Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 149/3394/18 : Кримінальні справи (до 01.01.2019); Злочини проти власності.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 28.08.2019. Забезпечено надання загального доступу: 28.08.2019.
Дата набрання законної сили: 21.08.2019
Номер судового провадження: 51-3184км19
Номер кримінального провадження в ЄРДР: 12018020330000498

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		Постанова
		Іменем України
		 
		21 серпня 2019 року
		м. Київ
		Справа № 149/3394/18
		Провадження № 51-3184км19
		 
		Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати 
		Касаційного кримінального суду у складі:
		головуючого ОСОБА_1 ,
		суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
		за участю: 
		секретаря судового засідання ОСОБА_4 , 
		прокурора  ОСОБА_5 ,
		 
		розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу прокурора, який брав участь у розгляді кримінального провадження судом апеляційної інстанції, - ОСОБА_6 , на ухвалу Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 22 лютого 2019 року та ухвалу Вінницького апеляційного суду від 20 травня 2019 року в кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12018020330000498 від 10 жовтня 2018 року, щодо:
		ОСОБА_7 ,
		ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Скаржинці Хмільницького району Вінницької області, проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , 
		у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 185 Кримінального кодексу України (далі - КК).
		Зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
		Ухвалою Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 22 лютого 2019 року кримінальне провадження за обвинуваченням ОСОБА_7 за ч. 1 ст. 185 КК закрито у зв`язку з відмовою потерпілої ОСОБА_8  рідної сестри обвинуваченого від обвинувачення на підставі п. 7 ч. 1 ст. 284 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК).
		Згідно з висунутим обвинуваченням у період з 06 до 07 жовтня 2018 року  ОСОБА_7 , перебуваючи в будинку АДРЕСА_1 , який належить його сестрі ОСОБА_8 , умисно таємно шляхом вільного доступу з корисливого мотиву викрав належне останній майно, заподіявши потерпілій майнової шкоди на загальну суму 2752,28 грн. 
		Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 20 травня 2019 року апеляційну скаргу прокурора залишено без задоволення, а ухвалу місцевого суду щодо ОСОБА_7  без змін. 
		Вимоги касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала
		У касаційній скарзі прокурор, посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, просить скасувати зазначені судові рішення і призначити новий розгляд у суді першої інстанції. Свої вимоги аргументує тим, що 11 січня 2019 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України з метою реалізації положень Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами», яким п. 3 ч. 1 ст. 477 КПК виключено, і, відповідно, кримінальні правопорушення, передбачені ст.185 КК, виключено з переліку кримінальних проваджень, що здійснюються у формі приватного обвинувачення. Посилається на безпідставне, всупереч вимогам ст.5 КПК, закриття місцевим судом кримінального провадження у зв`язку з відмовою ОСОБА_8 від обвинувачення, оскільки потерпіла подала таку заяву 22 лютого 2019 року. Вважає, що апеляційний суд не виправив помилки суду першої інстанції, належним чином не перевірив доводів прокурора, викладених в апеляційній скарзі, не навів мотивів, з яких виходив при їх спростуванні. 
		 
