Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 369/6892/15-ц : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із земельних відносин, з них:.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 17.11.2019. Забезпечено надання загального доступу: 19.11.2019.
Дата набрання законної сили: 14.11.2019
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ  СУД
		 
		ПОСТАНОВА
		І М Е Н Е М          У К Р А Ї Н И
		 
		12 листопада 2019 року
		 
		м. Київ
		 
		справа № 369/6892/15-ц
		 
		провадження № 22-ц/824/13113/2019
		 
		Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
		 
		головуючого судді - Кравець В.А. (суддя-доповідач),
		суддів - Мазурик О.Ф., Махлай Л.Д.
		за участю помічника судді, який за дорученням головуючого судді здійснює повноваження секретаря судового засідання - Виноградової А.І.
		 
		учасники справи:
		 
		позивач - прокурор Києво-Святошинського району Київської області, який діє в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації, Державного підприємства «Київське лісове господарство»
		відповідачі - ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 
		треті особи - ОСОБА_6 , реєстраційна служба Києво-Святошинського районного управління юстиції Київської області, Державна інспекція сільського господарства у Київській області
		 
		розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги директора Державного підприємства «Київське лісове господарство» Смоліна Віталія Олександровича та заступника  прокурора Київської області Голинського Ярослава Олеговича 
		 
		на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 15 травня 2019 рокуу складі судді  Пінкевич Н.С.
		 
		у справі за позовом прокурора Києво-Святошинського району Київської області, який діє в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації, Державного підприємства «Київське лісове господарство» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , треті особи: ОСОБА_6 , реєстраційна служба Києво-Святошинського районного управління юстиції Київської області, Державна інспекція сільського господарства у Київській області про скасування державної реєстрації права власності на земельні ділянки та витребування їх з чужого незаконного володіння, -
		 
		В С Т А Н О В И В:
		 
