Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 826/9344/18 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи з приводу адміністрування податків, зборів, платежів, а також контролю за дотриманням вимог податкового законодавства, зокрема щодо; адміністрування окремих податків, зборів, платежів, з них; плати за землю.
Надіслано для оприлюднення: 20.09.2019. Зареєстровано: 22.09.2019. Забезпечено надання загального доступу: 23.09.2019.
Дата набрання законної сили: 26.11.2019
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м.  Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я
		І М Е Н Е М   У К Р А Ї Н И
		м. Київ
		16 вересня 2019 року                      № 826/9344/18
		Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Смолія І.В. розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві (04116, м.Київ, вул. Шолуденка, 33/19) про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень,
		О Б С Т А В И Н И  С П Р А В И:
		До Окружного адміністративного суду м. Києва звернулася ОСОБА_1 (надалі також - позивач) з позовом до Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві (надалі також - відповідач) про визнати протиправними і скасувати прийняті Головним управління Державної фіскальної служби у м. Києві податкові повідомлення-рішення від 27.03.2018 № 1316114-1305-2652 (земельний податок з фізичних осіб за 2018 рік) та від 02.04.2018 № 0025521-1310-2652 (податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, сплачений фізичними особами, які є власниками об`єктів нежитлової нерухомості за 2017 рік).
		Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 21.06.2018 відкрито позовне провадження у справі.
		Позовні вимоги вмотивовано тим, що відповідачем в порушення Податкового кодексу України, Земельного кодексу України, Закону України "Про плату за землю" неправомірно донараховано позивачу суму грошового зобов`язання із земельного податку, оскільки відсутнє рішення Київської міської ради про передачу у власність або надання у користування земельної ділянки позивачу.
		В судовому засіданні представник позивача підтримав позовні вимоги в повному обсязі з підстав викладених в позовній заяві.
		Відповідач проти позовних вимог заперечив, надав письмовий відзив на позовну заяву, в якому просив відмовити у задоволенні позову у повному обсязі, з підстав того, що контролюючим органом правомірно нараховано позивачу грошове зобов`язання із земельного податку, оскільки остання перебуває на обліку в Державній податковій інспекції у Дарницькому районі м. Києва Державної податкової служби, як платник земельного податку за фактичне використання земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_2 . 
		Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва, встановив.
		Як вбачається з матеріалів справи, що позивачу на праві приватної власності на підставі договору купівлі-продажу від 09.12.2014р. належить нерухоме майно загальною площею 1344 кв. м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 , що підтверджує Інформація з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 13.06.2018р. 
		Нерухоме майно розташоване на земельній ділянці, яка знаходиться в комунальній власності, право користування (оренди) не оформлено, присвоєний обліковий код земельній ділянці 62:076:0007, що підтверджується листом департаменту земельних ресурсів КМДА № 057023-11304 від 29.06.2017 року. 
		Контролюючим органом прийнято податкові повідомлення-рішення: від 27.03.2018 р. №1316114-1305-2652, яким позивачу нараховано податкове зобов`язання з земельного податку з фізичних осіб за 2018 рік в сумі 544279,92 грн; від 02.04.2018 р. №0025521-1310-2652, яким визначено суму податкового зобов`язання за платежем «Податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, сплачене фізичними особами, які є власниками об`єктів нежитлової нерухомості», за 2017 рік у розмірі 32256,00 грн.
		Позивач вважає вищезазначені податкові повідомлення-рішення протиправними та таким, що підлягають скасуванню, звернувся з позовом до суду.
		Досліджуючи наявні у матеріалах справи докази, аналізуючи наведені міркування та заперечення, оцінюючи їх у сукупності, суд бере до уваги наступне.
		В частині позовних вимог щодо визнання протиправним та скасувати прийняте Головним управління Державної фіскальної служби у м. Києві податкове повідомлення-рішення від 27.03.2018 № 1316114-1305-2652 (земельний податок з фізичних осіб за 2018 рік), суд зазначає наступне.
		Відповідно до ст. 206 Земельного кодексу України використання землі є платним. Об`єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.
