будівництво будинку завершено вже за його особисті кошти у 2012 році. Для завершення та оснащення будівництва він витратив із 2010 по 2012 рік близько 200 000,00 дол. США. Все вказане майно придбане за спільні кошти подружжя ОСОБА_4 , що підтверджується розписками про передачу коштів колишнім власникам об`єктів нерухомості, копією договору купівлі-продажу нерухомого майна, укладеного на Одеській товарній біржі 13 лютого 1998 року, за яким ОСОБА_4 придбала     1/1500 частини житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , оригіналом договору купівлі-продажу від 25 грудня 2006 року, в якому зазначено, що договір купівлі-продажу земельної ділянки на ім`я ОСОБА_4 за адресою:              АДРЕСА_1 , вчинений за його згодою, також оригіналом договору купівлі-продажу від 03 липня 2006 року на ім`я ОСОБА_4 за адресою: АДРЕСА_1 , який також вчинений за його згодою, тобто, ще у 1998 році у подружжя ОСОБА_4 виникло право спільної сумісної власності на спірні об`єкти нерухомого майна, і він не зобов`язаний доводить наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі.
		 
		Спадкоємцями першої черги після смерті ОСОБА_4 є він, ОСОБА_5 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , які у встановлений законом строк звернулись до П`ятої державної нотаріальної контори із відповідними заявами про прийняття та відмову від спадщини на користь інших спадкоємців.
		 
		Після смерті ОСОБА_4 відкрилась спадщина у вигляді домоволодіння з надвірними будівлями та спорудами, що розташоване за адресою: АДРЕСА_3 , яке належало ОСОБА_4 на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право власності на домоволодіння, виданого Управління житлово-комунального господарства Виконавчого комітету Одеської міської ради (далі - УЖКГ ВК ОМР) 24 лютого 2000 року; земельної ділянки, площею 0,0278 га, що розташована за тією ж адресою, кадастровий номер НОМЕР_1 , яка належала ОСОБА_4 на праві приватної власності на підставі державного акта на право приватної власності на земельну ділянку серії НОМЕР_2 , виданого Управлінням земельних ресурсів Виконавчого комітету Одеської міської ради              25 жовтня 2000 року, цільове призначення - для обслуговування житлового будинку та господарських споруд.
		 
		21 грудня 2010 року в приміщенні П`ятої одеської державної нотаріальної контори державним нотаріусом Сусловою О. М. від його імені та імені неповнолітньої   ОСОБА_1 складено заяву про прийняття ними спадщини за законом після смерті ОСОБА_4 , у якій зазначено, що зміст статей 225, 229, 231, 233, 1258, 1268, 1283, 1274, 1275, 1280, 1281, 1282, ЦК України, та статей 13, 18, 20 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» йому державним нотаріусом роз`яснено.
		 
		ОСОБА_3 , батько померлої ОСОБА_4 , надав заяву, в якій відмовився від належної йому частки у спадковому майні на користь своїх онуків. Мати           ОСОБА_4 із заявою про прийняття спадщини за законом до нотаріальної контори не зверталась.
		 
		Він сплатив усі необхідні податки за всіх спадкоємців та 18 листопада 2011 року, державним нотаріусом Сусловою О. М. від його імені та від імені неповнолітньої доньки ОСОБА_1 складено заяву про видачу йому та неповнолітній доньці ОСОБА_1 свідоцтв про право на спадщину за законом, в якій вже було зазначено, що йому роз`яснені права щодо прийняття спадщини за законом після смерті ОСОБА_4 та положення статті 60 СК України. Також нотаріус зазначила, що вказане майно набуте померлою за час шлюбу, але за кошти, які належали їй особисто, згідно зі статтею 57 СК України, та є особистою приватною власністю померлої. На одержання свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя позивач не претендує, саме цього йому не було роз`яснено нотаріусом при подачі заяви 21 грудня 2010 року про прийняття спадщини за законом.
		 