		У червні 2015 року прокурор Києво-Святошинського району Київської області, який діє в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації та Державного підприємства «Київське лісове господарство» (далі - ДП «Київлісгосп») звернувся до суду із зазначеним позовом. 
		У мотивування вимог зазначав, що прокуратурою Києво-Святошинського району встановлено порушення вимог земельного та лісового законодавства під час набуття у власність громадянами земельних ділянок на території Гореницької сільської ради та посилався на те, що у 2013 році ОСОБА_6 без належної правової підстави відчужила на користь ОСОБА_1 земельну ділянку площею 2,2966 га з цільовим призначенням для ведення індивідуального садівництва в адміністративних межах Гореницької сільської ради, який, у свою чергу, здійснив поділ цієї ділянки на 10 окремих та відчужив їх на користь решти відповідачів, які у подальшому отримали державні акти на право власності на відповідні ділянки.
		Посилався на те, що зазначена земельна ділянка належала ОСОБА_6 згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 691963, виданим                     23 листопада 2006 року Києво-Святошинським відділом земельних ресурсів на підставі договорів купівлі-продажу земельних ділянок від 22 червня 2005 року №3661, 3662.
		Разом з тим, за інформацією Державного агентства земельних ресурсів України від           12 березня 2015 року бланк державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 691963 Державним комітетом України із земельних ресурсів переданий Головному управлінню Держкомзему у Київській області згідно з накладною № 372 від 26 червня 2008 року.
		11 листопада 2008 року цей бланк державного акта виданий управлінню земельних ресурсів в Обухівському районі Київської області.
		Згідно з інформацією архівного сектору Києво-Святошинської районної державної адміністрації від 25 березня 2015 року в документах архівного фонду інформації про надання зазначеної земельної ділянки для ведення індивідуального садівництва в межах Гореницької сільської ради в період з 22 червня 2005 року по 2011 рік на підставі розпоряджень Києво-Святошинської районної державної адміністрації не виявлено.
		Отже, звертав увагу на те, що рішення про передачу у власність спірної земельної ділянки не приймалося, документація із землеустрою щодо її відведення не розроблялася, а державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 691963 від 23 листопада 2006 року виготовлено на бланку державного зразка, який переданий Головному управлінню Держкомзему у Київській області лише у 2008 році.
		Окрім того, уважав, що зазначений державний акт на право власності видано незаконно ще й тому, що спірні земельні ділянки належать до земель лісогосподарського призначення, оскільки розташовані у 39 кварталі 21 виділу Приміського лісництва та перебувають у користуванні ДП «Київлісгосп». У державного підприємства спірні земельні ділянки у передбаченому законом порядку не вилучалися.
		Також позивач зазначав, що рішенням Київської обласної ради шостого скликання №364-19-VI від 21 червня 2012 року оголошено Лісовий заказник «Гореницький» загальною площею 221 га в адміністративних межах Дмитрівської та Гореницької сільських рад, в межах якого також розташована спірна земельна ділянка. Заказник перебуває у віданні ДП «Київлісгосп» Приміського лісництва.
		Таким чином, оскільки спірні земельні ділянки належать до земель лісогосподарського призначення і перебувають у користуванні ДП «Київлісгосп», вибули з державної власності за відсутності рішення уповноваженого органу, позивач просив суд скасувати рішення про державну реєстрацію права власності на земельні ділянки та витребувати їх із чужого незаконного володіння на користь ДП «Київлісгосп»:
		- скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 9783674 від 09.01.2014, на підставі якого зареєстровано право приватної власності ОСОБА_1 на земельну ділянку з кадастровим номером 3222482000:10:001:5090;
		- скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень приватного нотаріуса Федотової О.В., індексний номер: 14815578 від 30.07.2014 19:33:41, на підставі якого зареєстровано право приватної власності ОСОБА_5 на земельну ділянку з кадастровим номером 3222482000:10:001:5091;
		- скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень приватного нотаріуса Петріцької А.П., індексний номер: 13630604 від 06.06.2014 17:02:30, на підставі якого зареєстровано право приватної власності ОСОБА_4 на земельну ділянку з кадастровим номером 3222482000:10:001:5092;
		- скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень приватного нотаріуса Федотової О.В., індексний номер: 13272183 від 23.05.2014 12:54:39, на підставі якого зареєстровано право приватної власності ОСОБА_3 на земельну ділянку з кадастровим номером 3222482000:10:001:5093;
		- скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 9776744 від 09.01.2014, на підставі якого зареєстровано право приватної власності ОСОБА_1 на земельну ділянку з кадастровим номером 3222482000:10:001:5095;
		- скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 9782969 від 09.01.2014, на підставі якого зареєстровано право приватної власності ОСОБА_1 на земельну ділянку з кадастровим номером 3222482000:10:001:5096;
		- скасувати рішення про державну реєстрацію права та їх обтяжень, індексний номер: 9787455 від 09.01.2014, на підставі якого зареєстровано право приватної власності ОСОБА_1 на земельну ділянку з кадастровим номером 3222482000:10:001:5097;
		- скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 9789420192 від 09.01.2014, на підставі якого зареєстровано право приватної власності ОСОБА_1 на земельну ділянку з кадастровим номером 3222482000:10:001:5089;
		- скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 16611242 від 20.10.2014, на підставі якого зареєстровано право приватної власності ОСОБА_2 на земельну ділянку з кадастровим номером 3222482000:10:001:5113;
		- витребувати з володіння ОСОБА_1 на користь держави в особі Київської обласної державної адміністрації та державного підприємства «Київське лісове господарства» земельні ділянки загальною площею 1,1080 га з кадастровими номерами 3222482000:10:001:5097; 3222482000:10:001:5096; 3222482000:10:001:5095; 3222482000:10:001:5090; 3222482000:10:001:5089, які розташовані в адміністративних межах Гореницької сільської ради Києво-Святошинського району Київської області;
		- витребувати з володіння ОСОБА_2 на користь держави в особі Київської обласної державної адміністрації та державного підприємства «Київське лісове господарство» земельну ділянку загальною площею 0,5000 га з кадастровим номером 3222482000:10:001:5113, яка розташована в адміністративних межах Гореницької сільської ради Києво-Святошинського району Київської області;
		- витребувати з володіння ОСОБА_3 на користь держави в особі Київської обласної державної адміністрації та державного підприємства «Київське лісове господарства» земельну ділянку загальною площею 0,2500 га з кадастровим номером 3222482000:10:001:5093, яка розташована в адміністративних межах Гореницької сільської ради Києво-Святошинського району Київської області;
		- витребувати з володіння ОСОБА_4 на користь держави в особі Київської обласної державної адміністрації та державного підприємства «Київське лісове господарства» земельну ділянку загальною площею 0,2093 га з кадастровим номером 3222482000:10:001:5092, яка розташована в адміністративних межах Гореницької сільської ради Києво-Святошинського району Київської області;
		- витребувати з володіння ОСОБА_5 на користь держави в особі Київської обласної державної адміністрації та державного підприємства «Київське лісове господарства» земельну ділянку загальною площею 0,2093 га з кадастровим номером 3222482000:10:001:5091, яка розташована в адміністративних межах Гореницької сільської ради Києво-Святошинського району Київської області. Судові витрати за цим позовом покласти на відповідачів.
		Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 30 листопада 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 25 лютого 2016 року, у задоволенні позову відмовлено.
		Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2017 року касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської області відхилено, рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від               30 листопада 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 25 лютого 2016 року залишено без змін.
		Постановою Верховного Суду від 22 травня 2018 року ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2017 року, ухвалу Апеляційного суду Київської області від 25 лютого 2016 року та рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 30 листопада 2015 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до Києво-Святошинського районного суду Київської області.
		Скасовуючи вищевказані судові рішення, Верховний Суд виходив з того, що суди попередніх інстанцій, відмовляючи в задоволенні позову у зв`язку зі спливом позовної давності, не встановили порушення права або охоронюваного законом інтересу позивача, що не відповідає вимогам закону.
		Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 15 травня 2019 року у задоволенні позову відмовлено. 
		Не погоджуючись з указаним рішенням суду, 16 серпня 2019 року заступник прокурора Київської області Голинський Я.О. звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі, оскільки вважає оскаржуване рішення незаконним з огляду на те, що судом першої інстанції невірно оцінено всі обставини справи у сукупності з усіма зібраними у справі доказами, що призвело до неправильного застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
		Апеляційну скаргу мотивує тим, що прокурором беззаперечно доведено факт незаконності набуття права власності на оспорювану земельну ділянку першим набувачем ОСОБА_6 і її подальшого продажу ОСОБА_1 , а також здійснення останнім подальшого поділу земельної ділянки на частини та їх відчуження кінцевим набувачам.
		Уважає, що зазначені обставини підтверджуються наданими прокурором доказами у справі, а саме, інформацією Державного агентства земельних ресурсів України від 12 березня 2015 року №10-28-0.13-4824/2-15 та Головного управління Держземагентства у Київській області від 25 березня 2015 року №10-10-0.3-4795/2-15, з яких чітко убачається, що в районному управлінні Держземагенства відсутня інформація про реєстрацію державного акту серії ЯЖ №691963 від 23 листопада 2006 року на ім`я ОСОБА_6 на земельну ділянку з кадастровим номером 3222482000:10:001:0298 та документації із землеустрою щодо її відведення для садівництва.
		Також, посилаючись на частину п`яту розділу VIІІ Прикінцеві положення ЛК України, зазначає, що суд першої інстанції безпідставно відхилив докази накладення земельної ділянки з кадастровим номером 3222482000:10:001:0298 на землі лісогосподарського призначення, також як і доводи прокурора про те, що на момент відчуження ОСОБА_6 спірної земельної ділянки на користь ОСОБА_1 , зазначена земельна ділянка, за інформацією ВО «Укрдержліспроект» №150 від 27 травня 2015 року, повністю накладалась на лісовий заказник «Гореницький» (Приміське лісництво  квартал 39), який рішенням Київської обласної ради шостого скликання від 21 червня 2012 року №364-19-VI оголошено загальною площею 221,0 га в адміністративних межах Дмитрівської та Гореницької сільських рад і який перебуває у віданні ДП «Київське лісове господарство».
		Зауважує на тому, що надані прокурором докази відсутності будь-якої документації із землеустрою щодо формування і відведення оспорюваної земельної ділянки першим набувачам та доказів не видання уповноваженими державними органами ОСОБА_6                    23 листопада 2006 року державного акту на право власності на земельну ділянку беззаперечно підтверджують факт відсутності у органу виконавчої влади волевиявлення на вилучення і подальшу передачу у власність зі зміною цільового призначення оспорюваних земельних ділянок, що є підставою для витребування таких земель з чужого незаконного володіння.