		За змістом пп. 14.1.72, 14.1.73 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України (надалі - ПК України) земельним податком визнається обов`язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів. Землекористувачами можуть бути юридичні та фізичні особи (резиденти і нерезиденти), яким відповідно до закону надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності, у тому числі на умовах оренди.
		Відповідно до пп. 269.1.1, пп. 269.1.2 п. 269.1 ст. 269 ПК України платниками земельного податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі.
		Згідно з пп. 270.1.1 п. 270.1 ст. 270 ПК України об`єктами оподаткування є земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні.
		Відповідно до п. 287.6 ст. 287 ПК України при переході права власності на будівлю, споруду (їх частину) податок за земельні ділянки, на яких розташовані такі будівлі, споруди (їх частини), з урахуванням прибудинкової території сплачується на загальних підставах з дати державної реєстрації права власності на таку земельну ділянку.
		Згідно ст. 125 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.
		Статті 126 Земельного кодексу України визначено, що право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
		Пунктом 271.1 ст. 271 ПК України визначено, що базою оподаткування є: нормативна грошова оцінка земельних ділянок з урахуванням коефіцієнта індексації, визначеного відповідно до порядку, встановленого цим розділом; площа земельних ділянок, нормативну грошову оцінку яких не проведено.
		Ставка податку за земельні ділянки, нормативну грошову оцінку яких проведено, встановлюється у розмірі не більше 3 відсотків від їх нормативної грошової оцінки, а для сільськогосподарських угідь та земель загального користування - не більше 1 відсотка від їх нормативної грошової оцінки (пункт 274.1 статті 274 ПК України).
		Відповідно до п. 286.1 ст. 286 ПК України підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру.
		Центральні органи виконавчої влади, що реалізують державну політику у сфері земельних відносин та у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, у сфері будівництва, щомісяця, але не пізніше 10 числа наступного місяця, а також за запитом відповідного контролюючого органу за місцезнаходженням земельної ділянки подають інформацію, необхідну для обчислення і справляння плати за землю, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
		Пунктом 286.5 ст. 286 ПК України встановлено, що нарахування фізичним особам сум податку проводиться контролюючими органами, які видають платникові до 1 липня поточного року податкове повідомлення-рішення про внесення податку за формою, встановленою у порядку визначеному статтею 58 цього Кодексу.
		Крім того, п. 286.6 ст. 286 ПК України визначає, що за земельну ділянку, на якій розташована будівля, що перебуває у спільній власності кількох юридичних або фізичних осіб, податок нараховується з урахуванням прибудинкової території кожному з таких осіб: 1) у рівних частинах - якщо будівля перебуває у спільній сумісній власності кількох осіб, але не поділена в натурі, або одній з таких осіб-власників, визначеній за їх згодою, якщо інше не встановлено судом; 2) пропорційно належній частці кожної особи - якщо будівля перебуває у спільній частковій власності; 3) пропорційно належній частці кожної особи - якщо будівля перебуває у спільній сумісній власності і поділена в натурі.
		За земельну ділянку, на якій розташована будівля, що перебуває у користуванні кількох юридичних або фізичних осіб, податок нараховується кожному з них пропорційно тій частині площі будівлі, що знаходиться в їх користуванні, з урахуванням прибудинкової території.
		Статтею 289 ПК України встановлено, що для визначення розміру податку використовується нормативна грошова оцінка земельних ділянок. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, здійснює управління у сфері оцінки земель та земельних ділянок.
		Суд вважає за необхідне зазначити, що законодавчо встановлений коефіцієнт індексації грошової оцінки землі тягне за собою автоматичну зміну розміру плати за землю. При цьому, визначена нормативно-грошова оцінка землі не змінюється, а лише індексується на відповідний коефіцієнт.
		За таких обставин, розмір земельного податку з фізичних осіб, в будь-якому випадку повинен бути проіндексований згідно правил ст. 289 ПК України.
		Поряд з цим у ч.ч. 1, 2 статті 120 ЗК України встановлено, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.
