Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 536/2475/14-к : Справи про адмінправопорушення (з 01.01.2019); У порядку процесуального законодавства; В порядку КПК України.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 21.06.2019. Забезпечено надання загального доступу: 21.06.2019.
Дата набрання законної сили: 12.06.2019
Номер судового провадження: 51-5601км18
Номер кримінального провадження в ЄРДР: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		Ухвала
		 
		12 червня 2019 року
		м. Київ
		справа № 536/2475/14-к
		провадження № 51-5601км18
		Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати
		Касаційного кримінального суду у складі:
		головуючого ОСОБА_1 ,
		суддів  ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
		за участю:
		секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,
		прокурора ОСОБА_5 ,
		виправданого ОСОБА_6 ,
		розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу прокурора, який брав участь у розгляді кримінального провадження в суді апеляційної інстанції, на ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 15 січня 2018 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №42013000000000557, за обвинуваченням
		ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Великі Бірки Тернопільського району Тернопільської області, жителя АДРЕСА_1 , такого, що не має судимостей,
		у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК
		(в редакції Закону № 3207-VI від 07 квітня 2011 року);
		ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженця та жителя     
		АДРЕСА_2 , такого, що не має судимостей,
		у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 27,
		ч. 3 ст. 368 КК (в редакції Закону № 3207-VI від 07 квітня 2011 року).
		Зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій і встановлені ними обставини
		За вироком Кременчуцького районного суду Полтавської області від 27 листопада 2015 року ОСОБА_6 визнано невинуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК (в редакції Закону № 3207-VI
		від 07 квітня 2011 року), і виправдано у зв`язку з недоведеністю, що вчинено кримінальне правопорушення, в якому він обвинувачувався. 
		Місцевий суд визнав недопустимими доказами дані протоколу обшуку
		у службовому кабінеті судді, який проведено без дозволу на його обшук всупереч вимогам ч. 5 ст. 48 Закону України від 07 липня 2010 року № 2453-VI
		«Про судоустрій і статус суддів», а інші докази обвинувачення поза будь-яким розумним сумнівом не підтверджують доведеності винуватості ОСОБА_6 
		у вчиненні інкримінованого кримінального правопорушення.
		Цим же вироком дії ОСОБА_7 кваліфіковано за ч. 1 ст. 190 КК та його звільнено від кримінальної відповідальності за цей злочин на підставі
		п. 2 ч. 1 ст. 49 КК у зв`язку із закінченням строків давності.
		Апеляційний суд, залишаючи вирок місцевого суду без зміни, також зазначив,
		що ОСОБА_6 не набув статусу підозрюваного в цьому кримінальному провадженні, оскільки повідомлення про підозру від 21 березня 2014 року,
		яке складено та підписано заступником Генерального прокурора України ОСОБА_8 , вручено та повідомлене ОСОБА_6 10 квітня 2014 року
		за дорученням вказаного заступника Генерального прокурора України слідчим
		в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України ОСОБА_9 , тобто суб`єктом, не уповноваженим на вчинення таких дій, та з порушенням строку його вручення.
		Органом досудового розслідування суддя Харківського апеляційного суду
		 ОСОБА_6 обвинувачувався в тому, що він, будучи службовою особою, яка займає відповідальне становище, уповноваженою на виконання функцій держави, одержав хабара в значному розмірі за виконання в інтересах того, хто дає хабар, будь-якої дії з використанням службового становища, а адвокат ОСОБА_7 у пособництві вчиненню вказаного злочину за наступних обставин.
		Так, постановою від 12 квітня 2011 року у справі № 2а-1670/1802/11 Полтавський окружний адміністративний суд визнав протиправними і скасовував податкові повідомлення-рішення Кременчуцької об`єднаної державної податкової інспекції
		в Полтавській області (далі  ОДПІ) щодо визначення суми податкового зобов`язання ПП «Бумеранг» (позивач) за платежем податку на додану вартість
		на загальну суму 1133407,50 грн. Це рішення ОДПІ та Головне управління Державного казначейства України в Полтавській області оскаржили
		в апеляційному порядку до Харківського апеляційного адміністративного суду,
		де справу № 2а-1670/1802/11 автоматизованою системою документообігу суду було розподілено колегії суддів у складі ОСОБА_10 (доповідач), ОСОБА_6 
		та ОСОБА_11 та після проведення підготовчих дій призначено до розгляду
		на 14 липня 2011 року.