		Окрім того, уважає безпідставним застосування судом першої інстанції строку позовної давності з огляду на те, що про вищезазначені факти порушення вимог законодавства стало відомо з листа Державної інспекції сільського господарства в Київській області від 29 грудня 2014 року №02-4-09/7220, після опрацювання якого до Єдиного реєстру досудових розслідувань 07 січня 2015 року було внесено відповідні відомості за фактом неналежного виконання службових обов`язків посадовими особами Києво-Святошинського районного відділу земельних ресурсів за ознаками злочину, передбаченого частиною першою статті 367 КК України, а в подальшому заявлено даний позов.
		Зазначає, що судом першої інстанції дійдено помилкового висновку, що перебіг позовної давності почався в листопаді 2011 року та у травні 2012 року, оскільки позовні вимоги заявлено щодо скасування  рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, які приймались у 2014 році, та віндикаційні вимоги щодо відчужених в подальшому земельних ділянок, а правовідносини між ОСОБА_1 та ОСОБА_6 з приводу укладення договорів купівлі-продажу спірної земельної ділянки виникли 30 жовтня 2013 року.
		Уважає, що суд взагалі не мав права розглядати питання про наявність підстав для застосування строку позовної давності за всіма позовними вимогами лише на підставі заяви одного відповідача ОСОБА_1 .
		Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, 19 серпня 2019 року директор Державного підприємства «Київське лісове господарство» Смолін В.О. звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі, оскільки уважає оскаржуване рішення незаконним та необґрунтованим, ухваленим з неправильним застосуванням норм матеріального права.
		У мотивування вимог зазначає, що судом односторонньо досліджено та надано правову оцінку обставинам справи, викладеним у позовній заяві.
		Стверджує, що державний акт на право власності на земельну ділянку ЯЖ №691963, виданий ОСОБА_6. Києво-Святошинським відділом земельних ресурсів 23 листопада 2006 року на підставі договорів купівлі-продажу земельних ділянок від 22 червня 2005 року за №3661 та №3662, фактично не міг бути виданий у 2006 році, оскільки бланк вказаного державного акту зразка 2008 року.
		Уважає, що вказані обставини підтверджуються належними, достатніми та достовірними доказами, які були долучені до матеріалів позовної заяви.
		Проте, на думку апелянта, оцінка вказаним фактам була надана судом першої інстанції з позиції правомірності видачі вищезазначеного державного акту без наведення жодних доказів на підтвердження такої позиції.
		Також зазначає, що державний акт ЯЖ №691963 виданий незаконно і з підстав того, що земельна ділянка, право на яку нібито посвідчувалось, належить до земель лісогосподарського призначення і перебуває в користуванні ДП «Київське лісове господарство» та з користування останнього не вилучалась.
		Звертає увагу на те, що спірна земельна ділянка вибула з власності держави за відсутності рішення уповноваженого органу державної влади, поза волею власника, що є підставою для витребування їх з незаконного володіння відповідачів на користь держави згідно статей 388, 396 ЦК України.
		Уважає, що судом першої інстанції безпідставно застосовано наслідки спливу строку позовної давності, оскільки факт порушеного права став відомим як прокурору, так і ДП «Київське лісове господарство» та Київській обласній державній адміністрації вперше з аналізу інформації, викладеної у листах Державного агентства земельних ресурсів України від 12 березня 2015 року №10-28-0.13-4824/2-15 та Головного управління Держземагентства у Київській області від 25 березня 2015 року №10-10-0.3-4795/2-15.
		Окрім того, зазначив, що до повноважень ДП «Київське лісове господарство» не входить систематична перевірка законності прийнятих органами місцевого самоврядування та органами державної влади рішень щодо передачі земельних ділянок державної та колективної форм власності у приватну власність громадян.
		Учасники справи не скористалися своїм процесуальним правом на подання до суду відзиву на апеляційну скаргу, своїх заперечень щодо змісту та вимог апеляційної скарги до суду не направили.
		У судовому засіданні прокурор свою апеляційну скаргу підтримав та просив задовольнити з підстав, викладених у скарзі.
		Представник відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 проти апеляційних скарг заперечувала та просила залишити їх без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
		Інші учасники справи в судове засідання не з`явилися, своїх представників не направили, про дату час та місце розгляду справи повідомлялися належним чином, клопотання про відкладення розгляду справи до апеляційного суду не надходили.
		06 листопада 2019 року на адресу апеляційного суду надійшло клопотання представника Київської обласної державної адміністрації - Морозенко С.П., в якому остання просить суд апеляційну скаргу Прокурора Київської області Голинського Я.О. задовольнити у повному обсязі, рішення суду першої інстанції скасувати, розгляд справи просить проводити без участі представника Київської обласної державної адміністрації.
		Відповідно до частини другої статті 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, а тому колегією суддів вирішено розглядати справу за відсутності осіб, що не з`явилися.
		Заслухавши доповідь судді-доповідача Кравець В.А., обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість постановленого рішення, колегія суддів доходить висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
		Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачами не доведено належними, допустимими, достовірними та достатніми доказами наявність порушених прав та охоронюваних законом інтересів держави в особі Київської обласної державної адміністрації та ДП «Київське лісове господарство», а також з наслідків спливу строку позовної давності.
		Статтею 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим та має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеного цим Кодексом. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
		Проте, рішення суду не відповідає вказаним нормам процесуального права, що, відповідно до статті 376 ЦПК України, є підставою для скасування судового рішення та ухвалення нового рішення по суті заявлених позовних вимог.
		Статтею 367 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
		Судом установлено, що 30 жовтня 2013 року ОСОБА_6 відчужила на користь ОСОБА_1 земельну ділянку площею 2,2966 га (кадастровий номер земельної ділянки 3222482000:10:001:0298) з цільовим призначенням - для ведення індивідуального садівництва в адміністративних межах Гореницької сільської ради, відповідно до договору купівлі-продажу земельної ділянки, посвідченого приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Федотовою О.В.
		Згодом, ОСОБА_1 здійснив поділ вищезазначеної земельної ділянки на 10 окремих земельних ділянок площами:
		0,2093 га, кадастровий номер земельної ділянки 3222482000:10:001:5091;
		0,2229 га, кадастровий номер земельної ділянки 3222482000:10:001:5096;
		0,2093 га, кадастровий номер земельної ділянки 3222482000:10:001:5092;
		0,2500 га, кадастровий номер земельної ділянки 3222482000:10:001:5095;
		0,2500 га, кадастровий номер земельної ділянки 3222482000:10:001:5093;
		0,2029 га, кадастровий номер земельної ділянки 3222482000:10:001:5089;
		0,2093 га, кадастровий номер земельної ділянки 3222482000:10:001:5090;
		0,2229 га, кадастровий номер земельної ділянки 3222482000:10:001:5097;
		0,2500 га, кадастровий номер земельної ділянки 3222482000:10:001:5094;
		0,2500 га, кадастровий номер земельної ділянки 3222482000:10:001:5098.
		У подальшому дві земельні ділянки з кадастровими номерами 3222482000:10:001:5094 та 3222482000:10:001:5098 були об`єднані в одну та визначений новий кадастровий номер 3222482000:10:001:5113.
		Судом першої інстанції також установлено, що ОСОБА_1 відчужив земельні ділянки з кадастровими номерами 3222482000:10:001 :5113 , 3222482000:10:001:5093, 3222482000:10:001:5092, 3222482000:10:001:5091 на користь ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 .
		Відповідно до статті 1 ЗК України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Використання власності на землю не може завдавати шкоди правам і свободам громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
		Згідно статті 2 ЗК України земельні відносини - це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею. Суб`єктами земельних відносин є громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади. Об`єктами земельних відносин є землі в межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї).
		За змістом статті 78 ЗК України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками.
		Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.
		Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.
		Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об`єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться, якщо інше не встановлено законом та не порушує прав інших осіб (частина друга статті 79 ЗК України).
		Відповідно до статті 81 ЗК України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі:
		а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;
		б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності;
		в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування;
		г) прийняття спадщини;
		ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).
		Згідно частин першої та другої статті 84 ЗК України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.
		Право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом.
		Відповідно до пункту ґ) частини четвертої статті 84 ЗК України до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом.
		Як зазначалось вище, ОСОБА_1 набув право власності на земельну ділянку площею 2,2966 га з кадастровим номером 3222482000:10:001:0298 на підставі договору купівлі-продажу від 30 жовтня 2013 року, укладеного з ОСОБА_6 .
		У свою чергу, з матеріалів справи убачається, що на підтвердження права власності ОСОБА_6 на вказану земельну ділянку з цільовим призначенням для ведення індивідуального садівництва у справі міститься державний акт Серії ЯЖ №691963, виданий 23 листопада 2006 року на підставі договорів купівлі-продажу земельних ділянок від                     22 червня 2005 року №3661, 3662 та зареєстрований в книзі записів державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди за №010632902257.
		Державний акт на право приватної власності на землю - це документ, виданий уповноваженим державним органом, що підтверджує право власності громадянина чи юридичної особи на земельну ділянку. Містить інформацію про власника земельної ділянки; підстави набуття права власності на земельну ділянку; місцерозташування, площу, кадастровий номер земельної ділянки. Також у ньому зазначається опис суміжних землекористувачів, обмеження та обтяження у використанні ділянки. Складається на підставі документації із землеустрою.
		Форми державного акта на право власності на земельну ділянку та державного акта на право постійного користування земельною ділянкою станом на час видачі державного акта Серії ЯЖ №691963 затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 02 квітня 2002 року №449.
		Пунктом 2.9. Інструкції «Про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі», затвердженої Наказом Державного Комітету України по земельних ресурсах 04.05.1999 року №43, встановлено, що заповнення державних актів на право власності на земельну ділянку та на право постійного користування земельною ділянкою покладається на Державне підприємство «Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах»  та його структурні підрозділи.
		У пунктах 2.14., 4.1., 4.2., 4.3. вказаної Інструкції зазначено, що державний  акт  на право власності на земельну ділянку складається у двох примірниках та підписується посадовими особами.
		Власники земельних ділянок, землекористувачі та орендарі зберігають видані їм державні акти і договори як документи періодичного використання. 
		Другий примірник державного акта або договору зберігається у вогнетривких шафах у приміщеннях відповідних рад чи державних адміністрацій або за їх дорученням - у приміщеннях районних (міських) відділів (управлінь) земельних ресурсів Держкомзему України.
		Чисті (незаповнені) бланки державних актів зберігаються у вогнетривких шафах в обласних управліннях, Київському та Севастопольському міських управліннях земельних ресурсів як документи суворого обліку. Начальник районного (міського) державного органу земельних ресурсів Держкомзему України отримує для заповнення чистий бланк державного акта за письмовою заявкою у разі наявності позитивного висновку державної землевпорядної експертизи технічного звіту зі складання державного акта.
