Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 466/5969/19 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи окремого провадження; Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, з них:.
Надіслано судом: 09.10.2019. Зареєстровано: 10.10.2019. Забезпечено надання загального доступу: 15.10.2019.
Дата набрання законної сили: 04.11.2019
Номер судового провадження: 2-о/466/110/19

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Справа № 466/5969/19
		Р І Ш Е Н Н Я
		І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
		 
		03 жовтня 2019 року м. Львів
		Шевченківський районний суд м. Львова
		в складі: головуючого судді Єзерського Р. Б.
		 при секретарях Кривяк О. В., Ваврин М. М. 
		розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Львові цивільну справу в порядку окремого провадження за заявою ОСОБА_1 , заінтересовані особи Міністерство соціальної політики України, Посольство Російської Федерації в Україні про встановлення факту, що має юридичне значення,-
		 у с т а н о в и в:
		 
		25 липня 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про встановлення факту що має юридичне значення, в якій просить встановити юридичний факт поранення ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 при виконанні обов`язку військової служби 12.02.2015 року поблизу населеного пункту Логвинове Бахмутського району Донецької області України внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України.
		В обґрунтування заяви покликається на те, що він, ОСОБА_1 , є членом Громадської організації «Всеукраїнський рух «Сила Права». Народився ІНФОРМАЦІЯ_2 в с. Рясне Яворівського району Львівської області. Зареєстрований та проживає у АДРЕСА_1 , що підтверджується паспортом громадянина України серії НОМЕР_1 , виданим Залізничним РВ УМВС України у Львівській області 09.08.1996.
		З 08.08.2014 по 01.09.2014, він, старший сержант ОСОБА_1 , проходив військову службу у складі військової частині НОМЕР_2 . Крім цього року був залучений та брав безпосередню участь в бойових діях, забезпеченні їх проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України з 12.09.2014 по 01.12.2014, з 16.01.2015 по 15.02.2015, з 11.05.2015 по 01.09.2015 в районі/районах проведення бойових дій на території Донецької та Луганської областей. 
		Як загальновідомо, у кінці лютого - на початку березня 2014 року перекинуті з Російської Федерації війська без розпізнавальних знаків окупували Кримський півострів. З цього моменту фактично розпочалася військова агресія Російської Федерації проти України.
		Згідно з постановою Верховної Ради України Про Заяву Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків» від 21.04.2015 року №337-VIII, зазначені події розвивались за таким сценарієм.
		Збройна агресія Російської Федерації проти України розпочалася 20.02.2014 року, коли були зафіксовані перші випадки порушення Збройними Силами Російської Федерації, всупереч міжнародно-правовим зобов`язанням Російської Федерації, порядку перетину державного кордону України в районі Керченської протоки та використання нею своїх військових формувань, дислокованих у Криму відповідно до Угоди між Україною і Російською Федерацією про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України від 28.05.1997, для блокування українських військових частин. На початковій стадії агресії особовий склад окремих російських збройних формувань не мав розпізнавальних знаків.
		27.02.2014 збройні підрозділи спеціального призначення Головного розвідувального управління Генерального штабу Збройних Сил Російської Федерації захопили будівлі Ради міністрів та Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Водночас відбулося створення і озброєння іррегулярних збройних формувань найманців з числа місцевих жителів, якими керували офіцери спецслужб і Збройних Сил Російської Федерації, а Чорноморський флот Російської Федерації заблокував українські порти, де знаходилися кораблі Військово-Морських Сил України. За цих обставин лідер партії «Русское единство» Сергій Аксьонов у незаконний спосіб проголосив себе головою Ради міністрів Автономної Республіки Крим та закликав Президента Російської Федерації «забезпечити мир і спокій в Криму». У відповідь на цей заклик Президент Російської Федерації, порушуючи як міжнародне право, так і чинну українсько-російську договірно-правову базу, а також положення Будапештського меморандуму, звернувся до Ради Федерації Федеральних зборів Російської Федерації, яка своєю постановою від 01.03.2014, протиправно легалізуючи ці порушення, надала згоду на використання на території України Збройних Сил Російської Федерації. Як наслідок, це призвело до збройного захоплення і воєнної окупації невід`ємної частини України - Автономної Республіки Крим та міста Севастополя.
		Нелегітимно сформована в умовах російської воєнної окупації виконавча влада Автономної Республіки Крим 16.03.2014 провела так званий референдум про входження Автономної Республіки Крим до складу Російської Федерації, однак результати цього «референдуму» не були визнані жодною країною світу, крім Російської Федерації, що підтверджується Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 68/262 від 27.03.2014 «Територіальна цілісність України». 
		17.03.2014 Верховна Рада Автономної Республіки Крим, розпущена постановою Верховної Ради України, всупереч цьому проголосила Крим незалежною державою.
		18.03.2014 самоназвані представники Верховної Ради Автономної Республіки Крим підписали з президентом Російської Федерації Володимиром Путіним «Договір про прийняття до Російської Федерації Республіки Крим і створення у складі Російської Федерації нових суб`єктів». Законодавчим органом Російської Федерації 21.03.2014 прийнято Федеральний конституційний закон «О прииятии в Российскую Федерацию Республики Крим и образовании в составе Российской Фсдерации нових субьектов - Республики Крим и города федерального зчачения Севастополя».
		Верховною Радою України з метою забезпечення додержання прав і свобод людини і громадянина, захист інтересів держави, державних органів та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах окупації прийнято Закон України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» від 15.04.2014 №1207-VІІ. Цей Закон визначив статус частини території України, як тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії Російської Федерації, встановив особливий правовий режим на цій території, визначив особливості діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах цього режиму, додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб. Також визначено дату початку тимчасової окупації - 20.02.2014 року.
		З метою правової протидії агресору Верховною Радою України також прийнято Закон України «Про санкції» від 14.08.2014 №1644-VІІ, яким визначено механізм впровадження спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів щодо Російської Федерації.
		На виконання зазначеного Закону України «Про санкції» Кабінетом Міністрів України видано розпорядження від 11.09.2014 №829-р «Про пропозиції щодо застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів» саме у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації.
		У цілісній сукупності усі наведені в хронологічній послідовності нормативно-правові акти відтворюють обставини, що відбувались на частині території України Автономної Республіки Крим та вказують на військову агресію Російської Федерації по відношенню до України, наслідком якої стала повна окупація та подальша незаконна анексія території Автономної Республіки Крим, яка засуджена міжнародними інстанціями.
		Незаконно анексувавши Автономну Республіку Крим, Російська Федерація продовжила військову агресію по відношенню до України.
		Друга фаза збройної агресії Російської Федерації проти України розпочалася у квітні 2014 року, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами Російської Федерації озброєні бандитські формування проголосили створення «Донецької народної республіки» (07.04.2014) та «Луганської народної республіки» (27.04.2014).
		Протягом травня 2014 року самоназвані лідери «ДНР» та «ЛНР», серед яких було багато громадян Російської Федерації, у неконституційний спосіб провели фіктивні референдуми про відокремлення цих нелегітимних утворень від України. Під приводом і з метою їхньої підтримки на територію України були заслані розвідувально-диверсійні групи, які очолювали кадрові офіцери Головного розвідувального управління Генерального штабу Збройних Сил Російської Федерації, парамілітарні формування російського козацтва та укомплектований чеченцями - громадянами Російської Федерації батальйон «Восток», а також задіяні такі озброєні групи найманців як «Русский сектор» та «Оплот». За їхньої участі відбулися захоплення адміністративних будівель у багатьох населених пунктах Донецької та Луганської областей, здійснено збройні напади на частини українських Сухопутних військ та літаки Повітряних сил Збройних Сил України. Вказані факти закріплені постановою Верховної Ради України Про Заяву Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків» від 21.04.2015 № 337-VП.
		11.05.2014 на окупованій території Донецької і Луганської області відбувся референдум щодо самовизначення в Луганському та Донецькому регіонах з погано прихованою метою відокремлення та проголошення так званих «Луганської народної республіки» та «Донецької народної республіки». Показово, що ані самі референдуми, ані проголошені ними утворення так і не були визнані міжнародною спільнотою. Так, Міністерство закордонних справ Великобританії назвало прикрим факт проведення референдуму 11 травня на Донбасі.
