Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 738/329/17 : Кримінальні справи (до 01.01.2019); Злочини у сфері службової діяльності; Прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 05.12.2019. Забезпечено надання загального доступу: 05.12.2019.
Дата набрання законної сили: 26.11.2019
Номер судового провадження: 51-1724км19
Номер кримінального провадження в ЄРДР: 42016270000000273

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		Ухвала
		26 листопада 2019 року
		м. Київ
		справа № 738/329/17
		провадження № 51-1724км19
		Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати
		Касаційного кримінального суду у складі:
		головуючого ОСОБА_1 ,
		суддів   ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
		за участю:
		секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,
		прокурора ОСОБА_5 ,
		захисника   ОСОБА_6 ,
		розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу засудженого ОСОБА_7 та захисника ОСОБА_6 на вирок Менського районного суду Чернігівської області від 15 червня 2018 року та ухвалу Чернігівського апеляційного суду від 25 березня 2019 рокуу кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 42016270000000273, за обвинуваченням
		ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Кучинівка Щорського району Чернігівської області, жителя АДРЕСА_1 , такого, що не має судимостей,
		у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК.
		Зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій і встановлені обставини
		За вищевказаним вироком  ОСОБА_7 засуджено за ч. 3 ст. 368 КК допокарання у виді позбавлення волі на строк 5 років з позбавленням права обіймати посади в правоохоронних органах на строк 2 роки, з конфіскацією майна.
		На підставі ст. 54 КК ОСОБА_7 позбавлено спеціального звання «майор внутрішньої служби».
		Вирішено питання щодо процесуальних витрат і речових доказів у кримінальному провадженні.
		За вироком суду першого заступника  заступника начальника Менської виправної колонії Управління державної пенітенціарної служби України вЧернігівській області (№91) з нагляду та безпеки, охорони та оперативної роботи майора внутрішньої служби ОСОБА_7 визнано винуватим у тому, що він будучи службовою особою, яка займає відповідальне становище, представником влади  заступником керівника органу державної влади, повторно вимагав таодержав для себе неправомірну вигоду. Злочин вчинено за наступних обставин.
		Так, ОСОБА_7 , до посадових обов`язків якого входило зокрема, внесення пропозицій начальнику колонії щодо заохочення, притягнення до дисциплінарної відповідальності засуджених, знаючи про виникнення підстав, які уможливлювали застосування до засудженого ОСОБА_8 пільг, передбачених ст. 82 КК (заміна невідбутої частини покарання більш м`яким), 19 червня 2016 року в службовому кабінеті адміністративної будівлі Менської виправної колонії (смт. Макошине, вул.Дружби, 5), умисно, з корисливих мотивів, з метою незаконного збагачення, висунув ОСОБА_8 вимогу сплатити неправомірну вигоду в розмірі 2000 грн занезастосування до нього заходів дисциплінарного впливу для позитивного вирішення питання заміни покарання більш м`яким, котрі потрібно було перерахувати банківський рахунок ОСОБА_9 .
		Таким чином ОСОБА_7 створив умови, за яких засуджений ОСОБА_8 бувзмушений надати неправомірну вигоду за незастосування до нього заходів дисциплінарного впливу та прийняття позитивного рішення на комісії щодо заміни покарання більш м`яким.
		15 липня 2016 року комісія по пільгам засуджених Менської виправної колонії підголовуванням ОСОБА_7 прийняла рішення про направлення до суду матеріалів щодо застосування до засудженого ОСОБА_8 пільг, передбачених ст.82КК, після чого останній звернувся із заявою про злочин, а 11 серпня 2016року в ході проведення контролю за вчиненням злочину на вказаний вище рахунок було перераховано 2000 грн.
		Крім того ОСОБА_7 , знаючи про накладене на засудженого ОСОБА_10 дисциплінарне стягнення у виді догани, 04 листопада 2016 року в тому ж кабінеті, повторно, умисно, з корисливих мотивів, з метою незаконного збагачення, висунув ОСОБА_10 вимогу сплатити неправомірну вигоду в розмірі 1000 грн длявирішення питання щодо зняття з нього дисциплінарного стягнення танепритягнення його в подальшому до дисциплінарної відповідальності, котрі потрібно було перерахувати на банківський рахунок ОСОБА_11 .
		Таким чином ОСОБА_7 створив умови, за яких засуджений ОСОБА_10 бувзмушений надати неправомірну вигоду за незастосування до нього заходів дисциплінарного впливу та зняття дисциплінарного стягнення.
		09 листопада 2016 року обумовлена сума була перерахована на банківський рахунок ОСОБА_11 , з якою ОСОБА_7 того ж дня зустрівся у магазині біля виправної колонії та отримав 1000 грн перерахованої для нього неправомірної вигоди.
		Апеляційний суд частково задовольнив апеляційну скаргу обвинуваченого ОСОБА_7 та захисника ОСОБА_6 , вирок місцевого суду змінив, виключив із його резолютивної частини вказівку про позбавлення ОСОБА_7 спеціального звання «майор внутрішньої служби», а в решті вирок місцевого суду залишив без змін.
		Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи осіб, які її подали
		У касаційній скарзі засуджений та захисник, посилаючись на неповноту судового розгляду, невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, порушують питання про скасування вищезазначених судових рішень тапризначення нового розгляду в суді першої інстанції. Зазначають, що ОСОБА_7 не вчиняв інкримінованого йому злочину, він не є суб`єктом кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК, оскільки невирішував питань про застосування пільг до засуджених, які розглядаються наспеціальній комісії. Автори касаційної скарги вказують на численні порушення під час досудового розслідування, а саме: заява про злочин ОСОБА_8 зареєстрована з порушенням ст. 214 КПК; докази отримані в позапроцесуальний спосіб (аркуш з номером банківського рахунку) протоколи слідчих дій складені неповно, містять недоліки; відсутні письмові доручення оперативним підрозділам згідно вимог ст. 41 КПК; стороні захисту після закінчення досудового розслідування відкриті не всі матеріали та речові докази, частину з них відкрито під час судового розгляду (ухвали слідчих суддів, постанови прокурора проведення контролю за вчиненням злочину), чим порушено ст. 290 КПК. Незважаючи на це, суд не визнав відповідні докази недопустимими, обґрунтував вирок суперечливими показаннями свідків, не перевірив доводів захисту щодо підкупу засуджених ОСОБА_8 та ОСОБА_10 співробітниками Управління захисту економіки з метою штучного створення показників, не призначив фоноскопічних експертиз для підтвердження приналежності голосу на досліджених аудіозаписах ОСОБА_7 . Крім того, головуючий суддя ОСОБА_12 16 лютого 2016 року розглядала питання про зарахування ОСОБА_8 , який є свідком у даному кримінальному провадженні, строку попереднього ув`язнення у строк покарання, що викликає сумніви у її неупередженості. На вказані порушення апеляційний суд не звернув уваги, не усунув їх та допустив інші  не розглянув клопотання проповторне дослідження доказів у кримінальному провадженні та не дослідив нові докази, надані стороною захисту.