		Разом з тим, згідно листа Державного агентства земельних ресурсів України від                   12 березня 2015 року №10-28-0.13-4824/2-15 про надання інформації, бланк державного акта на право власності на земельну ділянку Серії ЯЖ №691963 Державним комітетом України із земельних ресурсів (на даний час Держземагентство України) переданий Головному управлінню Держкомзему у Київській області (на даний час Головне управління Держземагентства у Київській області) згідно з накладною від 26.06.2008 №372.
		Зі змісту листа Головного управління Держземагентства у Київській області убачається, що бланк державного акта на право власності на земельну ділянку Серії ЯЖ №691963 був виданий на Управління земельних ресурсів в Обухівському районі (на даний час Управління Держземагентства в Обухівському районі) за накладною від 11.11.2008 №678.
		Таким чином, обставини, за яких бланк державного акту на право власності на земельну ділянку Серії ЯЖ №691963 був виданий лише у 2008 році, ставлять під сумнів існування цього акту та видачу останнього ОСОБА_6 23 листопада 2006 року, а отже і існування права власності у ОСОБА_6 на земельну ділянку площею 2,2966 га з кадастровим номером 3222482000:10:001:0298.
		Окрім того, з матеріалів справи убачається, що листом від 05 лютого 2013 року №01-99 у відповідь на заяву ОСОБА_1 від 03 січня 2013 року ДП «Київське лісове господарство» погоджено виділення останньому лісової ділянки площею 2,2968 га у довгострокове тимчасове користування терміном на 49 років для культурно-оздоровчих та рекреаційних цілей розташованих в адміністративних межах Гореницької сільської ради Києво-Святошинського району Київської області постійним лісокористувачем яких є ДП «Київський лісгосп» (приміське лісництво квартал 39 виділ 21).
		Київським обласним та по м. Києву управлінням лісового та мисливського господарства Державного агентства лісових ресурсів України листом №01-04/66 від                           13 лютого 2013 року у відповідь на заяву від 12 лютого 2013 року повідомлено громадянина ОСОБА_1 про погодження виділення останньому лісової ділянки площею 2,2968 га у довгострокове тимчасове користування терміном на 49 років для культурно-оздоровчих та рекреаційних цілей розташованих в адміністративних межах Гореницької сільської ради Києво-Святошинського району Київської області постійним лісокористувачем яких є ДП «Київський лісгосп» (приміське лісництво квартал 39 виділ 21).
		Розпорядженням Київської обласної державної адміністрації від 06 червня 2013 року №222 Про виділення лісової ділянки у довгострокове тимчасове користування громадянину ОСОБА_1 вирішено: виділити громадянину ОСОБА_1 у довгострокове тимчасове користування терміном на 49 років для культурно-оздоровчих та рекреаційних цілей лісову ділянку площею 2,2968 га, що знаходиться у постійному користуванні ДП «Київське лісове господарство» (квартал 39 виділ 21 Приміського лісництва) та розташована на території Гореницької сільської ради Києво-Святошинського району Київської області; установлено, що вказана лісова ділянка виділена без вилучення її у постійного користувача ДП «Київське лісове господарство» та без зміни цільового призначення.
		Згідно листа Київської обласної державної адміністрації №11-26/10624 від 11 лютого 2015 року, розпорядження голови Київської обласної державної адміністрації про припинення права довгострокового тимчасового користування лісовою ділянкою ОСОБА_1 не видавалось.
		На зворотному боці листа Київського обласного та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства Державного агентства лісових ресурсів України листом №01-04/66 від 13 лютого 2013 року міститься кадастровий план земельної ділянки площею 2,2968 га, наданої у довгострокове тимчасове користування терміном на 49 років ОСОБА_1 , який є абсолютно ідентичним плану меж земельної ділянки з кадастровим номером 3222482000:10:001:0298 площею 2,2966 га відповідно до державного акту на право власності на земельну ділянку Серії ЯЖ №691963 від 23 листопада 2006 року, опис меж та місце розташування вказаних земельних ділянок повністю співпадають. 
		Обставини, за яких земельна ділянка площею 2,2968 га, яка відповідно до розпорядження Київської обласної державної адміністрації від 06 червня 2013 року №222 виділена ОСОБА_1 у довгострокове тимчасове користування, є тією ж самою земельною ділянкою, яку 30 жовтня 2013 року ОСОБА_1 набув у ОСОБА_6 на підставі договору купівлі-продажу у власність, не заперечувались представником ОСОБА_1 під час перегляду справи судом апеляційної інстанції.
		Відповідно до статей 317 і 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.
		Згідно з частиною другою статті 45 ЦПК України у редакції, чинній на час подання позову, прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, у позовній заяві зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
		Пунктом 12 Перехідних положень ЗК України (у редакції станом на 2001 рік та у редакції станом на 2006 рік) установлено, що до розмежування земель державної і комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.
		Порядок вилучення земельних ділянок визначає стаття 149 ЗК України (у редакції станом на 2001-2006 роки), за приписами якої земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної  та  комунальної  власності,   можуть   вилучатися   для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування. 
		Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень.
		Районні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для ведення лісового і водного  господарства, крім випадків, визначених частиною дев`ятою цієї статті.
		Обласні державні  адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах міст обласного значення  та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами п`ятою, дев`ятою цієї статті.
		Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси першої групи площею понад 10 гектарів, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, крім випадків, визначених частинами п`ятою - восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 цього Кодексу.
		Згідно з абзацом першим частини першої статті 116 ЗК України у редакції, чинній на час видання державного акта, громадяни набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом (з 14 жовтня 2008 року абзац перший частини першої статті 116 ЗК України доповнений словами «або за результатами аукціону»).
		Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування (частина друга статті 116 ЗК України у зазначеній редакції).
		Право власності на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності земельною ділянкою, та його державної реєстрації (частина перша статті 125 ЗК України в редакції, яка була чинною на час видання державного акта та до 1 травня 2009 року; з 1 травня 2009 року стаття 125 ЗК України встановлює, що право власності на земельну ділянку виникає з моменту державної реєстрації цього права).
		Відповідно до частини першої статті 126 ЗК України у редакції, чинній на час видання державного акта, право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом (у редакції, чинній з 1 травня 2009 року до 1 січня 2013 року - державним актом, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті; а у редакції, чинній з 1 січня 2013 року, право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).
		Державний акт на право власності на земельну ділянку та державний акт на право постійного користування земельною ділянкою видається на підставі рішення Кабінету Міністрів України, обласної, районної, Київської і Севастопольської міських, міської, селищної, сільської ради, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласної, районної Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій (пункт 1.4 Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі, затвердженої наказом Державного Комітету України по земельних ресурсах від 4 травня 1999 року № 43 у редакції, чинній на час видання державного акта).
		Отже, підставою набуття земельної ділянки у власність із земель державної чи комунальної власності є відповідне рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування.
		Згідно відомостей архівного сектору Києво-Святошинської районної державної адміністрації від 25 березня 2015 року в документах архівного фонду інформації про надання земельних ділянок для ведення індивідуального садівництва в межах та адміністративних межах Гореницької сільської ради в період з 2011 року по 22 червня 2005 рік на підставі розпоряджень Києво-Святошинської районної державної адміністрації не виявлено.
		З огляду на те, що необхідною передумовою виникнення права власності на земельну ділянку за певних обставин має бути рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування, які діють від імені власника, про передання у власність земельної ділянки (висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 31 жовтня 2012 року у справі № 6-53цс12), відсутність у справі №369/6892/15-ц такого рішення з боку держави, як власника земельної ділянки площею 2,2966 га з кадастровим номером 3222482000:10:001:0298, свідчить про відсутність рішення уповноваженого органу виконавчої влади, на підставі якого вказана земельна ділянка вибула з володіння держави. 
		Відсутність волевиявлення держави на вибуття з володіння держави та передання у власність вищевказаної земельної ділянки до червня 2013 року підтверджується також розпорядженням Київської обласної державної адміністрації від 06 червня 2013 року №222 «Про виділення лісової ділянки у довгострокове тимчасове користування громадянину ОСОБА_1 », оскільки факт існування станом на час видачі вказаного розпорядження законного власника земельної ділянки площею 2,2966 га з кадастровим номером 3222482000:10:001:0298 унеможливило б надання цієї земельної ділянки у користування ОСОБА_1 без вилучення останньої у законного власника.
		Таким чином, зважаючи на те, що уповноваженим органом виконавчої влади                       лише 06 червня 2013 року видано розпорядження про виділення земельної ділянки                  ОСОБА_1 у довгострокове тимчасове користування, до 2013 року відсутні достовірні відомості щодо перебування цієї земельної ділянки у власності у будь-якої особи, колегія уважає помилковими висновки суду першої інстанції, що земельна ділянка площею 2,2966 га з кадастровим номером 3222482000:10:001:0298 вибула з володіння держави за наявності відповідного волевиявлення.
		Щодо висновків суду першої інстанції про те, що позивачами у ході розгляду справи не надано належних та достовірних доказів на підтвердження висновку про розташування спірної земельної ділянки з кадастровим номером 3222482000:10:001:0298 в межах земель лісового фонду (квартал 39 виділ 21 Приміського лісництва ДП «Київське лісове господарство») колегія суддів виходить з наступного.
		Статтею 3 ЗК України встановлено, що земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.
		Земельні відносини, що виникають при використанні надр, лісів, вод, а також рослинного і тваринного світу, атмосферного повітря, регулюються цим Кодексом, нормативно-правовими актами про надра, ліси, води, рослинний і тваринний світ, атмосферне повітря, якщо вони не суперечать цьому Кодексу.
		 Ліси та землі лісового фонду України є об`єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання.
		Ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцем розташування виконують водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах (частина друга статті 1 Лісового кодексу (далі - ЛК) України (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин)).
		Земельні відносини, що виникають при використанні, зокрема, лісів регулюються ЗК України, а також нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать цьому кодексу (частина друга статті 3 ЗК України).
		За основним цільовим призначенням ЗК України передбачає виділення в окрему категорію земель лісогосподарського призначення (пункт «е» частини першої статті 19 ЗК України).
		Ведення лісового господарства полягає у здійсненні комплексу заходів з охорони, захисту, раціонального використання та розширеного відтворення лісів (стаття 63 ЛК України).
		До земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства (стаття 5 ЛК України).
