Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 754/6177/19 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із земельних відносин, з них:; визнання права власності на земельну ділянку.
Надіслано для оприлюднення: 30.09.2019. Зареєстровано: 01.10.2019. Забезпечено надання загального доступу: 01.10.2019.
Дата набрання законної сили: 16.01.2020
Результат оскарження 16.01.2020 Апеляційний суд міста Києва: залишено рішення без змін
Номер судового провадження: 2/754/5524/19

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		Номер провадження 2/754/5524/19 
		Справа №754/6177/19
		РІШЕННЯ 
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		17 вересня 2019 року Деснянський районний суд м. Києва в складі:
		головуючого - судді - ЛІСОВСЬКОЇ О.В.
		за участю секретаря - Грей О.П.
		розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Київської міської ради, про набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю, -
		ВСТАНОВИВ:
		 
		Позивачка ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до відповідача Київської міської ради про набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю, мотивуючи свої вимоги тим, що весною 1989 року батьки позивачки, які проживали до катастрофи наЧорнобильський АЕС у місті Прип" ять  по АДРЕСА_2 , отримали, як переселенці, відповідно до Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", квартиру у  АДРЕСА_3  та земельну ділянку площею 0,10 га, яка розташована по АДРЕСА_4 .Позивачка, починаючи з 2001 року, зареєстрована та проживала у зазначеній квартирі. Разом зі своїми батьками вела спільне господарство, господарський нагляд за ділянкою, обробляла город. За своє життя батьками не було оформлено право власності на дану земельну ділянку. На сьогоднішній день родина позивачки продовжує обробляти земельну ділянку, добросовісно та безперервно володіє, відкрито і постійно користується даною земельною ділянкою і до теперішнього часу. В 2009 році позивачкою був розроблений проект землеустрою щодо виведення земельної ділянки. Але наразі  ОСОБА_1  не отримано земельної ділянки у власність, чим порушено її право на отримання земельної ділянки по закону.На підставі викладеного позивачка звертається до суду з даним позовом, в якому просить зареєструвати за нею право власності на земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що розташована за адресою: АДРЕСА_4 , за набувальною давністю.
		 
		12.02.2018 року до суду надійшов Відзив представника відповідача Київської міської ради на позов. Заперечуючи проти задоволення позову, представник вказує про те, що позивачка просить визнати право власності на спірну земельну ділянку в порядку набувальної давності, при цьому відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Згідно ч. 1 ст. 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації. При вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, необхідно враховувати, зокрема, наступне: володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності; володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні. Набуття права власності на чужі речі можливе лише за наявності наступних умов: законний об`єкт володіння, добросовісність володіння, відкритість володіння, давність володіння та його безперервність (строк володіння). Тобто, набуття права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх вказаних умов у сукупності. Володіння без правової підстави - це фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку законну підставу володіння чужим майном. Представник зазначає, що Позивачка не довела наявності підстав для набуття права власності на спірну земельну ділянку за давністю володіння, оскільки остання стверджує про те, що спірна земельна ділянка була отримана її матір`ю та батьком у 1989 році та те, що вона разом із своїми батьками вела спільне господарство, обробляла город, здійснювала господарський нагляд за ділянкою. Земельна ділянка приватизована не була. Відсутність у Позивачки правовстановлюючих документів, а також відомостей у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно щодо власника спірної земельної ділянки, тривалий час користування, відкритість володіння, догляд та утримання нерухомого майна не є безумовною підставою для задоволення позовних вимог з підстав передбачених ст. 344 ЦК України. Позивачкою не надано доказів на підтвердження того, що спірна земельна ділянка вибула із комунальної власності або ж вона є безхазяйною. Таким чином, Позивачка не є добросовісним набувачем, а відкритість і безперервність користування спірним нерухомим майном не є достатніми підставами для набуття права власності на нього за правилами ст. 344 ЦК України. Крім того, Позивачкою не надано жодного доказу на підтвердження надання спірної земельної ділянки у власність чи користування ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , а посилання на Закон України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 06.06.1996 №230-ВР є помилковим, оскільки саме п. 20 ч. 1 ст. 20 Закону передбачає обов`язкове (протягом року після подання заяви) відведення місцевими радами земельних ділянок для індивідуального житлового будівництва для тих, хто потребує поліпшення житлових умов та перебуває на квартирному обліку, а також відведення земельних ділянок для ведення особистого підсобного господарства, садівництва і городництва, будівництва індивідуальних гаражів і дач. В даному випадку Позивачка не підтвердила належним чином факт звернення із заявою до Київської міської ради із визначених підстав, яка відповідно до наданих повноважень є розпорядником земель комунальної власності в межах міста Києва. В ч. 2 ст. 20 вказаного Закону зазначено, що пільги, передбачені пунктами 5, 7, 8, 11, 12, 20, 23 і 27 цієї статті, надаються дружині (чоловіку) померлого громадянина, смерть якого пов`язана з Чорнобильською катастрофою, або опікуну (на час опікунства) дітей померлого. Дружині (чоловіку) померлого громадянина, смерть якого пов`язана з Чорнобильською катастрофою, а також опікуну дітей померлого видається посвідчення у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. З огляду на це, надання спірної земельної ділянки у власність Позивачці на підставі положень Закону є неможливим. По-друге, рішенням Київської міської ради від 09.11.2017 року № 376/3383 «Про відмову у наданні земельної ділянки у власність громадянці ОСОБА_1 на АДРЕСА_4 для ведення садівництва» відмовлено у наданні земельної ділянки орієнтованою площею 0,08 га у власність громадянці ОСОБА_1 на АДРЕСА_4 для ведення садівництва на підставі відсутності розробленого та погодженого відповідно до ст. 186-1 Земельного кодексу України проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, невідповідність заявленої ініціативи містобудівній документації за функціональним призначенням. На підставі викладеного, представник відповідача просить в задоволені відмовити.
		 
