Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 260/358/19 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи з приводу адміністрування податків, зборів, платежів, а також контролю за дотриманням вимог податкового законодавства, зокрема щодо; збору та обліку єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування та інших зборів.
Надіслано для оприлюднення: 05.12.2019. Зареєстровано: 08.12.2019. Забезпечено надання загального доступу: 09.12.2019.
Дата набрання законної сили: 05.12.2019
Номер судового провадження: К/9901/22965/19

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ПОСТАНОВА
		Іменем України
		 
		05 грудня 2019 року 
		Київ
		справа №260/358/19
		адміністративне провадження №К/9901/22965/19
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: 
		головуючого судді - Гімона М.М. (суддя-доповідач),
		суддів: Блажівської Н.Є.,  Гусака М.Б., 
		розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 8 липня 2019 року (головуючий суддя - Пліш М. А., судді: Шинкар Т. І., Судова-Хомюк Н. М.) у справі №260/358/19 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДФС в Закарпатській області про визнання неправомірною вимоги про сплату боргу,
		ВСТАНОВИВ:
		У березні 2019 року ОСОБА_1 (далі - позивач,    ОСОБА_1 ) звернувся до суду з позовом до Головного управління ДФС у Закарпатській області (далі - відповідач, ГУ ДФС), в якому просив визнати протиправною та скасувати вимогу №Ф-2900-50 від 4 березня 2019 року про сплату боргу (недоїмки) у розмірі 18276, 72 грн.
		В обґрунтування своїх вимог посилався на те, що з 5 грудня 2003 року має свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю. Вважає, що у нього відсутній борг зі сплати єдиного внеску за 2017 - 2018 роки, оскільки підстави його нараховувати за період, коли він перебував у трудових відносинах та сплату єдиного соціального внеску (далі - єдиний внесок, ЄСВ) здійснював його роботодавець, були відсутні.
		Закарпатський окружний адміністративний суд рішенням від 7 травня 2019 року позов задовольнив, визнав протиправною та скасував вимогу ГУ ДФС №Ф-2900-50 від 4 березня 2019 року про сплату боргу (недоїмки) у розмірі 18276, 72 грн. Стягнув з відповідача за рахунок його бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 судові витрати у розмірі 768,40 грн.
		Восьмий апеляційний адміністративний суд постановою від 8 липня 2019 року рішення суду першої інстанції скасував та прийняв нову постанову, якою в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив.
		Вирішуючи спір між сторонами, суди встановили такі обставини.
		Згідно з копією дубліката трудової книжки ОСОБА_1 серії НОМЕР_1 від 6 серпня 2012 року позивач 1 листопада 2016 року прийнятий на роботу в ТОВ «Укртехноресурс» на посаду інженера 1 категорії (наказ №1-31/10 від 31 жовтня 2016 року), 31 травня 2018 року звільнений з роботи за угодою сторін (п.1 ст.36 КЗпП України) (наказ №1-31/05 від 31 травня 2018 року); 8 червня 2018 року прийнятий на роботу в ДП «Виробниче об`єднання «КАРПАТИ»» учнем оператора верстатів з програмним керуванням (наказ №2024-к від 6 червня 2018 року).
		Згідно з Витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців ОСОБА_1 перебуває на обліку в ГУ ДФС з 26 листопада 2014 року з ознакою незалежної професійної діяльності згідно зі свідоцтвом про право на заняття адвокатською діяльністю №476 від 5 грудня 2003 року, дані про основний вид економічної діяльності, зокрема, 69.10 - діяльність у сфері права.
		4 березня 2019 року ГУ ДФС відповідно до статті 25 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» сформувало вимогу про сплату боргу (недоїмки) № Ф-2900-50, якою вимагається сплатити заборгованість зі сплати єдиного внеску в сумі 18276,72 грн.
		Скасовуючи цю вимогу, суд першої інстанції виходив з того, що необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою, зокрема, незалежної професійної адвокатської діяльності та отримання доходу від такої роботи. При цьому, свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю лише посвідчує право адвоката на здійснення професійної діяльності, однак не є підставою та доказом здійснення адвокатської прибуткової діяльності та факту зайнятості особи. У період, за який ОСОБА_1 нараховано заборгованість зі сплати єдиного внеску (2017-2018 роки) та винесено оскаржувану вимогу, позивач працював на підприємстві, яке справляло за нього ЄСВ. При цьому, відповідач не надав суду доказів здійснення адвокатської діяльності позивачем з отриманням доходу від такої діяльності. 
		З такими висновками не погодився апеляційний суд і в обґрунтування свого рішення послався на те, що поза увагою суду першої інстанції залишено ту обставину, що позивач реєстрацію незалежної професійної діяльності здійснив 5 грудня 2003 року, а тому покликання суду першої інстанції на положення ПК України є некоректними, бо станом на 2003 рік Податкового кодексу України не було. Крім того, на думку апеляційного суду, суд першої інстанції не звернув увагу на положення абзацу другого пункту 2 частини першої статті 7 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування», який зобов`язує платника податків, в тому числі особи, яка провадить незалежну адвокатську діяльність, навіть при відсутності доходу визначати базу нарахування та сплачувати ЄСВ не менше мінімального розміру. У зв`язку з цим, апеляційний суд дійшов висновку, що за наявності реєстрації позивача особою, яка займається незалежною професійною діяльністю, при цьому будучи працевлаштованим на Державному підприємстві «Виробниче об`єднання «Карпати» та у Товаристві з обмеженою відповідальністю «Укртехноресурс» і за якого роботодавцями сплачено єдиний внесок, ОСОБА_1 повинен сплачувати єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, а відтак вимога податкового органу є правомірною. 