		Статтею 289 ПК України встановлено, що для визначення розміру податку використовується нормативна грошова оцінка земельних ділянок. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, здійснює управління у сфері оцінки земель та земельних ділянок.
		Аналіз зазначених норм права дає можливість визначити, хто саме є платником земельного податку, що є об`єктом оподаткування, з якого моменту виникає (набувається, переходить) обов`язок сплати цього податку, подію (явище), з якою припиняється його сплата, умови та підстави сплати цього платежу у разі вчинення правочинів із земельною ділянкою чи будівлею (її частиною), які на ній розташовані.
		Щодо посилання позивача, що обов`язок зі сплати земельного податку виникає у фізичної особи з дати державної реєстрації права власності на спірну земельну ділянку, та відповідно до даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, за позивачем не зареєстрована на праві власності/користування жодна земельна ділянка, колегія суддів зазначає наступне.
		Так, суд звертає увагу на те, що згідно зі статтею 125 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.
		Права власності та користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України від 1 липня 2004 року №1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
		Питання переходу права власності на земельну ділянку у разі набуття права на житловий будинок, будівлю, споруду, що розміщені на ній, регулюються статтею 120 Земельного кодексу України і статтею 377 Цивільного кодексу України.
		Цими нормами чітко встановлено, що до особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності або право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені.
		За таких обставин, незважаючи на те, що позивач не зареєстрував право власності чи користування земельною ділянкою під належними їй на праві власності нежитловими приміщеннями, виходячи із принципу пріоритетності норм ПК над нормами інших актів у разі їх суперечності, який закріплений у пункті 5.2 статті 5 ПК, обов`язок зі сплати земельного податку виник у позивача з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно.
		Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що позовні вимоги позивача в частині щодо визнання протиправним та скасувати прийняте Головним управління Державної фіскальної служби у м. Києві податкове повідомлення-рішення від 27.03.2018 № 1316114-1305-2652 (земельний податок з фізичних осіб за 2018 рік) - обґрунтованими та підлягають задоволенню.
		В частині позовних вимог щодо визнання протиправним та скасувати прийняте Головним управління Державної фіскальної служби у м. Києві податкове повідомлення-рішення від 02.04.2018 № 0025521-1310-2652 (податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, сплачений фізичними особами, які є власниками об`єктів нежитлової нерухомості за 2017 рік), суд зазначає наступне. 
		З 1 січня 2015 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи" від 28 грудня 2014 року № 71-VIII, яким внесено зміни до оподаткування нерухомого майна, відмінного від земельної ділянки.
		Зокрема, розширено базу оподаткування для податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, шляхом оподаткування як житлової, так і нежитлової нерухомості.
		Відповідно до пп. 266.2.1 п. 266.2 ст. 266 Податкового кодексу України (надалі - ПК України) об`єктом оподаткування податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, є житлова та нежитлова нерухомість, в тому числі її частка.
		Платниками податку є фізичні та юридичні особи, в тому числі нерезиденти, які є власниками об`єктів житлової та/або нежитлової нерухомості (пп. 266.1.1 п. 266.1 ст. 261 ПК України ).
		Згідно з вимогами пп. 266.3.1 та пп. 266.3.2 п. 266.3 ст. 266 ПК України базою оподаткування є загальна площа об`єкта житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі його часток. 
		База оподаткування об`єктів житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі їх часток, які перебувають у власності фізичних осіб, обчислюється контролюючим органом на підставі даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, що безоплатно надаються органами державної реєстрації прав на нерухоме майно та/або на підставі оригіналів відповідних документів платника податків, зокрема документів на право власності.
		Згідно з підпунктом 266.4.2 п. 266.4 ст. 266 ПК України сільські, селищні, міські ради та ради об`єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, встановлюють пільги з податку, що сплачується на відповідній території, з об`єктів житлової та/або нежитлової нерухомості, що перебувають у власності фізичних або юридичних осіб, громадських об`єднань, благодійних організацій, релігійних організацій України, статути (положення) яких зареєстровані у встановленому законом порядку, та використовуються для забезпечення діяльності, передбаченої такими статутами (положеннями). Пільги з податку, що сплачується на відповідній території з об`єктів житлової нерухомості, для фізичних осіб визначаються виходячи з їх майнового стану та рівня доходів.
