Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 761/31180/16-а : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи зі спорів з приводу реалізації публічної політики у сферах праці, зайнятості населення та соціального захисту громадян та публічної житлової політики, зокрема зі спорів щодо; соціального захисту (крім соціального страхування), з них.
Надіслано для оприлюднення: 18.11.2019. Зареєстровано: 20.11.2019. Забезпечено надання загального доступу: 20.11.2019.
Дата набрання законної сили: 15.11.2019
Номер судового провадження: К/9901/23234/18

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ПОСТАНОВА
		Іменем України
		 
		15 листопада 2019 року 
		Київ
		справа №761/31180/16-а
		адміністративне провадження №К/9901/23234/18
		Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., судді Желєзного І.В., судді Коваленко Н.В., розглянувши в письмовому провадженні у касаційному порядку адміністративну справу № 761/31180/16-а
		за позовом ОСОБА_1 
		до Служби зовнішньої розвідки України
		про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії щодо нарахування та виплати одноразової грошової допомоги та стягнення моральної шкоди
		за касаційною скаргою Служби зовнішньої розвідки України
		на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 07 лютого 2017 року (у складі колегії: головуючого судді Безименної Н.В., суддів Аліменка В.О., Кучми А.Ю.),
		В С Т А Н О В И В :
		ІСТОРІЯ СПРАВИ
		Короткий зміст позовних вимог
		У вересні 2016 року позивач звернувся до Шевченківського районного суду міста Києва з позовом до Служби зовнішньої розвідки України, в якому просив:
		визнати протиправними дії Служби зовнішньої розвідки України щодо виплати йому одноразової грошової допомоги у розмірі 90-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб, та відмови у виплаті одноразової грошової допомоги у розмірі 200-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб, як інваліду війни ІІ групи;
		зобов`язати Службу зовнішньої розвідки України виплатити йому одноразову грошову допомогу у розмірі 200-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб, як інваліду війни ІІ групи, шляхом доплати 110-кратного прожиткового мінімуму до уже виплаченої суми;
		стягнути з Служби зовнішньої розвідки України на користь ОСОБА_1 завдану йому моральну (немайнову) шкоду у розмірі 100 000 грн;
		зобов`язати Службу зовнішньої розвідки України подати звіт про виконання судового рішення у встановлений судом строк. 
		 
		Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
		Постановою Шевченківського районного суду міста Києва від 20 грудня 2016 року в задоволенні позову відмовлено.
		Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що у довідці до акта огляду МСЕК серії АВ № 0215290 не зазначено про те, що захворювання позивача настало внаслідок виконання ним обов`язків військової служби. 
		Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 07 лютого 2017 року апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 - Корсуна Сергія Івановича  задоволено частково. Постанову Шевченківського районного суду міста Києва від 20 грудня 2016 року  скасовано та ухвалено нову постанову, якою позов ОСОБА_1 до Служби зовнішньої розвідки України про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії щодо нарахування та виплати одноразової грошової допомоги та стягнення моральної шкоди  задоволено частково. Визнано протиправними дії Служби зовнішньої розвідки України щодо призначення та виплати ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги у розмірі 90-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на дату встановлення інвалідності. Зобов`язано Службу зовнішньої розвідки України призначити ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу у розмірі 200 - кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на дату встановлення інвалідності, та здійснити її виплату з урахуванням раніше виплачених сум. Зобов`язано відповідача - Службу зовнішньої розвідки України подати в місячний строк звіт про виконання судового рішення. В іншій частині в задоволенні позову відмовлено.
		Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що захворювання позивача пов`язані із захистом Батьківщини. Поняття «військовий обов`язок» включає у себе поняття «захист Батьківщини». Тому, одноразова грошова допомога позивачу у спірних правовідносинах повинна бути призначена та виплачена на підставі підпункту 1 пункту 6 Порядку.
