Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 368/54/17 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із відносин спадкування, з них.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 09.09.2019. Забезпечено надання загального доступу: 10.09.2019.
Дата набрання законної сили: 04.09.2019
Номер судового провадження: 14-487цс19

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		У Х В А Л А
		04 вересня 2019 року           
		м. Київ                                                                      
		Справа № 368/54/17
		Провадження № 14-487цс19    
		                           
		Велика Палата Верховного Суду у складі:
		 
		судді-доповідача Ткачука О.С.,
		суддів: Антонюк Н.О., Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Кібенко О.Р., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
		 
		перевірила дотримання порядку передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду справи за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Управління Держгеокадастру в Кагарлицькому районі, про визнання права довічного успадковуваного володіння на земельну ділянку, та за зустрічним позовом ОСОБА_3  до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Управління Держгеокадастру в Кагарлицькому районі,про визнання права довічного успадковуваного володіння на земельну ділянку, за касаційною скаргою  ОСОБА_1 на постанову Апеляційного суду Київської області від 20 березня 2018 року, та
		УСТАНОВИВ:
		У січні 2017 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду із позовом, в якому просили визнати за ними право довічного успадковуваного володіння двох земельних ділянок, площею 18,85 га та площею 3,74 га кожному, для ведення селянського фермерського господарства згідно з державним актом на право довічного успадковуваного володіння землею від 26 листопада 1991 року в порядку спадкування після смерті батька - ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . При цьому позивачі вказували, що до смерті ОСОБА_4 вони проживали з ним разом та вели спільне господарство.
		Рішенням Кагарлицького районного суду Київської області від 28 лютого 2017 року первісний позов задоволено.
		Рішенням Апеляційного суду Київської області від 20 березня 2018 року рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 28 лютого 2017 року скасовано. Ухвалено нове рішення про відмову в первісному позові ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та зустрічному позові ОСОБА_3 . Вирішено питання про розподіл судових витрат. 
		У червні 2018 року ОСОБА_1 звернулась до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Апеляційного суду Київської області від 20 березня 2018 року, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить її скасувати та залишити в силі рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 28 лютого 2017 року. 
		Ухвалою Верховного Суду від 12 липня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі. 
		Ухвалою Верховного Суду від 15 травня 2019 року справу призначено до судового розгляду.
		Згідно з ухвалою Верховного Суду 10 липня 2019 року було вирішено передати цю справу №368/54/17 на розгляд Великої Палати Верховного Суду, на підставі ч.3 ст. 403 ЦПК України. 
		Відповідно до ч.3 ст. 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду.
		При цьому, у вказаній ухвалі Верховного Суду 10 липня 2019 року міститься посилання на наступні обставини. 
		Предметом спору у цій справі є право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, яке виникло в особи - засновника фермерського господарства на підставі державного акта на право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, згідно із Земельним кодексом Української РСР 1990 року. У Земельному кодексі України 2001 року «право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою» не визначено.
		Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. 
		За змістом статей 6, 50 ЗК України 18 грудня 1990 року N 561-XII (у редакції на час його прийняття) у довічне успадковуване володіння земля надається  громадянам Української РСР для: ведення селянського (фермерського господарства); громадянам Української РСР, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство, що ґрунтується переважно на особистій праці та праці членів їх сімей, надаються за їх бажанням у довічне успадковуване володіння або в оренду земельні ділянки, включаючи присадибний наділ. 
		Постановою Верховної Ради Української РСР від 27 березня 1991 року, яка втратила чинність на підставі Постанови Верховної Ради України  N 2201-XII від 13 березня 1992 року, затверджено форми державних актів: на право довічного успадковуваного володіння землею; на право постійного володіння землею; на право постійного користування землею.
		Відповідно до пункту 8 Постанови Верховної Ради України від 13  березня 1992 року № 2200 «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі» громадяни, підприємства, установи, організації, яким було надано у встановленому порядку земельні ділянки у довічне успадковуване або постійне володіння, зберігають свої права на використання цих земельних ділянок до оформлення права власності або землекористування відповідно до Земельного кодексу України.
