Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 188/242/18 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із житлових відносин, з них; про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 12.12.2019. Забезпечено надання загального доступу: 12.12.2019.
Дата набрання законної сили: 13.11.2019
Номер судового провадження: 61-10769ск19

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		Постанова                                      
		Іменем України                                 
		 
		13 листопада 2019 року
		м. Київ
		 
		справа № 188/242/18-ц
		провадження № 61-10769св19
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
		головуючого - Синельникова Є. В.,
		суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач),                 Шиповича В. В.
		 
		учасники справи:
		позивач - ОСОБА_1 ,
		відповідачі:  ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
		третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору,- орган опіки та піклування Миколаївської сільської ради Петропавлівського району Дніпропетровської області,
		 
		розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 02 жовтня 2018 року у складі судді Ніколаєвої І. К. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 квітня 2019 року у складі колегії суддів: Варенко О. П., Лаченкової О. В.,         Свистунової О. В.,
		 
		ВСТАНОВИВ:
		1. Описова частина 
		Короткий зміст позовних вимог
		 
		У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до            ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - орган опіки та піклування Миколаївської сільської ради Петропавлівського району Дніпропетровської області, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням.
		Позовні вимоги обґрунтовані тим, що він є власником житлового будинку               по АДРЕСА_1 , що підтверджується витягом з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності             від 21 вересня 2015 року, свідоцтвом про право на спадщину за заповітом.
		Вказаний житловий будинок належав його матері - ОСОБА_5 , яка за життя прописала у будинку ОСОБА_2  та її неповнолітніх дітей.
		Відповідачі у вказаному будинку не проживали жодного дня, ніяких особистих речей у будинку ніколи не було, що підтверджується актом проведеної перевірки факту проживання від 14 лютого 2018 року.
		Вказував, що місце проживання та перебування відповідачів на теперішній час йому не відомо. Ніяких домовленостей між ним та відповідачами щодо проживання у будинку не існує. 
		Враховуючи те, що у будинку прописані відповідачі, він позбавлений права розпоряджатися своєю власністю на власний розсуд, добровільно відповідачі не виписуються, у зв`язку із чим він просив суд визнати               ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 такими, що втратили право користування будинком по АДРЕСА_1 .
		 
		Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій 
		 
		Рішенням Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 02 жовтня 2018 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 23 квітня 2019 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково.
		Визнано ОСОБА_2 такою, що втратила право на користування житловим будинком по АДРЕСА_1 , який належить на праві приватної власності ОСОБА_1 
		В іншій частині позову відмовлено.
		Вирішено питання щодо судових витрат.
		 
		Судові рішення судів першої та апеляційної інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_2 є такою, що втратила право користування житловим будинком по АДРЕСА_1 , оскільки не проживає у ньому після реєстрації у 2007 році за згодою попереднього власника, а проживає постійно разом із дітьми у квартирі АДРЕСА_2 . Її реєстрація у вказаному будинку позбавляє ОСОБА_1 права розпоряджатися житловим приміщенням на власний розсуд.
		Відмовляючи у задоволенні позову в частині визнання  ОСОБА_3 , ОСОБА_4 такими, що втратили право користування будинком по             АДРЕСА_1 , суди попередніх інстанцій виходили із того, що згідно довідок ГУ ДМС України у Дніпропетровській області вбачається, що останні зареєстрованими не значаться.
		 
		Короткий зміст вимог касаційної скарги 
		 
		У касаційній скарзі ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить судові рішення судів першої та апеляційної інстанції скасувати.
		 
		Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції 
		 
		Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду          від 08 липня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано цивільну справу і надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
		 
		У липні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду.
		 
		Ухвалою колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 04 листопада 2019 року справу призначено до розгляду в складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.
		 