		 
		Позиції учасників судового провадження 
		Прокурор у судовому засіданні висловив доводи на підтримання касаційної скарги і просив її задоволити.
		Іншим учасникам судового провадження було належним чином повідомлено про дату, час і місце касаційного розгляду, однак у судове засідання вони не з`явилися. Клопотань про особисту участь у касаційному розгляді або повідомлень про поважність причин їх неприбуття до Суду від них не надходило. 
		Мотиви Суду 
		Заслухавши доповідь судді, доводи прокурора, перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла таких висновків. 
		Згідно зі ст. 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
		Відповідно до ст. 370 КПК судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
		Постановляючи ухвалу про закриття кримінального провадження, місцевий суд керувався тим, що в підготовчому судовому засіданні потерпіла подала заяву про відмову від обвинувачення та закриття кримінального провадження, яке відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 477 КПК (у редакції норми станом на час вчинення діяння, досудового розслідування та звернення до суду з обвинувальним актом) належало до таких, що здійснюються у формі приватного обвинувачення. Апеляційний суд, залишаючи ухвалу місцевого суду без змін, виходив з того, що внесення змін до ст.477 КПК не позбавляє права потерпілої звернутися до суду із заявою про відмову від обвинувачення, позаяк досудове розслідування розпочато у формі приватного обвинувачення і тому має бути закінчено з дотриманням норм, що визначають особливості розгляду справ приватного обвинувачення.
		Положенням п. 3 ч. 1 ст. 477 КПК (у редакції, чинній до 10 січня 2019 року) було визначено, що кримінальним провадженням у формі приватного обвинувачення є провадження, яке може бути розпочате слідчим, прокурором лише на підставі заяви потерпілого щодо кримінального правопорушення, передбаченого, в тому числі, й ст. 185 КК, якщо воно вчинене іншим близьким родичем потерпілого.
		Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 3 КПК близькими родичами єрідні брат і сестра.
		Законом України від 06 грудня 2017 року № 2227-VIII«Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України з метою реалізації положень Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами», який набрав чинності 11 січня 2019 року, внесено зміни до КПК та виключено п. 3 ч. 1 ст. 477 КПК.
		Загальне правило щодо дії кримінального процесуального закону в часі відповідно до ч. 1 ст. 5 КПК передбачає, що процесуальна дія проводиться, а процесуальне рішення приймається згідно з положеннями цього Кодексу, чинними на момент початку виконання такої дії або прийняття такого рішення.
		Вирішуючи питання про правомірність закриття судом першої інстанції цього кримінального провадження, розпочатого за процедурою приватного обвинувачення, при тому, що на момент подачі до суду заяви потерпілої про відмову від обвинувачення таке кримінальне правопорушення було виключено з обсягу поняття кримінального провадження у формі приватного обвинувачення, слід виходити із загальних положень КПК з урахуванням завдань кримінального провадження, засад верховенства права та диспозитивності, а також дотримуючись балансу публічних та приватних інтересів і загальної справедливості судового провадження.
		Статтею 2 КПК передбачено, що завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.
		Відповідно до ч. 4 ст. 26 КПК кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення розпочинається лише на підставі заяви потерпілого. Відмова потерпілого, а у випадках, передбачених цим Кодексом, його представника від обвинувачення є безумовною підставою для закриття кримінального провадження у формі приватного обвинувачення.
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року в справі №288/1158/16 вказано на те, що «критерієм розмежування кримінальних проваджень у формі приватного та публічного обвинувачення є зумовлене характером і наслідками протиправного діяння співвідношення публічного і приватного інтересу як об`єктів кримінально-правового захисту. Від такого співвідношення залежать передбачені законом способи вирішення конфлікту між винним і потерпілим, у тому числі можливість його розв`язання без застосування заходів кримінальної репресії. 
		Попри суспільну небезпечність кримінальних правопорушень приватного обвинувачення, як і будь-яких інших злочинів, їх визначальною ознакою є домінування приватного інтересу над публічним, яке надає вирішального значення волевиявленню потерпілого для притягнення чи непритягнення особи до кримінальної відповідальності. Головна ідея запровадження цієї особливої кримінальної процедури у правову систему України полягає в тому, що законодавець надає пріоритет свободі особистості у царині, яка віддана на розсуд індивіда і не може бути об`єктом втручання держави. 
		Злочини, кримінальне провадження щодо яких здійснюється у формі приватного обвинувачення, завдають шкоди головним чином інтересам окремих осіб, здебільшого, не є тяжкими і зумовлені локальними конфліктами, їх небезпека для держави й суспільства не є значною, а порушені права потерпілих можуть бути ефективно захищені як за допомогою кримінально-правових механізмів, так і в альтернативний спосіб. Завдана цим особам шкода зазвичай не має непоправного характеру, і становище, яке вони мали до вчинення посягання, може бути поновлено, в тому числі, шляхом порозуміння, примирення, компенсації й іншим чином без застосування встановлених державою заходів примусу.
		У цих випадках, які є винятками із засади публічності, законодавець надає потерпілому можливість вибору одного з альтернативних варіантів поведінки у відповідь на вчинення щодо нього кримінального правопорушення: ініціювати перед компетентними органами притягнення винного до кримінальної відповідальності; врегулювати кримінально-правовий спір на основі взаємного порозуміння; не вдаватися до жодних дій.