		08.07.2019 року від позивачки до суду надійшла Заява про уточнення позовних вимог, згідно якої ОСОБА_1 просить суд набути за нею право власності на земельну ділянку, що розташована за адресою: АДРЕСА_4 , за набувальною давністю; зареєструвати в Держкадастрі право власності за ОСОБА_1 .
		 
		 
		 
		 
		 
		У судове засідання позивачка не з`явилась, про день, час та місце розгляду справи повідомлена належним чином. Позивачка надала до суду заяву про розгляд справи в її відсутність. Суд вважає можливим розглядати справу у відсутності позивачки.
		 
		       Представник відповідача у судове засідання не з`явився, про день, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином. Суд вважає можливим розглядати справу у відсутності представника відповідача, за наявних у справі матеріалів.
		 
		       Вивчивши письмові матеріали справи, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 задоволенню не підлягають з наступних підстав.
		 
		Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні.
		 
		Згідно із статтями 12, 13 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як в межах заявлених вимог і на підставі наданих учасниками справи доказів.
		 
		Відповідно до вимог статей 76-79 ЦПК України доказуванню підлягають обставини (факти), які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у учасників справи, виникає спір. Доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.
		 
		Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
		 
		Прецедентна практика Європейського суду з прав людини виходить з того, що реалізуючи п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, змістом яких є не допустити судовий процес у безладний рух.
		 
		Судом встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , як переселенці, відповідно до Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", отримали квартиру у АДРЕСА_3 та земельну ділянку площею 0,10 га, яка розташована по АДРЕСА_4 .
		 
		Рішенням Київської міської ради від 09.11.2017 року № 376/3383 «Про відмову у наданні земельної ділянки у власність громадянці ОСОБА_1 на АДРЕСА_4 для ведення садівництва» відмовлено у наданні земельної ділянки орієнтованою площею 0,08 га у власність громадянці ОСОБА_1 на АДРЕСА_4 для ведення садівництва на підставі відсутності розробленого та погодженого відповідно до ст. 186-1 Земельного кодексу України проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, невідповідність заявленої ініціативи містобудівній документації за функціональним призначенням.
		 
		Матеріали справи не містять доказів на підтвердження права власності на земельну ділянку площею 0,10 га, яка розташована по АДРЕСА_4 .
		 
		За змістом ст. 14 Конституції України, з якою кореспондуються приписи ч. 1. 2 ст. 373 Цивільного кодексу України та ст. 1 Земельного кодексу України, земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
		 
		Згідно із ч. 1-3 ст. 78 Земельного кодексу України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля з Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.
		 
		Частинами 1, 2 ст. 83 Земельного кодексу України визначено, що землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності. 
		 
		За змістом ст. 144 Конституції України, ст.12, 122 Земельного кодексу України, ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» до виключної компетенції, зокрема, міських рад належить вирішення питань про надання у власність земельних ділянок із земель комунальної власності відповідних територіальних громад. 
		 
		Відповідно до п. «б» ст. 9 Земельного кодексу України до повноважень Київської і Севастопольської міських рад у галузі земельних відносин на їх території належить, зокрема, передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу.
		 
		Відповідно до абз. 1 ч. 1, 2 ст. 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
		 
		Згідно п. 3 ч. 1 ст. 346 Цивільного кодексу України право власності особи припиняється на майно, яке за законом не може належати цій особі.
		 
		Відповідно до ст. 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична та юридична особа має право мирно володіти свої майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
		 
		Однак, основною метою ст. 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є попередження свавільного захоплення власності, конфіскації експропріації та інших порушень безперешкодного користування своїм майном. При цьому в своїх рішеннях Європейський суд з прав людини постійно вказує на необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю дотримання фундаментальних прав окремої людини (наприклад, рішення у справі «Спорронг і Льоннрот проти Швеції від 23.09.1982, «Новоселецький проти України» від 11.03.2003, «Федоренко проти України» від 01.06.2006). Необхідність забезпечення такої рівноваги відображено в структурі статті 1. Зокрема, необхідно, щоб була дотримана обгрунтована пропорційність між застосованими заходами та переслідуваною метою, якої намагаються досягти шляхом позбавлення особи її власності.
		 
