Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 640/6311/19 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи, що виникають з відносин публічної служби, зокрема справи щодо.
Надіслано для оприлюднення: 09.07.2019. Зареєстровано: 10.07.2019. Забезпечено надання загального доступу: 11.07.2019.
Дата набрання законної сили: 03.07.2019
Номер судового провадження: А/855/9885/19

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		  ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 640/6311/19                                                                       Суддя (судді) першої інстанції: Кармазін О.А.
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		  03 липня 2019 року                                                                                м. Київ
		 
		Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
		Головуючого судді:                                                             Кузьмишиної О.М.,
		суддів:                                                                                 Костюк Л.О., Сорочка Є.О.
		 
		за участю секретаря судового засідання  Пушенко О.І.
		позивача: ОСОБА_1 ;
		представника відповідача: Полець Д.М.;
		представників третьої особи: Трохлюк О.П., Шевченко О.А.
		 
		розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги Кабінету Міністрів України, Державного бюро розслідувань на ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 квітня 2019 р. у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України, третя особа: Державне бюро розслідувань про визнання протиправною та нечинною постанови № 218 від 13.03.2019 р.
		 
		В С Т А Н О В И В :
		ОСОБА_1 (член Ради громадського контролю при ДБР) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Кабінету Міністрів України про визнання протиправною та скасування постанови від 13 березня 2019 № 218 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 20 грудня 2017 р. № 1086». 
		Зазначеною постановою внесені зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 20 грудня 2017 р. № 1086 «Питання Ради громадського контролю при Державному бюро розслідувань», які безпосередньо стосуються Положення про Раду громадського контролю при Державному бюро розслідувань в частині Порядку формування складу Ради громадського контролю при Державному бюро розслідувань.
		Ухвалою Окружного адміністративного суду м.Києва від 12.04.2019 р. заяву про забезпечення позову ОСОБА_1 задоволено. Зупинено дію постанови Кабінету Міністрів України від 13 березня 2019 року № 218 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 20 грудня 2017 року № 1086». Заборонено Державному бюро розслідувань (код ЄДР 41760289; 01008, м. Київ, вул. М. Грушевського, 12/2) проводити конкурс та визначати результати конкурсу з формування складу Ради громадського контролю при Державному бюро розслідувань на підставі положень Порядку формування складу Ради громадського контролю при Державному бюро розслідувань, затвердженого   постановою Кабінету Міністрів України від 20 грудня 2017 року № 1086   в редакції   постанови Кабінету Міністрів України від 13 березня 2019 року № 218.
		Не погоджуючись із прийнятим рішенням, представником Кабінету Міністрів України подано апеляційну скаргу, в якій він просить скасувати ухвалу Окружного адміністративного суду м.Києва від 12.04.2019 р. та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні заяви ОСОБА_1 про вжиття заходів забезпечення позову.
		Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції порушено норми процесуального права, а саме: сформовано позицію по суті справи на стадії вирішення питання про забезпечення позову. Судом першої інстанції в оскаржуваній ухвалі не зазначено, які саме невідворотні наслідки мають настати для позивача та, яке суб`єктивне право позивача порушено.
		Апелянт вважає, що встановити протиправність нормативно-правового акту Уряду на стадії відкриття провадження в адміністративній справі неможливо, оскільки такий висновок можна зробити лише дослідивши коло повноважень Уряду, докази, які відображають процедуру прийняття акті, а також коло осіб, на яких такий акт розповсюджує свою дію. Відтак, на думку апелянта, встановлюючи «очевидність» ознак протиправності акта Уряду, судом фактично було надано оцінку доказу, який знаходиться в матеріалах справи, що не допускається.  Вважає, що зупинення судом дії оскаржуваного нормативно-правового акту, який є необхідним для забезпечення діяльності Ради громадського контролю, фактично нівелює завдання та функції Ради стосовно забезпечення прозорості та цивільного контролю за діяльністю Бюро та створює штучні перепони в діяльності органу державної влади.
