Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 757/10715/17-ц : Справи про адмінправопорушення (з 01.01.2019); У порядку процесуального законодавства; В порядку ЦПК України.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 18.12.2019. Забезпечено надання загального доступу: 18.12.2019.
Дата набрання законної сили: 25.09.2019
Номер судового провадження: 61-27497ск18

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ОКРЕМА ДУМКА
		судді Першої судової палати Касаційного цивільного суду Верховного Суду Погрібного С. О.
		 
		справа № 757/10715/17-ц
		провадження № 61-27497св18
		постанова Верховного Суду від 25 вересня 2019 року
		 
		Відповідно до частини третьої статті 35 Цивільного процесуального кодексу України викладаю окрему думку.
		 
		Постановою Верховного Суду від 25 вересня 2019 року рішення Печерського районного суду міста Києва від 24 травня 2017 року та рішення Апеляційного суду міста Києва від 05 вересня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення.
		Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання шлюбного договору недійсним задоволено.
		Визнано недійсним шлюбний договір, укладений 17 грудня 2013 року між ОСОБА_2 , від імені якої на підставі довіреності діяла ОСОБА_3 , та ОСОБА_1 , від імені якого на підставі довіреності діяв ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кобелєвою Аллою Михайлівною.
		Ухвалюючи у цій справі рішення про скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалюючи нове рішення, колегія суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду виходила з такого.
		Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 24 травня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. 
		Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції керувався тим, що шлюбний договір є недійсним, оскільки укладений особами без необхідного обсягу цивільної дієздатності, так як дружина або чоловік не можуть передавати свої права і обов`язки за цим договором третім особам. Разом з тим вимоги позивача не підлягають задоволенню, оскільки ним пропущена позовна давність для звернення до суду із цим позовом, про застосування якого заявлено стороною у спорі. 
		Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 05 вересня 2017 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 .
		Скасовуючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції керувався тим, що зміст спірного шлюбного договору відповідає вимогам статті 203 ЦК України та статті 93 СК України і не суперечить актам цивільного законодавства, моральним засадам суспільства; волевиявлення учасників було вільним та відповідало їх внутрішній волі; правочин вчинено у формі, встановленій законом, та спрямований на реальне настання правових наслідків. Зазначені обставини підтверджуються текстом довіреності, яку позивач видав на ім`я ОСОБА_4 , що посвідчена акредитованим нотаріусом штату Каліфорнія, графства Лос - Анджелес Даніелом Лерманом 29 листопада 2013 року, в якій позивач зазначив умови шлюбного договору, який висловив бажання укласти з ОСОБА_2 , а текст укладеного шлюбного договору повністю відповідає умовам, що визначені позивачем у зазначеній довіреності. Під час судового розгляду позивач не заявляв про недійсність зазначеної довіреності або про те, що викладені в ній умови шлюбного договору не відповідали його волі. У постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2017 року у справі № 6-617цс17 зазначено, що законодавець у частині другій статті 20 СК України передбачив субсидіарне застосування положень ЦК України, які стосуються позовної давності, до сімейних відносин у випадках, передбачених частиною першою статті 20 СК України. За таких обставин, правові підстави для застосування позовної давності до правовідносин, які виникли щодо укладення шлюбного договору та до вимог про визнання шлюбного договору недійсним, відсутні.
		Вирішуючи спір по суті, на переконання Верховного Суду, установивши, що шлюбний договір від 17 грудня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладений на підставі довіреності їхніми представниками, суд першої інстанції зробив правильний висновок про те, що цей договір є недійсним, оскільки шлюбний договір, на відміну від інших правочинів майнового характеру, нерозривно пов`язаний з особою його учасників. 
		Шлюбний договір, що укладений подружжям через своїх представників, є таким, що суперечить положенням статті 92 СК України та частині другій статті 238 ЦК України, згідно з якою представник не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє.
		Узагальнюючи викладене, Верховний Суд дійшов переконання про скасування рішення суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 , оскільки судом неправильно застосовано норми матеріального права, зокрема статтю 92 СК України, оскільки шлюбний договір, укладений подружжям через своїх представників, не може вважатися таким, що укладений за волевиявленням самого подружжя. 
		Разом з тим рішення суду першої інстанції також підлягає скасуванню, оскільки суд першої інстанції, вказавши на те, що шлюбний договір є недійсним, помилково застосував до спірних правовідносин позовну давність, що є підставою для скасування цього рішення та ухвалення нового рішення про задоволення позову, оскільки позовна давність на вимоги про визнання недійсним шлюбного договору не поширюється.
		Із наведеною позицією суду не погоджуюсь, враховуючи таке.
		Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Позовна давність обчислюється за загальними правилами обчислення цивільно-правових строків. Позовна давність установлюється в законі з метою упорядкування цивільного обороту за допомогою стимулювання суб`єктів, права чи законні інтереси яких порушені, до реалізації права на їх позовний захист протягом установленого строку.
		Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.
		Позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав; при цьому поняття «позовна» має на увазі форму захисту - шляхом пред`явлення позову, необхідною умовою реалізації якої є виникнення права на позов, що розглядається у двох аспектах - процесуальному (право на пред`явлення позивачем позову і розгляд його судом) і матеріальному (право на задоволення позову, на отримання судового захисту). Питання про об`єкт дії позовної давності виникає через відмінності в розумінні категорії «право на позов у матеріальному сенсі» (право на захист) у контексті її співвідношення із суб`єктивним матеріальним цивільним правом як одним з елементів змісту цивільних правовідносин. Набуття права на захист, для здійснення якого встановлена позовна давність, завжди пов`язане з порушенням суб`єктивного матеріального цивільного права. Суб`єктивне матеріальне цивільне право і право на позов відносяться до різних видів матеріального права: перше - регулятивне, друге - охоронне. Змістом права на позов є правомочність, що включає одну або декілька передбачених законом можливостей для припинення порушення, відновлення права або захисту права іншими способами, які можуть реалізовуватись тільки за допомогою звернення до суду.
		Ураховуючи, що метою встановлення у законі позовної давності є забезпечення захисту порушеного суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу в межах певного періоду часу, тобто тимчасове обмеження отримати захист за допомогою звернення до суду, необхідно дійти висновку, що об`єктом дії позовної давності є право на позовний захист (право на позов у матеріальному сенсі), що є самостійним правом (не ототожнюється із суб`єктивним матеріальним правом і реалізується в межах охоронних правовідносин), яким наділяється особа, право якої порушене.
		Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Зазначений трирічний строк діє після порушення суб`єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного).
		Отже, перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним правочину починається за загальними правилами, визначеними у частині першій статті 261 ЦК України, тобто від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про вчинення цього правочину.
		Верховний Суд, скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції, дійшов висновку про обґрунтованість вимог позивача та про непоширення на зазначені договірні відносини позовної давності відповідно до обмежень, встановлених статтею 20 СК України.
		Водночас, відповідно до частин першої, другої статті 7 СК України, якою врегульовано загальні засади регулювання сімейних відносин, сімейні відносини регулюються цим Кодексом та іншими нормативно-правовими актами. Сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками.
		Стаття 9 СК України визначає загальні межі договірного регулювання відносин між подружжям, а саме: така домовленість не повинна суперечити вимогам СК України, іншим законам та моральним засадам суспільства. Під вимогами законів у цьому випадку необхідно розуміти імперативні норми, що встановлюють заборону для договірного регулювання відносин подружжя.
		У статтях 92, 93 СК України передбачено, що шлюбний договір може бути укладено особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжям. Шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов`язки.
		Шлюбний договір на вимогу одного з подружжя або іншої особи, права та інтереси якої цим договором порушені, може бути визнаний недійсним за рішенням суду з підстав, встановлених ЦК України.
		Головною метою шлюбного договору становить надання подружжю можливості врегулювання майнових відносин за взаємною згодою сторін. Це означає, що подружня пара може визначити свої взаємні права та обов`язки (як подружжя між собою та/або як батьків між ними й дітьми) винятково матеріального характеру, а саме: правовий режим належного подружжю майна, порядок користування житлом, питання надання утримання.
		З урахуванням наведеного шлюбний договір необхідно розглядати як особливий різновид цивільно-правового договору зі специфічними ознаками, притаманними правочину, що укладається у особливій сфері шлюбних відносин.
		Відповідно до статті 103 СК України шлюбний договір на вимогу одного з подружжя або іншої особи, права та інтереси якої цим договором порушені, може бути визнаний недійсним за рішенням суду з підстав, встановлених ЦК України.
		Враховуючи зазначені особливості, шлюбний договір, як різновид цивільно-правового правочину, як і будь-який інший правочин цивільно-правового характеру, може бути оспорений за загальними правилами про недійсність правочинів ЦК України, до оцінки таких відносин належить застосовувати також й загальні правила щодо застосування позовної давності до відповідних позовних вимог.
		У таких висновках необхідно виходити з того, що договір є загально правовою категорією, генеза якої сягає підвалин приватного права, це є за походженням суто приватно-правовий інститут.
		Поняття договору, його знаки, умови його дійсності, підстави визнання недійсними визначаються загальними правилами ЦК України, зокрема, й загальними для приватного права правилами про недійсність правочинів.