		У запереченні на касаційну скаргу сторони захисту прокурор, який брав участь у розгляді кримінального провадження в судах першої та апеляційної інстанцій, вважає їїнеобґрунтованою та просить залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення  без змін.
		Позиції учасників судового провадження
		Захисник підтримав подану касаційну скаргу, а прокурор заперечувала проти їїзадоволення, просила оскаржені судові рішення залишити без змін.
		Мотиви Суду
		Згідно зі ст. 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Верховний Суд єнайвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість таєдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.
		У ч. 4 ст. 431-1 КПК зазначено, що суд, який розглядає кримінальне провадження вкасаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає таке кримінальне провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія суддів (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.
		Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників, перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи, наведені в касаційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку, що кримінальне провадження необхідно передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на таке.
		Одним із доводів касаційної скарги є посилання захисника та засудженого напорушення вимог ч. 12 ст. 290 КПК, оскільки після закінчення досудового розслідування сторона обвинувачення не відкрила стороні захисту всіх матеріалів кримінального провадження, зокрема, постанов прокурора про проведення контролю за вчиненням злочину у формі спеціального експерименту та ухвал слідчих суддів Апеляційного суду Чернігівської області про надання дозволу напроведення негласних слідчих (розшукових) дій (далі  НСРД). Зазначені документи сторона обвинувачення надала майже через рік після початку судового розгляду, у зв`язку з чим суд повинен був визнати недопустимими докази, отримані в результаті НСРД, проведених на підставі матеріалів, які не були відкриті стороні захисту після закінчення досудового розслідування.
		Як слідує з матеріалів кримінального провадження, обвинувальний акт щодо  ОСОБА_7 було складено 22 лютого 2017 року, а судом він був отриманий 27лютого 2016 року. Вже під час судового розгляду прокурор з власної ініціативи безпосередньо перед засіданням 12 березня 2018 року відкрив захиснику таобвинуваченому постанови прокурора про проведення контролю за вчиненням злочину у формі спеціального експерименту від 05 серпня 2016 року тавід31жовтня 2016 року, які були розсекречені 26 січня 2018 року (т. 2, а.п. 34-35, 84-85), а 25 квітня 2018 року та 20 квітня 2016 року відповідно обвинуваченому тазахиснику були відкриті ухвали слідчих суддів Апеляційного суду Чернігівської області про надання дозволу на проведення НСРД від 05 серпня 2016 року, 27вересня 2016 року та 28 жовтня 2016 року (т. 3, а.п. 131), котрі були досліджені всудовому засіданні 26 квітня 2018 року, хоча розсекречені вказані документи були ще 17 березня 2017 року (т. 3, а.п. 132-134, 139-141, 158-161, 165-167).
		У цьому кримінальному провадженні відповідно до визначеного судом порядку письмові докази досліджувалися після допиту свідків. Відповідно до вимог ст.22КПК сторони самостійно визначали послідовність подання відповідних доказів для дослідження суду. Сторона захисту протягом судового розгляду ненаполягала та не вимагала у сторони обвинувачення відкрити їй вищезазначені постанови прокурора про проведення контролю за вчиненням злочину та ухвали слідчих суддів, ці документи були відкриті їй за деякий час або безпосередньо перед судовими засіданнями, під час яких вказані документи були досліджені. Прицьому сторона захисту не просила надати їй час для ознайомлення з новими матеріалами, не заперечувала проти їх дослідження судом та приєднання доматеріалів провадження, однак наголошувала на необхідності визнання недопустимими доказів, які отримані на підставі вказаних матеріалів з наведених вище підстав. Поряд із цим в ході судового розгляду сторона захисту також активно подавала на дослідження суду докази, попередньо відкриваючи матеріали стороні обвинувачення відповідно до вимог ч. 11 ст. 290 КПК (т. 1, а.п. 155, т.3а.п.76, 233).
		У постанові 16 березня 2017 року в справі №5-364кс16 Верховний Суд України (далі  ВСУ) вперше сформулював висновок щодо необхідності визнання недопустимими доказів у зв`язку з невідкриттям у порядку ст. 290 КПК процесуальних документів, які стали підставою для їх отримання. У подальшому цей висновок було розвинуто в постанові ВСУ від 12 жовтня 2017 року у справі №5-237кс(15)17.
		В кримінальному провадженні, яке розглядається, сторона захисту не могла незнати про існування постанов прокурора про проведення контролю завчиненням злочину у формі спеціального експерименту та ухвал слідчих суддів Апеляційного суду Чернігівської області про надання дозволу на проведення НСРД, адже посилання на них містяться у відповідних протоколах НСРД (т. 2, а.п. 49-50, 87-88, т. 3 а.п. 95-96, 135, 144, 150), які стороні захисту були відкриті одразу після закінчення досудового розслідування таяківона просила суд визнати недопустимими доказами з підстав відсутності вказаних вище постанов прокурора та ухвал слідчих суддів. Під час судового розгляду кримінального провадження сторона захисту не вимагала у сторони обвинувачення відкрити вказані процесуальні документи, і тільки після відкриття їхз власної ініціативи прокурором вона наголошувала на недопустимості відповідних протоколів з підстав порушення вимог ч. 12 ст. 290 КПК.