		Аргументи учасників справи
		Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 
		 
		Касаційна скарга мотивована тим, що судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права. Вказує, що на час проведення реєстрації її дітей, ніким із працівників Миколаївської сільської ради не було порушено питання та не ставилась вимога про необхідність проведення будь-яких дій або сплати адміністративних зборів. Посилається на те, що до суду не були надані докази того, що після прийняття постанови Кабінету Міністрів України                   від 02 березня 2016 року № 207 «Про затвердження Правил реєстрації місця проживання та Порядку передачі органами реєстрації інформації до Єдиного державного демографічного реєстру» їй було відомо, що її діти не зареєстровані, не внесені до державного реєстру та повідомлено нові вимоги, які вона повинна була виконати.
		Також зазначає, що будинок, у якому вона зареєстрована разом із дітьми, належав її бабусі - ОСОБА_5 , і саме вона дала згоду на її реєстрацію у вказаному будинку. Вказує, що твердження, що вона ніколи не проживала у спірному будинку є неправдивими, оскільки деякий час вона проживала у бабусі. Одружившись, вона переїхала з родиною до міста, але сімейне життя не склалось і шлюб було розірвано. Вона винаймала житло у                                         м. Першотравенськ Дніпропетровської області, однак продовжувала відвідувати бабусю в селі та допомогала їй поратись по господарству та на городі.
		Вказує, що малолітні діти не можуть самостійно визначати своє місце проживання, а тому сам факт їхнього непроживання у спірному житлі не може бути підставою для визнання їх такими, що втратили право користування вказаним будинком. Її діти не набули права власності або право користування будь-яким житлом, а тому не мають іншого місця реєстрації проживання. 
		 
		Відзив на касаційну скаргу сторонами не подано
		 
		Фактичні обставини справи, встановлені судами
		 
		ОСОБА_1 на праві приватної власності належить житловий будинок                АДРЕСА_1 , що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності             від 21 вересня 2015 року № 44201936.
		 
		Відповідач по справі згідно запису погосподарської книги № 18 зареєстрована у вказаному будинку з 07 червня 2007 року разом з дітьми ОСОБА_3 та ОСОБА_6 , що підтверджується довідкою сільського голови від 08 лютого 2018 року.
		 
		В судовому засіданні першої інстанції було встановлено, що відповідач та її діти ніколи не проживали у житловому будинку АДРЕСА_1 , їх особистих речей у будинку не має, що підтверджується показаннями представника позивача, показаннями представника третьої особи та актом проведення перевірки факту проживання від 14 лютого 2018 року.
		 
		Оплату за утримання будинку та комунальні послуги здійснює позивач, що підтверджується наданими ним квитанціями.
		 
		Згідно запитів суду першої інстанції до ГУ ДМС України в Дніпропетровській області для уточнення місця реєстрації відповідача та її дітей -                   ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 ,                            ІНФОРМАЦІЯ_2 , 20 березня 2018 року судом отримані довідки від вказаної установи з відмітками, що ОСОБА_2 зареєстрована по АДРЕСА_1 . Діти відповідача ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрованими не значаться, що підтверджується довідками вказаної установи. 
		 
		Діти відповідача народились у м. Першотравенську Дніпропетровської області, реєстрація їх народження відбувалась також у м. Першотравенську міським управлінням юстиції Дніпропетровської області, що підтверджується свідоцтвами про народження ОСОБА_3 серії НОМЕР_1 та свідоцтвом про народження ОСОБА_4 серії НОМЕР_2 .
		 
		2. Мотивувальна частина 
		Позиція Верховного Суду
		 
		Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		Касаційна скарга ОСОБА_2 підлягає задоволенню частково.
		 
		Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права 
		 
		Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
		Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
		Разом з тим частина третя статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. 
		 
		Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
		Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
		Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		 
		Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення не відповідають.
		 
		Обґрунтовуючи позов, ОСОБА_1 посилався на те, що реєстрація відповідачів у спірному будинку тягне порушення його права власності на це майно.
		 
		Згідно зі статтею 317 ЦК України власникові належить права володіння, користування та розпорядження своїм майном.
		 
		Відповідно до статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону.
		 
		Статтею 391 ЦК України встановлено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійснені ним права користування та розпорядження своїм майном.
		 