		Тим часом прес-секретар Держдепартаменту США Джен Псакі заявила, що США не визнають результати референдуму про незалежність «ДНР». Так звані референдуми у Донецькій і Луганській областях нелегітимні, і ми не визнаємо їх результатів. Ті, хто організував ці референдуми, не володіють демократичною легітимністю», - заявила прес-секретар верховного представника Європейського Союзу із закордонних справ ОСОБА_2 .
		23.08.2014 розпочалося масове вторгнення на територію Донецької га Луганської областей регулярних підрозділів Збройних Сил Російської Федерації, зокрема, військовослужбовців 9-ї окремої мотострілецької бригади, 76-ї та 98-ї дивізій повітряно-десантних військ Збройних Сил Російської Федерації. Задіяння регулярних Збройних сил Російської Федерації у збройній агресії проти України супроводжувалося поширенням серед населення України агітаційних листівок, в яких, зокрема, був такий заклик: «За жодних обставин не чиніть перепон пересуванню російських військ (техніка та особовий склад)».
		На засіданні Ради Безпеки ООН, яке відбулося 29.08.2014 у зв`язку з агресією Російської Федерації проти України, делегація України заявила: «Росія розпочала безпосереднє воєнне вторгнення на материкову частину України із застосуванням своїх регулярних збройних сил». Після надзвичайного засідання комісії Україна - НАТО, скликаного 29.08.2014 на прохання України, Генеральний секретар НАТО А.Ф. Расмуссен кваліфікував вторгнення Збройних сил Російської Федерації через східний і південно-східний українсько-російський державний кордон як «серйозну ескалацію збройної агресії Російської Федерації проти України».
		Законом України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» від 18.01.2018 визначено, що Російська Федерація чинить злочин агресії проти України та здійснює тимчасову окупацію частини її території за допомогою збройних формувань Російської Федерації, що складаються з регулярних з`єднань і підрозділів, підпорядкованих Міністерству оборони Російської Федерації, підрозділів та спеціальних формувань, підпорядкованих іншим силовим відомствам Російської Федерації, їхніх радників, інструкторів та іррегулярних незаконних збройних формувань, озброєних банд та груп найманців, створених, підпорядкованих, керованих та фінансованих Російською Федерацією.
		Зазначене також підтверджується фактами численних затримань громадян Російської Федерації та військовослужбовців Збройних Сил Російської Федерації.
		Так, згідно з даними прес-центру Служби безпеки України від 03.03.2015, на Донеччині Служба безпеки України затримала громадянина Російської Федерації, який підозрюється у зборі відомостей про місця дислокації та переміщення військових формувань та техніки Збройних сил України на території Донецької області. Повідомляється, що у затриманого росіянина 1950 року народження, контррозвідники СБУ вилучили радіотехнічний комплекс для моніторингу радіоефіру та проведення сеансів на широкому діапазоні радіочастот. Разом з комплексом було виявлено саморобну радіозакладку для здійснення негласного прослуховування, комп`ютерну техніку та супутникове обладнання USB-носії з матеріалами антиукраїнського спрямування. 
		Також прес-центр Служби безпеки України від 24.06.2015 повідомив про затримання поблизу селища Березове Донецької області громадянина Російської Федерації, мешканця ОСОБА_3 , 1994 року народження, який у 2013-2014 роках проходив в Абхазії (Російська Федерація) строкову службу розвідником-снайпером 7-ї військової бази миротворчих сил. У вересні 2014 затриманий був завербований до 1-ї «Слов`янської» бригади окупаційної влади Російської Федерації на території Донецької області.
		Згідно даних прес-центру Служби безпеки України від 21.05.2015, 18.05.2015 у ході бойового зіткнення було затримано капітана Єрофєєва та сержанта Александрова, які є діючими військовослужбовцями «3-й отдельной гвардейской Варшавско-Берлинской Краснознаменной ордена Суворова ІІІ степени 3-й бригади специального назначения Главного разведивательного управления Генштаба вооруженних сил Российской Федерации». Встановлено, що військовослужбовці цієї частини здійснили чотири незаконних ротації для виконання диверсійних завдань в Україні.
		29.07.2016 незалежна неурядова правозахисна організація Міжнародне партнерство за права людини разом із Норвезьким Гельсінським Комітетом та Українською Гельсінською Спілкою представила Звіт «Звідки відкрили вогонь? Розслідування транскордонних атак на сході України». Відповідно до Звіту, перетини кордону та напади на українські території були організовані за допомогою військових підрозділів Російської Федерації. Покинуті речі персонального вжитку та сліди переміщення військової техніки: рух російських військових підрозділів на території Російської Федерації і через кордон України; факти нелегальних перетинів українського кордону комбатантами з Російської Федерації, які згодом здійснювали напади на об`єкти військової інфраструктури, державні прикордонні частини та цивільні об`єкти: здійснення атак з локацій військових частин регулярних збройних сил Російської Федерації слугують цьому підтвердженням. Крім того, проаналізовані у звіті докази прямого втручання російських збройних сил, служб безпеки, осіб, які прямо пов`язані з військовими підрозділами Російської Федерації, а також аналіз атак на населені пункти Луганської області влітку 2014 року доводять наявність міжнародного характеру збройного конфлікту на Донбасі.
		Крім цього, 22.12.2017 дослідницька група Веllingcat опублікувала інтерактивну карту з координатами, звідки Російська Федерація і підконтрольні їй незаконні збройні формування обстрілювали Схід України влітку 2014 року. Так, згідно зібраних доказів, за літо 2014 року артилерійські підрозділи збройних сил Російської Федерації щонайменше 149 разів обстріляли територію України. Також дослідники Веllingcat переконані, що описані та позначені на карті артилерійські напади не можна розцінювати як випадкові або провокаційні обстріли, оскільки такі напади можуть бути розглянуті лише як воєнні дії Російської Федерації проти України.
		Незважаючи на укладення Мінських домовленостей (Мінський протокол від 05.09.2014, Мінський меморандум від 19.09.2014 і «Комплекс заходів щодо виконання Мінських угод» від 12.02.2015), за якими Російська Федерація та підконтрольні їй бандитські угруповання взяли на себе обов`язки по припиненню збройного конфлікту. Російська Федерація з більшою або меншою інтенсивністю продовжує збройну агресію проти України. З моменту підписання 05.09.2014 Мінського протоколу Збройні сили Російської Федерації та іррегулярні підрозділи російських найманців захопили Донецький аеропорт, місто Дебальцеве та інші населені пункти, розширивши контрольовану ними територію України у Донецькій та Луганській областях більше ніж на 500 квадратних кілометрів. Постачання російських окупаційних сил відбувається, зокрема, за допомогою так званих «гуманітарних конвоїв», які регулярно скеровуються Російською Федерацією на територію України шляхом несанкціонованого перетину українсько-російського державного кордону всупереч чинному законодавству України та міжнародним правилам, встановленим Міжнародним Комітетом Червоного Хреста, що ставить під сумнів гуманітарний характер таких конвоїв. Під виглядом виконання «Комплексу заходів щодо виконання Мінських угод» від 12.02.2015 російська сторона здійснює перегрупування своїх збройних підрозділів, важких озброєнь, концентрацію їх на Артемівському, Волновайському, Донецькому, Маріупольському напрямках, а також постійно тримає біля українсько-російського кордону численне угруповання своїх регулярних Збройних сил.
		Парламентська асамблея Ради Європи 12.10.2016 прийняла дві резолюції по Україні, в яких російсько-український конфлікт називається «російською агресією».
		Також резолюцією Генеральної асамблеї ООН від 19.12.2016 підтримано резолюцію Третього комітету Генеральної Асамблеї ООН «Ситуація з правами людини в Автономній Республіці Крим та місті Севастополь (Україна)» та визнано Російську Федерацію державою окупантом.