		Короткий зміст вимог касаційної скарги
		Не погоджуючись з рішеннями суду апеляційної інстанції, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, відповідач звернувся з касаційною скаргою до Вищого адміністративного суду України, в якій просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції, і залишити в силі рішення суду першої інстанції.
		ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ ТА КЛОПОТАННЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
		Касаційна скарга надійшла до суду 28 лютого 2017 року.
		Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 13 березня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі № 761/31180/16-а, витребувано адміністративну справу та запропоновано сторонам надати заперечення на касаційну скаргу.
		У зв`язку із початком роботи Верховного Суду, на виконання підпункту 4 пункту 1 Розділу VII Перехідні положення Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, далі  КАС України) матеріали цієї справи передано до Верховного Суду.
		Суддя-доповідач ухвалою від 10 вересня 2019 року прийняв до провадження адміністративну справу № 761/31180/16-а та ухвалою від призначив 14 листопада 2019 року її до розгляду в порядку письмового провадження за наявними матеріалами без повідомлення та виклику учасників справи колегією у складі трьох суддів з 15 листопада 2019 року.
		Разом з касаційною скаргою подано клопотання про участь у судовому засіданні представника, у задоволенні якого було відмовлено ухвалою Верховного Суд від 14 листопада 2019 року.
		СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ
		Під час розгляду справи судами попередніх інстанцій встановлено та матеріалами справи підтверджено те, що позивач є інвалідом 2 групи і має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни  інвалідів війни, що підтверджується копією посвідчення серія НОМЕР_1 .
		Згідно з довідкою Військової частини НОМЕР_2 Міністерства оброни України від 22 жовтня 2014 року № 957, виданої майору ОСОБА_1 , останній у період з 23 квітня 2014 року по 18 червня 2014 року безпосередньо брав участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України в районі проведення антитерористичної операції с. Довгеньке Харківської області, що також підтверджується наказом Першого заступника керівника Антитерористичного Центру при Службі безпеки України від 23 травня 2014 року №5.
		Відповідно до свідоцтва про хворобу № 1289-п від 01 вересня 2015 року, виданого госпітальною військово-лікарською комісією психоневрологічного профілю ГВМКЦ «ГВКГ» Міністерства оборони України, позивачу було встановлено діагноз: розсіяний склероз, церебро-спинальна форма, первинно-прогресуючий перебіг з розвитком правобічного помірного геміпарезу, порушення функції тазових органів за центральним типом, емоційно-вольових та когнітивних розладів. Також, у свідоцтві встановлено, що захворювання позивача, ТАК, пов`язані із захистом Батьківщини.
		Згідно з довідкою до акта огляду медико-соціальною експертною комісією серія АВ № 0215290 позивачу з 28 жовтня 2015 року встановлено другу групу інвалідності та зазначено причиною інвалідності  захворювання, пов`язане із захистом Батьківщини.
		Позивач звернувся до відповідача з заявою щодо виплати одноразової грошової допомоги у зв`язку зі встановленням інвалідності.
		Листом від 21 грудня 2015 року № 17/1/2966 Служба зовнішньої розвідки України повідомила позивача про невідповідність наданих ним документів пункту 11 Порядку та зазначено про необхідність надання додаткових документів.
		Листом від 01 лютого 2016 року № 17/1/414 відповідач повідомив про необхідний додатковий 15 денний термін розгляду його заяви, а в листі від 07 квітня 2016 року № 17/1/1045 зазначив, що грошова допомога буде ОСОБА_1 виплачена у безготівковому порядку.
		В подальшому, позивач звернувся до Генеральної прокуратури України з заявою, в якій зазначив про те, що всупереч вимог законодавства одноразова грошова допомога була йому нарахована та виплачена у 90-кратному розмірі прожиткового мінімуму, а не у 200-кратному розмірі. Даний лист було перенаправлено на адресу відповідача.