		Сімейне право є органічною частиною приватного права, специфіка існування цієї галузі законодавства визначається особливостями правових відносин, що ним регулюються. За правилом частини першої статті 9 ЦК України положення цього Кодексу застосовуються до сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства. Тобто законодавцем визначено, що правила ЦК України завжди застосовуються до регулювання сімейних відносин, якщо вони не врегульовані спеціальними актами сімейного законодавства.
		Необхідно виходити з того, що інститут договору не є категорією сімейного законодавства, у цій сфері відносин до договору у сімейних відносинах у першу чергу застосовуються загальні положення ЦК України, норми сімейного законодавства можуть встановлювати виключно певні особливості у механізмі регулювання таких відносин, послуговуючись понятійно-категоріальним апаратом цивільного права.
		Не звертаючись до догматичних проблем побудови системи права України, необхідно виходити з того, що за європейською правовою традицією, до якої належить й правова система України, сімейне право не є окремою галуззю права, відокремленою від приватного права. А отже, сімейні відносини є видом цивільних (приватних за своєю правовою природою) відносин.
		Необхідно визнати, що виокремлення у системі законодавства як самостійної галузі сімейного права є радянською правовою традицією, від якої Україна, яка обрала напрям до приєднання до Європейського Співтовариства, поступово відмовляється.
		Усе наведене дає підстави розуміти шлюбний договір як різновид цивільного договору, загальне регулювання якого визначається першочергово правилами ЦК України.
		Інше розуміння оспорюваного шлюбного договору перетворює цю правову конструкцію на надзвичайно нестійкий правовий інститут, можливість застосування до цього правочину вимог про його недійсність робить його надзвичайно вразливим для зловживання сторонами своїми процесуальними правами. В остаточному рахунку, це може призвести до нестабільності цивільних відносин у разі застосування сторонами шлюбного договору та до можливого порушення прав та інтересів третіх осіб.
		Категорія позовної давності передбачає спонукати розумну обачність особи у цивільних відносинах, розумне ведення власних справ, відповідальність за власні дії або бездіяльність. Законодавець передбачає певний усереднений проміжок часу, протягом якого особа, яка розумно веде свої справи, як дбайливий господар, має можливість дізнатися про те, що її права або охоронювані інтереси порушено, чи за усіма об`єктивними обставинами повинна про це була дізнатися. 
		Саме такою має бути й оцінка дійсності шлюбного договору: за усіма обставинами справи особа, яка об`єктивно знала про готування до укладення шлюбного договору, повинна була проявити обачність у зрозумілі для оточуючих строки та звернутися до суду з таким позовом у стисліші строки, ніж це відбулося насправді. Таке ведення власних справ призводить до зловживання правом на судовий захист, оскільки має наслідком непропорційне втручання у права третіх осіб, які на час звернення до суду з цим позовом правомірно набули права на майно, набуте у шлюбі сторін, правовий режим і статус якого визначені на підставі оспорюваного шлюбного договору.
		Таке розуміння норм закону призводить до несправедливого вирішення спору, оскільки призводить до непропорційного дисбалансу між інтересами усіх заінтересованих сторін: перевага надається правам особи, яка не може бути охарактеризована як дбайлива та турботлива, у порівнянні з інтересами іншої особи, яка вправі була розраховувати на те, що за усіма зовнішніми і об`єктивними ознаками для іншої сторони залишатимуться обов`язковими договірні зобов`язання, які вона добровільно взяла на себе. 
		Повага до договору як засадничої категорії цивільного права є засадничим принципом функціонування розвинутого суспільства та притаманна суспільству з високим рівнем правової культури: Pacta sunt servanda.
		Необхідно відзначити й особливості спору у розглядуваній справі, зокрема, врахувати, що підстави недійсності правочину у досліджуваній справі визначаються положеннями ЦК України.
		Підставою недійсності зазначеного правочину є його невідповідність статтям 202, 203, 215 ЦК України, а також порушення представником у цивільних відносинах загальних правил про представництво - частини другої статті 238 цього Кодексу. 
		Правила СК України у висновках про недійсність зазначеного правочину не носять першочергове значення, а лише мають акцесорний характер, слугуючи меті кваліфікувати відносини як такі, що тісно пов`язані з особою, яку особа (представник) представляє (частина друга статті 238 цього Кодексу).
		Отже, Верховний Суд, враховуючи особливості шлюбного договору, як цивільно-правового, дійшов помилкового висновку про незастосування до спірних цивільних правовідносин позовної давності.
		Підсумовуючи викладене, у справі, що переглядалася, обґрунтованим є рішення про часткове задоволення касаційної скарги, скасування рішення Апеляційного суду міста Києва від 05 вересня 2017 року та про залишення в силі рішення Печерського районного суду міста Києва від 24 травня 2017 року.
		 
		 
		Суддя                                                                                                            С. О. Погрібний

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...