Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 300/1968/19 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи зі спорів з приводу реалізації публічної політики у сферах праці, зайнятості населення та соціального захисту громадян та публічної житлової політики, зокрема зі спорів щодо; управління, нагляду, контролю та інших владних управлінських функцій (призначення, перерахунку та здійснення страхових виплат) у сфері відповідних видів загальнообов’язкового державного соціального страхування, з них.
Надіслано для оприлюднення: 31.10.2019. Зареєстровано: 31.10.2019. Забезпечено надання загального доступу: 01.11.2019.
Дата набрання законної сили: 10.03.2020
Результат оскарження 10.03.2020 Восьмий апеляційний адміністративний суд: залишено без змін ухвалу (постанову) суду першої інстанції
Номер судового провадження: 2090/19

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		  
		            ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
		                                                                РІШЕННЯ
		                                                      ІМЕНЕМ     УКРАЇНИ
		 
		"31" жовтня 2019 р.                                                              справа № 300/1968/19
		м. Івано-Франківськ  
		Івано-Франківський окружний адміністративний суд в складі головуючого судді Кафарського В.В., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області про стягнення заборгованості в розмірі 18  954,57 грн. та моральної шкоди в розмірі 10 000,00 грн., -
		 
		                                                       В С Т А Н О В И В:
		ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулася в суд з адміністративним позовом до  Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області (далі - відповідач) про стягнення невиплаченої заборгованості по пенсії з 01.06.2018 по 30.04.2019 включнона рахунок в відділенні уповноваженому банку Ощадбанку в розмірі 18  954,57 грн. та моральної шкоди в розмірі 10 000,00 грн.
		Позовні вимоги мотивовані тим, що позивач є пенсіонером, внутрішньо переміщеною особою та перебуває на обліку в Управлінні Пенсійного фонду України в м. Івано-Франківську з березня 2016 року. Однак пенсія з 01.06.2018 по 30.04.2019 їй не виплачена. Рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду у справі №0940/1855/18 від 15.11.2018 ОСОБА_1 поновлено виплату пенсії з 01.06.2018, однак після відкриття виконавчого провадження відповідач повідомив державного виконавця про те, що заборгованість по виплаті пенсії позивача відбудеться тільки по постанові КМУ №365 від 08.06.2016. Позивач звернулася через представника до відповідача із заявою про виплату невиплаченої пенсії, однак відповідач листом повідомив, що на виконання рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду у справі №0940/1855/18 від 15.11.2018 ОСОБА_1 поновлено виплату пенсії з 01.06.2018, виплата пенсії проводиться щомісячно з травня 2019 року додатковими відомостями після фінансування Пенсійним фондом України, а також на теперішній час за пенсійною справою ОСОБА_1 обліковується борг в сумі 18  954,57 грн., який буде виплачено після прийняття відповідного рішення КМУ. ОСОБА_1 дії відповідача щодо невиплати пенсії за вказаний період вважає протиправними, оскільки цим порушуються її конституційні права, а тому вважає, що відповідач повинен виплатити заборгованість з пенсії в сумі 18  954,57 грн. та моральну шкоду в розмірі 10 000,00 грн.
		Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 07.10.2019 відкрито провадження в даній адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
		Відповідач скористався правом на подання відзиву на позовну заяву, який подано суду 17.10.2019. Представник відповідача проти заявлених позовних вимог заперечила з підстав, наведених у відзиві від 15.10.2019, який міститься в матеріалах справи (а.с. 50-52). Просила суд в задоволенні позову відмовити та зазначила, що припинення та поновлення виплати пенсії внутрішньо переміщеним особам здійснюється відповідно до Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затверджених постановою КМУ від 08.06.2016 за №365 (далі - Порядок №365), на підставі рішення комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо-переміщеним особам. Відповідно до пункту 15 Порядку №365,суми соціальних виплат, які не виплачені за минулий період, обліковуються в органі, що здійснює соціальні виплати, та виплачуються на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України, а тому виплата в розмірі 18954,57 грн. буде проведена на умовах окремого Порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України. Крім того, представник відповідача вказує, що враховуючи ту обставину, що поточна пенсія нараховується та виплачується своєчасно, а в позовних вимогах йдеться про виплату компенсації частини доходів, отримання яких вирішено в судовому порядку, то законні підстави для компенсації втрати таких доходів відсутні. З урахуванням наведеного, представник відповідача просила суд в задоволенні позову відмовити в повному обсязі.
