Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 569/4373/16-ц : Цивільні справи (до 01.01.2019); Позовне провадження; Спори, що виникають із житлових правовідносин; Спори, що виникають із житлових правовідносин про виселення.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 11.09.2019. Забезпечено надання загального доступу: 11.09.2019.
Дата набрання законної сили: 21.08.2019
Номер судового провадження: 14-298цс19

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		21 серпня 2019 року
		м. Київ
		 
		Справа № 569/4373/16-ц
		Провадження № 14-298цс19
		 
		Велика Палата Верховного Суду у складі:
		судді-доповідача Ситнік О. М.,
		 
		суддів: Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
		 
		учасники справи:
		позивач - ОСОБА_1 ,
		відповідач - ОСОБА_2 ,
		треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,
		 
		розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 
		 
		на рішення Апеляційного суду Рівненської області від 01 грудня 2016 року у складі колегії суддів Григоренка М. П., Бондаренко Н. В., Ковальчук Н. М. 
		 
		у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , про виселення та
		 
		ВСТАНОВИЛА:
		 
		Короткий зміст позовних вимог
		 
		У квітні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_6 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , про виселення з квартири АДРЕСА_1 .
		 
		На обґрунтування своїх вимог ОСОБА_1 зазначив, що 11 грудня 2015 року він разом з іншими членами сім`ї - ОСОБА_3 , ОСОБА_5 та ОСОБА_4 на підставі договору міни набув право власності на вказану квартиру, при цьому знав, що в ній постійно проживають відповідачі, які відмовляються укласти з ним договір найму та перешкоджають доступу до спірного житлового приміщення.
		 
		Позивач просив виселити відповідачів з підстав, передбачених статтею 825 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статтею 116 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР), з указаної квартири та пересилити їх у будинок АДРЕСА_2 , який належить ОСОБА_6 .
		 
		Під час розгляду справи відповідачка ОСОБА_6 померла. 
		 
		У травні 2016 року позивач змінив позовні вимоги та зазначив відповідачем лише ОСОБА_2 , посилаючись на додаткову підставу для задоволення позову - похідне право ОСОБА_2 на спірне житло, яке припинилося з припиненням права власності на це житло у ОСОБА_7 , членом сім`ї якої був відповідач.
		 
		З урахуванням зазначеного ОСОБА_1 просив виселити ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення.
		 
		Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
		 
		Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 19 вересня 2016 року (суддя Першко О. О.) позов ОСОБА_1 задоволено. Виселено ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення.
		 
		Задовольняючи позов ОСОБА_1 , суд першої інстанції керувався правовим висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 05 листопада 2014 року (провадження № 6-158цс14), та вважав, що з припиненням права власності попереднього власника ОСОБА_7 на спірне нерухоме майно, членом сім`ї якого є відповідач, припинилося також право останнього на користування житлом. За таких обставин право власності позивача на спірну квартиру має бути захищено шляхом виселення з неї відповідача без надання іншого житла. При цьому суд зазначив, що положення статті 116 ЖК УРСР та статті 825 ЦК України до правовідносин, які виникли між сторонами, не підлягають застосуванню.
		 
		Рішенням Апеляційного суду Рівненської області від 01 грудня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено, рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення. У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
		 
		Апеляційний суд зробив висновок про необхідність відступу від правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року (провадження № 6-158цс14), посилаючись на необхідність дотримання таких засад цивільного судочинства, як справедливість, добросовісність і розумність.
		 
		Суд апеляційної інстанції керувався тим, що до укладення договору міни позивачу було відомо, що право власності попереднього власника вищевказаної квартири ОСОБА_7 обтяжено тим, що остання мала обов`язок забезпечувати відповідачу можливість проживання у спірній квартирі. Позивач був обізнаний, що місце проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_6 зареєстроване у спірній квартирі, не відмовився укладати договір міни та не порушував питання про його розірвання, а тому фактично погодився набути право власності на вказану квартиру з тими обтяженнями, які існували у попереднього власника. Відповідач є особою з інвалідністю другої групи, іншого житла не має, а тому виселення без надання іншого житла вплине на його соціальну захищеність. 
		 
		Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
		 
		У січні 2017 року ОСОБА_1 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
		 
		Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
		 
		Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд першої інстанції зробив правильний висновок, що відповідач втратив право користування житлом та підлягає виселенню, оскільки є членом сім`ї попереднього власника. Суд апеляційної інстанції всупереч правовому висновку, викладеному у постанові Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року (провадження № 6-158цс14), помилково скасував законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції. Апеляційний суд не врахував, що відповідач відмовляється укладати договір найму чи звільняти житло, чинить власникам квартири перешкоди у користуванні нею, і не надав оцінки вимогам про виселення з підстав, передбачених статтею 116 ЖК УРСР та статтею 825 ЦК України.
		 
		Рух справи у суді касаційної інстанції
		 
		Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 квітня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою, а ухвалою від 06 вересня 2017 року справу призначено до судового розгляду.
		 
		15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції.
		 
		Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		 
		У травні 2018 року справу передано до Верховного Суду.
		 
		Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 травня 2019 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на статті 403, 404, підпункт 7 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України, відповідно до якого суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об`єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.
		 
		Постановляючи ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду керувалася тим, що є підстави для відступу від правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 05 листопада 2014 року (провадження № 6-158цс14), про те, що право членів сім`ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім`ї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї. 
		 
		Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала, що не може бути підставою для виселення відповідача лише та обставина, що позивач є власником квартири, який має охоронюване законом право володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Не є підставою для виселення членів сім`ї власника квартири, у тому числі і колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи, оскільки їхнє право користування жилим приміщенням урегульовано житловим законодавством, за яким ніхто не може бути виселеним із займаного жилого приміщення інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (частина третя статті 9 ЖК УРСР).
		 
		Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду зробила висновок, що виселення ОСОБА_2 , який є особою з інвалідністю другої групи, може призвести до виникненню негативних для нього та суспільства в цілому наслідків, пов`язаних з відсутністю в особи житла.
		 
		Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 06 червня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.
		 
		Позиція Великої Палати Верховного Суду
		 
		Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково. 
		 
		Суди встановили, що ОСОБА_2 з 1970 року проживає у квартирі АДРЕСА_1 , в якій зареєстроване його місце проживання з 06 лютого 1990 року.
		 
		Спірна квартира була власністю матері відповідача - ОСОБА_8 , після смерті якої у 2007 році стала власністю сина відповідача - ОСОБА_9 
		 
		28 листопада 2014 році ОСОБА_9 на підставі нотаріально посвідченого договору дарування подарував указану квартиру своїй дружині ОСОБА_7 
		 
		Відомостей про наявність у ОСОБА_2 будь-якого речового права на інше житло матеріали справи не містять.
		 
		У 2015 році ОСОБА_7 вимагала виселити відповідача зі спірної квартири, однак їй відмовлено рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 21 вересня 2015 року, у тому числі й з тих підстав, що відповідач є членом сім`ї власника житла.
		 
		За нотаріально посвідченим договором міни 11 грудня 2015 року ОСОБА_7 обміняла спірну квартиру на іншу, яка належала ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 та ОСОБА_4 , у результаті чого в останніх виникло право часткової власності на спірне житло. 
		 
		Згідно з пунктом 11 цього договору будь-які права у третіх осіб на цю квартиру відсутні, укладенням договору не порушуються права інших осіб.
		 
		У поданому позові ОСОБА_1 як новий власник спірної квартири з посиланням на приписи статті 825 ЦК України та статей 109, 114, 116 ЖК УРСР просив виселити зі спірної квартири ОСОБА_2 як члена сім`ї колишнього власника житла без надання іншого житлового приміщення. Вказував, що право ОСОБА_2 на спірне житло є похідним та припинилося з припиненням права власності на це житло у ОСОБА_7 , членом сім`ї якої був відповідач.
		 
		Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
		 
		Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
		 
		За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
		 
		Статтею 825 ЦК України врегульовано розірвання договору найму житла.
		 
		Згідно зі статтею 109 ЖК УРСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду(частини перша, друга цієї статті).
		 
		У статті 114 ЖК УРСР передбачено підстави виселення з наданням громадянам іншого жилого приміщення.
		 
		Частиною третьою статті 116 ЖК УРСР передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.
		 
		Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідно ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов`язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі.
		 
