Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 150/303/16-а : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи, що виникають з відносин публічної служби, зокрема справи щодо; звільнення з публічної служби, з них.
Надіслано для оприлюднення: 04.07.2019. Зареєстровано: 08.07.2019. Забезпечено надання загального доступу: 09.07.2019.
Дата набрання законної сили: 04.07.2019
Номер судового провадження: К/9901/20635/18

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 
		ПОСТАНОВА
		Іменем України
		 
		04 липня 2019 року 
		Київ
		 
		справа №150/303/16-а
		адміністративне провадження №К/9901/20635/18
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: 
		судді-доповідача - Соколова   В.   М.,
		суддів: Єресько Л.О., Загороднюка А.Г.,
		розглянувши в попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Вінницького апеляційного адміністративного суду від         08 листопада 2016 року (судді Курко О.П., Совгира Д.І., Білоус О.В.) у справі №150/303/16-а за позовом ОСОБА_1 до Шаргородського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Вінницької області про вчинення доповнень до записів трудової книжки, визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середньої заробітної плати за період вимушеного прогулу, 
		 
		УСТАНОВИВ:
		ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Шаргородського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Вінницької області (далі - Управління, відповідач) про внесення доповнень до записів трудової книжки, визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середньої заробітної плати за період вимушеного прогулу. 
		На обґрунтування заявлених вимог позивач зазначав, що відповідач незаконно звільнив його із займаної посади, не врахувавши його пріоритетне право на залишення на роботі та не запропонувавши усі новоутворені вакантні посади.
		Постановою Чернівецького районного суду Вінницької області від 19 липня 2016 року позов задоволено частково. 
		Визнано незаконним та скасовано наказ Шаргородського ОУПФУ Вінницької області №11-ос від 05 травня 2016  року «Про звільнення ОСОБА_1 ».
		Поновлено ОСОБА_1 на посаді з 05 травня 2016 року.
		Стягнуто з Шаргородського об`єднаного управління Пенсійного фонду України на користь ОСОБА_1 заробітну плату за час вимушеного прогулу в розмірі                           12 158 /дванадцять тисяч сто п`ятдесят вісім/ гривень 91 копійку. В решті позовних вимог відмовлено.
		Допущено до негайного виконання постанову в частині поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу в межах суми стягнення за один місяць.
		Вінницький апеляційний адміністративний суд постановою від 08 листопада                 2016 року скасував постанову суду першої інстанції та прийняв нову, якою у задоволенні позовних вимог відмовив. 
		Не погодившись з судовим рішенням апеляційного суду, позивач звернувся до суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати постанову Вінницького апеляційного адміністративного суду від 08 листопада 2016 року та залишити в силі постанову Чернівецького районного суду Вінницької області від                19 липня 2016 року, при цьому змінити її  в частині  стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу. Обґрунтовуючи вимоги касаційної скарги позивач наполягає на тому, що відповідачем при звільненні його із займаної посади допущено грубі порушення вимог Кодексу законів про працю України ( далі - КЗпП України), не враховано його пріоритетне право на залишення на роботі, не запропоновано йому усі вакантні посади.
		Відповідач надав заперечення на касаційну скаргу, в яких посилаючись на необґрунтованість та безпідставність останньої просить залишити скаргу без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції без змін.
		Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалою від 24 січня 2017 року відкрив провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 
		15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон № 2147-VIII), яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС України) викладено в новій редакції.
		Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС України в редакції Закону № 2147-VIII передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
		У лютому 2018 року касаційну скаргу позивача передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.
		Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями визначено склад судової колегії: Шарапа В.М.(суддя-доповідач), Бевзенко В.М., Данилевич Н.А.
		Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями, який здійснено на підставі розпорядження від 30 травня 2019 року                      № 532/0/78-19, у зв`язку зі зміною спеціалізації та введенням до іншої судової палати судді-доповідача Шарапи В.М. (рішення зборів суддів Верховного Суду в Касаційному адміністративному суді від 20 травня 2019 року №   14), визначено новий склад суду: Соколов В.М. - головуючий суддя (суддя-доповідач), Єресько Л.О., Загороднюк А.Г.
		За правилами частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
		Як встановлено судами попередніх інстанцій, починаючи з 04 липня 2001 року позивач працював в УПФУ в Чернівецькому районі Вінницької області на посаді головного спеціаліста-юрисконсульта.
		Постановою КМУ від 16 грудня 2015 року №1055 «Про деякі питання функціонування територіальних органів Пенсійного фонду України» управління Пенсійного фонду України в Чернівецькому районі було реорганізовано шляхом злиття з управлінням ПФУ в Шаргородському районі, в результаті чого утворено Шаргородське об`єднане управління Пенсійного фонду України Вінницької області.
		Відповідно до наказу від 29 грудня 2015 року затверджено граничну чисельність працівників Шаргородського ОУПФУ.
		31 грудня 2015 року ОСОБА_1 було попереджено про наступне вивільнення з               03 березня 2016 року, у зв`язку з реорганізацією підприємства згідно з пунктом                   1  частини першої статті 40 КЗпП України.
		23 березня 2016 року було затверджено структуру Шаргородського ОУПФУ та штатний розпис на 2016 рік, відповідно до якого було утворено 11 підрозділів.
		На час затвердження штатного розпису та вивільнення працівників УПФУ в Чернівецькому районі позивач перебував на лікарняному. По закінченню періоду тимчасової непрацездатності 05 травня 2016 року ОСОБА_1 було вручене повідомлення про скорочення посади, на якій він перебував, та запропоновано вакантну посаду головного спеціаліста Шаргородського відділу обслуговування громадян новоутвореного Управління, на час перебування основного працівника у відпустці по догляду за дитиною до досягнення 3-річного віку, від якої останній відмовився. 
		Того ж дня, наказом №11-ос від 05 травня 2016 року ОСОБА_1 звільнено на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України з посади головного спеціаліста-юрисконсульта УПФУ в Чернівецькому районі.
		Вважаючи даний наказ відповідача протиправним, позивач звернувся до суду з адміністративним позовом за захистом свого порушеного права.
		Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що звільнення                   ОСОБА_1  є незаконним, оскільки проведене роботодавцем як без визначених законом підстав, без врахування переважного права на залишення на роботі, так і в порушення встановленого порядку.
		Натомість, суд апеляційної інстанції, який здійснював перегляд постанови суду першої інстанції, дійшов протилежних висновків та зазначив, що судом першої інстанції не досліджено та не надано належної оцінки доказам, що містяться в матеріалах справи щодо дотримання роботодавцем відповідної процедури звільнення при вивільненні працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці.
		Верховний Суд вважає обґрунтованим  такий висновок суду апеляційної інстанції з огляду на наступне.
		За приписами  частини третьої статті 5 Закону України від 10 грудня 2015 року                 № 889-VIII «Про державну службу» (у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
		Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України (тут і надалі у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у разі змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
		Згідно з частиною другою статті 40 КЗпП України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
		Частинами першою - третьою статті 49-2 вказаного Кодексу передбачено, що про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.
		При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.
		Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно.
		Відповідно до пункту 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» при розгляді спорів про звільнення за пунктом 1 статті 40 КЗпП України суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.
		Отже, з нормативного тлумачення пункту 1 частини першої статті 40, частин першої та третьої статті 49-2 КЗпП України вбачається, що власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов`язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації. Тобто вживає заходи до переведення працівника за його згодою на іншу роботу.
		Оскільки обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом цього періоду та які існували на день звільнення.
		Вирішуючи питання про обґрунтованість касаційної скарги, суд касаційної інстанції виходить з наступного.         