		23.10.2019 представник позивач подала суду відповідь на відзив, в якій зазначено про необґрунтованість та безпідставність відзиву відповідача.
		Суд, розглянувши у відповідності до вимог статті 263 Кодексу адміністративного судочинства України справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні), дослідивши письмові докази і відзив, встановив наступне.
		ОСОБА_1 з 2011 року є пенсіонером та отримує пенсію за віком.
		З березня 2016 року позивача взято на облік в Управління Пенсійного фонду України в м.  Івано-Франківську як внутрішньо переміщену особу відповідно до довідки департаменту соціальної політики виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради від 26.08.2016 за №2615001979 (а.с. 25).
		З 01.06.2018 виплата пенсії ОСОБА_1 була припинена.
		Рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду у справі №0940/1855/18 від 15.11.2018 ОСОБА_1 поновлено виплату пенсії з 01.06.2018, однак заборгованість з 01.06.2018 по 30.04.2019 включно в сумі 18  954,57 грн. позивачу не виплачено.
		Представник позивача 07.06.2019 звернулась до пенсійного органу із запитом, в якому просила надати довідку про розмір заборгованості, повідомити причини невиплати пенсійних виплат ОСОБА_1 з 01.06.2018 по 01.06.2019, а також здійснити нарахування та виплату компенсації втрати частини доходів у зв`язку із порушенням строків виплати пенсії по віку за період з 01.06.2018 (а.с. 44).
		Відповідач листом від 10.07.2019 за №729/М-15 надав відповідь представнику позивача, згідно якої повідомив, що на виконання рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду у справі №0940/1855/18 від 15.11.2018 ОСОБА_1 поновлено виплату пенсії з 01.06.2018. Виплата пенсії проводиться щомісячно з травня 2019 року додатковими відомостями після фінансування Пенсійним фондом України. Відповідно до пункту 15 Порядку №365, суми соціальних виплат, які не виплачені за минулий період, обліковуються в органі, що здійснює соціальні виплати, та виплачуються на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України. На теперішній час за пенсійною справою ОСОБА_1 обліковується борг в сумі 18  954,57 грн., який буде виплачено після прийняття відповідного рішення КМУ (а.с. 26-27).
		Надалі Представник позивача звернулась до відповідача із вимогою від 12.08.2019, згідно якої просила провести виплату заборгованості, здійснити нарахування та виплату пенсії по віку, яка їй призначена в 2011 році, надати письмову відповідь про причину порушення прав позивача щодо повторного припинення її пенсії по віку (а.с. 41-43).
		Відповідач листом від 28.08.2019 за №1053/М(М)-15 надав відповідь представнику позивача, згідно якої повідомив, що після опрацювання рекомендацій, наданих за результатами верифікації Міністерства фінансів України, виплата пенсії ОСОБА_1 з 01.06.2018 була припинена, однак на виконання рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду у справі №0940/1855/18 від 15.11.2018 ОСОБА_1 поновлено виплату пенсії з 01.06.2018. З травня 2019 року виплата пенсії позивачу не припинялась і проводиться щомісяця з поточним розміром пенсії - 1  610,40 грн. Також відповідач повідомив, що по пенсійній справі ОСОБА_1 обліковується борг за період з 01.06.2018 по 30.04.2019в загальній сумі 18  954,57 грн. (а.с. 38-40).
		Вважаючи наведені дії Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області щодо невиплати заборгованості по пенсії протиправними, позивач звернулася до суду з метою захисту свого порушеного права.
		Надаючи правову оцінку правовідносинам, що склались між сторонами, суд зазначає наступне.