		19.12.2017 Генеральна асамблея ООН схвалила оновлену резолюцію про стан дотримання прав людини в окупованому Російською Федерацією Криму, яка підтверджує, що між Україною і Російською Федерацією існує міжнародний збройний конфлікт. Разом з тим, у документі засуджується ретроактивне застосування Російською Федерацією власних законів на окупованій території, примусове автоматичне присвоєння кримчанам російського громадянства та відсутність доступу до Криму для Моніторингової Місії ООН з прав людини в Україні. Також резолюція вимагає від Російської Федерації «повністю і негайно» виконати проміжне рішення Міжнародною суду ООН від 19.04.2017 у справі «Україна проти Російської Федерації» щодо відновлення прав і свобод громадян України на півострові і закликає російську окупаційну владу забезпечити освітній процес українською та кримськотатарською мовами, утриматись від збереження або накладання нових обмежень на можливості кримськотатарської спільноти зберігати свої представницькі інституції, включаючи Меджліс кримськотатарського народу.
		Крім цього, відповідно до щорічного звіту попереднього розслідування прокурора Міжнародного кримінального суду Фату Бенсуда від 14.11.2016 ситуація на території Криму та Севастополя є рівнозначною міжнародному збройному конфлікту між Україною та Російською Федерацією. Також визначено, що встановлення факту правомірності початкової інтервенції, яка мала наслідком за собою окупацію територій України, не є необхідним. Таким чином, даний міжнародний конфлікт може бути розслідуваний згідно з нормами Римського Статуту.
		Як наслідок, 15.11.2016 Російський президент Володимир Путін підписав розпорядження, відповідно до якого РФ виходить з угоди про Римський статут Міжнародного кримінального суду в Гаазі. Міжнародний кримінальний суд - орган, покликаний здійснювати правосуддя від імені світової спільноти щодо осіб, винних у скоєнні найтяжчих злочинів: геноциду, агресії, злочинів проти людяності та воєнних злочинів. Кожен з цих термінів трактується по-різному судовим правом різних країн, проте держави, які приєдналися до Статуту МКС підтверджують, що вони розуміють їх однаково.
		Відповідно до щорічного звіту попереднього розслідування прокурора Міжнародного кримінального суду від 04.12.2017 міжнародний збройний конфлікт між Україною і Російською Федерацією розпочався не пізніше 26.02.2014, коли Російська Федерація задіяла особовий склад своїх збройних сил для отримання контролю над частинами території України без згоди уряду України. У звіті йдеться про утиски кримських татар, насильницьке переміщення 179 заарештованих осіб на територію РФ, примусову мобілізацію на військову службу жителів Криму, зникнення і вбивства, жорстоке поводження, порушення права на справедливе судочинство, захоплення майна. Також вказується, що право міжнародних збройних конфліктів можна застосувати і після 18.03.2014 в тій мірі, в якій ситуація на території Криму і Севастополя буде рівнозначна триваючому стану окупації.
		Згідно зі статтею 1 Закону України «Про оборону України» від 06.12.1991 №1932- XIІ, збройна агресія - це застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з таких дій, зокрема: вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України; напад збройних сил іншої держави або групи держав на військові сухопутні, морські чи повітряні сили або цивільні морські чи повітряні флоти України.
		Як підсумок, Україною, за наслідками збройної агресії Російської Федерації, прийнято постанову Верховної Ради України від 17.03.2015 №254-VIIІ «Про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей тимчасово окупованими територіями», якою визнано тимчасово окупованими територіями окремі райони, міста, селища і села Донецької та Луганської областей, в яких відповідно до Закону України «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» запроваджується особливий порядок місцевого самоврядування, до моменту виведення усіх незаконних збройних формувань, російських окупаційних військ, їх військової техніки, а також бойовиків та найманців з території України та відновлення повного контролю України за державним кордоном України.
		За змістом абзацу 2 постанови Верховної ради України «Про Заяву Верховної Ради України «Про визнання Україною юрисдикції Міжнародного кримінального суду щодо скоєння злочинів проти людяності та воєнних злочинів вищими посадовими особами Російської Федерації та керівниками терористичних організацій «ДНР» та «ЛМР», які призвели до особливо тяжких наслідків та масового вбивства українських громадян» від 04.02.2015 №145-VIII, з 20.02.2014 проти України триває збройна агресія Російської Федерації та підтримуваних нею бойовиків-терористів, під час якої було анексовано Автономну Республіку Крим та місто Севастополь, які є частиною території незалежної та суверенної держави Україна, окуповано частину Донецької та Луганської областей України, загинуло тисячі громадян України, серед яких діти, поранено тисячі осіб, зруйновано інфраструктуру цілого регіону, сотні тисяч громадян вимушені були покинути свої домівки».
		Також постановою Верховної Ради України від 27.01.2015 №129-VIII законодавчий орган України затвердив звернення до Організації Об`єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором.
		Результатом такого звернення стало визнання міжнародним співтовариством через схвалення 08.07.2015 переважною більшістю членів Парламентської Асамблеї ОБСЄ двох розолюцій, зокрема Резолюції «Продовження очевидних грубих і невиправлених порушень Російською Федерацією міжнародних норм і принципів ОБСЄ» та Резолюції «Викрадені і незаконно утримувані громадяни України на території Російської Федерації», які засвідчили факт здійсненя Російською Федерацією збройної агресії проти України та факт протиправності утримання українських політичних в`язнів в Російській Федерації.
		Відповідно до пунктів «а», «b», «с», «d» та «g» статті 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної .Асамблеї Організації Об`єднаних Націй «Визначення агресії» від 14.12.1974 застосування Російською Федерацією збройної сили проти України становить злочин збройної агресії та грубо порушує Меморандум про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 05.12.1994 та Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією від 31.05.1997.
		Крім того, військові дії Російської Федерації на території України були фактично визнані та засуджені рядом міжнародних інстанцій.
		Так, резолюція Парламентської Асамблеї Ради Європи від 09.04.2014 рішуче засуджує дозвіл Ради Федерації Федерального Зібрання Російської Федерації на застосування військової сили в Україні, російську військову агресію та подальшу анексію Криму, що є явним порушенням міжнародного права.
		Резолюція Європарламенту (2014/2965 (RSР)) від 15.01.2015 щодо ситуації в Україні рішуче засуджує агресивну та експансіоністську політику Російської Федерації, що становить загрозу цілісності та незалежності України, а також потенційну загрозу для самого Європейського Союзу, включаючи незаконну анексію Криму та ведення неоголошеної гібридної війни проти України, у тому числі інформаційної війни, поєднуючи кібервійни, використання регулярних та нерегулярних збройних сил, пропаганда, економічного тиску, енергетичного шантажу, дипломатії та політичної дестабілізації, підкреслює, що такі дії є порушенням міжнародного права.
		Резолюція Парламентської Асамблеї Ради Європи «Зниклі особи під час конфлікту в Україні» від 25.06.2015 визнає, що військові дії на частині територій Донецької та Луганської областей України є агресією зі сторони Російської Федерації та вводить термін «окупований» по відношенню до Автономної Республіки Крим та м. Севастополь.
		Згідно з ч. 3 ст. 82 ЦПК України обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.
		Факти збройної (військової) агресії Російської Федерації відносно України, окупації частини території України є загальновідомими, а тому не підлягають доказуванню згідно з приписами ч. 3 ст. 82 ЦПК України.
		Отже, наслідком саме збройної агресії Російської Федерації стала окупація частини території України, яка засуджена як на національному рівні, так міжнародною спільнотою.
		Факт тимчасової окупації Російською Федерацією частин Донецької та Луганської області, включаючи їх сухопутну територію у межах окремих районів, міст, селищ і сіл, надра та внутрішні води зафіксовано також ст. 1 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях». Згідно із статтею 2 вказаного Закону, окупація цих територій є незаконною, будь-який виданий у зв`язку з такою діяльністю акт є недійсним і не створює жодних правових наслідків, а Україна не несе відповідальності за незаконні дії Російської Федерації чи її окупаційної адміністрації на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях або за прийняті ними незаконні рішення. Відтак, уся відповідальність за матеріальну чи нематеріальну шкоду, завдану Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, покладається на Російську Федерацію відповідно до принципів і норм міжнародного права. Вказане свідчить, що Російська Федерація як держава-окупант відповідно до IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18.10.1907, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949 та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12.08.1949, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол 1), від 08.07.1977 несе відповідальність за порушення захисту прав цивільного населення.