		Системний аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави дійти висновку, що довічне успадковуване володіння землею не можна ототожнювати з правом постійного користування землею.   
		Земельний кодекс України у редакції від 13 березня 1992 року не передбачав такого виду права як довічне успадковуване володіння земельною ділянкою.
		Пунктом 6 розділу Х «Перехідні положення» Земельного кодексу України 2001 року визначено, що громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 01 січня 2008 року переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них.
		Правовою підставою набуття права власності та права користування на землю згідно зі статтями 116, 118 ЗК України 2001 року є рішення органу виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.
		Відповідно до частини першої статті 125 ЗК України 2001 року (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.
		Згідно із частиною першою статті 126 Земельного кодексу України 2001 року право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті.
		У Рішенні Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 р. №5-рп (справа про постійне користування земельними ділянками) зазначено, що Земельним кодексом Української РСР від 18 грудня 1990 року запроваджено нову форму володіння землею - довічне успадковуване володіння. Земельний кодекс України в редакції від 13 березня 1992 року закріпив право колективної та приватної власності громадян на землю (зокрема, право громадян на безоплатне одержання у власність земельних ділянок для ведення сільського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства тощо (ст. 6)). Це свідчить про те, що поряд із впровадженням приватної власності на землю громадянам, на їхній вибір забезпечувалася можливість продовжувати користуватися земельними ділянками на праві постійного (безстрокового) користування, оренди, довічного успадкованого володіння або тимчасового користування. При цьому в будь - якому разі виключалась як автоматична зміна титулів права на землю, так і будь-яке обмеження права користування земельною ділянкою у зв`язку з не переоформленням правового титулу.
		Конституційний Суд України вважав, що встановлення обов`язку громадян переоформити земельні ділянки, які знаходяться у постійному користуванні,  на право власності або право оренди до 01 січня 2008 року, потребує врегулювання чітким механізмом порядку реалізації цього права відповідно до вимог частини другої статті 14, частини другої статті 41 Конституції України  У зв`язку з відсутністю визначеного у  законодавстві  відповідного механізму  переоформлення  громадяни  не в змозі виконати вимоги  пункту 6 Перехідних положень Кодексу у встановлений строк,  про  що  свідчить неодноразове продовження Верховною Радою України цього строку. Підставою для виникнення права на земельну ділянку є відповідний юридичний  факт.  Чинний  Кодекс  серед підстав набуття права на землю громадянами та юридичними особами не називає оформлення чи переоформлення прав на земельні ділянки. 
		Конституційний Суд України визнав такими, що не  відповідають  Конституції  України (є неконституційними), положення: 
		- пункту 6 розділу Х "Перехідні положення" Земельного кодексу України щодо зобов`язання переоформити право постійного  користування земельною ділянкою на право власності або право оренди без відповідного  законодавчого,  організаційного  та фінансового забезпечення; 
		 - пункту 6 Постанови  Верховної  Ради України "Про земельну реформу" від 18 грудня 1990 року N 563-ХII  з наступними змінами в частині  щодо  втрати  громадянами, підприємствами, установами і  організаціями  після  закінчення  строку  оформлення права  власності  або права користування землею раніше наданого їм права користування земельною ділянкою. 
		З огляду на викладене, можна дійти висновку, що особа, яка володіє земельною ділянкою на праві довічного успадкованого володіння земельною ділянкою, на сьогодні також має законне право на таке володіння.
		У судовій практиці при вирішенні вказаної категорії спорів, суд касаційної інстанції застосовує правовий висновок Верховного Суду України, викладений упостановах від 05 жовтня 2016 року, провадження 6-2329цс16, від 23 листопада 2016 року, провадження 6-3113цс15, та Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі №178/447/16-ц.
		У вказаних постановах Верховний Суд України виходив з того, що право користування земельною ділянкою, що виникло в особи на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою, не входить до складу спадщини і припиняється зі смертю особи, якій належало таке право.
		Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові у справі № 178/922/15 про визнання довічного спадкового володіння земельною ділянкою в порядку спадкування з посиланням, зокрема, на пункт 8 Постанови Верховної ради України від 13 березня 1992 року «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі» дійшов висновку, що  право користування земельною ділянкою, що виникло в особи на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою, не входить до складу спадщини і припиняється зі смертю особи, якій належить таке право.
		Суд касаційної інстанції виходив з того, що положення пункту 8 Постанови Верховної Ради України від 13 березня 1992 року «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі» стосуються лише спадкодавця, який отримав право на довічне успадковане володіння спірною земельною ділянкою, володів земельною ділянкою, проте матеріали справи не містять доказів, що він скористався правом на оформлення права власності або землекористування на земельну ділянку в порядку, визначеному Земельним кодексом України, який набрав чинності до 01 січня 2002 року. 
		У постанові від 06 травня 2019 року у справі № 922/2448/18 за позовом Селянського (фермерського) господарства "Поліна" до Головного управління Держгеокадастру у Харківській області про визнання права користування земельною ділянкою, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду не погодився із висновками судів першої та апеляційної інстанцій та зазначив, оскільки громадянину земельна ділянка згідно з державним актом належала на праві довічного успадкування для створення і ведення селянського (фермерського) господарювання, створене ним же зазначене господарство, користуючись цією ділянкою після смерті засновника, мало законні підстави для задоволення цього позову про визнання права на постійне користування земельною ділянкою.
		Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду скасував рішення та постанову у цій справі, як прийняті з неправильним застосуванням норм матеріального права та прийняв нове рішення про відмову у позові з таких підстав.
		Судами у цій справі не встановлено обставин про переоформлення громадянином права користування земельною ділянкою чи отримання її у власність, не встановлено наявності у позивача правовстановлюючих документів на цю земельну ділянку. Разом з тим, право користування земельною ділянкою, що виникло в особи лише на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою без укладення договору про право користування земельною ділянкою із власником землі, припиняється зі смертю особи, якій належало таке право. Подібну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 24 січня 2018 у справі №908/799/17, постановах Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 у справі №6-2329цс16, від 23 листопада 2016 у справі №6-3113цс-16, колегія суддів не вбачала підстав відступати від неї.
		26 квітня 2017 року колегія суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ України у справі №363/32858/15-ц за позовом ОСОБА_5 до Сувидської сільської ради Вишгородського району Київської області, ОСОБА_6 , третя особа - ОСОБА_7 про визнання права на довічне успадковане володіння землею дійшла висновку, що Земельним кодексом Української РСР від 18 грудня 1990 року запроваджено нову форму володіння землею: довічне успадковуване володіння. Земельний кодекс України в редакції від 13 березня 1992 року закріпив право колективної і приватної власності громадян на землю, зокрема право громадян на безоплатне одержання у власність земельних ділянок для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства тощо (стаття 6). Це свідчить про те, що поряд із впровадженням приватної власності на землю громадянам, на їх вибір, забезпечувалася можливість продовжувати користуватися земельними ділянками на праві постійного (безстрокового) користування, оренди, пожиттєвого спадкового володіння або тимчасового користування. При цьому в будь-якому разі виключалась як автоматична зміна титулів права на землю, так і будь-яке обмеження права користування земельною ділянкою у зв`язку з не переоформленням правового титулу. Таким чином, до спадкоємців користувачів земельних ділянок, право яких посвідчене державним актом на право довічного успадковуваного володіння землею, відповідне право на землю переходить у порядку спадкування.
		Згідно з частиною четвертою статті 13 Конституції України держава  забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання,    соціальну спрямованість економіки. Усі суб`єкти права власності рівні перед законом. 
		Конституція України гарантує право власності на землю, яке набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону (частина  друга статті 14). 
		Кожен  має право, зокрема, володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю; право  приватної  власності  набувається  в  порядку,  визначеному законом; ніхто  не може  бути  протиправно позбавлений   права власності,  право приватної власності є непорушним (частини перша, друга, четверта статті 41 Конституції України). 