		Вважає, що нотаріус, зазначаючи у заяві від 18 листопада 2011 року, яку він підписав на вимогу нотаріуса, так як вона повідомила, що без цієї заяви вона не може видати свідоцтва про право власності за законом, що вказане майно є особистою приватною власністю померлої та придбане за її особисті кошти, не з`ясувала та не встановила жодної обставини і не перевірила, що вказане майно не належало померлій на підставі статті 57 СК України, вказане нерухоме майно є спільним сумісним майном подружжя, придбаним та новозбудованим подружжям ОСОБА_4 за період зареєстрованого шлюбу з 1990 по 2010 рік. 18 листопада 2011 року йому та відповідачам у справі видані свідоцтва про право власності на спадщину за законом без врахування належної йому 1/2 частини в спільному сумісному майні подружжя. На час отримання свідоцтв про право на спадщину за законом він не звернув уваги щодо розміру належної йому частки в успадкованому майні.
		 
		На початку 2015 року ОСОБА_1 звернулась до нього з вимогою про отримання частини прибутку від здачі в оренду приміщень об`єктів нерухомого майна, яке успадковане після смерті ОСОБА_4 та які знаходяться за адресою:                      АДРЕСА_3 , пропорційно від належної їй частки у спадковому майні.
		 
		Вважаючи, що при видачі свідоцтв про право на спадщину за законом після смерті дружини нотаріусом допущена недбалість при визначенні розміру частки спадкоємців у спадщині, так як усе спадкове майно нажите подружжям ОСОБА_4 у зареєстрованому шлюбі, тому він мав право на отримання свідоцтва на право власності на 1/2 частини у спільному сумісному майні подружжя та 1/4 частини в спадковому майні та, не досягнувши з доньками згоди про мирове вирішення питання, він звернувся до суду за захистом свої порушених прав та інтересів.
		 
		Посилаючись на викладене, позивач, з урахуванням уточнених вимог, просив поновити йому пропущений строк звернення до суду, визнати об`єкти нерухомого майна спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_4 ; визнати за ним право власності на 5/8 частини об`єктів нерухомого майна (1/2 частини - спільна сумісна власність та 1/4 частини - спадкове майно). 
		 
		У жовтні 2016 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 звернулися до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання права власності.
		 
		Свої вимоги обґрунтовували тим, що ОСОБА_1 при отриманні свідоцтва на право власності в порядку спадкування за законом визнав, що спадкове майно набуте померлою ОСОБА_4 за час шлюбу, але за кошти, які належали ОСОБА_4 особисто. 
		 
		Посилаючись на викладене, позивачі просили визнати за ними право власності по 3/8 частини на домоволодіння, з надвірними будівлями та спорудами, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_3 ; житлового будинку з вбудованим об`єктом торгівлі та земельної ділянки площею 0,0278 га, які розташовані за цією ж адресою.
		 
		Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 06 листопада 2017 року позов ОСОБА_1 задоволено. Поновлено ОСОБА_1 пропущений строк звернення до суду за захистом своїх порушених прав та інтересів. Визнано об`єктами спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_4 майно, яке належало           ОСОБА_4 : житловий будинок із вбудованим об`єктом торгівлі, який у цілому складається з одного житлового будинку літ. «А», загальною площею 1 115,9 кв. м, житловою - 386,5 кв. м, основною - 144,5 кв. м, розташований на земельній ділянці площею 368 кв. м; домоволодіння з надвірними будівлями та спорудами, розташоване за адресою: АДРЕСА_3 , яке в цілому складається з двох житлових будинків під літ. «А» та «А2», житловою площею           65,3 кв. м, та надвірних споруд під літ. № 1-2 огорожа, І-мостіння, розташованих на земельній ділянці площею 277 кв. м; земельну ділянку площею 0,0278 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_3 . Визнано за ОСОБА_1 право власності на 5/8 частини (1/2 частини - спільне сумісне майно та 1/8 частини у порядку спадкування за законом) житлового будинку з вбудованим об`єктом торгівлі, розташованого за адресою: АДРЕСА_3 , та на земельні ділянки площею 0,0321 та 0,0047 га за адресою:                       АДРЕСА_1 . Визнано за ОСОБА_1 право власності на 5/8 частини (1/2 частини спільне сумісне майно, 1/8 частини у порядку спадкування за законом) на вказане майно.
		 