		Таким чином, особа може бути позбавлена її власності лише в інтересах суспільства, на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, а при вирішенні питання про можливість позбавлення особи власності мусить бути дотримано справедливої рівноваги між інтересами суспільства та правами власника.
		 
		Відповідно до ст. 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
		 
		Згідно із ч. 1 ст. 344 Цивільного кодексу України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.
		 
		При вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, необхідно враховувати, зокрема, наступне: володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності; володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні. Вжиття звичайних заходів щодо забезпечення охорони майна не свідчить про приховування цього майна. Володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалось протягом всього строку набувальної давності.
		 
		Набуття права власності на чужі речі можливе лише за наявності наступних умов: законний об`єкт володіння, добросовісність володіння, відкритість володіння, давність володіння та його безперервність (строк володіння).
		 
		Тобто, набуття права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх вказаних умов у сукупності.
		 
		Володіння без правової підстави - це фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку законну підставу володіння чужим майном.
		 
		Аналізуючи поняття добросовісності володіння, як підстави для набуття права власності за набувальною давністю за ст. 344 Цивільного кодексу України, слід виходити з того, що добросовісність, як одна із загальних засад цивільного законодавства і цивільного судочинства, означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. При вирішенні спорів має значення добросовісність поведінки заявника на момент отримання ним майна, тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Крім того, позивач, як володілець майна, повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.
		 
		Добросовісність передбачає, що володілець майна не знав і не міг знати про те, що він володіє чужим майном, тобто ті обставини, які обумовили його володіння, не давали і не могли давати володільцю сумніву щодо правомірності його володіння майном.
		 
		Згідно із ст. 60 Цивільного процесуального кодексу України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст. 61 цього Кодексу.
		 
		Позивачем не надано доказів на підтвердження того, що спірна земельна ділянка вибула із комунальної власності або ж вона є безхазяйною.
		 
		Таким чином, Позивач не є добросовісним набувачем, а відкритість і безперервність користування спірним нерухомим майном не є достатніми підставами для набуття права власності на нього за правилами ст. 344 Цивільного кодексу України.
		 
		Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 31.01.2019 року у справі № 225/2258/17.
		 
		Згідно приписів ст. 119 Земельного кодексу України громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю земельну ділянку, можуть звернутися до органу державної влади. Ради міністрів Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування. Розмір цієї земельної ділянки встановлюється у межах норм, визначених цим Кодексом. Передача земельної ділянки у власність або у користування громадян на підставі набувальної давності здійснюється в порядку, встановленому цим Кодексом.
		 
		Аналіз статті 119 Земельного кодексу України дає підстави для висновку, що не передбачено жодних переваг для осіб, зазначених у частині першій цієї статті, оскільки навіть дотримання всіх умов набувальної давності не призводить до виникнення права власності на землю та фактично відсилає до загального порядку надання земельних ділянок у власність або в користування (ст. ст. 118, 123 Земельного кодексу України). Ця норма надає лише право звернення до органу державної влади або місцевого самоврядування з клопотанням про передачу земельної ділянки у власність чи користування і не передбачає обов`язкової передачі земельної ділянки у власність чи користування таким особам при дотриманні передбаченої законом процедури звернення та подання необхідних документів.
		 
		Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 10.04.2019 року у справі № 351/615/17.
		 
		Відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
		 
		       Статтею 16 ЦК України передбачено способи захисту цивільних прав та інтересів, зокрема, і визнання права.
		 
		       Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
		 
		Згідно із ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
		 
		Статтями 10-13 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. 
		 
		Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
		 
		Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.
		 
		Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах - не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
		 
		Відповідно до вимог ст. 76-83 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами : 1 ) письмовими, речовими і електронними доказами; 2 ) висновками експертів; 3 ) показаннями свідків.
		 
		Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У разі посилання учасника справи на не вчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину не вчинення відповідних дій або відсутності події встановленою. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
		 
		       Проаналізувавши вищевказані норми діючого законодавства та встановлені у справі докази та обставини, суд вважає, що позивачкою не наведено достатньо доказів на підтвердження викладених у позові обставин, а тому суд вважає позов ОСОБА_1 безпідставним та необґрунтованим, а тому таким, що не підлягає задоволенню.        
		 
		       На підставі викладеного, керуючись Конституцією України, ст. 15,16, 344 ЦК України, ст. 10, 12, 77-81, 259, 263-265, 354 ЦПК України, суд,  ст. 9, 78, 83, 116, 119 ЗК України, - 
		 
		ВИРІШИВ:
		 
		       У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Київської міської ради, про набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю - відмовити.
		 
		Рішення може бути оскаржено до Київського апеляційного суду через Деснянський районний суд м. Києва протягом тридцяти днів з дня проголошення.
		 
		Позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , адреса реєстрації: АДРЕСА_3 .
		 
		       Відповідач - Київська міська рада, ЄДРПОУ 22883141, адреса: м. Київ, вул. Хрещатик, 36.
		 
		       Повний текст рішення виготовлений 27 вересня 2019 року.
		 
		 
		 
		 
		 
		       Суддя                                                                О.В.Лісовська

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...