		Місцевий суд за результатом розгляду кримінального провадження не встановив порушень вимог ч. 12 ст. 290 КПК стороною обвинувачення, визнав допустимими доказами відповідні протоколи НСРД, отримані на підставі постанов прокурора таухвал слідчих суддів, відкритих стороні захисту та досліджених під час судового розгляду, сторона захисту мала достатньо часу підготуватися до захисту, а апеляційний суд погодився із такими висновками місцевого суду.
		Розглянувши доводи касаційної скарги захисника в цій частині, колегія суддів вважає за необхідне відступити від висновку Великої Палати Верховного Суду (далі  ВП ВС), викладеному в п. 63 постанови від 16 січня 2019 року (справа №751/7557/15-к), та частково від висновку, викладеному в постанові ВП ВС від 16жовтня 2019 року (справа № 640/6847/15-к).
		Так, у п. 63 постанови ВП ВС від 16 січня 2019 року міститься категоричний висновок, що за наявності відповідного клопотання процесуальні документи, які стали підставою для проведення НСРД (ухвали, постанови, клопотання) і яких не було відкрито стороні захисту в порядку, передбаченому ст. 290 КПК, оскільки їх тоді не було у розпорядженні сторони обвинувачення (процесуальні документи не було розсекречено на момент відкриття стороною обвинувачення матеріалів кримінального провадження), можуть бути відкриті іншій стороні, але суд не має допустити відомості, що містяться в цих матеріалах кримінального провадження, як докази.
		Цей висновок по суті ґрунтується на попередніх висновках ВСУ, що містяться в постановах від 16 березня 2017 року (справа №5-364кс16) та від 12 жовтня 2017 року (справа №5-237кс(15)17).
		У подальшому ВП ВС уточнила свою позицію щодо тлумачення ст. 290 КПК України в постанові від 16жовтня 2019 року, посилаючись на те, що загальні висновки, викладені раніше судами України вищих інстанцій, не охопили повною мірою всіх випадків, які можуть виникати у практиці правозастосування, і проблема загалом не вирішена.
		Натомість, колегія суддів вважає, що і остання постанова не вирішила всіх питань, які виникають у судовій практиці в аспекті питання, що розглядається. 
		Перш за все, колегія суддів вважає за необхідне наголосити, що вона погоджується з більшою частиною аргументів, наведених у згаданих вище постановах ВСУ та ВПВС.
		По-перше, на переконання колегії суддів, необхідність відкриття процесуальних документів, які стали підставою для проведення НСРД, дійсно є важливою умовою забезпечення рівності сторін у судовому процесі, оскільки сторона захисту вправі мати інформацію про всі елементи процесуального порядку отримання стороною обвинувачення доказів, які остання має намір використати проти неї в суді. Інакше це може суттєво обмежити можливості щодо ефективного захисту, поставивши у такий спосіб сторону захисту в явно невигідні умови.
		По-друге, колегія суддів безумовно погоджується з твердженнями ВСУ та ВП ВС стосовно того, що відкриття цих матеріалів до початку судового розгляду за загальним правилом є вкрай важливим, оскільки це може вплинути на вибір найкращої тактики захисту. У цілому сторона захисту не повинна ставитися в умови, коли від неї приховуються певні важливі докази чи документи, у зв`язку з чим вона не може належним чином підготуватися до захисту.
		Однак на переконання колегії суддів, вищенаведене, тим не менше, не дозволяє зробити категоричний висновок, що невідкриття процесуальних документів, які були підставою для проведення НСРД, саме на стадії закінчення досудового розслідування, слід вважати автоматичною підставою для визнання результатів НСРД недопустимими доказами. 
		Такого ж висновку фактично дійшла ВП ВС у постанові від 16 жовтня 2019 року. Однак при цьому ВП ВС зазначила лише про одне виключення з указаного правила, поставивши вирішення цього питання в залежність від того, чи вживала сторона обвинувачення належні заходи для розсекречування відповідних документів на стадії досудового розслідування. На думку колегії суддів, такий підхід не повною мірою враховує інший важливий аспект, який має значення в змагальному процесі  поведінку сторони захисту.
		Позиція колегії суддів у даному питанні ґрунтується на наступних аргументах.
		І. Відповідно до ст. 2 КПК України завданнями кримінального провадження є: 1)захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень; 2)охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження; 3) забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.
		Указані завдання кримінального провадження вимагають пошуку розумного балансу між необхідністю захистити особу, суспільство і державу від кримінальних правопорушень шляхом забезпечення дієвості кримінальної юстиції та притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності, з одного боку, та потребами забезпечення прав підозрюваного, обвинуваченого в кримінальному провадженні  з іншого. Порушення цього балансу може мати наслідком у крайніх проявах або тотальне нехтування правами людини з боку правоохоронних органів і судів, внаслідок чого кримінальна юстиція може перетворитися на каральний, репресивний механізм, який порушуватиме фундаментальні засади демократичного суспільства і буде небезпечним не тільки для злочинців, але й невинуватих осіб, або навпаки  створення таких надмірних формальних перешкод для діяльності правоохоронних органів, які практично унеможливлять їх ефективну роботу, що призведе до недієвості правоохоронної функції держави в цілому та до значного підвищення рівня злочинності, що так само є небезпечним як для всього суспільства, так і для прав і свобод кожної окремої людини.
		Пошук цього балансу, серед іншого, ґрунтується на такій засаді кримінального провадження, як змагальність сторін та свобода в поданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. 
		Зміст цієї загальної засади кримінального провадження розкрито в ст. 22 КПК України, відповідно до якої кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими КПК України. Сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених КПК України. Під час кримінального провадження функції державного обвинувачення, захисту та судового розгляду не можуть покладатися на один і той самий орган чи службову особу. Суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, створює необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов`язків.
		Як показує практика, в умовах змагальності процесу в багатьох випадках досить складно передбачити наперед напрямок розвитку подій під час судового розгляду, оскільки сторона захисту може вільно обирати свою тактику від повного визнання вини до повного її заперечення, вона може визнати певні фактичні обставини або навпаки висловити несподівані аргументи, які потребуватимуть перевірки, вона також може заперечувати допустимість чи достовірність одного, кількох або всіх доказів або навпаки не бачити в цьому сенсу тощо. 