		Не погодившись з таким висновком суду апеляційної інстанції, ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права, просить скасувати постанову апеляційного суду і залишити в силі рішення суду першої інстанції.
		Касаційна скарга обґрунтована тим, що він не є платником єдиного внеску в розумінні Закону № 2464-VI, а протягом 2017-2018 років (період, якого стосується спірна вимога) він був застрахованою особою і єдиний внесок за нього регулярно нараховував та сплачував роботодавець в розмірі не менше мінімального, що підтверджується індивідуальною відомістю Пенсійного фонду України про застраховану особу (форми ОК-5, ОК-7). Тому, на думку позивача, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що зазначені обставини виключають виникнення обов`язку по сплаті єдиного внеску як особою, що має право провадити адвокатську діяльність у періодах, коли він фактично не здійснював таку діяльність і не отримував дохід від такої.
		ГУ ДФС подало відзив на касаційну скаргу, в якому, посилаючись на правильність висновку суду апеляційної інстанції, просить у задоволенні касаційної скарги відмовити. Позиція ГУ ДФС полягає в тому, що обов`язок стати на облік в контролюючих органах самозайнятої особи, яка здійснює незалежну професійну діяльність як платник податків і як платник єдиного внеску виникає у адвоката, якщо до Єдиного реєстру адвокатів України внесено запис про здійснення адвокатської діяльності індивідуально, і така діяльність не є припиненою або зупиненою. Відповідно до Закону № 2464-VI роботодавці та особи, які провадять незалежну професійну діяльність, розглядаються як окремі платники ЄСВ. Отже, незважаючи на наявність трудових відносин з роботодавцем, платник єдиного внеску визначений пунктом 5 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI, перебуваючи на обліку у контролюючому органі, зобов`язаний своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок відповідно до визначеної бази нарахування єдиного внеску. При цьому, базу нарахування єдиного внеску зобов`язані визначати платники, як ті, що отримують, так і ті, які не отримують дохід від провадження незалежної діяльності.
		Верховний Суд ухвалою від 23 серпня 2019 року відкрив касаційне провадження у цій справі з метою формування єдиної правозастосовчої практики.
		Перевіряючи правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, колегія суддів виходить з такого.
		Предметом спору у цій справі є оцінка правомірності вимоги про сплату ЄСВ, направленої на адресу позивача, який був зареєстрований як особа, що здійснює незалежну професійну діяльність, але не здійснював її протягом 2017-2018 років, за умови, що у цей період він був найманим працівником та його роботодавець сплачував за нього ЄСВ у сумі, що не була меншою мінімального розміру.
		Спірні правовідносини врегульовані нормами Податкового кодексу України в частині відносин, що виникають у сфері справляння податків і зборів, порядку їх адміністрування, платників податків та зборів, їх прав та обов`язків, компетенції контролюючих органів, повноважень і обов`язків їх посадових осіб під час адміністрування податків, а також відповідальності за порушення податкового законодавства, та нормами Закону № 2464-VI в частині правових та організаційних засад забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, умов та порядку його нарахування і сплати та повноважень органу, що здійснює його збір та ведення обліку.
		З огляду на викладене, висновки суду апеляційної інстанції, що до спірних правовідносин не підлягають застосуванню норми Податкового кодексу України з огляду на реєстрацію позивачем незалежної професійної діяльності 5 грудня 2003 року є безпідставними, оскільки предметом спору є вимога про сплату єдиного внеску за 2017 - 2018 роки, тобто спірні правовідносини виникли у період дії Податкового кодексу України.
		Так, відповідно до підпункту 14.1.226 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України (далі - ПК України) самозайнята особа - платник податку, який є фізичною особою-підприємцем або провадить незалежну професійну діяльність за умови, що така особа не є працівником в межах такої підприємницької чи незалежної професійної діяльності. Незалежна професійна діяльність - участь фізичної особи у науковій, літературній, артистичній, художній, освітній або викладацькій діяльності, діяльність лікарів, приватних нотаріусів, приватних виконавців, адвокатів, арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів), аудиторів, бухгалтерів, оцінщиків, інженерів чи архітекторів, особи, зайнятої релігійною (місіонерською) діяльністю, іншою подібною діяльністю за умови, що така особа не є працівником або фізичною особою - підприємцем та використовує найману працю не більш як чотирьох фізичних осіб.