		За змістом частини першої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
		 
		Частиною першою статті 16 ЦК України встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
		 
		За положеннями статті 156 ЖК України та статті 405 ЦК України право члена сім`ї власника будинку, який не є його співвласником, на користування цим будинком обумовлено наявністю сімейних відносин із власником і спільним із ним проживанням у цьому будинку.
		 
		Частина друга статті 405 ЦК України встановлює, що член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
		 
		Положення статті 405 ЦК України регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім`ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім`ї власника без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
		 
		Чинне законодавство не містить вичерпного переліку таких поважних причин, в зв`язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням конкретних обставин справи.
		 
		У частині першій статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
		 
		За змістом статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
		 
		Діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.
		 
		Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову та визнаючи  ОСОБА_2 такою, що втратила право на користування спірним житловим будинком, суди виходили із того, що остання проживає в іншому населеному пункті тривалий час, а отже є підстави для визнання її такою, що втратила право користування спірним будинком. Також вважали, що оскільки діти  ОСОБА_2 - ОСОБА_3 , ОСОБА_4 зареєстрованими не значяться, а тому вказане рішення не порушуватиме їх прав.
		 
		Разом із тим, судами попередніх інстанцій не було з'ясовано, на якій правовій підставі ОСОБА_2 користується квартирою АДРЕСА_2 та чи є ця квартира або інше приміщення її місцем проживання. Однак від встановлення цих обставин залежить вирішення питання щодо місця проживання дітей ОСОБА_2 - ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , оскільки відповідно до частин третьою, четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає. 
		 
		Визнаючи ОСОБА_2 такою, що втратила право на користування спірним житловим будинком, суди не з`ясували, як це вплине на її дітей, оскільки відсутність реєстрації останніх у будинку не свідчить про те, що рішення про позбавлення матері права користування будинком не порушуватиме їх прав, оскільки одним з наслідків цього є подальше виселення осіб з приміщень. Крім того, судами не було враховано, що відповідач була зареєстрована у спірному житловому приміщенні за згодою колишнього власника -    ОСОБА_5 , тобто у встановленому чинним законодавством порядку. 
		 
		Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
		 
		Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
		 
		У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
		 
		Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
		 
		У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» (Sadovyak v. Ukraine, № 17365/14) зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
		 
		Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична особа або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. При цьому поняття «майно» має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
		 
		Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави, в тому числі й шляхом ухвалення відповідного судового рішення, як в право власності, так і право користування житлом повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.
		Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» (Sporrong and Lonnroth v. Sweden,             № 7151/75, 7152/75, § 58-74) будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
		 
		Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).
		 
		Вказане свідчить про те, що навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її право користування спірним житловим приміщенням, оскільки воно може мати наслідком подальше її виселення, буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
		 
		Так, у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц, провадження № 14-298цс19, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що не є підставою для виселення членів сім`ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.
		 
		Таким чином, у справі, що розглядається, наявність у відповідачів права користування спірним житловим приміщенням має оцінюватися з урахуванням порушення прав останніх на житло, оскільки ОСОБА_2 та її малолітні діти ОСОБА_3 та ОСОБА_4 можуть втратити не лише право на користуванням житлом, а й у подальшому позбутися такого права та стати безхатченками.
		 
		Відмовляючи у задоволенні позову в частині визнання малолітніх      ОСОБА_4 та ОСОБА_3 такими, що втратили право на користування житловим будинком АДРЕСА_1 , суди виходили з того, що згідно з довідками адресно-довідкового підрозділу управління з питань громадянства, паспортизації та реєстрації ТУ ДМА України у Дніпропетровській області вищезазначені особи зареєстрованими за вказаною адресою не значаться, відповідач до відкриття провадження по справі не визначила та не зареєструвала належним чином місце проживання її дітей згідно з вимогами постанови Кабінету Міністрів України                                  від 02 березня 2016 року № 207 «Про затвердження правил реєстрації місця проживання та Порядку передачі органами реєстрації інформації до Єдиного державного демографічного реєстру», тому факт реєстрації вказаних осіб у спірному будинку не доведений. Разом з тим, з таким висновком погодитися не можна, оскільки судами не було враховано, що вищезазначена постанова Кабінету Міністрів України набрала чинності з 05 квітня 2016 року, тобто після того, як за твердженням ОСОБА_2 , нею вже були вчинені дії щодо реєстрації осіб. При цьому, фактичне місце проживання дітей та наявність у них права користування іншим житловим приміщенням встановлені не були. 
		 