		Базовий податковий (звітний) період дорівнює календарному року (пп. 266.6.1. п. 266.2 ст. 266 ПК України).
		Спірним питанням у межах цих правовідносин є встановлення чи є нерухоме майно, що належить позивачу об`єктом оподаткування податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки.
		Підпункт «є» пп. 266.2.2. п. 266.1 ст. 266 ПК України встановлює, що не є об`єктом оподаткування будівлі промисловості, зокрема виробничі корпуси, цехи, складські приміщення промислових підприємств.
		Суд звертає увагу, що з аналізу п. 266.2.2 п. 266.2 ст. 266 ПК України вбачається, що законодавець у кожному буквеному пункті (від «а» до «л») передбачив конкретні умови, за наявності яких нерухомість не є об`єктом оподаткування податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки. Кожен з цих випадків не підлягає розширювальному тлумаченню. Прикладом цього є зокрема те, що така умова як зв`язок об`єкту нерухомості з фактом її використання у своїй діяльності передбачений пунктами «е» та «і», на відміну від пункту «є».
		Крім того, кожен з визначених підпунктом 266.2.2 буквених пунктів має прив`язку або до статусу суб`єкта, який володіє такою нерухомістю (діти-сироти, діти, позбавлені батьківського піклування («д»), суб`єкти господарювання малого та середнього бізнесу («е»), сільськогосподарський товаровиробник («ж»), громадські організації інвалідів та їх підприємства («з»), релігійні організації («и»)), та/або до виду нерухомості, його стану, місця розташування (непридатна до проживання («ґ»), будівлі дошкільних та загальноосвітніх навчальних закладів («і»), будівлі промисловості («є») тощо).
		Аналіз пункту «є» пп. 266.2.2 п. 266.2 ст. 266 ПК України свідчить про те, що нерухомість має бути класифікована як «будівлі промисловості промислових підприємств». При цьому законодавець використав прислівник «зокрема», який уживається для підкреслення, виділення чого-небудь з-поміж однотипного, та який відноситься в даному випадку до виду будівель промисловості (виробничі корпуси, цехи, складські приміщення), а не до суб`єкта власності. 
		Згідно з вимогами пп. 14.1.1291 п. 14.1 ст. 14 ПК України об`єкти нежитлової нерухомості - будівлі, приміщення, що не віднесені відповідно до законодавства до житлового фонду. У нежитловій нерухомості виділяють серед іншого будівлі промислові та склади (підпункт «ґ»).
		Відповідно до вимог п. 5.3 ст. 5 ПК України інші терміни, що застосовуються у цьому Кодексі і не визначаються ним, використовуються у значенні, встановленому іншими законами.
		Як вбачається з Державного класифікатора будівель та споруд ДК 018-2000, затвердженого наказом Державного комітету України по стандартизації, метрології та сертифікації від 17 серпня 2000 року № 507, будівлі промисловості (криті будівлі промислового призначення, наприклад, фабрики, майстерні, бойні, пивоварні заводи, складальні підприємства тощо) віднесено до підрозділу "Будівлі нежитлові" група 125 "Будівлі промислові та склади" клас 1251 "Будівлі промисловості".
		До будівель промисловості відносяться об`єкти нерухомості, які відповідно до Державного класифікатора будівель та споруд ДК 018-2000 належать до класу 1251 "Будівлі промисловості", який в свою чергу включає підкласи: 1251.1 - "Будівлі підприємств машинобудування та металообробної промисловості", 1251.2 - "Будівлі підприємств чорної металургії", 1251.3 - "Будівлі підприємств хімічної та нафтохімічної промисловості", 1251.4 - "Будівлі підприємств легкої промисловості, 1251.5 - "Будівлі підприємств харчової промисловості", 1251.6 - "Будівлі підприємств медичної та мікробіологічної промисловості", 1251.7 - "Будівлі підприємств лісової деревообробної та целюлозно-паперової промисловості", 1251.8 - "Будівлі підприємств будівельної індустрії, будівельних матеріалів та індустрії, будівельних матеріалів та виробів, скляної та фарфоро-фаянсової промисловості", 1251.9 - "Будівлі інших промислових виробництв, включаючи поліграфічне".