		Згідно із частинами другою, третьою статті 22 Конституції України конституційні права і свободи  гарантуються і не можуть бути скасовані,  при  прийнятті  нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу  існуючих  прав  і  свобод. 
		Відповідно до вимог статті 55 Земельного кодексу Української РСР від 18 грудня 1990 року, у разі смерті громадянина, який вів сільське (фермерське) господарство, право володіння земельною ділянкою передається одному зі спадкоємців. Земельний кодекс Української РСР передбачав лише одне право володіння земельною ділянкою, надане для ведення сільського (фермерського) господарства - право довічного успадковуваного володіння.
		Верховний Суд вважав, що  необхідно розрізняти два види права на земельну ділянку: право постійного користування та право довічного успадковуваного володіння, оскільки останнє має інший правовий режим. 
		На думку Верховного Суду, суди застосовують норми Земельного кодексу України (зокрема, статтю 92), які регулюють відносини щодо права постійного користування земельною ділянкою, не досліджуючи правову природу права довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою як самостійного права.
		З огляду на положення чинного на час виникнення спірних правовідносин законодавства, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що законодавство не передбачає  таке речове право як успадковане володіння землею, але таке право виникло у спадкодавця на підставі законодавства і припинити таке право можливо лише на підставах визначених законом. Крім того, таке право володіння зберігається у користувачів земельної ділянки, а в чинному законодавстві відсутні норми, які регулюють право довічного успадковуваного володіння, тому до таких правовідносин мають застосовуватися норми, які були чинними на момент існування на законодавчому рівні такого права.
		За таких обставин, прийняття судами рішень про відмову в позові порушує баланс індивідуального та публічного інтересу (принцип пропорційності) та статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основположних свобод.
		Європейський суд з прав людини зазначив, що об`єктами захисту статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є законні очікування, які мали бути реалізовані внаслідок здійснення майнових прав. Разом з тим останні залежали від речових прав і  тільки до тих, що закріплені в національному законодавстві.
		Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду приймає справу до розгляду, оскільки вважає, що вказані мотиви, з яких 10 липня 2019 року постановлена ухвала Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, є обґрунтованими та відповідають вищенаведеним положенням ч.3 ст. 403 ЦПК України.
		Згідно з ч. 1 ст. 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. 
		Відповідно до ч. 1 ст. 7 ЦПК України розгляд справ у судах проводиться усно і відкрито, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Згідно з ч. 13 вказаної статті розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
		Враховуючи викладене, справа розглядатиметься в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами (у письмовому провадженні).
		Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у випадку розгляду справи за матеріалами в паперовій формі судові рішення надсилаються в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення (ч. 11 ст. 272 ЦПК України).
		 
		Керуючись ч. 13 ст. 7, ст. ст. 402-404 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
		У Х В А Л И Л А:
		1.   Прийняти до розгляду справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Управління Держгеокадастру в Кагарлицькому районі, про визнання права довічного успадковуваного володіння на земельну ділянку, та за зустрічним позовом ОСОБА_3  до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Управління Держгеокадастру в Кагарлицькому районі,про визнання права довічного успадковуваного володіння на земельну ділянку.
		2.   Призначити справу № 368/54/17 до розгляду Великою Палатою Верховного Суду в порядку письмового провадження на 13 листопада 2019 року у приміщенні Верховного Суду за адресою: м. Київ, вул. Пилипа Орлика, 8.
		3.   Направити учасникам справи копії цієї ухвали для відома.
		4.   Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання й оскарженню не підлягає.
		Суддя-доповідач                                                                          О.С. Ткачук
		Судді:                         Н.О. Антонюк                                            Н.П. Лященко
		Т.О. Анцупова                                  О.Б. Прокопенко
		С.В. Бакуліна                                            В.В. Пророк
		В.В. Британчук                                Л.І. Рогач
		Ю.Л. Власов                                              О.М. Ситнік
		М.І. Гриців                                       В.Ю. Уркевич
		Д.А. Гудима                                               О.Г. Яновська
		О.Р. Кібенко

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...