		Гарантії дотримання прав, свобод та законних інтересів внутрішньо переміщених осіб відповідно до Конституції та законів України, міжнародних договорів України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, встановлено Законом України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб».
		Відповідно до частини 1 статті 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.
		Україна вживає всіх можливих заходів, передбачених Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, щодо запобігання виникненню передумов вимушеного внутрішнього переміщення осіб, захисту та дотримання прав і свобод внутрішньо переміщених осіб, створення умов для добровільного повернення таких осіб до покинутого місця проживання або інтеграції за новим місцем проживання в Україні (частина 1 статті 2 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб»).
		Згідно статті 7 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація прав, зокрема, на пенсійне забезпечення здійснюється відповідно до законодавства України. Україна вживає всіх можливих заходів, спрямованих на розв`язання проблем, пов`язаних із соціальним захистом, зокрема відновленням усіх соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам.
		Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
		Частиною 1 статті 46 Конституції України визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
		Європейська соціальна хартія (переглянута) від 03.05.1996, ратифікована Законом України «Про ратифікацію Європейської соціальної хартії (переглянутої)» від 14.09.2006, яка набрала чинності з 01.02.2007, визначає, що кожна особа похилого віку має право на соціальний захист (пункт 23 частини І). Ратифікувавши Хартію, Україна взяла на себе міжнародне зобов`язання запроваджувати усіма відповідними засобами досягнення умов, за яких можуть ефективно здійснюватися права та принципи, що закріплені у частині І Хартії.
		Статтею 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.
		Згідно із статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
		У рішенні Європейського суду з прав людини від 26.06.2014 у справі «Суханов та Ільченко проти України» (Заяви №68385/10 та №71378/10) Європейський суд з прав людини зазначив, що стаття 1 Першого протоколу включає в себе три окремих норми: «перша норма, викладена у першому реченні першого абзацу, має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друга норма, що міститься в другому реченні першого абзацу, стосується позбавлення власності і підпорядковує його певним умовам; третя норма, закріплена в другому абзаці, передбачає право Договірних держав, зокрема, контролювати користування власністю відповідно до загальних інтересів. Проте ці норми не є абсолютно непов`язаними між собою. Друга і третя норми стосуються конкретних випадків втручання у право на мирне володіння майном, а тому повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закріпленого першою нормою» (параграф 30).
		Щодо соціальних виплат, стаття 1 Першого протоколу не встановлює жодних обмежень свободи Договірних держав вирішувати, мати чи ні будь-яку форму системи соціального забезпечення та обирати вид або розмір виплат за такою системою. Проте, якщо Договірна держава має чинне законодавство, яке передбачає виплату як право на отримання соціальної допомоги (обумовлене попередньою сплатою внесків чи ні), таке законодавство має вважатися таким, що передбачає майнове право, що підпадає під дію статті 1 Першого протоколу щодо осіб, які відповідають її вимогам (параграф 31).
		Зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності (параграф 52).
		Суд повторив, що першим і найголовнішим правилом статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання державних органів у право на мирне володіння майном має бути законним і повинно переслідувати легітимну мету «в інтересах суспільства». Будь-яке втручання також повинно бути пропорційним по відношенню до переслідуваної мети. Іншими словами, має бути забезпечено «справедливий баланс» між загальними інтересами суспільства та обов`язком захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідну особу або осіб буде покладено особистий та надмірний тягар (параграф 53).
		У рішенні Європейського суду з прав людини від 14.10.2010 у справі «Щокін проти України» (Заяви №23759/03 та №37943/06) Європейський суд з прав людини зазначив, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Так, друге речення першого пункту передбачає, що позбавлення власності можливе тільки «на умовах, передбачених законом», а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення «законів». Більш того, верховенство права, один із основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції. Таким чином, питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним (параграф 50).
		Отже, право особи на отримання пенсії як складова частина права на соціальний захист є її конституційним правом, яке гарантується міжнародними зобов`язаннями України.
		Згідно зі статтею 1 Закону України від 20.10.2014 за №1706-VII «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» (далі - Закон №1706-VII), який набрав чинності з 22.11.2014, внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.
