Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 759/13986/17 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах про недоговірні зобов’язання, з них; про повернення безпідставно набутого майна (коштів).
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 01.12.2019. Забезпечено надання загального доступу: 02.12.2019.
Дата набрання законної сили: 13.11.2019
Номер судового провадження: 61-5806ск19

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Постанова                                                 
		Іменем України
		 
		13 листопада 2019 року 
		м. Київ
		 
		справа № 759/13986/17-ц
		провадження № 61-5806св19
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого -  Ступак О. В. (суддя-доповідач),
		          суддів:                 Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О.,
		                                        Олійник А. С.,      Яремка В. В.,
		 
		учасники справи: 
		позивач -  ОСОБА_1 ,
		відповідач -  ОСОБА_2 ,
		 
		розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 08 листопада 2018 року у складі судді Сенька М. Ф. та постанову Київського апеляційного суду від 19 лютого 2019 року у складі колегії суддів: Рубан С. М., Желепи О. В., Іванченка М. М., 
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		Короткий зміст позовних вимог і рішень судів
		 
		У вересні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про витребування майна з чужого незаконного володіння, скасування рішень та записів державних реєстраторів.
		 
		Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що рішенням Київської міської ради              від 01 жовтня 2007 року № 584/3418 йому передано у приватну власність земельну ділянку площею 0,1 га на АДРЕСА_1 , для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. На підставі цього рішення, 15 серпня 2008 року видано державний акт на право власності на земельну ділянку, якій присвоєний кадастровий номер 8000000000:75:170:0022.
		 
		23 березня 2017 року на підставі довіреності, посвідченої 13 березня 2017 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гавриловою О. В. за реєстровим № 282, він в особі представника ОСОБА_4 , продав, а       ОСОБА_5 придбала земельну ділянку загальною площею 0,1 га, кадастровий номер 8000000000:75:170:0022, що підтверджується договором купівлі-продажу, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Миргородською Н. Г. за реєстровим № 320 (рішення про державну реєстрацію          від 24 березня 2017 року № 34322932).
		 
		26 квітня 2017 року ОСОБА_5 відчужила цю ж земельну ділянку ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу земельної ділянки, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Анісімовим К. С. за реєстровим № 381 (рішення про державну реєстрацію № 34432888).
		 
		Цього ж дня, ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки, посвідченого тим же нотаріусом Анісімовим К . С . за реєстровим № 382, набула право приватної власності на земельну ділянку площею 0,1 га (кадастровий номер 8000000000:75:170:0023), що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , тобто набула право власності на суміжну зі спірною земельну ділянку. На підставі заяви ОСОБА_2 вказані земельні ділянки об`єднані в одну, якій присвоєно кадастровий номер 8000000000:75:170:0070.
		 
		20 липня 2017 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Фуйтума В. Б. прийнято рішення № 36231780 про державну реєстрацію за         ОСОБА_2 права власності на земельну ділянку площею 0,2 га, кадастровий номер 8000000000:75:170:0070, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 .
		 
		Вважає, що спірна ділянка вибула з його володіння поза його волею, внаслідок шахрайських дій невстановлених осіб, які підробили довіреність від його імені та продали земельну ділянку іншим особам без його відома. 
		 
		Посилаючись на викладене, позивач, з урахуванням уточнених вимог, просив витребувати на його користь у ОСОБА_2 земельну ділянку загальною         площею 0,1 га, кадастровий номер 8000000000:75:170:0022, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 ; скасувати рішення та записи державних реєстраторів, у тому числі приватних нотаріусів, у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно щодо об`єкта нерухомого майна під реєстраційним номером 1199160980386 із моменту відкриття відповідного розділу, а саме: рішення про державну реєстрацію № 34322932 (індексний номер рішення), прийнятого 24 березня 2017 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Миргородською Н. Г., відповідно до якого відкрито розділ щодо об`єкта нерухомого майна № 1199160980386 та зареєстровано право власності за ОСОБА_1 (номер запису № 19499099); рішення про державну реєстрацію № 34432888 (індексний номер рішення), прийнятого 24 квітня 2017 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Миргородською Н. Г., відповідно до якого зареєстровано перехід права власності на земельну ділянку від ОСОБА_1 до ОСОБА_5 (номер запису № 19613874); рішення про державну реєстрацію № 34957672 (індексний номер рішення), прийнятого 26 квітня 2017 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Анісімовим К. С., відповідно до якого зареєстровано перехід права власності на земельну ділянку від ОСОБА_5 до ОСОБА_2 (номер запису № 20162308); рішення про державну реєстрацію               № 36231780 (індексний номер рішення), прийнятого 20 липня 2017 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Футуймой В. Б., відповідно до якого зареєстровано припинення права власності на земельну ділянку (кадастровий номер 8000000000:75:170:0022) внаслідок її знищення через об`єднання з іншою земельною ділянкою (кадастровий номер 8000000000:75:170:0023) та визначення для неї у державному реєстрі нової адреси: АДРЕСА_2 . 
		 
		Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 08 листопада 2018 року у задоволені позову ОСОБА_1 відмовлено. 
		 
		Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що в обґрунтування позову позивач фактично послався на те, що спірна ділянка вибула з його володіння злочинним шляхом, - підроблення довіреності на право розпоряджатись майном позивача, а відповідно довіреність і договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки, вчинений з використанням цієї довіреності, є нікчемними у силу закону, як такі, що порушують публічний порядок. При кваліфікації правочину за вказаною нормою закону має враховуватися вина, яка виражається у намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним, тощо. Не може бути визнаний таким доказом висновок судово-почеркознавчої експертизи, за яким рукописний запис та підпис від імені ОСОБА_1 на зворотній стороні аркуша довіреності          від 13 березня 2017 року, зареєстрованої у реєстрі за № 282 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гавриловою О. В., - виконаний не ОСОБА_1 , а іншою особою, оскільки це лише однин із доказів у кримінальному провадженні, що порушене за фактом незаконного заволодіння майном позивача, а відповідно сам по собі цей доказ не може свідчити про намір довіреної особи, чи довіреної особи у змові з нотаріусом, порушити публічний порядок. Інших доказів, що вказували б на нікчемність довіреності, а рівно на недійсність первісного договору відчуження спірної земельної ділянки позивачем не надано, а тому відсутні достатні підстави для застосування до спору правового механізму віндикації, що передбачений статтями 387, 388 ЦК України, як на тому наполягає позивач. Не може застосовуватися до спору і правовий механізм, визначений статтею 1212 ЦК України, оскільки ця норма, за наявності для того підстав, може застосовуватися лише у разі, якщо сторони перебувають у правових відносинах речово-правового характеру безпосередньо, як власник та володілець майна.
		 
		Постановою Київського апеляційного суду від 19 лютого 2019 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
		 
		Апеляційний суд, залишаючи без змін рішення місцевого суду виходив із того, що спірна земельна ділянка набута відповідачем на законних підставах, шляхом укладення відповідних правочинів, посвідчених нотаріально, що в подальшому пройшли державну реєстрацію. При цьому в поданому позові позивач не заявляє позовних вимог про визнання правочину недійсним. Стаття 1212 ЦК України передбачає повернення майна у разі набуття такого майна без достатніх правових підстав, проте земельна ділянка набута відповідачем на підставі належним чином укладеного договору купівлі-продажу, який є чинним та не оскаржений позивачем.
		 
		Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи
		 
		У березні 2019 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Святошинського районного суду м. Києва               від 08 листопада 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 19 лютого 2019 року, в якій просить скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Вказує на те, що ОСОБА_8 , використовуючи підроблену довіреність на право розпорядження земельною ділянкою, вчинив правочин який у силу закону є нікчемним. Із 14 листопада 2007 року до 25 квітня 2017року на підставі постанови Відділу державної виконавчої служби Деснянського районного управління юстиції у м. Києві серія АЕ № 682227 від 14 листопада 2007 року та в силу статті 50 Закону України «Про виконавче провадження», ОСОБА_1 обмежено у можливості здійснити відчуження будь-якого нерухомого майна, у тому числі земельної ділянки (кадастровий номер 8000000000:75:170:0022). У своєму рішенні суд зазначив, що не може бути застосовано до спору, правовий механізм, визначений статтею 1212 ЦК України, оскільки ця норма, за наявності для цього підстав, може бути застосована лише у разі якщо сторони перебувають у правових відносинах речово-правового характеру безпосередньо, як власник та володілець майна. Суд відмовив позивачу у відновленні його права власності шляхом витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння, на тій лише підставі, що спочатку, на його думку, повинно бути встановлено вину. Таким своїм рішенням суд фактично підтримав протиправне позбавлення позивача його права власності, так само його порушивши невизнанням. 
		 