		Що стосується порушень прав заявника, пов`язаних з агресією Російської Федерації по відношенню до України, то слід зазначити наступне.
		Старший сержант ОСОБА_1 , з 08.08.2014 по 01.09.2014 проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_2 . Крім цього, він був залучений та брав безпосередню участь в бойових діях, забезпеченні їх проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України з 12.09.2014 по 01.12.2014, з 16.01.2015 по 15.02.2015, з 11.05.2015 по 01.09.2015 в районі/районах проведення бойових дій на території Донецької та Луганської областей.
		Станом на 12.02.2015 їх підрозділ військової частини НОМЕР_2 був дислокований поблизу населеного пункту Логвинове Бахмутського району Донецької області.
		На інтернет-сайті міністерства оборони України у статті «30-омбр: трохи історії. На підступах до Логвинова» повідомляється, що увечері 11.02.2015 зведений підрозділ 4-ї механізованої роти 30-ї окремої механізованої бригади отримав наказ на штурм населеного пункту Логвинове. 12.02.2015 військові вирушили на завдання. Основним завданням підрозділу було укріпитись на значимих висотах, не допустити прориву противника в даному напрямку, а головне  не дати закритися так званій «горловині Дебальцівського котла». За даними розвідки, в селищі перебувала невелика кількість російських найманців, і ці хибні розвіддані відіграли важливу роль під час виконання завдання. Вже потім стало відомо, що проти українських підрозділів за цей населений пункт воював танковий батальйон бурятів збройних сил Російської Федерації, а кількісний склад в рази перебільшував українські сили.
		У статті "Части ВСУ отошли от Логвиново, бой продолжается на окраинах поселка - ОСОБА_4 " від 12.02.2015, опублікованій на Інтернет-ресурсі «Interfax.com.ua», повідомляється, що ситуація в районі Логвинове на трасі Артемівськ-Дебальцево постійно міняється. ОСОБА_5 та околиць була призупинена після відходу ЗСУ з бронетехнікою від населеного пункту Логвинове. Противником було нанесено контрудар з використання бронегрупи з 7 танків «надійшло підкріплення». Бої продовжуються на околицях населеного пункту з «наростаючою жорстокістю».
		Вказана інформація підтверджується і у статті «Семенченко: ВСУ отступили из Логвиново» від 12.02.2015, розміщеній на інтернет-сайті «Новостное агенство Харьков», де, зокрема, вказано, що українські війська змушені були відступити від населеного пункту Логвинове Донецької області, що знаходиться біля Дебальцево, після контрудару противника.
		Дані статей, як і ціла низка іншої інформації, що міститься на сторінках інтернет- видань та в офіційних джерелах, підтверджують участь у бойових діях регулярних військ Російської Федерації в районі населеного пункту Логвинове Бахмутського району Донецької області, і саме цим військам протистояли військові української армії, що відносились до складу військовій частині НОМЕР_2 , в якій заявник ОСОБА_1 проходив військову службу.
		12.02.2015 близько 11:00год., ОСОБА_1 під час виконання обов`язків військової служби (бойового завдання) в зоні бойових дій на території Луганської та Донецької областей евакуйовував з займаних позицій, що обстрілювалися незаконно створеними збройними формуваннями біля населеного пункту Логвинове Донецької області. Під час евакуації заявник перебував у БМП та отримав травму від підриву даної техніки на міні.
		Першу медичну допомогу отримав на місці обстрілу, надалі був евакуйований у населений пункт Луганське. В подальшому, у центральній районній лікарні м. Артемівськ було надано медичну допомогу, після чого направлено до Військово-медичного клінічного центру Північного регіону м. Харків. З 19.02.2015 по 25.02.2015 для продовження лікування перебував у Військово-медичному клінічному центрі Західного регіону м. Львів.
		Пізніше, заявник проходив лікування у КЗ ЛОР «Львівський обласний госпіталь ветеранів війни та репресованих ім. Ю. Липи», а також в Центральному військовому клінічному санаторії «Хмільник».
		Після проходження лікування з`явились побічні наслідки: травма кульшового суглобу, часткова глухота та часткова втрата зору. Окрім цього, заявник страждає на безсоння, часті голові болі та болі у суглобах. Він повністю не одужав та потребує додаткового лікування. Завдана шкода здоров`ю негативно позначилась на його матеріальному стані, оскільки значна частина коштів йде на лікування.
		Проколом засідання Військово-лікарської комісії Західного регіону по встановленню причинного зв`язку захворювань, поранень, контузій, травм, каліцтв від 09.11.2015 № 770, встановлено, що травма «Стан після вибухової травми: закритої черепно-мозкової травми, струс мозку (12.02.2015) у вигляді вегетативно-судинної нестійкості в стадії відновлення функції центральної нервової системи. Забій м`яких тканин грудної клітки (12.02.2015)» - «травма, так пов`язана із захистом Батьківщини».
		Відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині) від 29.09.2015 № 200, заявника, старшого сержанта ОСОБА_1 , командира машини відділення розгороджень взводу розгороджування 3 роти розгородження було звільнено з військової служби у запас, виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення.
		Зараз заявник ОСОБА_1 визнаний ветераном війни - учасником бойових дій, а також ветераном війни - інвалідом війни 3 групи.
		Указом Президента України від 14.03.2015 № 144/2015, заявник був нагороджений орденом «За мужність ІІІ ступеня», а також громадською ветеранською організацією «Спілка бійців та волонтерів АТО «Сила України» був нагороджений орденом «Хрест Слави».
		Отже, саме в результаті збройної агресії та воєнного конфлікту, який був розпочатий Російською Федерацією проти України, ОСОБА_1 , отримав поранення 12.02.2015 року поблизу населеного пункту Логвинове Бахмутського району Донецької області. 
		Проте протокол засідання Військово-лікарської комісії Західного регіону по встановленню причинного зв`язку захворювань, поранень, контузій, травм, каліцтв № 770 від 09.11.2015, як і інші документи, що відповідно до законодавства встановлюють причинний зв`язок травм (поранень, контузій, каліцтв) не визначають причинно-наслідкового зв`язку цих травм із збройною агресією Російської Федерації проти України, що необхідно для досягнення мети цього звернення - набуття заявником статусу жертви міжнародного збройного конфлікту.
		Заявник вважає, що внаслідок саме військової агресії Російської Федерації на території Донецької області України було порушено його право на життя і здоров`я, передбачене статтею 27 Конституції України, ст. 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950.
		Згідно з ч. 3 ст. 8 Конституції України звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Це право також гарантовано статтями 6, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950.
		Згідно з частиною 2 ст. 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
		У відповідності до положень постанови Пленуму Верховного Суду України №5 від 31.03.1995 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» не можуть розглядатися судами заяви про встановлення фактів, встановлення яких віднесено до компетенції відповідних органів виконавчої влади.
		Встановлення юридичного факту поранення заявника при виконанні обов`язку військової служби 12.02.2015 на території Донецької області поблизу населеного пункту Логвинове Бахмутського району Донецької області України, яке сталося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України, буде породжувати юридичні наслідки - набуття заявником статусу жертви міжнародного збройного конфлікту, як особи, яка перебувала під захистом Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, яка ратифікована Україною 03.07.1954, що обумовлює виникнення прав та обов`язків, передбачених цією Конвенцією, іншими нормами національного та міжнародного права.
		У відповідності до статті 2 Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, ця Конвенція застосовується в усіх випадках оголошеної війни чи будь-якого іншого збройного конфлікту, що може виникнути між двома чи більше Високими Договірними Сторонами, навіть якщо одна з них не визнає стану війни. Конвенція також застосовується в усіх випадках часткової чи повної окупації території держави однієї з Високих Договірних Сторін, навіть якщо цій окупації не чиниться жодний збройний опір. Хоча одна з держав, які перебувають у конфлікті, може не бути учасницею цієї Конвенції, держави, які є її учасницями, залишаються зобов`язаними нею у своїх взаємовідносинах. Крім того, вони зобов`язані Конвенцією стосовно зазначеної держави, якщо остання приймає та застосовує її положення.