		У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 та ОСОБА_1 відмовлено.
		 
		Вирішуючи спір між сторонами, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_1 довів, що вказані об`єкти нерухомості, на які видані свідоцтва про право власності на спадщину за законом, є об`єктами спільної сумісної власності подружжя, при цьому відповідачі не надали суду жодних належних та допустимих доказів, що спадкове майно, яке залишилось після смерті ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , придбано нею за особисті кошти. Державний нотаріус Суслова О. М. виявила професійну недбалість при подачі ОСОБА_1 заяви від 21 грудня 2010 року та не роз`яснила ОСОБА_1 його права на отримання свідоцтва про право власності на частку майна, набутого подружжям під час шлюбу, в шаблоні заяви, яку підписав ОСОБА_1 лише зазначено, що «зміст ст.225, 229, 231, 233, 1258, 1268, 1283, 1274, 1275, 1280, 1281, 1282, ЦК України, та ст.ст. 13, 18, 20 ЗУ «Про податок з доходів фізичних осіб» ОСОБА_1 . державним нотаріусом роз`яснено». При цьому ОСОБА_1 довів суду той факт, що він дізнався про порушення своїх майнових прав та інтересів лише на початку 2015 року.
		 
		Постановою Апеляційного суду Одеської області від 04 квітня 2018 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
		 
		Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив із того, що докази, які надані ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та їх представниками, суперечать фактичним даним, належним та допустимим доказам, а також звичайним логічним висновкам, до яких дійшов суд, проаналізувавши наведені вище обставини, які були зазначені позивачем під час розгляду справи. 
		 
		Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги 
		 
		У червні 2018 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2  подали до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Приморського районного суду м. Одеси                     від 06 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду Одеської області              від 04 квітня 2018 року, в якій просять скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні первісного позову ОСОБА_1 , а зустрічний позов направити до суду першої інстанції на новий розгляд, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Вказують на те, що суд не взяв до уваги та не надав належної оцінки правочину, вчиненому 18 листопада 2011 року ОСОБА_1 , а саме заяви останнього, що посвідчена нотаріально, і є дійсною. Судами попередніх інстанцій при ухваленні рішень порушене їхнє право власності, яке набуте ними на законних підставах, а саме на підставі відповідних свідоцтв про право на спадщину за законом, які є дійсними, ніким не оспорені та не скасовані. Перебіг трирічного строку позовної давності за оформленими та виданими свідоцтвами пpo право на спадщину почався 19 листопада 2011 року та закінчився відповідно 19 листопада 2014 року. До суду з відповідним позовом ОСОБА_1 звернувся лише у вересні 2015 року. 
		 
		Рух справи у суді касаційної інстанції 
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 02 липня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 13 травня 2019 року справу призначено до судового розгляду.
		 
		Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400цього Кодексу. 
		 
		За змістом статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень             повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. 
		 
		Позиція Верховного Суду
		 
		Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині задоволення первісного позову         ОСОБА_1 - скасуванню та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову. Судові рішення в частині відмови у задоволенні зустрічного позову    ОСОБА_1 та ОСОБА_2 підлягають залишенню без змін.
		 