		Саме така непередбачуваність змагального процесу потребує пошуку судом відповідного балансу конкуруючих інтересів держави, потерпілого, обвинуваченого та інших осіб у кожному конкретному випадку для того, щоб забезпечити справедливість процесу в цілому. Це також вимагає застосування такого підходу до тлумачення норм процесуального права, які мають відомий рівень абстрактності, щоб це не створило, ані невиправданих переваг однієї зі сторін процесу, ані невиправданих формальних перепон для реалізації сторонами своїх прав і обов`язків. Як зазначив mutatis mutandis (з урахуванням відмінностей щодо обставин) Європейський суд з прав людини (далі  ЄСПЛ) «при застосуванні процедурних правил, національні суди повинні уникати як надмірного формалізму, який буде впливати на справедливість процедури, так і зайвої гнучкості, яка призведе до нівелювання процедурних вимог, встановлених законом» (див. рішення від 26.07.2007 у справі «Walchli v. France», заява №. 35787/03, § 29). 
		В аспекті питання, що розглядається, можливі дві крайності в тлумаченні та застосуванні положень ст. 290 КПК України, які, на переконання колегії суддів, є однаково неприйнятними. 
		Перша з них полягає в невиправданому обмеженні можливостей сторони захисту щодо ознайомлення з процесуальними документами, які були підставою для проведення НСРД, адже це створює істотні складнощі для забезпечення ефективного захисту обвинуваченого, який буде нездатний висловити свої аргументовані заперечення щодо допустимості відповідних доказів. Це ставить сторону захисту в явно невигідне положення в порівнянні зі стороною обвинувачення, що є порушенням принципу рівності сторін.
		Друга крайність полягає в тому, що надмірно категоричний висновок про неможливість використання судом під час судового розгляду вказаних документів, якщо вони не були відкриті стороною обвинувачення до завершення досудового розслідування, фактично створює невиправдану формальну перешкоду для сторони обвинувачення в обстоюванні своєї правової позиції (ст. 22, ч. 3 ст. 89 КПК України) у відповідь на висловлене в судовому засіданні заперечення сторони захисту щодо недопустимості результатів НСРД і виконанні обов`язку сторони обвинувачення щодо доказування належності та допустимості доказів (ч. 2 ст. 92 КПК України). Такий підхід ставить у явно невигідне положення сторону обвинувачення, що так само не узгоджується з принципом рівності сторін. 
		На сьогодні практика розгляду відповідних питань судом касаційної інстанції свідчить, що в багатьох кримінальних провадженнях сторона захисту не демонструвала наміру отримати та ознайомитися з відповідними процесуальними документами ані під час досудового розслідування, ані під час судового розгляду, проте посилалася на невідкриття цих документів виключно як на формальну підставу для визнання результатів НСРД недопустимими доказами. У провадженнях, які надійшли до суду до того, як ВСУ в 2017 році вперше сформулював свій висновок щодо тлумачення ст.290 КПК України, сторона захисту нерідко взагалі не заперечувала в суді першої інстанції допустимості результатів НСРД, але в подальшому (коли стало відомо про указаний висновок ВСУ) заявляла про це в судах апеляційної та/або касаційної інстанцій, як про істотне порушення судом першої інстанції вимог кримінального процесуального закону, що полягає у використанні недопустимого доказу. У таких випадках скасування судових рішень, у тому числі з призначенням нового судового розгляду в суді першої інстанції, не дозволяє виправити вказаний недолік, адже за змістом висновків ВСУ та ВП ВС відкриття названих матеріалів має відбутися не просто перед початком судового розгляду (коли сторона захисту ще має можливість і час підготуватися до захисту), а виключно на стадії завершення досудового розслідування.
		Непоодинокі випадки, зокрема в даному кримінальному провадженні, коли сторона захисту на стадії відкриття матеріалів кримінального провадження не могла незнати про існування постанов прокурора про проведення контролю завчиненням злочину у формі спеціального експерименту та ухвал слідчих суддів апеляційного суду про надання дозволу на проведення НСРД, адже посилання на них містяться у відповідних протоколах НСРД, які стороні захисту були відкриті одразу після закінчення досудового розслідування таяківона просила суд визнати недопустимими доказами з підстав відсутності вказаних вище постанов прокурора та ухвал слідчих суддів. Під час судового розгляду кримінального провадження сторона захисту не діяла активно, не вимагала у сторони обвинувачення відкрити вказані процесуальні документи, і тільки після відкриття їхз власної ініціативи прокурором вона наголошувала на недопустимості відповідних протоколів з підстав порушення вимог ч. 12 ст. 290 КПК.
		ІІ. Загальні принципи щодо застосування положень ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі  Конвенція) в аспекті відкриття доказів викладені ЄСПЛ у справах «Джаспер проти Сполученого Королівства» (Jasper v. the United Kingdom, рішення від 16 лютого 2000 року, заява №27052/95), «Мірілашвілі проти Росії» (Mirilashvili v. Russia, рішення від 11 грудня 2008 року, заява №6293/04), «Леас проти Естонії» (Leas v. Estonia, рішення від 6 березня 2012 року, заява №59577/08), «Матанович проти Хорватії» (Matanovic v. Croatia, рішення від 4 квітня 2017 року, заява №2742/12), «Якуба проти України» (Yakuba v. Ukraine, рішення від 12 Лютого 2019 року) та інших.
		Так у справі «Якуба проти України» ЄСПЛ зазначив:
		«43. Як правило, пункт 1 статті 6 вимагає, щоб органи прокуратури розкрили стороні захисту будь-які суттєві докази, що їм відомі, за або проти обвинуваченого (див. Роу та Девіс проти Сполученого Королівства [ВП], № 28901/95, п.60, ECHR2000-II).Суд зазначає, що питання доступу до доказів може виникнути в контексті статті 6, у разі, якщо оскаржувані докази стосуються заявника, зокрема, якщо вони суттєво вплинули на обвинувачення, які було висунуто проти нього. Це стосується випадків, коли докази використовувались та були покладені в основу встановлення винуватості заявника або в них містилися такі відомості, які могли б дозволити заявникові виправдати себе або за його зверненням зменшити обсяг обвинувачення, висунутого проти нього. Слід також зазначити, що такими доказами у наведеному контексті є не лише докази, які безпосередньо пов`язані з фактами справи, але й інші докази, які можуть стосуватися допустимості, достовірності та повноти перших (див. Матанович проти Хорватії, № 2742/12, п.161, від 4 квітня2017року із подальшими посиланнями).