		У відповідності до статті 13 Конвенції, ця Конвенція застосовується до поранених і хворих, які належать, зокрема, до категорії особового складу збройних сил сторони конфлікту, а також членів ополчення або добровольчих загонів, які є частиною таких збройних сил.
		Відтак заявник ОСОБА_1 вважає, що встановлення факту того, що він отримав поранення саме внаслідок військової агресії Російської Федерації, можливе лише у судовому порядку, оскільки іншого порядку встановити такий факт чинним законодавством України не передбачено.
		У зв`язку з вищевикладеним, змушений звернутися до суду.
		У судове засідання, яке було призначено на 03 жовтня 2019 року о 10:00 год., заявник не з`явився. Однак, на адресу суду надійшла заява від заявника, з якої вбачається, що він підтримує заяву та просить розглядати справу у його відсутності. 
		Представник заінтересованої особи  Міністерства соціальної політики України в судове засідання не з`явився, однак на адресу суду надійшла заява про розгляд справи у його відсутності.
		Представник заінтересованої особи - Посольства Російської Федерації в Україні в судове засідання не з`явився, про день, час та місце розгляду справи був повідомлений завчасно належним чином, про поважність причин неявки суд не повідомили, а тому суд вважає за можливе розглянути дану справу у їх відсутність.
		У відповідності до ст. 247 ЦПК України у зв`язку з неявкою в судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі, фіксування судового засідання 03 жовтня 2019 року за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється. 
		З`ясувавши дійсні обставини справи, дослідивши зібрані по справі докази, суд приходить до висновку, що заява підлягає до задоволення з наступних підстав.
		У судовому засіданні встановлено, що заявник ОСОБА_1 з 08.08.2014 по 01.09.2014 проходив військову службу у складі військової частині НОМЕР_2 . Крім цього року був залучений та брав безпосередню участь в бойових діях, забезпеченні їх проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України з 12.09.2014 по 01.12.2014, з 16.01.2015 по 15.02.2015, з 11.05.2015 по 01.09.2015 в районі/районах проведення бойових дій на території Донецької та Луганської областей, що підтверджується Довідкою Військової частини НОМЕР_2 від 28.09.2015 №1486 про безпосередню участь особи в антитерористичній операції, забезпечення її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України (а. с. 31). 
		З довідки Військової частини НОМЕР_2 №1477 від 21.05.2015 року про факт та обставини травми вбачається, що 12.02.2015 старший сержант ОСОБА_1 під час виконання обов`язків військової служби (бойового завдання) в зоні бойових дій на території Луганської та Донецької областей проводив евакуацію з займаних позицій, що обстрілювалися незаконно створеними збройними формуваннями біля населеного пункту Логвинове Донецької області. Під час евакуації заявник перебував у БМП та отримав травму від підриву даної техніки на міні.
		Першу медичну допомогу заявник отримав на місці обстрілу, надалі був евакуйований у населений пункт Луганське. В подальшому, у центральній районній лікарні м. Артемівськ було надано медичну допомогу, після чого направлено до Військово-медичного клінічного центру Північного регіону м. Харків. З 19.02.2015 по 25.02.2015 для продовження лікування перебував у Військово-медичному клінічному центрі Західного регіону м. Львів (а. с. 71-72).
		Пізніше, заявник проходив лікування у КЗ ЛОР «Львівський обласний госпіталь ветеранів війни та репресованих ім. Ю. Липи» (а. с. 73), а також в Центральному військовому клінічному санаторії «Хмільник» (а. с. 74).
		Проколом засідання Військово-лікарської комісії Західного регіону по встановленню причинного зв`язку захворювань, поранень, контузій, травм, каліцтв від 09.11.2015 № 770, встановлено, що травма «Стан після вибухової травми: закритої черепно-мозкової травми, струс мозку (12.02.2015) у вигляді вегетативно-судинної нестійкості в стадії відновлення функції центральної нервової системи. Забій м`яких тканин грудної клітки (12.02.2015)» - «травма, так пов`язана із захистом Батьківщини» (а. с. 75).
		Відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині) від 29.09.2015 № 200, заявника, старшого сержанта ОСОБА_1 , командира машини відділення розгороджень взводу розгороджування 3 роти розгородження було звільнено з військової служби у запас, виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення (а. с. 76).
		Так, заявник ОСОБА_1 має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів, оскільки він є ветераном війни - учасником бойових дій, а також інвалідом війни 3 групи, що підтверджується посвідченням ветерана війни  учасника бойових дій серії НОМЕР_3 та посвідченням інваліда третьої групи серії № НОМЕР_4 (а. с. 77).
		Заявник просить суд встановити юридичний факт отримання ним поранення при виконанні обов`язку військової служби 12.02.2015 поблизу населеного пункту Логвинове Бахмутського району Донецької області України, яке сталося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України, стверджуючи, що від встановлення цього факту залежить набуття ним статусу жертви міжнародного збройного конфлікту, як особи, яка перебувала під захистом Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, яка ратифікована Україною 03.07.1954, що обумовлює виникнення прав та обов`язків, передбачених цією Конвенцією, іншими нормами національного та міжнародного права.
		Суд надавши оцінку всім в сукупності та кожному окремо доказам та аргументам заявника, приходить до наступного.
		Так, відповідно до ст. 293 ЦПК України, окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
		Відповідно до ст. 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім`я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім`ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.
		У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення (ч. 2 ст. 315 ЦПК України).
		Відповідно до положень ч. 1 ст. 316 ЦПК України визначено, що заява фізичної особи про встановлення факту, що має юридичне значення подається до суду за місцем її проживання.
		Зі змісту роз`яснень, викладених у пункті 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року №5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення», вбачається, що в порядку окремого провадження суд розглядає справи про встановлення фактів, якщо: згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений або знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; із заяви про встановлення факту не вбачається спору про право; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право.
		Крім цього, згідно постанови апеляційного суду Чернівецької області від 06 листопада 2018 року, колегія суддів прийшла до висновку, що встановлення факту про який просить заявник можливе лише в судовому порядку, оскільки законодавець не визначив позасудового, тобто іншого порядку, встановлення причинно-наслідкового зв`язку між пораненням та військовою агресією РФ.
		Відповідно до положень ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.
		Приписами ст. 27 Конституції України встановлено, що кожна людина має невід`ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов`язок держави - захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров`я, життя і здоров`я інших людей від протиправних посягань.
		Згідно частин 1, 2, 3 статті 17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України. Забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом.
		Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей (ч. 4 ст. 17 Конституції України).
		Згідно з пунктом 9 частини першої статті 85 Конституції України до повноважень Верховної Ради України належить, зокрема, оголошення за поданням Президента України стану війни і укладення миру, схвалення рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України.
		Президент України як глава держави, гарант державного суверенітету, територіальної цілісності України за своїм конституційно-правовим статусом забезпечує державну незалежність, національну безпеку держави; є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави; очолює Раду національної безпеки і оборони України (пункти 1, 17, 18 частини першої статті 106 Конституції України).
		Відповідно до пунктів 19 та 20 частини першої статті 106 Основного Закону України Президент України вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та у разі збройної агресії проти України приймає рішення про використання Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань, приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.
		Наведені вище положення Конституції України знайшли свій розвиток у нормах Закону України «Про оборону України» та Закону України «Про правовий режим воєнного стану».