		При розгляді справи суди належним чином не оцінили висновок про недоцільність визнання малолітніх дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 такими, що втратили право користування житловим приміщенням, в порушення вимог пункту 2 частини четвертої статті 265 ЦПК України в судових рішеннях не зазначили мотиви відхилення цього доказу.
		 
		Визнаючи ОСОБА_2 такою, що втратила право на користування спірним житловим приміщенням, суди не з`ясували наявність у неї іншого місця проживання. При цьому судом апеляційної інстанції було зроблено передчасний висновок щодо відсутності підстав вважати, що відбулося незаконне позбавлення малолітніх дітей права на житло, оскільки судом першої інстанції відмовлено у задоволенні позову в частині визнання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 ,                      ІНФОРМАЦІЯ_2 такими, що втратили право користування будинком АДРЕСА_1 , виходячи з того, що, за загальним правилом, закріпленим в частинах третій, четвертій статті 29 ЦК України, місце проживання малолітніх дітей визначається місцем проживання їх батьків. У разі відсутності у ОСОБА_2 іншого місця проживання її малолітні діти будуть позбавлені права на користування житлом.
		 
		Переглядаючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд наведеного не врахував, не перевірив доводів апеляційної скарги про порушення інтересів дітей та не спростував їх належним чином, не встановив обставин, які мають значення для правильного вирішення справи та дійшов передчасного висновку про доцільність визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
		 
		Відповідно до пунктів 1, 2 і 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.
		 
		З урахуванням вказаного ухвалені у справі судові рішення не можуть бути визнані законними і обґрунтованими, оскільки суди не встановили фактичні обставини, від яких залежить правильне вирішення справи, та не перевірили доводи сторін і надані на їх підтвердження докази. 
		 
		Усунути ці недоліки розгляду справи на стадії касаційного перегляду з урахуванням повноважень суду касаційної інстанції неможливо.
		 
		Разом з тим, враховуючи, що допущені процесуальні недоліки можуть бути усунуті на стадії апеляційного перегляду, Верховний Суд, керуючись завданням цивільного судочинства та одним із основних принципів цивільного судочинства - розумність строків розгляду справи судом, дійшов висновку, що скасуванню відповідно до частини третьої статті 411 ЦПК України підлягає оскаржуване судове рішення апеляційного суду з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. 
		 
		При новому розгляді справи суду необхідно дати належну оцінку доводам і поданим сторонами доказам в обґрунтування своїх вимог та заперечень, як в цілому, так і кожному доказу окремо, встановити, чи має ОСОБА_2 інше місце проживання та на якій правовій підставі вона користується таким житловим приміщенням, чи мають ОСОБА_3 та ОСОБА_4 право постійного користування житловим приміщенням. При цьому судам також необхідно врахувати, що ОСОБА_1 , приймаючи у спадщину житловий будинок по АДРЕСА_1 , був обізнаний, що у спірному житловому приміщенні зареєстрована за згодою його матері ОСОБА_5 її онука ОСОБА_2 , а також вважав зареєстрованими її малолітніх дітей      ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , усвідомлював існування у зв`язку з цим певних обмежень щодо розпорядження майном й, відповідно погоджувався з ними, своїм правом на відмову від прийняття спадщини не скористався, що може свідчити про недобросовісну поведінку з боку позивача.
		 
		Керуючись статтями 402, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Касаційну скаргу ОСОБА_2  задовольнити частково.
		 
		Постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 квітня 2019 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
		 
		Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
		 
		Головуючий                                                                                  Є. В. Синельников
		 
		Судді:                                                                                            О. В. Білоконь
		 
		                                                                                                        О. М. Осіян
		 
		                                                                                                        Н. Ю. Сакара
		                                                                                                       
		                                                                                                        В. В. Шипович

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...