		При вирішенні питання про виселення члена сім`ї колишнього власника житла суд має враховувати і загальні норми, що регулюють питання реалізації права власності.
		 
		Відповідно до статті 156 ЖК УРСР члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
		 
		Крім того, при розгляді спорів, що не врегульовані житловим законодавством, суд застосовує норми цивільного законодавства.
		 
		Згідно із частиною першою статті 405 ЦК Україничлени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
		 
		Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.
		 
		Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.
		 
		Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
		 
		Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
		 
		Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. 
		 
		Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
		 
		У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
		 
		Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.
		 
		Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
		 
		Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
		 
		Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.
		 
		Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
		 
		У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
		 
		Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа -добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).
		 
		Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. 
		 
		Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
		 
		Велика Палата Верховного Суду вважає, що не є підставою для виселення членів сім`ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.
		 
		У справі, що розглядається, виселення відповідача в контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням порушення права останнього на житло та недобросовісності дій сторін договору міни, внаслідок яких ОСОБА_2 може втратити не лише право на користування житлом, а позбутися такого права взагалі та стати безхатченком.
		 
		Зі справи вбачається, що ОСОБА_2 набув право користування спірним житлом згідно із законом, тобто набув охоронюване законом право на мирне володіння майном як член сім`ї своїх батьків - членів житлово-будівельного кооперативу. У подальшому право власності на житло набув його син ОСОБА_9 . 
		 
		При цьому необхідно врахувати, що ОСОБА_2 як особа з інвалідністю ІІ групи, непрацездатний, мав право на спадкування обов`язкової частки після смерті матері, але відмовився від спадщини у вигляді частки у спірній квартирі на користь сина, залишаючись користувачем спірної квартири.
		 
		Також у договорі міни сторони зазначили, що жодні треті особи не мають майнових прав на квартиру, що не відповідало дійсності.
		 
		ОСОБА_2 з 1970 року зареєстрований у спірній квартирі. Крім того, під час огляду квартири набувачі мали можливість виявити, що ОСОБА_2 проживає у квартирі, та з`ясувати в нього підстави такого проживання, а також довідатися про його наміри щодо подальшого проживання у квартирі після її відчуження або про його відмову від свого права та готовність звільнити квартиру у такому випадку.
		 
		Тобто набувачі за певної обачності мали реальну можливість дізнатися про обтяження квартири у вигляді права користування члена сім`ї колишнього власника квартири. 
		 
		Таким чином, заявники могли передбачити характер та вагу обтяження їх майбутньої нерухомості.
		 
		Однак позивачі не здійснили достатньої належної обачності при укладенні договору.
		 
		Відчуження спірної квартири попереднім власником ОСОБА_7 , членом сім`ї якого є відповідач, поставило під загрозу соціальний статус останнього, який може стати безхатченком, втративши право користування житлом, яким користувався з 1970 року.
		 
		При цьому обмін, у результаті якого у ОСОБА_7 припинилось, а позивача та третіх осіб виникло право на житло, вочевидь не відповідав добросовісності, оскільки сторони договору міни були достовірно обізнані про право ОСОБА_2 на користування цією квартирою.
		 
		ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_4 та ОСОБА_1 при укладенні договору міни також діяли недобросовісно, оскільки до моменту укладення вказаного договору достовірно знали про обтяження спірної квартири у вигляді проживання у ній ОСОБА_2 . Про обізнаність позивача щодо фактичного проживання та реєстрації у спірній квартирі ОСОБА_2 та ОСОБА_6 на момент укладення договору міни свідчить зміст його позовних вимог та надані органом реєстрації відомості щодо реєстрації вказаних осіб у спірній квартирі. На момент укладення договору міни згідно з пунктом 1.9 глави 2 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5, обов`язковою умовою для укладення такого договору було надання нотаріусу довідки про осіб, які зареєстровані у квартирі, щодо якої укладається договір відчуження.
		 
		Вказане свідчить про те, що дії сторін за договором міни від 11 грудня 2015 року щодо передачі ОСОБА_7 права власності на квартиру ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_4 та ОСОБА_1 були недобросовісними стосовно ОСОБА_2 та спрямованими на позбавлення його права користування житлом.
		 