		У серпні 2011 року в судді Харківського апеляційного адміністративного суду ОСОБА_6 та адвоката ОСОБА_7 виник спільний злочинний умисел, спрямований на одержання, за пособництва останнього, хабара в розмірі
		8000 дол. США від представників ПП «Бумеранг» з метою протиправного збагачення, які вони мали намір у подальшому розподілити між собою,
		за вирішення питання щодо ухвалення Харківським апеляційним адміністративним судом рішення у справі № 2а-1670/1802/11 про залишення без змін постанови Полтавського окружного адміністративного суду від 12 квітня 2011 року.
		09 вересня 2011 року ОСОБА_7 за попередньою домовленістю
		з ОСОБА_6 зателефонував до офісу ПП «Бумеранг» та повідомив
		про можливість вирішення адміністративної справи №2а-1670/1802/11 на користь підприємства, для чого у разі зацікавленості представники останнього повинні зв`язатися із адвокатом ОСОБА_7 . У подальшому останній, після неодноразових зустрічей з представниками вказаного підприємства домовився про вирішення питання за 8000 дол. США (63805,60 грн) хабара йому та судді Харківського апеляційного адміністративного суду, які 18 жовтня 2011 року близько 15:00 перед початком судового засідання у вказаній справі були передані керівником ПП «Бумеранг» ОСОБА_12 ОСОБА_7 у приміщенні суду, про що останній сповістив ОСОБА_6 . Після закінчення судового засідання
		та прийняття рішення на користь підприємства у службовому кабінеті
		ОСОБА_7 передав ОСОБА_6 частину одержаного хабара в розмірі
		6000 дол. США, а решту (2000 дол. США) залишив собі, після чого обидва були затримані, а вказані кошти  вилучені.
		Місцевий суд, розглянувши кримінальне провадження, дійшов висновку
		про винуватість ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення,
		але за інших обставин, та кваліфікував його дії за ч. 1 ст. 190 КК як шахрайство, визнавши доведеним, що останній, дізнавшись про перебування на розгляді
		в Харківському апеляційному адміністративному суді вищезазначеної справи,
		з метою заволодіння грошовими коштами ПП «Бумеранг» увів в оману його представників, зателефонувавши їм від імені працівника суду та повідомивши
		про можливість вирішення справи на користь підприємства через адвоката ОСОБА_7 . Під час подальших зустрічей з представниками ПП «Бумеранг» останній повідомив їм неправдиву інформацію, що діє від імені суддів,
		в провадженні яких перебуває зазначена справа, які нібито уповноважили його бути посередником при вирішенні питання щодо передачі хабара
		на вищезазначену суму з метою позитивного вирішення справи на користь
		ПП «Бумеранг», для переконливості демонстрував номери телефонів суддів,
		з якими був знайомий, та влаштував з ними зустріч при ознайомленні
		з матеріалами справи. Погодившись на вищезазначену пропозицію, в день засідання  18 жовтня 2011 року ОСОБА_12 передав ОСОБА_7 
		у приміщенні суду 8000 дол. США для передачі їх як хабара суддям, а останній зімітував перед ОСОБА_12 телефонну розмову з ОСОБА_6 та відправив йому СМС-повідомлення «ОК». Після судового засідання ОСОБА_7 пішов
		з ОСОБА_6 , перед яким мав боргові зобов`язання, до його службового кабінету, де поклав у журнал файл з паперами, між якими були отримані від представника ПП «Бумеранг» 6000 дол. США, а решту грошей (2000 дол. США) залишив у себе.
		Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
		У касаційній скарзі прокурор порушує питання про скасування ухвали апеляційного суду та призначення нового розгляду в суді апеляційної інстанції
		на підставах істотного порушення вимог кримінального процесуального закону
		та неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність. На обґрунтування такого прохання зазначає, що апеляційний суд безпідставно погодився із висновком місцевого суду щодо недопустимості доказу  протоколу обшуку в службовому кабінеті судді ОСОБА_6 , та, як наслідок, похідних від нього доказів. Помилковим, на думку автора касаційної скарги, є висновок суду про те, що вручення повідомлення про підозру ОСОБА_6 , яке складено та підписано заступником Генерального прокурора України, за дорученням останнього слідчим прямо суперечить вимогам кримінального процесуального закону. Проте прокурор вважає, що Кримінальний процесуальний кодекс такої заборони не містить. Прокурор вказує, що суд апеляційної інстанції не врахував розміру завданої шкоди при перевірці кваліфікації вчиненого злочину, а тому всупереч ст. 413 КПК
		не застосував закону, який підлягав застосуванню, тобто повинен був кваліфікувати дії ОСОБА_7 за ч. 2 ст. 190 КК. Вважає, що ухвала апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 419 КПК.
		У запереченні на касаційну скаргу захисник ОСОБА_13 та виправданий ОСОБА_6 вважають її необґрунтованою та просять залишити без задоволення, а оскаржене судове рішення  без змін.