		44. Однак право на розкриття відповідних доказів не є абсолютним правом. У будь-якому кримінальному провадженні можуть виникати конкуруючі інтереси, наприклад, національна безпека або необхідність захищати свідків, що піддаються ризику репресій, або зберігати таємні поліцейські методи розслідування злочинів, які повинні бути урівноважені з правами обвинувачених. У деяких випадках може бути необхідним отримання певних доказів від сторони захисту, щоб зберегти основні права іншої особи або захистити важливий суспільний інтерес. Проте лише такі заходи, які обмежують право на захисті є суворо необхідними, є також припустимими згідно з пунктом 1 статті 6. Крім того, для того, щоб гарантувати обвинуваченому справедливий судовий розгляд, будь-які труднощі, які викликають обмеження прав захисту, повинні бути належним чином компенсовані процедурами, яких дотримуються судові органи (див. «Роу та Девіс проти Сполученого Королівства» як зазначено вище, п. 61).
		45. У випадках, коли докази приховано від захисту на підставі публічного інтересу, це не завдання Європейського суду вирішувати, чи було таке нерозголошення гостро необхідним, оскільки, як правило, національним судам необхідно оцінювати докази, що надходять до них. Натомість, завдання Європейського суду полягає у тому, щоб переконатися, чи застосована процедура прийняття рішень у кожному конкретному випадку, наскільки це можливо, відповідала вимогам змагальності та рівності сторін, включаючи належні гарантії захисту інтересів обвинуваченого (там само, п. 62).
		46. Зокрема, пунктом 3 (b) статті 6 гарантовано обвинуваченому «достатній час і можливості для підготовки свого захисту», а отже, означає, що реальна діяльність щодо захисту з його боку може включати все, що є "необхідним" для підготовки до основного судового розгляду справи. Обвинувачений повинен мати можливість організувати свій захист належним чином і без обмежень щодо можливості викласти всі належні захисту аргументи у суді першої інстанції і таким чином вплинути на результат судового розгляду. Крім того, засоби, якими повинен користуватись кожен, кого звинувачено у вчиненні кримінального злочину, включають можливість ознайомитись з результатами розслідувань, проведених протягом провадження, з метою підготовки судового захисту (див. Леас проти Естонії, № 59577/08, п.80, від 6 березня 2012 року, із наступними посиланнями)...». 
		У справі «Матанович проти Хорватії» ЄСПЛ також наголосив:
		«157. Відмова розкрити захисту матеріали, які містять такі подробиці, які могли б дозволити обвинуваченому звільнити його або її, або помякшити вирок, складатиме відмову в можливостях, необхідних для підготовки захисту, і тому складатиме порушення права, гарантованого статтею 6 Конвенції (див. C.G.P. проти Нідерландів (ріш.), № 29835/96, 15 січня 1997 року). Проте від обвинуваченого можливо очікувати наведення певних аргументів у своєму клопотанні (див. Бенденун проти Франції, 24лютого 1994 року, § 52, Серія А, № 284) і національні суди вправі перевірити обґрунтованість цих аргументів (див. C.G.P., наведена вище, Натунен, наведена вище, § 43, Джанатуйнен проти Фінляндії, № 28552/05, § 45, 8грудня 2009 року; і Леас, наведена вище, § 81).
		158. Проте, у будь-якому випадку, у системах, в яких органи прокуратури зобов`язані відповідно до закону враховувати факти на користь і проти підозрюваного  процедура, відповідно до якої органи прокуратури самостійно намагаються оцінити, що може мати або не матиме значення для справи, без будь-яких наступних процесуальних гарантій прав захисту, не може відповідати вимогам статті 6 § 1 (див. Натунен, наведена вище, §§ 47-49).
		159. Наприкінці, Суд повторює, що право на справедливий суд також передбачає право доступу до матеріалів справи. Суд вже визнав, що необмежений доступ до матеріалів справи та необмежене використання будь-яких записів, у тому числі, якщо це необхідно, можливість отримання копій відповідних документів є важливими гарантіями справедливого судового розгляду. Відмова надати такий доступ вплинула на оцінку Судому при прийнятті рішення про порушення принципу рівності сторін (дивіться Берару, наведена вище, § 70). У цьому контексті важливе значення надається виступам в суді, а також підвищеній чутливості до справедливого здійснення правосуддя. Повага до прав на захист вимагає, щоб обмеження доступу обвинувачуваного або його адвоката до суду не перешкоджало тому, щоб докази були доступні обвинуваченому до судового розгляду і обвинувачений отримав можливість прокоментувати їх за допомогою його адвоката в усних заявах (див. Оджалан проти Туреччини [ВП], №. 46221/99, §140, ЄСПЛ 2005-IV)».
		Отже, у справі «Джаспер проти Сполученого Королівства» ЄСПЛ не знайшов порушення ст. 6 Конвенції в ситуації, коли частина секретних доказів не була відкрита стороні захисту. При цьому Суд виходив з того, що попри нерозкриття доказів стороні захисту, національному судді було відомо як зміст цих секретних доказів, так і характер справи заявника, і, таким чином, він на основі існуючих законодавчих процедур і відповідно до чітких роз`яснень з цього питання апеляційного суду ретельно розглянув указане питання, зіставивши зацікавленість заявника в розкритті доказів з громадським інтересом в їх збереженні в секреті.
		На відміну від цього, у справі «Мірілашвілі проти Росії» ЄСПЛ встановив порушення ст. 6 Конвенції у зв`язку з невідкриттям стороні захисту матеріалів, пов`язаних з наданням дозволу на прослуховування телефонних розмов, оскільки це рішення ґрунтувалося виключно на формальному твердженні, що вони пов`язані з оперативно-розшуковою діяльністю (при цьому суддя ознайомився з цими матеріалами без участі сторін). ЄСПЛ зауважив, що в противагу англійським суддям, російський суд не проаналізував, чи можуть ці матеріали бути яким небудь чином корисні для цілей захисту, і чи зможе їх розкриття, хоча б потенційно, завдати шкоди якомусь певному суспільному інтересу. Отже, рішення суду було засновано на типі матеріалів (матеріали, що відносяться до оперативно-розшукової діяльності), а не на аналізі їх змісту.