		Також апеляційну скаргу подано представником Державного бюро розслідування, в якій він просить апеляційну скаргу задовольнити, скасувати ухвалу Окружного адміністративного суду м.Києва від 12.04.2019 р. про забезпечення адміністративного позову.
		Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції при винесенні рішення неповно з`ясовано обставини, що покладені в основу обґрунтувань судом підстав задоволення заяви позивача про забезпечення позову, а також застосовано забезпечення позову непропорційно до заявлених позовних вимог. 
		Апелянт зазначає, що оскаржуваною постановою не порушуються права позивача, оскільки ані Положення про РГК, ані Порядок формування РГК (ні в попередній редакції, ні з урахуванням внесених оскаржуваною постановою № 218 змін) не визначають ні конкретних повноважень, ні прав і законних інтересів окремого члена РГК, окрім як право участі в засіданнях РГК та право голосу. Отже, на думку апелянта, позивач не визначає, яке конкретно його право саме як члена РГК порушено внаслідок прийняття Урядом оскаржуваної постанови. 
		Окрім того, внесені постановою № 218 зміни до Порядку формування РГК щодо запровадження процедури інтернет-голосування як способу обрання складу РГК взагалі ніяким чином не стосуються діяльності діючого складу РГК, затвердженого наказом Державного бюро розслідувань від 26.04.2018 р. № 54, зокрема, окремих її членів. 
		У відповідності до ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України справа переглядається колегією суддів в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
		Дослідивши матеріали апеляційних скарг, перевіривши дотримання судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права, колегія суддів приходить до висновку про необхідність залишення їх без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції - без змін, виходячи із наступного.
		Судом першої інстанції встановлено, що постановою Кабінету Міністрів України від 20.12.2017 р. № 1086 «Питання Ради громадського контролю при Державному бюро розслідувань» внесено зміни до Положення про Раду громадського контролю при Державному бюро розслідувань та викладено у новій редакції Порядок формування складу Ради громадського контролю при Державному бюро розслідувань. 
		Зважаючи на те, що оскаржувана постанова є протиправною та містить очевидні ознаки протиправності, позивач звернувся до Окружного адміністративного суду м.Києва із заявою про вжиття заходів забезпечення позову шляхом зупинення дії постанови Кабінету Міністрів України від 13.03.2019 р. № 218 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 20.12.2017 р. № 1086» та заборони Державному бюро розслідувань проводити конкурс та визначити результати конкурсу з формуванням складу Ради громадського контролю при Державному бюро розслідувань на підставі положень Порядку формування складу Ради громадського контролю при Державному бюро розслідувань, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.12.2017 р. № 1086, в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 13.03.2019 р. № 218.
		Ухвалюючи рішення про вжиття заходів забезпечення позову, суд першої інстанції виходив із наявності очевидних ознак протиправності оскаржуваного акту в цілому та порушення прав, свобод та інтересів особи, яка звернулась до суду із позовом щодо такого акту та, яка є членом РГК та прагне дотримання загального правового порядку. Суд першої інстанції встановив наявність очевидних ознак протиправності спірного акту, що полягає у його невідповідності вимогам «якості закону», принципу правової визначеності як складової принципу верховенства права, а також того, що реалізація на даний час результатів положень оспорюваного акту та проведення на його підставі відповідного конкурсу, визначення його результатів, може призвести до невиправданого втручання держави у сферу цивільного контролю та у сферу інтересів громадянського суспільства, спотворення конкурсної процедури, суттєвого зниження рівня довіри громадянського суспільства до державної влади та позитивних очікувань щодо функціонування РГК як незалежного органу громадського контролю, адже, її формування та діяльність в рамках адміністративного контролю з боку влади та втручання з боку посадових осіб суперечитиме власне самій ідеї створення та функціонування РГК. 
		Колегія суддів погоджується із вищевказаними висновками суду першої інстанції, виходячи із наступного.
		Інститут забезпечення адміністративного позову регламентовано ст. ст. 150, 151 КАС України, які закріплюють підстави для вжиття заходів забезпечення адміністративного позову, а також способи забезпечення позову в адміністративному процесі.