		Позиції учасників судового провадження
		Прокурор підтримала подану касаційну скаргу, просила її задовольнити,
		а виправданий заперечував проти задоволення скарги прокурора, просив оскаржене судове рішення залишити без змін.
		Мотиви Суду
		Згідно зі ст. 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Верховний Суд
		є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість
		та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.
		У ч. 5 ст. 431-1 КПК зазначено, що суд, який розглядає кримінальне провадження
		в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати таке кримінальне провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики.
		Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників, перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи, наведені в касаційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку, що кримінальне провадження необхідно передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на таке.
		Предметом розгляду колегії суддів Верховного Суду є касаційна скарга прокурора на ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 15 січня 2018 року,
		якою залишено без змін вирок Кременчуцького районного суду Полтавської області від 27 листопада 2015 року стосовно ОСОБА_6 , якого визнано невинуватим у пред`явленому обвинуваченні за ч. 3 ст. 368 КК, та ОСОБА_7 , дії якого кваліфіковано за ч. 1 ст. 190 КК, а кримінальне провадження закрито
		у зв`язку із закінченням строків давності.
		У своїй ухвалі від 20 травня 2019 року (справа № 128/2455/15-к, провадження №13-25кс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що при тлумаченні поняття «виключна правова проблема» необхідно виходити з кількісних та якісних показників, які можуть її становити. Зокрема, за кількісним показником виключна правова проблема зазвичай виникає не в одиничній правовій ситуації,
		а у невизначеній кількості кримінальних проваджень, крім того, така правова проблема може мати триваючий характер і виникати ще під час розгляду кримінального провадження в судах першої та апеляційної інстанцій.
		Водночас якісні показники становлять змістовний та процедурний критерії визначення наявності виключної правової проблеми. За змістовним критерієм виключна правова проблема полягає, зокрема, у відсутності сталої судової практики, необхідності застосування інституту аналогії, необхідності здійснення судового тлумачення норм закону. За своєю правовою природою виключна правова проблема має зачіпати фундаментальні (конституційні, конвенційні) права та свободи.
		За процедурним критерієм виключна правова проблема може мати місце
		за відсутності, неефективності або вичерпаності національних процесуальних механізмів її вирішення іншим способом, ніж із використанням повноважень Великої Палати Верховного Суду.
		У касаційній скарзі прокурор не погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про те, що повідомлення про підозру від 21 березня 2014 року вручено
		та повідомлено ОСОБА_6 10 квітня 2014 року суб`єктом, не уповноваженим
		на вчинення таких дій, а тому ОСОБА_6 не набув статусу підозрюваного у цьому кримінальному провадженні. Прокурор вважає, що такий висновок апеляційного суду суперечить вимогам процесуального закону, котрі такої заборони не містять.
		Пунктом 3 ч. 1 ст. 481 КПК передбачено, що письмове повідомлення про підозру судді здійснюється Генеральним прокурором України або його заступником.
		Згідно з ч. 4 ст. 49 Закону України № 1402-VІІI від 02 червня 2016 року
		«Про судоустрій і статус суддів» судді може бути повідомлено про підозру
		у вчиненні кримінального правопорушення виключно Генеральним прокурором України або його заступником.
		Аналогічні вимоги містилися уч. 3 ст. 48 Закону України № 2453-VIвід 07 липня 2010 року «Про судоустрій і статус суддів» (зі змінами, внесеними до ч. 3 ст. 48 Законом № 4652-VI від 13 квітня 2012 року).
		Однак питання про те, чи зобов`язаний виключно Генеральний прокурор України або його заступник вручати та повідомляти таку підозру судді, належить
		до дискусійних.
		Аналіз судової практики вказує на те, що серед судів першої та апеляційної інстанцій існує неоднакова судова практика щодо визначення суб`єктного складу повідомлення про підозру судді.
		Так, у своїх рішеннях деякі суди дотримуються позиції, що письмове повідомлення про підозру судді та його вручення має здійснюватися виключно Генеральним прокурором або його заступником (п. 3 ч. 1 ст. 481 КПК).