		У справі «Леас проти Естонії» порушення ст. 6 Конвенції було встановлено через те, що всупереч рішенням двох судів, які задовольнили аргументоване клопотання заявника про доступ до матеріалів спостереження, поліція зрештою надала йому доступ не до всіх матеріалів, а лише до тих, які були відібрані стороною обвинувачення і долучені до матеріалів справи, що позбавило сторону захисту можливості зробити власний відбір матеріалів, які вона вважала за необхідне продемонструвати суду. Попри те, що суд ознайомився зі змістом всіх матеріалів, стороні захисту про це не було відомо під час судового розгляду, а сам суд не навів чітких підстав того, чому була прийнятною відмова заявникові в доступі до невідкритої інформації у матеріалах спостереження. 
		У справі «Матанович проти Хорватії» скарга щодо невідкриття матеріалів стороні захисту стосувалася трьох окремих груп матеріалів. 
		Так, ЄСПЛ не встановив порушення щодо першої групи матеріалів, а саме матеріалів спостереження, якими було обґрунтовано засудження заявника. Заявник скаржився, що незважаючи на неодноразові спроби, захист був позбавлений можливості отримання копії записів, а отримав лише стенограми цих записів. При цьому за національним законодавством стенограми не були доказом, а лише інструментом технічної допомоги сторонам і що єдиним доказом у провадженні, яким відповідні факти можуть встановлені для засудження особи, були секретні записи спостереження. Однак ЄСПЛ при цьому виходив з того, що стенограми були доступні для захисту під час ознайомлення з обвинувальним актом, а самі записи були відтворені в суді і заявник мав достатні можливості, щоб порівняти їх зі змістом стенограм. З урахуванням зауважень сторони захисту щодо неточностей у цих стенограмах судом першої інстанції були отримані додаткові стенограми, які були доступні для захисту свого часу після їх виготовлення. Тому ЄСПЛ зробив висновок, що (див пункти 39, 48 52 і 57 вище). Тому, ЄСПЛ за цих обставин не знайшов підстав зробити висновок про те, що заявник був позбавлений можливості адекватно підготувати свій захист у зв`язку з цими доказами. 
		Не було встановлено порушення ст. 6 Конвенції і щодо другої групи матеріалів  194CD та чотирьох записів на DVD про таємне спостереження за заявником та іншим обвинуваченим, які були включені до матеріалів справи, але не були використані для засудження заявника. Як зауважив ЄСПЛ, відповідно до його прецедентної практики, можна очікувати, що обвинувачений наведе конкретні підстави у своєму клопотанні про розкриття такого матеріалу, а національні органи влади мають право перевірити обґрунтованість цих підстав. Оскільки заявник мав доступ до звітів про свої розмови з третіми особами, підготовленими в ході застосування заходів таємного спостереження, це надало можливість заявникові звернутися до суду першої інстанції з проханням визнати їх доказами та дослідити ці частини записів як докази. Заявник не навів будь-якого конкретного аргументу, який би вказував, що невідкриття цих записів вплинуло на справедливість процесу. 
		Водночас ЄСПЛ встановив порушення ст. 6 Конвенції у зв`язку з невідкриттям стороні захисту третьої категорії матеріалів  98 записів на CD, що стосувалися інших осіб, які не стали в подальшому обвинуваченими в кримінальному провадженні. ЄСПЛ зауважив, що вони були отримані шляхом таємного спостереження в контексті більш масштабного розслідування, проведеного у тій самій справі, проте, на відміну від другої категорії доказів, суд першої інстанції відмовив стороні захисту у доступі до будь-якої інформації про ці записи на тій підставі, що вони стосувалися приватного життя інших осіб, і ці записи повинні бути знищені згідно з відповідним національним законодавством. У той же час не було запроваджено жодної процедури, яка б дозволила компетентному суду, за зверненням заявника, оцінити їх відношення до справи, зокрема, чи містять вони такі дані, які могли б дозволити заявнику виправдати себе чи зменшив обсяг обвинувачення, або вони стосувалися допустимості, достовірності та повноти доказів, поданих під час провадження. Отже, не можна звинувачувати заявника в тому, що він не подав конкретного клопотання про доступ до цієї конкретної частини записів. Таким чином, сторона захисту була усунута від можливості брати участь у прийнятті рішення щодо відбору та відкриття тих чи інших матеріалів, які можуть мати значення для кримінального провадження, що порушило принцип рівності сторін у процесі.
		У справі «Якуба проти України» факт сбуту заявником наркотичних засобів таємному агенту міліції був зафіксований на відео прихованою камерою. Під час досудового слідства слідчий міліції в присутності двох понятих провів перегляд відеозапису і зазначав у протоколі слідчої дії, що за результатами перегляду встановлено збут наркотичних засобів заявником особі П. Адвокат заявника заявив клопотання щодо перегляду відеозапису, проте йому було відмовлено на тій підставі, що особа П. підлягала особливому захисту, тоді як перегляд відеозапису міг призвести до розкриття його особистості, що могло загрожувати його життю і здоров`ю. Цей протокол слідчої дії без відеозапису був долучений до справи, яка була направлена в суд. Під час судового розгляду кримінальної справи заявник звернувся до суду із клопотанням про надання стороні захисту доступу до відеозапису, але це клопотання було відхилено судом без наведення відповідних мотивів. У зв`язку з наведеним, ЄСПЛ дійшов висновку, що процедура була такою, що дозволяла стороні обвинувачення визначити зміст цього обвинувального матеріалу поза межами будь-якої перевірки не тільки стороною захисту, але й національними судами. Стислий виклад відео, було підготовлено слідчим, а не незалежною стороною під судовим контролем (на відміну від справи Матановича).Національні суди не зважали на інтереси сторони захисту, не вдаючись до очевидного вивчення питання про те, чи існує реальна потреба захистити особу ОСОБА_13 , обґрунтовували засудження заявника певною мірою на невідкритих матеріалах, із якими лише стороні обвинувачення було дозволено ознайомитися, і зміст яких органи прокуратури визначали поза межами будь-якого контролю. Це зробило провадження у справі загалом несправедливим, у зв`язку з чим було встановлено порушення вимог ст. 6 Конвенції.