		Пункт 14.1.195 пункту 14.1 статті 14 ПК України дає визначення поняттю «працівник» - це фізична особа, яка безпосередньо власною працею виконує трудову функцію згідно з укладеним з роботодавцем трудовим договором (контрактом) відповідно до закону;
		Згідно із пунктом 2 частини першої статті 1 Закону України від 5 липня 2012 року № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі - Закон № 5076-VI) адвокатська діяльність - незалежна професійна діяльність адвоката щодо здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.
		Відповідно до частини третьої статті 4 Закону № 5076-VI адвокат може здійснювати адвокатську діяльність індивідуально або в організаційно-правових формах адвокатського бюро чи адвокатського об`єднання (організаційні форми адвокатської діяльності).
		Статтею 13 Закону № 5076-VI визначено, що адвокат, який здійснює адвокатську діяльність індивідуально, є самозайнятою особою. Адвокат, який здійснює адвокатську діяльність індивідуально, може відкривати рахунки в банках, мати печатку, штампи, бланки (у тому числі ордера) із зазначенням свого прізвища, імені та по батькові, номера і дати видачі свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю.
		Відповідно до пункту 2 частини першої статті 1 Закону № 2464-VI єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.
		Відповідно до статті 2 Закону № 2464-VI його дія поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов`язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску.
		Згідно з абзацом другим пункту 1 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.
		Пунктом 5 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI до платників єдиного внеску віднесено також осіб, які провадять незалежну професійну діяльність, а саме наукову, літературну, артистичну, художню, освітню або викладацьку, а також медичну, юридичну практику, в тому числі адвокатську, нотаріальну діяльність, або особи, які провадять релігійну (місіонерську) діяльність, іншу подібну діяльність та отримують дохід від цієї діяльності.
		Відповідно до абзацу першого пункту 1 та пункту 2 частини першої статті 7 Закону № 2464-VI (в редакції, чинній з 1 січня 2017 року) єдиний внесок нараховується: 
		для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України «Про оплату праці», та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами;
		для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб-підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць. У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов`язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
		В той же час відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї права на здійснення незалежної професійної діяльності, яку особа фактично не здійснює, Законом № 2464-VI не врегульовано.
		Системний аналіз наведених норм свідчить про те, що платниками єдиного соціального внеску є самозайняті особи, зокрема, адвокати, які здійснюють адвокатську діяльність індивідуально. Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою, зокрема, незалежної професійної адвокатської діяльності індивідуально та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ. Отже, саме дохід особи від такої діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов`язок особи самостійно визначити цю базу, але її розмір не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.
		Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов`язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.
		На підставі наведеного можливо зробити висновок, що, з урахуванням особливостей форми діяльності самозайнятих осіб, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов`язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності. 
		З огляду на предмет спору у цій справі та вищевикладені висновки, шляхом системного тлумачення наведених норм права, суд касаційної інстанції вважає за необхідне сформулювати правовий висновок, відповідно до якого особа, яка провадить незалежну професійну діяльність, зокрема, адвокатську, вважається самозайнятою особою і зобов`язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу  лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем у розмірі не меншому за мінімальний.
		Інше тлумачення норм Закону № 2464-VI, на якому наполягає ГУ ДФС, щодо необхідності сплати єдиного внеску особами, які перебувають на обліку в органах ДФС і мають свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю, та які одночасно перебувають у трудових відносинах в межах цієї діяльності, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску. 
		Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 27 листопада 2019 року (справа №160/3114/19).
		За встановленими судами обставинами, ОСОБА_1 протягом 2017 - 2018 років був найманим працівником у Товаристві з обмеженою відповідальністю «Укртехноресурс» та в Державному підприємстві «Виробниче об`єднання «Карпати». У цей період роботодавці сплачували за позивача єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування у розмірах, визначених законодавством, що не заперечується ГУ ДФС та підтверджується індивідуальними відомостями Пенсійного фонду України про застраховану особу ОСОБА_1 (форми ОК-5, ОК-7) (а.с.26-34).