		Судом установлено, що 02 червня 1990 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_7 зареєстрований шлюб в Іллічівському відділі ЗАГС, актовий запис № 422, та видане свідоцтво НОМЕР_3 . У шлюбі народились дві доньки - ОСОБА_1 та ОСОБА_8 
		 
		Під час шлюбу подружжям ОСОБА_4 придбане таке нерухоме майно: за договором купівлі-продажу від 03 липня 2006 року - земельна ділянка площею 0,0321 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 ; за договором купівлі-продажу від 25 грудня 2006 року - земельна ділянка площею 0,0047 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 ; за договором купівлі-продажу від 25 грудня 2006 року - гараж, який знаходиться за адресою:                      АДРЕСА_2 , загальною площею 36,4 кв. м; за договором купівлі-продажу від 2006 року придбано 7/200 частини житлових та господарських споруд у ДБК «Літній відпочинок» за адресою: АДРЕСА_2 , за договором купівлі-продажу від 13 серпня 1998 року за яким ОСОБА_4 придбала 1/1500 частини ДБК « Літній відпочинок».
		 
		Згідно зі свідоцтвом про смерть ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 .
		 
		21 грудня 2010 року спадкоємці першої черги: ОСОБА_10 , ОСОБА_1 , від імені якої діяв її батько ОСОБА_1 , ОСОБА_8 , звернулись до П`ятої одеської державної нотаріальної контори із заявами про прийняття спадщини за законом після смерті ОСОБА_4 
		 
		Батько померлої ОСОБА_3 відмовився від належної йому частки в спадковому майні на користь ОСОБА_1 та ОСОБА_8 
		 
		Після смерті ОСОБА_4 відкрилась спадщина у вигляді: домоволодіння з надвірними будівлями та спорудами, що розташоване за адресою: АДРЕСА_3 , яке належало ОСОБА_4 на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право власності на домоволодіння, виданого УЖКГ ВК ОМР    24 лютого 2000 року за НОМЕР_6, зареєстрованого КП «ОМБТІ та РОН» 06 березня 2000 року за реєстраційним номером 34908055 у книзі 255-48, номер запису 40333, яке складається з двох житлових будинків; житлового будинку з вбудованим об`єктом торгівлі, виданого Виконавчим комітетом Одеської міської ради 28 січня 2010 року серії НОМЕР_4 та зареєстрованого КП «ОМТІ та РОН» 01 лютого    2010 року за реєстраційним номером 29586214 у книзі: 302-170, номер запису 43734, який у цілому складається із одного житлового будинку літ. «А», загальною площею     1 115,9 кв. м, житловою - 386,5 кв. м, основною - 144,5 кв. м, розташованого на земельній ділянці площею 368 кв. м; земельна ділянка площею 0,0278 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_3 , кадастровий номер НОМЕР_1 , яка належала ОСОБА_4 на праві приватної власності на підставі державного акта на право приватної власності на земельну ділянку серії НОМЕР_2 , виданого УЖКГ ВК ОМР25 жовтня 2000 року на підставі рішення Одеської міської ради народних депутатів від 09 грудня 1999 року за № 593-ХХІІІ, зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № НОМЕР_7, цільове призначення - для обслуговування житлового будинку та господарських споруд.
		 
		Із матеріалів спадкової справи вбачається, що 21 грудня 2010 року ОСОБА_1 , який діяв від свого імені та від імені неповнолітньої ОСОБА_1 , підписав заяву, складену державним нотаріусом П`ятої одеської державної нотаріальної контори Сусловою О. М. про прийняття ОСОБА_1 та його неповнолітньою донькою ОСОБА_10 , спадщини після смерті дружини ОСОБА_4 .
		 
		У заяві про прийняття ОСОБА_1 спадщини зазначено «зміст ст.ст. 225, 229, 231, 233, 1258, 1268, 1283, 1274, 1275, 1280, 1281, 1282 ЦК України, ст.ст. 13, 18, 20 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» державним нотаріусом заявнику роз`яснено».
		 
		18 листопада 2011 року від імені ОСОБА_1 , який діяв у своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_1 , державним нотаріусом П`ятої одеської державної нотаріальної контори Сусловою О. М. складена заява про видачу      ОСОБА_1 та неповнолітній ОСОБА_1 свідоцтв про право на спадщину за законом, в якій зазначено «мені роз`яснені положення ст. 60 СК України», також вказано «що вищезгадане майно набуте померлою за час шлюбу, але за кошти, які належали їй особисто, згідно ст. 57 СК України, та є особистою приватною власністю померлої. На одержання свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя я не претендую».
		 