		Використанню лісогосподарських земель за їх цільовим призначенням законодавство надає пріоритет: складовою охорони земель є захист лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб (пункт «б» частини першої статті 164 ЗК України).
		Оскільки земельна ділянка та права на неї на землях лісогосподарського призначення є об`єктом земельних правовідносин, то суб`єктний склад і зміст таких правовідносин має визначатися згідно з нормами земельного законодавства та лісового законодавства у частині використання й охорони лісового фонду (висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 21 січня 2015 року у справі № 6-224цс14).
		Відповідно до пункту 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК України до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.
		Судом установлено, що земельна ділянка має статус земельної ділянки лісогосподарського призначення та належить до земель ДП «Київське лісове господарство» (квартал 39 виділ 21), що підтверджують: копія витягу з Проекту організації та розвитку лісового господарства виробничої частини державного лісогосподарського об`єднання «Київліс» (поквартальні схеми площ та загальних запасів насаджень Приміського лісництва), розроблений у 2004 році Українським державним проектним лісовпорядним виробничим об`єднанням, інформаціями директора ДП «Київське лісове господарство» від 30 листопада 2018 року № 01-888, Державної інспекції сільського господарства в Київській області від             29 грудня 2014 року № 02-4-09/7220, УДЛВО «Укрдержліспроект» від 27 травня 2015 року №150.
		Отже, встановивши на підставі матеріалів лісовпорядкування правовий статус земельної ділянки як такої, що належить до земель лісогосподарського призначення, колегія суддів уважає невмотивованими аргументи суду першої інстанції щодо встановлення факту віднесення земельної ділянки до складу земель лісогосподарського призначення на підставі неналежних доказів.
		Окрім того, з державного акту Серії ЯЖ №691963 також убачається, що цільовим призначенням земельної ділянки площею 2,2966 га з кадастровим номером 3222482000:10:001:0298 є ведення індивідуального садівництва.
		Земельні відносини регулюються Конституцією України, Земельним кодексом України, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.
		Стаття 14 Конституції України встановлює, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
		Відповідно до статті 19 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії:
		а) землі сільськогосподарського призначення;
		б) землі житлової та громадської забудови;
		в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення;
		г) землі оздоровчого призначення;
		ґ) землі рекреаційного призначення;
		д) землі історико-культурного призначення;
		е) землі лісогосподарського призначення;
		є) землі водного фонду;
		ж) землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення.
		Згідно зі статтею 55 ЗК України до земель лісового фонду належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства.
		До земель лісогосподарського призначення не належать землі, зайняті зеленими насадженнями у межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів і окремими деревами і групами дерев, чагарниками на сільськогосподарських угіддях, присадибних, дачних і садових ділянок. 
		Статті 56, 57 ЗК України передбачають, що землі лісогосподарського призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності і такі за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються в постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи для ведення лісового господарства.
		Порядок використання земель сільськогосподарського призначення визначається законом.
		Таким чином, землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства, належать до земель лісогосподарського призначення, на які розповсюджується особливий режим щодо використання, надання в користування та передачі у власність.
		У пункті 2 статті 5 ЛК України передбачено, що правовий режим земель лісогосподарського призначення визначається нормами земельного законодавства.
		Основною рисою земель лісогосподарського призначення є призначення цих земель саме для ведення лісового господарства, що за змістом статті 63 ЛК України полягає в здійсненні комплексу заходів з охорони, захисту, раціонального використання та розширеного відтворення лісів.
		Згідно зі статтею 7 ЛК України ліси, які знаходяться в межах території України, є об`єктами права власності Українського народу.
		Відповідно до статті 8 ЛК України у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності. Право державної власності на ліси набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій згідно із законом.
		Відповідно до статті 4 Лісового кодексу України (в редакції, що діяла на момент прийняття оскаржуваних рішень), усі ліси на території України становлять її лісовий фонд. До лісового фонду належать також земельні ділянки, не вкриті лісовою рослинністю, але надані для потреб лісового господарства. До лісового фонду не належать: усі види зелених насаджень у межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів; окремі дерева і групи дерев, чагарники на сільськогосподарських угіддях, садибах, присадибних, дачних і садових ділянках. Питання створення, охорони і використання насаджень, що не належать до лісового фонду, регулюються іншими актами законодавства.
		Статтею 6 Лісового кодексу України (в редакції, що діяла на момент прийняття оскаржуваних рішень) передбачено, що усі ліси в Україні є власністю держави. Від імені держави лісами розпоряджається Верховна Рада України. Верховна Рада України делегує відповідним Радам народних депутатів свої повноваження щодо розпорядження лісами, визначені цим Кодексом та іншими актами законодавства. Ради народних депутатів в межах своєї компетенції надають земельні ділянки лісового фонду у постійне користування або вилучають їх в порядку, визначеному Земельним (561-12) та цим кодексами. Надання земельних ділянок лісового фонду у тимчасове користування провадиться без їх вилучення у постійних користувачів у порядку, визначеному цим Кодексом.
		Статтею 42 Лісового кодексу України (в редакції, що діяла на момент прийняття оскаржуваних рішень) встановлено, що переведення лісових земель до нелісових для використання у цілях, не пов`язаних з веденням лісового господарства, використанням лісових ресурсів і користуванням земельними ділянками лісового фонду для потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей та проведення науково-дослідних робіт, провадиться за рішенням органів, які надають ці землі у користування відповідно до земельного законодавства. Переведення лісових земель до інших категорій провадиться за згодою відповідних державних органів лісового господарства Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя.
		Частинами першою, другою, сьомою статті 20 ЗК України передбачено, що віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земельних ділянок здійснюється за проектами землеустрою щодо їх відведення.
		Зміна цільового призначення земельних ділянок державної або комунальної власності провадиться Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та передачу цих ділянок у власність або надання у користування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.
		Зміна цільового призначення земельних ділянок природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, історико-культурного, лісогосподарського призначення, що перебувають у державній чи комунальній власності, здійснюється за погодженням з Кабінетом Міністрів України.
		Згідно зі статтею 57 ЛК України зміна цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов`язаних з веденням лісового господарства, провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земельних ділянок у власність або надання у постійне користування відповідно до Земельного кодексу України.
		Зміна цільового призначення земельних лісових ділянок здійснюється за погодженням з органами виконавчої влади з питань лісового господарства та з питань охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим, територіальними органами центральних органів виконавчої влади з питань лісового господарства та охорони навколишнього природного середовища.
		Стаття 21 ЗК України визначає, що порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсним рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам; визнання недійсними угод щодо земельних ділянок; відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною; притягнення до відповідальності відповідно до закону громадян та юридичних осіб, винних у порушенні порядку встановлення та зміни цільового призначення земель. 
		За відсутності відповідного рішення про вилучення з володіння держави та передання у власність фізичній особі земельної ділянки площею 2,2966 га лісогосподарського призначення, а також за відсутності будь-яких відомостей щодо зміни цільового призначення вказаної земельної ділянки з земель лісогосподарського призначення на ведення індивідуального садівництва, колегія суддів доходить висновку про неправомірність вибуття земельної ділянки площею 2,2966 га з кадастровим номером 3222482000:10:001:0298 з володіння держави.
		Відповідно до пункту 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним.
		Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.
		Задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.
		Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.
		Такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16.
		Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція)).
		Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три правила: 1) у першому реченні першого абзацу - загальне правило, що фіксує принцип мирного володіння майном; 2) у другому реченні того ж абзацу - охоплює питання позбавлення майна й обумовлює таке позбавлення певними критеріями; 3) у другому абзаці - визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друге та третє правила, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, мають тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного у першому правилі (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).
		Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:
		Втручання держави у право мирного володіння майном повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.
		Якщо можливість втручання у право мирного володіння майном передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів чи штрафів.
		Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).
		Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.
		Так, у рішенні від 27 листопада 2007 року у справі «Гамер проти Бельгії» (Hamer v. Belgium, заява№ 21861/03) щодо зобов`язання заявниці знести заміський будинок, побудований у лісовій зоні, до якої застосовувалась заборона на будівництво, ЄСПЛ встановив:
		Втручання у право заявниці на мирне володіння майном, яке стало результатом знесення її будинку за рішенням органів влади, було передбачене законом і переслідувало мету контролю за використанням земельної ділянки відповідно до загальних інтересів шляхом приведення її у відповідність до плану землекористування, який визначав лісову зону, в якій будівництво не дозволялося (§ 77).
		Стосовно пропорційності втручання, то питання захисту навколишнього середовища зумовлюють постійний і стійкий інтерес громадськості, а отже, і органів державної влади. Економічні імперативи та навіть деякі основні права, включаючи право власності, не повинні превалювати над екологічними міркуваннями, особливо якщо держава має законодавство з цього питання (§ 79). Тому обмеження права власності були допустимими за умови, що між індивідуальними та колективними інтересами встановлений розумний баланс (§ 80).
		Власники заміського будинку могли мирно та безперервно користуватися ним протягом тридцяти семи років. Офіційні документи, сплачені податки та виконані будівельні роботи свідчили про те, що органи влади знали або повинні були знати про існування цього будинку протягом тривалого часу. А після того, як порушення було встановлене, сплинули ще п`ять років, перш ніж були пред`явлені звинувачення. Тим самим органи влади допомагали закріпити ситуацію, яка могла лише завдати шкоди охороні лісової території, на захисті якої стояв закон. Однак у національному законодавстві не було жодного припису про узаконення будівлі, побудованої у лісовій зоні. Окрім як шляхом приведення місця забудови до його первинного стану, ніякий інший спосіб захисту не був належним з огляду на беззаперечне втручання у цілісність лісової зони, в якій не дозволялась жодна забудівля (§83-86). З урахуванням цих підстав ЄСПЛ визнав втручання у право власності заявниці пропорційним (§ 88).
		Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування. У цій справі - не тільки прокурора, Київської обласної державної адміністрації та ДП «Київське лісове господарство», але й відповідачів ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 
		Право держави витребувати земельну ділянку, належну до земель лісогосподарського призначення, з огляду на доведену незаконність і безпідставність її відчуження на користь фізичної особи передбачене у чинному законодавстві України. Відповідні приписи стосовно охорони вказаної категорії земель і регламентування підстав для витребування майна з чужого незаконного володіння є доступними, чіткими та передбачуваними.
		Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).
		Натомість, можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша - третя статті 388 ЦК України).
		Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України пов`язується з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Зазначена норма передбачає вичерпне коло підстав, за яких власник зберігає право на витребування свого майна від добросовісного набувача.
		Тобто випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі, зокрема, за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.
		Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює його витребування від добросовісного набувача.
		Аналогічного висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у справі №569/1221/16-ц.
		В даному випадку, такою підставою є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.
		Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії (принципи), які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
		Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинне здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.
		Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.
		Критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» - це наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». Одним із елементів дотримання критерію пропорційності при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації.
		У справах «Рисовський проти України» (рішення від 20 жовтня 2011 року, заява №29979/04), «Кривенький проти України» (рішення від 16 лютого 2017 року, заява №43768/07), пов`язаних із земельними правовідносинами, ЄСПЛ, установивши порушення статті 1 Першого протоколу, зазначив про право добросовісного власника на відповідну компенсацію чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на землю.
		Водночас висновки ЄСПЛ потрібно застосовувати не безумовно, а з урахуванням фактичних обставин справи, оскільки цей суд рекомендував оцінювати дії не тільки органів держави-відповідача, але і самого скаржника. Адже певні випадки порушень, на які особа посилається як на підставу для застосування статті 1 Першого протоколу, можуть бути пов`язані з протиправною поведінкою самого набувача майна.
		У справі, яка розглядається, з огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані правові норми, не вбачається невідповідності заходу втручання держави в право власності відповідачів критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ. 
		Конституція України визначає, що земля, водні ресурси є об`єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
		За правилами статей 4, 5 ЗК України завданням земельного законодавства, яке включає в себе цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема: поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом.
		Стаття 80 ЗК України закріплює суб`єктний склад власників землі, визначаючи, що громадяни та юридичні особи є суб`єктами права власності на землі приватної власності, територіальні громади є суб`єктами права власності на землі комунальної власності та реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, держава, реалізуючи право власності через відповідні органи державної влади, є суб`єктом права власності на землі державної власності. 
		З огляду на наведене, положення частини першої статті 83, частини першої статті 84, статті 122 ЗК України, статей 1, 2, 6, 10 Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, водні ресурси є об`єктами права власності Українського народу, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу, в тому числі й тоді, коли приймають рішення щодо розпорядження землями державної чи комунальної власності.
		Прийняття рішення про передачу у приватну власність землі державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі відповідно державної чи комунальної власності. У цьому контексті у сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України).
		Отже, правовідносини, пов`язані з вибуттям земель з державної чи комунальної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.
		Витребування спірних земельних ділянок з володіння відповідачів відповідає критерію законності: воно здійснюється на підставі норми статті 388 ЦК України у зв`язку з порушенням низки вимог ЛК України та ЗК України, які відповідають вимогам доступності, чіткості, передбачуваності.
		Відповідачі не мали перешкод у доступі до законодавства й у силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак спірних земельних ділянок, проявивши розумну обачність, могли і повинні були знати про те, що ділянки мають ознаки земель лісового фонду, а тому вибули з володіння держави з порушенням вимог закону, що ставить під обґрунтований сумнів добросовісність відповідачів під час набуття ними земельних ділянок у власність.
		Аналогічного висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від                         30 січня 2019 року у справі №357/9328/15-ц.
		У спорах стосовно земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, що перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси, зокрема, у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України), та через інші законодавчі обмеження. Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, зокрема без належного дозволу уповноваженого на те органу, може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля.
		В силу об`єктивних, видимих природних властивостей земельної ділянки, відповідачі, проявивши розумну обачність, могли та повинні були знати про те, що ця ділянка належить до земель лісогосподарського призначення.
		Окрім того, ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 судові засідання у судах першої й апеляційної інстанцій не відвідували, проти позову не заперечували, про застосування позовної давності не заявляли. 
		Таким чином, відсутність у зазначених вище відповідачів інтересу у збереженні земельної ділянки у власності, відсутність у останніх заперечень проти позову та небажання брати участь у судових засіданнях характеризує певним чином ставлення ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 до результату розгляду спору та свідчить про те, що витребування у них земельної ділянки не становитиме надмірний тягар.
		З огляду на все викладене вище загальний інтерес у контролі за використанням земельної ділянки за цільовим призначенням для гарантування безпечності довкілля та непогіршення екологічної ситуації у цій справі переважає приватний інтерес відповідачів у збереженні права на земельну ділянку. Крім того, з огляду на особливості принципів диспозитивності та змагальності у цивільному процесі України (згідно з якими сторони вільні у розпорядженні їхніми процесуальними правами, зокрема, і щодо подання зустрічного позову, а суд не має можливості розглянути не ініційовані сторонами питання) та враховуючи приписи частин третьої і четвертої статті 390 ЦК України, відповідачі не позбавлені можливості заявити до власника земельної ділянки позов про відшкодування необхідних витрат на утримання та збереження останньої, здійснених з часу, з якого власникові належить право на її повернення, а у разі здійснення поліпшень земельної ділянки, які не можуть бути відокремлені від неї без завдання їй шкоди, - позов про відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася вартість земельної ділянки.
		Зважаючи на викладене, колегія суддів уважає, що витребування земельної ділянки у ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 не порушуватиме принцип пропорційності втручання у право мирного володіння майном.
		Таким чином, оскільки спірна земельна ділянка загальною площею 2,2966 га вибула з володіння держави не з її волі, колегія суддів доходить висновку, що позовні вимоги щодо витребування вказаної земельної ділянки, яка була поділена на 9 окремих ділянок, підлягають задоволенню.
		ОСОБА_1 заявив у суді першої інстанції про сплив позовної давності щодо всіх позовних вимог (т.1, а.с.217-220). 
		При цьому інші відповідачі, а саме, ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , не заявляли про сплив позовної давності щодо пред`явлених до них вимог. 
		Так, відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
		Отже, позовна давність є строком для подання позову як безпосередньо суб`єктом, право якого порушене (зокрема і державою, що наділила для виконання відповідних функцій у спірних правовідносинах певний орган державної влади, який може звернутися до суду), так і прокурором, уповноваженим законом звертатися до суду з позовом в інтересах держави як носія порушеного права, від імені якої здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах може певний її орган.
		На віндикаційні позови держави в особі органів державної влади поширюється загальна позовна давність (пункт 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від                       17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17).
		Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
		Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
		І в разі подання позову суб`єктом, право якого порушене, і в разі подання позову в інтересах держави прокурором, перебіг позовної давності за загальним правилом починається від дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб`єкт, право якого порушене, зокрема, держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах. Перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках: 1) якщо він довідався чи міг довідатися про таке порушення або про вказану особу раніше, ніж держава в особі органу, уповноваженого нею здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) якщо держава не наділила зазначеними функціями жодний орган (пункти 46, 48, 65-66 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 рокуу справі № 362/44/17).
		Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).
		Для цілей застосування частини третьої та четвертої статті 267 ЦК України поняття «сторона у спорі» може не бути тотожним за змістом поняттю «сторона у цивільному процесі»: сторонами в цивільному процесі є такі її учасники як позивач і відповідач (частина перша статті 30 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій; частина перша статті 48 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду); тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача.
		З огляду на це у спорі з декількома належними відповідачами, в яких немає солідарного обов`язку (до яких не звернута солідарна вимога), один з них може заявити суду про застосування позовної давності тільки щодо тих вимог, які звернуті до нього, а не до інших відповідачів. Останні не позбавлені, зокрема, прав визнати ті вимоги, які позивач ставить до них, чи заявити про застосування до цих вимог позовної давності.
		Для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог.
		Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц).
		Отже, з огляду на наведені вище висновки, а також зважаючи на визнання судом першої інстанції позову необґрунтованим, колегія доходить висновку, що у суду першої інстанції були відсутні підстави для застосування приписів про позовну давність взагалі та до позовних вимог, заявлених до інших відповідачів, окрім ОСОБА_1 , зокрема. 
		Разом з тим, зважаючи на те, що колегією суддів установлено, що право позивача дійсно порушене, апеляційний суд уважає за необхідне вирішити питання щодо застосування строку позовної давності до вимог, які заявлені до ОСОБА_1 