		Зокрема, в ухвалі Апеляційного суду Волинської області від 24 січня 2018 року (справа № 349/1487/14-к) зазначено:
		«Здійснення повідомлення про підозру професійному судді виключно Генеральним прокурором або його заступником є похідним повноваженням від первинного права, що випливає з процесуального керівництва. Обмеження переліку процесуальних керівників у кримінальному провадженні, що мають право повідомляти про підозру професійним суддям, зумовлене особливим статусом останніх та гарантіями їх незалежності. Таким чином, системний аналіз п. 15 ч. 1 ст. 3, ст. 36, ч. 1 ст. 276 та п. 3 ч. 1 ст. 481 КПК свідчить про те, що процесуальну дію у вигляді повідомлення про підозру судді може вчинити лише прокурор процесуальний керівник, котрим має бути не будь-який прокурор, визначений
		у п. 15 ч. 1 ст. 3 КПК, а тільки Генеральний прокурор чи його заступник.
		Отже, повідомити про підозру професійному судді може лише Генеральний прокурор чи його заступник, які є процесуальними керівниками в конкретному кримінальному провадженні від самого його початку. Якщо створено групу процесуальних керівників, то відповідно до ч. 6 ст. 36 КПК вони обов?язково мають бути в ній старшими. Згідно із ч. 4 ст. 22, абз. 1 ч. 1 ст. 277, ч. 1 ст. 278 КПК Генеральний прокурор або його заступник не можуть доручити вручення повідомлення про підозру судді слідчому через те, що слідчий має право вручати складене виключно ним самим і погоджене з прокурором повідомлення
		про підозру.
		Оскільки повідомлення про підозру судді ОСОБА_1, всупереч нормам
		до ч. 3 ст. 49 закону «Про судоустрій і статус суддів» № 2453-VI від 07 липня
		2010 року (який діяв на момент оголошення підозри ОСОБА_1М.), п. 3 ч. 1
		ст. 481 КПК підписано першим заступником Генерального прокурора України ОСОБА_31, який навіть не входить в групу прокурорів в даному кримінальному провадженні, а оголошено заступником начальника другого слідчого відділу управління з розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України, який не складав дане повідомлення, тому на думку апеляційного суду ОСОБА_1 не набув статусу підозрюваного
		у даному кримінальному провадженні, всупереч вимогам національного кримінального процесуального законодавства».
		Також в ухвалі Апеляційного суду Дніпропетровської області від 31 травня
		2018 року зазначено:
		«Згідно ст. 48 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та ст. 481 КПК вказаній категорії осіб повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, повинно здійснюватися виключно Генеральним прокурором України або його заступником. В обвинувальному акті містяться дані щодо процесуальних керівників у вказаному кримінальному провадженні, однак в ньому відсутні дані щодо Генерального прокурора або його заступника, тобто щодо легітимних осіб в кримінальному провадженні щодо судді ОСОБА_3. Вручення повідомлення про підозру ОСОБА_3 особою, не наділеною процесуальними повноваженнями, а саме прокурором першого відділу процесуального керівництва Запорозької області, не відповідає вимогам ст. 48 Закону України «Про судоустрій
		і статус суддів», та ст. 481 КПК» (справа № 334/8491/17).
		Схожі позиції висловлено в ухвалах: Апеляційного суду Херсонської області
		від 25 червня 2018 року (справа № 651/10/18), Печерського районного суду м. Києва від 27 листопада 2015 року (справа № 757/44577/15-к), Вільнянського районного суду Запорізької області від 06 квітня 2018 року (справа № 201/6489/16-к), Березанського районного суду Миколаївської області від 18 жовтня 2018 року (справа № 469/445/17), Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області від 26 квітня 2018 року (справа № 402/906/13-к), Томаківського районного суду Дніпропетровської області від 15 березня 2018 року (справа № 334/8491/17) тощо.
		Водночас в інших рішеннях суди першої та апеляційної інстанцій відстоюють позицію, відповідно до якої ст. 481 КПК не містить обов`язкової вимоги щодо вручення письмового повідомлення про підозру судді особисто Генеральним прокурором України або його заступником, та розрізняють поняття «складання» письмового повідомлення про підозру та його «вручення» як дві різні процесуальні дії.
		Наприклад, в ухвалі Апеляційного суду м. Києва від 29 серпня 2018 року зазначено:
		«Колегією суддів встановлено, що 08 серпня 2018 року Генеральним прокурором України ОСОБА_14 було складено повідомлення про підозру ОСОБА_3
		у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК,
		яке того ж числа за його дорученням було оголошено та вручено ОСОБА_3 прокурором шостого відділу управління процесуального керівництва, підтримання державного обвинувачення та представництва в суді Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Генеральної прокуратури України ОСОБА_15 . Виходячи з того, що Генеральний прокурор України ОСОБА_14 , як вбачається
		з матеріалів провадження, безпосередньо склав та підписав повідомлення
		про підозру ОСОБА_3 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого
		ч. 3 ст. 368 КК, і в цьому процесуальному документі особисто письмово доручив прокурору шостого відділу управління процесуального керівництва, підтримання державного обвинувачення та представництва в суді Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Генеральної прокуратури України ОСОБА_15 вручити зазначене повідомлення про підозру судді Господарського суду
		Івано-Франківської області ОСОБА_3, то такі дії Генерального прокурора України ОСОБА_14 за змістом п. 3 ч. 1 ст. 481 КПК України і є нічим іншим,
		як здійсненням ним повідомлення про підозру судді ОСОБА_3. У зв`язку
		із вищевикладеним колегія суддів вважає, що висновок слідчого судді,
		що ОСОБА_3 не набув статусу підозрюваного у даному кримінальному провадженні, слід визнати помилковим» (справа № 11-cc/796/4281/2018).