		Наведений загальний огляд практики ЄСПЛ, який в цілях лаконічності, не містить всіх деталей відповідних справ та аргументів Суду, дає можливість зробити деякі висновки.
		За загальним правилом, потреби забезпечення рівності сторін в кримінальному провадженні вимагають, щоб наявні у сторони обвинувачення матеріали справи були відкриті стороні захисту. 
		Проте право на розкриття відповідних доказів не є абсолютним правом. У деяких справах, коли певні секретні матеріали не були відкриті стороні захисту, ЄСПЛ не знаходив порушення ст. 6 Конвенції, якщо таке рішення супроводжувалося чіткими процесуальними гарантіями, які забезпечували можливість сторони захисту брати участь у прийнятті відповідного рішення шляхом викладення своїх аргументів і клопотань, які суд розглядав, виходячи з необхідності пошуку балансу між конкуруючими інтересами, а рішення суду про відмову в задоволенні відповідного клопотання містило конкретні та переконливі аргументи щодо необхідності збереження таємниці. 
		Хоча ЄСПЛ указує на важливість відкриття стороні захисту матеріалів, у тому числі тих, які стосуються допустимості доказів, в аспекті забезпечення права обвинуваченого мати достатній час для підготовки захисту, у його прецедентному праві відсутня вимога, що таке відкриття має обов`язково відбутися саме на стадії закінчення досудового розслідування і не може мати місце на стадії судового розгляду. Навпаки, оскільки мова, як правило, йде про необхідність пошуку балансу між конкуруючими інтересами сторони захисту у доступі до певних матеріалів і держави чи інших осіб у збереженні секретності цих матеріалів, у прецедентному праві ЄСПЛ визначено, що в певних ситуаціях відкриття тих чи інших доказів чи документів може залежати від наявності аргументованого клопотання сторони захисту, яке має бути розглянуте саме судом.
		Таким чином, ні текст Конвенції, ні практика ЄСПЛ не містять положень, які би вимагали тлумачити положення ст. 290 КПК України як такі, що категорично забороняють суду посилатися на процесуальні документи, які стосуються підстав проведення НСРД і не були відкриті на стадії закінчення досудового розслідування, але в подальшому були відкриті під час судового розгляду як тільки сторона захисту заявила про це клопотання або заперечила проти допустимості відповідних доказів. Так само ні Конвенція, ні практика ЄСПЛ не вимагають за таких обставин визнавати такі докази недопустимими.
		ІІІ. Частинами1-10 статті 290 КПК України визначено порядок відкриття матеріалів іншій стороні на стадії закінчення досудового розслідування. 
		Зокрема, відповідно до ч.2 цієї статті прокурор або слідчий за його дорученням зобов`язаний надати доступ до матеріалів досудового розслідування, які є в його розпорядженні, у тому числі будь-які докази, які самі по собі або в сукупності з іншими доказами можуть бути використані для доведення невинуватості або меншого ступеня винуватості обвинуваченого, або сприяти пом`якшенню покарання.
		Разом із тим, ч. 11 цієї ж статті зобов`язує сторони кримінального провадження здійснювати відкриття одне одній додаткових матеріалів, отриманих до або під час судового розгляду. При цьому вказана норма не містить жодних застережень стосовно того, що саме слід вважати «додатковими матеріалами, отриманими до або під час судового розгляду», як і не містить заборони щодо відкриття на стадії судового розгляду процесуальних документів, які доводять допустимість тих чи інших доказів, які не були долучені до матеріалів провадження під час досудового розслідування та відповідно не були відкриті під час закінчення досудового розслідування, оскільки мали гриф секретності. Очевидно, що в межах буквального змісту цієї норми, указані процесуальні документи цілком можна вважати «додатковими матеріалами», які були отримані до або під час судового розгляду за результатами відповідної процедури зняття грифу секретності.
		Відповідно до положень ч. 12 ст. 290 КПК України, «якщо сторона кримінального провадження не здійснить відкриття матеріалів відповідно до положень цієї статті, суд не має права допустити відомості, що містяться в них, як докази». Буквальний зміст цієї норми говорить про неможливість допуску судом у якості доказів матеріалів, які не були відкриті «відповідно до положень цієї статті», тобто ані в порядку частин1-10 ст. 290 КПК України під час досудового розслідування, ані в порядку ч.11 цієї статті під час судового розгляду. 
		У зв`язку з цим, колегія суддів вважає неправильним розцінювати зміст цієї норми як своєрідну процесуальну санкцію, якою «карається» сторона за невідкриття матеріалів на певному етапі. 
		Так, ч.12 ст.290 КПК України встановлює звичайне процесуальне правило щодо порядку використання в судовому процесі доказів за певних обставин, яке в даному випадку забороняє суду посилатися як на докази на матеріали, які взагалі не були відкриті ані під час досудового розслідування (частини 1-10 ст. 290 КПК України), ані на стадії судового розгляду (частина 11 ст. 290 КПК України). Схоже процесуальне правило, для прикладу, міститься в ч. 4 ст.95 КПК України, відповідно до якої суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або отриманих у порядку, передбаченому статтею 225 КПК України; суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них.
		Більше того, ч. 12 ст. 290 КПК України не містить жодних виключень із правила, передбаченого ч. 11 цієї статті, яка не просто дозволяє, а зобов`язує сторони відкрити одне одній додаткові матеріали, отримані до або під час судового розгляду. 
		Враховуючи викладене, колегія суддів вважає не достатньо грунтовним твердження ВП ВС про те, що «документи, які стали правовою підставою проведення НСРД (зокрема, не розсекречені на момент звернення до суду з обвинувальним актом), не можуть вважатися додатковими матеріалами до результатів проведених негласних слідчих (розшукових) дій, отриманими до або під час судового розгляду, оскільки є їх частиною» (п. 57 постанови ВП ВС від 16 січня 2019 року у справі №751/7557/15-к). Так, ч. 11 ст. 290 КПК України жодним чином не класифікує матеріали будь-якої слідчої дії на «основні» та «додаткові», натомість за змістом цієї норми термін «додаткові матеріали» указує лише на часові межі отримання та відкриття матеріалів  «додатковими» є ті матеріали, які були отримані та відкриті після відкриття основної частини матеріалів. 