		Частиною другою статті 2 ЦК України передбачено, що одним з учасників цивільних правовідносин є держава, яка згідно зі статтями 167, 170 цього Кодексу набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.
		За частиною другою статті 4 ЦПК України у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах. 
		На прокуратуру відповідно до пункту 2 статті 121 Конституції України покладено представництво інтересів держави у випадках, визначених законом.
		Статтею 56 ЦПК України передбачено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. І лише в разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і набуває статусу позивача.
		Верховний Суд України в постанові від 03 лютого 2016 року у справі № 6-75цс15 зазначив, що можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права.
		Частиною першою статті 261 ЦК України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
		За змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).
		При цьому як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, перебіг позовної давності починається з одного й того самого моменту: коли особа, право якої порушено, довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.
		Тобто в основу конструкції частини першої статті 261 ЦК України покладено принцип єдності (одинності) суб`єкта, чиї права порушено.
		Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку, що у випадку, коли законодавець вживає вислови «свої цивільні права», «цивільні права особи», «здійснення права», він має на увазі право, яке належить одній особі, право однієї особи, а не декількох осіб, якщо інше прямо не зазначено у тексті відповідної норми.
		Тому при тлумаченні вимог щодо початку перебігу позовної давності слід керуватися тим, що перебіг позовної давності починається від дня, коли про відповідні обставини, тобто про порушення права, довідалася, могла довідатися або зобов`язана була довідатися особа, яка є носієм цього права, а не інша особа, у тому числі й та, якій за законом надано повноваження по захисту цього права, тобто прокурор.
		Звертаючись до суду з даним позовом, прокурор зазначив, що пред`являє даний позов в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації та Державного підприємства «Київське лісове господарство».
		Згідно із частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі №362/44/17 (провадження № 14-183цс18) зроблено висновок, «що для вирішення питання про дотримання строку звернення до суду за захистом прав, суду слід встановити, коли прокурор дізнався чи міг дізнатися про порушення інтересів держави. Вказаний висновок Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне конкретизувати: позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об`єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів».
		З матеріалів справи убачається, що на підставі листа прокуратури Київської області №05/3-543 вих-429 від 22.11.2011 року про виконання постанови міжвідомчої наради від 25.05.2011 та доручення Голови Київської обласної державної адміністрації № 195-1 від 25.11.2011 року директор ДП «Київське лісове господарство» листом від 28.04.2012 № 01-315 повідомив Київську міжрайонну природоохоронну прокуратуру Київської області про необхідність вжиття заходів прокурорського реагування на порушення Земельного та Лісового кодексів України, оскільки у межах села АДРЕСА_1 (кв. 39) наявна самовільна рубка лісових насаджень та видано без погодження державного підприємства громадянам державні акти на право власності на земельні ділянки, які перебувають у користуванні цього підприємства.
		До цього листа додано копії матеріалів лісовпорядкування, таксаційний опис лісових насаджень, копію листа прокуратури Київської області, доручення Голови Київської обласної державної адміністрації, польову перелікову відомість пнів, розрахунки.
		Надалі, в доповнення до листа від 28.04.2012 № 01-315, директор ДП «Київське лісове господарство» надіслало ще одного листа від 29.05.2012 № 01-393 міжрайонному природоохоронному прокурору Київської області про те, що на вказаній території та земельних ділянках розпочате будівництво. Даний лист надійшов до міжрайонної прокуратури 30.05.2012 року, про що є відповідна відмітка.
		Разом з тим, з інформації, зазначеній у вищевказаних листах, не убачається за можливе встановити, що ДП «Київське лісове господарство» та Київська обласна державна адміністрація станом на 2011 та 2012 роки володіли інформацією щодо порушення ЗК України, ЛК України, проведення самовільної вирубки лісів та будівництва саме на спірній земельній ділянці, а також у разі вчинення незаконних дій - інформацією щодо осіб, які їх вчинили.
		Окрім того, з листів видно, що ДП «Київське лісове господарство» та Київська обласна державна адміністрація звернулися до прокуратури саме з метою встановлення незаконності проведення вирубки лісів та забудови лісових ділянок, оскільки не наділені повноваженнями самостійно встановлювати такі обставини. 
		У той же час, згідно листа Державної інспекції сільського господарства в Київській області від 29 грудня 2014 року №02-4-09/7220 про вжиття заходів прокурорського реагування остання повідомляє, зокрема, про те, що громадянином ОСОБА_1 та  ОСОБА_6 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 2,2966 га, яка за даними публічної кадастрової карти розташована в межах користування ДП «Київське лісове господарство», яке відповідно до листа №02-837 від 17.11.2014 згоди на вилучення земельної ділянки не надавало. Зазначає, що за заявою ОСОБА_1 в подальшому розроблено технічну документацію із землеустрою щодо поділу вказаної земельної ділянки, згідно з якою угіддя земельних ділянок зазначені - багаторічні насадження, що не відповідає дійсності.
		Після опрацювання вказаного листа прокуратурою до Єдиного реєстру досудових розслідувань 07 січня 2015 року було внесено відповідні відомості за фактом неналежного виконання службових обов`язків посадовими особами Києво-Святошинського районного відділу земельних ресурсів за ознаками злочину, передбаченого частиною першою статті 367 КК України, а в подальшому заявлено даний позов.
		Отже, саме після укладення ОСОБА_1 та ОСОБА_6 договору купівлі-продажу спірної земельної ділянки вперше стало відомо про власника цієї ділянки, а в подальшому - про її поділ на 10 окремих ділянок, яким було присвоєно інші кадастрові номери, та відчужено на користь інших фізичних осіб, які у даній справі мають статус відповідачів, і після перевірки прокурором указаних обставин установлено наявність порушень чинного законодавства України та, як наслідок, права держави.
		Виходячи з того, що прокурор звернувся до суду в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації та Державного підприємства «Київське лісове господарство» та зважаючи на те, що до 2013 року відомості щодо власника або користувача земельною ділянкою площею 2,2966 га були відсутні, оспорювані позивачем правочини були вчинені у 2013 та 2014 роках, а за результатом перевірки інформації щодо законності вилучення та передачі у приватну власність земель лісогосподарського призначення відомості за фактом незаконного заволодіння земельними ділянками державної власності були внесені до ЄРДР 29 грудня 2014 року, колегія суддів доходить висновку, що про порушене право та інтереси держави позивачі дізналися саме 29 грудня 2014 року.
		Таким чином, доводи ОСОБА_1 про наявність підстав для застосування строку позовної давності є необґрунтованими.
		З огляду на викладене та за обставин, коли будь-які відомості про прийняття відповідним органом державної влади рішення, на підставі якого земельна ділянка площею 2,2966 га, що в подальшому була поділена на 9 земельних ділянок, мала бути вилучена із земель лісового фонду зі зміною цільового призначення на ведення індивідуального садівництва відсутні, також як і відсутні докази існування договорів купівлі-продажу вказаної земельної ділянки з кадастровим номером 3222482000:10:001:0298, на підставі яких ОСОБА_6 отримано державний акт на право власності на земельну ділянку, який, у свою чергу, складено 23 листопада 2006 року на бланку зразка 2008 року, що ставить під сумнів його законність та дійсність, колегія суддів доходить висновку, що держава, як власник, волю на відчуження цієї земельної ділянки не виявляла.
		Окрім того, розпорядженням Київської обласної державної адміністрації від 06 червня 2013 року №222 Про виділення лісової ділянки у довгострокове тимчасове користування громадянину ОСОБА_1 вирішено: виділити громадянину ОСОБА_1 у довгострокове тимчасове користування терміном на 49 років для культурно-оздоровчих та рекреаційних цілей лісову ділянку площею 2,2968 га, що знаходиться у постійному користуванні ДП «Київське лісове господарство» (квартал 39 виділ 21 Приміського лісництва) та розташована на території Гореницької сільської ради Києво-Святошинського району Київської області; установлено, що вказана лісова ділянка виділена без вилучення її у постійного користувача ДП «Київське лісове господарство» та без зміни цільового призначення, тобто тієї ж земельної ділянки, яка 31 жовтня 2013 року була набута у власність ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу, укладеному з ОСОБА_6 , проте вже з цільовим призначенням для ведення індивідуального садівництва, за відсутності будь-якої документації та рішень щодо зміни цільового призначення вказаної земельної ділянки, яка у короткий проміжок часу вже у грудні 2013 року ОСОБА_1 була розподілена спочатку на 10 окремих ділянок, в подальшому 2 з них були об`єднані в одну та 4 земельні ділянки протягом 2013 та 2014 років відчужені на користь відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 ,                ОСОБА_5 , що додатково свідчить про те, що земельна ділянка площею 2,2966 га з кадастровим номером 3222482000:10:001:0298 до 2013 року була землею лісогосподарського призначення та знаходилась у постійному користуванні і віданні ДП «Київське лісове господарство», яким погодження на вилучення останньої не надавалось, зміни цільового призначення не проводилось, відповідного рішення про вилучення із земель лісогосподарського призначення не приймалось, а отже набуття ОСОБА_1 земельної ділянки площею 2,2966 га у власність відбулось з порушенням чинного законодавства, що, у свою чергу, призвело до порушення права та інтересу держави.
		Таким чином, виходячи з викладеного, колегія уважає, що суд першої інстанції на вказані обставини уваги не звернув, належним чином не дослідив подані сторонами докази, а також дав невірну оцінку фактам, які є обов`язковими для суду, у зв`язку з цим дійшов помилкового висновку про те, що позивачами не доведено належними, допустимими, достовірними та достатніми доказами наявність порушених прав та охоронюваних законом інтересів держави.
		Згідно зі ст. 263 ЦПК України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України за наслідками розгляду апеляційної скарги суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
		Наведені порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, невідповідність висновків суду першої інстанції обставинам справи, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, є підставою для скасування оскаржуваного рішення згідно з ч. 1 ст. 376 ЦПК України та  ухвалення  нового рішення про задоволення позову.
		Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду першої інстанції - скасуванню.
		Відповідно до ч.13 ст.141 ЦПК України якщо суд апеляційної або касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
		Отже, ураховуючи, що при звернення з позовом до суду прокурором Києво-Святошинського району Київської області не було сплачено судовий збір та в позовній заяві останній просив покласти судові витрати на відповідачів, із ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 на користь держави підлягає стягненню судовий збір за подання позовної заяви по 780 грн з кожного. Окрім того, з відповідачів на користь Прокуратури Київської області підлягає стягненню судовий збір за подання апеляційної скарги по 1 170 грн з кожного, а також відповідачі мають сплатити судовий збір на користь ДП «Київське лісове господарство» за подання апеляційної скарги по 1 170 грн кожний.
		Керуючись статтями 367, 368, 374, 376, 381 - 384  ЦПК України,  Київський апеляційний суд у складі колегії суддів, -
		 