		Подібна позиція закріплена в ухвалах Голосіївського районного суду м. Києва
		від 25 жовтня 2017 року (справа № 752/17311/14-к), Київського районного суду
		м. Харкова від 17 травня 2018 року (справа № 640/1462/18), Солом`янського районного суду м. Києва від 22 травня 2018 року (справа № 1-кс/760/6284/18), Ленінського районного суду м. Харкова від 13 березня 2018 року (справа
		№ 626/1948/17) тощо.
		Серед судів першої та апеляційної інстанцій також відсутня єдина позиція щодо визначення суб`єктного складу повідомлення про підозру іншим суб`єктам, зазначеним у ст. 480 КПК.
		Так, одні суди дотримуються позиції, що письмове повідомлення про підозру депутату місцевої ради, сільському, селищному, міському голові має здійснюватися виключно Генеральним прокурором, його заступником, керівником регіональної прокуратури в межах його повноважень (п. 1 ч. 1 ст. 481 КПК).
		Зокрема, в ухвалі Апеляційного суду Харківської області від 23 січня 2018 року зазначено:
		«Системний аналіз норм закону свідчить про те, що поняття «здійснення» письмового повідомлення про підозру включає в себе дві стадії: складання письмового повідомлення про підозру та вручення цього процесуального документа особі. За таких обставин, виходячи з контексту п. 1 ч. 1 ст. 481 КПК, письмове повідомлення про підозру депутату місцевої ради повинно бути складено та вручено безпосередньо Генеральним прокурором, його заступником, керівником регіональної прокуратури в межах його повноважень. У порушення вимог даної норми кримінального процесуального закону письмове повідомлення про підозру депутату Червоногусарівської сільської ради Балаклійського району Харківської області ОСОБА_5, хоча і складено прокурором Харківської області ОСОБА_16 , але було вручено ОСОБА_5 слідчим ВР ДТП СУ ГУМВС України
		в Харківській області. Таким чином, висновки суду про невідповідність обвинувального акту вимогам кримінального процесуального закону,
		є обґрунтованими» (справа № 610/2485/15-к).
		Схожа позиція щодо вручення повідомлення про підозру депутату місцевої ради, сільському, селищному, міському голові лише конкретно визначеним у п. 1 ч. 1
		ст. 481 КПК суб`єктним складом висловлена в ухвалі Дніпровського апеляційного суду від 19 листопада 2018 року (справа № 203/1996/18), в ухвалі Апеляційного суду Харківської області від 08 серпня 2017 року (справа № 629/5264/15-к).
		Водночас інші суди висловлюють позицію, що поняття «складання» письмового повідомлення про підозру та його «вручення»  це дві різні процесуальні дії. Зазначають, що ст. 481 КПК не містить обов`язкової вимоги щодо вручення письмового повідомлення про підозру депутату місцевої ради, сільському, селищному, міському голові особисто Генеральним прокурором, його заступником, керівником регіональної прокуратури в межах його повноважень.
		Для прикладу, в ухвалі Апеляційного суду Сумської області від 06 квітня 2018 року зазначено:
		«Статтею 481 КПК передбачено, що «здійснення письмового повідомлення» означає складання тексту письмового повідомлення про підозру правомочним прокурором. Що стосується вручення письмового повідомлення відповідній особі, то у коментованій статті Генерального прокурора, його заступника, прокурора Автономної Республіки Крим, області, міст Києва або Севастополя не зобов`язано безпосередньо здійснювати такі дії. Вручення письмового повідомлення,
		як випливає з тексту ст. 278 КПК, за певних умов може здійснюватися у спосіб, передбачений КПК. Для вручення повідомлень, тобто направлення поштою, електронною поштою, факсимільним зв`язком. Таким чином, складання тексту повідомлення про підозру щодо осіб, вказаних у ст. 480 КПК, здійснюється уповноваженим прокурором (Генеральним прокурором, його заступником, прокурором Автономної Республіки Крим, області, міст Києва або Севастополя), вручення ж повідомлення може здійснюватися як вказаними особами,
		так і слідчим, який проводить досудове розслідування, чи прокурором,
		який здійснює процесуальне керівництво у відповідному провадженні»
		(справа № 591/1276/18).