		У травні 2019 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_9 подав до суду відзив на касаційну скаргу у якому зазначено, що посилання на висновок експертизи, довіреність, відсутність підпису ОСОБА_1 на довіреності та його власні міркування щодо нікчемності правочинів, не підтверджуються жодними доказами та обставинами, які вже були досліджені та встановлені судами попередніх інстанції. Навпаки попередніми судами встановлена законність підстав набуття права власності відповідача на земельну ділянку. 
		 
		Рух справи у суді касаційної інстанції
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 25 квітня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано цивільну справу та надано строк для подання відзивів на касаційні скарги.
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 24 жовтня 2019 року справу призначено до судового розгляду.
		 
		Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. 
		 
		За змістом статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. 
		 
		Позиція Верховного Суду
		 
		Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, рішення судів першої та апеляційної інстанції підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
		 
		Судом встановлено, що рішення Київської міської ради від 01 жовтня 2007 року           № 584/3418 ОСОБА_1 передано у приватну власність земельну ділянку       площею 0,1 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.
		 
		На підставі вказаного рішення ОСОБА_1 15 серпня 2008 року видано державний акт на право власності на земельну ділянку, якій присвоєно кадастровий номер 8000000000:75:170:0022.
		 
		Згідно з довіреністю від 13 березня 2017 року, посвідченою приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гавриловою О. В. 13 березня 2017 року за реєстровим № 282, ОСОБА_1 уповноважив ОСОБА_4 розпоряджатися (продати за ціну і на умовах на власний розсуд, здати в оренду (найм), позичку, обміняти тощо) земельну ділянку, площею 0,1 га, цільове призначення - будівництво та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, кадастровий номер 8000000000:75:170:0022, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
		 
		Відповідно до договору купівлі-продажу земельної ділянки від 23 березня 2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Миргородською Н. Г. за реєстровим № 320 (рішення про державну реєстрацію            від 24 березня 2017 року № 34322932), ОСОБА_1 в особі представника     ОСОБА_4 , який діяв на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гавриловою О. В. 13 березня 2017 року за реєстровим № 282, продав, а ОСОБА_5 придбала земельну ділянку загальною площею 0,1 га, кадастровий номер 8000000000:75:170:0022, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 м . Києві .
		 
		26 квітня 2017 року згідно з договором купівлі-продажу земельної ділянки, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Анісімовим К. С. за реєстровим № 381 (рішення про державну реєстрацію                      № 34432888), ОСОБА_5 продала спірну земельну ділянку ОСОБА_2 
		26 квітня 2017 року на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Анісімовим К. С. за реєстровим № 382, набула право приватної власності на земельну ділянку площею 0,1 га, кадастровий номер 8000000000:75:170:0023, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , тобто набула право власності на земельну ділянку суміжну із спірною земельною ділянкою.
		 
		На задоволення заяви ОСОБА_2 , земельна ділянка з кадастровим номером 8000000000:75:170:0022 та земельна ділянка з кадастровим номером 8000000000:75:170:0023 об`єднані в одну та об`єднаній земельній ділянці присвоєно кадастровий номер 8000000000:75:170:0070.
		 
		20 липня 2017 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Футуйма В. Б. прийнято рішення № 36231780 про державну реєстрацію за          ОСОБА_2 права власності на земельну ділянку, площею 0,2 га, кадастровий номер 8000000000:75:170:0070, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 .
		 