		Обираючи спосіб реагування на злочин, потерпілий, користуючись свободою розсуду, самостійно вирішує питання про те, наскільки це протиправне діяння зачіпає його інтереси, наскільки ефективним для їх захисту буде звернення до процедури кримінального судочинства, а в разі початку такої процедури  чи доцільно її продовжувати. Заява потерпілого свідчить про його рішення захистити власні інтереси шляхом здійснення кримінального провадження. 
		Волевиявлення потерпілого про притягнення винного до кримінальної відповідальності є необхідною рушійною силою здійснення кримінального провадження у формі приватного обвинувачення, яке відповідно до частини першої статті477КПК може бути розпочате лише на підставі заяви потерпілого, а в разі його відмови від обвинувачення згідно із частиною четвертою статті26, пунктом сьомим частини першої статті 284цього Кодексу підлягає безумовному закриттю (за винятком кримінальних проваджень щодо злочинів, пов`язаних з домашнім насильством).
		Зазначений законодавчий підхід покликаний сприяти врегулюванню виниклого у зв`язку зі злочином конфлікту між підозрюваним (обвинуваченим) та потерпілим і є проявом диспозитивності як загальної засади кримінального провадження. Зміст цієї засади розкривається у статті 26КПК і полягає у свободі сторін використовувати свої права у межах та у спосіб, що передбачені цим Кодексом». 
		Системний аналіз приписів ч. 4 ст. 26, п. 7 ч. 1 ст. 284 та ст. 477 КПК з урахуванням наведених положень у постанові Великої Палати Верховного Суду свідчить, що волевиявлення потерпілого у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення є вирішальним у питаннях щодо початку та припинення (закриття) такого провадження. Виникнення у потерпілого права відмови від обвинувачення у такому провадженні нерозривно пов`язане із моментом реалізації початку досудового розслідування, і кримінальним процесуальним законом не передбачено можливості обмеження названого права потерпілого в цьому провадженні. Колегія суддів наголошує на недопустимості розриву реалізації положень засади диспозитивності, закріплених у ч. 4 ст. 26 КПК.
		Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 29 червня 2010 року у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини зазначив, що «одним із елементів верховенства права є принцип правової визначеності, у якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлених такими обмеженнями»(абз. 3 п.п. 3.1 п.3). УРішенні від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005Конституційний Судвказав, що із конституційних принципів рівності та справедливості випливає вимога визначеності, ясності й недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі (абз. 2 п.п. 5.4 п. 5).
		У справі «Стіл та інші проти Сполученого Королівства» (Steel and others v. the United Kingdom)від 23 вересня 1998 року (п.54) ЄСПЛ наголосив, що «Конвенція вимагає, щоб усе право - писане чи неписане - було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, у разі потреби  з належною консультацією, передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, які може спричинити така дія».
		Отже, позбавлення потерпілої ОСОБА_8 під час судового провадження наявного в неї з початку кримінального провадження у формі приватного обвинувачення права на відмову від обвинувачення, шляхом звуження поняття кримінального провадження у формі приватного обвинувачення(виключення п. 3 ч. 1 ст. 477 КПК), не відповідатиме принципу правової визначеності як складової вимоги верховенства права. Так, законодавчі зміни в частині проваджень у формі приватного обвинувачення та, відповідно, обмеження права потерпілої на відмову від обвинувачення має базуватися на наданні можливості останній передбачати наслідки своєї поведінки. Тобто, потерпіла, яка ініціювала провадження у справі приватного обвинувачення та вже набула права на відмову від обвинувачення, повинна мати чітке розуміння наслідку змін законодавчого регулювання щодо своїх прав, а саме чи вправі буде вона відмовитися від обвинувачення з метою закриття такого провадження щодо її близького родича. 
		Крім того, суд зважає й на ту обставину, що згідно з обвинувальним актом, інкримінованим ОСОБА_9 діянням завдано шкоди виключно потерпілій  ОСОБА_8 . 
		Таким чином, в умовах аналізованих змін кримінального процесуального закону з урахуванням вищенаведеного і вимог ч. 1 ст. 8 КПК про те, що кримінальне провадження здійснюється з додержанням принципу верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави, колегія суддів вважає обґрунтованим надання у цьому кримінальному провадженні пріоритету застосування положень ст. 8, ч. 4 ст. 26 КПК перед приписами ч. 1 п. 5 КПК, а суди нижчих інстанцій дійшли правомірного висновку щодо закриття цього кримінального провадження на підставі відмови потерпілої від обвинувачення (п. 7 ч. 1 ст. 284 КПК). 
		Апеляційний суд із додержанням приписів статей 404, 405 КПКпереглянув ухвалу суду першої інстанції за апеляційною скаргою прокурора, належно перевірив усі наведені в ній доводи, які за суттю та змістом аналогічні викладеним у касаційній скарзі, й обґрунтовано відмовив у задоволенні вимог сторони обвинувачення, навівши в ухвалі мотиви та правові підстави, з яких виходив при постановленні свого рішення.
		Ухвала апеляційного суду відповідає вимогам ст. 419 КПК, а твердження у поданій касаційній скарзі про протилежне є неспроможними.
		Істотних порушень норм процесуального права, які б призводили до скасування оскаржених ухвал, суд касаційної інстанції не встановив, а тому касаційну скаргу прокурора слід залишити без задоволення.
		Керуючись статтями 436, 438, 441, 442 КПК, Верховний Суд
		ухвалив:
		Ухвалу Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 22 лютого 2019 року та ухвалу Вінницького апеляційного суду від 20 травня 2019 року щодо ОСОБА_7 залишити без зміни, а касаційну скаргу прокурора, який брав участь у розгляді кримінального провадження судом апеляційної інстанції,  без задоволення. 
		Постанова Верховного Суду є остаточною і оскарженню не підлягає.
		Судді:
		 
		 
		 
		ОСОБА_1  ОСОБА_2  ОСОБА_3

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...