		Схожа позиція висловлена в ухвалі Кропивницького апеляційного суду
		від 11 грудня 2018 року (справа № 404/6105/18), де зазначено: «слідчий, отримавши від прокурора письмове доручення на вручення затриманому повідомлення про підозру, був зобов`язаний його виконати».
		Деякі суди в своїх рішеннях зазначають про відсутність послідовної та однакової практики як Верховного суду, так і інших судів в цьому питанні, відсутність правового висновку Великої палати Верховного суду щодо порядку повідомлення,а саме вручення підозри, особам, визначеним в ст. 481 КПК. Вважають,
		що остаточне розуміння порядку здійснення повідомлення про підозру
		у кримінальному провадженні, зокрема його фактичного вручення, особам визначеним у ст. 481 КПК, можливе на підставі законодавчого врегулювання вказаних питань або шляхом формування Великою палатою Верховного суду послідовної та передбачуваної правозастосовної практики, що необхідно
		для однакового розуміння та правозастосування усіма учасниками кримінального провадження.
		Така позиція висловлена Одеським апеляційним судом в ухвалі від 13 березня 2019 року (провадження №11-сс/813/423/19, справа №497/1070/18
		1-кс/497/68/19).
		Як свідчить аналіз судових рішень, практика вручення повідомлення про підозру адвокату теж є неоднозначною.
		Так, у своїх рішення деякі суди дотримуються позиції, що письмове повідомлення про підозру адвокату має здійснюватися лише Генеральним прокурором,
		його заступником, керівником регіональної прокуратури в межах його повноважень (п. 1 ч. 1 ст. 481 КПК).
		Зокрема, в ухвалі Київського апеляційного суду від 14 травня 2019 року зазначено:
		«ОСОБА_1 є адвокатом, а відтак згідно ст. 480 КПК стосовно нього передбачений особливий порядок кримінального провадження. За змістом ст. 276 КПК процедура здійснення повідомлення про підозру включає в себе складання письмового повідомлення про підозру та відповідно його вручення підозрюваному уповноваженою особою. Таким чином, у випадку коли у вчиненні злочину підозрюється особа, щодо якої згідно з приписами ст. 480 КПК передбачено здійснення особливого порядку кримінального провадження, письмове повідомлення про підозру такій особі повинно бути вручене безпосередньо посадовими особами органів прокуратури, визначеними у пунктах 1-4 ч. 1
		ст. 481 КПК, і здійснення такої дії не може бути передоручене. Проте, повідомлення про підозру адвокату керівником регіональної прокуратури доручено вручити прокурору другого відділу процесуального керівництва управління процесуального керівництва у кримінальних провадженнях прокуратури Київської області,
		що не відповідає вимогам ст. 480, 481 КПК та не узгоджується з правовою позицією Верховного суду (у справі 349/1487/14-к від 19 лютого 2019 року)» (справа №761/13082/19).
		Разом з тим інші суди висловлюють протилежну позицію про те, що ст. 481 КПК
		не містить обов`язкової вимоги щодо вручення письмового повідомлення
		про підозру адвокату особисто Генеральним прокурором, його заступником, керівником регіональної прокуратури в межах його повноважень.
		Для прикладу, в ухвалі Львівського апеляційного суду від 29 жовтня 2018 року зазначено:
		«ОСОБА_1 є адвокатом, що здійснює адвокатську діяльність на підставі свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю № 1697 від 19 травня 2010 року. Відповідно до ч. 4 ст. 40 КПК слідчий зобов`язаний виконувати доручення
		та вказівки прокурора, які надаються у письмовій формі. Невиконання слідчим законних вказівок та доручень прокурора, наданих у порядку, передбаченому цим Кодексом, тягне за собою передбачену законом відповідальність. Виходячи
		з наведеного, доручення проведення процесуальних дій, а саме: виконання вимог ст. 278 КПК в частині вручення повідомлення про підозру ОСОБА_1 старшим слідчим в особливо важливих справах СУ ГУ НП у Львівській області ОСОБА_5 повністю узгоджується з вимогами закону» (справа № 466/9902/16-к).
		Аналіз судової практики свідчить також про неоднакове застосування судами касаційної інстанції норм кримінального процесуального закону щодо визначення суб`єктного складу повідомлення про підозру судді.