		Крім того, виселення ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 який є особою з інвалідністю ІІ групи, може призвести до виникнення негативних для нього наслідків, пов`язаних з відсутністю в особи житла, а з урахуванням його стану здоров`я та доходів у вигляді пенсії по інвалідності та її розміру, навіть наймання житла буде надмірним тягарем.
		 
		У статті 6 Конвенції проголошено принцип справедливого розгляду справи, за яким кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
		 
		Аналогічний принцип закріплено й у національному законодавстві, а саме статті 1 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій), згідно з якою завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Те саме міститься у статті 2 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року, згідно із частиною другою якої суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
		 
		Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (стаття 4 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій; стаття 5 цього Кодексу у редакції від 03 жовтня 2017 року).
		 
		Як проголошено у статті 3 Конституції України, людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.
		 
		Підстави для виселення особи без надання іншого жилого приміщення передбачені у статті 116 ЖК УРСР. Позивачем таких підстав не зазначено. 
		 
		Крім того, Велика Палата Верховного Суду вважає, що права членів сім`ї власника житла також підлягають захисту і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.  
		 
		Отже, сам факт переходу права власності на квартиру до іншої особи не є безумовною підставою для виселення членівсім`ї власника цього нерухомого майна, у тому числі і колишніх. 
		 
		Законність виселення, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання.
		 
		Оскільки у справі, що розглядається, позивач, придбаваючи житло, знав про проживання в ньому відповідача - члена сім`ї колишнього власника цього житла, який є особою з інвалідністю ІІ групи, іншого житла не має та набув охоронюване законом право на мирне володіння майном у законний спосіб, але тим не менше не виявив розумну дбайливість про інтереси відповідача, не з`ясував, чи відмовляється відповідач від свого права користування жилим приміщенням, то апеляційний суд обґрунтовано відмовив у задоволенні позову про виселення відповідача, оскільки ні у ЦК України, ні у ЖК УРСР не передбачена можливість виселення члена сім`ї колишнього власника без надання іншого жилого приміщення (стаття 116 ЖК УРСР та стаття 405 ЦК України).
		 
		Разом з тим Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити, що позивач не є таким, що самоправно вселився до жилого приміщення, тому підстави, передбачені у тому числі й статтею 116 ЖК УРСР, для його виселення відсутні.
		 
		Апеляційний суд при розгляді справи не звернув уваги на підстави позову та не застосував норми ЖК УРСР та ЦК України, які підлягали застосуванню до спірних правовідносин, хоч зробив правильні висновки по суті вирішеного спору.
		 
		Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
		 
		Статтею 412 ЦПК України встановлено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша).
		 
		Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частина третя).
		 
		Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частина четверта).
		 
		Отже, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне змінити оскаржуване рішення апеляційного суду, виклавши мотивувальну частину у редакції цієї постанови. У зв`язку з цим касаційна скарга підлягає задоволенню частково. У такому разі розподіл судових витрат згідно зі статтею 141 ЦПК України не проводиться. 
		 
		Велика Палата Верховного Суду вважає, що питання про відступ від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 05 листопада 2014 року (провадження № 6-158цс14), не може розглядатися при вирішенні даної справи, оскільки обставини справ не є тотожними та мають різне правове регулювання.
		 
		Керуючись статтями 400, 409, 412, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду 
		 
		ПОСТАНОВИЛА:
		 
		Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
		 
		Рішення Апеляційного суду Рівненської області від 01 грудня 2016 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
		 
		В іншій частині рішення Апеляційного суду Рівненської області від 01 грудня 2016 року залишити без змін.
		 
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		Суддя-доповідач                                                                                   О. М. Ситнік
		Судді:                                    Н. О. Антонюк                                        О. С. Золотніков                         
		                                              Т. О. Анцупова                                       О. Р. Кібенко
		С. В. Бакуліна                                         Л. М. Лобойко
		В. В. Британчук                                      Н. П. Лященко
		Ю. Л. Власов                                          О. Б. Прокопенко
		М. І. Гриців                                              Л. І. Рогач
		Д. А. Гудима                                           О. С. Ткачук       
		В. І. Данішевська                                  В. Ю. Уркевич
		                                              Ж. М. Єленіна                                        О. Г. Яновська

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...