Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 815/4508/15 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи, що виникають з відносин публічної служби, зокрема справи щодо; проходження служби, з них.
Надіслано для оприлюднення: 16.09.2019. Зареєстровано: 18.09.2019. Забезпечено надання загального доступу: 18.09.2019.
Дата набрання законної сили: 16.09.2019
Номер судового провадження: К/9901/11851/18

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ПОСТАНОВА
		Іменем України
		 
		16 вересня 2019 року 
		Київ
		справа №815/4508/15
		адміністративне провадження №К/9901/11851/18
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: головуючого судді Мартинюк Н.М., суддів: Жука А.В., Мельник-Томенко Ж.М., 
		розглянув у попередньому судовому засіданні 
		касаційну скаргу ліквідаційної комісії Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Одеській області   
		на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 21 грудня 2015 року (головуючий суддя: Балан Я.В.) 
		і ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 29 березня 2016 року (головуючий суддя: Танасогло Т.М., судді: Бойко А.В., Яковлєв О.В.)
		у справі №815/4508/15
		за позовом ОСОБА_1 
		до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Одеській області 
		про стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу.
		          
		І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
		 
		Короткий зміст позовних вимог
		 
		ОСОБА_1 у серпні 2015 року звернувся з адміністративним позовом до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Одеській області (далі також - «ГУМВС України в Одеській області»), в якому, з урахуванням уточнень позовних вимог, просив стягнути на його користь грошове забезпечення за час вимушеного прогулу у період з 1 січня 2006 року до 1 січня 2007 року та у період з 15 січня 2014 року до 26 грудня 2014 року, з урахуванням встановленого індексу інфляції, а всього у розмірі: 35 987,22 грн.
		 
		Позивач вказав, що суди двічі поновлювали його на службі із-за його незаконного звільнення відповідачем, але при розгляді цих справ питання про стягнення грошового забезпечення за час вимушених прогулів судами не вирішувалися, оскільки таких позовних вимог він не заявляв. Після поновлення позивача на службі в обох випадках необґрунтованого звільнення відповідач самостійно грошове забезпечення за час вимушених прогулів позивачу не нарахував і не виплатив. Листом від 22 червня 2015 року ГУМВС України в Одеській області повідомило ОСОБА_1 , що грошове забезпечення за час вимушених прогулів йому не нараховувалося і виплачене не буде, оскільки ці питання при його поновленні на службі судами не вирішувалися. Відтак, позивач вважає, що для захисту його порушених законних прав та інтересів сума грошового забезпечення за час вимушених прогулів в обох випадках попереднього поновлення його на службі після необґрунтованого звільнення підлягає стягненню на його користь за рішенням суду.
		 
		Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
		 
		Одеський окружний адміністративний суд постановою від 21 грудня 2015 року позовні вимоги задовольнив у повному обсязі.
		 
		За висновком суду відповідач мав самостійно нарахувати і сплатити позивачу суми грошового забезпечення не більш ніж за один рік у кожному конкретному випадку поновлення позивача на службі після необґрунтованих звільнень. Із розрахунків, викладених позивачем в уточненій позовній заяві, суд встановив, що вони зроблені в обох випадках незаконних звільнень - у межах одного року у кожному конкретному випадку, на підставі банківської довідки, грошового атестату позивача і довідок відповідача про розмір грошового забезпечення за два останні місяці, що передували незаконному звільненню позивача у 2005 році та за фактично відпрацьований час з моменту поновлення на службі у грудні 2013 року до повторного звільнення у січні 2014 року, витребуваних судом. Урахування індексів інфляції за 2006 рік та 2014 рік при обчисленні позивачем середньоденного грошового забезпечення в гривнях за час вимушених прогулів, як зазначив суд, відповідає рекомендаціям Верховного Суду України, згідно листа №62-97р від 3 квітня 1997 року, відносно порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ. Також суд врахував, що жодних заперечень з приводу арифметичної правильності цих розрахунків відповідач не заявляв.
		 
		Одеський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 29 березня 2016 року залишив без змін постанову Одеського окружного адміністративного суду від 21 грудня 2015 року в цій справі.
		 
		Суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції щодо правильного встановлення позивачем суми стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу, оскільки ним при здійсненні розрахунків взято до уваги відомості, зазначені у копії довідки про рух коштів по банківському рахунку з 1 вересня 2005 року до 31 грудня 2005 року (за останні 2 місяці перед   першим звільненням) та копії повідомлення про призначення пенсії із розміром заробітної плати за останній час. Також суд апеляційної інстанції зазначив, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
		 
		Короткий зміст вимог касаційних скарг та відзивів (заперечень)
		 
		У касаційній скарзі відповідач просить скасувати судові рішення судів попередніх інстанцій і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.
		 
		Скаржник, посилаючись на порушення судами норм матеріального і процесуального права, вказує на пропуск позивачем встановленого статтею 99 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - «КАС України»), в редакції від 7 липня 2010 року, місячного строку звернення до суду з цим позовом. Зазначає, що середня заробітна плата за час вимушеного прогулу є компенсацією втраченого заробітку, а не заробітною платою, а тому цей спір не стосується порушення законодавства про оплату праці, а стосується питання поновлення позивача на публічній службі, в межах якого і повинно було розглядатися питання щодо стягнення цих сум. 
		 
		Також скаржник вказує на неправильне застосування судами першої й апеляційної інстанцій норм матеріального права, а саме: Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №100 від 8 лютого 1995 року (далі також - «Порядок №100»), оскільки вважає, що у спірних правовідносинах має застосовуватися виключно Інструкція про порядок виплати грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, затверджена наказом Міністерства внутрішніх справ України від 31 грудня 2007 року (надалі також - «Інструкція №499»), і Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затверджене постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 29 липня 1991 року №114 (далі також - «Положення №114»), як спеціальні нормативно-правові акти, існування яких виключає можливість застосування загального нормативно-правового акту до спірних правовідносин.
		 
		Оскільки Положення №114 та Інструкція №499 не містять порядку визначення розміру грошового забезпечення за час вимушеного прогулу, а також, на думку відповідача, до спірних правовідносин не повинен застосовуватися Порядок №100, тому суд невірно стягнув на користь позивача грошове забезпечення за час вимушеного прогулу.
		 
		Позивач надав до суду заперечення на касаційну скаргу, в яких зазначив про необґрунтованість наведених відповідачем у касаційній скарзі доводів. На думку позивача, він не пропустив строк звернення до суду із цим позовом. Згідно з пунктом 17.2 Інструкції №499 (що є спеціальним нормативно-правовим актом, який регулює спірні правовідносини) особам рядового і начальницького складу, звільненим з органів внутрішніх справ, а потім поновленим на службі у зв`язку із визнанням звільнення необґрунтованим, грошове забезпечення за час вимушеного прогулу з дня звільнення виплачується за посадою, з якої вони були звільнені. Тому, з урахуванням зазначеної спеціальної норми суди першої й апеляційної інстанцій дійшли правильних висновків, що відповідач повинен був самостійно нарахувати й сплатити позивачу суми грошового забезпечення за час вимушеного прогулу у кожному конкретному випадку після його поновлення за службі.
		 
		Позивач дізнався про відмову йому у нарахуванні й виплаті грошового забезпечення за час вимушеного прогулу в середині липня 2015 року, після отримання відповідного листа ГУМВС України в Одеській області від 22 червня 2015 року. До суду з цим позовом ОСОБА_1 звернувся менше, ніж через один місяць з моменту отримання письмової відмови відповідача у виплаті йому грошового забезпечення, тобто у межах строків, передбачених статтею 99 КАС України (в редакції на час спірних правовідносин).
		 
		Також, позивач зазначає, що у спірних правовідносинах має застосовуватися Порядок №100, який є загальним нормативно-правовим актом, оскільки чинний тоді спеціальний нормативно-правовий акт - Інструкція №499 не містив жодного порядку обчислення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу.
		 
		Позивач вважає, що рішення судів попередніх інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій - без змін.
		 
		Перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, колегія суддів Верховного Суду приходить до висновку, що касаційна скарга не може бути задоволена.
		 
		II. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ
		 
		Як встановлено судами попередніх інстанцій, позивач з вересня 1993 року проходив службу в органах внутрішніх справ України. З жовтня до грудня 2005 року позивач займав посаду заступника начальника відділу боротьби зі злочинами, пов`язаними з торгівлею людьми УБЗПЛ УМВС України в Одеській області.
		 
		Наказом УМВС України в Одеській області №559 о\с від 16 грудня 2005 року позивача було звільнено із займаної посади в органах внутрішніх справ з 20 грудня 2005 року за дискредитацію.
		 
		Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 9 вересня 2013 року у справі №815/5037/13-а цей наказ визнано незаконним і скасовано, а також зобов`язано ГУМВС України в Одеській області поновити позивача в органах внутрішніх справ на посаді, рівнозначній на момент звільнення.
		 
		ГУМВС України в Одеській області своїм наказом №695 від 12 грудня 2013 року поновило позивача в органах внутрішніх справ на посаді старшого оперуповноваженого з особливо важливих справ управління по боротьбі із злочинами, пов`язаними з торгівлею людьми, ГУМВС України в Одеській області.
		 
		Наказом ГУМВС України в Одеській області №4 від 6 січня 2014 року позивача вдруге було звільнено з органів внутрішніх справ, цього разу - за невихід на службу без поважних причин у період з 12 до 30 грудня 2013 року.
		 
		Згодом, ГУМВС України в Одеській області своїм наказом №81 від 15 січня 2014 року внесло зміни до наказу №4 від 6 січня 2014 року в частині формулювання підстав звільнення позивача, а саме: позивача звільнено в запас збройних сил України.
		 
		Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 14 травня 2014 року у справі №815/1305/14 зазначені накази про повторне звільнення ОСОБА_1 визнані незаконними і скасовані. Суд зобов`язав ГУМВС України в Одеській області поновити позивача в органах внутрішніх справ на посаді, рівнозначній на момент звільнення.
		 
		На виконання вказаного судового рішення наказом ГУМВС України в Одеській області №920 о/с від 26 грудня 2014 року позивача знову було поновлено в органах внутрішніх справ на посаді старшого оперуповноваженого з особливо важливих справ управління з боротьби із злочинами, пов`язаними з торгівлею людьми, ГУМВС України в Одеській області.
		 
		21 січня 2015 року наказом ГУМВС України в Одеській області №41 о/с ОСОБА_1 звільнений із органів внутрішніх справ України у запас збройних сил України за власним бажанням, за вислугою років.
		 
		ІII. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
		 
		Щодо строку звернення до суду
		 
		Відповідно до частини першої статті 72 КАС України (в редакції, чинній на час звернення позивача до суду з цим позовом) обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
		 
		Постановами Одеського окружного адміністративного суду від 9 вересня 2013 року у справі №815/5037/13-а і від 14 травня 2014 року у справі №815/1305/14 позивач був двічі поновлений на службі, а його обидва звільнення із займаної посади визнані судом протиправними. Проте, питання про стягнення з відповідача на користь позивача сум грошового забезпечення за час вимушених прогулів судами не вирішувалися, оскільки таких вимог позивач при розгляді вказаних справ у суді не заявляв.
		 
		Отже, факти незаконного звільнення позивача відповідачем вже встановлені судовими рішеннями у вказаних вище справах.
		 
		Задовольняючи позовні вимоги щодо стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу у цій справі, суди першої й апеляційної інстанцій керувались статтями 233, 235 Кодексу законів про працю України, нормами Закону України «Про міліцію», Інструкції №499, Положення №114 і Порядку №100.
		 
		За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
		 
		Аналогічний правовий висновок міститься у постановах Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року (справа №21-352а13) і від 17 лютого 2015 року (справа №21-8а15).
		 
		Згідно з частиною другою статті 235 Кодексу законів про працю України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
		 
		Водночас, питання проходження служби особами рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, звільнення з неї, права і обов`язки таких осіб (на час виникнення спірних правовідносин) були визначені спеціальним законодавством, зокрема Законом України «Про міліцію». Стаття 18 цього Закону передбачала, що порядок та умови проходження служби в міліції регламентувалися Положенням про проходження служби особовим складом органів внутрішніх справ, затверджуваним Кабінетом Міністрів України.
		 
		Таким нормативно-правовим актом є Положення №114, відповідно до пункту 24 якого (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) у разі незаконного звільнення або переведення на іншу роботу особи рядового, начальницького складу органів внутрішніх справ підлягають поновленню на попередній роботі (посаді). У разі поновлення на роботі (посаді) орган, який розглядає трудовий спір, одночасно вирішує питання про виплату особі рядового і начальницького складу середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік.
		 
		Згідно з пунктом 1.6 Інструкції №499 грошове забезпечення осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ виплачується за місцем служби, а відповідно до підпункту 3.5.2 пункту 3.5 цієї Інструкції особам рядового і начальницького складу, звільненим з органів внутрішніх справ, а потім поновленим на службі у   зв`язку з визнанням звільнення незаконним, грошове забезпечення за час вимушеного прогулу з дня звільнення виплачується за посадою, з якої вони були звільнені, але не більше як за один рік.
		 