		Відповідно до висновку експертів за результатами проведеної судово-почеркознавчої експертизи Київського науково-дослідного інституту судових експертиз від 27 жовтня 2017 року № 17011/17012/17-32/17013/17-33, призначеної старшим слідчим слідчого відділу Головного управління Служби безпеки України у м. Києві та Київській області за матеріалами кримінального провадження, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 22012110000000031, підпис від імені ОСОБА_1 у довіреності від 13 березня 2017 року, виконаний рукописним способом за допомогою пишучого пристрою - ручки, яка споряджена пастою синьо-фіолетового кольору без попередньої підготовки і технічних засобів. Рукописний запис «( ОСОБА_1 )», який міститься у рядку «ПІДПИС:» на зворотній стороні аркуша довіреності від 13 березня 2017 року, зареєстрованої у реєстрі за № 282 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гавриловою О. В., - виконаний не ОСОБА_1 , a іншою особою. Підпис від імені ОСОБА_1 , який міститься у рядку «ПІДПИС:» на зворотній стороні, аркуша довіреності від 13 березня 2017 року, зареєстрованої у реєстрі за № 282 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гавриловою О. В. - виконаний не ОСОБА_1 , а іншою особою з наслідуванням підпису ОСОБА_1 . 
		 
		Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що висновок експертизи це лише один із доказів у кримінальному провадженні, що порушене за фактом незаконного заволодіння майном позивача, а відповідно сам по собі цей доказ не може свідчити про намір довіреної особи, чи довіреної особи у змові з нотаріусом порушити публічний порядок.
		 
		Разом із тим Верховний Суд не погоджується з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій з огляду на таке. 
		 
		Нормативно-правове обґрунтування
		 
		Щодо недійсності довіреності від 13 березня 2017 року
		 
		Згідно зі статтею 11 ЦПК України 2004 року суд розглядає цивільні справи в межах заявлених вимог і на підставі представлених сторонами доказів.
		 
		Відповідно до пункту 2 частини другої статті 16 ЦК України способом захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання правочину недійсним.
		 
		Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Така дія повинна були правомірною, а її неправомірність є підставою для визнання правочину недійсним.
		 
		Необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 ЦК України), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом.
		 
		Згідно зі статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Недійсність правочину визначається статтями 203, 215 ЦК України.
		 
		Статтею 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. 
		 
		Відповідно до статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, а правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
		 
		Відповідно до частин першої та третьої статті 237 ЦК України, представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акту органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.
		 
		Статтею 244 ЦК України визначено, що представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.
		 
		Відповідно до частини першої статті 245 ЦК України форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин.
		 
		Згідно пункту 2 статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
		 
		Вирішуючи питання про наявність чи відсутність в учасника правочину волевиявлення на його вчинення, суду необхідно виходити з ретельного дослідження наявних у справі доказів як кожного окремо, так і їх в сукупності. Зокрема, у разі вчинення правочину представником, суду необхідно з`ясувати, чи був наділений представник його довірителем повноваженнями на вчинення правочину, чи діяв він у межах наданих йому повноважень, а якщо ні, то чи схвалив в подальшому довіритель укладений представником в його інтересах правочин.
		 
		Отже, вказані норми цивільного права свідчать про те, що правочин може бути визнано недійсним, якщо волевиявлення учасника правочину не є вільним, не відповідає його внутрішній волі.
		 
		Якщо позивач посилається на нікчемність правочину для обґрунтування іншої заявленої вимоги, суд не вправі посилатися на відсутність судового рішення про встановлення нікчемності правочину, а повинен дати оцінку таким доводам позивача.
		 
		Згідно із положеннями частини третьої статті 12 та частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
		 
		Статтею 76 ЦПК України визначено, що  є доказами у цивільній справі, а сам: будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
		 
		Статті 77 78, 79 ЦПК України визначають вимоги щодо належності, допустимості та достовірності доказів. 
		 
		Статтею 95 ЦПК України встановлено, що є письмовими доказами, а саме:  документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
		 
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 
		 
		Суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, вказуючи на те, що висновок почеркознавчої експертизи, проведеної в рамках кримінальної справи, якою встановлено, що підпис ОСОБА_1 на довіреності від 13 березня 2017 року виконаний не позивачем, не може бути доказом, який підтверджує відсутність волевиявлення ОСОБА_1 на уповноваження ОСОБА_4 для відчуження належної йому земельної ділянки, відмовив у задоволенні вимоги про витребування спірної земельної ділянки. Такий висновок судів попередніх інстанцій є  безпідставним та необґрунтованим, з огляду на таке. 
		 
		Змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. 
		 
		Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, вважав, що позивач фактично обґрунтовував свої вимоги про витребування земельної ділянки нікчемністю договору купівлі-продажу земельної ділянки, оскільки стверджував, що земельна ділянка вибула із його володіння поза його волею - шахрайськими шляхом (внаслідок підроблення від його імені довіреності на розпорядження майном), і тому оцінював названий договір на предмет його нікчемності як такого, що суперечить публічному порядку. Оцінюючи наявність передбачених законом підстав для констатації нікчемності договору купівлі-продажу, суд виходив із того, що наданий позивачем доказ - висновок почеркознавчої експертизи, проведений у кримінальній справі, яким встановлено, що підпис на довіреності належить не ОСОБА_1 , недостатньо для висновку про нікчемність договору купівлі-продажу, як такого, що порушує публічний порядок, оскільки це лише один із доказів у кримінальному провадженні і він сам по собі не свідчить про намір довіреної особи, чи довіреної особи у зговорі із нотаріусом порушити публічний порядок.  
		 
		Проте, за змістом позовної заяви позивач не обґрунтовував свою вимогу про витребовування земельної ділянки, нікчемністю договору, а стверджував про відсутність волі на її відчуження, надаючи письмовий доказ, який доводить, що підпис йому не належить. 
		 
		Отже, суд у порушення принципу дистозитивності оцінював інші підстави позову, які позивачем не заявлялись, тому відмова суду у задоволенні позову із підстав недостатності доказів щодо встановлення факту нікчемності договору купівлі-продажу, є безпідставною. 
		 
		Для вирішення цієї справи суду належало встановлювати наявність чи відсутність волевиявлення позивача на відчуження спірної земельної ділянки і надавати оцінку висновку експертизи, здійсненому у кримінальній справі, як письмовому доказу у цивільній справі. При цьому суд мав враховувати, що ОСОБА_2 , на спростування наданих позивачем доказів, зокрема висновку почеркознавчої експертизи                   від 27 жовтня 2017 року, не заявлялось жодного клопотання, у тому числі про призначення і проведення судової почеркознавчої експертизи у рамках цивільного провадження. 
		 
		Отже, суди порушили норми процесуального права, оскільки позивач надав суду докази того, що він не підписував довіреність на уповноваження ОСОБА_4 відчужити належну йому земельну ділянку. При цьому, ОСОБА_2 , заперечуючи щодо наданого позивачем висновку почеркознавчої експертизи, ні в суді першої інстанції ні в суді апеляційної інстанції не заявляла про призначення судової почеркознавчої експертизи. 
		 
		Та обставина, що почеркознавча експертиза проведена не за ухвалою суду, не є підставою вважати її неналежним доказом, оскільки експертна установа та експерти, що проводили цю експертизу, мали право її проводити, висновок є в достатній мірі інформативним, а отже, фактично, суди ухилилися від оцінки наданого позивачем доказу, що свідчить про те, що суди порушили норми процесуального права. 
		 
		Узагальнюючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку, що вчинення у подальшому на підставі цієї довіреності від імені ОСОБА_1 дій є протиправним, а договір купівлі-продажу земельної ділянки від 23 березня 2017 року є недійсним, оскільки він суперечить положенням частини першої статті 203 ЦК України, згідно з якими зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Враховуючи, що ОСОБА_1 не уповноважував ОСОБА_4 на підписання договору купівлі-продажу земельної ділянки від його імені, та в цілому діяти у цивільних відносинах від його імені, Верховний Суд дійшов висновку, що ОСОБА_4 діяв без відповідного обсягу повноважень.
		 
		Суди не надали системну та повну оцінку наявним у справі доказам, не мотивували відхилення доказів, наданих позивачем у справі, не зазначили обґрунтованих підстав та мотивів відхилення таких доказів, їх неврахування під час вирішення спору.
		 
		Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів про відсутність підстав для витребування майна
		 
		Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України 2004 року, частини першої статті 16 ЦК Україникожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
		 
		Частиною першою статті 15 ЦК Українивизначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
		 
		З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме належних їй прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.
		 
		Крім того, відповідно до частини першої статті 11 ЦК Україницивільні права та обв`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Частиною другою цієї ж статті передбачено, що підставами виникнення цивільних прав та обов`язків можуть бути як правочини (пункт 1), так і інші юридичні факти (пункт 4). 
		 