		Листом від 06 листопада 2016 року № 17/1154ПБ Служба зовнішньої розвідки України повідомила позивача про відсутність правових підстав для перегляду розміру призначеної та виплаченої йому одноразової грошової допомоги. В обґрунтування відмови зазначила, що захворювання, яке стало причиною інвалідності позивача виникло під час проходження ним військової служби в цілому і безпосередньо не пов`язане із виконанням ним обов`язків військової служби у період з 23 травня 2014 року по 18 червня 2014 року під час перебування в зоні проведення антитерористичної операції.
		Вважаючи, що його права, свободи та законні інтереси порушені, позивач звернувся до суду першої інстанції з адміністративним позовом.
		ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
		Касаційна скарга Служби зовнішньої розвідки України обґрунтована тим, що, здійснюючи застосування та тлумачення підпункту 1 пункту 6 Порядку № 975, суд апеляційної інстанції припустився грубої помилки у побудові правової позиції через поняття «військовий обов`язок», яке не рівнозначне поняттю «обов`язок військової служби».
		Так, відповідно до частини другої, третьої статті 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями.
		Військовий обов`язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов`язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.
		Таким чином, відповідач вважає, що проходження військової служби є однією із складових військового обов`язку.
		Відповідно до частини третьої статті 24 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» військовослужбовці вважаються такими, що виконують обов`язки військової служби:
		1) на території військової частини або в іншому місці роботи (занять) протягом робочого (навчального) часу, включаючи перерви, встановлені розпорядком (розкладом занять);
		2) на шляху прямування на службу або зі служби, під час службових поїздок, повернення до місця служби;
		3) поза військовою частиною, якщо перебування там відповідає обов`язкам військовослужбовця або його було направлено туди за наказом відповідного командира (начальника);
		4) під час виконання державних обов`язків, у тому числі у випадках, якщо ці обов`язки не були пов`язані з військовою службою;
		5) під час виконання обов`язку з урятування людського життя, охорони державної власності, підтримання військової дисципліни та охорони правопорядку.
		Враховуючи викладене, відповідач вважає, що в період проходження військової служби військовослужбовці вважаються такими, що виконують обов`язки військової служби, у конкретно визначених законом випадках.
		Поза встановленим часом військовослужбовці вважаються такими, що не виконують обов`язки військової служби. Отже, на думку відповідача, виконання військового обов`язку не завжди є виконанням обов`язку військової служби.
		Від позивача відзиву або заперечень на касаційну скаргу відповідача не надходило, що відповідно до статті 338 КАС України не перешкоджає касаційному перегляду справи.
		ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ 
		Оцінка доводів учасників справи і висновків суду першої та апеляційної інстанції
		Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.
		Згідно з положенням частини третьої статті 211 КАС України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) та частини четвертої статті 328 КАС України (в редакції, чинній після 15 грудня 2017 року) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 159 КАС України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) та частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України (в редакції, чинній після 15 грудня 2017 року) судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
		Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		Крім того, стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС України (в редакції, чинній після 15 грудня 2017 року) встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
		Зазначеним вимогам процесуального закону рішення суду апеляційної інстанції відповідає, а вимоги касаційної скарги є необґрунтованими з огляду на наступне.
		Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		Відповідно до статті 17 Конституції України держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
		Відповідно до статті 41 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25 березня 1992 року № 2232-XII виплата одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов`язаних, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, та резервістів під час виконання ними обов`язків служби у військовому резерві здійснюється в порядку і на умовах, встановлених Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".
		Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року № 2011-XII визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.
		Відповідно до статті 1 цього Закону соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
		Згідно із частиною першою статті 16 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» одноразова грошова допомога у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов`язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві (далі - одноразова грошова допомога), - гарантована державою виплата, що здійснюється особам, які згідно з цим Законом мають право на її отримання.