		Забезпечення адміністративного позову - це вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, до вирішення адміністративної справи по суті визначених законом заходів з метою створення можливості реального виконання у майбутньому постанови суду, якщо її буде прийнято на користь позивача.
		Відповідно до вимог ч. 1 ст. 150 КАС України суд за заявою учасника справи або з власної ініціативи може вжити визначені цією статтею заходи забезпечення адміністративного позову.
		Підставою для вжиття заходів забезпечення позову можуть стати такі обставини:
		- невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивачем за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду; або
		- очевидність ознак протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, таким рішенням, дією або бездіяльністю.
		Ці підстави є оціночними, тому містять небезпеку для застосування заходів забезпечення позову всупереч цілям цієї статті при формальному дотриманні її вимог. Необґрунтоване вжиття таких заходів може привести до правових ускладнень, значно більших, ніж ті, яким вдалося б запобігти, тому суд повинен у кожному випадку, виходячи з конкретних доказів, встановити, чи є хоча б одна з названих обставин, і оцінити, чи не може застосуванням заходів забезпечення позову бути завдано ще більшої шкоди, ніж та, якій можна запобігти.
		Відповідно до ч. 2 ст. 151 КАС України заходи забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Суд також повинен враховувати співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, із наслідками вжиття забезпечення позову для заінтересованих осіб.
		В ухвалі про забезпечення позову суд зазначає вид забезпечення позову та підстави його обрання (ч. 6 ст. 154 КАС України).
		Відповідно до ч. 1 ст. 151 КАС України позов може бути забезпечено: 1) зупиненням дії індивідуального акта або нормативно-правового акта; 2) забороною відповідачу вчиняти певні дії; 3) встановленням обов`язку відповідача вчинити певні дії; 4) забороною іншим особам вчиняти дії, що стосуються предмета спору; 5) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку.
		За визначенням ч. 2 цієї статті, допускається застосування судом кілька заходів забезпечення позову.
		Відповідно до ч. 5 ст. 151 КАС України зупинення дії нормативно-правового акта як захід забезпечення позову допускається лише у разі очевидних ознак протиправності такого акта та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду з позовом щодо такого акта.
		Системний аналіз вищенаведених правових норм свідчить про те, що при вирішенні питання про забезпечення позову, суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги; запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.
		Так, згідно з Рекомендаціями № R (89) 8 про тимчасовий судовий захист в адміністративних справах, прийнятих Комітетом Міністрів Ради Європи 13.09.1989, рішення про вжиття заходів тимчасового захисту може, зокрема, прийматися у разі, якщо виконання адміністративного акта може спричинити значну шкоду, відшкодування якої неминуче пов`язано з труднощами, і якщо на перший погляд наявні достатньо вагомі підстави для сумнівів у правомірності такого акта. Суд, який постановляє вжити такий захід, не зобов`язаний одночасно висловлювати думку щодо законності чи правомірності відповідного адміністративного акту; його рішення стосовно вжиття таких заходів жодним чином не повинно мати визначального впливу на рішення, яке згодом має бути ухвалено у зв`язку з оскарженням адміністративного акту.
		У вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу. Види забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Співмірність, зокрема, полягає в тому, щоб засіб забезпечення відповідав предмету позову за вартістю. Адекватність заходу до забезпеченню позову, що застосовується судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється судом, зокрема, з урахуванням співвідношення права (інтересу), про захист яких просить заявник, з майновими наслідками заборони відповідачеві вчиняти певні дії. 
		Особа, яка подала заяву про забезпечення позову, повинна обґрунтувати необхідність вжиття відповідного заходу забезпечення позову. Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтвердження достатніми, належними та допустимим доказами наявності фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного виду забезпечення позову.
		Про такі обставини може свідчити факт прийняття нормативно-правового акту із порушенням вимог чинного законодавства та застосування останнього у спірних правовідносинах.
		Таким чином, для застосування заходів забезпечення позову, у разі оскарження нормативно-правового акту, достатньо наявності обґрунтованих сумнівів щодо його законності та правомірності. Суд, в даному випадку, не зобов`язаний надавати оцінку наявним в матеріалах справи доказам, оскільки в такому разі буде вчинений розгляд справи по суті, що суперечитиме загальним засадам інституту забезпечення позову. 