		18 листопада 2011 року державним нотаріусом П`ятої одеської державної нотаріальної контори Сусловою О. М. видані такі свідоцтва про право на спадщину за законом (надалі - свідоцтво): свідоцтво від 18 листопада 2011 року на 3/8 частини житлового будинку з вбудованим об`єктом торгівлі за адресою: АДРЕСА_3 , видане на ім`я ОСОБА_1 , зареєстроване в реєстрі за № НОМЕР_8 свідоцтво від 18 листопада 2011 року на 3/8 частини житлового будинку з вбудованим об`єктом торгівлі за адресою: АДРЕСА_3 , видане на ім`я ОСОБА_12 , зареєстроване в реєстрі за НОМЕР_9; свідоцтво             від 18 листопада 2011 року на 1/4 частини житлового будинку з вбудованим об`єктом торгівлі за адресою: АДРЕСА_3 , видане на ім`я       ОСОБА_1 , зареєстроване в реєстрі за НОМЕР_10; свідоцтво від 18 листопада    2011 року на 3/8 частини житлового будинку з надвірними будівлями, розташоване за адресою: АДРЕСА_3 , видане на ім`я ОСОБА_1 , зареєстроване в реєстрі за № НОМЕР_11; свідоцтво від 18 листопада 2011 року на          3/8 частини житлового будинку з надвірними будівлями, розташоване за адресою: АДРЕСА_3 , видане на ім`я ОСОБА_12 , зареєстроване в реєстрі за НОМЕР_12; свідоцтво від 18 листопада 2011 року на 1/4 частини домоволодіння з надвірними спорудами, розташоване за адресою: АДРЕСА_3 , видане на ім`я ОСОБА_1 , зареєстроване в реєстрі за         № НОМЕР_13; свідоцтво від 18 листопада 2011 року на 1/4 частини земельної ділянки, площею 0,0278 га, під АДРЕСА_3 , кадастровий номер НОМЕР_5 , видане на ім`я ОСОБА_1 , зареєстроване в реєстрі за НОМЕР_14; свідоцтво від 18 листопада 2011 року на          3/8 частини земельної ділянки, площею 0,0278 га, під АДРЕСА_3 , кадастровий номер НОМЕР_5 , видане на ім`я ОСОБА_1 , зареєстроване в реєстрі за НОМЕР_15 свідоцтво                   від 18 листопада 2011 року на 1/4 частини земельної ділянки , площею 0,0278 га, під АДРЕСА_3 , кадастровий номер НОМЕР_5 , видане на ім`я ОСОБА_12 , зареєстроване в реєстрі за      № НОМЕР_16.
		 
		Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 вказував на те, що державний нотаріус П`ятої одеської державної нотаріальної контори Суслова О. М. при видачі йому та  ОСОБА_1 , ОСОБА_2 свідоцтв про право на спадщину після смерті ОСОБА_4 не роз`яснила йому, що 1/2 від усього спадкового майна належить йому на праві спільної сумісної власності подружжя і не могла спадкуватися, заяви про роз`яснення йому прав носили формальний характер.
		 
		Нормативно-правове обґрунтування щодо вимог ОСОБА_1 про визнання об`єктів нерухомого майна спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_4 
		 
		Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
		 
		Той із подружжя, який порушує питання про спростування зазначеної презумпції, зобов`язаний довести обставини, що її спростовують. 
		 
		Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.
		 
		Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
		 
		Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями:
		1) час набуття майна;
		2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).
		 
		Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам.
		 
		У зв`язку з викладеним у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.
		 
		Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя.
		 
		Розмір часток майна дружини та чоловіка при поділі майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, визначається за правилами статті 70 СК України.
		 
		Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
		 
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги в частині вимог ОСОБА_1 про визнання об`єктів нерухомого майна спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_4 
		 
		Установивши, що житловий будинок із вбудованим об`єктом торгівлі, який складається з одного житлового будинку літ. «А», загальною площею 1 115,9 кв. м, житловою - 386,5 кв. м, основною - 144,5 кв. м, розташований на земельній ділянці площею 368 кв. м; домоволодіння з надвірними будівлями та спорудами розташоване за адресою: АДРЕСА_3 , яке складається з двох житлових будинків під літ. «А» та «А2», житловою площею 65,3 кв. м, та надвірних споруд під   літ. № 1-2 огорожа, І-мостіння, розташованих на земельній ділянці площею 277 кв. м; придбані  ОСОБА_1 та ОСОБА_4 під час перебування у шлюбі, оскільки протилежного відповідачами не доведено, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку, що вказане майно було спільним сумісним майном подружжя.
		 
		Суди попередніх інстанцій правильно застосували норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, належним чином оцінили зібрані у справі докази, дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав вважати, що вказане спірне нерухоме майно придбане подружжям ОСОБА_4 та було їхньою спільною сумісною власністю.
		 
		Разом із тим, встановлюючи, що земельна ділянка площею 0,0278 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_3 , є спільною сумісною власністю подружжя, суди першої та апеляційної інстанції неправильно застосували норми матеріального права. 
		 
		Із матеріалів справи убачається, що земельна ділянка площею 0,0278 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_3 , кадастровий номер НОМЕР_1 , належала ОСОБА_4 на праві приватної власності на підставі державного акта на право приватної власності на земельну ділянку серії НОМЕР_2 , виданого Управлінням земельних ресурсів Виконавчого комітету Одеської міської ради 25 жовтня 2000 року на підставі рішення Одеської міської ради народних депутатів від 09 грудня 1999 року за № 593-ХХІІІ, зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № НОМЕР_7, цільове призначення - для обслуговування житлового будинку та господарських споруд.
		 
		У період часу з 08 лютого 2011 року до 12 червня 2012 року земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, у тому числі приватизації, визнавалась спільною сумісною власністю подружжя; до 08 лютого 2011 року та після 12 червня 2012 року така земельна ділянка належала до особистої приватної власності чоловіка або дружини, яка/який використала(в) своє право на безоплатне отримання частини земельного фонду.
		 
		Відповідно до положень статей 6, 17 Земельного Кодексу України (далі - ЗК України), Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року № 15 «Про приватизацію земельних ділянок», Порядку передачі земельних ділянок у приватну власність громадян (затвердженого наказом Державного комітету України по земельних ресурсах від 15 лютого 1993 року № 10) і статті 22 КпШС України у редакції, які були чинними на час приватизації ОСОБА_4 спірної земельної ділянки, земельна ділянка, одержана громадянином у період шлюбу в приватну власність для будівництва та обслуговування жилого будинку й господарських будівель, ведення особистого підсобного господарства, садівництва, дачного і гаражного будівництва, є його власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином частку у земельному фонді.
		 
		Таким чином, земельна ділянка площею 0,0278 га, що розташована за адресою:       АДРЕСА_3 , кадастровий номер НОМЕР_1 , була особистою приватною власністю ОСОБА_4 .
		 
		Щодо заяви  ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про застосування судом строку позовної давності 
		 
		Під час розгляду справи судом першої інстанції до ухвалення рішення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду із заявою про застосування позовної давності.
		 
		Відповідно до вимог статті 256 ЦК Українипозовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
		 
		Загальний строк позовної давності відповідно до статті 257 ЦК Українистановить три роки.
		 
		Згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК Українисплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
		 
		Згідно з частиною першою статті 8 ЦПК Українисуд вирішує справи відповідно до Конституції України, законів України та міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
		 
		Конвенція про захист прав людини і основоположних свободратифікована Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №№ 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» і набрала чинності для України 11 вересня 1997 року.
		 
		Пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод(далі - Конвенція) встановлює, що кожен має право на розгляд його справи судом.
		 
		Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що «позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Терміни позовної давності, що є звичайним явищем в національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконують кілька завдань, у тому числі забезпечують юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (судове рішення від 20 вересня       2011 року у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Російської Федерації»,    пункт 570, та судове рішення від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства», пункт 51).
		 
		Відповідно до статті 256 ЦК Українипозовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Позовна давність обчислюється за загальними правилами обчислення цивільно-правових строків. Позовна давність установлюється в законіз метою упорядкування цивільного обороту за допомогою стимулювання суб`єктів, права чи законні інтереси яких порушені, до реалізації права на їх позовний захист протягом установленого строку.
		 
		Згідно з частиною першою статті 261 ЦК Україниперебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.
		 
		Позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав; при цьому поняття «позовна» має на увазі форму захисту - шляхом пред`явлення позову, необхідною умовою реалізації якої є виникнення права на позов, що розглядається у двох аспектах - процесуальному (право на пред`явлення позивачем позову і розгляд його судом) і матеріальному (право на задоволення позову, на отримання судового захисту). Питання про об`єкт дії позовної давності виникає через відмінності в розумінні категорії «право на позов у матеріальному сенсі» (право на захист) у контексті її співвідношення із суб`єктивним матеріальним цивільним правом як одним з елементів змісту цивільних правовідносин. Набуття права на захист, для здійснення якого встановлена позовна давність, завжди пов`язане з порушенням суб`єктивного матеріального цивільного права. Суб`єктивне матеріальне цивільне право і право на позов відносяться до різних видів матеріального права: перше - регулятивне, друге - охоронне. Змістом права на позов є правомочність, що включає одну або декілька передбачених закономможливостей для припинення порушення, відновлення права або захисту права іншими способами, які можуть реалізовуватись тільки за допомогою звернення до суду.
		 
		Ураховуючи, що метою встановлення у законіпозовної давності є забезпечення захисту порушеного суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу в межах певного періоду часу, тобто тимчасове обмеження отримати захист за допомогою звернення до суду, слід дійти висновку, що об`єктом дії позовної давності є право на позовний захист (право на позов у матеріальному сенсі), що є самостійним правом (не ототожнюється із суб`єктивним матеріальним правом і реалізується в межах охоронних правовідносин), яким наділяється особа, право якої порушене.
		 
		Відповідно до статті 257 ЦК Українизагальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Зазначений трирічний строк діє після порушення суб`єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного).
		 
		Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися» дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
		 
		Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем держав-учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, § 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня             1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (№ 2), № 66610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року).
		 
		Встановивши, що ОСОБА_1 18 листопада 2011 року отримав свідоцтва про право  на спадщину за законом на майно померлої ОСОБА_4 , Верховний Суд дійшов висновку про застосування до вимог ОСОБА_1 строку позовної давності, у зв`язку з тим, що перебіг строку позовної давності почався з моменту отримання ним свідоцтв про право на спадщину, тому, звертаючись у вересні 2015 року до суду із цим позовом, позивач пропустив трирічний строк звернення до суду. При цьому суд враховує і те, що у цьому випадку немає значення, чи роз`яснювала державний нотаріус Суслова О. М. ОСОБА_1 його права на отримання свідоцтва про право власності на частку майна, набутого подружжям під час шлюбу, оскільки позивач повинен був розуміти, що свідоцтва, видані нотаріусом йому та його донькам на спадкове майно після смерті ОСОБА_4 , стосувалися всього майна, а не його половини.
		 
		Крім того, 18 листопада 2011 року від імені ОСОБА_1 , який діяв у своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_1 , державним нотаріусом П`ятої одеської державної нотаріальної контори Сусловою О. М. складена заява про видачу ОСОБА_1 та неповнолітній ОСОБА_1 свідоцтв про право на спадщину за законом, в якій зазначено «мені роз`яснені положення ст. 60 СК України», також вказано «що вищезгадане майно набуте померлою за час шлюбу, але за кошти, які належали їй особисто, згідно ст. 57 СК України, та є особистою приватною власністю померлої. На одержання свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя я не претендую».
		 