		У статті 1 Закону України «Про оборону України» наведено визначення збройної агресії - це застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з таких дій: вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України; блокада портів, узбережжя або повітряного простору, порушення комунікацій України збройними силами іншої держави або групи держав; напад збройних сил іншої держави або групи держав на військові сухопутні, морські чи повітряні сили або цивільні морські чи повітряні флоти України; засилання іншою державою або від її імені озброєних груп регулярних або нерегулярних сил, що вчиняють акти застосування збройної сили проти України, які мають настільки серйозний характер, що це рівнозначно переліченим в абзацах п`ятому - сьомому цієї статті діям, у тому числі значна участь третьої держави у таких діях; дії іншої держави (держав), яка дозволяє, щоб її територія, яку вона надала в розпорядження третьої держави, використовувалася цією третьою державою (державами) для вчинення дій, зазначених в абзацах п`ятому - восьмому цієї статті; застосування підрозділів збройних сил іншої держави або групи держав, які перебувають на території України відповідно до укладених з Україною міжнародних договорів, проти третьої держави або групи держав, інше порушення умов, передбачених такими договорами, або продовження перебування цих підрозділів на території України після припинення дії зазначених договорів.
		Відповідно до статті 4 Закону України «Про оборону України» у разі збройної агресії проти України або загрози нападу на Україну Президент України приймає рішення про загальну або часткову мобілізацію, введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях, застосування Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, подає його Верховній Раді України на схвалення чи затвердження, а також вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни. Органи державної влади та органи військового управління, не чекаючи оголошення стану війни, вживають заходів для відсічі агресії. На підставі відповідного рішення Президента України Збройні Сили України разом з іншими військовими формуваннями розпочинають воєнні дії. З моменту оголошення стану війни чи фактичного початку воєнних дій настає воєнний час, який закінчується у день і час припинення стану війни.
		Згідно зі статтею 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
		З урахуванням наведених норм слід дійти висновку, що встановлення факту збройної агресії Російської Федерації проти України має безпосередній зв`язок та випливає із компетенції конституційних, політичних органів (суб`єктів) - Верховної Ради України та Президента України, які наділені дискреційними повноваженнями у відповідних сферах.
		Підтвердженням такої позиції є прийняття парламентом України та Президентом України низки актів, якими фактично встановлено факт збройної агресії Російської Федерації проти України.
		Так, 15 квітня 2014 року Верховна Рада України, діючи як представницький орган Українського народу, який є єдиним джерелом влади в Україні та має виключне право визначати і змінювати конституційний лад України, прийняла Закон України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території» (далі - Закон №1207-VII) згідно якого встановила, що тимчасово окупована територія України (далі - тимчасово окупована територія) є невід`ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України і встановила, що датою початку тимчасової окупації є 20 лютого 2014 року (ст. 1 Закону зі змінами та доповненнями).
		Відповідно до ст. 2 вказаного Закону, цей Закон визначає статус території України, тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії Російської Федерації, встановлює особливий правовий режим на цій території, визначає особливості діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах цього режиму, додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб.
		Цим законом дано визначення «тимчасово окупована територія» - це сухопутна територія Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, внутрішні води України цих територій; внутрішні морські води і територіальне море України навколо Кримського півострова, територія виключної (морської) економічної зони України вздовж узбережжя Кримського півострова та прилеглого до узбережжя континентального шельфу України, на які поширюється юрисдикція органів державної влади України відповідно до норм міжнародного права, Конституції та законів України; повітряний простір над територіями, зазначеними у пунктах 1 і 2 цієї частини.
		Встановлено правовий режим цієї території та визначено способи захисту прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території Україна і зазначено, що Україна вживає всіх необхідних заходів щодо гарантування прав і свобод людини і громадянина, передбачених Конституцією та законами України, міжнародними договорами, усім громадянам України, які проживають на тимчасово окупованій території (ч. 1 ст. 5 Закону № 1207-VII).
		14 серпня 2014 року Верховна Рада України, виходячи з положень Конституції України, Декларації про державний суверенітет України та загальновизнаних міжнародних норм і правил, констатуючи, що пріоритетами національних інтересів України є, зокрема, гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина, захист державного суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності державних кордонів, недопущення втручання у внутрішні справи України, розвиток рівноправних взаємовигідних відносин з іншими державами світу в інтересах України, заявляючи, що пряме або опосередковане втручання у внутрішні і зовнішні справи України під будь-яким приводом є неприпустимим, усвідомлюючи потребу невідкладного та ефективного реагування на наявні і потенційні загрози національним інтересам і національній безпеці України, включаючи ворожі дії, збройний напад інших держав чи недержавних утворень, завдання шкоди життю та здоров`ю населення, захоплення заручників, експропріацію власності держави, фізичних та юридичних осіб, завдання майнових втрат та створення перешкод для сталого економічного розвитку, повноцінного здійснення громадянами України належних їм прав і свобод, прийняла Закон «Про санкції» (далі - Закон № 1644-VII).
		У цілісній сукупності усі наведені в хронологічній послідовності нормативно-правові акти відтворюють обставини, що відбувались на частині території України - Автономної Республіки Крим та вказують на військову агресію Російської Федерації по відношенню до України, наслідком якої стала повна окупація та подальша незаконна анексія території Автономної Республіки Крим, яка засуджена міжнародними інстанціями.
		27 січня 2015 року Верховною Радою України прийнято постанову №129-УІІІ, якою затверджено Звернення Верховної Ради України до Організації Об`єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором, у якому зазначено наступне: Україна залишається об`єктом воєнної агресії з боку Російської Федерації, яку вона здійснює, серед іншого, і через підтримку та забезпечення масштабних терористичних атак (абзац 1 Звернення); Верховна Рада України визнає Російську Федерацію державою - агресором та закликає міжнародних партнерів України визнати Російську Федерацію державою-агресором, що всебічно підтримує тероризм та блокує діяльність Ради Безпеки ООН, чим ставить під загрозу міжнародний мир і безпеку, а так звані "ДНР" і "ЛНР" визнати терористичними організаціями (абзаци 6 та 8 Звернення); міжнародне співтовариство закликано визнати факт агресії проти України, окупації її території і посилити вимоги щодо повернення до міжнародно визнаних кордонів України, запобігши створенню небезпечного прецеденту у вигляді грубого порушення світового порядку та системи безпеки, що склалися після Другої світової війни (абзац 12 Звернення).
		Також, 21 квітня 2015 року Верховна Рада України постановою №337-УІІІ схвалила текст Заяви Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків», у абзаці першому пункту 1 якої констатовано, що збройна агресія Російської Федерації проти України розпочалася 20 лютого 2014 року. У вказаній Заяві Парламенту також вказано, що і фактично, і юридично збройна агресія Російської Федерації проти України триватиме до повного відведення з території України всіх підрозділів Збройних Сил Російської Федерації, включно з підтримуваними нею найманцями, та повного відновлення територіальної цілісності України (абзац 3 пункту 4 Заяви), та наведено численні факти порушень Російською Федерацією своїх міжнародних зобов`язань, посягань на територіальну цілісність України, на які, в тому числі, посилається і заявник в обґрунтування необхідності встановлення відповідного юридичного факту судом.
		24 вересня 2015 року Президент України своїм Указом №555 ввів у дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 02 вересня 2015 року «Про нову редакцію Воєнної доктрини України» та затвердив Воєнну доктрину України, у пунктах 3, 9, 11, 16, 17, 28-30, 36, 42, 49, 65 якої визнано та зафіксовано факт збройної агресії Російської Федерації проти України.
		18 січня 2018 року Верховною Радою України прийнято Закон України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській області» (далі - Закон №2268-VIIІ), який набрав чинності 24.02.2018, статтею 1 якого визначено, що тимчасово окупованими територіями у Донецькій та Луганській областях на день ухвалення цього Закону визнаються частини території України, в межах яких збройні формування Російської Федерації та окупаційна адміністрація Російської Федерації встановили та здійснюють загальний контроль, а саме: 1) сухопутна територія та її внутрішні води у межах окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей; 2) внутрішні морські води, прилеглі до сухопутної території, визначеної пунктом 1 цієї частини; 3) надра під територіями, визначеними пунктами 1 і 2 цієї частини, та повітряний простір над цими територіями. Межі та перелік районів, міст, селищ і сіл, частин їх територій, тимчасово окупованих у Донецькій та Луганській областях, визначаються Президентом України за поданням Міністерства оборони України, підготовленим на основі пропозицій Генерального штабу Збройних Сил України.