		Так, Вищим адміністративним судом України було висловлену правову позицію, відповідно до якої «норми КПК не містять вимоги щодо вручення письмового повідомлення про підозру професійному судді особисто Генеральним прокурором України або його заступником» (див.: постанова від 18 січня 2016 року, справа №800/408/15; постанова від28 березня 2016 року, справа № 800/93/16).
		Таку ж позицію висловив у своєму рішенні від 02 квітня 2018 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду, який, зокрема, зазначив:
		«Пунктом 3 ч. 1 ст. 481 КПК передбачено, що письмове повідомлення про підозру професійному судді здійснюється Генеральним прокурором України або його заступником. Повноваження прокурора визначені ст. 36 КПК, серед яких прокурор, здійснюючи нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням, уповноважений доручати слідчому, органу досудового розслідування проведення
		у встановлений прокурором строк слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій, інших процесуальних дій або давати вказівки щодо їх проведення чи брати участь у них, а в необхідних випадках  особисто проводити слідчі (розшукові) та процесуальні дії в порядку, визначеному цим Кодексом. Відповідно до змісту ст. 40 КПК слідчий зобов`язаний виконувати доручення та вказівки прокурора, які надаються у письмовій формі. Невиконання слідчим законних вказівок та доручень прокурора, наданих у порядку, передбаченому цим Кодексом, тягне за собою передбачену законом відповідальність. Отже, наведені норми права не містять вимоги щодо вручення письмового повідомлення про підозру професійному судді особисто Генеральним прокурором України або його заступником, а тому доводи позивача в цій частині не заслуговують на увагу» (справа № 800/536/17, провадження № П/9901/400/18).
		Ця постанова була змінена рішенням Великої Палати Верховного Суду,
		яка тим не менше, чітко не висловила свою позицію щодо тлумачення положень ст. 481 КПК (провадження № 11-589сап18, постанова від 08 листопада 2018 року).
		Разом з тим у постанові Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 19 лютого 2019 року викладено протилежну правову позицію щодо вирішення цього питання, відповідно до якої письмове повідомлення судді про підозру має здійснюватися винятково Генеральним прокурором або його заступником. Зокрема, зазначено:
		«У випадку, коли у вчиненні злочину підозрюється особа, щодо якої згідно
		з приписами ст.480 КПК передбачено здійснення особливого порядку кримінального провадження, письмове повідомлення про підозру такій особі повинно бути вручене безпосередньо посадовими особами органів прокуратури, визначеними у пунктах 1-4 ч. 1 ст. 481 КПК, і здійснення такої дії не може бути передоручене» (справа № 349/1487/14-к, провадження № 51-4717км18).
		Аналогічних висновків дійшли судді Великої Палати Верховного Суду у своїй окремій думці у справі № 800/536/17, де вказано:
		«Здійснення повідомлення про підозру особам, вказаним у главі 37 КПК
		(у тому числі й судді), не входить до кола повноважень слідчого або іншого прокурора, а, отже, не може бути їм доручене в порядку п. 4 ч. 2 ст. 36 КПК. Ураховуючи важливість акту повідомлення особі про підозру, а також беручи
		до уваги правило вирішення конкуренції загальної (п. 4 ч. 2 ст. 36 КПК)
		та спеціальної норм (п. 3 ч.1 ст. 481 КПК), Генеральний прокурор або його заступник не вправі давати доручення про здійснення письмового повідомлення про підозру судді іншим службовим особам. Це виняткове повноваження Генерального прокурора або його заступника. Тож ніхто, крім вказаних в цій нормі Генерального прокурора України та його заступника, не має права повідомляти судді про підозру у вчиненні кримінального правопорушення»
		(провадження № 11-589сап18, постанова від 08 листопада 2018 року).
		Серед правників також відсутній єдиний підхід при вирішенні питання щодо визначення суб`єктного складу повідомлення про підозру судді.
		Так, існує позиція, що вручення повідомлення про підозру особам, зазначеним
		у ст. 481 КПК, може здійснюватися як відповідним прокурором, вказаним у цій статті, так і слідчим, котрий проводить досудове розслідування або прокурором, що здійснює процесуальне керівництво у кримінальному провадженні (Кримінальний процесуальний кодекс України: науково-практичний коментар:
		у 2 т за ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, А.В. Портнова.  Х.: Право, 2012.  Т.2. 
		С. 370).
		Водночас ОСОБА_17 та ОСОБА_18 підтримують позицію, згідно з якою повідомлення про підозру судді повинні здійснювати лише процесуальні керівники, якими можуть бути лише посадові особи, визначені у ст. 481 КПК
		(Підозра в процесі: Закон і бізнес.  2015.  № 22).