		Таким чином, ОСОБА_1 , підписуючи таку заяву не міг не розуміти, що погоджується з тим, що все майно, що увійшло до складу спадщини після смерті ОСОБА_4 , належить лише їй як особиста приватна власність, а отже, саме з цього часу міг довідатись про своє порушене право на спірне майно, як на частку у спільному майні подружжя. 
		 
		Висновок суду першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції про те, що ОСОБА_1 довів той факт, що він дізнався про порушення своїх прав та інтересів лише на початку 2015 року, що є підставою для поновлення пропущеного строку - є алогічними та такими, що суперечать положенням частини першої статті 261 ЦК України, яка визначає, що початок перебігу строку позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Отже, вважаючи, що позивач дізнався про порушення свого права на початку 2015 року (що є початком відліку строку позовної давності), його звернення до суду у вересні 2015 року здійснено у межах трирічного строку позовної давності, тому були відсутні підстави для поновлення цього строку. Проте,  за обставинами справи, позивач знав про те, яке майно успадковане ним та його дітьми ще у 2011 році при отриманні свідоцтв про право на спадщину. Крім того, особистою заявою підтвердив, що визнає належність спірного успадкованого майна його дружині на праві особистої власності.  
		 
		Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено помилку в застосуванні норм матеріального права, а саме частини першої статті 261 ЦК України,  оскаржувані судові рішення в частині задоволення первісного позову ОСОБА_1 підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову.
		 
		 
		 
		Щодо вимог зустрічного позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 
		 
		Позов про визнання права подається у випадках, коли належне певній особі право не визнається, оспорюється іншою особою, або у разі відсутності в неї документів, що засвідчують приналежність їй права. При цьому спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, що виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду.
		 
		Оскільки щодо майна померлої ОСОБА_4 державним нотаріусом видані свідоцтва про право на спадщину за законом, у тому числі  ОСОБА_1 та    ОСОБА_2 , які в свою чергу зареєстрували право власності на це майно, Верховний Суд дійшов висновку про те, що вимоги позивачів за зустрічним позовом є безпідставними, оскільки відсутні підстави в судовому порядку визнавати право власності за особою, за якою вже зареєстроване таке право. Оспорення  позивачем прав відповідачів за умови, що первісний позов не підлягає задоволенню, не породжує підстав для задоволення зустрічного позову про визнання права. 
		 
		Щодо розподілу судових витрат
		 
		Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 
		 
		Отже, з ОСОБА_1  на користь  ОСОБА_1 та ОСОБА_2  підлягає стягненню судовий збір за подання апеляційної та касаційної скарг по 17 949,96 грн кожному.
		 
		Керуючись статтями 141, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Касаційну скаргу  ОСОБА_2 , ОСОБА_1 задовольнити частково.
		 
		Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 06 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду Одеської області від 04 квітня 2018 року в частині задоволення первісного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_3 , П`ята одеська державна нотаріальна контора, про поновлення пропущеного строку звернення до суду, визнання майна спільним майном подружжя та визнання права власності скасувати та ухвалити нове рішення.
		 
		У задоволенні позову  ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_3 , П`ята одеська державна нотаріальна контора, про поновлення пропущеного строку звернення до суду, визнання майна спільним майном подружжя та визнання права власності відмовити.
		 
		Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 06 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду Одеської області від 04 квітня 2018 року в частині відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 , ОСОБА_1 до ОСОБА_1 про визнання права власності залишити без змін.
		 
		Стягнути із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 , ОСОБА_1 судовий збір за подання апеляційної та касаційної скарг по 17 949,96 грн кожному.
		 
		Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
		Головуючий                                                                 О. В. Ступак
		 
		Судді:                                                                           І. Ю. Гулейков 
		 
		                                                                                                           А. С. Олійник
		 
		                                                                                                           Г. І. Усик
		 
		                                                                                                           В. В. Яремко

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...