		Статтею 2 Закону №1706-VII визначено, що Україна вживає всіх можливих заходів, передбачених Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, щодо запобігання виникненню передумов вимушеного внутрішнього переміщення осіб, захисту та дотримання прав і свобод внутрішньо переміщених осіб, створення умов для добровільного повернення таких осіб до покинутого місця проживання або інтеграції за новим місцем проживання в Україні.
		Згідно з частиною 1 статті 4 Закону №1706-VII, факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.
		Відповідно до частини 1 статті 7 Закону №1706-VII, для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація прав на зайнятість, пенсійне забезпечення, загальнообов`язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття, у зв`язку з тимчасовою втратою працездатності, від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, на отримання соціальних послуг здійснюється відповідно до законодавства України.
		Згідно з положеннями статті 4 Основ законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування, одним з видів загальнообов`язкового державного соціального страхування є пенсійне страхування. При цьому відносини, що виникають за цим видом соціального страхування, регулюються законами, прийнятими відповідно до цих Основ. 
		Спеціальним законом, який регулює правовідносини у сфері пенсійного забезпечення громадян України, є Закон України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування». Цим Законом держава визначає принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел, передбачених цим Законом.
		Відповідно до статті 1 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» пенсія - щомісячна пенсійна виплата в солідарній системі загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, яку отримує застрахована особа в разі досягнення нею передбаченого цим   Законом   пенсійного віку чи визнання її інвалідом, або отримують члени її сім`ї у випадках, визначених цим Законом
		Частиною 3 статті 4 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» встановлено, що виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються: види пенсійного забезпечення; умови участі в пенсійній системі чи її рівнях; пенсійний вік для чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат; джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення; умови, норми та порядок пенсійного забезпечення; організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення.
		Статтею 5 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» передбачено, що дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, визначених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим  Законом  визначаються, зокрема, порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов`язковим державним пенсійним страхуванням; порядок використання коштів ПФУ та накопичувальної системи пенсійного страхування.
		Отже, нормативно-правовим актом, яким визначено підстави припинення пенсійних виплат (які є складовою порядку пенсійного забезпечення), є Закон України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування». Інші нормативно-правові акти у сфері правовідносин, врегульованих Законом України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», можуть застосовуватися виключно за умови, якщо вони не суперечать цьому Закону.
		Частиною 2 статті 46 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» встановлено, що нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів. 
		Відповідно до частини 1 статті 47 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», пенсія виплачується щомісяця, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, або через установи банків у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України.
		Згідно із частиною 1 статті 49 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» виплата пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України (положення пункту 2 частини першої статті 49 втратили чинність як такі, що є неконституційними, на підставі Рішення Конституційного Суду України від 07.10.2009 №25-рп/2009); 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом.
		Наведений перелік підстав для припинення виплати пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ є вичерпним та передбачає можливість припинення виплати пенсії з інших підстав лише у випадках, прямо передбачених законом.
		Суд зазначає, що пункт 5 частини 1 статті 49 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» відсилає виключно до випадків, передбачених законом, тобто, вказані правовідносини не можуть бути врегульовані іншими нормативно-правовими актами, зокрема, постановами Кабінету Міністрів України, які відносяться до підзаконних нормативних актів.
		В той же час, Закон України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» не встановлює жодних випадків для припинення виплати пенсії.
		Інші пункти частини 1 статті 49 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» в спірних правовідносинах також не мають місця.
		Таким чином, держава зобов`язана гарантувати громадянам право на соціальний захист, а обмеження цього права можливо лише на підставі законів, що приймаються Верховною Радою України.
		Щодо посилань відповідача на норми Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.06.2016 за №365, суд зазначає наступне.
		Згідно з пунктом 15 Порядку №365, орган, що здійснює соціальні виплати, на підставі рішення комісії призначає (відновлює) таку соціальну виплату з місяця, в якому надійшла заява внутрішньо переміщеної особи. Суми соціальних виплат, які не виплачені за минулий період, обліковуються в органі, що здійснює соціальні виплати, та виплачуються на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України.