		Статтею 2 даного закону визначено, що правовий статус тимчасово окупованих територій у Донецькій та Луганській областях, Автономній Республіці Крим та місті Севастополі, а також правовий режим на зазначених територіях визначаються цим Законом, Законом України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України", іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, принципами та нормами міжнародного права. Тимчасова окупація Російською Федерацією територій України, визначених частиною першою статті 1 цього Закону, незалежно від її тривалості є незаконною і не створює для Російської Федерації жодних територіальних прав.
		Діяльність збройних формувань Російської Федерації та окупаційної адміністрації Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, що суперечить нормам міжнародного права, є незаконною, а будь-який виданий у зв`язку з такою діяльністю акт є недійсним і не створює жодних правових наслідків, крім документів, що підтверджують факт народження або смерті особи на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях, які додаються відповідно до заяви про державну реєстрацію народження особи та заяви про державну реєстрацію смерті особи.
		Відповідальність за матеріальну чи нематеріальну шкоду, завдану Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, покладається на Російську Федерацію відповідно до принципів і норм міжнародного права.
		Згідно з ч. 3 ст. 82 ЦПК України обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.
		Факти збройної (військової) агресії Російської Федерації відносно України, окупації частини території України є загальновідомими, а тому не підлягають доказуванню згідно приписами ч. 3 ст. 82 ЦПК України.
		На засіданні Ради Безпеки ООН, яке відбулося 29.08.2014 року у зв`язку з агресією Російської Федерації проти України, делегація України заявила: «Росія розпочала безпосереднє воєнне вторгнення на материкову частину України із застосуванням своїх регулярних збройних сил». Після надзвичайного засідання комісії Україна - НАТО, скликаного 29.08.2014 на прохання України, Генеральний секретар НАТО кваліфікував вторгнення Збройних сил Російської Федерації через східний і південно-східний українсько-російський державний кордон як «серйозну ескалацію збройної агресії Російської Федерації проти України».
		29.07.2016 незалежна неурядова правозахисна організація Міжнародне партнерство за права людини разом із Норвезьким Гельсінським Комітетом та Українською Гельсінською Спілкою представила Звіт «Звідки відкрили вогонь? Розслідування транскордонних атак на сході України». Відповідно до Звіту, перетини кордону та напади на українські території були організовані за допомогою військових підрозділів Російської Федерації. Покинуті речі персонального вжитку та сліди переміщення військової техніки; рух російських військових підрозділів на території Російської Федерації і через кордон України; факти нелегальних перетинів українського кордону комбатантами з Російської Федерації, які згодом здійснювали напади на об`єкти військової інфраструктури, державні прикордонні частини та цивільні об`єкти; здійснення атак з локацій військових частин регулярних збройних сил Російської Федерації слугують цьому підтвердженням. Крім того, проаналізовані у звіті докази прямого втручання російських збройних сил, служб безпеки, осіб, які прямо пов`язані з військовими підрозділами Російської Федерації, а також аналіз атак на населені пункти Луганської області влітку 2014 року доводять наявність міжнародного характеру збройного конфлікту на Донбасі.
		22.12.2017 дослідницька група Bellingcat опублікувала інтерактивну карту з координатами, звідки Російська Федерація і підконтрольні їй незаконні збройні формування обстрілювали схід України влітку 2014 року. Так, згідно зібраних доказів, за літо 2014 року артилерійські підрозділи збройних сил Російської Федерації щонайменше 149 разів обстріляли територію України. Також дослідники Bellingcat переконані, що описані та позначені на карті артилерійські напади не можна розцінювати як випадкові або провокаційні обстріли, оскільки такі напади можуть бути розглянуті лише як воєнні дії Російської Федерації проти України.
		У той же час, на інтернет-сайті міністерства оборони України у статті «30-омбр: трохи історії. На підступах до Логвинова» повідомляється, що увечері 11.02.2015 зведений підрозділ 4-ї механізованої роти 30-ї окремої механізованої бригади отримав наказ на штурм населеного пункту Логвинове. 12.02.2015 військові вирушили на завдання. Основним завданням підрозділу було укріпитись на значимих висотах, не допустити прориву противника в даному напрямку, а головне  не дати закритися так званій «горловині Дебальцівського котла». За даними розвідки, в селищі перебувала невелика кількість російських найманців, і ці хибні розвіддані відіграли важливу роль під час виконання завдання. Вже потім стало відомо, що проти українських підрозділів за цей населений пункт воював танковий батальйон бурятів збройних сил Російської Федерації, а кількісний склад в рази перебільшував українські сили.
		У статті "Части ВСУ отошли от Логвиново, бой продолжается на окраинах поселка - Семенченко" від 12.02.2015, опублікованій на Інтернет-ресурсі «Interfax.com.ua», повідомляється, що ситуація в районі Логвиново на трасі Артемівськ-Дебальцево постійно міняється. ОСОБА_5 та околиць була призупинена після відходу ЗСУ з бронетехнікою від населеного пункту Логвинове. Противником було нанесено контрудар з використання бронегрупи з 7 танків «надійшло підкріплення». Бої продовжуються на околицях населеного пункту з «наростаючою жорстокістю».
		Вказана інформація підтверджується і у статті «Семенченко: ВСУ отступили из Логвиново» від 12.02.2015, розміщеній на інтернет-сайті «Новостное агенство Харьков», де, зокрема, вказано, що українські війська змушені були відступити від населеного пункту Логвинове Донецької області, що знаходиться біля Дебальцево, після контрудару противника.
		Дані статей, як і ціла низка іншої інформації, що міститься на сторінках інтернет- видань та в офіційних джерелах, підтверджують участь у бойових діях регулярних військ Російської Федерації в районі населеного пункту Логвинове Бахмутського району Донецької області, і саме цим військам протистояли військові української армії, що відносились до складу військовій частині НОМЕР_2 , в якій заявник ОСОБА_1 проходив військову службу.
		Згідно з пояснювальною запискою до Європейської конвенції про імунітет держав ETS №074 від 16.05.1972 року, розробленою Європейським комітетом із правового співробітництва Ради Європи, його підкомітетом та Комітетом експертів, який підпорядкований Комітету Міністрів Ради Європи «державний імунітет» є концепцією міжнародного права, яка склалася з принципу par in parem non habet imperium (рівний над рівним сили не має), в силу якого одна держава не підлягає юрисдикції іншої держави.
		Стаття 2 Статуту ООН закріплює принцип суверенної рівності усіх членів ООН. Преамбулою Статуту Організації Об`єднаних Націй (набув чинності 24.10.1945 року) передбачено, що держави-учасниці ООН проявлятимуть терпимість та житимуть в світі як добрі сусіди; об`єднуватимуть зусилля для підтримки міжнародного миру та безпеки.
		Пункт 4 Резолюції 60/1, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 24.10.2005 «Підсумковий документ Всесвітнього саміту 2005 року», говорить, що ООН знову заявляє, що терпимість, повага прав людини мають важливе значення для міжнародних відносин. Пункт 9 цієї Резолюції визнає мир, безпеку та розвиток прав людини тими опорами, на яких тримається система ООН. Пункт 120 згаданої Резолюції говорить про обов`язок держав-учасниць ООН сприяти повазі та захисту усіх прав людини та основних свобод відповідно до Статуту ООН, Загальної Декларації прав людини та іншим документам, які стосуються прав людини. Універсальний характер цих прав не підлягає жодному сумніву. Пункт 122 Резолюції 60/1 говорить, що всі держави зобов`язані поважати права людини та основні свободи.
		Стаття 3 Загальної декларації прав людини (прийнята і проголошена резолюцією 217 A (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10.12.1948 року) чітко встановлює, що кожна людина має право на життя, на свободу і на особисту недоторканність. Згідно із статтею 17 Загальної декларації, кожна людина має право володіти майном як одноособово, так і разом з іншими. Ніхто не може бути безпідставно позбавлений свого майна.
		Стаття 28 Загальної Декларації прав людини говорить, що кожна людина має право на соціальний і міжнародний порядок, при якому права і свободи, викладені в цій Декларації, можуть бути повністю здійснені.