		Пунктом 4 частини другої зазначеної статті передбачено, що одноразова грошова допомога призначається і виплачується у разі встановлення військовослужбовцю (крім військовослужбовців строкової служби) інвалідності, що настала внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва), отриманого ним під час виконання обов`язків військової служби або внаслідок захворювання, пов`язаного з виконанням ним обов`язків військової служби, чи встановлення інвалідності особі після її звільнення з військової служби внаслідок причин, зазначених у цьому підпункті.
		Відповідно до частини третьої зазначеної вище статті військовослужбовці вважаються такими, що виконують обов`язки військової служби, за умов, визначених Законом України "Про військовий обов`язок і військову службу".
		Згідно з пунктом 9 статті 16-3 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» порядок призначення і виплати одноразової грошової допомоги визначається Кабінетом Міністрів України.
		Постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 року № 975 затверджено Порядок призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов`язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві.
		Цей Порядок визначає механізм призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності (далі - одноразова грошова допомога) військовослужбовців, військовозобов`язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві (далі - військовослужбовець, військовозобов`язаний та резервіст).
		Пунктом 1 вказаного порядку встановлено, що військовослужбовці вважаються такими, що виконують обов`язки військової служби, за умов, визначених Законом України Про військовий обов`язок і військову службу.
		Пунктом 3 зазначеного Порядку встановлено, що днем виникнення права на отримання одноразової грошової допомоги є: у разі встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності - дата, що зазначена у довідці медико-соціальної експертної комісії.
		Згідно з підпунктами 1, 2 пункту 6 Порядку одноразова грошова допомога призначається і виплачується: військовослужбовцю, інвалідність якого настала внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва), отриманого ним під час виконання обов`язків військової служби або внаслідок захворювання, пов`язаного з виконанням ним обов`язків військової служби, чи встановлення інвалідності особі після її звільнення з військової служби внаслідок зазначених причин, у розмірі:
		200-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на дату встановлення інвалідності, - у разі встановлення інвалідності II групи;
		військовослужбовцю, інвалідність якого настала в період проходження військової служби або внаслідок захворювання, пов`язаного з проходженням ним військової служби, або встановлення особі, звільненій з військової служби, інвалідності не пізніше ніж через три місяці після звільнення її з військової служби чи після закінчення тримісячного строку, але внаслідок захворювання або нещасного випадку, що мали місце в період проходження зазначеної служби, у розмірі:
		90-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на дату встановлення інвалідності, - у разі встановлення інвалідності II групи.
		Як вбачається зі змісту Порядку, умовами призначення та виплати одноразової грошової допомоги у розмірі 200-кратного прожиткового мінімуму є, крім іншого, встановлення інвалідності II групи внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва), отриманого ним під час виконання обов`язків військової служби або внаслідок захворювання, пов`язаного з виконанням ним обов`язків військової служби, чи встановлення інвалідності особі після її звільнення з військової служби внаслідок зазначених причин.
		Колегія суддів вважає безпідставними доводи касаційної скарги, з приводу того, що судом апеляційної інстанції невірно застосовано поняття «виконання військового обов`язку» та «військовий обов`язок» у зв`язку із наступним. 
		Як вже було зазначено вище підставою для виплати одноразової грошової допомоги у розмірі 200-кратного прожиткового мінімуму є, крім іншого, встановлення інвалідності II групи внаслідок захворювання, пов`язаного з виконанням ним обов`язків військової служби.
		Згідно із частинною третьою статті 24 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» військовослужбовці вважаються такими, що виконують обов`язки військової служби:
		1) на території військової частини або в іншому місці роботи (занять) протягом робочого (навчального) часу, включаючи перерви, встановлені розпорядком (розкладом занять);
		2) на шляху прямування на службу або зі служби, під час службових поїздок, повернення до місця служби;
		3) поза військовою частиною, якщо перебування там відповідає обов`язкам військовослужбовця або його було направлено туди за наказом відповідного командира (начальника);
		4) під час виконання державних обов`язків, у тому числі у випадках, якщо ці обов`язки не були пов`язані з військовою службою;
		5) під час виконання обов`язку з урятування людського життя, охорони державної власності, підтримання військової дисципліни та охорони правопорядку.