		Також існує позиція, згідно з якою при вирішенні питання про порядок здійснення повідомлення про підозру особам, зазначеним у ст. 481 КПК, слід керуватися загальними положеннями КПК  статтями 276279 КПК. Зазначено, що положення щодо повідомлення про підозру, аналогічні тим, що викладені у ст. 481 КПК, містяться також у законах України «Про статус депутатів місцевих рад»,
		«Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», «Про Рахункову палату», «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» тощо (Науково-практичний коментар до Кримінального процесуального кодексу України від 13 квітня
		2012 року / За ред. О.А. Банчука, Р.О. Куйбіди, М.І. Хавронюка.  Х.: Фактор, 2013.  С. 846).
		Ряд науковців обґрунтовують позицію, відповідно до якої письмове повідомлення судді про підозру згідно з п.3 ч.1 ст. 481 КПК має здійснюватися винятково лише Генеральним прокурором або його заступником у межах їх повноважень.
		Її прибічниками є ОСОБА_19 (Особливості повідомлення про підозру окремій категорії осіб за законодавством України // Протидія злочинності: теорія
		та практика: К.: Національна академія прокуратури України, 2016.  С.622-624);
		ОСОБА_20 , ОСОБА_21 (Проблемні питання повідомлення про підозру судді
		у кримінальному провадженні // Право України.  2017.  №12.  С. 82-94);
		ОСОБА_22 (Повідомлення про підозру: протистояння правових позицій сторін обвинувачення та захисту // Право України.  2017.  №12.  С.74-81);
		ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , ОСОБА_25 (Належні суб`єкти повідомлення про підозру судді // Юридичний вісник України.  2017.  №43/44.  С.14) та інші.
		Таким чином, наведене вище указує на те, що з моменту набрання чинності КПК 2012 року і до цього часу в судовій практиці існує невизначеність у тлумаченні положень ст. 481 КПК у їх системному зв`язку з іншими нормами КПК і інших законодавчих актів. Це указує на наявність виключної правової проблеми
		з урахуванням «якісного» критерію, адже ця проблема носить тривалий, складний
		і комплексний характер, що вимагає надання відповідей на наступні питання:
		1.З огляду на положення ст. 481 КПК чи слід розглядати під повідомленням судді про підозру лише факт складання письмового тексту повідомлення про підозру
		без його безпосереднього вручення відповідною особою, чи має бути здійснений комплекс усіх дій відповідною особою: «складання», «вручення» та «здійснення» повідомлення про підозру?
		2.Чи виключно Генеральний прокурор або його заступник уповноважені здійснювати повідомлення судді про підозру?
		3.Якщо повідомлення судді про підозру здійснюється лише Генеральним прокурором або його заступником, то чи повинні вони бути включені до складу групи прокурорів чи вони є окремими процесуальними керівниками?
		4.Чи можливе надання Генеральним прокурором або його заступником доручення слідчому або іншому прокурору вручити судді повідомлення про підозру?
		5.Які наслідки вручення повідомлення судді про підозру не Генеральним прокурором чи його заступником, а іншими суб`єктами, які не зазначені
		у ст. 481 КПК?
		6.Чи призведе здійснення повідомлення судді про підозру неналежним суб`єктом до правових наслідків, що виключають набуття особою статусу підозрюваного,
		а в подальшому  обвинуваченого та які наслідки це має при розгляді кримінального провадження судом по суті?
		Вирішення цих питань матиме вирішальне значення для розгляду великої кількості кримінальних проваджень не тільки щодо суддів, але й щодо інших осіб, указаних
		у ст. 480 КПК, які здійснювалися за правилами КПК 2012 року, починаючи з дати набрання ним чинності (наприклад, обставини, щодо яких здійснюється дане кримінальне провадження, мали місце в 2011 році).
		Це вказує на існування виключної правової проблеми за «кількісним» критерієм.
		Колегія суддів наголошує на тому, що елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоби виключити ризик свавілля.
		Таким чином, на переконання колегії суддів відсутність сталої судової практики
		у вирішенні питання щодо тлумачення положень ст. 481 КПК утворюють виключну правову проблему, яка має значення для розвитку права і формування єдиної правозастосовної практики, тому необхідно передати кримінальне провадження
		на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставах ч. 5 ст. 434-1 КПК.
		Керуючись ч. 5 ст. 434-1 КПК, Верховний Суд
		ухвалив:
		Кримінальне провадження щодо ОСОБА_6 та ОСОБА_7 передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 5 ст. 434-1 КПК.
		Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення й оскарженню
		не підлягає.
		Судді:
		 
		ОСОБА_1  ОСОБА_2  ОСОБА_3

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...