		Відповідно до статті 30 Загальної Декларації прав людини, ніщо у цій Декларації не може бути витлумачено як надання будь-якій державі, групі осіб або окремим особам права займатися будь-якою діяльністю або вчиняти дії, спрямовані на знищення прав і свобод, викладених у цій Декларації.
		Стаття 7 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (ратифікований Указом Президії Верховної Ради Української РСР №2148-VIII від 19.10.1973, ратифікований Указом Президії Верховної Ради СРСР №4812-VIII від 18.09.1973 року і є обов`язковим для Російської Федерації в порядку правонаступництва міжнародних договорів колишнього СРСР) говорить, що нікого не може бути піддано катуванню чи жорстокому, нелюдському або принижуючому гідність поводженню.
		Відповідно до статті 2 Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією (ратифікований Законом України №13/98-ВР від 14.01.1998, набув чинності для Російської Федерації на підставі Федерального Закону від 02.03.1999 №42-ФЗ, далі - Договір), Високі Договірні Сторони, відповідно до положень Статуту ООН і зобов`язань по Заключному акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі, поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів. Статтею 4 Договору передбачено, що Сторони докладають зусиль до того, щоб врегулювання всіх спірних проблем здійснювалося виключно мирними засобами, і співробітничають у відверненні та врегулюванні конфліктів і ситуацій, які зачіпають їхні інтереси.
		В преамбулі Гельсінського заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 (був підписаний СРСР та є обов`язковим для України та Російської Федерації в порядку правонаступництва. Крім того, посилання на обов`язковість цього акту міститься в низці міжнародних договорів України та Російської Федерації, зокрема в Договорі про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією та Договорі між Україною і Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон. Зокрема у статті 2 Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією говориться про зобов`язання сторін згідно із Гельсінським заключним актом Наради по Безпеці та співробітництву в Європі) говориться, що держави-учасниці Наради підтверджують свою мету сприяння покращення відносин між ними та забезпечення умов, в яких народи зможуть жити в умовах справжнього та міцного миру, народам буде гарантована безпека від погрози або замаху на їхню безпеку.
		Пунктом I Гельсінського заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 передбачено, що в межах міжнародного права всі держави мають рівні права та обов`язки. Вони будуть поважати право одна одної визначати та здійснювати на свій розсуд їх відносини з іншими державами згідно з міжнародним правом та Гельсінським заключним актом Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 року.
		Відповідно до пункту VII Гельсінського заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975, в галузі прав людини та основаних свобод держави-учасниці будуть діяти у відповідності до цілей та принципів Статуту ООН та Загальної декларації прав людини.
		Пункт X Гельсінського заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 говорить, що при здійсненні своїх суверенних прав, включаючи право встановлювати свої закони та адміністративні правила, держави-учасниці будуть узгоджуватись зі своїми юридичним обов`язками за міжнародним правом. Крім того, враховувати належним чином та виконувати положення Гельсінського заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975.
		Згідно з пунктом X Гельсінського заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 держави-учасниці підтверджують, що у тому випадку, якщо зобов`язання країн за Статутом ООН увійдуть в протиріччя із їх зобов`язаннями за будь-яким іншим міжнародним договором, перевагу матимуть їх зобов`язання за Статутом ООН.
		05.12.1994 був підписаний Меморандум про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (далі - Будапештський меморандум, підписаний від імені Російської Федерації Президентом Росії). Відповідно до пункту 6 Будапештського меморандуму, цей меморандум набув чинності з моменту підписання.
		Пунктом 1 Будапештського меморандуму передбачено, що Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують Україні їх зобов`язання згідно з принципами Гельсінського заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України.
		Пункт 2 Будапештського меморандуму говорить, що Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують їх зобов`язання утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом Організації Об`єднаних Націй.
		Згідно із пунктом 4 Будапештського меморандуму Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують їх зобов`язання домагатися негайних дій з боку Ради Безпеки Організації Об`єднаних Націй з метою надання допомоги Україні, як державі-учасниці Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, що не володіє ядерною зброєю, в разі, якщо Україна стане жертвою акту агресії.
		Статтею 12 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року, згода держави на обов`язковість для неї договору виражається шляхом підписання договору представником держави коли договір передбачає, що підписання має таку силу або в інший спосіб установлено домовленість держав, які беруть участь у переговорах, про те, що підписання повинне мати таку силу. Встановивши домовленість щодо набуття Будапештським меморандумом чинності з моменту його підписання, Російська Федерація взяла на себе зобов`язання за всіма положеннями Будапештського меморандуму, у тому числі і стосовно поваги незалежності і суверенітету та існуючих кордонів України, утримування від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України.
		Статтею 26 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року передбачено, що кожен чинний договір є обов`язковим для його учасників і повинен добросовісно виконуватись.
		Статтею 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятої резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї ООН від 02.12.2004, статтею 11 Європейська конвенція про імунітет держави №ETS №74 від 16.05.1972 року (країна-учасник Російська Федерація з 28.02.1996) та Гельсінським заключним актом Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 визначено, що держава (країна) не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді в суді іншої держави, який зазвичай володіє компетенцією розглядати справи, що стосуються грошового відшкодування у випадку смерті або спричинення тілесного ушкодження якій-небудь особі або нанесення шкоди майну або його втрати в результаті дії або бездіяльності, яка імовірно може бути присвоєна державі, якщо така дія або бездіяльність мали місце повністю або частково на території цієї іншої держави і якщо автор дії або бездіяльності знаходився на цій території в момент цієї дії або бездіяльності.
		У відповідності до статті 2 Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, ця Конвенція застосовується в усіх випадках оголошеної війни чи будь-якого іншого збройного конфлікту, що може виникнути між двома чи більше Високими Договірними Сторонами, навіть якщо одна з них не визнає стану війни. Конвенція також застосовується в усіх випадках часткової чи повної окупації території держави однієї з Високих Договірних Сторін, навіть якщо цій окупації не чиниться жодний збройний опір. Хоча одна з держав, які перебувають у конфлікті, може не бути учасницею цієї Конвенції, держави, які є її учасницями, залишаються зобов`язаними нею у своїх взаємовідносинах. Крім того, вони зобов`язані Конвенцією стосовно зазначеної держави, якщо остання приймає та застосовує її положення.
		У відповідності до статті 13 Конвенції: ця Конвенція застосовується до поранених і хворих, які належать, зокрема, до категорії особового складу збройних сил сторони конфлікту, а також членів ополчення або добровольчих загонів, які є частиною таких збройних сил.
		З огляду на вказане вище, оцінюючи повно, всебічно докази по справі у їх сукупності, зважаючи на положення чинного процесуального законодавства України, зокрема ч. 2 ст. 315 ЦПК України, а також враховуючи, що обставини, які свідчать про факт збройної агресії Росії проти України є загальновідомим фактом, який закріплено державою на законодавчому рівні, а також те, що заявнику для отримання статусу жертви міжнародного збройного конфлікту, як особи, яка перебувала під захистом Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, яка ратифікована Україною 03.07.1954, що обумовлює виникнення прав та обов`язків, передбачених цією Конвенцією, іншими нормами національного та міжнародного права - необхідно встановити юридичний факт поранення ОСОБА_1  внаслідок збройної агресії РФ проти України.
		Оцінюючи зібрані по справі докази в їх сукупності, суд вважає заяву підставною та такою, що підлягає до задоволення.
		Керуючись Постановою Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року №5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення», ст. ст. 3, 17, 27, 85 Конституції України, ст. ст. 4, 81, 223, 247, 258, 259, 263-265, 268, 315, 354 ЦПК України, - суд
		 у х в а л и в:
		 
		заяву задовольнити повністю.
		Встановити юридичний факт поранення ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 при виконанні обов`язку військової служби 12.02.2015 року поблизу населеного пункту Логвинове Бахмутського району Донецької області України - внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України.
		Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Львівського апеляційного суду шляхом подачі протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту рішення апеляційної скарги.
		Повний текст судового рішення складено 07 жовтня 2019 року.
		Суддя  Р.  Б.  Єзерський

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...