		Верховний Суд не погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій про те, що відповідач у цій справі мав самостійно нарахувати і сплатити позивачу суми грошового забезпечення у кожному випадку поновлення позивача на службі після необґрунтованих звільнень, оскільки такі висновки не підтверджуються наведеними нормами законодавства.
		 
		Відповідно до частин першої, другої статті 233 Кодексу законів про працю України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
		 
		Офіційне тлумачення положення частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України дав Конституційний Суд України у своїх рішеннях від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 і №9-рп/2013.
		 
		Зокрема, у рішенні Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 зазначається:
		 
		«В аспекті конституційного звернення положення частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України у системному зв`язку з положеннями статей 1, 12 Закону України "Про оплату праці" від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР зі змінами необхідно розуміти так, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат».
		 
		Крім того, згідно зі статтею 2 Закону України «Про оплату праці» структура заробітної плати складається з:
		 
		Основної заробітної плати. Це - винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців;
		 
		Додаткової заробітної плати. Це - винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій;
		 
		Інших заохочувальних та компенсаційних виплат. До них належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.
		 
		З огляду на викладене, Верховний Суд погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій щодо застосування до спірних правовідносин частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України та можливістю звернення до суду з вимогою стягнення суми грошового забезпечення за час вимушеного прогулу без обмеження будь-яким строком.
		 
		Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 31 січня 2018 року у справі №813/7926/14, від 18 липня 2018 року у справі №810/594/17, від 4 жовтня 2018 року у справі №803/562/16, від 5 вересня 2019 року у справі №813/1247/17.
		 
		Верховний Суд відхиляє аргументи касаційної скарги щодо пропуску позивачем встановленого статтею 99 КАС України місячного строку звернення позивача до суду з цим позовом. 
		 
		Верховний Суд звертає увагу скаржника на те, що відповідно до частини першої статті 99 КАС України (в редакції на час звернення позивача до суду) адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Тобто, встановлення іншими законами строків звернення до адміністративного суду за окремими вимогами не суперечить нормам КАС України.
		 
		 
		Отже, Верховний Суд констатує, що суди першої й апеляційної інстанцій у цій справі правильно застосували норми права в частині строку звернення позивача до суду.
		 
		Щодо застосування у спірних правовідносинах Порядку №100
		 
		Вирішуючи питання про порядок обчислення належного до виплати позивачу грошового забезпечення за час вимушеного прогулу та нормативно-правого урегулювання спірних правовідносин, Верховний Суд виходить з такого.
		 
		При розбіжності між загальним і спеціальним нормативно-правовим актом перевага надається спеціальному. При цьому загальні норми можуть застосовуватися субсидіарно, тобто, в тих випадках, коли спірні правовідносини не врегульовані нормами спеціального законодавства або врегульовані не повністю.
		 
		Можливість субсидіарного застосування загальних правових норм до відносин публічної служби, як правило, закріплена у спеціальному законі, що регулює такий вид публічної служби. Подібна законодавча техніка спрямована на усунення прогалин у правовому регулюванні.
		 
		Як уже зазначалося, питання проходження служби особами рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, звільнення з неї, права і обов`язки таких осіб (на час виникнення спірних правовідносин) були визначені спеціальним законодавством, зокрема Законом України «Про міліцію». Стаття 18 цього Закону передбачала, що порядок та умови проходження служби в міліції регламентувалися Положенням про проходження служби особовим складом органів внутрішніх справ, затверджуваним Кабінетом Міністрів України.
		 
		Таким нормативно-правовим актом на час виникнення спірних правовідносин було Положення №114, а також Інструкція №499. Як вірно зазначається у касаційній скарзі, вказані нормативно-правові акти не містили порядку визначення розміру грошового забезпечення за час вимушеного прогулу для осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ.
		 
		Так, відповідно до пункту 4 розділу XI Закону України «Про Національну поліцію» до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом акти законодавства застосовуються до цих правовідносин в частині, що не суперечить цьому Закону.
		 
		Відповідно до пункту 2 Постанови Кабінету Міністрів України від 11 листопада 2015 року №988 «Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції»    виплата грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та курсантам вищих навчальних закладів Міністерства внутрішніх справ із специфічними умовами навчання здійснюється в порядку, що затверджується Міністерством внутрішніх справ. Ця норма є відсилочною та обумовлює існування спеціального нормативно-правового акта для унормування порядку (механізму) нарахування і виплати грошового забезпечення поліцейським.
		 