		Доказів отримання позивачем у цей період доходів від провадження адвокатської діяльності індивідуально судами не встановлено. ГУ ДФС у відзиві на касаційну скаргу, а так само у письмових заявах по суті справи під час її розгляду судами попередніх інстанцій про наявність таких доходів не зазначало, у зв`язку з чим відповідно до частини першої статті 86 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) обставини відсутності у позивача протягом 2017 - 2018 років доходу від провадження незалежної професійної адвокатської діяльності окремо від доходів, отриманих від ТОВ «Укртехноресурс» та ДП «Виробниче об`єднання «Карпати», не підлягають доказуванню.
		За цих обставин, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що наявність у позивача свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю лише посвідчує право адвоката на здійснення професійної діяльності, однак не є доказом здійснення адвокатської діяльності та отримання від такої діяльності доходу. 
		Не змінює вищенаведеного і факт перебування особи на обліку в органах фіскальної служби, оскільки взяття на облік осіб, в тому числі юридичних або самозайнятих, здійснюється органом доходів і зборів незалежно від наявності обов`язку щодо сплати того чи іншого податку або збору. 
		Таким чином, оскільки єдиною метою збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством саме прав фізичних осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування, то в розумінні Закону № 2464-VI позивач є застрахованою особою, і єдиний внесок за нього в період, за який винесена оскаржувана вимога (2017-2018 роки), нараховував та сплачував роботодавець в розмірі не менше мінімального, що виключає обов`язок по сплаті у цей період єдиного внеску позивачем ще і як особою, що має право провадити адвокатську діяльність, проте не отримувала дохід від неї.
		Крім цього, відповідно до практики Європейського суду з прав людини, яка сформувалась з питань імперативності правила про прийняття рішення на користь платників податків, слідує, що у разі існування неоднозначності у тлумаченні прав та/чи обов`язків платника податків слід віддавати перевагу найбільш сприятливому тлумаченню національного законодавства та приймати рішення на користь платника податків (справи «Серков проти України» (заява №39766/05), «Щокін проти України» (заяви №23759/03 та №37943/06), які відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» підлягають застосуванню судами як джерела права.
		Стосовно інших посилань касаційної скарги колегія суддів зазначає, що згідно п. 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.
		Крім того, судом враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
		Відповідно до ст.352 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
		З огляду на викладене, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає нормам матеріального права, прийнята з дотриманням норм процесуального права, але помилково була скасована апеляційним судом, у зв`язку з чим касаційна скарга підлягає задоволенню, а постанова суду апеляційної інстанції - скасуванню, з залишенням в силі постанови суду першої інстанції.
		Відповідно до частини шостої статті 139 КАС України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.
		При цьому, відповідно до пункту 4 частини першої статті 356 КАС України постанова суду касаційної інстанції складається з резолютивної частини із зазначенням: а) висновку суду касаційної інстанції по суті вимог касаційної скарги і позовних вимог; б) нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; в) розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції; г) повороту виконання у разі скасування рішень судів за наявності відповідної заяви та підстав; ґ) встановленого судом строку для подання суб`єктом владних повноважень - відповідачем до суду першої інстанції звіту про виконання постанови, якщо вона вимагає вчинення певних дій.
		Оскільки за наслідками касаційного перегляду колегія суддів дійшла висновку про задоволення касаційної скарги та скасування постанови апеляційного суду із залишенням в силі рішення суду першої інстанції, має бути здійснений розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. 
		Позивачем за подання касаційної скарги у цій справі сплачено судовий збір в розмірі 1536,80 грн згідно з квитанцією №0.0.1428404875.1 від 6 серпня 2019 року, відповідно, ця сума підлягає стягненню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень.
		Керуючись статтями 345, 352, 355, 356 КАС України, суд
		ПОСТАНОВИВ:
		Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
		Постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 8 липня 2019 року скасувати.
		Рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 7 травня 2019 року у справі №260/358/19 залишити в силі.
		Стягнути на користь ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДФС в Закарпатській області (місцезнаходження: 88000, м. Ужгород, вул. Волошина, 52, код ЄДРПОУ 42484174) судові витрати на сплату судового збору за подання касаційної скарги у розмірі 1536 (одна тисяча п`ятсот тридцять шість) грн 80 коп.
		Постанова суду касаційної інстанції є остаточною та оскарженню не підлягає.
		 
		 
		...........................
		 
		...........................
		 
		...........................
		 
		М.М. Гімон
		Н.Є. Блажівська 
		 М.Б. Гусак ,
		Судді Верховного Суду

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...