		При цьому, слід врахувати, що метою вжиття заходів із забезпечення позову є уникнення вірогідного порушення в майбутньому прав та охоронюваних законом інтересів позивача, а також можливість реального виконання судового рішення та уникнення будь-яких труднощів у процесі виконання у разі задоволення позову. Обставини щодо необхідності вжиття відповідних заходів повинні бути підтверджені належними, допустимими та достатніми доказами.
		При розгляді заяви про забезпечення позову суд має, з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх доводів, пересвідчитись, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулась з такою заявою, позовним вимогам.
		Отже, заходи забезпечення мають бути вжиті лише в межах позовних вимог та бути співмірними з позовними вимогами.
		З матеріалів справи вбачається, що необхідність застосування заходу забезпечення позову обумовлена тим, що Кабінетом Міністрів України порушено порядок прийняття нормативно-правового акту, зокрема, в частині дотримання критерію прозорості, що суперечить ст. 28 Закону України «Про державне бюро розслідувань» та полягає у непроведенні Кабінетом Міністрів України громадського обговорення з питань реєстрації нормативно-правового акту, чим порушено права та суспільні інтереси громадян, не проведено антикорупційної експертизи, що створює правове підґрунтя для корупційних ризиків та не визначено систему, за якою буде встановлюватися особа громадянина (н), який (і) будуть брати участь у рейтинговому Інтернет-голосуванні, що надає можливість будь-яким невстановленим особам брати участь у визначенні складу органу, основним завданням якого є здійснення контролю за дотриманням законності Державним бюро розслідувань. 
		Окрім того, Положення про Раду громадського контролю при Державному бюро розслідувань містить ряд суперечливих та неоднозначних положень в частині призначення нових членів Ради громадського контролю. 
		Вказані обставини свідчать про те, що існують очевидні ознаки протиправності оскаржуваного нормативно-правого акту. Проте, достатність доказів, які б свідчили про неправомірність його прийняття на даній стадії розгляду заяви не може досліджуватися судом, а має бути розглянута із їх повним, всебічним дослідженням з урахуванням заперечень та пояснень відповідача та третьої особи у справі у судовому засіданні під час розгляду справи по суті.
		Щодо твердження представників відповідача та третьої особи про відсутність у позивача порушеного права, яке дає йому право звертатися до суду із заявою про вжиття заходів забезпечення позову, колегія вважає за необхідне зазначити наступне.
		В п.п. 3.1, 3.2 Рішенні Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року N 18-рп/2004 у справі N 1-10/2004 за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) Конституційний Суд України дійшов висновку про те, етимологічний зміст слова "інтерес" включає: а) увагу до кого-, чого-небудь, зацікавлення кимось, чимось; цікавість, захоплення; б) вагу; значення; в) те, що найбільше цікавить кого-небудь, що становить зміст чиїхось думок і турбот; г) прагнення, потреби; д) те, що йде на користь кому-, чому-небудь, відповідає чиїмось прагненням, потребам; вигоду, користь, зиск. У загальносоціологічному значенні категорія "інтерес" розуміється як об`єктивно існуюча і суб`єктивно усвідомлена соціальна потреба, як мотив, стимул, збудник, спонукання до дії; у психології - як ставлення особистості до предмета, як до чогось для неї цінного, такого, що притягує. В юридичних актах термін "інтерес", враховуючи його як етимологічне, так і загальносоціологічне, психологічне значення, вживається у широкому чи вузькому значенні як самостійний об`єкт правовідносин, реалізація якого задовольняється чи блокується нормативними засобами. 
		Прикладом застосування поняття "інтерес" у широкому сенсі є Конституція України, статті 18, 32, 34, 35, 36, 39, 41, 44, 79, 89, 104, 121, 127, 140 якої наголошують на національних інтересах, інтересах національної безпеки, економічного добробуту, територіальної цілісності, громадського порядку, здоров`я і моральності населення, політичних, економічних, соціальних, культурних інтересах, інтересах суспільства, інтересах усіх співвітчизників, інтересах громадянина, інтересах держави, спільних інтересах територіальних громад сіл, селищ та міст тощо. Вказуючи на наявність таких інтересів, Конституція України підкреслює необхідність їх забезпечення (стаття 18), задоволення (стаття 36) чи захисту (статті 44, 127). Зміст інтересів у широкому розумінні Конституція України не розкриває. Проте у Законі України "Про основи національної безпеки України" від 19 червня 2003 року N 964-IV дається як визначення терміна "національні інтереси" (стаття 1), так і вичерпний перелік їх пріоритетів (стаття 6).