		У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб`єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб`єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов`язань).
		 
		Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника. Визначаючи вид вимоги, особа може зіткнутися з проблемою, коли одні й ті ж самі протиправні дії породжують виникнення різних цивільно-правових вимог до одного й того ж суб`єкта. Задоволення хоча б однієї з них позбавляє можливості пред`явлення іншої. 
		 
		Отже, з`являється декілька шляхів досягнення кінцевої мети - відновлення порушеного права або захисту інтересу. Таке явище називається сompetition of claims (конкуренція позовів). 
		 
		Конкуренція позовів, якщо її трактувати буквально, є конкуренцією суб`єктивних цивільних прав (прав вимоги до порушника), що існують в рамках захисних цивільних правовідносин (складають зміст захисних зобов`язань) і реалізуються в судовому порядку, в результаті чого відбувається застосування відповідного способу захисту права чи інтересу.
		 
		Сенс такої конкуренції полягає у тому, що позивач має можливість обирати більш вигідний позов і долати обмеження, встановлені щодо іншої вимоги, яка ґрунтується на тих же самих фактах.
		 
		У випадку конкуренції складається нетипова для цивільного права ситуація, коли в результаті однієї й тієї ж самої протиправної поведінки виникають і паралельно існують декілька суб`єктивних прав, які мають одне і те ж саме призначення. Реалізація одного з таких прав призводить до припинення іншого, оскільки інтерес, що ним опосередковується, задовольняється в повному обсязі при здійсненні іншого конкуруючого права.
		 
		Конкуренція позовів існує там, де декілька позовів об`єднуються спільним для них всіх юридичним інтересом (de eadem re), який задовольняється здійсненням вже одного з цих позовів, що усуває ео ipso (внаслідок цього) усі інші як безцільні.
		 
		Вектори конкуруючих прав є однонаправленими і паралельними - права належать одній особі і спрямовані на задоволення одного й того ж самого інтересу. Задоволенням однієї з цих конкуруючих вимог знищувалася інша вимога, так як уявлялося неприпустимим двічі задовольняти один і той же інтерес.
		 
		Для захисту своїх майнових інтересів власник або суб`єкт іншого речового права може використовувати вимоги про визнання недійсною угоди з відчуження належної йому речі (якщо мова йде про оспорюваний правочин) або про застосування наслідків недійсності правочину (якщо мова йде про вчинення нікчемного правочину). В обох випадках загальним наслідком вчинення недійсної угоди стане реституція, яка полягає, зокрема у поверненні конкретної речі (предмета угоди) первинному власнику.
		 
		Очевидно, що, якщо спір стосується правочину, укладеного самим власником, то його відносини з контрагентом мають договірний (зобов`язальний) характер, що зумовлює і можливі способи захисту його прав. Але якщо контрагент власника за недійсним правочином здійснив потім відчуження отриманої від власника речі третій особі, то у відносинах з таким новим набувачем колишній власник може використовувати тільки речово-правові способи захисту, бо вони не перебували у договірних (зобов`язальних) відносинах один з одним.
		 
		У окремих випадках колишні власники, отримавши відмову в задоволенні своїх речово-правових вимог про повернення їм майна, що перебуває у нових власників, які придбали його в результаті правочинів, оспорюють самі ці правочини, посилаючись на недійсність першого правочину з ланцюжка таких правочинів (укладених за їх участю як відчужувачів спірної речі). 
		 
		Проте застосування реституції почергово до усіх правочинів відчуження майна іншим особам в результаті позбавить добросовісного набувача гарантій дотримання його прав, закріплених у статті 388 ЦК України, що є неприпустимим.
		 
		Прикметно зазначити, що застосування у спірних правовідносинах речово-правового механізму повернення свого майна (віндикації) забезпечить захист прав та інтересів не тільки власника майна, а й добросовісних набувачів, які є також учасниками цивільного обороту. В іншому разі для широкого кола добросовісних набувачів, які виявили при укладенні договорів добру волю, розумну обачність, буде існувати ризик неправомірної й несправедливої втрати майна, яке може бути витребувано у них у порядку реституції. Така незахищеність прав добросовісних набувачів суперечить Конституції України та свободі договору.
		 
		Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником правочину.
		 
		Виникнення права власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпний перелік підстав, за наявності яких за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
		 
		Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.
		 
		Положення частини першої статті 388 ЦК України застосовуються як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.
		 
		Оскільки добросовісність набуття майна можлива лише тоді коли майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати, наслідком правочину, здійсненого з таким порушенням, є не двостороння реституція, а витребування майна із незаконного володіння (віндикація). Отже, право особи, яка вважає себе власником майна, підлягає захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача із використанням правового механізму, встановленого статтею 388 ЦК України.
		 
		Враховуючи наведене, доводи касаційної скарги про те, що майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову до добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України без визнання недійсним договору, на підставі якого відбулося відчуження спірного майна, заслуговують на увагу, а отже, висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що позивач не може витребувати спірне майно із володіння ОСОБА_2 шляхом подання віндикаційного позову з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України, оскільки він не звертався до суду із вимогами про визнання недійсним договору купівлі-продажу цього майна, який укладений між ОСОБА_1 від імені якого діяв ОСОБА_4 , та ОСОБА_5 , і такий договір у передбаченому законом порядку недійсним не визнавався, є такими, що не відповідають нормам матеріального права, у зв`язку з чим рішення судів ухваленні з порушенням норм матеріального права. 
		 
		Ефективність обраного позивачем, який не мав волевиявлення на укладення оспорених правочинів, способу захисту своїх прав не викликає обґрунтованих сумнівів.
		 
		Отже, оскаржувані рішення не можна вважати законними і обґрунтованим, оскільки вони ухвалені з порушенням норм матеріального права, а тому вони підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції на підставі статті 411 ЦПК України.
		 
		Щодо об`єкта, який витребовується
		 
		Власник вправі витребувати своє майно від особи, у якої на момент подання позову воно фактично знаходиться у незаконному володінні. При цьому об`єктом віндикаційного позову можуть бути лише індивідуально-визначені речі, тобто індивідуально визначене майно або ж майно, яке хоча і наділене родовими ознаками, проте якимось чином індивідуалізоване.
		 
		За змістом статті 184 ЦК України, річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її. Речі, визначені індивідуальними ознаками, є незамінними. Річ є визначеною родовими ознаками, якщо вона має ознаки, властиві усім речам того ж роду, та вимірюється числом, вагою, мірою. Річ, що має лише родові ознаки є незамінною.
		 
		Якщо річ, перебуваючи в чужому володінні, видозмінилася, була перероблена чи знищена, застосовуються зобов`язально-правові способи захисту права власності відповідно до положень глави 83 ЦК України.
		 
		Такі ж способи захисту застосовуються і до речей, визначених родовими ознаками, оскільки із чужого незаконного володіння може бути витребувана лише індивідуально визначена річ.
		 
		Фізичні характеристики об`єкта нерухомості включають зокрема місце розташування, форму, розміри, тобто визначають конкретні показники залежно від об`єкта нерухомості. Сукупність цих характеристик визначає індивідуальні ознаки об`єкту нерухомості, тобто ці ознаки характеризують та відрізняють різні об`єкти нерухомості, що дає змогу їх ідентифікувати.
		 
		Крім того, вирішуючи питання про наявність підстав для витребування у відповідача земельної ділянки, судам належить керуватись тим, що земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Площа земельної ділянки вираховується як площа проекції межі земельної ділянки на площину проекції, в якій встановлена геодезична система координат. Межі земельної ділянки фіксуються у землевпорядній документації (кадастровому плані земельної ділянки) та виносяться на місцевість (у натуру) на підставі технічної документації щодо встановлення меж земельної ділянки із оформленням акта винесення меж земельної ділянки в натуру. Місце розташування земельної ділянки фіксується прив`язкою її меж і крайніх точок до мережі координат (геодезичної мережі). Таким чином, земельна ділянка - це індивідуально визначена річ. 
		 