		Такий «Порядок і умови виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та курсантам вищих навчальних закладів МВС із специфічними умовами навчання» було затверджено Наказом Міністерства внутрішніх справ України №260 від 6 квітня 2016 року та зареєстровано в Міністерстві юстиції України 29 квітня 2016 року за №669/28799.
		 
		Відповідно до пункту 2 цього Наказу, він набирає чинності з дня його офіційного опублікування та застосовується з дня набрання чинності Законом України «Про Національну поліцію».
		 
		Уперше Закон № 580-VIII був опублікований в офіційному виданні - газеті «Голос України» 6 серпня 2015 року (№ 141-142), отже, відповідно до статті 1 Розділу ХІ Прикінцеві та перехідні положення закону, окремі положення закону набрали чинності 7 серпня 2015 року, а закон в цілому - 7 листопада 2015 року.
		 
		Відповідно до частини 7 статті 15 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» накази міністерства, які є нормативно-правовими актами і пройшли державну реєстрацію, набирають чинності з дня офіційного опублікування, якщо інше не передбачено самими актами, але не раніше дня офіційного опублікування.
		 
		Порядок №260 був    опублікований та, відповідно, набрав чинності, 27 травня 2016 року (Офіційний вісник України від № 39).
		 
		Водночас, у справі, що розглядається, період вимушеного прогулу позивача тривав з 1 січня 2006 року до 1 січня 2007 року та з 15 січня 2014 року до 26 грудня 2014 року.
		 
		Аналізуючи доводи касаційної скарги щодо неправильного застосування судами норм матеріального права в частині застосування до спірних правовідносин Порядку №100 як загального нормативно-правового акта, Верховний Суд ураховує приписи статті 57 Конституції України, відповідно до якої закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов`язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, а ті, що не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними.
		 
		Таким чином, навіть за умови надання в самому тексті Наказу МВС ретроспективної дії затвердженому ним Порядку №260, - таке не узгоджується з наведеними приписами Конституції України як норм прямої дії. У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України (стаття 7 частина 3 КАС України).
		 
		Поряд з тим, залишається чинним загальний нормативно-правовий акт, що регулює однорідні правовідносини, - постанова Кабінету міністрів України від 8 лютого 1995 року №100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати», дія якої поширюється на підприємства, установи і організації усіх форм власності (пункт 2 Постанови), а затверджений нею порядок застосовується в усіх випадках, коли згідно з чинним законодавством виплати провадяться виходячи із середньої заробітної плати (стаття 1 Порядку №100).
		 
		Ураховуючи, що чинність нормативно-правового акта - це юридична передумова його дії та застосування, що надає йому нормативної обов`язковості в системі законодавства та юридичної властивості підпорядковувати дію відповідних нормативно-правових актів, а також беручи до уваги наведені приписи чинного законодавства, Верховний Суд дійшов висновку про застосовність Порядку №100 до спірних правовідносин у цій справі.
		 
		Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі суддів палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 21 листопада 2018 року у справі №808/928/16.
		 
		Тому, Верховний Суд у цій справі відхиляє аргументи касаційної скарги щодо незастосування до спірних правовідносин норм Порядку №100 при визначенні позивачу грошового забезпечення за час вимушеного прогулу, та погоджується з відповідними доводами судів першої й апеляційної інстанцій і заперечень позивача на касаційну скаргу.
		 
		Враховуючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку, що доводи, наведені відповідачем у касаційній скарзі, не спростовують правильність висновків судів попередніх інстанцій, а відтак відсутні підстави для скасування оскаржуваних судових рішень.
		 
		Відповідно до частини першої статті 350 КАС України, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої й апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
		 
		З огляду на результат касаційного розгляду судові витрати у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції не розподіляються.
		 
		Керуючись статтями 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, Верховний Суд
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Касаційну скаргу ліквідаційної комісії Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Одеській області   залишити без задоволення. 
		 
		Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 21 грудня 2015 року і ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 29 березня 2016 року залишити без змін.
		 
		Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і не може бути оскаржена.
		 
		Головуючий суддя                                                                      Н.М. Мартинюк
		 
		Судді                                                                                          А.В. Жук
		 
		                                                                                          Ж.М. Мельник-Томенко

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...