		П О С Т А Н О В И В:
		 
		Апеляційні скарги директора Державного підприємства «Київське лісове господарство» Смоліна Віталія Олександровича та заступника  прокурора Київської області Голинського Ярослава Олеговича - задовольнити.
		Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 15 травня 2019 року - скасувати.
		Позов прокурора Києво-Святошинського району Київської області, який діє в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації, Державного підприємства «Київське лісове господарство» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , треті особи: ОСОБА_6 , реєстраційна служба Києво-Святошинського районного управління юстиції Київської області, Державна інспекція сільського господарства у Київській області про скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку та витребування їх з чужого незаконного володіння - задовольнити.
		Скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 9783674 від 09.01.2014, на підставі якого зареєстровано право приватної власності ОСОБА_1 на земельну ділянку з кадастровим номером 3222482000:10:001:5090;
		Скасувати рішення про державну реєстрацію права та їх обтяжень приватного нотаріуса Федотової О.В., індексний номер: 14815578 від 30.07.2014 19:33:41, на підставі якого зареєстровано право приватної власності ОСОБА_5 на земельну ділянку з кадастровим номером 3222482000:10:001:5091;
		Скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень приватного нотаріуса Петріцької А.П., індексний номер: 13630604 від 06.06.2014 17:02:30, на підставі якого зареєстровано право приватної власності ОСОБА_4 на земельну ділянку з кадастровим номером 3222482000:10:001:5092;
		Скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень приватного нотаріуса Федотової О.В., індексний номер: 13272183 від 23.05.2014 12:54:39, на підставі якого зареєстровано право приватної власності ОСОБА_3 на земельну ділянку з кадастровим номером 3222482000:10:001:5093;
		Скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 9776744 від 09.01.2014, на підставі якого зареєстровано право приватної власності ОСОБА_1 на земельну ділянку з кадастровим номером 3222482000:10:001:5095;
		Скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 9782969 від 09.01.2014, на підставі якого зареєстровано право приватної власності ОСОБА_1 на земельну ділянку з кадастровим номером 3222482000:10:001:5096;
		Скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 9787455 від 09.01.2014, на підставі якого зареєстровано право приватної власності ОСОБА_1 на земельну ділянку з кадастровим номером 3222482000:10:001:5097;
		Скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 9789420192 від 09.01.2014, на підставі якого зареєстровано право приватної власності ОСОБА_1 на земельну ділянку з кадастровим номером 3222482000:10:001:5089;
		Скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 16611242 від 20.10.2014, на підставі якого зареєстровано право приватної власності ОСОБА_2 на земельну ділянку з кадастровим номером 3222482000:10:001:5113.
		Витребувати з володіння ОСОБА_1 на користь держави в особі Київської обласної державної адміністрації та державного підприємства «Київське лісове господарства» земельні ділянки загальною площею 1,1080 га з кадастровими номерами 3222482000:10:001:5097; 3222482000:10:001:5096; 3222482000:10:001:5095; 3222482000:10:001:5090; 3222482000:10:001:5089, які розташовані в адміністративних межах Гореницької сільської ради Києво-Святошинського району Київської області;
		Витребувати з володіння ОСОБА_2 на користь держави в особі Київської обласної державної адміністрації та державного підприємства «Київське лісове господарство» земельну ділянку загальною площею 0,5000 га з кадастровим номером 3222482000:10:001:5113, яка розташована в адміністративних межах Гореницької сільської ради Києво-Святошинського району Київської області;
		Витребувати з володіння ОСОБА_3 на користь держави в особі Київської обласної державної адміністрації та державного підприємства «Київське лісове господарства» земельну ділянку загальною площею 0,2500 га з кадастровим номером 3222482000:10:001:5093, яка розташована в адміністративних межах Гореницької сільської ради Києво-Святошинського району Київської області;
		Витребувати з володіння ОСОБА_4 на користь держави в особі Київської обласної державної адміністрації та державного підприємства «Київське лісове господарства» земельну ділянку загальною площею 0,2093 га з кадастровим номером 3222482000:10:001:5092, яка розташована в адміністративних межах Гореницької сільської ради Києво-Святошинського району Київської області;
		Витребувати з володіння ОСОБА_5 на користь держави в особі Київської обласної державної адміністрації та державного підприємства «Київське лісове господарства» земельну ділянку загальною площею 0,2093 га з кадастровим номером 3222482000:10:001:5091, яка розташована в адміністративних межах Гореницької сільської ради Києво-Святошинського району Київської області. Судові витрати за цим позовом покласти на відповідачів.
		Стягнути з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 на користь держави судовий збір за подання позовної заяви по 780 грн з кожного.
		Стягнути з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 на користь Прокуратури Київської області судовий збір за подання апеляційної скарги по 1 170 грн з кожного.
		Стягнути з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 на користь Державного підприємства «Київське лісове господарство» судовий збір за подання апеляційної скарги по 1 170 грн з кожного.
		Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
		 
		  Повне судове рішення складено 14 листопада 2019 року.
		 
		 
		 
		 
		Головуючий                                                                             В.А. Кравець
		 
		 
		Судді                                                                                         О.Ф. Мазурик
		 
		 
		                                                                                                   Л.Д. Махлай

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...