		З урахуванням того, що земельна ділянка з кадастровим номером 8000000000:75:170:0022, яка належала ОСОБА_1 на праві власності, та земельна ділянка з кадастровим номером 8000000000:75:170:0023, яка належить ОСОБА_2 об`єднані в одну, якій присвоєно кадастровий номер 8000000000:75:170:0070, судам необхідно визначитися з порядком витребовування тієї частини земельної ділянки, яка належала ОСОБА_1 та знаходитиметься територіально і конфігурально в тих межах, де вона перебувала до її об`єднання з іншою земельною ділянкою, оскільки фактично земельна ділянка, належна ОСОБА_1 , фізично не змінена, змінений лише кадастровий номер у результаті об`єднання цієї земельної ділянки з іншою.
		 
		Спірна земельна ділянка функціонує у натурально-речовій та вартісній формі. Фізичні характеристики об`єкта нерухомості включають зокрема місце розташування, форму, розміри, тобто визначають конкретні показники залежно від об`єкта нерухомості. Сукупність цих характеристик визначає індивідуальні ознаки об`єкта нерухомості, тобто ці ознаки характеризують та відрізняють різні об`єкти нерухомості, що дає змогу їх ідентифікувати.
		 
		Щодо відповідача у справі
		 
		Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи (за винятком тих осіб, які не мають цивільної процесуальної дієздатності), в інтересах яких заявлено вимоги (частини перша та друга статті 11 ЦПК України у редакції, чинній на час відкриття провадження у справі).
		 
		Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності. (частини перша та третя статті 13 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої й апеляційної інстанцій).
		 
		Відповідач - це особа, яка, на думку позивача, або відповідного правоуповноваженого суб`єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб`єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач притягається до справи у зв`язку з позовною вимогою, яка пред`являється до нього. 
		 
		Найчастіше під неналежними відповідачами розуміють таких відповідачів, щодо яких судом під час розгляду справи встановлено, що вони не є зобов`язаними за вимогою особами.
		 
		Для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити відсутність у нього обов`язку відповідати за даним позовом. Установлення цієї умови - підстава для ухвалення судового рішення про відмову в позові. Щоб визнати відповідача неналежним, крім названої умови, суд повинен мати дані про те, що обов`язок відповідати за позовом покладено на іншу особу. Визнати  відповідача неналежним суд може тільки в тому випадку, коли можливо вказати на особу, що повинна виконати вимогу позивача, - належного відповідача. 
		 
		Таким чином, неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред`явленим позовом за наявності даних про те, що обов`язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві. 
		 
		Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (див. висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 17 квітня 2018 року у справі                               № 523/9076/16-ц).
		 
		Суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. (частина перша, друга та третя статті 51 ЦПК України).
		 
		Із матеріалів справи убачається, що  ОСОБА_4 на підставі довіреності від імені ОСОБА_1 , відчужив земельну ділянку ОСОБА_5 , яка у свою чергу відчужила її ОСОБА_2 .
		 
		Проте відповідачем у справі є лише ОСОБА_2 , а ОСОБА_4 , який безпосередньо відчужував уперше земельну ділянку від імені позивача та перший її покупець - ОСОБА_5 не залучені до участі у справі, тоді як рішення суду у спірних правовідносинах впливає на їхні права та обов`язки. 
		 
		На стадії касаційного розгляду справи суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на вимоги процесуального закону. 
		 
		Відповідно до статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
		 
		Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.
		 
		Судам належало для правильного вирішення справи на підставі наявних у матеріалах справи доказів визначитися із колом осіб, які мають бути залученими до участі у розгляді справи. Крім того, судами неправильно застосовані норми матеріального права у частині вимог про витребування земельної ділянки та норм процесуального права щодо належності та допустимості доказів у цивільному процесі, а тому Верховний Суд вважає, що справа підлягає направленню на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки судом першої інстанції допущені порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, суд апеляційної інстанції в межах наданих йому повноважень не усунув зазначені порушення, а суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанцій, судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції для встановлення зазначених вище фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
		 
		Керуючись статтями 409, 410, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду 
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 задовольнити частково.
		 
		Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 08 листопада 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 19 лютого 2019 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
		 
		Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		Головуючий                                                                                       О. В. Ступак
		 
		Судді:                                                                                                І. Ю. Гулейков 
		 
		                                                                                                          А. С. Олійник
		 
		                                                                                                                                    О. С. Погрібний
		 
		                                                                                                                                    В. В. Яремко

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...