		Суд також зазначає, що в законодавстві України відсутнє чітке визнання поняття «промислове підприємство».
		Відповідно до Національного класифікатора України ДК 009:2010, затвердженого наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 29 листопада 2010 року № 530 (далі - ДК 009:2010), економічна діяльність - процес виробництва продукції (товарів і послуг), який здійснюють з використанням певних ресурсів: сировини, матеріалів, устаткування, робочої сили, технологічних процесів тощо. Економічну діяльність характеризують витрати на виробництво, процес виробництва та випуск продукції.
		Класифікація видів економічної діяльності (КВЕД) є складовою ДК 009:2010, згідно з яким процес промислового виробництва - це процес перероблення (механічного, хімічного, ручного тощо), який використовують для виготовлення нової продукції (споживчих товарів, напівфабрикатів чи засобів виробництва), оброблення товарів, які були у використанні, надання промислових послуг і який класифікують у секціях B «Добувна промисловість та розроблення кар`єрів», C «Переробна промисловість», D «Постачання електроенергії, газу, пари та кондиційованого повітря», E «Водопостачання; каналізація, поводження з відходами» та F «Будівництво».
		Промисловість в розумінні економічної теорії це провідна галузь господарства, яка об`єднує підприємства, що виробляють електроенергію, знаряддя праці, предмети побуту, забезпечує потреби в паливі, сировині, матеріалах та різноманітних товарах.
		Положеннями статті 62 Господарського кодексу України визначено, що підприємство, це самостійний суб`єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб`єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами.
		Підприємство є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків та може мати печатки.
		Аналогічна правова позиція також викладена в постановах Верховного Суду від 15 травня 2018 р. у справі № 806/2461/17 та № 806/2676/17.
		Відповідно до вимог ч. 5 ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
		З аналізу вищезазначених норм, суд приходить до висновку, що застосування пункту «є» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України можливе у разі дотримання двох обов`язкових умов: наявність будівель промисловості та їх перебування у власності промислових підприємств.
		В межах спірних відносин наявна лише одна з обов`язкових умов - виробничі приміщення. Відтак, об`єкт нерухомості (комплекс), який на праві власності належить позивачу, навіть за наявності у нього статусу фізичної особи-підприємця, не підпадає під дію пункту «є» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України. Цим пунктом не охоплюється нерухомість, яка використовується фізичною особою-підприємцем у власній господарській діяльності.
		Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що відповідачем правомірно винесено податкове повідомлення-рішення від 02.04.2018 № 0025521-1310-2652, а отже, позовні вимоги в даній частині позивача не підлягають задоволенню.
		Частиною другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
		Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
		Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
		З урахуванням викладеного, Суд приходить до висновків про задоволення позовних вимог частково.
		Керуючись положеннями статей 2, 4, 7, 9, 11, 44, 72-78, 79, 194, 241-246, 250, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
		В И Р І Ш И В:
		1.          Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 )  задовольнити частково.
		2.          Визнати протиправним та скасувати прийняте Головним управління Державної фіскальної служби у м. Києві податкове повідомлення-рішення від 27.03.2018 № 1316114-1305-2652 (земельний податок з фізичних осіб за 2018 рік).
		3.          Стягнути з Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві (04116, м.Київ, вул. Шолуденка, 33/19; код ЄДРПОУ 39439980) за рахунок державних асигнувань на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) судові витрати у розмірі 5442,79 грн (п`ять тисяч чотириста сорок дві гривні 79 копійок). 
		Рішення суду, відповідно до частини 1 статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
		Рішення суду може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня його проголошення за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
		              Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
		 
		 Суддя                                                                                                І.В. Смолій

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...