		Як встановлено судом, що підтверджує відповідач у своїх листах від 10.07.2019 за №729/М-15, від 28.08.2019 за №1053/М(М)-15, відзиві від 15.10.2019 та довідці від 19.06.2019 (а.с. 28), розмір заборгованості по пенсії ОСОБА_1 за період з 01.06.2018 по 30.04.2019 становить18  954,57 грн., виплату якої призупинено до прийняття окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України.
		Однак, посилання відповідача на відсутність окремого порядку, визначеного Кабінету Міністрів України щодо виплати сум соціальних виплат, які не виплачені за минулий період, як на підставу для невиплати позивачу нарахованої пенсії за період з 01.06.2018 по 30.04.2019, суд вважає помилковим з огляду на наступне.
		Згідно з частинами 1, 2 статті 18 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», громадянам України гарантується дотримання у повному обсязі їхніх прав і свобод, передбачених Конституцією України, у тому числі соціальних, трудових, виборчих прав та права на освіту, після залишення ними тимчасово окупованої території.
		Гарантії прав, свобод та законних інтересів осіб, які переселилися з тимчасово окупованої території України та перебувають на території України на законних підставах, визначаються Законом України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб».
		Відповідно до частини 7 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», Україна вживає всіх можливих заходів, спрямованих на розв`язання проблем, пов`язаних із соціальним захистом, зокрема відновленням усіх соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам.
		Тобто, відповідно до норм чинного законодавства, держава взяла на себе зобов`язання щодо вжиття всіх можливих заходів з метою урегулювання проблем, пов`язаних із соціальним захистом, зокрема відновленням усіх соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, а отже, відсутність підзаконного нормативно-правового акту щодо порядку виплати соціальних виплат, які не виплачені за минулий період з вини органів пенсійного фонду, на думку суду, не є підставою для невиплати нарахованої позивачу суми пенсії.
		Разом з тим, як вже вище зазначено, порядок виплати пенсії, у тому числі й заборгованість по виплаті пенсії за минулий період, визначається виключно законами України.
		Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України, до повноважень якого належить прийняття законів.
		У свою чергу, Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади, який забезпечує проведення державної політики у соціальній сфері, повноважний вживати заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина та проводити політику у сфері соціального захисту.
		Водночас, за змістом конституційних норм, Кабінет Міністрів України не наділений правом вирішувати питання, які належать до виключної компетенції Верховної Ради України, так само, як і приймати правові акти, які підміняють або суперечать законам України.
		За загальним правилом «закон» - це нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, який приймається відповідно до особливої процедури парламентом та регулює найважливіші суспільні відносини.
		При цьому, нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України є підзаконними, тому ними не можуть бути внесені будь-які зміни до законів.
		Аналогічна правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 04.09.2018 за результатами розгляду зразкової справи №805/402/18, висновки в якій підлягають застосуванню в адміністративних справах, в яких позивач: 1) є громадянином України; 2) має статус внутрішньо переміщеної особи, що підтверджується довідкою органів соціального захисту населення, про взяття її на облік як внутрішньо переміщеної особи; 3) є пенсіонером та отримує пенсію, призначену відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».
		Згідно вказаної постанови від 04.09.2018, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що конституційне поняття «Закон України», на відміну від поняття «законодавство України», не підлягає розширеному тлумаченню, це - нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою України в межах її повноважень. Зміни до  закону  вносяться за відповідно встановленою процедурою Верховною Радою України шляхом прийняття закону про внесення змін. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України є підзаконними, а тому не можуть обмежувати права громадян, які встановлено законами.
		Частиною 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
		Відповідно, посилання відповідача на відсутність визначеного постановою Кабінету Міністрів України порядку виплати пенсії за минулий період, відмінного від порядку, визначеного статтею 46 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування, як на перешкоду виплати заборгованості позивачу, є безпідставними.
		Суд також вважає за необхідне зауважити, що такий підхід відповідача не враховує принципи верховенства права, законності та добросовісності у діяльності держави.