		Судами встановлено, що згідно наказу головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області № 145 від 29 грудня 2015 року «Про граничну чисельність працівників територіальних управлінь», наказу управління ПФУ в Чернівецькому районі №101 від 29 грудня  2015 року «Про заходи щодо припинення діяльності управління ПФУ в Чернівецькому районі», наказу управління ПФУ в Чернівецькому районі № 69-ОС від 31 грудня 2015 року «Про попередження працівників управління» позивача було попереджено про його звільнення із займаної посади з 3 березня 2016 року на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, що підтверджується відповідним попередженням ОСОБА_1 від 31 грудня 2015 року.
		Тобто роботодавець письмово не пізніше ніж за два місяці попередив працівника про наступне звільнення у зв`язку з реорганізацією та скороченням чисельності та штату працівників.
		Позивачу, з урахуванням його освіти та кваліфікації, було запропоновано посаду головного спеціаліста відділу платежів до пенсійної системи та контрольно-перевірочної роботи на період відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею 3-х річного віку від якої він відмовився, що підтверджується відповідним повідомленням від 05 травня 2016 року. 
		Відповідач відзначив, що вакансій, які міг би обіймати позивач з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду, не було, а тому висновок суду першої інстанції про те, що відповідач міг і повинен був запропонувати позивачу всі вакантні посади Шаргородського об`єднаного управління Пенсійного фонду України, є хибним, оскільки вони не були вакантними протягом вказаного періоду. Позивачу було запропоновано посаду з урахуванням його кваліфікації, від якої він відмовився. Таку посаду позивачу, запропоновано в межах періоду з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору. Інших вакансій, які міг би обіймати позивач з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду, не було.
		Не можна залишити поза увагою і той факт, що на час затвердження штатного розпису та вивільнення працівників УПФУ в Чернівецькому районі позивач перебував на лікарняному, що перешкоджало відповідачу у такий період вчиняти дії щодо працевлаштування останнього.
		Крім того, зазначаючи, що відповідачем було надано перевагу в залишенні на роботі одних працівників а звільнено інших, суд першої інстанції припустився помилки, оскільки законність їхнього прийняття на роботу не була предметом спору і не була зазначена позивачем у якості підстави для задоволення своїх вимог. 
		Доводи позивача, про безпідставне зазначення судом апеляційної інстанції про претендування позивача лише на посаду головного спеціаліста-юрисконсульта, не заслуговують на увагу, оскільки посада головного спеціаліста відділу платежів до пенсійної системи та контрольно-перевірочної роботи, яку ОСОБА_1 було запропоновано роботодавцем, відповідала його кваліфікації та освіті, та є рівнозначною посаді головного спеціаліста -юрисконсульта. 
		Крім того, задовольняючи позовні вимого позивача про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд першої інстанції припустився помилки щодо розрахунку таких виплат, не врахувавши вимог Постанови Кабінету Міністрів України №100 від 08 лютого 1995 року №100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» яким урегульовано відповідні обчислення.
		Отже, при виникненні спору між працівником і роботодавцем стосовно звільнення на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України, суд має перевірити дотримання роботодавцем відповідної процедури (певного алгоритму дій) звільнення працівника, визначеного статтею 49-2 КЗпП України, дотримання якого, буде гарантувати законність дій роботодавця.
		Однією з найважливіших гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов`язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника, тобто запропонувати йому наявну на підприємстві роботу, вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.
		Беручи до уваги встановлені у справі обставини, колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції, що відповідач виконав вимоги частини другої статті 40 та частини третьої статті 49-2 КЗпП України, оскільки при звільненні позивача, попередженого за два місяці до звільнення у зв`язку з реорганізацією, ОСОБА_1 було запропоновано єдину наявну в Управлінні вакантну посаду, яку він міг б обіймати відповідно до своєї кваліфікації. Відповідачем вжито усіх передбачених законом заходів до переведення позивача за його згодою на іншу роботу, від переведення на яку він відмовився. Відповідач довів відсутність в Управлінні можливості пропозиції позивачу іншої рівноцінної посади державної служби.