		У п. 3.4.2 рішення Конституційного Суду України визначено, що виходячи зі змісту частини першої статті 8 Конституції України охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об`єктивного права у цілому, що панує у суспільстві, зокрема справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права і є його складовою. "Одним з проявів верховенства права, - підкреслюється у підпункті 4.1 Рішення Конституційного Суду України у справі про призначення судом більш м`якого покарання від 2 листопада 2004 року N 15-рп/2004, - є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об`єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України. 
		Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим... Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права..." 
		Більше того, види і зміст охоронюваних законом інтересів, що перебувають у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "права", як правило, не визначаються у статтях закону, а тому фактично є правоохоронюваними.
		Отже, поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається у частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу та інших законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "права" (інтерес у вузькому розумінні цього слова), означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. 
		Системний аналіз, який провів Конституційний Суд України, свідчить, що поняття "охоронюваний законом інтерес" у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "права" має один і той же зміст.
		Складовою права на справедливий суд, гарантованого статтею 6 Конвенції, є виконання рішення суду. Право на суд було б ілюзорним, якби судові рішення залишалися не виконуваними. Зокрема, у рішення Європейського суду з прав людини у справі "Хорнсбі проти Греції" зазначено, що "право на суд" було б ілюзорним, якби правова система договірних держав допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов`язкову силу, не виконувалось б на шкоду одній з сторін.
		Як вже зазначалось вище, оскаржуваною постановою внесено зміни до Положення про Раду громадського контролю при Державному бюро розслідувань та викладено у новій редакції Порядок формування складу Ради громадського контролю при Державному бюро розслідувань.
		Відповідно до положень ст.ст.1, 3, 23, 25, 28 Закону України «Про Державне бюро розслідувань», ДБР є одним із ключових державних органів у сфері боротьби із злочинністю у визначеній для нього законом сфері компетентності до діяльності якого прикута особлива увага громадянського суспільства. Законом визначено вимоги до громадського контролю за діяльністю ДБР, інструментами якого окрім іншого, є відкриті слухання щодо діяльності ДБР, взаємодія з РГК, яка в свою чергу, приймає участь у ключових сферах діяльності ДБР, зокрема, що стосується цивільного контролю.
		Отже, РГК в особі її членів по суті виконують від імені громадського суспільства функцію громадського (цивільного) контролю за діяльністю ДБР.
		За таких обставин, колегія суддів вважає, що діяльність ДБР має значний суспільний інтерес та високу значимість у громадянському суспільстві позиції, висновків та оцінок РГК щодо діяльності ДБР, враховуючи прагнення громадського суспільства до дотримання загального правопорядку у всіх сферах суспільного життя та суспільних відносин, що повинно вчинятися із забезпеченням дотримання принципів верховенства права.
		В судовому засіданні позивач зазначив, що оскаржувана ухвала не створює штучних перепон в діяльності РГК при ДБР, а вжиті нею заходи не порушують прав Державного бюро розслідувань здійснювати  покладені на них обов`язки оголошувати та проводити конкурс по обранню нових членів РГК при ДБР, оскільки редакція постанови Кабінету Міністрів України № 1086 від 20.12.2017 року є чинною, дія якої не зупинена та не скасована. 
		Представник третьої особи в судовому зазначив, що конкурс по обранню нових членів РГК при ДБР не проводиться, оскільки прийняття рішення у даній справі безпосередньо може вплинути на результати конкурсу по визначенню переможців, тобто поставити під сумнів їх легітимність.
		Колегія суддів бере до уваги те, що позивач не є публічною особою права, а припинення його повноважень як члена РГК при ДБР не відновлює його порушеного права (законного інтересу), позаяк стосується його безпосереднього права участі у голосуванні при обранні нових членів та можливості бути обраним у новий склад РГК.