		Спірними є твердженнями, які містяться в постановах ВСУ від 16 березня 2017 року (справа № 5-364кс16) та від 12 жовтня 2017 року (справа № 5-237кс(15)17), про те, що «надання стороною обвинувачення у суді матеріалів, до яких не було надано доступ стороні захисту, і долучення їх як доказів на стадіях судового розгляду порушує право обвинуваченого на захист, оскільки змушує його захищатися від так званих нових доказів без надання достатніх можливостей і часу для їх спростування. Отже, факт ознайомлення з матеріалами справи після закінчення розслідування не є достатнім для відстоювання стороною захисту своєї позиції у кримінальному процесуальному змаганні. За таких умов, коли стороні обвинувачення відомі всі докази, а сторона захисту не володіє інформацією про них до завершення розслідування, порушується баланс інтересів у кримінальному процесі».
		Як правильно вказано в постанові ВП ВС від 16 жовтня 2019 року, процесуальні документи про надання дозволу на проведення НСРД не є самостійним доказом у кримінальному провадженні. Відповідно до статті 84 КПК України доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому КПК України порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню, а процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів. Процесуальні ж документи, які стали підставою для проведення НСРД, не є документами у розумінні частини другої статті99 КПК України, оскільки не містять зафіксованих та зібраних оперативними підрозділами фактичних даних про протиправні діяння окремих осіб або групи осіб. Отже, процесуальні документи про дозвіл на проведення НСРД (в тому числі і відповідна ухвала слідчого судді) повинні досліджуватися судом під час розгляду справи у суді першої інстанції з метою оцінки допустимості доказів, отриманих в результаті НСРД.
		Беручи до уваги те, що КПК України містить чіткі положення процесуальних підстав проведення НСРД, а в протоколі про результати проведення НСРД завжди вказується, на підставі якого рішення такі дії проводилися, неможливо говорити, що для сторони захисту в цілому буде неочікуваним побачити відповідний процесуальний документ, якщо він буде відкритий не на стадії закінчення досудового розслідування, а дещо пізніше. 
		Більше того, змагальність процесу передбачає свободу сторін у висловленні своїх заперечень, у тому числі щодо допустимості тих чи інших доказів. Це, зокрема, прямо випливає зі змісту ч. 3 ст. 89 КПК України, яка передбачає, що сторони кримінального провадження, потерпілий, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, мають право під час судового розгляду подавати клопотання про визнання доказів недопустимими, а також наводити заперечення проти визнання доказів недопустимими. Цьому праву кореспондує відповідний обов`язок іншої сторони довести допустимість такого доказу (ч. 2 ст. 92 КПК України). 
		Принцип диспозитивності (ст. 26 КПК України), який відноситься до основних засад кримінального провадження, передбачає, що сторони кримінального провадження є вільними у використанні своїх прав у межах та у спосіб, передбачених КПК України, а слідчий суддя, суд у кримінальному провадженні вирішують лише ті питання, що винесені на їх розгляд сторонами та віднесені до їх повноважень цим Кодексом. 
		У зв`язку з цим, розумно очікувати сумлінної процесуальної поведінки не тільки від сторони обвинувачення, але й від сторони захисту. Отже, якщо сторона захисту, ознайомившись із відкритими їй матеріалами досудового розслідування, виявить що в них наявний протокол про результати НСРД, але відсутні процесуальні документи, які стали підставою проведення цих дій, і вона вважатиме за необхідне ознайомитися з цими документами, цілком розумно очікувати, що ця сторона якнайскоріше заявить слідчому, прокурору чи суду клопотання про необхідність відкриття і долучення вказаних документів до матеріалів провадження (це цілком узгоджується з практикою ЄСПЛ). 
		Тому баланс інтересів сторін не на користь сторони захисту буде порушено не стільки у випадку, якщо відповідний процесуальний документ не буде відкрито на стадії закінчення досудового розслідування, скільки в ситуації, якщо всупереч своєчасно заявленому в суді стороною захисту клопотанню цей документ так і не буде відкритий або буде відкритий із невиправданою затримкою, коли сторона захисту вже не матиме можливість належним чином підготуватися до захисту та скорегувати лінію захисту.
		Натомість сформульований ВСУ підхід щодо тлумачення ст. 290 КПК України, на переконання колегії суддів, навпаки, на практиці невиправдано порушує баланс інтересів сторін не на користь сторони обвинувачення, адже, з одного боку, дає стороні захисту можливість не стільки заперечувати проти допустимості доказів по суті, скільки використовувати суто формальний привід для визнання недопустимим навіть тих доказів, які були отримані цілком законно, водночас позбавляючи сторону обвинувачення можливості виконати свій процесуальний обов`язок доказування допустимості відповідного доказу. 
		Наведені вище міркування дають підстави дійти висновку про необхідність відступу від висновків, викладених у згаданих вище постановах ВСУ, та часткового відступу від висновків, викладених у постановах ВПВС щодо тлумачення та застосування ст. 290 КПК України, оскільки зогляду на обставини цього провадження неможливо дійти висновку, що відкриття процесуальних документів, які стали підставою для проведення НСРД, під час судового розгляду за ініціативою прокурора та за відсутності до цього моменту клопотань сторони захисту про відкриття цих матеріалів чи заперечень щодо недопустимості відповідних результатів НСРД, поставило сторону захисту в явно нерівні та невигідні умови по відношенню до сторони обвинувачення. 
		Керуючись п. 7 параграфу 3 розділу 4 Закону України № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 3 жовтня 2017 року, ч. 4 ст. 434-1 КПК, Верховний Суд
		ухвалив:
		Кримінальне провадження щодо ОСОБА_7 передати нарозгляд Великої Палати Верховного Суду у зв`язку з необхідністю відступу від висновків застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду України та Великої Палати Верховного Суду.
		Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення й оскарженню не підлягає.
		Судді:
		ОСОБА_1   ОСОБА_2    ОСОБА_3

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...