		Так, внаслідок відсутності порядку та механізму виплати особі пенсії за минулий період виникає правова невизначеність щодо змісту обов`язку держави по виплаті такої заборгованості. Така невизначеність створює умови для свавілля з боку держави, що є несумісним з принципом верховенства права.
		Взявши на себе обов`язок із виплати особі пенсії за минулий період (стаття 46 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування), але при цьому не визначивши певного порядку, держава допустила недобросовісність. Носієм обов`язку перед особою виступає держава в цілому. Оскільки у відносинах виконання цього обов`язку державу представляють органи, які уповноважені на нарахування та виплату пенсії, то саме вони повинні нести відповідальність від імені держави.
		Згідно з частиною 1 та 2 статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
		Згідно з частиною 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 за №3477-IV, суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
		При розгляді справи «Кечко проти України» (заява №63134/00) Європейський Суд з прав людини зауважив, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм працівникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни до законодавства. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними (пункт 23 рішення). Суд не прийняв аргумент Уряду України щодо відсутності бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов`язань (аналогічна позиція викладена в рішенні у справі №59498/00 «Бурдов проти Росії»).
		Таким чином, реалізація особою права, що пов`язане з отриманням коштів, яке базується на спеціальних чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актів національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від асигнувань на виплату таких коштів.
		Щодо вимоги позивача нарахувати компенсацію втрати частини доходів, суд зазначає наступне.
		Питання, пов`язані зі здійсненням компенсації громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, врегульовані Законом України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» №2050-ІІІ (далі - Закон №2050-ІІІ) та Порядком проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 за №159 (далі - Порядок № 159).
		Згідно зі статтями 1, 2 Закону №2050-ІІІ, підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи), така компенсація провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії, соціальні виплати, стипендії, заробітна плата (грошове забезпечення) та інші.
		Згідно з пунктом 2 Порядку №159, компенсації підлягають такі грошові доходи разом із сумою індексації, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру: пенсії (з урахуванням надбавок, доплат, підвищень до пенсії, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги на прожиття, щомісячної державної грошової допомоги та компенсаційних виплат).
		Наведене свідчить, що основною умовою для виплати громадянину передбаченої статтею 2 Закону №2050-ІІІ та Порядком№159, компенсації є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів (у тому числі пенсії). Кошти, які підлягають нарахуванню в порядку компенсації громадянину частини доходу, в тому числі пенсії, у зв`язку з порушенням строків її виплати, мають компенсаторний характер.
		Також, дія зазначених нормативних актів поширюється на підприємства, установи та організації всіх форм власності і господарювання та застосовується у всіх випадках порушення встановлених термінів виплати грошових доходів, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи), та стосується усіх доходів, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру (зокрема, пенсії).
		Виплата компенсації втрати частини доходу проводиться незалежно від порядку і підстав його (доходу) нарахування: самим підприємством, установою чи організацією добровільно чи на виконання судового рішення.
		Аналогічний підхід до застосування вказаних норм права викладено Верховним Судом у постановах від 20.02.2018 (справа №336/4675/17), від 21.06.2018 (справа №523/1124/17) та від 03.07.2018 (справа № 521/940/17).
		У даній справі судом встановлено порушення пенсійним органом строків виплати пенсії ОСОБА_1 Несвоєчасне нарахування сум відбулось з вини органу, що призначає і виплачує пенсію.
		На підставі викладеного, оскільки судом встановлено порушення відповідачем строків виплати ОСОБА_1 пенсії, що носило триваючий характер, наявні підстави для зобов`язання відповідача здійснити нарахування та виплату позивачу компенсації втрати частини доходів у зв`язку із порушенням строків виплати пенсії.
		Що стосується позовної вимоги про стягнення з відповідача на користь позивача моральної шкоди в сумі 10  000,00 грн., суд зазначає наступне.
		За змістом статті 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування.