		В судовому засіданні позивач зазначив, що не подавав документів до участі у конкурсі, оскільки вважає положення оскаржуваного нормативно-правового акту протиправними та такими, що можуть бути застосовані до нього у майбутньому.
		Колегія суддів вважає необґрунтованими доводи представників відповідача та третьої особи про те, що позивач не подавав документів до участі у конкурсі, а тому захист його прав в силу вимог закону у майбутньому є неможливим, оскільки вжиття заходів забезпечення позову у даній справі не є вирішенням справи по суті, а є лише способом збереження існуючого становища до вирішення справи.
		Отже, заборона задоволення позовних вимог у справі на майбутнє стосується лише остаточного вирішення справи, тоді як вжиті заходи забезпечення зберігаються до набрання рішенням законної сили.
		Наведене вище дає підставі колегії суддів дійти висновку, що на даній стадії розгляду заяви позивача, положеннями оскаржуваної постанови порушується його законний інтерес, як діючого на момент прийняття даного акту та звернення до суду із позовом, члена Ради громадського контролю при ДБР (незважаючи на припинення його повноважень як члена РГК при ДБР станом на день апеляційного розгляду справи), що полягає у порушенні його права брати участь у голосуванні чи бути обраним у новий склад членів РГК. 
		Колегія суддів враховує той факт, що позивач у межах спірних правовідносин не виступає особою, яка проходить публічну службу чи перебуває у трудових відносинах з Державним бюро розслідувань, а здійснює функції на громадських засадах. 
		Отже, перебування позивача у відносинах на час звернення до суду із позовом, які регулюються оскаржуваним нормативно-правовим актом є визначальним критерієм у визнанні права його оскаржити. 
		Наведеним спростовуються доводи представників відповідача та третьої особи стосовно відсутності у позивача порушеного права, що не дає йому права звертатися до суду із заявою про вжиття заходів забезпечення позову.
		Колегія суддів не приймає до уваги посилання представника відповідача на те, що вжиті судом першої інстанції заходи забезпечення позову не відповідають положенням п. 5 ч. 3 ст. 151 КАС України, відповідно до якої не допускається забезпечення позову шляхом зупинення дії рішення суб`єкта владних повноважень, яке не є предметом оскарження в адміністративній справі, або встановлення заборони або обов`язку вчиняти дії, що випливають з такого рішення, позаяк в даній справі предметом оскарження є нормативно-правовий акт, який, в свою чергу, є підставою для проведення конкурсу щодо обрання нового складу членів РГК при ДБР.
		Отже, рішення у даній справі безпосередньо буде впливати на результати оголошеного конкурсу, проведення якого було зупинено оскаржуваною ухвалою, зокрема, на легітимність обраного складу членів РГК. Дана обставина в судовому засіданні сторонами не заперечувалась. 
		В контексті вищевикладеного, колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції, що необхідним є вжиття заходів забезпечення адміністративного позову шляхом зупинення дії оскаржуваного акту, які є повністю співмірними з позовними вимогами та відповідають принципу адекватності заходу забезпечення, а також відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 151 КАС України необхідним є застосування заборони ДБР вчиняти дії, що стосуються предмету спору, а саме - дії щодо проведення конкурсу з формування РГК, в рамках якого має відбутися «рейтингове Інтернет-голосування» з 00.00 год. 18.04.2019 по 00.00 год. 19.04.2019 р. на підставі оскаржуваного акту, який є основою для діяльності РГК.
		Враховуючи наведене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про наявність підстав для вжиття заходів забезпечення позову.
		Отже, доводи апеляційних скарг висновків суду першої інстанції не спростовують.
		Таким чином, колегія суддів вирішила згідно ст. 316 Кодексу адміністративного судочинства України залишити апеляційні скарги без задоволення, з урахуванням того, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм процесуального права.
		Керуючись ст. ст. 229, 243, 244, 250, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів, -
		 
		 
		П О С Т А Н О В И В:
		Апеляційні скарги Кабінету Міністрів України, Державного бюро розслідувань залишити без задоволення.
		Ухвалу Окружного адміністративного суду м.Києва від 12 квітня 2019 року залишити без змін.
		 
		 
		Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
		 
		 
		Головуючий суддя:                                                            О.М. Кузьмишина
		 
		Судді:                                                                                          Л.О. Костюк
		 
		Є.О. Сорочко
		 
		 
		Повний текст постанови виготовлено 08.07.2019 р.

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...