		При цьому, судом апеляційної інстанції встановлено та не оспорюється сторонами те, що позивач виконував обов`язки військової служби, та у період з 23 квітня 2014 року по 18 червня 2014 року безпосередньо брав участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України в районі проведення антитерористичної операції. В той же час, згідно з довідкою до акта огляду медико-соціальною експертною комісією серія АВ № 0215290 позивачу з 28 жовтня 2015 року встановлено другу групу інвалідності та зазначено причиною інвалідності  захворювання, пов`язане із захистом Батьківщини, тобто пов`язане із виконання військового обов`язку. Зазначене є достатньою підставою вважати, що позивач має право на отримання одноразового грошової допомоги у розмірі 200 - кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на дату встановлення інвалідності.
		Відповідно до частин другої, третьої статті 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту (далі Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями.
		Військовий обов`язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов`язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.
		Як встановлено судом апеляційної інстанції та підтверджується матеріалами справи, захворювання позивача пов`язані із захистом Батьківщини.
		Так, системний аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що поняття «військовий обов`язок» включає у себе поняття «захист Батьківщини» та «захист Вітчизни».
		Аналогічного висновку дійшов верховний суд у постанові від 10 червня 2019 року у справі №135/617/17.
		Крім того, суд зазначає, що відповідно до Словника синонімів української мови до синонімів слова «Батьківщина» (рідна країна) належать, зокрема, слово «Вітчизна».
		З урахуванням наведеного, оскільки поняття «захист Батьківщини» є синонімом «захисту Вітчизни», поняття його включає в себе захист незалежності та територіальної цілісності України, то позивач, як інвалід ІІ групи, інвалідність якого настала внаслідок захворювання, пов`язаного із захистом Батьківщини під час безпосередньої участі в антитерористичній операції має право на одноразову правову допомогу, яка повинна бути призначена та виплачена на підставі підпункту 1 пункту 6 Порядку.
		Враховуючи викладене, колегія суддів Верховного Суду погоджується із судом апеляційної інстанції, який дійшов висновку, що позивач має право на отримання одноразового грошової допомоги у розмірі 200 - кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на дату встановлення інвалідності.
		Інші доводи касаційної скарги не містять належних та об`єктивно обумовлених міркувань, які б спростовували наведені висновки суду апеляційної інстанції, та є аналогічними тим, які зазначені в запереченнях на позовну заяву та апеляційну скаргу. Проте, таким доводам, з огляду на вищенаведені висновки, судом апеляційної інстанції надано належну оцінку з дотриманням норм матеріального права.
		Крім того, як убачається з касаційної скарги, наведені в ній доводи щодо помилковості висновків суду апеляційної інстанції у цій справі фактично зводяться до необхідності нової оцінки обставин у справі та дослідження наявних у матеріалах справи доказів.
		Розглядаючи цю справу в касаційному порядку Суд також враховує, що згідно з імперативними вимогами статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги; на підставі встановлених фактичних обставин справи лише перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального та дотримання норм процесуального права. 
		Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
		Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
		Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
		Відповідно до пунктів 21, 24 рішення у справі "Федоренко проти України" (№ 25921/02) Європейський суд з прав людини, здійснюючи прецедентне тлумачення статті 1 Першого Протоколу до Конвенції сформулював правову позицію про те, що право власності може бути "існуючим майном" або "виправданими очікуваннями" щодо отримання можливості ефективного використання права власності чи "законними сподіваннями" отримання права власності. Аналогічна правова позиція сформульована Європейським судом з прав людини у пункті 32 рішення по справі "Стреч проти Сполучного Королівства" (Stretch v. the United Kingdom, № 44277/98).