		Згідно з статтею 1167 Цивільного кодексу України, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
		В постанові №4 від 31.03.1995 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», Пленум Верховного Суду України в пункті 4 вказав, що у позовній заяві  про відшкодування  моральної  (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується. В пункті 9 цієї Постанови роз`яснено, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та  обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною  ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування  інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
		Для відшкодування моральної шкоди обов`язково необхідна наявність шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинно-наслідкового зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.
		Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 30.01.2018 у справі №804/2252/14 та від 20.02.2018 у справі № 818/1394/17.
		В позовній заяві ОСОБА_1 обґрунтувала підстави для стягнення моральної шкоди з відповідача тим, що систематичне позбавлення позивача єдиного джерела існування є знущанням над людиною похилого віку, приниженням її гідності та людської особистості, є дискримінацією по відношенню до інших пенсіонерів за ознакою місця проживання (а.с. 20-21).
		При цьому, суд вказує на те, що в даному випадку відсутні будь-які докази причинно-наслідкового зв`язку між зазначеними позивачем обґрунтуваннями моральних страждань і діями відповідача щодо невиплати позивачу заборгованості по пенсії.
		Вказане позбавляє суд можливості встановити факт завдання позивачу моральної шкоди протиправними діями відповідача та провести розрахунок її розміру згідно з критеріями, встановленими статтею 23 Цивільного кодексу України.
		Суд погоджується із необхідністю безумовного дотримання прав позивача, зокрема на одержання ОСОБА_1 належної їй недоотриманої суми пенсії у розмірі 18  954,57 грн., яка є заборгованістю відповідача перед позивачем, однак порушення допущені відповідачем, на думку суду, є підставою для стягнення вказаної заборгованості, проте відсутність обґрунтування своїх вимог щодо стягнення моральної шкоди, не зазначення причинно-наслідкового зв`язку позбавляють суд можливості задоволення вимог в цій частині.
		Окрім цього, суд зазначає, що сам по собі факт протиправної поведінки відповідача не свідчить про завдання позивачу моральної шкоди.
		Аналогічна правова позиція висвітлена у постанові Верховного Суду від 31.07.2019 у справі №804/6922/16.
		Таким чином, суд вважає, що позовна вимога про стягнення з відповідача моральної шкоди не підлягає до задоволення.
		Згідно частини 3 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
		Враховуючи те, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню, суд вважає за необхідне стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області на користь ОСОБА_1 . частину сплаченого судового збору в розмірі 384,20 грн., пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. 
		На підставі статті 129-1 Конституції України, керуючись статтями 139, 241-246, 250, 263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, - 
		 
		                                                                  ВИРІШИВ:
		позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області (вул. С. Стрільців, 15, м. Івано-Франківськ, 76018, код ЄДРПОУ 20551088) про стягнення заборгованості в розмірі 18 954,57 грн. та моральної шкоди в розмірі 10 000,00 грн. - задовольнити частково. 
		Стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області (вул. С.Стрільців, 15, м. Івано-Франківськ,76018, код ЄДРПОУ 20551088) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) невиплачену заборгованість по пенсії з 01.06.2018 по 30.04.2019 включно на рахунок в відділенні уповноваженому банку Ощадбанку.
		Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області (вул. С.Стрільців, 15, м. Івано-Франківськ, 76018, код ЄДРПОУ 20551088) здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) компенсацію втрати частини доходів у зв`язку із порушенням строків виплати пенсії з 01.06.2018 по 30.04.2019, відповідно до Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати».
		В задоволенні решти позовних вимог відмовити.
		Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 )за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області (вул. С. Стрільців, 15, м. Івано-Франківськ, 76018, код ЄДРПОУ 20551088) частину сплаченого судового збору в розмірі 384 (триста вісімдесят чотири) грн. 20 коп. 
		Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку. Відповідно до статей 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції або через Івано-Франківський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення рішення в повному обсязі.
		Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
		Строк на апеляційне оскарження також може бути поновлений в разі його пропуску з інших поважних причин, крім випадків, визначених частиною другою статті 299 цього Кодексу.
		Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
		 
		 
		        Суддя                                                                                                       Кафарський В.В.

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...