		За такого правового регулювання та обставин справи суд касаційної інстанції погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог, оскільки відповідач діяв, із дотриманням вимог Закону України «Про державну службу» та Кодексу законів про працю України, на підставах, у спосіб та в межах наданих йому повноважень, що передбачені Конституцією та чинним законодавством України.
		Окремо варто звернути увагу на наступне.
		Відповідно до пункту 15 частини першої статті 3 КАС України (у редакції чинній на час апеляційного перегляду судового рішення) публічна служба - діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.
		Частиною 2 статті 18 КАС України вищевказаної редакції встановлено, що окружним адміністративним судам підсудні адміністративні справи, у яких однією зі сторін є орган державної влади, інший державний орган, орган влади Автономної Республіки Крим, обласна рада, Київська або Севастопольська міська рада, їх посадова чи службова особа, крім випадків, передбачених цим Кодексом, та крім справ з приводу їхніх рішень, дій чи бездіяльності у справах про адміністративні проступки та справ, які підсудні місцевим загальним судам як адміністративним судам.
		В даному випадку, однією із сторін є державний орган - Шаргородське об`єднане управління Пенсійного фонду України Вінницької області. Таким чином, з аналізу норм статі 18 КАС України випливає, що справи щодо спорів з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби віднесено до підсудності саме окружних адміністративних судів, а відтак розглядати зазначену справу належало Вінницькому окружному адміністративному суду.
		З огляду на вказане, Чернівецький районний суд Вінницької області, ухвалюючи постанову, порушив норми процесуального права, щодо визначення предметної підсудності адміністративної справи №150/303/16-а.
		Суд апеляційної інстанції звернув увагу на дану обставину, та в межах наданих повноважень за наслідками розгляду апеляційної скарги ухвалив нове рішення, яким відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .
		Відповідно до пункту 7 частини третьої статті 353 КАС України (у редакції чинній на час касаційного перегляду судового рішення), порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судових рішень з направленням справи на новий розгляд, якщо судове рішення ухвалено судом з порушенням правил юрисдикції (підсудності), визначених статтями 20, 22, 25 - 28 цього Кодексу.
		Водночас, судове рішення не підлягає скасуванню з підстави, визначеної пунктом                7 цієї частини, якщо учасник справи, який подав касаційну скаргу, при розгляді справи судом першої інстанції без поважних причин не заявив про непідсудність справи.
		Отже, враховуючи що учасник справи, який подав касаційну скаргу і є позивачем, який припустився помилки у визначенні предметної підсудності при зверненні до суду і, відповідно, не заявив про непідсудність справи №150/303/16-а Чернівецькому районному суду Вінницької області, колегія суддів не вбачає необхідності застосувати такі процесуальні наслідки, як скасування судового рішення, визначені пунктом                7 частиною третьою статті 353 КАС України, (у редакції чинній на час касаційного перегляду судового рішення).
		Отже, Верховний Суд констатує, що оскаржуване судове рішення ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна юридична оцінка із правильним застосуванням норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини. Суд апеляційної інстанції під час розгляду справи не допустив порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
		Таким чином, зважаючи на приписи статті 350 КАС України, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.
		З огляду на результат касаційного розгляду та відсутність документально підтверджених судових витрат, понесених учасниками справи у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, судові витрати розподілу не підлягають.
		Керуючись статтями    3,    341,    343,    349,    350,    355,    356,    359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		Касаційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
		Постанову Вінницького апеляційного адміністративного суду від 08 листопада            2016 року у справі №150/303/16-а  - залишити без змін.
		 
		Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і  оскарженню не підлягає.
		 
		 
		...........................
		 
		...........................
		 
		...........................
		 
		В.М. Соколов
		Л.О. Єресько 
		 А.Г. Загороднюк ,
		Судді Верховного Суду

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...