		У пункті 50 рішення Європейського суду з прав людини «Щокін проти України» (№ 23759/03 та № 37943/06) зазначено про те, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Говорячи про «закон», стаття 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях цієї Конвенції (див. рішення у справі «Шпачек s.r.о.» проти Чеської Республіки» (Spacek, s.r.o. v. The Czech Republic, № 26449/95). Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (див. рішення у справі «Бейелер проти Італії» (Beyeler v. Italy № 33202/96).
		Аналізуючи поняття «якість закону», Європейський суд з прав людини у пункті 111 рішення у справі «Солдатенко проти України» 9№ 2440/07) зробив висновок, що це поняття, вимагаючи від закону відповідності принципові верховенства права, означає, що у випадку, коли національний закон передбачає можливість обмеження прав особи, такий закон має бути достатньо доступним, чітко сформульованим і передбачуваним у своєму застосуванні  для того, щоб виключити будь-який ризик свавілля.
		Згідно з уже сталою практикою Європейського суду з прав людини закон має відповідати якісним вимогам, насамперед, вимогам «доступності», «передбачуваності» та «зрозумілості»; громадянин повинен мати змогу отримати адекватну інформацію за обставин застосування правових норм у конкретному випадку; норма не може розглядатися як «закон», якщо вона не сформульована з достатньою чіткістю, щоб громадянин міг регулювати свою поведінку; громадянин повинен мати можливість  у разі необхідності за належної правової допомоги  передбачити, наскільки це розумно за конкретних обставин, наслідки, до яких може призвести певна дія; у внутрішньому праві повинні існувати загороджувальні заходи від довільного втручання влади в здійснення громадянами своїх прав (рішення у справах «Сєрков проти України», заява № 39766/05, пункт 51; «Редакція газети «Правоє дело» та Штекель проти України», заява № 33014/05, пункт 51, 52; «Свято-Михайлівська Парафія проти України», заява № 77703/01, пункт 115; «Толстой-Милославський проти Сполученого Королівства» (Tolstoy Miloslavsky v. the United Kingdom), № 18139/91, пункт 37; «Санді Таймс» проти Об`єднаного Королівства» (№ 1) («SundayTimes v. The United Kingdom (№ 1) 6538/74 пункти 48-49); «Мелоун протии Об`єднаного Королівства» («Malone v. The United Kingdom»), № 8691/79, пункт 66); «Маргарета і Роджер Андерссон проти Швеції» («Margareta and Roger Andersson v. Sweden»), заява № 12963/87, п. 75; «Круслен проти Франції» (Kruslin v. France), № 11801/85, п. 27; «Ювіг проти Франції» (Huvig v. France), № 42921/09, пункт 26; «Аманн проти Швейцарії» (Amann v. Switzerland), заява № 27798/95, пункт 56).
		Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
		При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
		Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (№ 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (№ 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) заява № 18390/91; пункт 29).
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		У відповідності до частини першої статті 350 КАС України (в редакції, чинній на момент винесення цього судового рішення) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
		Рішення суду апеляційної інстанції у цій справі є законним та обґрунтованим і не підлягає скасуванню, оскільки суд, всебічно перевіривши обставини справи, вирішив спір у відповідності з нормами матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, в оскарженому судовому рішенні повно і всебічно з`ясовані обставини в адміністративній справі з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, а доводи касаційної скарги їх не спростовують.
		Оскільки колегія суддів залишає в силі рішення апеляційного суду, то відповідно до статті 139 КАС України судові витрати не підлягають новому розподілу.
		Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, 
		П О С Т А Н О В И В:
		Касаційну скаргу Служби зовнішньої розвідки України залишити без задоволення.
		Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 07 лютого 2017 року залишити без змін.
		Постанова набирає законної сили з моменту її підписання, є остаточною та оскарженню не підлягає.
		Головуючий Я.О. Берназюк 
		Судді:І.В. Желєзний 
		Н.В. Коваленко

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...